11 січня на стадіоні школи №92 на вулиці Т.Шевченка, 390 (Рясне !!!), відбулось різдвяне святкування в рамках проекту управління культури ЛМР «Різдво під спільним дахом».
Для львів’ян ця локація не просто віддалена від центру, це дуже-дуже-дуже далеко, десь за межами цивілізації, куди ніхто не поїде добровільно, бо там немає що робити, що дивитись, і взагалі там нічого немає... Оскільки Рясне 1 ще не так давно було селом (приєднано до Львова у 1988 році), то вибір культурного дозвілля тут практично відсутній: церкви та кілька гуртків при школі – от і всі можливості. Але... міське управління культури вже другий рік поспіль активно втілює в життя свою візію децентралізації культури у Львові. Пілотним проектом була Левандівка, де упродовж минулого року було реалізовано кілька дійств, зокрема жителі району можуть пригадати свята «На Повітряній більше снігу» чи «На Повітряній більше дітей». Однак, Левандівка все ж легша на підйом: як би не було, але в цьому районі є Народний дім, який як-не-як виконує роль культурного епіцентру і задовольняє культурний попит місцевих мешканців.
Натомість Рясне (включно з Рясним 2) зовсім позбавлене світського культурного продукту, там не влаштовують концерти, не «крутять» кіно, не обговорюють театральних прем’єр чи мистецьких експозицій. Така тривала відсутність культурної пропозиції може спровокувати гуманітарну кризу, цілком співмірну за якістю із кризою Донбасу. І це навіть не «під боком» Львова, а просто таки у Львові, що претендує на статус культурної столиці України. Однак, як показав досвід «Різдва під спільним дахом», за умов грамотного культурного менеджменту Рясне має добрі шанси стати доброю моделлю-платформою культурного розвитку мікрорайону.
Головною цільовою аудиторією різдвяних свят на Рясному були діти та молодь, для яких Спортивно-туристичний клуб «Манівці» організував цікаву програму. Тут були й сумо (в ідеалі снігове, однак природа не виконала замовлення по снігу), й бої на купинах (до речі,найпопулярніша атракція), майстер-класи зі скелелазіння та паркуру. Було помітно зацікавлення небаченими раніше забавками, проте, внутрішня несміливість і відсутність звички проявляти ініціативу у ряснівчанських дітлахів все ж брала своє. Тільки після того, як хтось сміливіший годився брати в цьому участь, а інші переконувались, що це справді безпечно й безкоштовно (!)– вишиковувались черги охочих і собі спробувати.
У пропорційному співвідношенні кількості населення обох районів і учасників/глядачів святкування, захід на стадіоні відвідало мізерно мало мешканців. Але варто пам’ятати, що публічне святкування в цьому районі відбувалося вперше. Ну і, звісно, зробити поправку на похмуро-депресивну безсніжну погоду. Певну негативну роль зіграла і відсутність епіцентру події: ані сцени, ані мікрофонів на Рясному не було.
Оголошеною родзинкою «Різдва під спільним дахом» в Рясному було запалення різдвяної ватри. «Ватри?» – перепитували ряснівчани. Дехто був певен, що приїде музичний колектив «Ватра», однак коли хлопці з «Манівців» почали складати дрова – сумніви зникли. Запалення ватри відбулось за участі міського голови Андрія Садового. Його поява стала подією для мешканців району, позаяк вони самі себе позиціонують як жителі «глухої околиці», куди вища ланка керівництва міста навідується вкрай рідко. І коли таке вже трапляється, то є ознакою правдивого свята району.
Окрім підпалення ватри, «родзинкою» свята став акустичний концерт ватаги «Йорий клоц», гучний бубон якої звеселяв назагал скупу на емоції ряснівчанську публіку. За задумом, навколо ватри планувалась спільна коляда, однак як тільки «Йорий клоц» замовк, щойно вимкнули звук і картинка заніміла – люди почали розходитись по домівках, до своїх улюблених «картинок» в телевізорі. Отже, з одного боку, попит на культурний продукт ніби є, однак відкритості, безпосередності, ініціативності врешті решт ряснівчанам ще потрібно вчитися. Навіть не вчитися – а просто пригадати, розбудити це в собі. Прикметно, що кілька літніх людей, які пам’ятають роки своєї нерадянської молодості, раділи ватрі та музикам не менше за дітей.
В будь-якому разі, під лежачий камінь культура «не тече», якщо «не рухати» околиці, вони самі й не порухаються. Рясне стало вже четвертим проектом стратегії децентралізації культури (після Левандівки, Збоїщ, Підзамча), яку вже кілька років поспіль активно провадить Ірина Магдиш, тепер в якості керівника управління культури ЛМР.
Ірина Магдиш: Рясне було обрано невипадково: найцікавіше починати з найскладнішого. Цей район нам здався найбільш складним: він розташований найдалі, він в певному сенсі «острівний», люди там живуть ще не в місті, але й вже не в селі. Як показав досвід проведення громадського, сусідського свята на Рясному – люди наразі вчилися бавитися, бо, виявляється, люди не вміють спілкуватися один з одним. Вони розуміють свято суто як родинну подію, зі спільним застіллям, а вже вийти заколядувати разом із сусідами або просто вийти побавитися – для них складно. Втратилася оця потреба громадського життя. І цей навик треба повертати, тому що це основа громадянського суспільства. Дуже показовим свідченням проблем з комунікацією в мікрорайоні є відсутність у Рясному лавиць. Це означає, що район є транзитним: люди йдуть з дому до магазину, з роботи – додому, вони ніде не зупиняються, бо нема де. Бабці не мають де сісти попліткувати, молодь не має де сісти поцілуватися, молоді мами з візочками постійно в русі… Немає умов для появи соціального гумусу, передачі інформації, якихось ідей, думок, пліток. І як результат – нема громади, бо звідки їй взятися? Тут не можна плутати два поняття: релігійна громада і громада як така. Бо в нас дуже часто ці поняття заміщуються.
Ще одним висновком з польових досліджень Рясного є те, що люди сприймають громадські свята суто як розвагу, яку їм хтось має зробити. Самі ж вони надзвичайно пасивні. Діти поводились більш відкрито, а дорослі стояли збоку й дивилися: вони сприймають це як телевізор. Вміння комунікації, вміння невимушеної ініціативи у спілкуванні відсутнє. Бути разом в горі, боротися разом проти чогось ми вже навчилися, тішитись і творити спільно щось добре і корисне ми ще не вміємо.
Фото: Віталій Рибко
19.01.2015