[Ілюстр. календар т-ва «Просвіта» на рік перест. 1884. Льв, 1883, с.10–16]
(Присвячую щирому другови К. Бандрôвскому.)
Вже якъ менѣ надоѣло було рѣзати тоту сѣчку на нашôй простôй, ручнôй скрынцѣ, то и сказати не можу! Якъ бувало приходить зима, то чоловѣкъ гôрше тои сѣчки боить ся, нѣжь въ лѣтѣ косовицѣ. Довгими зимовыми досвѣтками стôй бувало на тоцѣ на морозѣ, и на лѣхтарню вважай, щобы нещастя якого не наробити, и рѣзакъ заправляй що хвилѣ, и дави та тягни, ажь у тобѣ цо́моґи схнуть, поки троха тои сѣчки удусишь. Тай то чи богато єѣ ! Отъ, щобы для коней на день выстало, — про худобу и гадки не було. И вôдтакъ, якъ подорастали мои̂ хлопцѣ, зновъ бѣда. Уробить ся тото черезъ день, умотыкає ся, — де єму въ вечѣрь хоче ся ставати до скрыньки. Лягъ, бы та бы спавъ, не рѣзакомъ тягъ; такъ уже я бѣдувавъ, що чуєте, ажь обрыдло !
Ажь ось чую-перечуваю, кажуть люде, що выйшли таки скрыньки, що машиною рѣжуть сѣчку: и дрôбно якъ макъ, и легко и борзо. Троє люда тою скрынькою за день и пятьдесять кôрцѣвъ сѣчки дрôбненькои урѣже! Я зразу и вѣрити не хотѣвъ. Хто бы тамъ — гадаю собѣ — дбавъ за бѣдного хлопа, що то єму тота сѣчка такъ гôренько приходить ся, — та для него ажь машину робивъ. Вѣдаю я далѣ, у одного, другого, третого, — та нѣ, таки правда! Кажуть, що вже є така машина: тамъ и тамъ панотець купивъ, тамъ зновъ дѣдичь, — росказують люде, що видѣли на власни очи, и не можуть нахвалити ся. А, погадавъ я собѣ, — Господи тобѣ слава! Вже щобымъ мавъ, не дай Боже, послѣдну корову продати, а мушу стягнути ся на тоту машинову скрыньку!
Але де ту єѣ дôстати ? Въ нашôмъ селѣ нѣ вôдъ кого дôзнати ся. Панотець зъ громадою у гнѣву, що ихъ не хоче выбрати на радного, професоръ такій, що и самъ мало що знає, а бôльше нѣ въ кого и спытати. Вѣдаю я зновъ помѣжь людей на ярмаркахъ, — а все помѣжь чужосѣльныхъ, такъ щобы въ нашôмъ селѣ нѣхто и не знавъ нѣ о чôмъ. Бо у насъ, видите, нарôдъ дивный, такій що зъ чого небудь, тай обсмѣє чоловѣка. А ту ще — гадаю собѣ — и самъ я не видавъ, що то за скрынька, яка єи вдача; ану якъ покаже ся, що пусте, а я передъ людьми оголошу ся, буде смѣху, що и въ девяти водахъ не вмыєшь ся. А ще до того я! Мене вôдъ давна люде прозвали „деревлянымъ фільозофомъ‘‘ за то, що все бувало, скоро лишь яка вôльна хвиля, люблю майструвати дещо. Якусь менѣ Богъ давъ легку руку до майстерства; що очима ввиджу, то руками зроблю. Отъ у крупяра въ мѣстѣ побачивъ я бувъ корбови̂ жорна, що ними крупы меле; придививъ ся я имъ добре, а вôдтакъ якъ ставъ пымкати у себе дома, якъ ставъ буторити, — якось я склемезивъ и собѣ таки жорна, и пôдѣть но вы, якъ мелю файно ! И що то зъ мене не насмѣяли ся сусѣды за тоти̂ жорна, — Господи, твоя сила! На село годѣ було показати ся, все пытали ся: „А що, куме, корбови жорна здорови̂?" —Такій вже, кажу вамъ, дивный народъ; а про тото, ховай Боже, теперь толокою ходять на мои̂ жорна молоти, и не нахвалять ся. Або и зъ млынкомъ, тымъ, що збôже вѣє... Клемезивъ я єго щось цѣлый мѣсяць. Сусѣды бувало — въ зимѣ дѣялось — посходять ся до моєи хаты, посѣдають, гуторять и дивлять ся, якъ я тô дощечки складаю, розбираю, примѣрюю, урѣзую та пристругую — звычайно, чоловѣкъ тому не вченый, а такъ собѣ, самоучка, безъ доброи справы, безъ нѣчого — тай смѣють ся зъ мене, а не оденъ то и прямо скаже: повергли бы вы тото майстрованє, — пуста васъ робота взяла ся: А я нѣчо, все своє роблю, тай такій млынокъ зробивъ, якъ праву руку, — и ти̂, що смѣяли ся, до мене идуть збôже вѣяти. А я про тото все у нихъ деревляный фільозофъ !‘‘
Я то нѣбы не багато собѣ роблю зъ того смѣху, але все таки, видите, чоловѣкъ не дерево: леда слово незвычайне, леда насмѣхъ, а допече до живого. И вже менѣ той смѣхъ на кôнци вѣку ставъ. Такъ що я погадавъ собѣ: нѣ, вже про скрыньку нѣкому не скажу, ажь поки не буде въ мене, оттутъ на тоцѣ, и поки самъ не вытрѣбую, що въ нѣй за сила.
Якось не-якось, вело ся тото пару мѣсяцѣвъ, поки я розкрутивъ троха грошей, а за той часъ все вѣдаю помѣжь людей, ба и помѣжь жидôвъ, чи нема де такои скрыньки на продажь. Ажь разъ, вже такъ пôдъ осѣнь, чую я вôдъ одного жида, що десь у Самборѣ є якась жидôвка, що єи чоловѣкъ бувъ завѣдаторомъ у якихось паньскихъ добрахъ. То вôнъ десь роздобувъ таку скрыньку, — не знати на що тай по що. А теперь жидъ умеръ, а жидôвка продала бы скрыньку за тани̂ грошѣ. Почувъ я тото тай утѣшивъ ся, мовь незнати чимъ. Заразъ за кôлька день зôбравъ ся я, взявъ усѣ грошѣ зъ собою, яки̂ мавъ, казавъ запрягчи конѣ до воза тай ѣду самъ до Самбора. А ту нѣхто, навѣть мои̂ хлопцѣ не знають, що я за гадку маю.
Приѣхавъ я, допытавъ ся до тои жидôвки, — такъ и такъ, повѣдаю, — купивъ бымъ скрыньку, коли є у васъ на продажь.
— Охъ, — каже жидôвка, — є, але порозбирана, порозмѣтувана на поду.
— „Ta я собѣ зложу,“ говорю я, — а самъ ажь тремчу, що не вдамъ; що то, якъ жию, не видавъ ще такого инструменту.
— Ну, то ходѣть зô мною!
Пôшли мы, вылѣзли на пôдъ, а тамъ всѣлякого буториня тôлько, що мати божа! Зачала вона рыти ся въ тôмъ, повытягала якесь деревляне обнôжє, якесь пудло зелѣзне зъ зубатымъ валкомъ, якесь колесо зъ корбою, яки̂сь рѣзаки криви̂, — тай всьо тото поклала на купу передô мною.
Я ставъ надъ тымъ, якъ дурный передъ плотомъ. Але що, — гадаю собѣ, — зле зновъ показати ся такимъ дурнемъ передъ жидôвкою, — треба бодай чинити ся, що чоловѣкъ щось розумѣє...
— „А шрôбы де-?“ запытавъ ся я, зôвсѣмъ на вгадъ.
— Охъ, десь завергли ся! — сказала жидôвка, тай кинула ся зновъ шукати. А я ажь вôдотхнувъ. Значить ся, шрôбы потрѣбни̂! По хвилѣ жидôвка справдѣ подала менѣ кôлька шрôбъ и ключь.
— Ну, вже всьо! — сказала вона. — Вы видно, пане ґосподарь, знаєте ся на тôмъ, — подивѣть ся сами̂, що тото варта.
— „Не багато варта,“ — сказавъ я, премудро оглянувши скрыньку. „Дуже старосвѣцка, — тяжко буде ити!“
— Ну, я вже за тото тано вамъ пущу, — сказала жидôвка. — Дасьте трийцять риньскихъ, то собѣ возьмете.
— „Господи тобѣ слава,“ — подумавъ я собѣ. Я гадавъ, що то, буде треба дати де зъ якихъ пятьдесять, а тота трийцять цѣнить. Ну, а ще чень що выторгую. — Тай до жидôвки: — „А що вы говорите, трийцять риньскихъ! Та теперь нову за таки̂ грошѣ дôстане! Я вамъ дамъ пятнайцять“.
— Охъ, дуже вы мало даєте, пане ґосподарь, — застогнала жидôвка. Дайте двайцять и пять!
Ледви неледви сторгували мы за двайцять. А вже скрыньку и не беру ся складати, а ту ажь потерпаю: ану, гадаю собѣ, не зможу и дома зложити, тай таку суму дармо вывалити! А далѣ гадаю собѣ: нѣ вже, будь що будь, а я мушу на своѣмъ поставити.
Забравъ я тото всьо на вôзъ: подрôбє склавъ у рентюхъ, а пôдставникъ обложивъ соломою, накрывъ веретою, — стоить тото, розчепôрхане, акуратъ такъ, якъ коли бъ чоловѣкъ лежавъ на возѣ та колѣна до горы задеръ. Зладивъ ся я, ѣду. Слава тобѣ Господи, гадаю собѣ, що до свого села ажь на нôчь приѣду, — чень таки ажь до хаты заѣду, щобъ нѣхто мене не бачивъ. Ѣду я, ѣду, — минаю село за селомъ, та все потерпаю, що отъ-отъ лучить ся якій знакомый тай запытає, що везу. Вже и самъ не знаю, що се менѣ тогды сталось и чого я такъ боявъ ся, не мовь що крадене везу. Таке то вже у насъ: загулюкають люде чоловѣка, осмѣють за те, чого и сами̂ не розумѣють, такъ що потому чоловѣкъ и радъ бы щось доброго зробити, та унимає ся, боить ся людей, не мовь се вôнъ незнати яке лихо задумавъ. Отъ уже я наблизивъ ся до свого села. Змеркло ся, — я ще передъ коршмою за селомъ постоявъ троха, щобъ и зôвсѣмъ стемнѣло ся, а тогды ѣду. Та ба, на моє лихо, ледво я до села, ажь ту бухъ, мѣсяць сходить собѣ повный, круглолицый, якъ коли бъ нѣгде нѣчо. Видите мене, — я не ось такій, щобъ за що небудь розгнѣвати ся, але той мѣсяць тогды трохи мене до лютости не привѣвъ, — мало мъ му, бѣдному, въ батка-матѣрь не заклявъ А я, правду кажучи,. и зôвсѣмъ єго не сподѣвавъ ся ! А ту, — такъ вамъ ясно зробило ся по селѣ, якъ у день, — на моѣмъ возѣ вже здалека видно щось, чи ґренджоли зведене, та що вôдъ наскочить на камѣнь, то воно на всѣ боки хитає ся. А ту ще псы — въ нашôмъ селѣ що хата, то песъ — почувши, що хтось ѣде, гурмою вылетѣли на дорогу, уѣдають такъ, що ажь землю пôдъ собою гризуть, — опроваджують мене зъ музыкою ! Але Богу дякувати, що вже чоловѣка нѣякого нема на улици, — не буде пытавъ, що везу.
Ба, якъ уже лиха доля на тебе завозьме ся, то и конемъ не объѣдешь. Приѣжджаю просто церкви, дивлю ся, стоить хтось середъ дороги, дивить ся. Тьфу, осина тобѣ, маро! гадавъ я собѣ, — прокляти̂ псыща збудили вартôвника, — заразъ зачне пытати. Тай бо є! Скоро мы порôвнали ся, а вôнъ до мене:
— Чи то вы, нанашку?
Я заразъ по голосѣ пôзнавъ, що то дурный Савка, мого сусѣда сынъ. Ну, найшли кого на варту выслати; та такого тумана вôсѣмнайцятого!
— „Адже я,“ — кажу.
— А вôдки вы ѣдете такъ пôзно, щосьте псôвъ побудили?
— „Велика шкода,“ — кажу, — „бо псы и тебе бѣдного збудили“.
— Ба та певно! А менѣ акуратъ зачало снити ся, що злодѣѣ церковь обкрадають; схапую ся, ажь то вы! Та вôдки ѣдете?
Що дурневи казати? Або вôнъ буде знати, що и якъ? — „Изъ Грайгоры“, кажу.
— А що ту везете таке красне ?
— „Е, не пытай“, — кажу я нѣбы заляканый, — вжемъ озливъ ся, що вôнъ стоить якъ паль та мене выпытує.
— Та скажѣть ! Я бôгмежь то ну, нѣкому не скажу!
— „А не скажешь?”
— Скаржь то мя Господи, що не скажу.
— „Ну,“ — кажу я обзираючись, та шепотомъ — „я забивъ жида зъ грôшми, та везу го до дому закопати пôдъ вугломъ.“
— Йой ! скрыкнувъ наляканый Савка. — То на що ?
— „На щастє, дурный Савко, — щобы все дома грошѣ вели ся !“
Зъ тымъ я и поѣхавъ, а вже кмѣтую, що мôй Савка ажь горить зъ нетерплячки и цѣкавости. Ну, гадаю я собѣ, — закпивъ я зъ нього! Але гляджу позадъ себе, а мôй Савка бѣжить по пôдъ плоты, въ слѣдъ за мною. Ну, бѣжить, та бѣжить. А до моєи хаты вже не далеко, — заѣхавъ я, отворивъ лѣсу на выгôнъ, вôдтакъ отворивъ стодолу, заѣхавъ на тôкъ, выпрягь конѣ, а вôзъ та мôй лишаю на тоцѣ. Зырнувъ, ажь мôй Савка дриголить пôдъ лѣсою, та пасе окомъ, що я буду робити. А я нѣчо, немовь и не бачу єго. Поставивъ конѣ, повпинавъ, давъ ѣсти, тай самъ до хаты.
Повечерявъ я, лягъ спати, и гадки не маю. На другій день схопивъ ся я досвѣта та до стодолы, до скрыньки. Ще и хлопця взявъ зъ собою. Заразъ мы, круть и верть, що до чого пасує, прикладаємо, трѣбуємо, — Богу дякувати, всьо намъ якъ зъ масломъ иде! За пôвъ годинки и зложили и потрѣбували — рѣже такъ, що ану. Я мовь на свѣтъ народивъ ся, — прецѣнь не дармо грошѣ выдавъ! А хлопець ажь въ руки плеще, налюбувати ся не може машиною. За мінуточку мы цѣлый приколотокъ соломы для стрѣбунку порѣзали, — вôзъ выкотили, тай — до хаты. Благодать!
Ино мы сѣли снѣдати, ажь ту песъ заголосивъ. Вызираю вôкномъ — го-го-го! И вôйтъ, и присяжный и писарь, и зъ пять хлопа зъ палицями, |— якъ то кажуть: „и баба и цѣла громада“. Тай то не идуть до хаты, а стали коло одного угла, шпортають, штуркають, шнипорять... Що за притôка, — гадаю собѣ, — що таке людямъ стало ся ? Хочу выйти зъ хаты — а, ба, зъ за дверей чую голосъ десятника: не вольно! Сидѣть въ хатѣ! Що за лихо?... Сиджу я. Обôйшли вони хату на всѣ чотыры роги, обталапали ся по колѣна, далѣ пôшли пôдъ шопу, довкола шпихлѣра, довкола стодолы... Я въ голову заходжу: що за нещастє? Чи подурѣли люде, чи може розбôй якій? Ажь ось вони входять до хаты.
— Десятники!—каже вôйтъ, не витаючись, нѣ здоровкаючись, — станьте коло него! Якъ бы втѣкъ, то ваша вôдповѣдь на тôмъ!
Я ставъ, очи вытрѣщивъ, а ту десятники, якъ апостоли яки̂ коло мене.
— «Пане вôйте“, — кажу я — „що се має значити ся?“
— Гмъ, гмъ, — покректавъ вôйтъ, сѣдаючи на ослонѣ и штуркаючи паличкою о землю, — то вже въ тôмъ моя голова. Вы маєте мовчати и вôдповѣдати.
— „Мовчати и вôдповѣдати?" дивувавъ ся я. — „Ба та якже я вôдповѣмъ, якъ буду мовчати?“
— Гмъ, гмъ! — покректавъ зновъ вôйтъ. — А скажѣть вы намъ насампередъ, якъ вы ся называєте?
— „Я ? Або вы хиба не знаєте ? Чи то я якій чужосѣльный, чи що?“
— Заразъ менѣ вôдповѣдати! Хто ту старшій въ селѣ, я чи вы?
— „Я ту въ своѣй хатѣ найстаршій!“ — скрыкнувъ я, олютившись. — „Що се за розбôй такій? Я нѣкому нѣчо не виненъ, а ту мене нападають! Пане вôйте, я на васъ скаргу подамъ !“
— Хе, хе, хе! — смѣявъ ся вôйтъ, — а дивѣть, якъ ставить ся! Нѣкому нѣчо не виненъ! Ну, ну, дай то Боже! заразъ будемо видѣти. А скажи но ты менѣ, невинный чоловѣче, де ты того забитого жида подѣвъ, щось вчера по ночи вѣзъ?
Менѣ наразъ мовь луда зъ очей спала. Якъ не зарегочу ся, якъ не зайду ся смѣхомъ, то гунцвотъ не моє имя, колимъ такъ реготавъ ся вôдъ уродженя свого. Трохи мъ, кажу вамъ, на землю не покотивъ ся зо смѣху.
Вôйтъ ставъ, якъ тото теля, що о нови̂ ворота вдарить ся. Але далѣ зновъ вызвѣривъ ся на мене.
— Куме, я тобѣ по добру кажу, не смѣй ся, признай ся до всього, то вже я вставлю ся за тобою, щобы тя высокій судъ не повѣсивъ, щобы тобѣ житє дарувавъ. Не вôдпирай ся, коли не хочешь на шибеници ногами перебирати.
Я ще дужше зареготавъ ся, ажь за живôтъ руками держу ся. Те и зôвсѣмъ розлютило вôйта.
— Вяжѣть єго! — крикнувъ вôнъ десятникамъ.
— „Але жь пане вôйте!“ сказавъ я, отямившись, — „постôйте, я вамъ у всѣмъ признаю ся, навѣть ласки вашои не буду просити въ судѣ. Вже якъ маю висѣти за одну ногу, то радше за обѣ!“
— Признаєшь ся ?
— „Але жь розумѣє ся!“
— Ну, де жь той забитый жидъ? Щесь го не закопавъ пôдъ вугло?
— .Нѣ, нѣ!“
— Ну, а дежь є ?
— „Такій лежить въ стодолѣ.“
— Ходи покажи намъ !
Взявъ я ключь, идемо. Гляджу, ажь пôдъ стодолою варта. Ну, Богу дякувати! И Савка ту, ще лѣпше. А народу насходила ся повна обора. Що то, вѣсть рухнула по цѣлôмъ селѣ, що „деревляный фільософъ“ жида забивъ тай пôдъ вугломъ закопати хотѣвъ. Я иду посередъ тои глоты, тай усмѣхаю ся, а ту миръ божій лишь: шу, шу, шу! буцѣмъ то: адѣть, и вѣшати го будуть, а вôнъ собѣ байдуже, що то „ деревляный фільозофъ!“
Прийшовъ я пôдъ дверѣ — а десятники все коло мене! — отворивъ...
— „Ну, прошу, пане вôйте, осьде той забитый жидъ !“
Вôйтъ позирнувъ и очи вытрѣщивъ.
— А-а-а! Ба, то що?
— „Тото саме, щомъ учора вѣзъ по ночи. Скрынька до рѣзаня сѣчки!“
Тутъ весь нарôдъ, що товпивъ ся довкола стодолы, якъ не зарегоче ся, то Господи твоя воля! Певно ажь въ небѣ чути було той регôтъ. И десятники, и присяжный, и польовô, всѣ реготали ся, навѣть вôйтъ усмѣхнувъ ся и зачавъ мене перепрашати за цѣлу тоту оказію тай за те, що повѣривъ дурному Савцѣ. Смѣху на цѣле село. А скрыньку мою, якъ зачали того дня трѣбувати, то менѣ пять околотôвъ соломы порѣзали! Отъ такъ я и до скрыньки прийшовъ и зъ цѣлои громады смѣхъ зробивъ !
23. жовтня 1881.
Русланъ.
21.11.1883