Ми часто вибудовуємо собі уявні образи улюблених музикантів. Слухаємо, моделюємо персонажа, захоплюємося ним, іноді навіть закохуємося, не віримо, що це може бути лише медіаобраз. Так простіше і навіть цікавіше. Чи варто думати про гру на публіку та іншу театральність, якщо все одно отримуєш від музики те, чого потребуєш?.. Про те, як музикантові не загубитися у своїй публічності, а також про важливі досвіди, музичні впливи та джерела мотивації розповіла «Z» вокаліста молодого, але вже досить відомого львівського гурту «Один в каное» Іринка Швайдак.
Б.Н.: Ти вчилася на літературній творчості. Розкажи, будь ласка, про свої університетські часи: коли заспіване слово стало для тебе точнішим та ближчим, ніж промовлене, записане?
І.Ш.: Це десь на третьому курсі сталося. І то дуже випадково. Мені захотілося навчитися грати на гітарі, а музику я з дитинства любила, ходила в музичну школу, грала на піаніно. Коли вступила до університету, відчула, що музики мені бракує. Тоді взяла до рук гітару, а гітара потягнула за собою слово. Не знаю, звідки, просто в один момент вигулькнуло. Думаю, це таки з дитинства. Коли мені було десять років, я грала на піаніно і складала драматичні слова досвідченої сорокарічної жінки (сміється). Але це було несерйозно, у мене не було оточення вдома чи серед друзів, яке могло би сказати, що в тих мелодіях щось є. Я не мала від чого відштовхнутися, аби зрозуміти, що з того можна щось розвивати. Вже в університеті я почала грати на гітарі, наважилася заспівати перед групою. Одногрупники мені сказали: «Тут щось є». Саме вони вселили мені віру та впевненість.
Б.Н.: Зараз ти трактуєш свої тексти як вірші чи як слова до музики? У тебе все починається зі слова чи з мелодії?
І.Ш.: Перші пісні – це тексти, які я мала покласти на музику. Вони не були закінчені. Це були уривки, які мені хотілося музично оформити. Потім вони дописувалися. А зараз це одночасний процес. Може навіть швидше мелодія, до якої приходить текст. Швидше навіть ідея тексту, яку пробуєш обіграти. Вже інше питання, вдається це мені чи ні. Я б не застосовувала до моїх текстів слово «поезія». Для мене це надто голосно. Ще в університеті, коли я пробувала писати якісь вірші, розуміла, що це не матиме літературної цінності. Мені здається, я непогано відчуваю, хто пише добре, талановито, а хто – ні. Те, що я пишу, було трошки «недо». Чогось там не вистачало. А мені подобається, коли ти не можеш взагалі подібного знайти в літературі, коли немає з чим порівняти. Або щось таке, що стає основою течії.
Я згідна з тим, що в наших текстах є поезія. Вона виникає як блукаючий корабель. Тобто ідуть звичайні пісенні рядки – і тут раптом з’являється щось таке, що тебе зачіпає. Але самі по собі тексти без музики не є цілісними. Тому я називаю їх «текстами». Це навіть не співана поезія. Мені здається, коли вмикаєш музику «Один в каное» і вмикаєш, наприклад, «Плач Єремії» на слова Грицька Чубая, різниця дуже відчутна – де поезія, а де музика.
Концерт гурту в Києві, 2015. Фото зі сторінки гурту.
Б.Н.: Тобі подобається співана поезія?
І.Ш.: Не фанат. Я взагалі не є великим фанатом поезії. Як така вона мені подобається, але якщо говорити про конкретних авторів, так як люди іноді захоплюються… У мене усе дуже розмите. Я люблю вихоплювати метафори, уривки. Десь почую гарну фразу, і можу жити нею цілий день. А через два дні забуваю, хто її сказав.
Б.Н.: Музикант має більший стосунок до публічності, ніж будь-який інший митець. Як ти думаєш, артист повинен бути в центрі уваги, чи він має дистанціюватися від твору, який пропонує як певний мистецький продукт?
І.Ш.: Кожен обирає найкомфортніший для себе шлях. Є люди, які по суті своїй публічні, яким приємно знаходитися в галасливій компанії, вони притягують до себе. А є такі, які заходять у заклад і шукають куток, де можна сісти до усіх спиною. Не знаю, як далі складеться моє життя, але та публічність, яка є зараз, в порівнянні з тими масштабами, які можуть бути, – досить маленька. Хоча й така є для мене не є дуже привабливою. Але в деякі моменти я розумію, що вона може принести користь, якщо спрямувати її в потрібне русло, і використовую її. Публічність як увага з боку незнайомих людей робить мене скутою. Мені приємніше бути наодинці, або з людьми, яких я добре знаю. Комфортніше.
Важливо розмежовувати образ митця і те, що він творить. Яскравий персонаж привертає увагу, але доки я не почула його, мені важко сказати щось, я не роблю висновків наперед. Що стосується гурту «Один в каное», то ми не робимо акценту ні на тіло, ні на зовнішній вигляд. Зовнішність не має першочергового значення для музиканта
Б.Н.: Що дає тобі участь у групі?
І.Ш.: Для мене то засіб самореалізації. В музиці я реалізована – в тому розумінні, що відчуваю: роблю те, що мені виходить, подобається, що я хочу робити далі, і що для інших людей також має цінність. Для мене то дуже важливо. Тут знаходять вихід мої емоції – часто негативні. Це засіб спрямування емоційного світу. От я ніби спокійна натура, але ж ніхто не знає, що у мене всередині. Я не вмію яскраво виражати це назовні, тому роблю це через музику. Через пісні усе це з мене виходить. Коли пісня написана, перший стан – стан внутрішньої чистоти і спокою. Приємне відчуття того, що ти пуста і можеш запускати туди щось інше.
Н.Б.: Як ти змінюєшся завдяки музиці?
І.Ш.: У мене змінюються тексти. Зараз у нас є практично цілий незаписаний і незаспіваний альбом, якого ми нікому не показуємо. Це нові пісні, ще ніде не презентовані. Вони інші. Вони доросліші, мені здається. Це означає, що ми теж виросли. Стали старшими, мудрішими, сумнішими. Хто би що не казав, а роки в своїй філософії радості не додають. Може навіть не суму додають, а задуми.
Тієї кількості пісень, яка у нас є, вистачить на два альбоми. Майже тридцять пісень. Але цей третій альбом, який ще не презентовано, ми хочемо зробити абсолютно новим. Ми працюємо над звучанням, може, додамо чогось нового, бо пісні поки в сирому варіанті. Наразі той мінімальний склад, який ми маємо, нас повністю влаштовує. У нас акцент не на музичних витребеньках. Якщо подивитися на структуру пісні, то програшів майже немає. Постійно слова, слова. У мене виникали навіть конфлікти із музикантами – я прошу довше програш грати, чи пізніше закінчувати пісню, а вони кажуть «ні, має бути отак!». І я їм довіряю, хоча мені хотілося би трохи більше передихнути.
Б.Н.: Чого ти шукаєш в своїй улюбленій музиці? Яку музику особисто ти любиш?
І.Ш.: Я люблю абсолютно різну музику, для мене має значення не стиль, а те, який у мене сьогодні настрій. Не можу перерахувати в іменах тих людей, якими я захоплююся. Я вириваю з контексту. Люблю трошки того, трошки того… У мене крутяться в голові пісні, а я навіть не знаю, хто їх виконує. У школі я дуже любила «Бумбокс», старий «Океан Ельзи». Та напевно те, що подобається усім.
Б.Н.: На ваших мережевих сторінках прихильники пишуть, що знаходять у вашій музиці щирість, відвертість. А де ти для себе шукаєш цю щирість? Що надихає Іру Швайдак?
І.Ш.: Щодо щирості, правдивості – можу назвати Маркеса, він мені подобається. Окрім його ідеї самотності, яка мені дуже близька, мені подобається те, що він свою поезію бере не згори, а знизу. Це коли щось красиве шукають в болоті. Такий натуралізм, як на мене, дуже поетичний. Хоча коли я перший раз його читала десь на другому курсі університету, він видався мені брудним. Відклала. А потім через кілька років знову взяла ту книжку і була дуже здивована. Я, певно, змінилася, тільки не знаю, в який бік. Коли згадую Маркеса, з’являється на диво добре відчуття.
Фото Ніка Горбаня.
28.02.2015