Хлопска комисія (1884)

[Зоря, 1884, № 4 (15(27).II), с.25–27]

 

(Оповѣданє)

 

Я записавъ те оповѣданя 1877 р. зъ устъ старого злодѣя, Михайла Забраньского, и подаю єго тутъ, не для якои небудь морализаціи або науки, але прямо яко матеріялъ до пôзнаня правныхъ понятій и обычаѣвъ нашого люду. Правда, дословно списати цѣле оповѣданє я тогдѣ не мôгъ, — оно-бъ безперечно выйшло було живѣйше. Однакожь доповнюючи дещо зъ памяти, я старавъ ся задержати по змозѣ тонъ и складъ первѣсного оповѣданя, и для того зъ горы застерѣгаю ся, що моєи артистичнои причинки въ сѣй роботѣ дуже мало. Я не старавъ ся навѣть змѣнювати въ цѣляхъ артистичныхъ основный свѣтоглядъ старого злодѣя, и для того може покажесь ту дещо дикимъ и неморальнымъ, — на се нема рады. Про самого чоловѣка, автора и героя сего оповѣданя, замѣчу тôлько, що самъ себе числивъ ôнъ до такъ званыхъ „коморовыхъ“ злодѣѣвъ и тогдѣ, коли я єго пôзнавъ, бувъ уже гетъ-гетъ въ лѣтахъ. Єго характеръ и особу я надѣюсь списати докладно въ окремôй повѣсти п. н. „Андрусь Басарабъ“.

 

I.

 

Е, що то вы, молоди̂ яндрусы *), говорите!... По мѣстѣ тротоарами ходятъ, та ходаки высмыкуютъ, — велика штука! А зловятъ хатраки**), то такожь що? Заведутъ на дѣдôвню***), вдарятъ тамъ чи не вдарятъ, тай по всѣй исторіи. Вамъ бы отъ.... Та де вамъ! Вамъ якъ лишь росказати за таке, то вже поза плечима мурашки забѣгаютъ. Або то вы знаєте, що хлопска комисія? Тамъ то бы оттакому легкевичови въ єи руки дôстати ся, почувъ бы, по чому перець!...

 

Я про себе не кажу. Були таки̂, що ще гôршу саламаху коштували. Але й я такожь зазнавъ ся. Ну що, така вже, видно, чоловѣкови дорога судилась. Чи доля, чи люде, — хто то знає. Досыть, що таке житє. Отъ уже се двайдятый рôкъ въ криминалѣ сиджу, та вы гадаєте, що то пальцемъ перекивати? А скоро на свѣтъ — я зновъ до свого.... Тай то ще, що ту, то не найгôрше. Приходило ся неразъ и солоно и терпко, а особливо, якъ чоловѣкъ хлопамъ въ руки попаде ся. Тогдѣ вже проси не проси, плачь не плачь, нѣчо не поможе.

 

Отъ я разъ такъ въ однôмъ селѣ — вже въ котрôмъ, то на що вамъ знати — досыть, опорядивъ тамъ одного богача. Роботы було доста, комора якъ струкъ, всего добра... Нѣчо, три насъ (оденъ таки зъ того села), що могли то й зробили, тай далѣ. Ба кинули ся хлопы, наскочили на слѣдъ — уже якъ тамъ и куды, то вамъ такожь нѣ на що не здасть ся — досыть, за мною. Три милѣ ôдъ того села вхопили мене....

 

Осѣнь зачинала ся, — звожували ще овесъ, починаля копати картохъ. Народу по полю не много. Погода, сонѣчко ще припѣкає. Менѣ звязали руки назадъ, три ихъ женутъ гостинцемъ.

 

Здоганяємо солярѣвъ зъ тягаромъ.

 

— Дай Боже!

 

— Дай Боже!

 

— А куды кумпана? — на мене показуютъ.

 

— Добрый чоловѣкъ, — кажутъ мои газды — „коморовый“.

 

— А, такъ! Ну, не завадило бы єму дати памятку? каже оденъ солярь.

 

— Та вно то такъ, — безъ того не буде.

 

— А може позволите намъ и ôдъ себе дещо-дрôбку докинути?

 

— Якъ ваша ласка, — ôдказуютъ мои, смѣючись.

 

А я стежкою по-край дороги йду, тай нѣчо, — бо що маю казати, коли знаю, що ихъ рука.

 

Солярь, самый зъ задного воза, та до мене: — Ану-ко, паничу, стань!

 

Стаю. Ôнъ, пôдкотивъ менѣ споднѣ повышь колѣна и попôдвязувавъ ихъ мотузочками понадъ колѣнами.

 

— Ну, теперь рушай! сказавъ тай пустивъ мене напередъ себе попри фѣру. Я йно зробивъ пару крокôвъ, ажь ту мовь гадина впила ся вразъ въ ноги. Солярь що моци швякнувъ мене батогомъ по ногахъ. Дротованый шнуръ, де дôткнувъ тѣла, тамъ мовь ножемъ... А узлы, мовь пявки повпивали ся въ мясо... Я живо далѣ попри другій вôзъ, — другій солярь то само. Я попри третій, — зновъ то само. Шѣсть ихъ було, и поки я минувъ всѣ возы, то мои ноги були зсѣчени̂ мовь ножами, а кровь слѣды заливала. Ехъ, запамятавъ я собѣ тыхъ солярѣвъ, дôзнавъ ся ôдтакъ, зь якого они села таки̂ чемни̂ вывелись, то вже я й имъ пригадавъ ся!... А мои газды въ регôтъ, та похваляютъ солярѣвъ, що на якій то они спосôбъ взяли ся.

 

— О, мы зъ такими паничами знаємо обходити ся! нахваляє ся оденъ. Видите, злого єму нѣчо не стане ся, а памятку буде мавъ! Ха, ха, ха!...

 

II.

 

Ще було добре передъ вечеромъ, коли мы прийшли до села. Ведутъ мене до вôйта. Приходимо: нема дома, въ поле поѣхавъ. Тôлько вôйтиха щось тамъ по сѣнехъ крутитъ ся. Глипнула на мене — нѣчо.

 

— А не знати, кумо, — кажутъ мои провôдники — де бы ту єго намѣстити?

 

— Або а знаю, де? Мѣстѣтъ де хочете, щобы лишь не ту. На що менѣ клопоту?

 

А я стою, та ажь очима благаю, щобъ змилувала ся.... Бо вже то я знавъ, що коли не у вôйта, то ночувати менѣ у того, щомь у него гостивъ, — ну, а тамъ то вже певно добра менѣ не буде.

 

Тымчасомъ вѣсть по селѣ: привели злодѣя! Заразъ що було по хатахъ, бѣжитъ. Поставали на оборѣ, дивлятъ ся, ти̂ кленутъ, други̂ грозятъ, трети̂ такъ собѣ стоятъ. Ажь ту и мôй газда, той що у него пропажа, протискає ся, приходитъ. Высокій, крепкій, лицемъ червоный якъ катъ. Зблизивъ ся, зирнувъ на мене...

 

— А, то ты? Ну, будемо знати ся.

 

Я нѣчо.

 

— Куме, — каже до одного зъ тыхъ, що мя привели, — ведѣтъ го до мене, тамъ найбезпечнѣйше. Я го вже припильную.

 

— Певно, що тамъ го ведѣтъ, тамъ найбезпечнѣйше, — сказала вôйтиха, стоячи въ дверехъ. А скоро мôй прийде, то вже я єму скажу, то ôнъ тамъ прийде.

 

Повели мене. А мôй газда иде передомъ, та ажь хрумкає зъ заѣлости. Далѣ повернувъ идъ плотови и выломивъ коликъ.

 

— Сюда го, — крикнувъ повертаючи на свою обору и пускаючи мене напередъ. Колимь переходивъ попри него, ôнъ замахнувъ ся на мене, але го здержали.

 

— Нѣ, куме, — сказавъ оденъ, — такъ не можь, забьєте, то ще вы пôдете до криминнлу.

 

— Що, я! крикнувъ ôнъ, — за такого опрышка? Тажь такого забити, то нема грѣха!

 

— Нѣ, куме, дайте спокôй зъ такою бесѣдою. Пострашити можь, щобъ на другій разъ не лакомивъ ся, але забити, то нѣ. Ôнъ на вашôй ôдповѣди.

 

— Вже я го пострашу такъ, що буде до суду-вѣку дрожавъ! крикнувъ газда и зблизивши ся до мене, ударивъ кулакомъ межи очи. Я пирснувъ на землю, мовь снôпъ, — кровь заляла очи, память мя покинула....

 

III.

 

Прокинувъ ся. Сонце на заходѣ. Сиджу на приспѣ : сорочка на мнѣ вся въ крови, лице напухло, але болю не чую нѣякого, немовь все тѣло затерпло. Въ хатѣ гамôръ. Кôлька чоловѣкôвъ сидитъ пôдъ шопою, кôлька на перелазѣ. Гуторятъ и на мене зиркають....

 

— Начальвикъ! Начальникъ! почуло ся. Оденъ кинувъ ся отвирати лѣсу.

 

Прийшовъ начальникъ, чоловѣчокъ низенькій, товстенькій, зъ виду добродушный. Хôдъ дрôбный. Въ рукахъ черешня груба, якъ цѣпивно. До мене....

 

— А що, любенькій, спôймали? А видишь! А теперъ громадѣ бѣда, треба тя пильнувати, поки не буде нагоды ôддати до суду. Теперь пора робуча, сыночку, нема часу....

 

— Пане начальнику, — осмѣливъ ся я, — позвольте, щобымь за той часъ у васъ перебувъ.

 

— О, о, о, — скрикнувъ вôйтъ, — не можь, любенькій, не можь у мене! Ту кумъ Матѣй кривды тобѣ не зробитъ, не бôй ся, — припильнує тя добре. Побудь ту, сыночку, деньокъ-другій, поки до недѣлѣ, то вже кумъ Матѣй зъ присяжнымъ и до мѣста ôддвезутъ тя.

 

Се бувъ четверъ, — значитъ, два дни, — подумавъ я собѣ. Га, що дѣяти, треба терпѣти!

 

— Ну, а теперь сыночку, встань, коли до тебе говорю.

 

Я вставъ.

 

— Ходи сюда.

 

Я выйшовъ насередъ оборы.

 

— Клади ся, небоже.

 

Я выдививъ ся на него.

 

— Ну, щожь, любенькій, — не чуєшь, що ти кажу : клади ся! Я, начальникъ громады, ручу за тебе, але маю право до пять букôвъ, не бôльше.

 

Я не чувавъ про таке право, але що було дѣяти....

 

— Куме присяжный, ану-ко! сказавъ вôйтъ и ôдрахувавши пять, забравъ ся до ôдходу.

 

— А вы, куме Матѣю, пильнуйте го, и уважайте, абы му ся нѣчо не стало. Громада муситъ го доставити до суду живого. Памятайте, щобы бувъ живый! сказавъ ôнъ усмѣхаючись. Я ту завтра рано навѣдаюсь. Бувайте здорови!

 

IV.

 

Поки присяжный заковувавъ мене въ ланцухи, вже й зовсѣмъ стемнѣло. Матѣй стоявъ зъ боку, якъ катъ надъ душею, ждавъ тôлько, коли присяжный гетъ пôде. Дôждавъ ся.

 

— Ну, що, паничу, теперь мы оба, правда? — цѣдивъ ôнъ крôзь зубы, держачи за ланцухъ, котрымъ я бувъ скованый. Въ однôй хвили ôнъ шарпнувъ за ланцухъ и я поваливъ ся горѣлиць и ударивъ головою  о землю.

 

— Овъ, ты бачу пяный, — реготавъ ся ôнъ, — а я хотѣвъ тебе просити на вечерю. Ну, вставай, ходи!

 

Я вставъ, и ôнъ поволѣкъ мене до хаты.

 

Въ печи огонь горѣвъ, жѣнка снувала ся по хатѣ, вечерю варила, — въ закутци сидѣла стара баба, газдова мати. Обѣ жѣнки були блѣди̂ и тремтѣли побачивши мене. Они рѣдко коли осмѣлювались зиркнути на мене, а якъ котра зиркнула, то такъ жалôбно, такъ жалôбно....

 

Матѣй посадивъ мене на лавку, а самъ сѣвъ конець стола, сопучи мовь мѣхъ ковальскій. Я знавъ, що ôнъ щось на мене загадує. Наразъ зôрвавъ ся и гримнувши о стôлъ рукою, крикнувъ: — Нѣ, я го не пущу живого! Най буде що буде, а такого опрышка я не пущу живого зъ своєи хаты.

 

Жѣнки, мовь на даный знакъ, заплакали. Матѣю! сыночку, — Богъ зъ тобою! Адже шкода повернула ся. А ты бы хотѣвъ такій грѣхъ на душу брати! Бôй ся Бога!...

 

— А ôнъ боявъ ся Бога, якъ пôдкопувавъ ся до коморы?...

 

— Та вже, якъ тамъ ôнъ!... Най ôнъ ся самъ зъ Богомъ рахує!...

 

— Нѣ, я му поможу. Я му насампередъ всѣ кости порахую! Ходи-но, паничу, сюда!

 

И ôнъ зновъ ухопивъ мене за ланцъ, пôднявъ зъ лавки и гримнувъ мною до землѣ. Тогдѣ, ставши чоботомъ на груди, скрутивъ ланцъ до купы такъ, що я скуливъ ся въ каблукъ, ажь крижѣ трѣщали. Въ очехъ ми потемнѣло. Я побачивъ, якъ ôнъ замахувавъ ся до мого лиця. Одтакъ почувъ я бôль въ груди, въ крижехъ, въ боцѣ, а ôдтакъ нѣчо не стало....

 

V.

 

Я зновъ очунявъ ся. Въ печи погасає грань, впрочѣмъ въ хатѣ темно и тихо. Я пôдъ лавою, скрученый въ двоє, якъ слимакъ. Рушаюсь — бôль страшенный. Кожда кôсточка, кожде мѣсце... Въ горлѣ пересохло, палитъ. Я застогнавъ.

 

Темна тѣнь майнула по хатѣ, дилькотячи невыразно. Бачу, жовте, поморщене лице нахилюєсь надо мною, дрожача, холодна рука пересуваєсь по моѣмъ лици.

 

— Ты ще живый, сыночку, га?

 

— Живый!... Воды!... простогнавъ я.

 

Подала ми воды.

 

— Живо пій, бо готовъ прийти, то бѣда моя, — нелюдъ якійсь!... шептала баба. — Бѣдный ты, небоже, бѣдный! Жаль ми тя, але щожь пораджу!...

 

— Бôгъ заплать вамъ! прошептавъ я.

 

Дверѣ скрипнули, и стара щезла якъ тѣнь, а коли вôйшовъ газда, она вже кахикала на печи.

 

— А що, не обзывавъ ся злодѣй? запытавъ ôнъ.

 

— Нѣ, сыночку.

 

— Тьфу до дѣдька, ще якъ мара крепне, то готова и направду бути бѣда.

 

Въ мене ажь троха духъ вступивъ. Отъ гадаю собѣ. — чень змилує ся, полекшитъ, попуститъ ланцуха. Та де тамъ! Поворкотѣвъ щось, а далѣ лягъ спати.

 

— Все одно — ще лишь тото чую : — якъ живый, то буде живый и до завтра, а нѣ, то най чортъ бере!...

 

Я цѣлу нôчь анѣ ока не зажмуривъ. Що я вытервѣвъ за тоту нôчь, того певно було бы ми стало и на десять лѣтъ. Вже-мь гадавъ, що може кровь зальє, и просивъ-ємь Бога, щобы ми пôславъ смерть. Але де тамъ! Иншому бы, щасливѣйшому, то що иншого, — але менѣ!... Та вже чи сякъ чи такъ, а тота нôчь була може найтяжша и найдовша въ моѣмъ житю. Ще якбы ми тота баба не була дала воды напити ся, то бымь бувъ певно не вытримавъ. Та вѣдай на то оно вже йшло, щобымь вытримавъ.

 

 Ив. Франко.

 

(Конець буде)

 

 

VI.

 

Розвиднѣло ся. Въ хатѣ повставали. Мôй газда першь всего — до мене. Надслухує — дыхаю. Ажь ôдсапнувъ.

 

— А ты ще жиєшь? крикнувъ. — Ну, проси Бога, що тя ще довше лишивъ въ моихъ рукахъ! Але того вже певно нѣ ôдпросишь нѣ ôдмолишь, що тя чекає. Щобы лишь до мѣста живого ôдставити, а тамъ най за нимъ и заклекоче!....

 

Дурень! Онъ собѣ своє рахувавъ, а я своє, — тай таки на моѣмъ стало.

 

Вытягнувъ мя зъ пôдъ лавы, розкрутивъ ланцухъ... А, Господи, тобѣ слава! Въ крижахъ полекшало, свѣтъ якійсь не той зробивъ ся. Але на ноги стати — анѣ гадки нема. Таки ôнъ мене ногами выкопавъ на двôръ. на обору, а жѣнцѣ казавъ позачищувати въ хатѣ.

 

Сиджу я зновъ на приспѣ. Поранокъ зимный — все тѣло одубѣло, такъ що болю не чути, тôлько въ головѣ шумитъ та въ грудехъ коле, якъ дыхаю. Далѣ въ хатѣ затопили, дымъ пôшовъ клубами попôдъ стрѣху, менѣ въ очи. Заплакавъ ся я, закашлавъ ся, — мовчу. Газда тымчасомъ пôшовъ до худобы, воламъ дати, до воды выгнати, — ба, чую, збирає ся въ поле зъ плугомъ, покладати пôдъ жито. Вже я троха утѣшивъ ся. „Не буде, гадаю, мого ката хоть черезъ день!“

 

Ажь ту чую, гомôнъ. Дивлю ся, вôйть зъ присяжными на перелазѣ. Пôдходитъ, оглядає мене и усмѣхає ся.

 

— А що, рыбонько, — добре тя ту заходили?

 

Я ледво дышу, а весь въ крови.

 

— Щожь, не говоришь, серденько? Кажи, не бôй ся, — я ти нѣчо не скажу.

 

— Пане... вôйте, — простогнавъ я, — другу... таку нôчь... не вытримаю!...

 

— Не вытримаєшь, душенько, — осмѣхавъ ся вôйтъ. Нѣ, не бôй ся, вытримаєшь! Таки̂, якъ ты, вмѣютъ тримати. Ну, а теперь, небоже, ты знаєшь, що тобѣ ся у мене належитъ?

 

Я выдививъ ся на него.

 

— Ой, непамятущій же ты, голубочку! Ану-ко, встань та простри ся. Я маю право дати тобѣ на снѣданє пять букôвъ, — не бôльше. Куме присяжный, ану-ко, возьмѣтъ но єго!

 

— А вы, куме, — сказавъ вôйтъ до мого газды, що саме надôйщовъ, — будете мусѣли въ суботу зъ полудня выбрати ся въ дорогу до мѣста. Поѣдете вы, ось кумъ присяжный, ну, тай арештантъ.

 

Се була пятниця. Значитъ, завтра. Мôй газда зирнувъ на мене такъ дико и люто, мовь якій смертель- ный ворогъ вырыває ся єму зъ рукъ, а ôнъ не може го ôдъ разу задушити. А я зновъ одебелѣвъ цѣлый, коли погадавъ собъ, що ще треба буде одну нôчь ночувати у того чоловѣка безъ серця. Тай за що тôлько муки?... Отъ, сказати по правдѣ, можесмо були забрали зъ на сто риньскихъ, тай того найбôльша чаєть єму повернула ся. А хлопъ бувъ богатый; у него въ коморѣ абы руки добри̂, то можь було й не такъ попасти ся!...

 

VII.

 

— А ту кумъ присяжный лишитъ ся черезъ день пильнувати арештанта! сказавъ ôдходячи вôйтъ.

 

Присяжный осмотривъ на мнѣ ланцы та колодки, а ôдтакъ сѣвъ собѣ на порозѣ, балакаючи то зъ гавдою, то зъ газдыною, то зь бабою. Газда зъ пôдъ шопы вытягъ плугъ, вынѣсъ ярмо, далѣ пôшовъ идъ воламъ подивити ся. За той чась уже жѣнка и обѣдъ зварила. Кличе го до хаты. А ту я такій ослабленый, такій болющій, такій голоденъ, що Господи! А ще на приспѣ, въ тѣни, то й холодно якось, хоть сонѣчко вже геть-геть высоко. Выповзъ я на сонце, сѣвъ собѣ на плыту, тай дивлю ся до сѣней. Чую, ложками калатаютъ, говорятъ, присяжного просятъ до обѣду....

 

— Зъ Богомъ святымъ, най Богъ благословитъ, — ôдповѣдає присяжный (сидитъ на порозѣ, оберненый до мене плечима). Я, каже, дещо поснѣдавъ, а не за довго жѣнка менѣ принесе свôй обѣдъ.

 

А про мене и гадки не маютъ. А ту менѣ борщикъ пôдбиваный такъ запахъ, такъ запахъ, — Господи, рôкъ житя бымь давъ за мищину!...

 

Пообѣдали. Газда пôшовъ поволи. Ажь ту дивлю ся, стара крадькомъ несе мищину борщу.

 

— А що, каже, небожечку, за тебе всѣ забули?... На, сирото, та хлепни — занеси ся. Але живо, щобы той иродъ не побачивъ!...

 

— Най вамъ Богъ стокротне надгородитъ, — пробубонѣвъ я и взявъ мищину. Руки ми трясли ся, — а пôдъ старою колѣна трясли ся зо страху. Але де тамъ! Ино я троха напивъ ся, ажь ту „иродъ“ надходитъ. Якъ побачивъ, то мовь искра спалахнувъ.

 

— Що, — крикнувъ, — вы ту ще моєвь працевь злодѣя годуєте? О, смолы му горячои!

 

И за тымъ словомъ выхопивъ ôдъ мене миску и шпурнувъ за старою, — щастє, що не трафивъ, — и миска розбила ся о камѣнь на дрôбни̂ черепочки̂. Стара въ теки. А ôнъ до мене.

 

— Хоть ми ту згинешь зъ голоду, то певно бымь ти не давъ и покоштувати нѣчого! Рука бы всхла!

 

— Алежь, куме, уважайте, — промовивъ присяжный.

 

— Що, менѣ вôйтъ казавъ стеречи го, — але годувати — на то нема права!

 

и ôнъ пôшовъ до волôвъ. Але переходячи попри мене, ще разъ зо всеи силы копнувъ мене чоботомъ отту въ саму ямку пôдъ грудьми. Я, якъ сидѣвъ на плытѣ, такъ и перевернувъ ся горѣлиць, и не стямивъ ся, що далѣ було зо мною. То тôлько знаю, що колимь пропа­мятавъ ся, то вже-мь бувъ на другôмъ мѣсци, змоченый водою, — коло мене стояла стара и присяжный, а въ груди кôсть переломала ся, такъ що ще и до нынѣ хо­лѣтає ся.

 

VIII.

 

Сонце стояло середъ полудня и жарило, мовь огонь. Присяжный пôшовъ пôдъ шопу и зъѣвши обѣдъ, котрый принесла му жѣнка, сѣвъ собѣ на колодѣ и по дрôбочку дрѣмавъ. Газдыня порала ся въ хатѣ, а стара, мовь та квочка, ходила сюды й туды. Мала стара милôсть надо мною, але бояла ся.

 

— Ей, бабусю, — кажу до неи, — Богъ бы вамъ вѣку продовживъ, — дайте дечимъ занести ся !

 

— Колижь бо ся, сыночку, бою.

 

— Не бôйте ся, — присяжньш не заборонитъ, а ôнъ поѣхавъ.

 

Стара подумала, а далѣ пôшла до хаты, поторгу­вала ся троха зъ газдынею и вынесла менѣ другу ми­щину борщу, байдицю хлѣба, кашѣ зъ молокомъ, — такъ що я, Богу дякувати, троха пôдкрішивъ ся. Го­поди, гадаю собѣ, кобы то де-якъ на вольный свѣтъ, — ще бымь може теперь найшовъ на тôлько силы — утечи !...

 

Стара вынесла собѣ кужѣль на приспу, сѣла и пряде. Присяжный зачавъ зъ нею дещо говорити, але лѣниво. Жара допѣкала.

 

— Ей, пане присяжный, — стогну я, — згляньте ся на мене, такого побитого та замученого, — адѣтъ, якъ ту сонце пече. Позвольте ми пропочити троха онъ ­ту въ стодолѣ. И такъ, якъ газда приѣде, то менѣ ночи не буде!

 

— Ой, такъ, такъ, — докинула стара, — вже що той го сеи ночи накатувавъ ся, най Богъ боронитъ! Я не знаю, якъ сирота вытримавъ.

 

Присяжный вагувавъ ся.

 

— Ба, не втечешь ты, паничу ?

 

— Бôйте ся Бога, та якъ менѣ втѣкати ! Я и кроку  не можу ступити, ну, а желѣво такожь не глина. Лишь кобы троха припочити на тоцѣ на соломѣ.

 

— Позвольте му, позвольте, пане присяжный, ­— сказала стара. Тамъ є солома ще ôдъ позавчера, и ве­рета и кожухъ, що нимъ газда вкрывавъ ся, ночуючи  на тоцѣ. А якъ дверѣ отворитъ ся, то ôдти буде го зо­всѣмъ видно. Тай куды бы тамъ єму втечи!

 

— Ну, про мене, иди та пролежь ся, — сказавъ присяжный и пôдкотивъ свою колоду пôдъ шопою такъ, щобъ мôгъ сидѣти разъ-въ-разъ дивлячи ся на мене.

 

— Господи, тобѣ слава, — погадавъ я собѣ и по­лѣзъ рачки на тôкъ. Лягъ, прикрывъ ся кожухомъ, — ахъ, якъ легко ми зробило ся. Якусь ємь силу въ собѣ почувъ, якусь ôдвагу. Лежу горѣлиць, дивлю ся. Пе­рила повни̂ снопôвъ, заложени̂ ажь по банты. А надъ бантами недоложено, такъ що можь пролѣзти. Кобы лишь тамъ дôстати ся, — гадаю собѣ, — тамъ бы вже байка, продеръ бы причолокъ, та въ долину по стрѣсѣ, та въ городъ за стодолою, — а тамъ.... Менѣ впрочѣмъ и думати не хотѣло ся, що буде ,,тамъ“, а кобы лишь тамъ!...

 

Гляджу далѣ. Присяжный клює носомъ, — стара пряде на приспѣ. Якъ бы по тихенько справивъ ся, — не вчули бы, а поки бы похопили ся, то хвиля добра бы минула. Але ба, а желѣзне путо, що скована була нимъ права рука зъ лѣвою ногою ! Що зъ нимъ робити ? Ану, гадаю собѣ, стрѣбувати, чи не дасть ся ретязь зсунути зъ руки. Заперъ ся разъ — годѣ. Ще разъ — не йде, хоть не богато хибує. Е, гадаю собѣ, хочь бы прийшло ся и шкôру здерти зъ руки, то все байка. Але поки що, я ще побоююсь, — анужь присяжный прийде обзирати. Гадаю собѣ: зачекати ще, — апоки-що, треба накру­тити повереселъ тоненькихъ изъ сѣна, щобы потому обкрутити путо, абы не дреньчало. Сѣно въ кутѣ, — добувъ и держачи руки пôдъ кожухомъ, кручу, а очи­ма пасу на всѣ боки. Наразъ дивлю ся, мôй присяжный схопивъ ся, озирнувъ ся, иде до мене.

 

— А що ты, злодѣю, спишь?

 

— Дрѣмаю.

 

Прийшовъ, подививъ ся на мене, и пôшовъ назадъ на свою колоду.

 

IX.

 

— Теперь часъ ! подумавъ я coбѣ и послинивъ ско­вану руку, щобъ тымъ лекше зъ неи сховзло ся желѣзо. Якъ поперъ, тамъ оно й сховзло, хоть ажь кости въ до­лони захрустѣли. Ну, добре, що рука вôльна. Борзенько я обкрутивъ повереслами путо и привязавъ єго до ноги, а поверхъ натягнувъ штанку. А теперь бы на банты! Озирнувъ ся: присяжный дрѣмає пôдъ шопою, баба пряде. Добре. Легенько-легенько я выповзъ зъ пôдъ ко­жуха, але такъ, щобы кожухъ лежавъ такъ само и щобы зъ далека могло здавати ся, що я лежу на мѣсци. А скоро зъ пôдъ кожуха, я шусть въ кутъ, де мя вже зъ пôдъ шопы не було видно, а тамъ горѣ стѣною по делиню на платовь. Тяжко було, але страхъ додавъ силы, — выдрапавъ ся. Ну, а вже скоро на платовь, такъ заразъ я за крокву вчепивъ ся и держачись крокви, я по ла­тахъ, мовь по сходахъ, звѣшеный горѣлиць надъ то­комъ долѣзъ ажь до бантины. Скоро тамъ, я перелѣзъ­ на жито, въ дѣру, та до стрѣхи. Разъ-два, выпоровъ зо стрѣхи кôлька китиць и тымъ отворомъ протисъ ся на двôръ. Боже, якимъ милымъ выдавъ ся менѣ свѣтъ, колимь тамъ, збитый, змученый, дрожачій, высунувъ голову зо стрѣхи, мовь щуръ изъ муки! Далѣ, долѣ стрѣхою, въ садъ, долѣ садомъ надъ рѣку!... Рѣка не широка, але глубока, спокôйна. Нема коли гадати, — гайда въ воду ! А за водою лука, далѣ лозови̂ корчѣ, ôльшина, а далѣ-далѣ широчезни̂ луги, засѣяни̂ копи­цями сѣна, мовь звѣздами.

 

Бовтнувъ ся я въ рѣку, якъ стоявъ, — и такъ, мене тота вода освѣжила, що я духомъ ставъ на дру­гôмъ березѣ, перебѣгъ черезъ луку, та шусть въ лозы., Ту я панъ! Хто мя ту найде! Ажь ту я позволивъ собѣ ôдôтхнути. Слухаю, — ого, въ селѣ крикъ, гвалтъ ! По саду бѣгаютъ, шукаютъ, радятъ ся. Еге, гадаю собѣ, — шукайте теперь вѣтра въ полю!

 

Шмигнувъ я лозами, та въ луги. Де були при сѣнѣ люде, тамъ я ихъ выминавъ, ховаючись поза ко­пицѣ. Луги въ тыхъ сторонахъ тягнутъ ся довго-довго понадъ рѣку. До кôлькохъ панôвъ належатъ. Декуды ще копицѣ, декуды вже стирты або стоги, — то тамъ и пусто зовсѣмъ.

 

Вечерѣло. Я страшно змученый, пити хоче ся, бо­литъ все тѣло. Конче треба десь пропочити. Вышукавъ я великій стôгъ на горбку надъ самою рѣкою. Стôгъ бувъ уже давно вывершеный, накрытый околотомъ и переперезаный навхрестъ лозовымъ прутємъ. То я по прутю выдрававъ ся ажь пôдъ вершокъ, выбравъ тамъ пôдъ самымъ вершкомъ въ сѣнѣ таку нору, щобы зо­всѣмъ закрыло чоловѣка — ôдтакъ тото сѣно выбране попôдпыхавъ доломъ попôдь прутє. Тогдѣ до воды. Ро­зôбравъ ся зовсѣмъ, выполокавъ шматє ôдъ крови, об­мывъ ся самъ.... Якъ бысте були тогдѣ видѣли моє тѣло — цѣле сине, а червоныхъ рубцѣвъ тôлько, що въ клубку хрестôвъ. Вымочивъ ся я такъ въ водѣ до­бре, поки на березѣ моє шматє не высохло, а ôдтакъ забравъ ся въ своє леговище. Высоко такъ, щобы мя не намацавъ зъ землѣ, а при тôмъ такъ, що моя голова заслонена стоговою накрывкою, а менѣ зъ моєи крыѣвки видно далеко-далеко все, якъ на долони. Але недовго я дививъ ся кругомъ. Пусто, нѣ живои душѣ. Якъ за­сну по тыхъ пригодахъ, то, кажу вамъ, двѣ добы не вылазивъ зо своєи норы. Тоді-мь чувъ ся такимъ сла­бымъ, що нѣбы нѣ рукою не кину нѣ ногою, и вже само­вôльно ждавъ смерти, — то зновъ вступала въ мене якась сила и я починавъ зновъ розгадувати, що ту дѣяти далѣ.

 

X.

 

Щожь далѣ? Перележавъ я такъ двѣ добѣ, не ру­шаючись, а далѣ годѣ було. Голодъ, спрага. Розгадавъ я собѣ, якъ и що, дочекавъ вечера, тай далѣ зъ кры­ѣвки, и розумѣй ся просто до того самого села. Тамъ у мене знакомый бувъ, — я до нёго. Попоѣвъ, покрѣ­пивъ ся, тай ще таки тои самои ночи мы пôшли до того самого хлопа до коморы. Ну, але вже мы єго такъ обчистили, що певно не пожалувавъ ся на насъ! Я такій бувъ на него недобрый, що не могучи взяти двохъ ко­жухôвъ, порѣзавъ ихъ на шкаматє.

 

Що вже я ôдтакъ неразъ перевѣдувавъ ся сторонь­скими людьми : а що тамъ мôй газда порабляє? Смѣяли ся. Кажутъ, що зъ разу на стару бувъ напавъ, трохи не забивъ, що нѣбы она выпустила злодѣя. А якъ го заразъ за кôлька день обчистили до дрôбки, то притихъ. Все, кажутъ, боитъ ся, щобы го ще не пôдпалили.

 

— Дурный, дурный ! — кажу я. Перекажѣтъ єму, що най не боитъ ся. Я не такій дурень, якъ ôнъ, щобы я кравъ и заразъ штемпъ *) во собѣ лишавъ. За пôдпа­ленє кара велика, а менѣ пожитку нема. Вы єму ка­жѣтъ, най ôнъ тôлько зновъ комору набиває всякимъ добромъ, то вже я колись зновъ по старôй знакомости пригадаю ся!...

 

Iв. Франко.

 

 

 

 

__________________________

*) Яндрусъ, въ злодѣйскôмъ діялєктѣ — хлопець, злодѣй.

**) Хатракъ — полиціянтъ.

***) Дѣдôвня — полиційна вартôвня.

*) „Штемпъ“ въ злодѣйскôмъ діялєктѣ знач. „слідъ знакъ“

27.02.1884