Мале танкобудування

Місто Городок, що на Хмельниччині, здається, стало батьківщиною нового напрямку волонтерства — малого провінційного танкобудування. У цьому райцентрі суворі подільські дядьки власним коштом ремонтують панцеротехніку для фронту. 10 березня перше відремонтоване волонтерами панцерне авто — бойову розвідувальну машину десанту (БРДМ) — передали військовим. «Z» відстежував цю тему чи не від самого початку і готовий поділитися подробицями.

Правдивий патріотизм мешканців Городка видно неозброєним оком

Волонтерський рух у Городку виник одразу ж із початком російської навали і розвивався за стандартним сценарієм — спочатку подоляни збирали продовольство, потім закуповували для вояків дефіцитні на той час бронежилети та кевларові шоломи, по тому — збирали гроші на тепловізори... Одне слово, все, як у людей. Далі йшло по зростаючій. Наприклад, восени городчани передали розвідникам 95-ї аеромобільної бригади (де служить добровольцем житель Городка Володимир Ткачук) три спеціально переобладнанні УАЗ-ики. Модернові нащадки махновських «тачанок» прийшлися до смаку українським воякам і допомогли бити ворога.

Модернові нащадки «тачанок»

Згодом городоцькі дядьки вирішили не обмежуватися УАЗ-иками з самопальним бронюванням і захотіли зробити щось серйозніше. Адже за якихось 18 км розташована величезна база зберігання військової техніки, де, крім справних, є купа розладнаних бойових машин, що потребують ретельного ремонту. Тож чому би не допомогти?

Якщо хтось у цьому повідомленні вбачає розголошування військової таємниці, то вся «секретна» інформація з детальним переліком військового майна міститься в розпорядженні Кабінету Міністрів №1022-р від 15 серпня 2011 року, яке є в Інтернеті у вільному доступі.

Руслан Задорожний

Першими до ремонту бронетехніки долучилася група волонтерів на чолі з місцевим підприємцем Русланом Задорожним:

«Ми з колегами-підприємцями порадилися й вирішили, що можемо допомогти фронту більш суттєво, ніж просто харчами чи амуніцією, — розповідає він. — Враховуючи, що у нас зовсім поряд є чимала база озброєнь з купою поламаної техніки, ідея виникла сама собою».

Керівництво військової частини радо пішло назустріч волонтерам, бо несправної техніки там накопичено значно більше, ніж дозволяють ремонтувати потужності в/ч.

«Вже 20 лютого до Городка відбуксирували БТР-60, — розповідає пан Задорожний. — Згідно з договором, нам дали цілих два місяці, аби привести машину до ладу. Але ми добре розуміємо, який зараз дефіцит бронетехніки в зоні АТО. Тож, думаю, до кінця березня ми передамо військовим уже справну машину».

БТР-60 у місцевій «Сільгосптехніці». Вигляд станом на 27 лютого

Оптимізм пана Руслана поділяє механік Войцех Бачок: «Звісно, ми завершимо ремонт достроково, — сміється він. — Це буде відповідь нашої "Сільгосптехніки" їхньому “воєнторгу”».

Як бачимо, бойову машину ремонтують в ангарі колишньої «Сільгосптехніки». Колись такі заклади, де ремонтували трактори-комбайни-сіялки-віялки довколишніх колгоспів, були в кожному райцентрі. Зі зникненням колгоспів-радгоспів відпала й потреба в підприємствах централізованого ремонту аграрного залізяччя. Нині тут царство малого та середнього бізнесу — склади, гаражі, майстерні... Навіть пункт прийому металобрухту.

Ну, а що таке тепер «воєнторг», знають усі, хто чув коментарі президента РФ щодо воєнних дій в Україні.

За швидкістю поширення інформації невеличкі містечка не поступаються селу. Вже за день чи не весь Городок знав, що в екс-«Сільгосптехніці» ремонтують БТР для фронту.

«І ми теж так можемо!», — вирішили місцеві пенсіонери й організували свою волонтерську групу:

«Інакше просто не могли, - пояснює Дмитро Кузьменко, колись старший сержант МНС. — Коли Україна з останніх сил протистоїть знавіснілій московській орді, то чи можна спокійно сидіти дома та телевізора дивитися? Або у дворі "козла забивати"? У час, коли наші діти гинуть на фронті? Тож зібралися з мужиками й вирішили підставити й своє плече».

Ремонт БРДМ (станом на 27 лютого)

Руслан Задорожний допоміг «конкурентам» оперативно зв'язатися з командуванням бази та владнати юридичні питання. Вже за кілька днів в одному з гаражів стояла вже згадана БРДМ.

«З відносно невеликого розвідувального панцерника ми почали зовсім не тому, що маємо проблему з кваліфікацією, - пояснює ситуацію один із лідерів цієї групи волонтерів Михайло Воротний. — У наших майстрів руки — золоті. Проблема більш приземлена: на ремонт великого БТР-а потрібно набагато більше грошей, ніж на відновлення відносно невеличкого БРДМ».

Причина більш, ніж поважна — у пенсіонерів з грошима не густо. Збирають, «хто скільки дасть». У депресивному містечку з цілковито знищеною промисловістю можливості потенційних жертводавців невеликі.

Незабаром між двома групами («підприємців» і «пенсіонерів») виникло справжнє волонтерське змагання, яке і «за очками», і «нокаутом», виграли «пенсіонери». Поки їхні бізнесові колеги ще доводили свій панцерник до пуття, ветерани праці успішно відновили, випробували та передали війську свою машину.

Проводжали панцерне авто без надмірної помпи. Оркестр туш не грав і стрічечок не перерізали. Ідею розбити об броню пляшку шампанського теж відкинули. Мовляв, грошей коштує, а вони потрібні на важливіші речі. Зате помахати ручкою панцернику прийшли місцеві школярі. І не прості, а кадети спеціалізованого мілітарного класу.

Командир центру зберігання озброєнь і військової техніки підполковник Валентин Лоза був дещо здивований, коли побачив під КПП частини виблискуючу новенькою фарбою БРДМ-ку. Адже панцерник відновили не просто достроково, а рекордно-достроково...

«Це перша бойова машина, повністю відремонтована волонтерами "під ключ", — пояснив пан підполковник. — Звісно, що перш, ніж передати панцерник в зону АТО, її ще має перевірити офіційне військове приймання. Але я певен, що тут питань не виникне, адже волонтери кожну деталь руками перебрали. Та й по звуку мотору вже чую, що він працює бездоганно».

За перемогу та щастя онуків!

Як пояснив командир частини, місцеві жителі допомагають військовим чи не з самого початку боїв: «Волонтери допомогли нам відремонтувати майже півсотні одиниць різноманітної техніки, — каже підполковник Лоза. — Де з ремонтом підсобили, де фарбувати... Допомагають всі – і державні підприємства, і приватні. Навіть окремі бізнесмени та просто небайдужі громадяни. Розуміють, що це є внесок у нашу спільну перемогу. Але городоцькі хлопці перші, хто повністю відновив бойову машину від початку і до кінця».

Розмову перериває волонтер Михайло Воротний, який «відтирає» командира від представника медіа, аби домовитися про ремонт ще одного панцерного авта. Пан підполковник не проти і віддає відповідні розпорядження по мобільному. Тим часом відремонтовану машину заганяють на територію частини. За ворота прямує й командир.

Кидаюся услід, слізно волаючи, що нічого без дозволу знимкувати не буду, збережу військову таємницю, і взагалі, мовляв, маю великий досвід співпраці з прес-службою Міноборони, тож добре знаю, що «зя», а що «ніззя»... Пустіть глянути хоч одним оком!

Трохи повагавшись, командир погоджується — поки чіплятимуть до «Уралу» чергову броньовану машину для городоцьких волонтерів (своїм ходом вона їхати наразі не здатна) та готуватимуть відповідні документи, є трохи часу. Тож можна провести невеличку екскурсію. Звісно, виключно там, де можна тинятися стороннім.

Перше, що впадає в очі, — напіврозвалена казарма. Як виявилося, це зовсім не німе свідчення розвалу армії часів незалежності. У руїнах вона стоїть ще з часу завершення попередньої війни (Другої світової).

Як розповів пан Лоза, за часів німецької окупації нацисти влаштували на території військового містечка, зведеного в 1930-х роках, концтабір для радянських полонених і євреїв. Останніх сюди звезли не лише з Ярмолинець, але й із сусідніх Городка, Сатанова, Кузьмина тощо: «Полонених і євреїв утримували саме в цій казармі, — розповідає підполковник. — Враховуючи, що євреїв розстрілювали абияк, часом закопуючи живцем лише легкопоранених, то матері, аби врятувати дітей від страшної повільної смерті, викидали немовлят з вікон горішнього поверху, а самі вішалися на скручених з одягу мотузках. Тут тисячі людей загинули. По війні кілька разів цю казарму намагалися відбудувати, але весь час щось ставало на заваді. Це прокляте місце».

Біля руїн казарми-концтабору видно величезну, розміром з баскетбольне поле, братську могилу закатованих. Тут з'ясувалося, чому пан підполковник погодився на екскурсію. Ця територія насправді є у віданні Ярмолинецької селищної ради, а тому є місцем загального доступу.

«Минулого року тут цікавий випадок стався, — розповідає підполковник. — Восени, напередодні Йом-Кіпур (Судного Дня) сюди приїхала велика група євреїв з Хмельницького благодійного фонду “Хесед Бешт”. Помолилися, могили прибрали. А у нас поряд стояло кілька БРДМ. Вже відремонтованих, але ще не пофарбованих. Тож виглядали вони страшненько. Я їм пояснив, що машини добрі, хоч завтра на фронт — тільки пофарбувати поки що не можемо, бо виникла проблема з фарбою. Ті лише перезирнулися між собою, але нічого не сказали. А ранком на прохідній уже машина стоїть. З робітниками та фарбою! Правда, коли ми побачили, ЯКОЮ фарбою ті машини фарбують, то довго не могли прийти до тями. В “Хесед Бешт”, очевидно, вирішили, що на захисниках Батьківщини економити не годиться, тож придбали найкращу фарбу, що лиш була у Хмельницькому. Такою фарбою зазвичай дуже "круті" позашляховики фарбують, а не бронетехніку».

За огорожею, що тягнеться просто вздовж поховань, видно ряди танків, гармат та іншої техніки. Але фотографувати — зась. Біля танків видно пересувну майстерню, над якою майорить синьо-жовтий прапор: «Готуємо танки до відправлення на фронт, — пояснює Валентин Лоза. — Скоро їм у бій...», — зітхає.

Хоча тутешня військова частина фактично розформована ще у 1990-х (нині її залишки діють як склад), теперішня війна залишила свій чорний слід і тут: «Служив у нас Ярослав Костишин. У нашій частині пройшов від лейтенанта до капітана. Потім перевівся до Івано-Франківської області. Там дослужив до майора. У жовтні загинув під Авдіївкою».

Тим часом на шляху з'являється «Урал» з панцерником на причепі. Його одразу ж оточують пенсіонери-ремонтники, з'ясовуючи обсяг майбутньої роботи:

Зазирнувши в моторний відсік, Дмитро Кузьменко аж присвистує:

- Та тут роботи вдвічі, а то й утричі більше!

- То що, відмовимося? — сміються дядьки.

- Та ну вас з вашими жартами, — відмахується пан Дмитро. — Але попрацювати доведеться чимало.

Тепер волонтери ремонтуватимуть ще один панцерник

А таки доведеться, бо добре видно, що ця БРДМ встигла побувати у справжньому бою. Про це свідчать сліди від куль. Швидше за все, це сталося під час виконання миротворчої місії в колишній Югославії.

Михайло Воротний здогадується, що цей панцерник у волонтерів буде не останній: «Техніки для ремонту тут вистачає. Закінчаться БРДМ — візьмемося за БТР-и чи навіть за звичайні вантажівки. Вони теж у війську потрібні. І не менш, ніж бронетехніка. Але у майбутньому нам би дуже хотілося, аби відремонтована нами техніка йшла не куди вирішать генерали з Міноборони, а з урахуванням наших побажань — передовсім у частини, де служать наші земляки. Зараз ми хочемо "леґалізувати" нашу волонтерську групу та готуємо документи для юридичної реєстрації громадської організації. Сподіваємося, що так буде легше впливати на розподіл відремонтованої техніки».

«Так, — підтверджує екс-пожежник Дмитро Кузьменко, — ми будемо працювати до самої перемоги. Скільки треба, стільки й будемо».

У тому, що ця перемога прийде, ніхто з волонтерів не сумнівається.

Знимки автора

P.S. На момент публікації цього матеріалу пенсіонери-волонтери вже встигли відремонтувати і передати війську другого панцерника. Тривають роботи над відновленням БТР-60.