Олекса Мишанич, промотор неолатиністики в Україні, мав багато титулів. Окрім того, він любив запашну каву і любив її варити. Часто іронізував: це – справжня кава, а не те, що ваша, «львівська», з акцентом на пом’якшеному «сь». У його відділі збиралися цікаві люди: Соля Павличко, Оксана Пахльовська, історики літератури з усієї України. Тут вони знаходили надію, що їхні наукові ідеї зреалізуються, тут вони знаходили однодумців і сприятливе середовище для спілкування. Але це було ще у минулому столітті. 1 квітня – у черговий день споминів про Нього, близькі до того товариства знову підняли філіжанку запашної кави «За нашу культуру!».
Олекса Васильович Мишанич, починаючи від 1958 р., коли він вступив до аспірантури Інституту літератури НАН України, пройшов усі періоди – і відносних «відлиг», і жорстких «закручувань гайок» в українській культурі. Знаю про його успіхи, і знаю про його жалі: чого не встиг, або – чого не вдалося – бо неможливо було тоді втілити...
У переломні епохи української історії чомусь щораз вперто і спонтанно виникав інтерес до новолатинської спадщини. Після багатьох несприятливих часів 1 січня 1979 р. було відновлено відділ давньої української літератури Інституту літератури НАН України, тож починає активізуватися дослідження 800-літнього літературного процесу (XI–XVIII ст.), відновлюється інтерес до польсько- і латиномовного письменства. Одною із головних тем цього часу стало чергове звернення «ad fontes». Новолатиністичні студії стали одним із пріоритетних напрямів для науковців і перекладачів. Керівник відділу Олекса Мишанич неодноразово наголошував на необхідності підготовки кваліфікованих кадрів для цієї праці, інспірував і працівників відділу і перекладачів з-поза Інституту літератури на переклад і дослідження латиномовних текстів, активно брав участь як рецензент і упорядник, член редколегій в організації конференцій, антологійних збірників, колективних монографій, збірників наукових праць, де обов’язково постулював наявність досліджень новолатиністичної тематики.
Пригадую, далекого 1985, а, може, 1986 – важко тепер встановити точну дату події, – у відділ прийшов один із працівників Київського університету. Олекса Васильович, хитро примруживши око, промовив: «Василю, ти знаєш, у нас є латиніст. Може, чимось тобі допоможе?»
Далі діалог відбувався приблизно таким чином:
– То Ви знаєте латину?..
– Та, так!
– А можете ото перекласти цей вірш?
– Чого ж ні!
Переклад вдався.
– Га, я бачу, що ви щось таки умієте... А маєте якісь тексти зі собою. Латинські?
– Маю.
– Ану, покажіть... Ой, та вони по-латині написані. А хто ж ото їх перекладати буде?..
Годі казати, що я поспішив запевнити, що, якщо можу перекласти класика античності, то чого ж би то не зумів і українську латиномовну поезію з’інтерпретувати. Десь за тиждень-два дзвінок: «Ви маєте готові ті переклади, що мені обіцяли? Зустріч – на зупинці метро станція «Жовтневої революції» (тепер – «Майдан Незалежності»). Біжу, встиг! Бачу, стоїть ще один випускник Львівського університету. Підбігаю до нього:
– Добрий день. Радий Вас бачити!
– Атож. Ну, так. Що робиш?...
За хвилин три під’їжджає метро, із вагону виходить Олекса Васильович у супроводі Василя-замовника текстів, та й питає:
– Зробив?
– Так, зробив?
– Ану, покажіть!
– Ось!
Дивиться на переклад, передає, дивляться на переклад, обмінюються короткими фразами.
– Добре. Давайте.
Я віддав свою тяжку працю і з почуттям виконаного обов’язку повагом повернувся до гуртожитка. Потім про те забув. Років за півтора приходжу до університету у Львові і бачу добру знайому, Христю Назаркевич. Вона мені простягає невеличку книжку: подивися. Я беру – Ох!: «Давня українська література. Антологія. Перша половина ХVІ століття». Відкриваю і раптом бачу у змісті своє ім’я, написане декілька разів – переклади з латинської мови... Отак, без зайвого пафосу, але методично, завідувач Олекса Мишанич і співробітники відділу підготували до друку багато публікацій, залучаючи до праці в такий спосіб і маститих колег і початківців. Важливим було те, що, кидаючи початківців у переклад, як того пса у річку, вони давали можливість самовиразитися, показати, що ти можеш, позитивно це оцінювали, нерідко жорстко критикували, заставляючи змінювати, оптимізувати текст. І добивалися позитивного результату: ми ставали фахівцями, ставали учасниками наукового процесу, ставали, зрештою, повноцінними співробітниками, які знали собі ціну, не боялися перепитувати й уточнювати, шукали істину – і знаходили.
Не буду тут перелічувати наукових видань, які з’явилися у результаті співпраці нас, молодих, та наших учителів. Ці видання містять чимало досліджень про окремі аспекти давньої, зокрема новолатинської української літератури, а також публікації перекладів латиномовних джерел. Там широко викладено і параметри розвитку української культури впродовж першої половини XVI – першої половини XVIII ст., і міру впливу на українську літературу того часу літературного процесу решти країн Європи, насамперед латино- і польськомовної. Зауважу тільки, що найцікавішою виявилася праця над антологією «Пісні Купідона: Любовна поезія на Україні XVI – поч. XIX ст.» «Давня українська любовна поезія» – прецікава тема, а, у поєднанні із проблемою «Гріхи посполиті» особливо. Бо ж на цьому ґрунті у старій Україні творилося багато чого; це з легенд відомо, що засудженого до смерті січовика чи козака могла врятувати молодичка, яка зголошувалася стати його жінкою....
Пригадую, приїхав я до Києва року 2003-тього, зайшов до інституту й побачив Олексу Мишанича, який ішов коридором з паличкою, припадаючи на ногу. Ця картина мене вразила: він же завжди був активним, високим, сильним – не лише фізично, а й духом. Проте, обмінявшись декількома фразами із колишнім керівником, а тепер – колегою, я заспокоївся: це був той самий Олекса, Олекса Мишанич, який надихав, який інспірував, який планував – і то на далекі відстані. Це був справжній український науковець, який знав, що він робить. Видання антологій, Літературного словника, врешті, першого і другого томів Нової академічної історії української літератури у 12 томах (які були опубліковані уже, на жаль, після його кончини), численних монографій засвідчили, що він таки мав рацію, намагаючись формувати кадри й формулювати концепції розвитку української культури.
01.04.2015