Ірина Шимон

Чому на Левандівці? До чого тут Параджанов? Хіба він бував у Львові? Вулиця Параджанова? На Левандівці? ! Відколи?...

 

Це короткий перелік найбільш поширених запитань, які лунали в бік організаторів Фестивалю Параджанова на Левандівці. Рішення влаштувати такий масштабний проект у нецентральному районі міста стало сміливим експериментом для влади та культурної спільноти району, який, поза тим, виявився вдалим.

 

Ідея створити мультижанровий фестиваль у серці Левандівки виникла більше року тому, коли кураторка масштабного тбіліського проекту «Сергій Параджанов: сновидіння ХХІ століття» Вікторія Данелян вперше ступила на поріг культурно-мистецького центру «Супутник». Але все по порядку…

 

Упродовж 19-28 серпня на Левандівці тривав Фестиваль Параджанова – поліфонічний культурно-просвітницький проект-колаж, проект-експеримент, проект-уява, який мав на меті познайомити/показати постать і творчість Сергія Параджанова через різні мистецькі та освітні практики. Програма фестивалю містила близько 50 подій різного масштабу: майстерки для дітей та дорослих, кураторські розмови, презентації, лекції, велоекскурсії районом, концерти, театральні вистави і , звісно, кінопокази фільмів Великого режисера.

 

«В рамках програми децентралізації культури ідея втілити подібний фестиваль на Левандівці видалась нам дуже доречною. Левандівка – самобутній район з тривалою культурною традицією та значним потенціалом. До того ж саме тут ще на початку ‘90-х з’явилась (ймовірно вперше в Україні!) вулиця ім. Сергія Параджанова. Фестиваль став масштабним проектом, де увага була прикута не до якогось конкретного жанру мистецтва, а до творчості загалом. Відомо, що Сергію Параджанову було затісно в одному жанрі, в одному мистецтві – він постійно пробував щось нове та вчився, виходив за межі і повністю поринав у творчість. Саме пізнання та творчий розвиток є головними цілями Фестивалю Параджанова на Левандівці», – зазначив в.о. керівника управління культури ЛМР Михайло Мороз.

 

Форпостом дійства був той же таки відновлений (точніше, відновлюваний – процеси тривають) культурно-мистецький центр «Супутник». Цікаво, що гості Фестивалю бували тут ще за часів нічного клубу «Далі», чи й навіть ще давніше, коли у цьому приміщенні розміщувався кінотеатр «Стрілець». Окрім «Супутника», такі події, як кінопокази та майстерки для дітей відбувались просто неба у Левандівскьому парку, де, до слова, й розміщений культурний центр.

 

Історію Фестивалю варто почати з задуму експозиції. Вікторія Данелян, кураторка та артменеджер з Києва, засновниця Музею сновидінь вирішила втілити візуальний проект у Львові. Ірина Магдиш, на той час очільниця управління культури міста, порадила глянути на простір «Супутника», строкаті й де-не-де розбиті стіни якого сподобались Вікторії. Пізніше вона скаже про «параджанівський» стиль інтер'єру культурного центру, і що сам Параджанов волів би робити свої проекти саме у такому «непричесаному»  барвистому просторі.

 

Майже рік планування та розробки експозиції втілились у сучасну якісну міжнародну виставку візуальних рефлексій, натхненних творчістю Сергія Параджанова. Упродовж Фестивалю «Супутник» перетворився на сучасний арт-простір з десятьма авторськими проектами. Виставка-колаж (позаяк були скомпоновані кілька технік та «навколопараджанівських» наративів) об’єднала митців з України, Грузії та Польщі. Зокрема у КМЦ «Супутник» можна було побачити: колажі Марії Гоїн (Львів), інсталяції Марії Маголі (Харків) та Марії Гайди (Львів), плакати Анастасії  Кулік (Львів), відеоарт Тетяни Цвілодуб (Київ), Вікторії Данелян (Київ), Уляни Кульчицької (Львів), Юлії Бугаєвої (Варшава), Грігора Девеєва (Тбілісі) та Галини Бойко (Львів), фотопроект Сергія Фіногеєва (Одеса) та друга Сергія Параджанова грузинського фотографа Юрія Мечітова.

 

Інсталяції в головній залі «Супутника»

 

Головна зала «Супутника» (в минулому і майбутньому – кінозала) була наповнена відеоінсталяціями Грігора Девеєва, Юлії Багаєвої, Тетяни Цвілодуб та Уляни Кульчицької. Екрани у залі розміщувались таким чином, що найкраще побачити всі три можна було тільки сидячи на сцені, спиною до головної «кіноекранної» стіни. Кураторський задум полягав у тому, аби глядач дивився у простір з іншої сторони, зі сторони кіногероя, аби відчув себе тим, хто вдивляється у глядацький зал. Вікторія Данелян поставила глядача у незвичне становище: героя з площинного «кінопотойбіччя».

 

Інсталяція Вікторії Данелян

 

Посередині залу – ефектна й буквально небезпечна інсталяція Вікторії Данелян: оптична гра, де на великий круглий стіл з уламками дзеркал, намистом та блискучими дармовисами, проектувався неймовірно легкий танець балерини і подруги Сергія Параджанова – Майї Плісецької. Відблиски та відображення дзеркал відбивались танцюючим світлом на стелю зали, а позаяк все приміщення було темним, це справляло враження втаємниченого танцю на уламках криги (уламках долі? мрій? історії?…) Важливим смисловим доповненням експозиції стали розвішані на стінах цитати самого Параджанова, історії та легенди про нього.

 

Другий поверх наповнювали авторські роботи фотографа Юрія Мечітова. Більше 20 фото з грузинського періоду життя режисера, фото зі зйомок, знимки побуту режисера. Усміхнений, сумний, невгамовно лютий, нестримний, втомлений, лагідний… Параджанов завжди був щирим у своїх емоціях і саме це робило його магнетичним у  житті і необмежено вільним у творчості. Варта окремої уваги інсталяція «Палетка» Марії Маголі з Харкова. Це проект – втілення затишку, приватності та напівтонів жіночої долі. Тіні з жіночої косметички, напіввикористані, напівзабуті, які могли належати будь-якій жінці та відображати тінь її настрою сьогодні. Поруч зі столом з тінями – фото палеток, де замість кольору тіней – жіноче обличчя. Тіні забутої себе, забутого настрою. Ймовірно, ця палетка належала колись твоїй матері, а, може, у бабусі була схожа палітра (характеру? долі?). Тіні забутих предків у кожного з нас на обличчі. Саме тому кураторка повісила люстерко поруч – аби кожна/кожен відстежила/в тіні своїх предків у власних очах, усмішці, згину кутиків рота чи зморшках…

 

Марія Маголі, інсталяція «Палетка» 

 

Варто згадати світлову інсталяцію Вікторії Данелян і Тетяни Цвілодуб «SelfMadeMan»: діодний контур силуету Сергія Параджанова з відомого фото того ж таки Юрія Мечітова (силует з фото став прототипом тбіліського пам'ятника режисеру). У цій роботі – параджанівські ритм і динаміка, дитяча радість та захоплення  світом, мистецтвом і життям.

 

Вікторія Данелян, Тетяна Цвілодуб, інсталяція «SelfMadeMan»

«Для мене було викликом робити тут візуальний проект. Бо як його реалізувати в цих стінах? Але, що важливо, ми відійшли від музейності і втілили хоча й не виставку (в тому масштабі в якому хотілось, вона не відбулась), а експозицію – одну велику інсталяцію. Воно вийшло дуже масштабним, бо сам по собі Параджанов – це фігура, яка дарує просто безмежне натхнення: його історія, біографія, життя, шлях. І все тут відбувається по-параджанівськи: що в Тбілісі, що тут, що в Києві. Цей міф продовжується. Колажний дух тут всюди. От питають:  чия це інсталяція? Візьмімо дзеркальний стіл з проекцією. Так, задум мій, але скільки людей долучено до створення цього об’єкту? Це процес спільний, тут проявлена суб'єктивність кожного. Це дуже живий проект. На мою думку, культура – це процес, і тут в «Супутнику» цей процес запустився. Місце дуже багато означає, тому тут   треба бути. В цьому процесі треба перебувати постійно», – розповіла кураторка експозиції Вікторія Данелян.

 

Важливим мистецьким здобутком Фестивалю Параджанова були також перформенси, які вперше відбулись на Левандівці. Так, 19 серпня відкриття Фестивалю розпочалось дуже ефектною та змістовною мистецькою дією відомого перформера Володимира Топія «Без назви. Сувій». Через кілька днів у Левандівському парку свій перформенс показав закарпатський художник Петро Ряска.

 

Перформанс Володимира Топія «Без назви. Сувій»

 

Аби реалізувати другу мету Фестивалю – просвітницьку – організатори запросили на Левандівку інтелектуалів, кінознавців та дослідників творчості Сергія Параджанова. Упродовж 10 днів тривання проекту у «Супутнику» відбулось сім зустрічей/лекцій/предметних розмов. Так, дослідниця мистецтва та викладач НАМУ та Національного університету «Києво-Могилянська академія» Діана Клочко відкривала секрети параджанівської техніки колажу та асамбляжу у лекції «Колажі Параджанова: розбити, щоб зібрати».

 

Враженнями від виступу Діана Клочко поділилась у Facebook: «...попри позірну алогічність – влаштувати фестиваль Параджанова у віддаленому, дуже пост-радянському львівському районі Левандівка, як на мене – Параджанову б сподобалось. Взагалі зараз "при руїнах" в Україні робиться багато фестів. А тут у прямому сенсі "руїни радянського містобудування". Я не могла відігнати стійке відчуття "клюба" у районному центрі ‘70-х років минулого століття. Поки не почалась лекція, на яку зійшовся повнісінький зал (нуу, зальчик осіб на 50) зацікавлених слухачів. І при хорошій апаратурі, великому екрані, пристойному кондиціонуванні й освітленні стало зрозуміло: це не ностальджі за ‘70-ми, не підробка і не маскарад. Це сарказм над сірою, запилюженою епохою, в якій Параджанов мусив трощити совкові сервізи, щоб створювати перенасичені кольором колажні метафори».

 

Розмова кінознавця і журналіста Романа Давида зацікавила публіку тонкощами кінопрофесії. Пан Роман, палкий кінолюб та учасник львівських кіноклубів,  поділився «закулісними» секретами зі зйомок фільмів Параджанова, розповів про дружбу останнього з іншим великий режисером Андрієм Тарковськиим (творчість якого, до слова, стала предметом всесоюзного круглого столу у Львові у квітні 1988-го), і показав оригінальні плакати фільмів «Українська рапсодія», «Ашик-Керіб», «Квітка на камені». Так само була велелюдною зустріч з інтелектуалом та незмінним очільником Львівського кіноклубу Олегом Яськівим. Він ділився порадами, як не загубитись в океані кінопропозицій і натрапляти на справді вартісні стрічки, які збагачуватимуть та вражатимуть.

 

Передостанній день Фестивалю був присвячений найвідомішому твору Сергія Параджанова – стрічці «Тіні забутих предків».  Тоді  «Супутник»  приймав аж двох гостей: дослідницю візуальної культури та психоаналізу кіно з Національного університету «Києво-Могилянська академія» Ольгу Брюховецьку та колишнього війта села Криворівня, краєзнавця та поета Василя Зеленчука.

 

Ольга Брюховецька розповідала про власний досвід перегляду (пережиття) фільму, а також разом з аудиторією шукала відповіді на візуальні таємниці «Тіней…»: «Через 50 років після виходу найважливішого українського фільму другої половини ХХ століття постає питання: чи є ще щось в ньому, чого ми не бачили? Чи не веде статус класичного твору до певної сліпоти стосовно нього? Спроба вийти за межі панівного наративу “етнографізму”, як би ми його не оцінювали, позитивно чи негативно, дозволяє побачити у цьому фільмі щось нове. До цього закликав і сам Параджанов, який заявив якось: “У фільмі немає жодної екзотики. І щоб у цьому переконатися, вам треба переглянути його не менше шести разів“».

 

Пані Ольга поділилася власним досвідом відшукування ключів до чотирьох загадок   фільму: найбільший інтерес дослідниці становили погляд камери (постійне риторичне питання: хто дивиться? хто це бачить?); символ червоних коней як метафора страху/зміни/смерті/раптового втручання несвідомого; паралізуючий погляд, який використовує Параджанов для ознакування поворотів сюжету. До слова, саме цей погляд на думку Ольги Брюховецької потім стає певної кінотрадицією, методом, який мандрує іншими радянськими стрічками. Цікаво, що догледіла дослідниця також курйозний секрет: у відомій сцені весілля Івана та Палагни, коли на них вішають ярмо, один гуцул, який брав участь у зйомках підморгнув у камеру, сигналізуючи глядачам: не вірте, нема в нас таких звичаїв, то все тільки кіно.

 

На виступі Василя Зеленчука

 

Інтелектуал з Криворівні Василь Зеленчук розповідав про непросту історії стосунків Параджанова з гуцульським краєм. Окрім веселих та часом курйозних історій про прихильність мешканців села до Параджанова, важливим для пана Василя було те, що Параджанов, з одного боку, створив міф гуцулів та Гуцульщини для  всього світу, а з іншого – відкрив гуцулів самих для себе, показав їх самим собі. Знаково й те, що вся знімальна група мала жити в готелі у Верховині, однак Параджанов відразу передумав і замешкав у простій  криворівнянській хаті, господарі якої й стали провідниками автора «Тіней...» гуцульським світом видимого й невидимого. Наприкінці, Василь Зеленчук, як справжній гуцул, заграв на дримбі  коломийку про те, що насправді й сам Параджанов був гуцулом:

 

Не той гуцул, не той гуцул, що загуцуливси

А той гуцул, а той гуцул, що в горах родивси.

А в яких горах – співанка не вточнює.

 

Останнім столичним гостем цьогорічного Фестивалю Параджанова став відомий художник вірменського походження Борис Єгіазарян, який був особисто знайомий з Параджановим. Традиційно експресивно, з палкою жестикуляцією пан Борис розповів про три знакові зустрічі з великим режисером: на відкритті виставки в Єревані (яка розпочиналась перформенсом з  цистерною вина!),  у помешканні Параджанова (не кімната, а музей) і значно пізніше в церкві в Єревані, де кволого Параджанова тримали під руки двоє друзів, а сам він плакав від жалю (болю?) – немов розіп'ятий на хресті. Борис з трепетом ділився спогадами про великі й сильні руки Параджанова, бездоганний смак у побуті та мистецтві, неймовірну гостинність й відкритість, шаленість непростого  характеру та незриму любов до дружини Світлани Щербатюк, яка відчувалась у його повсякчас-прикутому до неї погляді.

 

На виступі Бориса Єгіазаряна

 

Упродовж проекту щовечора у Левандівському парку відбувались кіноперегляди стрічок Сергія Параджанова «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Українська рапсодія», «Квітка на камені», «Тіні забутих предків» та «Ашик-Керіб». Така атракція (хоча фільми Параджанова не можна назвати розважальними і легкими для сприйняття) збирала біля екрану немалу кількість мешканців Левандівки. Звісно, у парку завжди є альтернативний спосіб проведення дозвілля, однак велика кількість глядачів ще раз підтверджує високий запит на культурний продукт подібного штибу в районах міста.

 

Окрім того, Фестиваль Параджанова – це також проект «Ніч театру» (цього року спеціально відбувся на Левандівці), в рамках якого у «Супутнику» показали вистави альтернативні театри Львова, Харкова та Дрогобича. Але найважливіше – це нова якість спілкування, інтенсивна плідна комунікація, культурний діалог поміж громадою району, владою, гостями та учасниками проекту.

 

Фестиваль Параджанова на Левандівці відтак став масштабним дійством, що ще більше згуртував активістів культури району у їхньому (цілком, треба сказати, обґрунтованому) прагненні перетворити Левандівку на альтернативний культурний центр нашого міста. Кураторська експозиція, низка лекцій,  щоденні кіноперегляди  –  кожна подія насиченої програми збирала свою аудиторію.  І це ще раз потверджує, що Фестиваль–експеримент видався цілком успішним.

 

За словами організаторів, цьогорічний Фестиваль-колаж – це лише початок. Тож маємо надію, що Параджанов ще не раз «мандруватиме» Левандівкою…

 

Довідка

Організатор проекту:  Управління культури Львівської міської ради

Партнери: Музей сновидінь у Києві та Dream Project, ГО «Непротоптана стежина», ГО «Wiz-Art», Офіс «Місто літератури ЮНЕСКО», Національний центр ім. О. Довженка та Державне агентство з питань кіно.

 

Фото: Олена Стоянова, Олена Клименко

09.09.2016