Науковець із "Дніпра", доктор історичних наук Ігор Щупак очолює Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», займається історією Другої світової війни на теренах України та проблемами міжнаціональних відносин. Проте головна його тема – «праведники народів світу», люди, які рятували євреїв в Україні під час Голокосту. Доктор І.Щупак пише підручники зі всесвітньої історії (зокрема, є автором першого в Україні мас-медійного підручника). Часто буває у Львові у справі польсько-українсько-єврейського поєднання, бере участь у школі «Ковчег», створеній для поляків, українців і євреїв (а тепер до проекту долучаються й кримські татари).
У рамках єврейських студій Українського Католицького Університету Ігор Щупак прочитав в УКУ лекцію “Від «українців-погромників» і «євреїв-комісарів», до дніпропетровських «жидо-бандерівців»: трансформація історичних міфів”, частину якої наведено нижче.
Колись професор Ярослав Грицак сказав: «Якщо хочеш показати якесь проблемне явище, треба щоби був якнайширший контекст». Тому, якщо мова йде про ідентичності єврейську й українську, якщо мова йде про історичні міфи, то, зрозуміло, треба почати з періоду десь принаймні 3,5 тисяч тому.
А якщо серйозно, то про українську ідентичність я буду говорити менше, а більше зверну увагу на єврейську.
Хто такий єврей
Є специфіка у єврейської ідентичності, пов’язана з юдаїзмом. По-перше, ніколи ви не знайдете єдиного підходу до розуміння, хто такий єврей.
Є традиційний підхід – галахічний (відповідно до Галахи – це збірка правил єврейського життя, від народження до смерті), за яким єврей – це людина, яка народилася від єврейської мами. В Європі традиційно національність здебільшого передається по батькові.
Є підхід, згідно з яким, єврей – це юдей, тобто, людина юдейського віросповідання. Але є євреї, які стали хрещеними і навіть перейшли до ісламу, є такі євреї, які не є релігійними.
Є врешті-решт визначення єврея, які запроваджував Адольф Гітлер та ідеологія нацистська.
І є так званий «Закон про повернення», прийнятий у Ізраїлі. Він прийнятий відповідно до того, як зазнавали утисків, переслідувань і знищень євреї за часів Гітлера. Тобто, людина, у якої хоча б один дід чи одна бабця є євреями, має «право на повернення», тобто, право на «алію», як кажуть ізраїльтяни (на еміграцію до Ізраїлю). Хоча, з традиційно юдейської точки зору, євреєми є тільки ті, в кого є єврейська мама.
Євреї і юдаїзм
Є різні напрямки в юдаїзмі. Є ортодоксальний, є реформістський, є навіть так званий «прогресивний», є хасидизм, є рух «Хабад».
Юдаїзм не є світовою релігією, як християнство, це релігія національна (є національні релігії, як синтоїзм чи РУНВіра). У чому особливість юдаїзму як національної релігії? Не стоїть завдання поширення його на інших. Тобто, є певна місіонерська місія, вибачте за тавтологію, в ісламі чи в християнстві. Щоби було більше вірних, щоби було більше навернутих на іслам чи християнство. В юдаїзмі таке завдання не стоїть. Це виходить ще з уявлення, що євреї є народом богообраним.
Знову ж таки, богообраний – не значить, що кращий. Просто обраний Господом, вибачте, для своїх експериментів. А, з іншого боку, євреї обрали Господа. З єврейською традицією, Господь пропонував своє Слово Боже різним народам, але виклик цей прийняли саме євреї і погодилися на це.
Для того, щоби стати євреєм, треба навернутися в юдаїзм, і це є спеціальна процедура, яка називається «гіюр». Тобто людина має довести, що вона справді сприймає себе як єврея і веде відповідний єврейський спосіб життя, повністю дотримується всіх традицій, повністю поглинута єврейською культурою та релігією. Якщо звичайний єврей за народженням – чи дотримується, чи не дотримаєься – він все одно єврей, то людина, яка навертається на юдаїзм через ту процедуру «гіюр», має довести це. Мало того, що вона доводить це повсякденним життям, так рабини можуть прийти до помешкання і подивитись, який спосіб життя веде людина, чи вона дотримується кошрута, як вона знає іврит, як вона знає Тору і таке інше. І це навмисно ускладнена процедура – для того, щоби люди, які на це йдуть, дуже чітко усвідомлювали свій вибір. Бо людина стає традиційно релігійною. Якщо, наприклад, реформістський рабин може запропонувати «полегшену» процедуру, це не значить, що інші рабини це визнають. Навіть, якщо визнає Держава Ізраїль (і з цим є проблеми).
Хоча, цікава обставина: абсолютна більшість, скажімо, американських євреїв дотримуються реформістських поглядів.
І є ще ліберальний підхід: людина є тим, ким вона себе вважає. З євреями це деколи не спрацьовує: якщо людина видає себе за єврея (зустрічається таке деколи у нас, у Дніпропетровську), треба мати певне підґрунтя, щоби таке стверджувати.
Євреї і християнство
Дуже цікаво подивитися на традиційну релігійну історію євреїв очима неєвреїв.
Використовую роботи російського православного теолога Миколи Бердяєва, який написав працю «Християнство й антисемітизм». Особливість єврейської історії полягає в тому, що понад дві тисячі років народ жив без власної держави, був у розсіянні по цілому світі, але, попри це, зберіг свою ідентичність. На мою думку, євреї зберегли свою ідентичність виключно завдяки дотриманню традицій. Прислів’я «Євреї бережуть суботу, а субота береже євреїв» передає суть багатостолітньої боротьби євреїв з асиміляцією.
Сьогодні дуже мало євреїв, особливо релігійних, погодяться говорити про Ісуса Христа. В єврейському розумінні – це людина, через яку вони зазнали страждань, переслідування, геноциду. З погляду багатьох євреїв, хрест – це прокляття, Ісус Христос прирік євреїв на велике мучеництво. Доходить до того, що в сучасному Ізраїлі на уроках математики не пишуть знак «+», бо він асоціюється з хрестом, а використовують знак «т».
Єврейське розмаїття
Сьогодні існують різні групи євреїв – ашкеназі (вихідці з Польщі та Німеччини), сефарди (вихідці з Іспанії, Португалії та Північної Африки) тощо. Сефарди зовні дуже схожі на арабів, але це не заважає їм себе вважати повноправними євреями.
Українсько-єврейські конфлікти
На мою думку, більшість конфліктів між українцями і євреями мають економічну складову: євреї не мали права володіти землею і вимушені були займатися ремісництвом, а частіше – орендарством, торгівлею, лихварством (тобто, тими професіями, які приносили українцям найбільше лиха).
Що стосується різанини, яка була за часів Хмельницького, Коліївщини. На мою думку, по-перше, ми не повинні виправдовувати будь-які злочини, тим більше – вбивства, по-друге, не можемо поширювати принцип колективної відповідальності на певну спільноту, по-третє, не маємо права екстраполювати моральні оцінки сьогодення на минуле. В Старому Завіті знайдемо неодноразове свідчення того, що євреї завойовували території, вбивали, нищили своїх ворогів – тоді вияв милосердя був ознакою слабкості. Схоже творилося і в Середньовіччя.
Дуже багато спекуляцій. Є люди, які кажуть, що Хмельниччина – це перший Голокост, погроми після Першої світової війни – другий, а третій – під Другої світової війни. Це абсолютно ненауковий підхід. Сутність, мотиви цих явищ – абсолютно різні. Спільне – смерті багатьох людей.
У єврейства дуже погане ставлення до Хмельницького, Богуна, але непотрібно це ставлення переносити на сучасних українців і називати їх «різунами». Пропоную розширювати національний контекст. Дуже часто – національний герой для одного народу є катом для іншого: Чингізхан, Хмельницький, Моше Даян, Олександр Суворов.
Думаю, що міф про «українця-погромника» вписувався в польський про «різуна», тому він так прижився в українській землі. Релігійна ворожнеча між українцями та євреями була, але те, що в українському народі немає глибокого етнічного антисемітизму свідчить співпраця гетьмана Калнишевського та єврейських громад.
Є дуже багато міфів: про українця-різуна, про єврея-багатія. Але це дурниці. Всередині «межі осілості» 20% євреїв жили за межею бідності, виживали лише за рахунок своєї общини.
Уявіть собі містечко, в якому 50-70% населення – євреї, й усі займаються ремісництвом, дрібною торгівлею. Частим у цих містечках був голод. Зараз є романтизація – штетли. Але мрією життя євреїв було вирватися з такого містечка. Було декілька способів цього досягнути – стати купцем першої гільдії або отримати вищу освіту (стати лікарем, інженером, викладачем).
До речі, прагнення євреїв до освіти – релігійно-традиційне. Єврей серед своїх вважається нормальним тоді, коли він може читати Тору.
Прагнення вирватися спонукало євреїв змінювати зовнішній світ. Мета кожної єврейської родини – щоби їхні діти вибилися в люди, отримали освіту.
Євреї брали активну участь в українській революції, були задіяні практично у всіх сферах. За часів Центральної Ради Україна була найдемократичнішою державою у своїй історії. Є ряд свідчень, що документи друкувалися одразу декількома мовами: українською, російською, польською і їдишем.
Рівень освіти серед євреїв був високим, тому у них був високий ступінь самоусвідомлення. Вони прагнули змінити світ, не могли пристосуватися до суспільства, пробували його змінити, йшли в політику. Що стосується погромів після Першої світової війни, то погроми чинили практично всі – мало хто їх не чинив. Єдиний період, коли за часів української революції не було єврейських погромів – це за гетьмана Скоропадського. Фактично жодного погрому. І до речі, дуже цікаво, що уявлення про те, що там, де Скоропадський, і там, де німці, з якими він співробітничав, немає погромів, а є відносний порядок, зіграло дуже злу гру з євреями на початку нацистької окупації. Євреї не вірили, що німці, які їх боронили, буквально за два десятиліття будуть євреїв вбивати. Багато старших людей у 1941 році переконувало молодших залишитися, казали, що «все буде гаразд», і цим, фактично, прирекли свої родини і самих себе на повне винищення.
Що стосується отаманів, то такі, як Григор’єв, Зелений та інші, – це страшні бандити і розбійники. Ну, і антисеміти – за сумісництвом. Коли звинувачують Петлюру у єврейських погромах, то треба зрозуміти наступну річ. По-перше, на мій погляд, та ситуація, яка існувала під час революції, була подібною до тієї, яка зараз є в Афганістані чи Іраку, чи, зрештою, сьогодні в Луганській і Донецькій областях. Коли невідомо, хто ким керує і хто кому підпорядковується. За умов анархії «польові командири» – це боги-царі. Ким для Мотороли чи Гіві є Плотницький? Хоча про антисемітські явища в «Лугандонській республіці» згадаю окремо.
До сьогодні невідомо чим була так звана «народна стихія», тобто, чим був обумовлений її антисемітизм. Чи це релігійні передумови, ідеологічні чи соціально-психологічні («євреї не такі, як усі») чи, може, все разом. Йти проти народного виступу, який часто мав антисемітський характер, було практично неможливо. На певному етапі Петлюра на це пішов. На певному етапі навіть Врангель, до якого приходили єврейські делегати, домовився, що буде такий-сякий порядок. Він навіть покарав якихось священиків, які пропагували та закликали до погромів. Відомо, що Петлюра створив спеціальну інспектуру (в її склад входили також євреї), яка займалася відстеженням і профілактикою погромів. Відомо, що Петлюра намагався зупинити хвилю погромів, зауважував, що вона шкодить українському революційному демократичному руху.
Що стосується Махна. Тут є ряд цікавих речей. Є свідчення, що махновці (знову стоїть питання, хто такі "махновці"; були періоди, коли в махновській армії було більше 60 тисяч людей – чи всіх контролював Махно?) вчиняли страшні погроми. Але відомо й те, що Махно розстрілював деякі підрозділи, які чинили погроми. Я не хочу покликатися на те, що у його як в політичній, так і військовій верхівці були євреї. Знаєте, є така єврейська приказка: «У кожного антисеміта є найкращий друг-єврей». Це абсолютно не показник. Було так, як було. Скажімо, погром в Проскурові в 1919 році, називають "петлюрівським", хоча він його не організовував, намагався протистояти, але нічого не міг вдіяти. На півдні були денікінські погроми, практично у всіх місцях. Інколи євреї створювали загони самооборони. До слова, найуспішніша самооборона створена була в Одесі. Більше того, були випадки, коли євреї вчиняли погроми (звісно, це були дуже поодинокі випадки).
Ще один цікавий момент стосовно Петлюри: вів переговори з Зеєвом Жаботинським (один із лідерів єврейського національного руху) про створення єврейських загонів самооборони. Наскільки мені відомо, вони домовилися, єдине – не встигли реалізувати, тому що Червона армія вибила Петлюру і його армію з тих теренів.
Євреї у ВЧК-ОГПУ-НКВД
Загально відомий факт, що відносна кількість євреїв у репресивних органах – ВЧК-ОГПУ-НКВД – до репресій 1938 року була дуже високою. Чому євреї йшли працювати в ці структури? В мене є різні версії. З одного боку, це намагання дістатися до влади, яка побудована за принципами інтернаціоналізму, дає їм начебто рівні права. З іншого, безумовно були євреї, які хотіли помститися за кривди та погроми.
Але не все так просто з цифрами. Треба розуміти, про що мова – про центральний апарат ВЧК-ОГПУ чи апарат в республіках, у тому числі в Україні. Чи мова йде про керівників вищої ланки, чи про слідчих? Але, якщо взяти цифри, то головні зміни відбулися в середині 1930-х років. Після репресій 1936-1937 років Сталін взяв курс на русифікацію (чи «славянізацію») цих органів. Хочу звернути увагу, що частка поляків, латишів, німців зійшла практично до нуля.
Дехто каже, що Сталін був російським шовіністом, чи українофобом, чи антисемітом, чи ще кимось. Я, наприклад, вважаю, що Сталін справді був інтернаціоналістом в тому розумінні, що він однаково ненавидів усі народи. Окрема доля випала полякам. В національному плані вони зазнали найбільше переслідувань через своє походження. Достатньо було бути поляком за походженням, щоби мати великі шанси бути заарештованим чи кинутим до в’язниці. Цікаво про це пише Тімоті Снайдер у своїй роботі «Криваві землі».
Євреї й українці під час Другої світової
Що стосується Голокосту, хочу розповісти про експозицію у дніпропетровській «Менорі» (найбільшому общинному громадському центрі в світі), яка називається «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні». Виставка у музеї побудована в такий спосіб, що показує єврейську історію в контексті всесвітньої історії й історії України, починаючи від початку єврейської цивілізації та зародження духовної традиції юдаїзму. І паралелі: взаємозв’язок юдаїзму та християнства, основні питання історії – чи то Хмельничина, чи то 1920-1930 роки в СРСР. Окремо ми створили чудову експозицію, присвячену масовим репресіям у СРСР. Зараз працюємо над експозицією, присвяченою Голодомору та долі національних меншин під час Голодомору. Разом із тим досліджуємо роль євреїв у організації Голодомору – спільно з росіянами, українцями й іншими. Звісно, найбільша виставка присвячена Другій світовій війні і Голокосту.
Перша частина: український національний рух і єврейське питання під час Другої світової війни. Ця частина складається з чотирьох юнітів. Перший – антиєврейські погроми. Починаючи від погрому біля тюрми на Лонцького і закінчуючи іншими погромамами, в яких брало участь населення після провокацій німецької окупаційної влади. Безумовно, у частині погромів брали участь українські націоналісти. Підкреслюємо, що абсолютна більшість українського населення поводила себе традиційно для будь-якої країни. Люди були bystanders, тобто, сторонніми спостерігачами – як по відношенні до антиєврейських акцій, так і до чогось іншого. На нашу думку, це другий аспект взаємозв’язку. Третій – «праведники народів світу», але про них окремо.
Вважаю, що ставлення українських націоналістів до євреїв двояке. Серед них є ті, які знищували євреїв, але й ті, які рятували їм життя. Як історик вважаю, що ставлення ОУНівців до євреїв потрібно розглядати в динаміці.
Ми наводимо дані на 1941-1943 роки. Якщо в 1941 році документи свідчать про антиєврейський, антисемітський характер української націоналістичної ідеології, яка була дуже схожа у цьому на нацистську ідеологію радикальну, то вже в 1942 році відбуваються зміни, у тому числі у ставленні до євреїв. З’являється мова про те, що «ми не хочемо бути сліпим знаряддям у чужих руках». А в документах 1945 року вже є заклик до єдності в боротьбі проти спільних ворогів. На Дніпропетровщині директором школи працював Федір Вовк (або Іван Вовчук) – друга людина в структурі ОУН після Ярослава Стецька, провідник Нікопольського районного проводу ОУН, згодом – віце-голова Української Головної Визвольної Ради. Так ось, він офіційно визнаний «Яд Вашемом» як «праведник народів світу». Член ОУН (друга людина після Стецька) врятував єврейську вчительку, свою колегу та її родину. Я підозрюю, що «Яд Вашем» не знав, що він був українським націоналістом, але, по суті, він ризикував життям, рятуючи інших. Це третій юніт у цій частині.
А четвертий – це євреї – учасники українського національного руху. Відомо, що багато євреїв-лікарів було в ОУН. На це є просте пояснення: якщо взяти людей, які мали медичну освіту в Галичині, то це були або поляки, або євреї. Поляків оунівці залучити не могли. Тому залишалися євреї. Знову ж, їх по-різному залучали. Когось насильно, під загрозою смерті, хтось ішов добровільно, щоби врятувати своє життя. Хтось там працював, тому що мав приязні стосунки з конкретними людьми в тому чи іншому таборі. Були випадки, коли (безумовно, це до першого юніту) українські націоналісти знищували єврейське населення певних населених пунктів, а були – коли рятували цілі гетто, які переміщувалися до лісів.
Окремий момент – колаборація. В Україні є історики, які вважають, що термін «колаборація» неприйнятний для характеристики подій, які існували на окупованій території України. Бо не зрозуміла мотивація людей, які співпрацювали з ворогом. Зараз не можемо визначити, чи це було пов’язано з потребою вижити, чи спрямоване на повалення радянської влади. Крім того, на мою думку, є різні види колаборації: ідеологічна, адміністративна, військова (яка, безумовно, є військовим злочином). Існує стійкий стереотип, нав’язаний ззовні, який зображує українців найбільшими колаборантами. Прикладом антиукраїнської пропаганди служить фільм «Матч смерти». Якщо там людина говорить українською мовою, то це зрадник, негідник, колаборант. Якщо російською – то це нормальна людина. Те ж стосується колаборації.
У своїй виставці показуємо, що народження колаборції було в Європі (саме слово сollaboration – з французької мови. Ми розповідаємо про колабораціонізм в Європі, згодом – в Радянському Союзі, а вже згодом – в Україні. Максимально розширюємо контекст. Є цікаві дані, які опублікував російський історик Кіріл Александров (після цього, правда, втратив роботу), що в 1943 році, після Сталінградської битви, коли доля Німеччини була очевидна, у складі Вермахту (тобто, колаборантів) було 1,2 мільйона радянських громадян. Більшість – росіяни (400 тисяч), українців (250 тисяч), далі йдуть народи Прибалтики.
Стосовно нав’язаних стереотипів: якщо білоруси – то це радянські партизани, якщо кримські татари – то зрадники. За підрахунками Александрова, у Вермахті було рівно по 20 тисяч білорусів і кримських татар. Ну, так вийшло...
Для нас особливо важливий блок музейної експозиції, присвячений українським героям, «праведникам народів світу». Нагадаю, що список праведників формує спеціальна комісія «Яд Вашем». Сьогодні у ньому десь 25 тисяч героїв, які з ризиком для власного життя рятували інших. Україна займає 4-е місце в світі за кількостю праведників. Попереду – Голландія, Польща, Франція. Цікава річ: якщо поляк рятував євреїв на українських теренах, то в списку «Яд Вашем» це відноситься до Польщі. Якщо українець на теренах Польщі – це також відноситься до Польщі. По-друге, у Франції чи Голландії свідчення про праведників збирали одразу після війни, а в Україні з 1945 по 1991 роки знайшли тільки 200 людей, які рятували євреїв. А з 1991 до 2015-го – 2500, при тому, що живих свідків стає менше з кожним днем, а для підтвердження потрібні суворі вимоги.
Окремо розказуємо історію Аарона Вайса (історик меморіалу «Яд Вашем»). Його рідний брат Шевах Вайс був спікером кнесету Ізраїля, професор Варшавського університету, дуже відома і авторитетна в Польщі людина. Обох братів та їхню сім’ю 22 місяці переховували в подвійних стінах, в спеціально зробленому підвалі дві жінки – українська та польська націоналістки.
Син українки Юлії Мачишин служив у поліції і брав участь в антиєврейських акціях. Він не знав, що робить його мама.
Ми говоримо про різні категорії людей. Для мене особисто важливо зрозуміти мотивацію людей, які ризикували власним життям, життям власних дітей, рятуючи чужих.
Я горджуся тим, що ми в «Менорі» вперше в Україні – раніше, ніж в УКУ чи в Унівській Лаврі – створили експозицію, присвячену митрополиту Андрею Шептицькому. Офіційно йому не надано звання «праведника народів світу», але для мене, для моїх однодумців це не має принципового значення. Для людей він той герой, який піднявся над національним егоїзмом, піднявся до того рівня, щоби розуміти потреби українців, поляків, євреїв. Він організував порятунок близько 200 єврейських дітей. Я пишаюся, що в нашій експозиції є книжка з автографом митрополита Андрея Шептицького.
Радянський повоєнний час
Не буду окремо зупинятися на «справі лікарів». Хочу звернути увагу на карикатуру у відомому українському журналі «Перець», яка називається «В одній упряжці». Як думаєте хто там? Євреї дуже характерної зовнішності і український націоналіст біжать в одній антирадянській упряжці.
В нашому інституті збираємо все, що стосується антисемітської та нацистської пропаганди часів війни. Окремо нас цікавить українсько-єврейське єднання в сталінських і брежнєвських таборах, про що розповідають Мирослав Маринович, Семен Глузман, Йосип Зісельс, які певну частину свого життя провели в таборах. Вони розповідають, що у боротьбі за волю засуджені сіоністи були поряд із засудженими поліцаями і розуміли, як мають поєднати зусилля для боротьби з радянським антилюдським ладом.
Підготували Олег Будзінський, Ігор Саджениця
Світлини Олега БУДЗІНСЬКОГО
Закінчення – тут.
18.03.2015