З житя Русинів по-за Галичиною.

І.

На Буковинї — як бачимо з часописи "Буковина" — интеліґенція руска почала завчасу думати о сегорічних виборах до буковиньского сойму. Ми вже недавно подали справозданє из загальних зборів політичного товариства в Чернівцях "Рускої Ради", де ухвалено потребу орґанізації Русинів для переведеня виборів до сойму. Тепер — як довідуємося з 1-ого числа "Буковини" — "Руска Рада" має спросити мужів довірія на нараду в справі тих виборів. "Буковина" надїєся, що запрошені не будуть маловажити тої справи а являть ся на наради численно. "Важною для нас буковиньских Русинів а тим і для всїх Русинів — пише "Буковина" в красній статьї вступній — єсть отсей новий рік. Заспимо ми єго, промине він без доброго для нас слїду, так і жди знов довго, поки наступить нова догідна хвиля до роботи. Сего року мають відбути ся нa Буковинї нові вибори до сойму — отсе тота нагода, що складає в наші руки: постаратись о наше власне добро. Тепер наша доля в наших руках, а вибравши послів, віддамо єї на довгих шість лїт зовсїм в их руки. Що може добрий і щирий посол-заступник народу, на се вказували ми нераз і не два на примірних руских послах в Галичинї, вказували ми й на то, як недбало відносили ся наші буковиньскі посли до интересів своїх виборців... Тому ж до дїла, панове Громада!"

Буковиньскі наші братя не дармують а трудять ся по змозї і в инчих напрямах.

Товариство літературне "Руска Бесїда" в Чернівцях ухвалила святкувати і сего року память рускої трійці — Шевченка, Федьковича і Шашкевича, запрошуючи до участи другі черновецкі товариства рускі. (Загальні збори членів "Рускої Бесїди" відбудуть ся дня 3 н. ст. лютого с. р. о 4 год. з полудня в комнатах "Народного Дому".)

Товариство "Руска Школа" (педаґоґічне) ухвалила на остатнім своїм засїданю: а) віднести ся до міністерства просвіти з представленєм в справі именованя окремого руского катихита для рускої молодежи православної в ґімназії черновецкій; б) виготовити пропамятне письмо в справі безнастанного і чим-раз то більшого покривдженя науки рускої мови в черновецких школах народних; в) починити відповідні кроки для основаня рускої школи народної в Чернівцях; г) видати часопись педаґоґічну "Руска Школа" поки-що яко цілий річник в одній книжці і то найдальше до головного збору членів товариства в серпни с. р.

Ми, галицкі Русини, мусимо щиро радувати ся, що наші буковиньскі братя-патріоти, серед дуже неприязних для них нинї відносин, не тратять енерґії а трудять ся на ниві народній: просвічують нарід видавництвами (особливо двотиждневником "Буковиною" і "Бібліотекою для молодїжи") і закладанєм читалень (новійшим часом знов основана одна читальня в Стрїлецкім-кутї заходом о. Єротея Федоровича), піддержують і будять духа національного і патріотизм серед интеліґентної верстви рускої (організацією товариств) і стають в оборонї неґованих і нарушуваних прав народних. А тої неґації і кривдженя буковиньских Русинів — аж надто богато! Кожде число "Буковини" приносить яркі приміри того. По школах, по урядах на Буковиньскій Руси займають посади люде чужі рускому народови, а то й "запечені" Волохи — як каже "Буковина". От і тепер покликала православна консисторія до Черновець на катихитів в школах народних знов двох "запечених" Волохів, Каланчу і Пашкана, що й слова не знають по руски... Дійшло нинї до того, що в Буковинї на Поляків (котрих всего єсть около 20.000) більше уважають, як на Русинів (найбільшій процент населеня краю), бо от в конкурсї на посаду учителя в Кіцмани, де всего 13 дїтей польских в школї, зажадали уже кваліфікації з язика польского...

Яка то політика нинїшного правительства в тім повсюднім неґованю Русинів — справдї, годї зрозуміти. Державі она на добре певно вийти не може.

[Дѣло, 21.01.1890]

ІІ.

На Українї Русинам в остатних часах зовсїм не полекшало. Гнет політичний треває дальше з незміненою силою.

По смерти кіевского ґенерал-ґубернатора Дрентельна через 14 місяців посада та не була заміщена, аж по 14 місяцях именовано ґен.-ґубернатором ґенерала Иґнатєва, котрий до того часу правив всхідним Сибиром. Kiєвляне гадали, що ґр. Иґнатєв дасть бодай яку малу полекшу україньскому слову, що стогне під указом з 1876 року. Але ж дарма! Як довідуємо ся з двох дописей (з Кієва і з південної України) до львівскої "Правди" — гнет політичний не зменчив ся, а може навіть збільшив ся.

"Здаєть ся, нїколи ще у нас не було так тяжко, як тепер, — пише дописуватель з південної України, — цензура притьмом завзяла ся знищити все до краю, і тепер пропускає тілько деяку дрібненьку дурницю, а що більше і красше, про те нема що й думати..."

Кіевляне уложили торік альманах "Звістка", в котрім кромі самої белетристики не було нїчого, а до того ще половина тої белетристики була вже друкована, а решта таке було невинне, як те немовлятко. Цензура заборонила той альманах, хоч навіть після указу з 1876 року белетристичні твори на україньскій мові можуть пускатись цензурою.

Одесити рівно-ж уложили і вислали в цензуру літературно-етноґрафічний альманах "Розмова". Альманах сей був, подібно як кієвскій, уложений так, щоби не дати цензурї нїякої зачіпки, щоби не було в нїм не то якої думки але навіть якого слова уразливого, тож укладчики були певні, що цензура сей альманах пропустить. Отже нї! цензура виданє "Розмови" заборонила.

Не знати, яка, але мабуть така сама доля постигне і дальші виладжені альманахи: кіевскій "Весна", чернигівскій "Десна" і одескій "Спілка".

Між укладчиками заборонених альманахів єсть думка внести на цензуру жалобу до міністра і в сенат. "Хоч оно — пише до писуватель "Правди" — похоже на скаргу вовкови за те, що зроблено по вовчому наказу, а про те треба-ж щось дїяти, а може що з того вийде. Побачимо, а поки-що просто руки опускають ся — вся наша праця скидаєть ся на Сизифову роботу, що нїякого з неї добутку не дають. От тепер н. пр. кінчає оден чоловік Україньско-руску бібліоґрафію і першій том Словаря россійско-україньского, але певне, що виданє прийдеть ся відкласти на безрік і хто єгo знає, чи й доведеть ся спорудникови побачити надрукованою свою працю, над котрою просидїв скілька років. Окрім того, що правне становище нашого письменства дуже тяжке, що, по закону, нашого слова не пускають нї в церкву, нї в школу, лишаючи нам тілько белетристику та етноґрафію, — то ще харцизи урядники і на сему маленькому куточку, в якій нас загнано, не дають ходу і душать ще більше, нїж закон. Тож, справдї, ми не маємо цілком прав, і не дивно, що наше дїло не то що не розвиваєть ся, а навіть марнїє."

Так само, як з літературними творами, поступають і з україньским театром. З Кієва пишуть що і за ґенерал-ґубернаторства ґр. Иґнатєва не дозволено україньским трупам Кропивницкого і Садовского давати представленя в Кієві. "Нїчогісїнько нового не пускають, — пише дописуватель з південної України, — сподїваючись, що публиці набриднуть старі пієси і она охолодне до україньского театру. До того ще заставляють бідолашних артистів грати стілько актів россійских пієс, скілько україньских, — то коли ставлять "Безталанну" або иншу пієсу в 5 дїях, мусять разом ставити 5 актів россійских водевілїв або инших пієс, починають спектакль з 7-ої години вечером і ледви до 2-години по півночи кінчають, а се і для публики і для артистів ще більше важко."

Неведені факти говорять самі за себе. Россійскі "обєдинителї" не перебирають в средствах, щоби гнести україньско-руске слово, не страхають ся навіть ломаня закона а при пануючій системі правительственній уходить им се безкарно, а навіть бере ся в заслугу. Мимо всего довголїтного драконьского гнету, найпаче "харциз урядників" — як виражуєсь дописуватель — интеліґенція україньска все таки не капітулює, по різних містах України укладають наші патріоти альманахи літературні і піддержують свою сцену, бодай в тих границях, в яких ненавистники нашого слова дають їй обертати ся. Нашим землякам за кордоном треба тілько "не опускати рук", але твердо і неустрашимо стояти за святою своєю справою народною — до "слушного часу".

III

Серед рускої кольонії в Америці від часу, як о. Иван Воляньскій виїхав з відтам назад до Галичини, зробив ся між тамошною интеліґенцією рускою страшний роздор. З одної сторони о. К. Андрухович (котрому недавно прибув у поміч о. Грушка), а з другої угорско-рускі священики і громадка світскої интеліґенції. Про роздор той уже давнїйше доходили до нас вісти, але ми не хотїли того голосити, думаючи, що чей-же справа якось полагодить ся на місци і ми незабавом довідаємось, що вся интеліґенція галицко-руска в Америці знов зєдинить ся і трудитись буде в такій гармонії, як се бувало за часів о. Воляньского. Однакож, замість получшитись, справа ще погіршилась.

В остатнім (42-ім) числї "Америки", котру по о. Воляньскім переняв о. К. Андрухович, подибуємо обширну вступну статью на темат того роздору — статью повну лайки не тілько на угорско-руских священиків, але і на галицко-руских интеліґентних людей, що ще за часів о. Воляньского на єго запрошенє поїхали до Америки і там спільно з ним трудили ся в справах народних. Нинї редакція "Америки" називає тих людей "зрадниками руского народу", "дібраною шайкою", "индівідуами, що прибули обдерті (!) з старого краю" і т. д., a вся та лайка за для того, що — як каже редакція "Америки" — они "риють під рускими галицкими священиками". Друга сторона, не маючи свого орґану в Америці, не може сказати свого слова, а досторонні люде могли би ситуацію добре осудити тілько тогди, коли-б висказались et altera pars. Однакож уже й тепер можемо на темат того роздору сказати де-що. По перше, взагалї виступленє редакції "Америки" з такою лайкою на всїх світских галицких Русинів в Америці — що найменче не свідчить о тактї редакції. А дальше, люде ті за часів о. Воляньского мали славу зовсїм добру — не "шайки зрадників руского народу", але патріотів-дїятелїв серед рускої кольонії. Що ті люде, поїхавши на візванє о. Воляньского до Америки, поїхали туди не з капіталами, але тілько з головою і руками до праці, се рїч певна, але ж за-для того годї лаяти их, що прибули туди "обдерті"; поїхали з Галичини так само без капіталів, як н. пр. о. Грушка, а здаєсь, і о. Андрухович. Будь-що будь таке виступленє редакції "Америки" против світских интеліґентних Русинів заслугує хиба на нагану. Єсли теперїшні галицко-рускі священики мають якій спір з світскою интеліґенцією, то повинні старати ся полагодити єгo тактом і спокоєм, а не поголовною лайкою в ґазетї спір роздувати до ненависти, з котрої може вийти тілько шкода і для справи рускої в Америці взагалї, і для самих священиків з-окрема. Що світскі интеліґентні Русини в Америці не суть принципіяльними ворогами священиків, о тім може свідчити факт, що п. Вол. Сїменович, провідник світскої интеліґенції, приїздив остатним разом до Галичини нарочно тілько длятого, щоби тут виклопотати по змозї як найбільше галицко-руских священиків для кольоній наших в Америці, був в тім дїлї на авдієнції у владик руских, і т. д. Ворог священиків того не робив би. Отже лайки в "Америці" не можна собі витолкувати инакше, як тілько помішанєм якихсь справ приватних з справами загальної натури. А се — ще раз кажемо — нїкому на добро не вийде.

Галицко-рускі священики стоять також в страшнім роздорї з священиками угорско-рускими. Побачмо, що на той знов темат пише редакція "Америки":

"Знана рїч — читаємо в згаданій статьї в ч. 42 — як то ті священики в старім краю дбають о добро нашого руского народу. Пересякнені мадяризмом, стали ся слїпим орудієм в руках угорского правительства до знищеня руского населеня. Руского язика не знають, руска література их не обходить, не в голові им просвіта народу. Им ходить о то, щоб напхати свої мадярскі кишенї руским грошем. Коли декотрі з тих угорских священиків занюхали, що вже споре число знаходить ся руских вірних в Америці, нуж пускати ся за тим народом і ту на американьскій земли визискують єго, видираючи від него послїдний доляр. То суть люде огидного характеру, не перебираючі в средствах до осягненя своєї ціли, аби збогатїти потом і кровію руского робітничого народу. На доказ того наведем слїдуючій вірний факт, де живцем представить ся читателям брутальність, безхарактерність угорских священиків. В містї Кінґстонї повстала руска церков. Трудно описати, кілько то стояло заходу, мозоли, гроша, заким то дїло довершилось. Наші галицкі Русини зі всїх тутешних окрестностій давали свій послїдний тяжко зароблений гріш на сей Божій храм, котрий коштував богато, бо звиж 17 тисяч зол. а. в. І що ж? Появив ся такій мадярскій гонвед, напав на нашу руску церков розбійничим способом, розвалив дверї від церкви і помешканя, взяв в посїданє мов-би свою власність. Чи то священик так робить? Чи то годить ся, аби слуга Божій розбивав дверї, вкрадав ся до святинї гірш від злодїя якого, помимо волї народу, котрий о сей Божій дім старав ся? Без чести, без совісти, без встиду, без страху Божого той чоловік сидить там до нинїшного дня і немилосердно дре шкіру з руского народу. Слова Божого нїколи до народу не скаже, бо по руски не вміє, в дома говорить по мадярски. Такому чоловікови нич нема на світї святого, в него душпастированє єсть просте ремесло, о просвіту людей не дбає, бо сам в мадярскім заслїпленю відкинув нашу руску ґазету і накланяє людей, щоби такої польскої ґазети не читали. Тоті угорскі священики зробили роздор межи нашим народом, горлаючи, що Галичане не суть Русини, а Поляки, галицкій священик то католик а не Русин, в тій злобній ціли, аби всї лише до них горнулись та давали тяжко запрацьований гріш..."

Поминувши тон, в якім написаний той уступ про угорско-руских священиків (новий світ має в тім взглядї свої обичаї), та зґенералізовану характеристику угорско-руских священиків, бо чей же знайдуться між руским духовеньством в Угорщинї і виїмки, до котрих не можна приложити такої характеристики, — ми не можемо не признати редакції "Америки" рації в тім, що вплив на нарід угорско-руских священиків в Америці не єсть добрий. Пригадуємо в тім дїлї і давнїйші письма п. Вол. Сїменовича. О. Воляньскій старав ся, на кілько лиш можна, відносин між священьством галицким а угорским руским не доводити до напруженя. Нинї в тім взглядї тактику змінено. Котра тактика була лучша, ми, очевидно, судити не компетентні. Щоби запобігти більшій шкодї, яка могла би вийти від угорско-руских священиків, о. Воляньскій і п. Сїменович старали ся, щоби місця священиків при церквах чим скорше пообсаджувати духовними з Галичини. Але коли-б нинїшна тактика супротив священиків угорских мала бути лучшою, то вже нїяк не дасть ся оправдати рівночасна ворожа акція против галицко-рускої интеліґенції світскої. Таж власне, щоби побороти шкідний вплив угорских священиків, треба старатись зєдинити всї сили галицко-рускої интеліґенції в одну згідну, солідарну фалянґу...

Роздор між галицкою Русею интеліґентною в Америці єсть обявом дуже прикрим і дуже нездоровим а тактика редакції "Америки" супротив світскої интеліґенції єсть прямо шкідна справі рускій в Америці, бо не єднає, але розятрює. Згода і солідарність конечно потрїбні, тож взиваємо одну і другу сторону — а віримо в патріотизм их обох — щоби відкинувши на бік всякі привати, подали собі руки до згідного труду в имя справи загальної...

[Дѣло, 22.01.1890]