145 років тому, у березні 1868 р. у Народному домі Королівського столичного міста Львова вперше відзначили Шевченківські роковини.
Тарас Шевченко ніколи не бував в Галичині і не писав про неї у своїх текстах. Хоча згадав у повісті "Прогулянка з задоволенням і не без моралі": «Від берегів тихого Дона до крем`янистих берегів швидкоплинного Дністра один ґрунт землі, одна мова, один побут, одна фізіономія народу; навіть пісні одні й ті самі…». А в повісті "Близнюки" нагадав про варіації галицького композитора і скрипаля Кароля Ліпінського на "відому червоноруську пісню: Чи я така уродилась, Чи без долі охристилась".
З другого боку, у відозві Головної Руської Ради від 10 травня 1848 р. говорилось, що «ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий говорить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 2,5 (півтретя) мільйона замешкує Галицьку землю».
Та русько-українська орієнтація не здобула при житті Шевченка особливої популярності в Галичині. Як згадував у «Споминах з мого життя» Олександр Барвінський, у 1861 р. «сумна і велика подія в житті українсько-руського народу, смерть найбільшого нашого поета Т.Шевченка, що припала якраз тоді, коли я був учеником IV гмн. кляси (1860/1861) перейшла непомітно між тогочасною руською молодежю шкільною, а також і руською старшою інтеліґенциєю».
Але вже наступного року довголітній райця міста Львова, Михайло Димет (1819–1890), що мав на Ринку, 20 крамницю книжок і літургійних предметів “Під Надією”, привіз до Львова і став продавати «Кобзар» Тараса Шевченка, виданий у 1860-му в Петербурзі Симиренком. Димет, громадський діяч ще з 1848 року, одним із перших постачав у Галичину літературні твори з Великої України, навіть перевіз залишки видань Почаївської лаври, яка до 1830-х років була ще уніятською. Матеріально підтримував журнали “Мета”, “Руська читальня”, став членом-засновником і почесним членом “Просвіти” та фундатором першого видання “Просвіти” – читанки для сільських людей “Зоря”.
В ті час «руську мову» вивчали в усіх гімназіях Галичини навіть німці, поляки та гебреї. Але основна увага приділялася старовинній та релігійній літературі. Лише у випускному восьмому класі вперше знайомилися з «Енеїдою» Івана Котляревського та новішими письменниками. На Шевченка вже не вистачало часу.
Гімназисти самостійно вивчали його твори у своїх гуртках, які називалися «Громадами». «Кобзарі», привезені Диметом, були рідкістю, тому їх переписували. Часто Шевченкові приписували твори инших авторів, зокрема вірш Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Спочатку окремі тексти Шевченка друкували в журналах «Вечерниці» та «Мета», а у 1867–1868 рр. вперше у Львові надруковано двотомну збірку «Поезиї Тараса Шевченка».
Велике значення для поширення відомостей про Шевченка та його твори в Галичині мала праця Ґвідо де Батталії «Тарас Шевченко. Його життя і твори», яка вийшла окремим виданням у Львові в 1865 р. У цій польськомовній книжці автор знайомить читачів з біографією поета та подає деякі тексти Шевченка українською мовою, але латинською абеткою.
«А пізнати Шевченка, це справа великої ваги. Це справжній воскреситель нової русинської ідеї, яка вийшла через нього з лона України; це її представник. Скільки є справжніх, інтелігентних Русинів, кожен з них вважає Шевченка батьком нової ідеї, втіленої ним у давнє тіло, яке було довгі роки мертвим… Україна і частина молодих галицьких Русинів керується його ідеєю. Пізнати Шевченка, повторюю, це для Поляків справа великої ваги. Пізнавши його, ми зможемо легко відрізнити шумовиння від чистої води в лоні самих Русинів. Пізнавши представника цієї ідеї, єдиного справжнього представника, визнаємо шляхетні і повні посвяти наміри гідної частини Русинів… Їх справа вже закріплена і освячена стражданням мучеників… І не заслуговують на назву справжніх Русинів ті, котрі, вмачаючи руки в жаданій грошві, скурвлюючись і баламутячи легковірних братів, проголошують гасла, що перечать Шевченковим принципам, і, виставляючи себе провідниками своїх співвітчизників, зраджують Русь, скеровуючи її на шлях огидного деспотизму, прирікаючи вітчизну на денаціоналізацію задля потреб азійських варварів… Однак велика частина Русинів вже їх розпізнала й затаврувала ганьбою їх імена..» (Gwido baron Battaglia. Taras Szewczenko. Życie i pisma jego. – Lwów. 1865).
Зауважмо, що завдяки баронові Батталії пізнали Шевченка не лише поляки чи гебреї, але й багато галицьких русинів, які на той час читали ще переважно німецькою чи польською мовами.
27 лютого (11 березня) 1865 р. відбулася перша у Львові панахида за упокій душі Тараса Шевченка у дерев’яній православній каплиці Пресвятої Трійці на вул. Францісканській (тепер вул. Короленка).
А 10 березня 1868 р. товариство львівських академіків (студентів) «Громада» провело перший світський захід для вшанування пам’яті поета – прилюдне відзначення 7-ї річниці його смерті. Роковин народження тоді ще не було узвичаєно святкувати.
Захід відбувався у Народному домі (тепер вул. Театральна, 22). Як згадував О.Барвінський, «середню кімнату «Руської бесіди» (найбільшу), що могла помістити яких 50 людий, прибрали ми, як могли, бесідників достарчила сама «Громада» (вступне слово виголосив Л.Лукасевич, прощальну промову Володимир Ганкевич), декляматорів доставила також «Громада», особливо ж знаменито деклямував з великим зрозумінєм Шевченкову «Наймичку» Євген Курилович (опісля нотар), з усіх сторін краю наспіли привітні письма і телеґрами…» (Барвінський О. Спомини з мого життя. – Київ, 2004. – С. 121). Тоді вперше прозвучав у Львові Тарасів «Заповіт» на музику Миколи Лисенка.
8 грудня 1868 р. у будинку Стрільниці (тепер вул. Лисенка, 23) відбулись установчі збори товариства “Просвіта” – першої в Галичині масової народовецької організації, яка зробила неоціненний вклад у розбудову освіти та національної свідомості краю. 10 березня 1869 р. у Стрільниці “Просвіта” організувала Шевченківський концерт, який став у Львові традиційним.
08.03.2013