[Зоря, 1885, № 7, (1(13).IV); с.105–107]
(Оповъданє.)
Ta то єго властиво такъ тôлько прозвали Довбанюкомъ за те, що все ходивъ въ тыхъ шляхоцкихъ, незбираныхъ, якъ то въ насъ кажуть, выбачте, „довбаныхъ“ штанахъ. А звавъ ся ôнъ властиво Городискій. Шляхціцъ бувъ, правда, що зъ тыхъ ходачковыхъ, але фумы шляхецкои тôлько, що хочь и графови не встыдъ. Иде тото бувало улицею, обшарпане, въ полотнянцѣ два роки не́пранôй, заталапанôй по колѣна, — хто бы го не знавъ, то бы му кусникъ хлѣба давъ якъ дѣдови, — а зустрѣне ся зъ хлопомъ, то надує ся якъ той индикъ, нôсъ до горы, нѣбы зорѣ лѣчить, тай просто насупротивъ, не вважає на нѣ-на-що. И най но бы поваживъ ся чоловѣкъ не обминути або пôдтокою за полотнянку зачепити, то такъ зганьбить, що й о свѣтѣ не стямишь ся!
— А ты мудю ! А ты хтопє! А ты опрышку! Чи не бачишь, що я йду, не можешь уступити ся!
Свои люде вже знали тоту єго фудулію, то тôлько всмѣхне ся бувало тай скаже:
— Ну, ну, пане Городискій (якъ бы не сказавъ „пане“, то крый мати Божа, образить ся на смерть!), выбачайте за сей разъ, я не хотячи !
И Городискій гордо кивне головою на знакъ, що перемѣнивъ гнѣвъ на милôстъ, и почалапкає собѣ дальше улицею. Але коли се лучило ся зъ незнакомымъ, чужосѣльнымъ чоловѣкомъ, то такій неразъ стане, слухає-слухає Довбанюковои ганьбы, а ту видить, що чоловѣчокъ зовсѣмъ ледащо, тай почне кпити собѣ зъ него.
— Ба, а чому-жь то панъ въ каритѣ четвернею не ѣдуть, а тôлько пѣшки по болотѣ чвалають?
— Чекай но ты, чекай, — скрикне на те Довбанюкъ, — прии̂де ще такій часъ, що мы, шляхта, будемо вами хамами ѣздити!
— А бодай то Богъ о тôмъ не довѣдавъ ся! — смѣєсь чоловѣкъ, — а Довбанюкъ ще дужше лютує.
— Орати будемо вами, такъ! А вашими бабами волочити, щобъ ты знавъ! Ты гадаєшь, що я жартую? Чекай тôлько, за два роки Польща буде, побачишь!
Почувши таку бесѣду чоловѣкъ швидко перестає смѣятись, зъ якимось острахомъ позирне на Довбанюка тай мовчки рушає дальше въ свою путь. А Довбанюкъ сплюне тай воркоче собѣ пôдъ носомъ:
— Онъ хамы ! Якъ собѣ розôбрали. Забули вже дісціпліну, зовсѣмъ забули. Але чекайте лишень, прии̂де ще на васъ криска, пôзнаєте вы, що хляхтичь, то не хлопъ! Най но тôлько намъ Польща верне ся!
Дуже часто ôнъ бѣдолаха ту Польщу згадувавъ. Тай Богъ єго знає, якъ єму здавалося: чи тодѣ грушки на вербахъ рости будуть, чи колачова туча спаде, чи що? То тôлько выдавалось єму певнымъ, що тодѣ й найгôршому шляхтичеви що день пущанє буде. А тутъ у него бѣдолахи що день велика пятниця. Робити, бачите, не хоче ся такъ тяжко якъ хлопови, своихъ достаткôвъ хиба тôлько, що на хребтѣ, ну, а ѣсти треба. Отъ такъ де саду пильнувати, въ пасѣцѣ роѣвъ доглянути (хочь пчôлъ дуже боявъ ся и на пасѣчництвѣ не розумѣвъ ся), пôдчасъ толоки коло женцѣвъ постояти або зимою скипо́къ наколоти та збôжє на млынку провѣяти, — тôлько єго й роботы було. А не кличе бувало й до такои нѣхто, то ôнъ лѣтомъ у лѣсъ на губы плентаєсь, набере голубѣнокъ, гôркинь, сыроѣжокъ, накладе денебудь огникъ тай пече-пече и ѣсть. А зимою то такъ таки голôручь зъ хаты до хады волочить ся, посидить, посопе, побалакає, коли що дадуть, то перекусить, а якъ нѣ, то далѣ плентаєсь.
Було въ нашôмъ селѣ кôлька богатыхъ шляхтичѣвъ, — ще й тески Довбанюкови̂, все Городиски̂, хочь и не свояки. То ти̂ вже зглядъ мали на него. Лѣтомъ до роботы запрошують, и зимою не забувають. Не знаю, чи тамъ яка змова мѣжь ними була, чи що, досыть, що коли Довбанюкъ у нихъ не сидѣвъ и не стравувавъ ся, давали єму лігурально*) що тыждня по гарцови ячмѣвнои мукя. Мы дѣти бувало смѣху маємо. Скоро тôлько субота вечѣръ, мôй Довбанюкъ нѣчого нѣкому не кажучи бере мѣшочокъ за ремѣнь тай у село. А мы такожь нѣчого не кажучи тай за нимъ.
— А вы куды, колодачики? (Всѣ дѣти у него звались колодачики).
— Та такъ собѣ! Бѣжимо послухати, ôдки псы гавкають.
— Дамь я вамъ псôвъ! — И ôнъ грозивъ намь пальцемъ. Дуже, бачите, не любивъ, коли хто за нимъ наглядає, що ôнъ робить або куды ходи̂ть. А намъ тôлько того треба. Хоча бъ и на конець села пробѣгатись, щобъ тôлько Довбанюка подразнити. И якъ то вже ôнъ звивавъ ся, черезъ плоты скакавъ, въ кукурузы та въ колопнѣ ховавъ ся, щобъ тôлько змилити насъ, щобы мы не знали, въ котру хату ôнъ заходить. Та куды тобѣ сховати ся передъ чотырма парами всевидющихъ дитячихъ очей! Куды ôнъ, туды й мы за нимъ, а все кричимо:
— Пане Городискій! Гепъ-гепъ! Пане Городискій ! Гепъ-гепъ!
— Ну, ну, — воркоче ôнъ, — гепну я тебе одного зъ другимъ, лишь ты не йди ми зъ очей!
А коли вже дôстане свôй гарчикъ ячмѣннои муки, зъ хаты выходить тай просто на улицю. Анѣ гадки по за плоты скакати. Самою серединою суне, и борони Господи до него пôдступити! Тай просто до нашои хаты. Зъ моимъ татомъ ôнъ якійсь давный знакомый бувъ, ну, тай пасѣка у насъ, садъ, — досыть що все ôнъ любивъ пересиджувати у насъ, коли де инде дѣла не мавъ. „Ту моє припиновище, — каже бувало, — поки не проженете““. И скринька єго зъ шматємъ у насъ въ коморѣ стояла. Навѣть горнець свôй и лыжку зелѣзну въ тôй самôй скриньцѣ мавъ. Такъ ото ôнъ въ тôмъ горшку що дня у насъ собѣ лемѣшку варивъ зъ тои муки. Зварить бувало, водою розпустить тай сербає. Мама не вытерплять, капнуть єму молока до тои бевки, а ôнъ одверне ся, нѣбы не бачить, щобъ не потребувавъ дякувати. Не любивъ, бачите, виду показувати, що хтось єму ласку робить, а вже попросити кого о що — радше зъ голоду згине! „Що то, — кажуть бувало мама, — шляхецка манерія !“ Тай байдуже собѣ, привыкли до старого Довбанюка.
Та отже послухайте, яка то старои головы на старисть дурниця вхопила ся. Недѣля була, десь такъ передъ Петромъ, саме того року, якъ то тота польска рухавка въ Варшавѣ счинила ся. Газетъ у насъ тодѣ нѣякихъ не було, а такъ тôлько глухи̂ вѣсти помѣжь народомъ ходили, що „Польща буде“, що „Поляки прии̂дуть, хлопôвъ будуть рѣзати“, або що найменше „панщину завернуть“. Хлопы дуже похнюпились, а шляхтичѣ мовь на дрôжджахъ росли. А що вже нашь Довбанюкъ, такъ той неразъ и крôзь сонъ кричавъ: „Чекайте но вы, хамы, скоро Польща буде! Мы вамъ!“ Ôдъ самои весны ходивъ якъ загорѣлый. До роботы нѣякои хочь єго рѣжь, то не пôде, а хочь бы й пôшовъ, то що зъ него за робота. Най тамъ собѣ роѣ летять, куды ихъ Богъ провадить, най костогрызы черешнѣ объѣдають, най пастухи весь плôтъ на огонь поломають, най каня всѣ гусята побє, — ôнъ анѣ не бачить анѣ не чує нѣчого, — адже швидко Польща буде ! То й не дивниця, що поки що до чого, а нашь Довбанюкъ таки порядно зъ голоду млѣвъ. На єго лихо й губы того року не зродили и рыба не ловила ся, — якъ бы не той гарчикъ ячмѣннои муки, що єму що суботы тески давали, то бувъ бы Довбанюкъ таки не дочекавши Польщѣ зъ голоду погибъ. Мама прогодувати єго не могли, бо й у насъ дѣтей було досыть а передновокъ тяжкій выпавъ. Але Довбанюкъ байдуже собѣ: чимъ тѣснѣйше коло него, тымъ дужше ôнъ за своєю Польщею вбиває ся.
Сидимо мы отакъ на приспѣ зъ полудня : тато, ще кôлька сусѣдôвъ и мы дѣти, а Довбанюкъ на сѣнешнôмъ порозѣ лемѣшку ѣсть, таки зъ горшка, не розпущену. Пожурились наши̂ газды передновинкомъ, а далѣ на повстанє зôйшли, розказують, що хто на ярмарцѣ чувъ або ôдъ чужосѣльныхъ.
— Кажуть, що щось Маскаль замагає, — бовкнувъ одинъ.
— Хто то каже? Хто смѣє казати?— ажь скрикнувъ Довбанюкъ зôрвавши ся зъ порога и кинувши до горшка своєю зелѣзною лыжкою.
— Ой, пане Городискій, круто зъ вашою Польщею. Тамъ, повѣдають, Маскаль повстанцѣвъ якъ рыбы въ саку ловить, а котрыхъ зловить, то зъ тыми таке робить, що бувъ-бувъ когутъ, а потому зôставъ каплуномъ!
— Дурнѣ повѣдають, а ще бôльши̂ дурни̂ слухають!
— Ну, та мы власне по тихо собѣ шептали, щобы вы не потребували слухати.
Зновъ регôтъ. Довбанюкъ ажь почервонѣвъ зо злости, але не сказавъ нѣчого, тôлько сѣвъ назадъ на порôгъ и взявъ ся зновъ до свого горшка зъ лемѣшкою.
— Отъ дармо-сте пана розгнѣвали, — передразнює одинъ газда. — Хто знає, може онъ завтра Польща буде. То-то будете въ ярмѣ ходити, що ажь гей.
— Га, якъ въ ярмѣ, то въ ярмѣ, — ôдказує другій. Але я такъ гадаю, що панъ Городискій не будуть таки̂, покажуть свою велику ласку для насъ, дурныхъ хлопôвъ.
А Городискій нѣчого, тôлько сопе та ячмѣнну лемѣшку уплѣтає. Коли въ тôмъ собаки загавкали а зъ сусѣдного закаулка роздавъ ся мовь цапиный бекъ, тонкій голосокъ :
— Го́ршки друтова́ць мамо-о-о-о!
— Агій, сказивъ ся, та въ недѣлю горшки дротує! загомонѣли газды.
— Препрашамъ, я семъ завтра подротую, а нынѣ тôлько шукамъ, де семъ проночую, — ôдозвавъ ся зъ за плота такій самый цапиный голосъ дротаря.
— Чи бачь, якій хитрый! Ну, ходи сюда, ходи, — сказали тато и вказали дротареви перелазъ.
Дротарѣвъ у насъ въ ту пору дуже радо прии̂мали, бо дротарь все одно що газета, про всяку всячину розкаже. Бувало повна хата людей найде, якъ на кома́шню, а ôнъ собѣ на лавѣ засяде,та „семъ“ та „лемъ“и плете, що слина на языкъ наверне, а люде ажь роты порознимають, та тôлько ахають. Тай волочилось тыхъ дротарѣвъ богато, що кôлька день все якійсь новый, Чутка йшла навѣть, що ихъ навмысне пôдсылано. Одни̂ казали, що паны пôдсылають, щобы хлопôвъ бунтували, а други̂ казали, що урядъ пôдсылає, щобы пантрували, чи хлопы справдѣ не бунтують ся.
Такъ и сей дротарь. Перелѣзъ на подвôрє, привитавъ ся зъ газдами тай сѣвъ на приспѣ. Спочиває. Газды єго розпытують, ôнъ нѣчого, — слово-двѣ скаже, тай сопе. За невелику хвилю вже ôдкись по селу чутка пробѣгла, — пôвъ подвôря людей насходило ся, новинъ послухати. Тодѣ мôй дротарь якъ не розбалакаєсь. Зразу затинавъ и „семъ“ и ,.лемъ“, плѣвъ щось таке, що мара знає що, а далѣ почавъ чисто по польски, тай вже не про що, якъ тôлько про повстанє. Почавъ розказувати, якъ то повстанцѣ бють Москаля, якъ Французъ и Англикъ туй туй уже Полякамъ на помôчь выступлять, якъ и нашь цѣсарь нѣчого противъ того не має, щобъ Москалеви курты скроити, якъ то де инде и хлопы до повстаня йдуть а паны хлопамъ не лишь панщину, але й усѣ лѣсы и пасовиска дарують.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie! — говоривъ ôнъ. —Ojczyzna woła ! Słuchajcie piosneczki! — Тай затягнувъ своимъ цапинымъ голоскомъ :
Stój, wrogu, stój,
Bo nie ustał bój!
Спѣвавъ пôдскакуючи, крутячись на однôй нозѣ, помахуючи въ однôй руцѣ звоємъ дроту, а въ другôй тымъ шиломъ, що горшки править. Люде слухали, дивились якъ на комедію, деяки̂ смѣяли ся, жѣнки хрестили ся. А коли дротарь закôнчивъ свою пѣсню страшными словами :
Powiesimy was po parze,
Czynowniki, dygnitarze!
To всѣ выбухнули голоснымъ реготомъ, такъ кумедно вертѣвъ ся та перекривлювавъ ся дротарь.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie ! — приговорювавъ ôнъ дальше. Pokażcie, że wy wierne polskie dzieci !
— Ta брешешь, козячій сыну, — сказавъ на те зъ добродушнымъ притискомъ одинъ газда, — бо мы анѣ не дѣти, анѣ не польски!
— Дротарю, я иду зъ тобою ! — роздавъ ся наразъ рѣзкій, могучій голосъ. Всѣ озирнули ся и ахнули. На порозѣ сѣнешныхъ дверей стоявъ Довбанюкъ зъ горшкомъ недоѣденои кулешѣ въ однôй а зелѣзною лыжкою въ другôй руцѣ и не зводячи очей зъ дротаря грозивъ, бачилось, цѣлому свѣту.
— Я йду зъ тобою, чуєшь, дротарю! — повторивъ ôнъ ще разъ.— А ихъ не кличь, се хлопство нѣчого не розумѣє!
— Довбанюку, — скрикнувъ єму мôй тато, забувши навѣть утитулувати єго паномъ, — чи ты стѣкъ ся, чи тобѣ що такого?
— Мовчь, хаме! — гримнувъ Довбанюкъ, кинувши на тата такимъ неописано згôрднымъ поглядомъ, якого я зъ роду не бачивъ и бачити не буду. И не кажучи бôльше нѣчого ôнъ обернувъ ся, пôшовъ до коморы, ôдмокъ свою скриньку, вложивъ до неи свôй горнець до половины повный лемѣшки, положи̂въ таки необтерту лыжку, замо́къ скриньку, сховавъ ключь въ сѣнехъ пôдъ ступу и взявши въ руки палицю, выйшовъ на подвôрє.
— Гурра, — повитали єго люде грôмкимъ окликомъ.
— Отъ козакъ, — разъ козакъ!
— Оперезавъ ся, зовсѣмъ зôбравъ ся.
— Хочь до повстаня, хочь у просо выробцѣвъ пуджати!
Мовь градъ сыпали ся насмѣшки на Довбанюкову голову. А ôнъ нѣчого собѣ. Взявъ дротаря за-пôдъ-руку, навѣть не поклонивъ ся нѣкому.
— Гей, музики вôйсковои! Зъ парадою провести пана капітана! — крикнувъ хтось, и за хвилю де не взялась юрба хлопцѣвъ зъ цебриками, нецками, скôпцями; други̂ по при нихъ зъ патыками, тай лупъ-цупъ, трахъ-тарахъ, — тарабанять що силы! Я й самъ — тямлю якъ нынѣ, — лупивъ по цебрику, що трохи дно не выбивъ. Крикъ, гвалтъ, гармідеръ! А за бандою друга купа йде — парубки, газды, та ревуть-ревуть:
Пристань Юрку до вербунку,
Будешь ѣсти зъ масломъ курку!
Будешь ѣсти, будешь пити,
Довбеньками в... бити!
Ну вже, одно слово, зъ знатною парадою проводили мы Довбанюка ажь за село. А ôнъ нѣчого, пôшовъ, навѣть не подякувавъ.
Минули жнива, — за Довбанюкомъ и слухи загули. Мовь у воду канувъ. Уже люде й смѣяти ся перестали. Ажь ось на першои Матки зновъ якось такъ выпало, що у насъ на приспѣ народу зôбрало ся чимало. Сидять, балакають. Коли наразъ глядимо: лѣзе щось улицею, обдерте, згорблене, скулене, ледво ноги за собою тягне. Тай ноги лепськи̂: подрапани̂, покровавлени̂ по сами̂ колѣна, бо якъ разъ тôлько до колѣнъ останки штанôвъ досягали. Лѣзе просто на наше подвôрє, наближаєсь, знимає зъ головы щось нѣбы лопушє лыкомъ повязане... Господи, та се-жь ôнъ самъ, Довбанюкъ!
— Юрку! Пане Городискій! Чи то вы? — скрикнуло разомъ до него кôльканайцять голосôвъ. Але въ жаднôмъ голосѣ й тѣни насмѣшки не було.
— Я, — ôдповѣвъ коротко Довбанюкъ и, здавалось, зъ послѣднымъ напруженємъ своихъ силъ выпростувавъ ся и гордо пройшовъ крôзь товпу обступившихъ єго людей. Всѣ до него зъ запытанями: а що? а якъ ? а де? а куды? а коли? а ôнъ анѣ слова. До сѣней, та пôдъ ступу, та до коморы, та до своєи скриньки. Ôдмокъ и першимъ дѣломъ хапъ за горнець зъ лемѣшкою та за зелѣзну лыжку! Горнець бувъ повный и лыжка була повна — але плѣснятины. Єму байдуже. Немовь нѣчого й не бувало сѣвъ на той самый сѣнешный порôгъ, здрапавъ плѣсень та якъ почне ѣсти, якъ почне !... Люде обступили єго довкола и постовпѣли.
— Бѣдный чоловѣкъ, два мѣсяцѣ нѣчого не ѣвъ!
На силу мама вырвали єму зъ рукъ заплѣснѣлу лемѣшку та дали теплого борщу, пирога, молока. На силу попоѣвъ и прии̂шовъ до себе. На силу розговоривъ ся.
— Та де-жь вы були ?
— А дѣдько знає. Десь на граници.
— Та що-жь вы робили?
— А дѣдько знає. Яки̂сь дубы тягавъ. Було насъ дванайцять. Якійсь панъ заставивъ дубы тягати зъ одного боку границѣ на другій черезъ лѣсы та нетры. Тягати каже, а ѣсти не дає. Тягали мы, тягали, а далѣ взяли тай втекли.
— Та куды-жь вы ходили такъ довги̂ часы ?
— А дѣдько знає. Найбôльше лѣсами.
— А нѣхто вамъ нѣчого не казавъ?
— Нѣ, нѣхто. Я гадавъ, що хочь арештують та цюпасомъ до села ôдошлють, — отже не хотѣли.
— Ну, а въ повстаню вы були?
— А дѣдько знає, — здає ся, не бувъ.
— Ну, а Польща буде ? — вырвалось у когось мимиволѣ. Довбанюкъ и голову понуривъ. Мовчавъ, мовчавъ, а далѣ зôрвавъ ся, тупнувъ покалѣченою ногою до землѣ та на цѣле горло якъ не крикне:
— А най имъ усѣмъ тристе́нный дѣдько матѣрь мучить!
Иванъ Франко.
__________________________
*) Лігурально = регулярно.
13.04.1885