Дзвінка МАТІЯШ. День Cніговика. – Брустурів: Discursus, 2014. – 228 с.
Сніг – це найчистіший і найсвітліший образ світу. Адже «люди, які люблять сніг, стають веселіші й добріші» (с. 34). Книжка Дзвінки Матіяш «День Сніговика» – це книжка про таємницю снігу, яку, на думку авторки, здатні зрозуміти насамперед ті, кому «більше ніж десять, менше ніж тринадцять» (с. 116). Бо саме ця категорія підлітків, згідно з пророцтвом ПеО – придворного оракула, є «небезпечною» для суспільства, оскільки вони – затяті сніголюби… Саме для такої категорії читачів і промовляє авторка цієї захопливої розповіді.
Вважаю, однак, корисним пройти перевірку «Днем Сніговика» також і дорослим сніголюбам. Тим, котрі не втратили здатності бачити сни і крадькома можуть лизнути свою рукавичку з першою на ній сніжинкою… Адже сніг – це також образ дитинства. Тому кожен дорослий просто зобов'язаний перевірити, чи достатньо він плекає свою снігову квітку – а це означає не що інше, як жити за заповідями Ісуса і розвивати в собі любов до Бога та ближнього. З іншого боку, дорослим необхідно прочитати цю книжку хоч би для того, щоб змогти пояснити малюкам, які ще не досягли відповідного віку для проходження «перевірки снігом», що ж таке відбувалося взимку в Україні 2013/14 року: чому втік шепелявий володар і яку роль відіграв Сніговик у звільненні людей від влади сірого кольору байдужости? (Тому один із героїв сніголюбного повстання – шестирічний Малий – і не має імені, адже він, як на мене, є нічим іншим, як узагальненим образом дитинства, його неповторної гами кольорів, звідси й бажання хлопчика стати художником, знавцем кольорів).
Сніг – це визнання віри. Напередодні Різдвяних свят всі дорослі стають трішечки дітьми, перевтілюючись, звісно ж, ще в день Святого Миколая. Однак злий демон Сумнів приходить до нас трохи раніше – десь наприкінці листопада. Що буде, коли Михайло не приїде цього року на білому коні, а відтак і Миколай буде ходити по безсніжжю, а на Різдво не зариплять санки?.. Тому що безсніжжя – це і є наше одвічне бездоріжжя – бездоріжжя у безнадії… Та чому нас тривожать такі думки? Чому ми підсвідомо опираємося зимі без снігу? Відповіді на ці питання дорослий сніголюб також може знайти у книжці Дзвінки Матіяш, якщо зрозуміє її притчу про сніг і перестане сприймати книгу лише як історію для дітей, як фантастично-чарівну казку.
Притча насамперед вчить нас вірити. Дзвінчина історія вчить вірити в Сніг не як у чарівну силу, а як у щось надзвичайно просте і звичайне, але водночас і магічне. Щось подібне за своєю сутністю до Слова. Зрозуміти, навіщо потрібен сніг – це також пізнати себе, свої звички, свої бажання… А це означає вміти святкувати День Сніговика тоді, коли зовнішніх приводів для свята начебто й немає. Бо святкувати – це вміти радіти, тішитись першій сніжинці, як це можуть тільки діти й ангели… І тоді світ ніколи не буде безнадійно безсніжним, сірим і безбарвним, а сніг не буде «отрутою» для тих, хто не бачить у ньому жодної користі й тому вважає шкідливим. Саме такі надто серйозні люди живуть у Великому місті, і не розуміють жителів Медового містечка, хоч самі часто є вихідцями з його теренів. Тож поява Сніговика біля палацу тирана для цих людей – справді велике свято. Але щоб це стало можливим, спочатку їм треба було промити очі снігом, аби почати нарешті бачити сни і кольори світу.
«День Сніговика» – це не просто казка-антиутопія. Це притча за зразком євангельських, яка вчить розуміти прості речі – такі, як любов і віра.
Дзвінчина книжка вчить дітей розуміти (а дорослих спонукає переосмислити) такі серйозні речі, як смерть, страждання, справедливість, гідність. Герої повісті, дванадцятирічна Ірма та шестирічний Малюк, які ще немовлятами були викупані в снігу і змушені пройти жахливі випробування (наяву чи у власних снах), щоб врятувати світ від тирана, розуміють смерть не як казкового персонажа з вертепу, а серйозніше навіть за дорослих. Ірма у межовому стані свідомості мислить як справжній філософ: «Адже смерть – це двері. Білі двері. За якими чекають. <…> Бо за білими дверима на кожного чекає таємниця» (с. 170). Малий натомість бачить смерть надто реально (в очах дівчинки з лялькою) і не зможе позбутися цього видіння, мабуть, ніколи: через одну таку «зустріч» він подорослішав не за віком і зрозумів світ зсередини.
Також Малий надзвичайно образно й водночас дуже по-дорослому ословлює тишу: «<…> тиша такого кольору, як срібні сніжинки, що трошечки іскряться синім. Зовсім трошечки» (с. 166). До того ж, у кожної людини тиша – індивідуальна, і є носієм відповідного для душі кольору (наприклад, Ірмину тишу Малюк бачить у своєму сні кольору гречаного меду (с. 182)).
І якщо ви вже прочитали «День Сніговика», то раджу вам далеко книгу не відкладати. Щоб у ту зиму, коли раптом забракне снігу, можна було легко, як сніжинку, відшукати Дзвінчину історію й перечитати її. Звісно, вона не чарівниця, і снігу за нею не викличете (бо не є магічним заклинанням), але Сніговик нагадає вам, що вірити потрібно не в дива, а передусім у самих себе.
08.01.2015