Матура і що після неї.

Львів, 1. червня 1938.

За виставочними вікнами всіх репрезентаційних крамниць — великі групові знимки абітурієнтів середніх шкіл. Молоді всміхнені обличчя, в яких можна вичитати тривожне вичікування того менту, коли кожний кандидат на "зрілого" стане немов деліквент, перед судом (матуральною комісією), який має рішити про кінець одного етапу їхнього недовгого ще життя. Кожний із нас — без огляду на скількість сивих волосків на голові чи розміри лисини — тямить ті радісно-тривожні переживання перед матуральним іспитом. Але тоді, перед війною, тих переживань не каламутили повні остраху й непевности сумніви, що буде після того, як шкільний мундур заміниться першим цивільним одягом, першим барвистим краватом?

Українські злидні поклали свою печатку і на середнє-шкільній повоєній молоді. Передвоєнні середнєшкільні бідні хлопці, які находили захист у бурсах, були здебільша розмірно ще багатирями в порівнанні з теперішніми бідними ґімназистами. Що правда, то й батьківські комітети з їх благодатною допомічною діяльністю — це щойно повоєнна установа. Нужда української шкільної молоді кидає тінь на їх життєрадість від тих літ, від яких взагалі молодеча істота здібна здавати собі справу з ріжниці, яка істнує між дитиною бідних та заможніх батьків. А проте і для бідного і для багатого — середнєшкільний вік це найкращий вік у житті людини, вік найбільшої безжурности, в якому малі радости й малі смутки чи навіть траґедії — це наймиліші спомини у пізнішому віці, що проходить у важкій борні за екзистенцію, серед важких конфліктів, з яких найважчими бувають конфлікти з самим собою, своїми думками, своїми почуваннями, своїми переживаннями.

День складеного матурального іспиту кладе край отій безжурності, якою є навіть маленькі журби, звязані зі шкільною лавкою та молодечими позашкільними переживаннями. Відразу, без ніякого переходу, з радістю від отриманого свідоцтва зрілости лучиться важкий смуток — в обличчі темної, безпросвітньої і неначе безвиглядної будуччини. Куди кинутись, який рід студій вибрати, щоб із них була реальна користь, себто, щоб вони дали підставу матеріальної екзистенції? Університет – і який факультет, — чи фахова вища школа, чи обмежитись до середньої школи і доповнити її якимось практичним фахом, чи (селянським дітям) вертатись може на село і що там діяти, чи звертати свої очі на купецтво, ремісництво чи якийсь новий класний промисловий верстат (якщо хтось може розпоряджати бодай невеликим капіталом) чи побиватись за мізерною посадою по різних приватних установах і підприємствах, що для 20-літнього матуриста, при нинішній великій скількости старших безробітних інтеліґентів є річчю майже виключеною...

Ясна річ, що кожний читач відразу спитає: а що ви, українська газета, радите молоді і відповідальним за її долю її батькам, діяти? Куди записуватись, чи в краю студіювати, чи за кордоном (якщо хтось може собі на це дозволити), який фах вибрати, такий, що його українці можуть ще виконувати і в якому є ще розмірні можливости заробітку?! Але мабуть нема ніодної ділянки такої складної і такої відповідальної, як оця ділянка — будуччини української молоді — щоб можна було з легким серцем щонебудь радити...

Життя само накреслює ті шляхи, якими йде матеріяльна екзистенція української молоді, перед якою уже 20 літ зачинені двері державного бюрократичного апарату. Вільні фахи та ремесло, промисл і торговля втягають щораз більше молодих сил, вимагаючи теж від молоді тієї ініціативи, що її накидують умовини: бути відданим виключно тільки на власні сили, на свій життєвий сприт, витривалість, енергію. Своєрідний остракізм, застосований до української молоді після льокавту українських залізничників і інших категорій державних урядовців після української воєнної програної у 1918-19 рр. приніс українському національному життю те добро, що штовхнув українську інтеліґенцію до розбудови різних верстатів праці. Інтеліґентними людьми, вишколеними у фахових високих школах, заповнились ряди кооперативного апарату. Нужда української інтеліґенції створила ввесь неістнуючий раніш стан повоєнної сільської інтеліґенції, яка з черги дала ті справжні чуда розвитку й розбудови українського села, української конструктивної сили у низах і верхах, які викликують і подив і острах у польського громадянства. Страшенне низька життєва стопа і такі скромні вимоги українських кооперативних робітників чи шумно званих "приватників", які з найбільшим трудом основують і втримують свої варстати праці, – все воно вможливлює і тисячам української інтеліґенції з середньою та вищою освітою істнувати та причинюється до щораз цупкішого стрижня нації: нині нема вже поділу на свідомих і несвідомих селян і т. зв. (не в образливому значенні) півінтеліґентів; нема явища хлопоманства та "народних робітників", що їх трактували ще розмірно недавно, перед світовою війною, як білих круків. Тепер село таке насичене інтеліґенцією і кооперативна сітка така густа і так переконала найбільш недовірливих селян про свою хосенність, що прийшла повна симбіоза поміж інтелігентською та селянською верствою, дарма, що обі ті верстви завжди були орґанічно зі собою звязані: адже українська інтеліґенція – це у величезній більшості перше-друге-третє покоління просто з селянського пня.

Зовнішні обставини змінюють цілу психіку української молоді. Батьки самі дивуються, пригадуючи себе і свої часи, коли молода людина  була виключно тільки наставлена на бюрократичну карієру, коли ввесь життєвий шлях був більше-менше згори унормований, згори відомий. Як змінилися поняття на вартість фаху від тих часів, коли вступати до найповажнішої нашої приватної установи було немов суспільно-товариською деґрадацією, а вже просто менше вартною людиною ставав кандидат на кадрового («штандового») австрійського старшину! Нині все залежить від життєвого хисту молодої людини; не поможуть ніякі ради-поради, коли вона не має ініціативи, коли її вдача, її нерви не годяться до нинішніх часів, коли вона сама не пробє собі стежки крізь гущавину життєвих труднощів.

Нинішні методи вибору звання також інші, ніж були колись. Власне бажання молодця чи молодої дівчини підлягає науковій перевірці: існують психотехнічні порадні, які пристосовують звання до вдачі кандидата. Від громадського чинника молоді люди, які кінчають середню школу та стають перед великим життєвим питанником, можуть вимагати тільки того одного: найбільшої доброзичливости, найбільшого і правдивого сентименту та щирої поради – не тратити віри в себе. Так, як нація вірить у свою молодь, так молодь мусить вірити у себе і вірити у старше від себе покоління. Недобре думати, що історія світа починається щойно від нас, а перед нами була пустка, – недобре бачити довкола себе тільки збір ледащих людей, які всилі тільки запропастити край і націю, якщо в єдино-путящі руки не візьмуть корми люди молоді, дуже молоді. Довіря до себе не може переходити у самозакоханість та легковаження всіх поза собою, – але довіря у власні сили, у свою вартість, як людини і громадянина, як силу, здібну до продуктивної праці і зарібку на життя своє та втримання своєї будучої родини – це річ необхідна, це передумови на взагалі нинішньої людської екзистенції. Нема у нас місця на декадентів, нема місця на «гарнодухів», – зате є місце під сонцем для людей упертих, витривалих, чесних, готових далі вчитися – і з книжок і з життєвого досвіду. Таким українським молодим хлопцям і дівчатам, що покинули в цих днях мури середніх шкіл – на щасливу життєву путь!

ік.