Без працї (1891)

[Зоря, 1891,  № 15–19 (1(13).VIII–X), с.287– 292, 309–311, 329–334, 349–351, 367–371; окреме видання: Без праці. Казка. Львів, Накл. Тов. ім. Шевченка, 1891. 67 с.]

 

КАЗКА

 

 

I.

 

Був ту собі в нашім селї Іван, парубчак здоровий і вродливий, але такий лїнивий, такий лїнивий, що нехай Бог  боронить. Так і призвали єго Іван Лїнюх.

 

 Що правда, лїнивство єго богато де в чому неподібне  було до мойого або твойого лїнивства, шановний читателю, і коли-б нам прийшло ся що дня зробити хоч половину тої роботи, яку звичайно робив Іван Лїнюх, то без сумнїву нам би здало ся, що ми зробили бодай половину мітольоґічних Геркулесових робіт. Іван уставав геть-геть перед сходом сонця, кормив, поів і чистив худобу, клепав косу, вязав лен, косив, молотив; рубав дрова що аж іскри скакали, молов зерно на ручних жорнах, двигав тягарі, різав сїчку, носив воду з ріки, одним словом, робив тисячі тих важких а ненастанних праць, що́ становлять зміст хлопського житя. Від рана до ночи все на ногах, все занятий, він мало чим ріжнив ся від незлїчимої многоти тих сїрих постатїв, що́ розсипані по широкім божім сьвітї, лазять і снують ся по ньому мов мурашки і гинуть як мурашки. Вони становлять неначе частину самої елементарної сили тої землї і майже не лишають по собі анї крихти того, що називаємо історією. Жиють, щоби працювати, а працюють, щоби з голоду не вмерти — ось і все. І так раз у раз, із поколїня в поколїнє, без нїякої зміни, без нїякої полекші, без нїякого — сказати можна — поступу. Та про те було щось таке, що виріжнювало Івана з поміж сіроі хлопської маси, а се було власне єго лїнивство. На лихо єму, лїнивство се не могло проявляти ся в дїлах, а то задля двох причин. Раз тому, що Іван був мужик, а мужик хоч-би й найлїнивійший, звичайно мусить десять раз більше робити, нїж найробучійший „інтелїґент“. А по друге, доля немов наперекір єго вродженому лїнивству, чисто на сьміх та на глум зробила єго наймитом, бідолахою без поля і рілї, без хати і роду. Виріс між чужими, поштуркуваний, занедбуваний і кривджений, служив за харч і одежу, — от тим то звичайний тягар хлопського житя пригнїтав єго з подвійною силою, „Наняв ся — продав ся“ — каже приповідка, а щож-би то був за ґосподар, котрий-би купивши таку цїнну річ, якою є людська сила робуча, не старав ся визискати єї як найосновнїйше, з усїх боків, до остатньоі крапелини ?

 

От тому-то лїнивство Івана Лїнюха не могло проявляти ся на дїлї, то значить тим, щоб він нїчого не робив. Про се при єго станї навіть гадки не могло бути. Вроджена єго хиба проявляла ся тілько в єго неохотї до всякої працї, в тїм, що він раз у раз бурчав, зітхав і проклинав. Бурчав і нарікав він устаючи рано, проклинав сходяче сонце, з ненавистю поглядав на ті ниви злиті єго потом і оброблені єго руками, а приносячі весь дохід кому іншому, а хоч нїколи не міг відважити ся на те, щоби проклинати або бити ґосподарську худобу, ту худобу, до котрої звичайно привязував ся цїлим серцем, мов до найблизшої ріднї, то все таки годуючи, поячи і чистячи улюблені воли або жеребята, він „виварачав“ на ґосподаря, бурчав на богачів взагалї або проклинав власну долю, що́ так уперто силувала єго здобувати кождий, хоч-би найнужденнїйший шматок хлїба працею, а надто ще такою важкою, пекольною працею. Не за дїла затим, а за слова і „охвоту“ осудили Івана селяне, прозвавши єго Лїнюхом. І по свойому вони мали рацїю, гулюкаючи на Івана, погорджуючи ним, посьмішковуючи ся з него, нерадо приймаючи єго в найми. Хоч сам Іван робив добре, але єго вічне бурчанє, квасне та якесь заспане лице, осовілі очи, все те обдавало єго якоюсь атмосферою лїнивства, котра заражувала і обезсилювала других. В роботї хлопській, рільничій, переважно гуртовій — приклад, заохота, ота зараза моральна займає дуже велике місце. Робітник охочий, веселий, жартовливий та сьпівучий, у котрого „очи грають“ і „жили ходять“ при роботї, є великим скарбом; хоч сам він нераз менше робить нїж другі, але під гомін єго жартів, вигадок та пісень, на вид єго палких очей, здорового, ясного лиця і хутких та крепких рухів робота всїм іде спірнїйше лекше і красше; здобуток показує ся звичайно богатий і люде не потомлені та вдоволені самою працею більше нїж заплатою. „Такий уже дух на робітників наскочив“ — говорять ґосподарі і добре пильнують, щоби того „духа“, то є власне того робітника, що́ так уміє другим: „духа додати", задержати при собі як найдовше.

 

Зовсїм противно дїє ся з лїнивим робітником. Недармо говорить приповідка: три дни не їдж, а весело диви ся! Такий робітник, що́ невесело дивить ся, може собі робити й найлїпше, але для ґосподаря єго робота не має цїни: сам єго вид, єго лїниві рухи та єго бурчанє роблять єму більше шкоди, бо знеохочують других, заражують їх лїнивством, бунтують їх. І робота їм тяжка, їда не смачна, і час довгий, і ґосподар нелюдяний, і плата мала, а при кінци показує ся, що й зробили вони мало і не до ладу. А що найголовнїйше, то головний виноватець звичайно чинить вид, немов то „моя хата з краю, я нїчого не знаю"; єго робота найліпша, закинути єму не можна нїчого, і ґосподар мусить мовчки сам в собі гнути злість, та хіба зарікати ся, що на будуще не прийме до роботи проклятущого „бурмила".

 

От таким то бурмилом у сїльській роботї був і наш Іван Лїнюх і се була причина, що єго не любили ґосподарі і не радо брали єго на службу, платили єму менше чим другим, а кормили єго гірше, а нераз навіть без вини наганяли зі служби. Та все се не то що не поправляло, не підохочувало Івана, а все більше квасило єго, знеохочувало до працї, до житя і людей, до цїлого сьвіта. Робота була для него найнелюбійша, найогидливійша річ на сьвіті, була найбільша єго прикрість, котру він кождого дня, кождоі години мусїв поборювати з найбільшою натугою всїх своїх сил, а в котрій про те нїколи не міг засмакувати.

 

II.

 

Одного дня післав ґосподар Івана до лїса, щоби дров сухих нарубав, вязанку навязав і до дому приніс. Днина була лїтна, робуча, і ґосподар не хотїв для крихти сухариня мучити коней. А що Іван змучить ся — се байка. Такому лїнюхови се навіть до здоровля причинить ся, коли троха примне кости.

 

Ішов Іван у лїс із сокирою за ременем тай бурчав і кляв ненастанно. Прийшов, сїв на старім пеньку, щоби хвилю відпочити, але не переставав бурчати та перебендювати.

 

— Господи, — зітхнув він нарештї, — що тобі завинила душа моя, що ти єі засудив на отсю вічну каторгу! Чиж не змилуєш ся надомною, чи не позволиш мінї хоч рік,  хоч місяць, хоч тиждень жити спокійно, щасливо, без тої проклятої працї? Ой, бо допекла мінї вже до живого та праця! Ненавиджу єі, як невольник свої кайдани, але так само, як невольник кайданів, так я єі не можу позбути ся й на хвилину.  Навіть у снї не перестаю працювати, не можу розстати ся з моєю мукою. Боже, змилуй ся надо мною! Позволь мінї хоч день оден, хоч одну годину прожити без працї, без думки про працю !

 

Слова ті, висказані в голос, дивно якось зазвенїли в Іванових ухах. Зірвав ся на рівні ноги і напружив слух; здавало ся єму, що в голосї єго власних слів звенїв якийсь інший, чужий голос, острий, що сверлував єго душу і наповнював єї дивним неспокоєм. І ось він заглубив свій слух в лїсову тишу, в ту тишу голосну, живу і вічно рухливу мов хвильованє океану. Але нїчого особливого не почув. Було саме полуднє, сонце пекло і жевріло посеред безхмарого неба; величезні дуби, ялицї і берези дрімали недвижно над Івановою головою, роскішно гріючи свої вершечки в соняшнім скварі; в тїни їх гущавини грали ся міліони дрібнюсїньких комариків, а рої їх підіймались і опускали ся мірно, видаючи своїми крильцями нїжний, ледво чутний але мельодійний шелест, немов сонний бренькіт якогось чародїйського інструменту. Чим довше вслухував ся Іван у той бренькіт над своєю головою, тим більше єму здавало ся, що душа єго впливає в якийсь новий сьвіт, напів прозорий, таємний, близько сумежний з дотеперішньою дїйсністю, та все таки зовсїм від неї відмінний. Опанувало єго якесь незвичайне вколисанє, немов могуча, тепла, мяхка хвиля несла єго кудись, а він любуючись, безвладно даєсь їй нести в безвісти.

 

Втім нараз якийсь новий, острий та проймаючий тон затремтїв у повітрі. Захитав він попередню гармонїю, але не розстроїв єі. Був се тон також тихий, ледво чутний, немов-би бренїла золота мушка, але тон дивно якось сконцентрований, заострений, бачилось — повний несказаного болю і роспуки, невимовного благаня. Іван відразу пригадав собі, де і коли він чув той тон.

 

О, се було давно! Ще Іван був пастухом і враз із другими хлопцями пас ґосподарську худобу в тім самім лїсї. Ото-ж одного разу товариш єго Гринько звернув єго увагу на велику, чорну, блискучу муху, що́ крутила ся довкола коров, але не сїдала на них. Іван нїколи ще не бачив такої мухи, то й цїкаво слїдив за нею очима. Гринько також. Нараз побачили, що муха сїла на смерецї, а надибавши в нїй вузеньку дїрку від вигнившого сучка, влїзла в ню і сховалась.

 

— Ага, маю єї! — скрикнув Гринько і надибавши відповідний патичок, заткнув єго в ту дїрку і увязнив муху. — Слухай, як грає! — кликнув тодї, притуливши ухо до смереки.

 

Іван з якоюсь трівогою притулив і собі-ж ухо до смереки і почув звук тихесенький, тонесенький, та такий безмірно проймаючий, на пів болющий а на пів жалібний і благаючий, що цїла єго істота затремтїла якимось несказаним смутком.

 

— Гриньку, випусти єї! — скрикнув він.

 

— От то, був-би я дурнем ! — відказав Гринько. — Добре, що єї маю. Нехай мінї грає!

 

І поштуркавши затичкою, знов притулив ухо до смереки і радісно прислухував ся досить довгу хвилю, а в кінци сказав:

 

— Але грає! Бігме, що гарно грає!

 

— Пусти єї, Гриньку, — просив Іван. — Мінї єї жаль.

 

-— Кого тобі жаль? Мухи? ха, ха, ха! От-то мінї велика худоба — муха!

 

— Але по щож і муху мучити?

 

— Як то по що? Нехай мінї грає!

 

— Пусти єї Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої дебрі завернути.

 

— Іди, безуме, чого тобі захочує ся! Не пущу єї, бо мінї не хоче ся. А худобу завернути ти й так підеш.

 

Іван не випирав ся, бо знав з гори, що так буде, а коли-б того не хотїв учинити, то старший пастух ще й в карк єго набє. Та все таки стрібував поставити ся на упір з іншого боку.

 

— Ну, то я сам єї випущу!

 

— Анї мінї важ ся! — скрикнув Гринько. — Се моя муха! Я єї зловив і буду єї ту тримати, доки мінї сподобає ся. А як-би ти мінї поважив ся єї випустити, то такий тобі празник справлю, що тобі нїчого більше не буде треба.

 

Гринько був старший, дужший, сьмілїйший від Івана, а надто був богацький син і міг Іванови допекти тисячними способами, коли тілько захотїв. Тож Іван не всьмілив ся задирати ся з ним, тим більше, що Гринько все ще стояв коло смереки, держачи рукою затичку і від часу до часу прислухуючи ся граню увязненої мухи.

 

— Але-ж то грає! — радісно скрикнув Гринько. — Ще я не чув мухи, котра-би так грала. Послухай лишень, Іваську!

 

Іван хвилю вагував ся, а вкінци немов щось попхнуло єго до смереки, приложив ухо і слухав. Писк не переставав і проймав єго дрожю. Якийсь глибокий жаль пробирав єго. А коли в кінцї відірвав ся від смереки і пішов дальше за худобою, то розпучливий жалібний бренькіт немов усе біг  за ним на здогін, сверлував і мучив єго. Довго Іван не міг заснути тої ночи, а й у снї бачив нещасну муху зашпунтовану в дереві, чув єі писк, але в сто раз голоснїйший, немов зойк вітру в скальних заломах або немов завід жінки над мерцем.

 

— Нї вже, будь що буде, а завтра мушу єї випустити!  — сказав Іван сам до себе. — Скоро тілько худобу вижену до лїса, зараз забіжу до тої смереки і витягну затичку. Нехай собі бідна муха летить до своєі хати!

 

З тою постановою Іван заснув.

 

Та тілько на другий день не так стало ся, як він собі уложив. Ґосподиня збудила ся троха за пізно, а поки подоїла корови, поки прилагодила Іванови до торби їду на весь день до лїса, поки Іван дігнав худобу з села до лїса, вже сонїчко на небі підійшло „на дві коцюби". Коли Іван зі своєю худобою прибув до вчорашної смереки, застав там уже всїх других пастухів. Гринько розповідав їм про муху, показував затичку і всї оден по другім притикали ухо до смереки, а послухавши довшу або коротшу хвилю, потверджували, що „славно бестія грає".

 

— Ага, ось іде Іван Лїнюх! — скрикнув оден пастух, побачивши Івана.

 

— І як звичайно; остатний надлазить! — додав другий.

 

— А знаєте, — сказав Гринько, — він учора мало що не плакав за отсею мухою!

 

— Як то, за мухою ? — запитали всї гуртом.

 

— Ну, так. Під милий Біг мене просив, щобим єї випустив.

 

— А то за про що?

 

— Або я знаю? Казав, що єму єї дуже-ж то жаль.

 

— Жаль єму мухи! Ха, ха, ха! Мушачий тато! Мушачий тато ! — сьміяли ся пастухи, скачучи довкола Івана і поштуркуючи єго зо всїх боків.

 

— Е, дайте єму спокій! — сказав оден. — Може то єго мати, або баба-відьма по смерти мухою перекинула ся, то він так за нею просить !

 

Хлопцї дивно якось глипнули по собі при тих словах. Прикро їм зробило ся, замовкли. Аж старший пастух, парубок може двацятилїтній розбуркав їх.

 

— Що ви, дурні, дурницї вигадуєте! Махайте за худобою ! А коли Гринько зловив собі муху і хоче єї ту для музики тримати, то нехай нїхто не сьміє єї випускати! Розумієте ?

 

Сїм день трівала та музика; сїм день увязнена муха бренїла в дереві. Іван сам незнав, що з ним дїяло ся через тих сїм день. Муха в смерецї не сходила у него з думки. Коли їв, зараз собі пригадував: а муха там десь бренить, пищить, з голоду гине! Коли лягав спати, думалось єму: а муха там не має спочинку, все пищить! Коли будив ся, перша єго думка була: а муха там десь пищить у пітьмі, не бачить сонїчка, до котрого так полискувала ся і крильцями мерехкотїла! І хоч пасучи худобу часто переходив коло тої смереки, то все заставав там когось з пастухів, що́ слухав „музики", то є, бренькоту мухи. Інколи й сам він притикав ухо до смереки і за кождим разом дізнавав вражіня так само сильного і потрясаючого, як і за першим разом. Може бути навіть, що застрягли єму в памяти слова пастуха, що муха тота може бути єго мати або баба, перемінена за кару в таке сотворінє, бо інакше відки-ж-би у него брав ся такий жаль, коли всї другі тілько втїшають ся „музикою"?

 

А бренькіт у смерецї за кождим днем ставав ся щораз слабший. Вкінци самого дня, коли Іван нарештї перший прибув до лїса і не застав нїкого коло смереки, він відважив ся витягнути проклятущу затичку, щоби випустити муху на волю. Але муха з дїрки не вилазила. Притулив ухо до смереки — нїчого не чути. Встромив у дїрку тоненький патичок, але в дїрцї нїщо не рушилось. Ось він устромив назад давню затичку, щоби другі не казали, що він муху випустив. Ще раз притулив ухо до смереки і надслухував уважно, але бренькоту не було чути. Очевидно муха здохла з голоду і муки!

 

А тепер нараз, по чотирнадцяти роках в уха єго врізалось мов вістрє ігли те саме бренькотанє, котре колись через сїм день, день по дневи чув у смерецї. Він мимоволї затремтїв і оглянув ся довкола. Боже, чи-ж се була-б річ можлива ? Він находив ся як раз коло тої самої смереки, в котрій перед чотирнадцятьма роками єго пустий товариш Гринько зашпунтував нещасну муху. Що більше, в смерецї стирчав іще той самий патичок, котрий тодї Гринько віткнув був у дїрку за мухою. А той тонесенький бренькіт — відки він розлягав ся? Іван одним духом поскочив ід смерецї, притулив ухо — і мало не зомлїв. Жалібний, болющий і наскрізь прошибаючий бренькіт справдї виходив із тої шпарки затканої патичком!

 

Одним сильним поривом Іван витягнув затичку.

 

Якесь тяжке, глибоке зітханє пройшло по цїлім лїсї і голосною луною відізвало ся в Івановій душі. Потім хвилина мертвої тиші. Потім щось тихесенько зашелестїло в щілинї дерева. А потім звільна зі щілини почало щось висувати ся. Іван з несказаним жалем і співчутєм вдивлював ся в ту чорну точку, в котрій, бачилось, пізнавав чорні лапки і чорну, блискучу голову мухи. Але чи-ж се була муха? Чорні лапки, коли їм близше приглянув ся, видались єму почорнїлими, кістлявими руками, зовсїм подібними до людських, ба й голова почала набирати людської подоби, почала більшіти, змінювати барву і вигляд. Іван остовпів з переполоху і закрив лице руками. А коли по хвили відняв руки, перед ним стояв старець з довгою бородою, скулений, з лицем, що́ виражало несказану втому і ослабленє, в одежи незвичайній, фантастичній, не то пустинника, не то божевільного.

 

III.

 

— Всякоє диханіє да хвалить Господа! — скрикнув переляканий Іван.

 

Старець усьміхнув ся жалібно і простяг до Івана обі руки.

 

— І я хвалю, синку, і я хвалю, — сказав тихим, ледво чутним голосом. — Ох, спасибі тобі, небоже, сторицею спасибі, що ти увільнив мене з сеї страшенної темницї !

 

— То... се... ви були, дїдусю? — пробулькотїв Іван, не знаючи, що має сказати і до кого говорить. — А я думав, що се муха.

 

— Ой, муха, синашу, муха! Ворог мій тяжкий перемінив мене в муху і гонив ся за мною в видї чорної жовни, а коли я перед ним сховав ся до сеї шпари, то він шепнув тому дурному хлопчиськови, щоби мене заткав кілком! Ой, тай протерпів-же я, протерпів, Боже мій єдиний!

 

— Але хто-ж ви такий, дїдусю? — запитав Іван.

 

— Я, синашу, Дїд бескидський — може чував що коли про мене?

 

— Дїд бескидський? Той сам, про котрого казки на вечерницях розказують?

 

— Той сам.

 

— Про котрого говорять, що під землею живе і Довбушевих скарбів пильнує?

 

— Той сам.

 

— А правда се, дїдусю, що тих скарбів така сила, що й на двадцять чотири вози-би їх не забрав?

 

— Далеко більше, небоже.

 

— А правда се, що ви на Чорногорі обернули до гори дном той камінь, на котрім Довбуш викував хрест на знак, що під тим каменем є вхід до печери з єго скарбами, так що тепер нїхто анї того каменя, анї того входу віднайти не може?

 

— Правда, синашу, правда, здвигав ся я погано при тій роботї, аж мінї щось в крижах трісло, так що від тодї випростуватись не можу.

 

— Так вам треба! — скрикнув Іван. — Було не лакомити ся на чужі скарби, котрі-б може не одному бідоласї в пригодї стали.

 

Дїд довгим, сумовитим поглядом зміряв Івана.

 

— Ей, сину, сину, — сказав, — яка-ж ти ще дитина!

 

— Добре вам казати: дитина! — скрикнув обурений Іван. — А ось як-би вам прийшло ся так як мінї на кождий кусник хлїба, на кожду мізерну лахманину так тяжко гарувати та зносити людські примхи, то певно-б ви не тої засьпівали.

 

Дїд нїчого на се не відповів, тілько раз у раз жалісливо хитав головою.

 

— Але що-ж се за такий ваш ворог, — спитав з перегодом Іван, — що́ вас запакував у отсю щілину?

 

— Се найстарший опир і чарівник з Бусовищ. Мав він від давна на мене злість, ще задля небіжки жінки.

 

— То ви й жінку мали? — скрикнув Іван.

 

— А як-же, синку, мав! І лишила мінї одним одну дитину, донечку. Господи мій, що то там з нею стало ся! Чотирнадцять лїт як оден день тому лишив я єї, ще в колисцї, малесеньку, тілько мій слуга, старий Віюк слїпий остав ся при нїй. Чотирнадцять лїт я промучив ся в тій проклятій шпарцї, тоскуючи не стілько до свободи, до лїса, до скал, до гір, скілько до моєї коханої дитини. Ой сину, що я перетерпів за тих чотирнадцять лїт, що я перетерпів! Але Господу Богу слава, тепер усе минуло, тепер я вільний! Ти, синку, мене увільнив, і я тобі віддячу ся. Ходи зо мною до моєї хати. Веди мене, небоже, бо я такий змучений, такий ослаблений, що не знаю, чи й здужав-би я доволоктись до дому.

 

— А далеко ваш дім?

 

— Дім мій, синашу, великий. Коби ми тілько добрали ся  до першого входу, то там я вже дам собі раду.

 

— То добре, ходїмо! — сказав Іван.

 

Дїд поступив пару кроків, але зараз-же мусїв сїсти на пеньку.

 

— Нї, синку, — сказав стогнучи, — не можу я йти. Ще раз мушу тебе просити о прислугу. Візьми мене на плечі, пронеси старого, не пожалуєш свойого труду.

 

Хоч і який лїнивий був Іван, та сим разом він не дав ся довго просити і взяв Дїда на плечі. Старий був легесенький як перо, так що Іван майже не чув єго тягару на собі і йшов зовсїм свобідно.

 

— Ось туди, синашу, ось туди! — сказав Дїд, показуючи Іванови зарослу, майже незапримітну лїсову стежечку, що вела стрімко під гору і, бачилось, губила ся в гущавинї.

 

IV.

 

Зразу нїс Іван Дїда на плечех з охотою і не чув нїякого тягару. Стежка, зразу доволї невигідна, потому пішла по рівному, а далї скотила ся вниз. Але коли опісьля прийшлось лїзти знов під гору, коли Іван кілька разів потикнув ся, коли кілька букових галузок цьвігнуло єго по лицю, пробудила ся єго натура і він почав воркотїти. Зразу стиха, а де далї, все голоснїйше.

 

— Що я дурень, сего хіба слїпий не побачить!... А щоб тебе тристенний з такою коренюкою, мало чоловік не впав!... Чи чорти мене підвели дряпати ся десь кудись на лису гору!... І по яку другу голову я властиво туди плентаю ся ?... — Такі і тим подібні уривані реченя час від часу вилїтали з єго уст, при чім він раз за разом енерґічно спльовував і зовсїм неенерґічно охав та постогнував.

 

Дїд тимчасом сидїв спокійно на єго карку, звісивши єму обі ноги на груди, і бачилось, що зовсїм не чув Іванового воркотаня. Та все таки дивна річ: від хвилї, коли Іван почав воркотати, почув також на собі деякий тягар. Зразу незначний, але по мірі того, як змагала ся єго неохота, збільшував ся й тягар. З початку Іван мав таке почутє, що несе сокиру за ременем, пізнїйше — що має на плечех невеличку боклажку горілки, по якімось часї — що двигає порядну вязанку дров. Рівночасно почало єму здавати ся, що подорож єго тягне ся щось дуже довго. Чув, що рясний піт єго обливає і в грудях починає єму не ставати духу. Воркотанє перемінило ся в голосне наріканє:

 

— Ой доле моя проклята! — бідкав ся Іван, важко ступаючи під гору по вистарчаючих каменюках. — Коли-ж ти перестанеш кепкувати надо мною? Думав чоловік, що собі капиночку відпочине в лїсї, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити отсе старе страховище, а тепер на маєш, неси єго на плечех і чорт знає куди. Тай тяжкі-ж ті порохнаві костомахи, Господи! Немов-би мінї цїлу гору на плечі втелющив!

 

І справдї тягар на Іванових плечех робив ся чим раз тяжший. Він чув, що весь під ним подає ся, що колїна під ним дилькотять, що в очах єму темнїє, що млість на него бє. Єму бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотїв зупинити ся, спочити, віддихнути, але якась невидима сила не тілько не позволила єму впасти, але навіть не давала єму зупинити ся на однім місци. Ішов тай ішов далї.

 

— Дїду, ей, Дїду! — стогнав Іван, уже не на жарт умлїваючи.

 

— А чого тобі, синашу? — запитав Дїд.

 

— Який біс із тебе такий тяжезний?

 

— Я, синочку? — лагідно відказав Дїд. — Снить ся тобі, небоже. Куди вже мінї по чотирнадцятилїтній темници та тягару набрати?

 

— Як-то снить ся мінї ? — ледво сопучи відказав Іван. — Але-ж Дїду, адже я паду, ломаю ся, гину під твоїм тягаром!

 

— Не бій ся, рибонько, — спокійно відказав Дїд. — Се тілько так тобі здає ся.

 

— Що се, ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе ? — силував ся крикнути, але тілько пропищав Іван. — Нї, не хочу довше двигати тебе. Злїзай!

 

— Іди, йди, душенько! — з незворушеним супокоєм сказав Дїд. І Іван справдї йшов, хоч і як не хотїв, хоч і як страшенно був зіслаб. Він дряпав ся все під гору та під гору, а й гора та тепер видалась єму безконечно високою та стрімкою.

 

— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — пищав Іван. — У мене лехке розірве ся з натуги!

 

— Нї, не бій ся, не розірве ся, — потїшав єго Дїд.

 

— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злїзай з мене! — просив і лютив ся Іван.

 

— Але синочку, прецїнь-же ти дав мінї слово. Тай заплату маєш від мене дістати.

 

— Нехай тебе громи бють з твоєю заплатою! Нїчого не хочу, тілько злїзь! Дай мінї спочити хвилину!

 

— Іди, йди, небоже, — мовив Дїд. — Уже недалеко.

 

Злість Іванова перемінила ся в розпуку. Тягар на єго хребтї був страшенний. Очи вилазили єму з голови, кров у пульсах товкла ся так сильно, що, бачилось, ось-ось потріскають жили, розірве ся серце. Дїдові ноги, що́ обхапували єго попід пахи, пекли єго мов розпечені шини. Нїколи навіть у снї Іван не міг виснити, не міг уявити собі більшого труду, страшнїйшої натуги. Безвихідність єго положеня побільшувало ще те почутє, що чув себе безсильним скинути з себе той нечуваний тягар, дати пільгу своїй натузї. Чув себе вже не самостійною істотою, не робітником, котрий може робити, а може й спочивати, коли єму не хоче ся робити, не власновільною робучою силою, котра сьвідомо направляє своїми рухами, але чув себе чимось похожим на те зерно, що́ попавши ся між млинове камінє виконує, що правда, якісь бистрі, безпамятні рухи, але заразом що хвиля тратить частину своєї істоти і само робить ся тілько частиною, моментальним проявом тої величезної почвари — працї. Іван справдї цїле своє житє чув себе невольником працї, але нїколи ще те чутє не було таке сильне, так страшенно болюще та догризливе, таке повне отрути та розпуки, як в отсїй хвили, в хвили найтяжшої втоми, якої тілько зазнав доси в житю. Вмерти, цїлковито, моментально щезнути з ряду живих істот видалось єму тепер найвисшим вершком бажаня, найбільшим щастєм. Позбути ся житя — адже-ж се значить позбути ся труду, вирвати ся з пут того невмолимого тирана — працї, що від найраншої молодости так важко поклала на нїм свою руку. Смерть — то одинокий вихід для таких як він нещасних, то відпочивок, то свобода!...

 

Ішов власне зі своїм тягар ом понад краєм безмірно глибокого та пропастного яру. На днї єго сидїли сумерки, клубили ся бурі тумани. Величезні смереки, що́ росли в глибинї, видавались Іванови з гори не більшими від корчів ялівцю. Тут-же просто Іванових ніг, але може о яких сто сяжнїв низше вистобурчувала ся величезна остра скала, мов затулений пястук, наїжений величезними бородавками.

 

— Почекай, прокляте страховище, — воркотїв Іван. — Не хочеш ти мене пустити, то й я тебе не пущу!

 

І вхопивши обома руками що сили Дїда за ноги, Іван одним розпучливим поривом шарпнув ся в бік зо стежки і повалив ся в безодню.

 

V.

 

— Ну, ну, ну, ну! — сказав Дїд і перший раз засьміяв ся тихим, сердечним сьміхом.

 

Іван отворив очи. Що стало ся? Де се він опинив ся?

 

Побачив себе на камяній плятформі, при входї в тїсну камяну печеру. Скала, що́ вистобурчила ся в видї величезного пястука, заслонювала вигляд на яр і на сусїдні гори.

 

— Тай горячий-же ти, хлопче, у, який горячий! — мовив усьміхаючись Дїд. — Тілько що я хотїв тебе просити, щоб ти звернув зі стежки троха на право, а ти вже й сам туди вирвав ся.

 

Нї з сего нї з того почув Іван, як горяче же́вриво встиду обільляло все єго тїло. Не міг іще очунятись. Чув себе так якось непохоже на те, що пережив перед хвилею, що се недавнє видавалось єму чимось неправдоподібним, казочним, геть-геть замерклим. Адже-ж він кинув ся в пропасть! Що-ж се з ним дїє ся? Він стрібував рушитись, думаючи, що се тілько єму снить ся і він може лежить зомлїлий на днї пропасти. Але нї! Був здоров, цїлий, не сонний, і не чув анї слїду тої втоми,  котра ще перед хвилею доводила єго до розпуки. Противно,  чув себе здоровим, кріпким і зовсїм свобідним.

 

Встидав ся тепер глянути на Дїда, котрий уже не сидїв у него на коркошах, але стояв обіч него і щось нишпорив у скалї, коли-не-коли звертаючи на него сьмішкуватий погляд.

 

— А що, синашу, — сказав Дїд, вгадуючи єго думки, — а не казав я тобі, що се так тілько тобі здає ся, коли ти міні дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче!

 

Дїд покивав головою, немов-би мав іще щось сказати, але вважав відповідним сховати се для себе.

 

— А чому-ж мінї так здавало ся? — спитав Іван.

 

— Сказати тобі по правдї, то тобі не зовсїм і здавало ся. Є в тебе щось слабе, але не тїло. Тїло, небоже, маєш здорове, що й казати. А ось воля в тебе хора. А ти знаєш, як старі люде кажуть, що хто не хоче, то гірше нїж не може.

 

Дїд говорив се так добродушно, що Іванови якось анї на думку не прийшло ображувати ся, хоч сїльских ґосподарів, котрі єму нераз подібне говорили, він ненавидїв і уважав за своїх найтяжших ворогів і гнобителїв. Дїд тимчасом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали, виняв зі щілини великий золотий ключ, оглянув єго пильно мов старого знайомого і видимо зрадїв мов дитина. Поблискуючи ключем до сонця  він полїз у темне гирло печери, в котрій на кінци находили  ся потайні двері.

 

— Ходи зі мною, синочку, — сказав до Івана. — Вступи  до моєї хати, будеш у мене гостем. То й побалакаємо, коли хочеш.

 

Дїд відімкнув двері, за котрими показав ся довгий, темний, вузкий коритар вижолоблений у скалї. Тим коритарем ішли оба довго, дуже довго, як бачилось Іванови. Час той вистарчив бодай на те, щоб єго веселий і енерґічний настрій

 

знов змінив ся на якусь знеохоту. Вже навіть Іван почав собі в дусї бурчати і запитувати себе самого, який чорт казав єму лазити по якихось мишачих норах, з котрих може й виходу нїякого нема. Аж ось Дїд зупинив ся, заскрегінцав ключем і отворив другі двері.

 

Лагідне зеленковате сьвітло вдарило Іванови в очи, але не разило їх зовсїм. Зробивши ще кілька кроків він побачив себе в величезній камяній сьвітлицї, пишно прикрашеній усякими фантастичними різьбами, яріючими хрусталями, обвішаній, нитками золота, вистеленій бляшками чистого срібла. Всї меблї в тій сьвітлицї були з гнутих в ріжнородні форми жил зелїза, і срібла, на котрих лежали плити з прозірчастого гірного хрусталю або фіолетового аметисту. По рогах вибризкували натуральні фонтани, осьвіжуючи повітрє, а на серединї в майстерних козубах горіла найчистїйша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи сьвіжий запах лїсів і полонин.

 

Дїд наблизив ся до одного стола і своїм золотим ключем тричі вдарив о хрусталеву плиту.

 

— Віюку! — крикнув він, і голос єго, на сьвітї такий тихий, похожий радше на бренькіт комарика нїж на людську мову, ту гримів мов могучий водопад і розбудив стократний відгомін десь у далеких, безконечно просторих підземелях.

 

Ще не перегомонїв той відгомін, що гучною хвилею котив ся з печери до печери, коли в тім десь далеко-далеко почув ся глухий лускіт, немов гупанє величезної ступи. Лускіт той повторяв ся мірно раз за разом, звільна наближаючись до них, і в кінци побачив Іван, як із сумерку дальших печер виринула якась постать — величезна, похожа на колоду дерева оброслу рапастою корою, з вузловатим корінєм і чепіргатими гиляками. Се був Віюк, невідступний слуга Дїда, сторож і опікун лїсів бескидських, про котрого Іван ще змалечку богато наслухав ся в казках. Ледво-не-ледво в тій живій колодї здужав Іван відрізнити почварну, майже шестистїнну головище, оброслу жмутами сухого моху та корявими грибами замісто волося. Очей почвари не міг Іван добачити, бо вони були заховані під довжезними навислими віями з товстої кори. Гиляки і корінє, се були єго руки і ноги.

 

— Хто мене кличе? — гробовим, глухим голосом запитав Віюк, наближаючи ся до Дїда.

 

— Се я, Віюку, — сказав Дїд.

 

— Пане мій! — крикнув Віюк, — се ти ? Чи-ж то може бути? Дай, нехай доторкну ся твоєї руки!

 

Дїд подав єму руку, а Віюк доторкнувши ся єї, беркиць перед Дїдом на землю, і важке, глибоке хлипанє потрясло цїлим єго безобразним тїлом.

 

— Бідний мій пане, — хлипав він, — де-ж ти бував! так довго?

 

— Потому про се поговоримо, Віюку, — сказав Дїд. — А тепер скажи мінї, що дїє ся з моєю дочкою?

 

— Дочка твоя здорова, виросла вже така велика, тілько все плаче за тобою. Ми вже думали, що ти нїколи не вернеш. |

 

— Іди Віюку, приклич мінї єї сюда!

 

— Сюда? Але-ж пане, чую, що ту є ще хтось крім тебе, якась сира душа. А ти знаєш, що твоя дочка не сьміє бачити сирої душі.

 

— Не бій ся, Віюку, — відказав Дїд. — Знаю се добре. Але знай, що сира душа, про котру говориш, се той милосердний чоловік, що мене увільнив з тяжкої вязницї. Я винен єму вдячність, Віюку, і хочу єму віддячити ся. Іди тілько, йди по мою дитину. Заким обоє сюди вернете, сего чоловіка  вже ту не буде.

 

Віюк устав і погупав знов у далекі печери, та швидко  втонув у темряві.

 

VI.

 

Коли Віюк віддалив ся, Дїд обернув ся до Івана.

 

— Ну, що-ж, синашу, пора тобі до дому. Скажи-ж мінї, чим можу тобі віддячитись?

 

Іван стояв, мнучи шапку в руцї і не казав нїчого. Дїд довго, прошибаючим поглядом дивив ся на него, а далї сказав:

 

— Слухай, Іване! Чув я твої наріканя на нещасну долю, на тяжку неволю, що єї терпиш. Ти увільнив мене з неволї, то справедливість наказує, щоб і я тебе увільнив із твоєї неволї. Так скажи-ж мінї, чого-би ти найбільше бажав собі в житю?

 

Іван усьміхнув ся широко, показавши два ряди білих, здорових зубів.

 

— А чого-ж Дїдусю, можу я іншого бажати, як не того, чого бажає кождий бідний чоловік? Щобим не був бідним, щобим не потребував турбувати ся тим, що буду завтра їсти, в що одягнусь, де спати буду? Щобим міг хоч на хвилину відпочити собі від тої тяжкої, ненастанної працї.

 

— Так тобі дуже праця докучила?

 

— Ой Дїдусю, так докучила, так докучила, що й сказати не можу. Ненавиджу єї цїлою душею. Бо й за що-ж маю єї любити? Гляньте на мої руки, на мої ноги, на мої плечї. Майже від коли на сьвіт народив ся — працюю, гарую, як худобина, а що маю з тої працї?

 

Задумав ся Дїд.

 

— Тяжке твоє положенє, синашу, ї я справдї не знаю, чим тобі найлїпше допомогти. Дав-би я тобі грошей — у мене того добра не купити, та ти знаєш, небоже, гріш як вода, не кождий зуміє вдержати єго в жмени. Гріш до грошей іде, то швидко ріжні жиди, хрещені й нехрещені, довели-б тебе до того самого стану, в якім тепер находиш ся.

 

— Ну... але... може-би я... прецїнь... якось... — пробубонїв Іван чухаючи ся в тїмя.

 

— Нї, хлопче, нї! — відказав Дїд. — Ти-би тілько розпив ся, розпустив ся, і на тім конець. Не тілько-бись грошей при собі не вдержав, але й сам-бись пропав, знаю се добре. А я не хочу, небоже, щоб ти мене потому проклинав.

 

— Бігме що не буду! — поспішно крикнув Іван.

 

Усьміхнув ся Дїд добродушно на той викрик, але зараз зробив ся знов поважний.

 

— Ти, хлопче, не думай, що я жалую для тебе золота. Гляди ось тут — і Дїд показав в однім кутї яскинї насипану величезну купу того металю, що жеврів, мов купа горючого вугля, — я міг-би тобі зараз позволити набрати собі з отої купи, кілько-бись тілько міг додвигати. Але вір мінї, знаю добре, що се була-би лиха заплата за твою услугу. Дам тобі щось лїпше, щось таке, що тобі стане за всякі гроші і скарби, а заразом освободить тебе від тої неволї, котру так ненавидиш, від працї.

 

— Ой! — радісно скрикнув Іван.

 

— А при тім щось таке — говорив далї Дїд, — чого тобі нїхто не відбере, на що нїхто не злакомить ся, чого нїколи не згубиш. Ось маєш!

 

І Дїд узяв із одного стола лежачий на нїм простий мосяжний перстїнь, грубий і незграбний, такий, які жиди продають сїльським парубкам по пять крейцарів.

 

Іван видивив ся на Дїда широко випуленими очима, немов хотїв сказати: так отсе має бути дар цїннїйший від купи золота ?

 

— Візьми, небоже, — мовив Дїд, — і не суди сеї річи зі зверхного вигляду. Непоказна вона, то правда, а про те се найцїннїйша річ з усїх, які маю. Се перстінь чудодїйний. Хто єго носить, той нїколи нї о що не журить ся, тому сповняють ся всї єго замисли, всї бажаня. Той усе, чого тілько хоче, все осягне без працї.

 

— Чи то може бути! — скрикнув Іван і простягнув руку по перстінь.

 

— Не думай, що я хочу тебе ошукати — сказав Дїд, подаючи єму неоцїнений перстінь. — Побачиш швидко, що мовлю правду. Впрочім як-би коли мій дар тобі не подобав ся, можеш мінї єго звернути. Тілько прийди до лїса, там де ти увільнив мене з вязницї, і крикни тричі: „Дїду!“ та вдар палицею по дереві, то я зараз тобі явлю ся.

 

— О, я думаю, що не буду потребував вас трудити, коли тілько се правда, що ви кажете, — скрикнув на радощах Іван.

 

— Не маю звичаю брехати, — суворо відмовив Дїд. — Отже ще раз тобі говорю: як тілько мій дар коли небудь почне тобі неподобатись, то ти прийди і заклич мене — я візьму єго назад. В нїякі інші руки крім твоїх він не піде і нїкому крім тебе служби робити не буде, се памятай. А як віддаси єго мінї, то я тобі в заміну за него дам який інший дар, що собі сам вибереш.. Ну, а тепер іди і бувай здоров!

 

За кілька хвилин Іван був уже на сьвітї.

 

VII.

 

Побачивши ся на вольнім, яснім сьвітї, Іван зачудував ся не абияк. Коли недавно тому йшов з Дїдом, то єму здавало ся, що находить ся в якійсь сторонї зовсїм невідомій, серед величезних скал, трохи не до самого неба високих гір і бездонних ярів. А тепер він побачив ся в місцевости добре єму відомій, де лїс був рідкий, гори невисокі, скал анї слїду, тай яри не глибші по над звичайну міру гірських провалів. Зміркував, що находить ся недалїчко того місця, де сидїв інощо війшовши в лїс і де лишив свою сокиру зарубану в пеньок. Туди він і направив свої кроки.

 

Ішов не можучи з разу розміркувати докладно все те, що з ним стало ся. Чув ся тілько дуже вдоволеним, спокійним і певним, мов фляжка наповнена водою аж по саму шийку. Навіть їсти єму не хотїло ся. Одно тілько знав, що може бажати чого хоче, а все єму буде сповнене. Та тілько не знав іще, чого має бажати в даній хвили.

 

Перше, що єму ясно стало в памяти, була сокира і дрова.

 

— От коби то — подумав собі Іван — заким я прийду на місце, моя сокира була така мудра і сама дров нарубала, а ґосподар щоби збожеволїв та з возом по ті дрова сюда виїхав, отсе було-б гарно.

 

В тій хвили Іван почув справдї в лїсї страшенний стукіт та траскіт, немов-би сто сокир нараз пустило ся рубати сухе галузє. Майже рівночасно почув також туркіт і бренькіт воза, що їхав по нерівній лїсовій доріжцї. Поки дійшов до свойого місця, вже ґосподар кінчив накладати на віз сухі гиляки. Набір був величезний і ґосподар дуже вдоволений.

 

— Добре ти зробив, небоже, — мовив він до Івана, — що ти так розпорядив ся. Тілько що ми скінчили в поли свою роботу, коли отсе прибіг той хлопчик, що́ ти єго післав. „Нанашку — каже. — казав Іван, щоб ви зараз їхали до лїса. Він дров наладив гук, а лїсничий по обідї поїхав до міста і через помилку лишив рогачку отворену“. Ну, але-ж ти небоже мусїв звивати ся, коли ти за пів години здужав назбирати і нарубати таку величезну купу сухарини. Таж сего-б іншим разом і два хлопи за цїлий день не наладили! Я й не думав нїколи, що ти такий робітник. Знаєш, сих дров нам вистарчить до самої глухої осени.

 

Іван слухав сеї похвали, і хоч їй не дивував ся, бо знав, як воно все склало ся, то все таки робило ся єму якось троха встидно. Тому-то кинув ся допомагати ґосподареви складати дрова на віз, але де там! Все, чого тілько доторкнув ся, летїло і рвало ся єму з рук і укладало ся само на те місце, де було треба, укладало ся далеко лїпше і щільнїйше, нїж-би се зумів був зробиш сам Іван. Хотїв бодай допомогти ґосподареви обвязати наладований віз зелїзним ланцюхом, щоби набір добре держав ся, але й ланцюха не міг дотулити ся — той тілько мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обвязаний і обтягнений так, немов-би єго тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.

 

— Ой Іване, — скрикнув переляканий ґосподар, глипнувши з боку на величезну фіру дерева, супроти котрої мізерні хлопські коненята виглядали достоту мов миши, — щож. се ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо конї! Де-ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, тай ще горі горбом!

 

— Ей, не бійте ся! — сказав Іван, — поратуємо їх, якось то піде.

 

І приступивши до воза він узяв ся рукою за люшню. Конї, що́ передтим ледво з місця рушити могли фіру, тепер пішли зовсїм свобїдно і вільно, немов-би з порожним возом.

 

— Ну, робітник з тебе, Іване, — сказав радісно ґосподар, коли в кілька хвиль по приїздї до дому дрова були не тілько поскидані з воза, але також порубані, полупані і поскладані на купу під шопою. Перший раз від нетямного часу ґосподар закликав наймита до комори і почастував єго горілкою, пшеничним хлїбом і сиром.

 

VIII.

 

Слава Івана як „пречудного“ робітника швидко розійшла ся по всему селу. Особливо ґосподар, від котрого Іван до недавна не чув нїколи доброго слова, тепер трубив о нїм на всї боки мов нанятий.

 

— Що там за сила! що за проворність! Нї, такого робітника я ще не бачив як жию. І все сам!

 

— Та що, нема чому дивувати ся, — жартували богачі. — Такий лїнюх через тількі лїта зашанував свою силу, то й має єї. Цїкава річ лишень, що се єму прийшло до голови, що тепер так узяв ся до роботи? Ну, але то також певно, що тої охоти на довго єму не вистане.

 

Але помимо того кепкованя кождий богач бажав мати Івана у себе. Ось і почали вони потаємно на перегони шапкувати перед Іваном, частувати єго то горілкою, то гараком і просити, щоби покинув дотеперішного ґосподаря.

 

— Чи такий голоколїнник варт твойого одного пальця! — говорили єму. — І чого ти у него дослужиш ся? Ходи до мене, я тобі дам 50 ринських річно, шматє як Бог приказав, їсти будеш те, що й я їм, а роботи тяжкої не будеш робити.

 

Іван тілько десь-колись промимрив: „Нну“, „Еге-ж“ та „А вже-ж“ та „Побачимо“, пив, закусував, і нї про що не турбуючись, ходив собі мов бугай по молодїй конюшинї.

 

Праця як обовязок, а властиво як тяжке ярмо перестала для него істнувати. Думки, котрі доси майже виключно приковані були до тих тачок, тепер увільнені попали в якийсь хвилевий застій, немов заснули, щоби випростувати ся, набрати сили і самостійности. Бажаня Іванові не могли ще вирвати ся з обсягу наймитського житя, з меж рідного села.

 

— От як-би то сам пан війт прийшов просити мене до себе на службу! — думав Іван. — Сказавби я єму пару слів правди за те, що мене недавно вигаратав бучком, коли єму мої конї в житї шкоду зробили.

 

І справдї війт прийшов і Іван наговорив єму дурниць, котрі грізний начальник громади приняв як щось таке, що єму від давна належало ся.

 

— Найлїпше мабуть було-би служити у панотця, — подумав собі Іван. І тут уже йшов до него палямар послом: від панотця і просив єго прийти завтра „на клебаню", бо єгомость дуже єго потребують. Панотець почастував Івана вином — першим, яке крім причастія Іван мав коли небудь в устах — і просив єго, щоби йшов до него на службу.

 

— Прийду, панотчику, чому-ж-бим не мав прийти, — весело сказав Іван, цїлуючи панотця в руку, але на думцї у него було зовсїм що інше.

 

— А коли-ж прийдеш? — запитав панотець.

 

— Ще нинї відправлю ся від свого ґосподаря, а завтра вже буду у єґомостя, — сказав Іван. Панотець поблагословив єго на дорогу і він пішов у село.

 

Іван був слуга одинокий в своїм родї. Не тілько робив за десятьох, але — і се була річ не менше важна і цїкава — не їв нїчого. Еге! Від того памятного дня, коли то привіз тілько дров з лїса, ґосподиня не бачила ложки анї хлїба в єго руцї. І нїхто не бачив, щоб він їв. А про те за тих кілька недїль Іван розцвив і зарумянїв ся, мов полевий мак.

 

— Що се таке з тобою, Іване, — питала єго ґосподиня, — чому ти їсти нїчого не хочеш?

 

— Я ситий, — відповідав Іван. — Навіть не ставте нїчого перед мене, бо я не можу їсти.

 

— Але хто-ж тебе так участував?

 

— Е, се вже моя річ. І не питайте мене, бо вам сего не скажу.

 

Трібували вже й слїдити за Іваном, де і що він їсть, але слїдженє нї на що не придало ся. В часї обіду, полуденку і вечері Іван щезав десь, мов камінь у водї. Не потребуємо й додавати, що Івана годував єго перстінь. Коли тілько хотїв їсти — а хотїв він їсти зразу дуже часто, бо доси за ввесь вік мав час випостити ся на всї заставки — сїдав де небудь і шептав:

 

— Хочу, щоби мене нїхто не бачив.

 

І зараз робив ся невидимий, а рівночасно на єго розказ воскресали перед ним найлїпші присмаки, які тілько могла видумати єго бідна, хлопська фантазія: пироги з сиром, з маком, з капустою, ковбаси, печенї кури, горілка з медом, медяники, хлїб пшеничний. їв Іван, аж за вухами тріщало. А тепер вийшовши від панотця, одно тілько мав на думцї.

 

— Від нинї буду завсїгди пити вино.

 

IX.

 

Мріям панотця о тім, щоби добути собі такого неабиякого слугу, не суджено було сповнити ся. Ледво Іван вийшов на вулицю, побачив пишну кариту, запряжену четвернею огнистих коней в богатих уборах. Два лакеї крутили ся коло карити, немов шукаючи чогось, а в каритї сидїв якийсь великий пан.

 

— От як-би то чоловік міг дістати ся до такого пана, на службу, — подумав собі Іван. — Я колись служив у нашого дїдича, та що то за пан ? Парокінкою їздив, та й то такою, що тілько тьфу! А до Львова вибирав ся три роки, тай так таки й не вибрав ся. Нї, з отсим паном певно-би чоловік, не троха сьвіта побачив!

 

— Гей, парубче! — крикнув до него пан з карити.

 

Іван зняв шапку і наблизив ся до карити. Пан довгу хвилю придивляв ся єму уважно.

 

— Подобаєш ся мінї, — сказав нарештї. — Власне втїк мінї візник. Умів-би ти повозити четвернею? Бо з тих туманів [ту показав на лакеїв] жаден не вміє.

 

— Вмію, ясний пане, — сказав не надумуючись Іван.

 

— А хочеш вступити до мене на службу?

 

— Хочу! — сказав радісно Іван.

 

— Я князь Довгорукий, пан Чортопхайлівського ключа. Ти чував?

 

— Чував, ясний пане.

 

— Ну, так сїдай-же на кізли і бери віжки в руку, побачимо, як ти вмієш повозити. Вези нас до свойого ґосподаря: заберемо твої річи і зробимо з ґосподарем обрахунок.

 

— Не треба, ясний пане, — сказав Іван. — Я власне скінчив свою службу і шукав іншої, то нї з ким і обрахунок робити. Річи мої лежать у певнім сховку, та я думаю, що до служби у ясного пана мінї їх не дуже треба.

 

— Маєш рацію, — сказав хвилину подумавши князь.

 

Княжа четверня під Івановими руками йшла мов степовий вітер, легко, згідливо, без нїякої втоми. Іван не брав навіть батога до рук, досить було єму сказати слово, цмокнути та потрясти віжками, щоби скерувати четверню куди хотїв, зупинити єї або спонукати до швидшого ходу. Іван розмовляв з кіньми мов з дїтьми, старав ся близько познайомити ся з кождим із них, пізнати їх вдачу і норови, і здавало ся, що й конї розуміють кожде єго слово. Князь не міг надивувати ся справности і тактови свого нового візника.

 

В найблизшім містї казав єму справити пишну лїврею, в котрій Іван виглядав мов відроджений. З незґрабного, отяжілого сїльського парубчиска перемінив ся в хватского, вродливого молодця, на котрого так і задивлювали ся люде, коли повіз ґальопом перебігав містові улицї.

 

Та князь недовго забавляв у містї, що було осередком єго ключа і де у него був свій палац. Він вибирав ся за границю, де пробувала єго жінка з дочкою. А що в тих часах не було ще зелїзниць, то четверня, візник і лакеї становили необхідну приналежність усякої панської подорожі. Особливо добрий візник був половиною поводженя в дорозї, то й князь мав усяку причину чути себе вдоволеним з того, що найшов такого візника, як Іван.

 

Тимчасом Іван роскошував ся своїм новим становищем. Вступив він на кізли княжого повоза, мов удїльний князь на свою столицю, вповнї почуваючи свою вартість, і вже в хлопській веретянцї здобув собі повагу і пошану у лакеїв. Ще більше заімпонували тим лакейським душам єго справність в обходженю з кіньми, єго гордовита вдача, склонність до мовчанки і задуми і єго незвичайна врода, що нїби цьвіт весною так і розвивала ся перед їх очима. В своїм товаришованю з лакеями вмів Іван від разу поставити себе на якімось висшiм, незалежнім становищі, і не дізнав анї одної з тих прикростей, яких годї устерегти ся кождому сїльському простакови, котрий попаде на службу в панськім дворі, і яких колись, служачи у свого дїдича, він назнав ся аж до нехочу́.

 

Тепер було зовсїм не те. Все забавляло, тїшило і радувало Івана. Забавляла єго візницька служба, а особливо часті проїзди по многолюдних містових вулицях, поміж рядами проходячого, гарно повбираного панства, поперед пишні склепові вистави або здовж тїнистих спацерових алей князївського величезного парку. Тїшили єго прекрасні конї, піддані єго безпосередній опіцї. Коней він від давна любив, але таких гарних, добрих і розумних він ще нїколи не мав під своєю рукою. То-ж і не диво, що полюбив їх найбільше з усего того, що найшов у княжім дворі, доглядав і беріг їх як себе самого, розмовляв з ними і пестив їх як своїх дїтей. Не диво, що й вони від самої першої хвилї привязали ся до него, як дїти. Вдоволений був Іван і з князя, котрий хоч не сипав грішми і навіть на страву слугам скупенько давав — про „трінґельди“ очевидно не було й бесїди — то все таки обходив ся з ними по людськи, а для Івана був якось незвичайно ласкавий. Що правда, лакеї нишком називали князя марнотратником і банкротом, котрого жиди швидко викинуть з батьківщини, але Івана се нїчого не обходило. Страви лакейської не потребував, трінґельдів тим менше, — бажав тілько бачити сьвіт і людей, ужити житя в цїлій повнотї, а до того — бачилось єму — єго занятє князївського візника давало єму як найлїпшу нагоду.

 

Недовге житє в містї в товаристві князївської двірнї зробило на него великий вплив. Апетити єго розвинули ся значно і швидко. Все що бачив, надило єго, але й пересичувало по короткім часї. Бавив ся ріжними блискучками мов дитина, але й кидав їх так само скоро. Псував собі жолудок добірними стравами, які бачив на князївському столї, але в відплату за те почував несмак до найзвичайнїйших поживних страв. Перший раз на свойому віцї почув приступ тяжкої містової недуги — нуди, про котру єму в селї нїколи й не снило ся. Окруженє, серед котрого пробував, зовсїм не на давало ся до того, щоби направити єго бажаня в сторону яких небудь духових занять і інтересів. Князь бавив ся, їздив на візити по міських головачах та околичних панах, бував у театрі на оперетках, а ще раднїйше проводив ночи в кафе-шантанах або в касинї за картами, але книжок нїяких не читав, розмов поважних не любив, всякі „ідеї“ і „стремлїня“ вважав дурницею, виключною власністю і витвором голодних лїтератів та голих професорів. Що й сам він одного прекрасного поранка з усїм своїм князївством міг опинити ся в рядах тої „голоти" — про се не думав. Вірив в своє щастє, котре вже кілька разів подавало єму помічну руку в хвилях, коли опиняв ся вже на самім краю пропасти і руїни. Тим-то й не диво, що князївський двір не був відповідною школою для духового розвою Івана і що можучи заспокоювати всї свої низькі апетити, які тілько були доступні єго нерозвитій души, він швидко пересичував ся і починав нудитись у своїм примусовім бездїйстві.

 

X.

 

Але щастє всьміхнуло ся єму. Князь пригадав собі, що має за границею жінку й дочку, що живуть вони там у дорогій столицї на дуже скупенькім етатї, що нетерпливо дожидають єго приїзду враз зі сьвіжим капіталом, що капітал той, о скілько можна було єго стягнути то продажею збіжя та волів, то позикою в жидів і лихвярів, находить ся щасливо в єго шкатулї, і що одним словом, пора було їхати. То-ж казав готовити все до подорожі, і за кілька день рушили. Подорож, ненастанне товаришованє з кіньми і природою осьвіжили Івана. Мав занятє, хоч і не потребував працювати. Очи єго сковзали ся по ріжнородних околицях, перебігали мимо сел, в котрих сотнї подібних до него Іванів зітхали і тужливо глядїли в слїд за улїтаючою княжою каритою, надармо думаючи о роскоши хоч раз в житю проїхати ся отак в сьвіт широкий, — мимо місточок, в котрих стрічали неохибне болото або куряву, неохибні громади на пів голих жиденят на серед вулицї і неохибні набресклі лиця пяниць, що́ висували ся з вікон і дверей шинків. Іван зразу цїкаво і поквапно ловив очима ті подорожні подробицї, радісно витав кождий далекий вершок гори, кождий наглий закрут ріки, кожду невидану досї вежу, що́ здалека мов величезна шпилька вихиляла ся понад зелень лїсів або понад золотисту площу спілої пшеницї. Сьвіже повітрє поправило і заострило єго апетит, розільляло здоровий румянець по єго щоках. Чув ся знов вдоволеним і не бажав нїчого нового.

 

Але вдоволенє се трівало недовго. Подорож ішла помалу і почала вкінци втомляти єго своєю одностайністю. При кождім новім видї, скрутї, мостї, версї гори з прикрістю пригадував собі Іван: Е, таке самісїньке я вже бачив. В кождім новім місточку мимоволї з уст єго виривали ся неохибні окрики: „З дороги, голото! А щоби вас!... З дороги, бо розтолочу !“ Впрочім давали ся Іванови чути й деякі недобрі боки князївської вдачі: погані нічлїги для слуг, невиспанє, чим раз частїйші прояви князївського злого гумору, що́ показували ся в ненастаннім бурчаню на лїнивство, недостаточний поспіх, на марнованє грошей, нешанованє лївреї і т. і. Правда, Іванови князь нїколи не мав нїчого закинути, але те вічне наріканє на лакеїв, що́ сидїли тут-же побіч него, дразнило Івана, як шкрябанє залїзом по склї. Кізли княжої карити ставали ся для Івана з кождим днем твердші, невигіднїйші і ненависнїйші.

 

— Боже, коли-би хоч яка зміна, яка пригода в дорозї! — зітхнув раз Іван, коли рано з готелю вибирали ся в дальшу подорож і в перспективі являв ся Іванови довгий день, котрий треба було протовчи ся на шкіряній подушцї посеред одностайних піль і лук, під палким промінєм серпневого сонця. А надто ще вид тисячів людей, занятих полевою роботою, будив в Івановій душі якесь прикре чутє. І рад він був, що вирвав ся з того ярма, а притім починав чути щось немов гризоту сумлїня, немов-би ся єго подорож була тяжким гріхом. Але найгірше разив єго сьпів отих робучих людей. Поки ще він був Іваном Лїнюхом, сьпівав дуже часто, і сьпіваючи ті прості, сердечні сьпіванки про долю, про любов і любовні пригоди дізнавав дивної полекші. Але від часу, коли чудовий перстінь обхопив єго палець і розбудив в єго душі нові сили, новий сьвіт бажань в тій-же хвилї заспокоюваних, та повертаючих усе на ново і вилїтаючих щораз то в ширші круги, — від тої хвилї пісьня втекла від него. Зразу вона видавалась єму дурницею, не стоючою того, щоби на неї тратити хвилю часу, а тепер звенїла єму в ухах, мов якась гірка наруга. Ті люде сьпівають — мабуть вони щасливі!

 

I Іван трібував заглянути у власне нутро́ і спитав сам себе; „А я, чи-ж я щасливий?" Не вмів відповісти собі на те питанє. Адже-ж, бачить ся, нїчого єму не хибує, а прецїнь він чує ся таким одиноким, далеким від других людей, чує таку пустиню довкола себе, і не знає, чим єї заповнити. Кілька разів трібував в той бік звернути свої бажаня і зажадати їх сповненя, але з зачудуванєм і переляком переконував ся, що чудовий перстінь в тім пунктї безсильний. І не диво. Перстінь сповнював тілько ясно означені бажаня, а таких загальних, як „хочу бути вдоволеним" або „хочу чути ся щасливим “ перстінь не міг сповнити. Ту вже сповненє залежало від самого Івана, ту нїякий перстінь нїчого не міг єму порадити.

 

— Ах, коби хоч яка пригода в дорозї! — зітхав Іван сидячи на кізлах і з якоюсь трівогою позираючи в неясну далечину, заслонену на-пів-прозірчастою ранною мглою.

 

Що правда, пригод в дорозї не хибло й доси, але пригоди ті були самі глупі, такі, що не могли Іванови дати нїякої розривки, тим більше, що зараз в першій хвилї сила чудового перстеня все направляла, так що Іван не потребував навіть пальцем рушати. То колесо зломить ся, то посторонок урве ся, то кінь підкову згубить — ну, що се за пригоди ! Та сим разом на Іванове бажанє лучила ся пригода забавнїйша: князь згубив гроші. Бачить Іван, що князь в каритї крутить ся, кидаєсь, зітхає, ба далї й клясти починає. Бачить се Іван, але нїчого, мовчить і їде. Нараз князь кричить :

 

— Стій!

 

Іван зупиняє, четверню.

 

— Що у тристенного, — воркоче князь, перешукуючи всї свої кішенї і саквояжі, — адже-ж я недавно мав єї в руках.

 

Лакеї позіскакували зі своїх сиджень і поставали в покірних поставах, понатягавши ся мов струни, по обох боках карити.

 

— Гей, ви тумани, — крикнув в кінци князь, — чи не бачив з вас котрий моєї портмонетки з грішми?

 

— Нї, ясний пане! — в оден голос відповіли оба лакеї.

 

— А ти Іване?

 

— Я бачив, ясний пане.

 

— Де?

 

— Вчора ясний пан дав єї тій панї, що у нас була на чаю.

 

— Ти дурень, Іване! — крикнув князь, пригадавши собі в тій хвилї, що Іван сказав чистїсїньку правду.

 

— А, коли я дурень, — преспокійно відказав Іван, — то нехай ясний пан пішле лакеїв шукати портмонетки по дорозї. Бачить ся мінї — додав насьмішливо, що перед кількома хвилями щось випало з карити. Може то вона.

 

Покміітив князь, що Іван насьміхає ся з него і весь спалахнув гнївом. Знав добре, що з замкнутої карити портмонетка не могла випасти, особливо коли перед тим єї в каритї не було, і що навіть коли-би була і коли-би випала, то Іван сидячи на кізлах не міг-би сего анї бачити анї чути за туркотом колїс та лускотом кіньських копит. Та все таки щоби зберегти свою князївську повагу супроти лакеїв, він гримнув на них:

 

— А ну, тумани, чого стоїте ? Бігайте що духу! То не може бути, щоби вона пропала. Я ту вихилив ся, то може й справдї... Біжіть! Гостинець пустий, то коли не дуже далеко випала, то певно найти ся мусить.

 

А сам аж зубами скреготав, що міг так забути ся. Бояв ся, щоби лакеї не розтрубили перед княгинею історії про тоту паню, що́ була у них на чаю в незнайомім містї і котрій він дарував свою портмонетку з 200 ґульденами.

 

— Слухай Іване, — сказав князь по хвили, коли лакеї, також усьміхаючи ся недовірливо, потупцювали долї гостинцем, — чи ти направду бачив, як я давав тій панї портмонетку? Бо я щось собі того не можу пригадати, — мабуть дуже вже в голові шуміло.

 

— Я дурень, ясний пане, — коротко відрізав Іван. — Нїчого я не бачив. Я тілько чув, як портмонетка перед хвилею випала з карити. От уже й лакеї вертають, — додав озирнувши ся. — Найшли, біжать.

 

— Що? Найшли? — крикнув князь, не можучи з диву отямити ся.

 

— Так є! Ось вона, ясний пане, — в оден голос крикнули лакеї, подаючи князеви портмонетку з грішми.

 

Князь доразу остовпів, очам своїм вірити не хотїв, але портмонетка була так безсумнївно-дїйсно в єго руцї, що єму не лишалось нїчого іншого, як тілько сховати єї до кішенї і дякувати невиясненому злучаєви, що вивів єго з клопоту. Та все таки він підозрівав, що Іван сяк чи так мав у тім „злучаю“ свою руку, і длятого вечером, коли станули в заїзднім домі на ніч, покликав Івана до свого покою і запитав, єго в чотири очи:

 

— Ну, Іване, скажи мінї, як властиво було з тою портмонеткою ?

 

Іван зразу прикинув ся дурником.

 

— Не моя річ се знати, ясний пане, — сказав.

 

— Е, іди, йди, не балакай пусте! — сказав князь, добродушно плешучи єго по плечи. — Ну, скажи, не бій ся, я не буду гнївати ся.

 

— Та що ту говорити, ясний пане, — сказав Іван. — Тота панї, діставши портмонетку від ясного пана, якось єї випустила. Я підняв єї і сховав, щоби ясному панови віддати, а коли ясний пан почав єї шукати в каритї, я випустив єї на гостинець.

 

— Ой, Іване, — крикнув князь, — а як-би був єї хто інший найшов ?

 

Іван усьміхнув ся. '

 

— Ну, то що-ж? — сказав спокійно. — Був-би якийсь бідолаха порятував ся, а ясний пан прецїнь і так не міг-би був навіть подумати, що вона на гостинци згубила ся.

 

Князь хотїв ще щось дальше сказати, але замовчав і тілько з підлоба, недовірливо поглянув на Івана.

 

— Ей, поганий жарт, — подумав собі Іван, покмітивши, се. — Ще готов мене князь уважати за злодїя. Лїпше дам спокій.

 

XI.

 

Післья сего якийсь час їхали без нїяких пригод. Іван нудив ся чим раз більше, тим більше, що вони давно вже переїхали в чужу сторону, де люде говорили незрозумілим язиком, край був рівний та одностайний, так що й на околицю дивити ся з кізлів було вкучно. Тілько тисячі женцїв і косарів по обох боках шляху мигали довкола. І щораз частїйше підхоплював Іван в своїй душі якесь дивне, неясне і несьміле ще чутє, немов-би заздрість на вид тих роботящих, потомлених а невтомимих людей, то раз зігнутих луком при роботї, облитих потом, так що здалека видно було їх мокрі сорочки, що́ прилипали до плечей, то знов сидячих весело в крузї на стерни поміж снопами за полуденком. Але прикре те чутє в душі Івана мигало тілько на хвилину, і бачилось, не лишало по собі нїякого слїду крім тихенького зітханя. Гірше допікала єму одностайна їзда та сонїшна жара.

 

— Коби хоч лїс тїнистий подибати! — подумав собі Іван, і в тійже хвилї, підвівши очи понад кіньські голови побачив недалеко перед собою темнозелену стїну високого соснового лїса, від котрого, бачилось, на тисячу кроків віяло осьвіжаючим холодом і чудовим смоляним запахом. Аж лекше якось зробило ся на душі у Івана, коли побачив, що гостинець білою вузенькою лентою врізав ся в те тїнисте, зелене озеро, і тяг ся, тяг ся поміж єго стїнами, поки аж не згубив ся десь в далекій далечинї. В лїсї стояла поважна, таємнича тиша, а гуркіт колїс і стукіт кіньських копит лунав якось приглушено, мов несьміло.

 

— В такім лїсї й розбійникам ялось-би гостювати, — подумав собі Іван. Єму пригадали ся ті розбійники в темнім, величезнім лїсї, про котрих він малим іще тілько страховищ наслухав ся в бабусиних казках. — От як-би нам тепер здибати ся з такими розбійниками! — подумав. Та не встиг се подумати, коли втім нараз по обох боках дороги з поміж гущавини вискочила цїла шайка якихось обшарпаних волоцюг і кинула ся до карити.

 

— Стій! — закричали волоцюги, махаючи кіями поперед кіньми і хапаючи їх за посторонки.

 

Іван зупинив четверню. Драби обскочили кариту і перших постягали лакеїв.

 

— Де гроші? — верещали вони.

 

— Питайте пана.

 

— Бийте лакейські душі! — крикнув ватажко волоцюгів. — Бийте, щоби душа пити просила, нехай признають ся!

 

Драбам не треба було се два рази говорити. В одній хвилї кілька дужих хлопцїв розпростерло бідних лакеїв на серед гостинця тай давай молотити їх ломаками. Тимчасом інші витягли з карити князя, котрий зо страху, бачилось, онїмів цїлком.

 

— Де гроші? — крикнув єму над вухом ватажко.

 

— Лю... лю... люде! Лю... лю... люде! — блеконїв князь, не можучи з переляку вимовити слова.

 

— Ге, ге! Ясному пану язик запутав ся! — посьмішкували ся драби. Ватажко тимчасом перешукував нутро карити. Але хоч і як старанно перетрясав, то все таки крім золотого годинника і деяких других цїнних річей нїчого не міг найти. Грошей мов і зовсїм не було в каритї.

 

— Певно їх при собі має, — сказав ватажко і почав так само старанно обшукувати князївську особу. Але і се було надармо. Князь немов прочував біду і рано, заким рушили в дорогу, сховав гроші в потайник зроблений в деревяному пудлї карити і відомий тілько єму одному. При собі мав тілько кілька ґульденів дрібними.

 

— Де гроші? — що сили верескнув драб, телепаючи князем мов горсткою, так що мало дух з него не витряс.

 

— Лю... лю... лю... — блеконїв у-в-одно князь тремтячи і не можучи встояти ся на ногах.

 

— Положіть єго і бийте, поки єму язик не розвяже ся, — закомендерував ватажко.

 

Бідний князь не міг навіть кричати, а тілько пищав під ударами як дитина.

 

— Беріть ще й візника, може нам сей скаже! — комендерував тимчасом ватажко, і зараз кілька драбів кинуло ся до Івана, щоби стягнути єго з кізлів.

 

— Дай спокій, ти! — огризнув ся Іван, що́ за весь той час преспокійно собі сидїв на кізлах і держав конї. — Не руш, бо конї сполошать ся.

 

— Де гроші, блюдолизе! — кричав ватажко, махаючи здоровенною патерицею.

 

— Не знаю, — сказав Іван.

 

— Зараз ти будеш знати! — крикнули розбійники і почали шарпати Івана.

 

— Дай спокій оден з другим, бо впаду в злість, — напоминав їх Іван.

 

— Ану, ану впадь! — кричали розбійники голосно регочучись, і в тій хвилї шарпнули Івана так, що він мов сніп злетїв з кізлів. Буки рясно посипали ся на єго плечі.

 

— А то що, бєте? — крикнув Іван.

 

— А ти думав, що жартуємо? — реготали ся драби і молотили ще дужше.

 

— Ах ви драбськи душі! — крикнув Іван, зірвав ся з землї і вхопив свій батіг тоншим кінцем у руку. Замахнув довжезним пужалном так, що аж засвистало в повітрі. Вигинчастий, ременем оплетений прут гадюкою оперезав голову ватажка, котрий від тої несподїванки від разу впав на землю мов косою підкошений. Другий замах повалив на землю другого драба, третій обезвічив третього, переломивши єму кости  в обох руках. Заким розбійники поміркували ся, що Іван направду боронить ся, вже пять з поміж них було калїками. А Іван гаратав далї, кождому даючи лиш по разу, але так, що мав того досить на весь вік. Увільнив князя, поголомшив тих, що́ держали коней, а ті що́ били лакеїв, не чекаючи почесної, і самі пустили ся навтїкача. Тодї Іван спокійнїсенько принїс із поблизького потока путню води, відільляв князя і дав єму напити ся, протверезив також лакеїв і з ними разом всадив князя до карити, а нарешті ту саму самарянську прислугу зробив також ватажкови опришків і єго кумпанам, що́ мов порозкидані снопи лежали на серед гостинця. Голова в ватажка напухла як баняк, а поперек лиця мав він синій басаман, мов ковбасу.

 

— А не казав я вам: дайте спокій? — добродушно мовив до него Іван. Та ватажко нїяк іще не міг прийти до себе. Сидячи посеред гостинця він в нетямі тілько рушав поблїдлими устами, але не міг з них видобути анї слова.

 

— Бувайте здорові, людкове добрі! — сказав Іван, вилїз на своє місце і взяв віжки до рук. Карита рушила з місця і швидко щезла розбійникам з очей. В найблизшім містї князь мусїв задержати ся троха довше і кілька день пролежати в ліжку. Іван пильнував єго як батька, не спав цїлими ночами і доносив князеви всего, чого тілько той потребував, хоч князь забув навіть дати єму гроші на видатки. Нарештї по кількох днях князь прийшов цїлком до себе і міг уже спокійно згадувати про страшну пригоду.

 

— Так се ти сам оден побив їх? — питав він Івана.

 

— Ну, а з ким-же я мав їх бити, — відповів Іван, — коли вас вони били?

 

— Але бій ся Бога, Іване, — скрикнув князь, — коли ти чув у собі таку силу, то чому-ж ти не побив їх уперед, заким іще вони до мене причепили ся ?

 

— Як би мінї ясний пан був казав — почав Іван з найглупійшим на сьвітї видом.

 

— Мій Боже, який-же ти дурень, Іване! — скрикнув князь.

 

— Знаю се, ясний пане! — відповів Іван з радісним лицем. — І власне для того я не рушав ся з місця.

 

Князь тілько уста отворив.

 

XII.

 

Аж ось приїхали до міста, де проживала князева сїмья — жінка й дочка. Мабуть не дуже сердечно витали ся князь з княгинею, бо гроші, що привіз князь із рідного краю, зовсїм  нерозмірні були до того, чого ожидала княгиня і чого потребували обі дами. Іван від разу почув, що в гарненькій вільлї, в котрій жила князївська сїмья й прислуга, стоїть якийсь прикрий дух, якесь повітрє душне та сперте мов перед бурею. З розговорів, які день у день вели ся між прислугою, він довідав ся, що обі панїї в часї неприсутности князя наробили богато довгів, котрі разом з тими, що́ залягали ще перед від'їздом князя до краю, доросли до дуже поважної суми.

 

— Ну, тай допекли вже нам ті вірителї, — говорили слуги. — Вже нераз княгиня казала аж викидати їх за двері, не пускати в браму. Та як ти єго не пустиш? У нас у краю зараз би пізнати: прийде жид, пейсатий, довгополий, ну то чоловік зараз бачить, що єго треба за карк та за двері. А ту дїдько їх пізнає, хто жид, а хто не жид. Прийде пан, у перстенях, при золотім ланцюху, вбраний так, що думав-би чоловік: князь якийсь! А ту за хвилю ясна панї дзвонить і каже того пана брати за плечі тай викидати!

 

З таких і подібних розмов Іван довідав ся, що княгиня з тяжкою бідою встигла зацитькати вірителїв, щоби ждали аж до приїзду князя і що, значить, тепер іно невидно вони спадуть сюди мов круки, а коли князївських грошей не стане, то треба надїяти ся великої біди.

 

Іван з разу сам собі не міг вияснити, чому всї ті розмови дотикали єго так боляче, немов-би то річ ішла про єго власну родину. Що привязувало єго до князя? Нїчогісїнько. Не подобала ся єму й княгиня таки від першого погляду. Була се висока, випростувана, горда панї, котра досї анї разу навіть не зволила зирнути на него і загалом з прислугою обходила ся як з худобою або бездушними меблями. А  княжна? Іван з разу якось не запримітив єї. Була се невеличка, дрібненька осібка з круглою як яблочко головкою, капиночку задертим носиком і чорними, цїкавими оченятами, безмірно рухлива і щебетлива, вічно занята собою, своєю туалєтою, своїми канарками, своїми обожателями. Іван побачив єї аж кілька день по своїм приїздї, коли прийшла оглядати четверню, що́ приїхала з краю.

 

— Ах, які-ж вони гарні! Ах, які-ж вони миленькі! — скрикувала вона, плещучи коней по хребтах та мордах своєю дрібною, майже дїтською рукою. — Тепер я буду могла виїжджати на корсо, правда папочко?

 

— Ну, так, розуміє ся! — буркнув князь.

 

— Тілько ти мусиш купити мінї кабріолєтик гарнесенький, гарнесенький. Купиш, папочко ?

 

— Ей ти щебетушко моя! — сумовито сказав князь, — чого-би я для тебе не купив! Та тілько бачиш...

 

— Е, що там бачити! Купиш, купиш, купиш! — приговорювала дївчина скачучи довкола батька і гладячи єго по під бороду. — Ах, як то буде чудесно!

 

А потому додала, приймаючи нараз поважний, а навіть  троха затурбований вид:

 

— А візник ? Чи се той візник, котрого ти папо з краю привіз ? — спитала показуючи на Івана, що́ стояв перед нею держачи конї.

 

— Той самий, Нїночко.

 

— Який поганий!

 

— Поганий, дитино ? Чому поганий ?

 

— Правдивий медвідь. Куди я з ним покажу ся ?

 

— То можемо єго відправити, — сказав князь.

 

— Відправ папочко. Приймемо джокея, такого, що́ й услужити потрафить.

 

І лестячи ся до батька мов кіточка вона пішла з ним у покої.

 

Іван почув правдиву ненависть до тої сороки, що́, здавало ся, не мала нїякісїнького розуміня о божім сьвітї і о клопотах житя. То й справдї він почував якусь таємну радість, коли одного дня вірителї довідавши ся про приїзд князя і давши єму троха віддихнути, цїлою ватагою облягли князївську вільлю і оден за другим почали достукувати ся до покоїв. — Хотїв я допомогти їм — думав собі Іван. — Але коли се такі лехкодухи, то нехай самі собі радять як зуміють. Навіть пальцем задля них не рушу, он що!

 

І сїв собі на лавцї під стїною вільлї курячи люльку і не думаючи нї про що більше, як се звик був чинити в недїлю з полудня, коли ще служив у селї і коли для него наставала хоч коротка хвиля відпочивку.

 

— Іване! — роздав ся нараз сріблистий голосок з ґалєрії тут-же над єго головою.

 

— Слухаю ! — сказав Іван.

 

— Будь такий добрий, запряжи пару гнїдих до фаетону !

 

Легкий шелест сукнї сьвідчив, що властителька того голосу сквапно віддалила ся.

 

— Котра-би то могла бути, стара чи молода? — думав Іван, котрий не міг бачити єї лиця. — Чорт їх по голосї пізнає, коли обі пищать як кітки. Але почекай лишень, ти вивірко!

 

Воркотячи він пішов до стайнї, де конї були вже вичищені, фаетон приготований, упряж блищала ся мов зеркало. Заким Іван наблизив ся до дверей, уже фаетон був запряжений.

 

В тій хвилї з вільлї вибігла панна Нїна, румяна, сьвіжа, в моднім спацеровім строю.

 

— Там папа з тими своїми вірителями марудить, — щебетала вона на пів сама до себе, на пів до Івана. — Що я маю слухати їх нудного балаканя ? Красше переїхати ся до лїска.

 

І стала перед фаетоном, дожидаючи, щоб Іван допоміг їй всїсти, але навіть не дивлячи ся на него.

 

— Я з паннунцею не поїду, — сказав рішучо Іван.

 

— Не поїдеш ? А то чому ?

 

— Бо я поганий, медвідь, а паннунцї треба джокея.

 

— Що ? що ? що ? — лепотїла панна Нїна, а єї личко спалахнуло живим румянцем — не знати, чи з гнїву, чи може зо встиду.

 

— Нехай собі паннунця шукають джокея, а я не поїду, — повторив Іван.

 

Панна Нїна ще хвилю вдивлювала ся в него якимись, не то зачудіваними, не то безконечно жалібними очима. Румянець звільна щез із єї лиця, котре поблїдло-поблідло, а на. очах у неї закрутили ся сльози.

 

— Грубіян! — шепнула і відвернула ся, щоби іти назад до покою.

 

Івана немов-би хто клїщами стис за серце.

 

— Ну, нехай паннунця сїдають, — сказав лагіднїйшим голосом. — Поїдемо вже, коли паннунця хочуть.

 

— Я не хочу! не поїду! — відрізала Нїна, і не глянувши навіть на него пішла до покою.

 

— Отто я дурний як чобіт, — воркотїв сам до себе Іван, сидячи знов з люлькою в зубах на лавочцї (конї і фаетон уже давно стояли на своїх місцях). — Непотрібно я вирвав ся. Ще собі подумає, що й я хочу користати з їх загального клопоту, щоби ій збитки робити. Фе, Іване, се не гарно, дуже не гарно !

 

І думав-передумував, що єму далї робити ? Чи допомогти князеви, чи покинути єго ? Та не видумавши нїчого путнього, він махнув рукою і сказав сам до себе :

 

— Агій, та ще жидівська школа не валить ся ! Почекаємо, що дальше буде.

 

ХIII.

 

Якось не якось зумів князь зацитькати своїх вірителїв, хоч тих грошей, що він привіз із краю, не вистало навіть на те, щоби покрити й половину довгу. Але в гарненькій вільлї настали тяжкі часи. Треба було оскупно видавати на їду і на всякі найконечнїйші потреби, щоби тілько про людське око держати ся сяк-так з гонором. Потаємно продали пару коней і тяжку кариту, в котрій князь приїхав із краю, але й сего на довго не вистало. Тїлько феноменальна лехкодушність князя і єго дочки та нїкому недоступні гордощі княгинї могли ще сяк так держати рівновагу в тім безвихіднім положеню. Іван довідав ся від лакеїв, що князь листом наказав свойому повномічникови в краю продати як найшвидше головну часть дібр.

 

— Повномічник, — говорив далї лакей — як стій так погди відписав нашому ясному панови, що з продажі дібр нїчого тими часами не буде, раз що нема купця, а подруге, що нема що продавати.

 

— Як то нема що продавати?

 

— А так, що вірителї влїзли ясному панови на ґрунт, поінтабулювали ся і виправували собі таке, що весь дохід іде їм на сплату довгу і процентів. Як-би був оден віритель, або як-би вони всї погодили ся, то може-би суд добра продав. Але вони чомусь не можуть погодити ся, мабуть надїють ся з ясного князя ще щось більше видусити, і для того держать єго немов того, що за одну ногу завішений. І длятого повномічник написав, що не може анї дібр продати, анї доходу з них посилати.

 

Іванови аж якось горячо зробило ся, коли стрібував перенести ся в положенє князя.

 

— І чим-же се скінчить ся? — запитав він.

 

— Дочку продадуть, — злорадно всьміхаючи ся шепнув єму до уха лакей.

 

— Дочку ? Панну Нїну ? — остовпілий з дива скрикнув Іван.

 

— А вже-ж не кого. Є тут оден старий скупиндряга, головний віритель князя. Бароном титулує ся, але є собі простий жид, що ще з батька нашого князя почав соки тягнути і на нїм великого маєтку доробив ся. Тай маюча шельма! не відступає нашого ясного пана анї на крок, а як ми ось ту замешкали, то він і собі-ж. Ну, а при тій спосібности і інших паничиків підскубує. Так ото той барон знає дуже докладно, як стоять дїла нашого ясне-осьвіченого, та про те кредитує єму. Тепер ось знов якусь немаленьку суму позичив. Очевидно хоче так обпутати князя, щоби той нарештї мусїв віддати єму доньку. Вже він давнїйше поривав ся єї дістати, але тодї ще наші пани троха лїпше стояли, то мало єго вікном не викинули. Та він байдуже собі, всьміхнув ся, перепросив князя і княгиню, і далї своє ремесло провадив. Але тепер, знаю напевно, не піде вже так гладко. Тепер коли барон скаже: дайте за мене панну! — то вони не посьміють відмовити, ще й мусять чинити ся, що радї такому щастю.

 

— Ну, а щож панна? Не вже вона так зараз і піде  за барона?

 

— Та що панна? Адже-ж бачиш яка вона! Скаче, сьпіває, танцює, грає, немов-би нї о чім іншім на сьвітї й не знала. Що  ти з таким веретеном зробиш? Ну певно, як їй скажуть іти за барона, то вона не тої засьпіває. Але того смутку також на довго не стане. Барон богатий, дасть їй то, чого їй батько не може дати, а вона за строями, забавами і кавалерами швидко і про барона забуде. Недурно то кажуть : жінка як верба, де єї посади, там і прийме ся.

 

Іванови аж мороз переходив по тїлї при тих словах. Так ось яка доля чекає сю гарненьку, нї в чому не тямущу дитину! Він не сумнївав ся, що князь спосібний на те, щоб єї продати. Бажав тілько побачити того крука, що́ так довго чатував на свою здобичу. І недовго прийшлось єму ждати.. Ще того самого дня барон прийшов зложити князеви візиту. Був то шпаковатий уже паниско, з випасеним животом, гладко виголеним лицем і вставлюваними зубами. Він мав звичай відкашлювати голосно і колисав ся на ногах мов бричка на ресорах. Великі, оловяні очи глядїли якось тупо, без виразу, тілько на мяснистих устах проблискував раз-у-раз якийсь неприємний, зрадливий, чисто жидівський усьміх.

 

— Ну, сей певно чоловіка супокійно схрупає і вином запьє! — подумав Іван, придививши ся баронови. І гірко, жалісливо якось зробило ся єму на души.

 

— Іване ! — роздав ся тут-же над ним голос панни Нїни.

 

— Слухаю паннунцї, — сказав обертаючись Іван, змішаний чогось, немов-би хто зловив єго на якім злім учинку.

 

— Гнїваєш ся ще на мене?

 

— Що се паннунця мовлять ? — скрикнув Іван ще дужше змішавши ся. — Хіба-ж я коли не будь... ?

 

— Значить, поїдеш зо мною?

 

— З охотою. В тій хвилї все буде готове.

 

Іван кинув ся до стайнї.

 

— Я зараз вийду вбрана, — кликнула на здогін єму панна Нїна.

 

За малу хвилину вже Іван з кіньми і з фаетоном чекав перед ґанком. Незабаром вийшла й панночка.

 

— Прийшов той обридливий барон, — щебетала вона вже прямо до Івана, поки сей допомагав їй сїсти до фаетона. — А, правда, ти єго не знаєш ! Щасливий ти! А я не хочу й через пять хвилин бути з ним під одним дахом. Нехай там з татком перекидує ся пустими комплїментами!

 

Проїхавши може з пів години прибули до лїска. Спацери в тїнистих алеях були майже пусті. Повітрє було чудове, повне запаху і сьвіжости, цїле звенїло сьпівом пташенят. Іван почав помалїйше їхати. Єму конче хотїло ся поговорити з панночкою, а якимось прочутєм він зміркував, що й вона неспокійна сидить у фаетонї.

 

— Прошу паннунцї, — сказав Іван обертаючи ся троха до неї, — чи то правда, що паннунця виходять замуж за барона ?

 

Панна Нїна стрепенула ся в повозї, мов опечена.

 

— Хто тобі се сказав?

 

— Та я чув, слуги говорили.

 

— А як-би так було, то що?

 

— Жаль менї паннунцї, дуже жаль, — сказав простодушно Іван. — Тим більше — додав по хвили, — що, як бачу, паннунця не дуже єго люблять.

 

— Ох, ненавиджу єго ! — скрикнула панна Нїна.

 

— А чи то правда, — говорив далї Іван, — нехай паннунця дарують мою цїкавість, але я з доброго серця питаю, — чи то правда, що родичі хочуть паннунцю продати баронови ?

 

— Що ти мовиш? — скрикнула панна Нїна, поблїднївши мов труп.

 

— Я дурний Іван, повторяю як дитина те, що другі говорять.

 

— Так ось вони що о мнї говорять ! — прошептала панночка, чуючи, що їй у грудях починає дух захапувати.

 

— І чи то правда, що татко паннунцин винен баронови богато грошей і за те паннунця...

 

— Мовчи! не дорізуй мене! — скрикнула панна Нїна, котрій аж тепер, за брутальними хоч і щирими Івановими словами, почало нараз свитати в голові.

 

Конї рушили швидше. До кінця проїздки між Іваном а Нїною не було більше сказано анї одного слова.

 

XIV.

 

На другий день знов Нїна казала Іванови прилагодити конї і повіз, хоч барона сегоднї у них не було.

 

— Розповідж мінї дещо о нашім краю, — сказала панна, коли вони в'їхали в алєю.

 

— А щож я паннунцї розповім ? — сказав Іван. — Знаю тілько село і хлопське житє.

 

— Розповідж мінї про село і про хлопське житє! Десять лїт жию вже за границею. Тужу часом за селом. Боже! Там іще я була щаслива. А тут...

 

Сльози перервали єї мову.

 

— Най паннунця не плачуть! — мовив Іван. — Село не втече. Ще паннунця можуть вернути до него і бути щасливою.

 

— Пропало, Іване, пропало! — хлипала панна Нїна, закриваючи лице руками. — Вчора таточко продав мене баронови. Навіть контракт уже підписали. В мясницї наше весїлє.

 

На сю відомість Іван не найшов слів потїхи. А панна Нїна нараз обтерла сльози і випрямила ся.

 

— Нї, нїчого з того не буде! — скрикнула рішучо.

 

Іван видивив ся на єї зарумянене личко, в єі мокрі ще, розіскрені очи.

 

— Не дождуть вони, щоби я піддала ся їх спекуляціям !

 

— А щож паннунця зроблять?

 

— Утоплю ся!

 

— Боже! Що се паннунця виговорюють! — скрикнув Іван.

 

— Утоплю ся, заріжу ся, повішу ся, або втечу, найму ся на службу, але за барона не піду. Ох, як я їх ненавиджу! І єго і всїх тих, що́ кажуть мінї називати ся батьком і матїрю, а вміють тілько розбуджувати мою пиху і шахрувати моєю душею! Всїх ненавиджу, всїх!

 

— І мене? — стиха запитав Іван.

 

— І тебе також, також! За те, що так як лис силуєш ся закрасти ся до моєї душі і з лакейської цїкавости розглянути, що в нїй дїє ся, щоби потому мати о чім говорити з другими лакеями, судити мене, осьміювати по за очи!

 

— Паннунцю! — сказав поважно Іван. — Прошу паннунцї так не говорити. Нїколи нїкого не суджу і не обмовляю анї в очи анї по за очи. А коли я де про що паннунці питав ся, то тілько для того, що бажав-би я паннунцї допомогти.

 

— Мінї? Ти, Іване?

 

— А чому-ж-би нї ? Коли тілько паннунця схочуть.

 

— А щож ти можеш для мене зробити, Іване ?

 

— Все, що паннунця схочуть.

 

— Все! Ну, то досить богато. А коли я схочу щоби на примір отсей стовп з лїхтарнею прийшов сюди і поклонив ся мінї ?

 

Ледво панна Нїна висказала ті слова, коли в тім грубий дубовий стовп, на котрім була лїхтарня, важко стогнучи та сопучи викоріцмав ся з землї, наблизив ся до фаетона кумедно перехиляючи ся то в сей то в той бік і сильно хруснувши в половинї поклонив ся їй, а потому вернув назад на своє місце.

 

— Ха, ха, ха, ха! — не могла здержати ся панна Нїна, щоби помимо всего свойого смутку не вибухнути голосним сьміхом на той вид. Але зараз споважнїла.

 

— Що се за чудеса такі, Іване?

 

— Адже-ж я паннунцї мовив, що можу все зробити, що тілько захочу, відповів спокійно Іван.

 

— Щож то, ти чарівник якийсь?

 

— Чарівник не чарівник, але маю таку силу.

 

— Значить, можеш і таке зробити, щоби барон зломав собі шию, як тілько до нас прийде ?

 

— Можу — сказав Іван. — Але на що се паннунцї придасть ся?

 

— Маєш рацїю, — сумно сказала панна Нїна. — Злюка з мене, чую се. А єго нещастє нї на щоб мінї не придало ся. Не він, то котрий небудь другий єго кумпан купив-би мене, все одно, чи я мала би довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване, — сказала надумавши ся хвилину. — Коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоби я була щаслива.

 

— Сего одного, прошу паннунцї, не можу зробити, — сумно сказав Іван.

 

— Як то не можеш? Чому?

 

— Бо як-би я міг, то зробив-би се на самий перед собі самому.

 

— Значить, і ти також нещасливий? — з щирим співчутєм запитала панна Нїна.

 

— О, і дуже! — сказав Іван.

 

— Правда, ти слуга!

 

— Е, що там слуга, — відмовив Іван. — Коли я служу, то з власної волї. Адже-ж бачуть паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунцї поклонив ся, то не велика-би мінї річ була в одній хвили зробити себе зі слуги паном. Але що мінї з того?

 

— Ну, так чого-ж тобі не стає?

 

— Ет, що там о тім балакати! — сказав Іван махнувши рукою.

 

Минуло кілька день. Нїна, бачилось, сторонила від Івана, котрий також задуманий і сумний сидїв переважно в стайнї або під стайнею. Тужно єму було за селом, обридло єму мїсто і тота ненастанна сутолока чужих людей, і тота безліч терпіня та дотисків, котрі кождий з тих людей звичайно носить, з собою і старанно ховає перед оком сусїда, мов незнати який дорогий скарб. Порожнеча і безцїльність бутя, котрі вже перед тим нераз давали ся єму чути, тепер стали перед ним в цїлій своїй безнадїйній наготї, окружили єго мов гладкі стїни, високі-високі аж до неба, мов страшенна тюрма, котру він мусїв носити з собою аж до смерти. Воля єго, не находячи собі нїде стриму анї перешкод анї границь — ослабла. Впрочім що єму по нїй, коли одинока перепона здвигла ся їй власне там, де було ядро всего. Все давав єму чудовий перстінь крім щастя і внутрішнього вдоволеня. Кілька разів уже Іванови приходила думка до голови, що лїпше-б єму було обходити ся без того чудового дару. Але все ще якась надїя блискотїла перед ним, а надїя та тепер мала подобу і лице і голос — панни Нїни. Допомогти їй, стати їй у пригодї, видерти єї з руки негідних лихвярів і не менше негідних родителів, а через те і пісьля того позискати єї любов — ось про що думав Іван сидячи одиноко на своїй лавочцї та пихкаючи люльку на короткім цибусї.

 

Правда, не від разу дійшов Іван до такої скромности. З початку поміркувавши, що Нїна єму почала подобати ся, він забажав, щоб вона полюбила єго. Та на диво перстінь. і ту показав ся безсильний. Коли Іван бажав, щоб вона в тій хвилї прийшла до кухнї або на подвірє, щоби поклепала коня по шиі або вдарила єго по плечи, щоби засьміяла ся або розгнївала ся — все те сповнювалось єму зараз. Але найгорячійші єго бажаня, щоб вона полюбила єго, оставали ся несповнені. В єї присутности він чув себе несьмілим і несвобідним, чув що від неі віє якимось холодом, якимось духом чужим і незрозумілим для него, що ставав непрохідною стїною між ними навіть тодї, коли вона сьміяла ся, жартувала, з ним і клепала єго но плечи.

 

— Дарма, — подумав в кінци Іван, — видно єї натура сильнїйша, нїж натура того стовпа, і мій перстінь не може єї змінити. Ну, та се дїло не горить. Може то час потроха змінить. Може як побачить мою поміч, пізнає мене ближче, то й....

 

І він покинув робити досьвіди з перстенем, сидїв, дивив ся безучастно, слухав, що розповідали слуги і мовчав.

 

А в вільлї тимчасом порозташльовували ся шевкинї, кравчинї, модистки, працюючи над слюбною виправою для панночки. Князь і княгиня, одержавши від будущого зятя значний завдаток на дочку, цїлими днями бавили ся по за домом, розуміє ся, кожде осібно в своїм кружку. Панна Нїна також рідко коли припинювала ся дома, з котрого гнав єї геть вид передслюбних приготовань. В кружку веселих, щебетливих товаришок вона зараз забувала про свою гризоту,, сьміяла ся, скакала і жартувала, немов нїякого барона і нїякого контракту на єї душу і нїякого завдатку на єї тїло й не було на сьвітї.

 

ХV.

 

Одного дня панна Нїна знов велїла Іванови запрягати. Коли виїхали, казала єму справити фаетон в противний бік від того, в який звичайно їздили. Швидко виїхали за місто і доїхали до моста. Велика, бистра і глибока ріка з глухим шумом котила по під ним свої хвилї. Панна Нїна затремтїла почувши той шум і туркіт колїс по мостї, але зараз-же почала досить голосно мугикати собі якусь веселу пісеньку. Коли були на серединї моста, кликнула зовсїм свобідно:

 

— А стань-но Іване!

 

Іван зупинив конї. В тій хвилї панна Нїна відчинила дверцї фаетона, вискочила з него і проворно мов білиця поскочила до мостового поручя, перескочила через него і кинула ся в темноваті, запінені хвилї ріки. Але в хвилинї, коли вже долїтала до води, почула, як якась невидима а могуча рука вхопила єї, підняла в гору і знов посадила в фаетонї.

 

— По що то робити комедію! — огризливо буркнув Іван, котрий преспокійно сидїв на кізлах.

 

— Комедію! — скрикнула панна Нїна, обливаючи ся слїзми. — Але-ж власне я хотїла зробити конець тій негідній комедії, котру зо мною виробляють. Іване, Івасику, прошу тебе; — обернула ся нараз до него, — дай мінї вмерти! Дай мінї ще раз повторити те, в чім ти мінї перепинив!

 

— Най паннунця навіть не думає про се! — відповів Іван.

 

— Але-ж бій ся Бога! Я не можу вертати до дому! Адже-ж нинї мають відбути ся мої формальні заручини з бароном. Я не можу довше витримати.

 

— То хто-ж паннунцю силує вертати до дому ? — відмовив з незрушеним супокоєм Іван. — Я думаю, що можна не вертати і жити.

 

— Не вертати і жити ? Але куди-ж я дїну ся, що робитиму ?

 

— Мій Боже, сьвіт такий широкий! Адже-ж паннунця мовила, що волїлаби на службу наняти ся...

 

— Так ти радив-би мінї се зробити?

 

— Що-ж, коли інакше не можна, то все лїпше на службу наняти ся, нїж раків і коропів під мостом годувати. Але мінї здає ся, що паннунця, Богу дякувати, не потребує ще аж на таке сходити. Чому-ж-би паннунця не мала... на приклад...

 

— Що таке? скажи!

 

— Ну, на приклад... приняти мене у свою службу ?

 

— Тебе? У свою службу? — скрикнула панна Нїна.— Ха, ха, ха! Тебе, котрий в кождій хвилї можеш стати ся своїм власним паном, богатшим і більше могучим від усїх панїв сьвіта — і я бідна, одинока, позбавлена всего на сьвітї мала-би приймати тебе у свою службу?

 

— А як-би я паннунцю о се просив? — сказав Іван. — Нехай паннунця вірить мінї, що тілько тодї чоловік зуміє найлїпше услужити другому, коли єго до сего спонукує не потреба, але тілько власна воля і власне...

 

— Що власне?

 

— Ну, менша з тим! — урвав Іван. — Так як-же ? Прийме мене паннунця у свою службу ? Я буду слугою покладливим. Платнї нїякої не жадаю, коли мене паннуця відправить, то піду геть, а чого паннунця тілько забажає або запотребує, то прошу мінї сказати. Все заразїсїнько буде зроблене.

 

Панна Нїна всьміхаючи ся крізь сльози простягла руку і подала єї Іванови.

 

— Добре — сказала. — Приймаю твою у слугу, але з тою умовою, що не буду тобі нї в чім розказувати. Покидаючи те житє, котре ненавиджу, хочу заразом покинути єго звичаї. Не хочу, щоби ти був моїм слугою. Будь моїм товаришем, братом — добре ?

 

Іван стиснув подану єму руку панночки.

 

— Против сего нїчого не маю, — сказав радісно.

 

— Ну, а щож тепер будемо робити?

 

— Я думаю, — сказав Іван, — що найлїпше буде на. хвилинку повернути до дому.

 

— А се по що ?

 

— Ну, прошу паннунцї, треба конї відставити на місце..

 

— Ба... а як-же ми рушимо ся?

 

— Нехай паннунця про се не турбує ся, се вже моя річ.

 

— Слухай Іване, — сказала паленїючи панна Нїна, — не говори до мене: паннунця! Говори мінї „Ти“, „Нїно“, так як-бись говорив до своєї сестри.

 

— Перепрашаю паннунцю, — відповів Іван. — Я нїколи не мав сестри, то і не знаю, як треба до неї говорити.. А поки сиджу на кізлах, то буду говорити так як доси говорив. Потому може й інакше навчу ся.

 

XVI.

 

Від того часу видали люде в ріжних столицях Европи, в модних купілях, на блискучих балях, перегонах і інших місцях велико-панських розривок молоду пару, що́ видавала себе братом і сестрою. Мужчина, вбраний добірно але попросту, був звичайно мовчазливий, держав ся з далека від людей, не танцював, в конверзацію не мішав ся і загалом якось немов гас і щезав при боцї своєї гарної сестрички. Вона натомісць була предметом загального подиву і обожаня — не знати, чи за-для своєї красоти, чи за для свого дотепу, чи за для безмірного — як здавало ся — богацтва, котре видно було і в єї коштовних строях, брилянтах та інших дорогих клейнотах, в блискучих екіпажах та в величезних видатках, які вони робили всюди, де тілько на який час зупинили ся.

 

Ті двоє були Іван і Нїна. Покинувши батьківський дім Нїна, що правда, заявила Іванови, що хоче вернути до рідного краю. Але Іван, знаючи досить добре єї вдачу, доміркував ся, що се обридженє до велико-панського житя викликане було у неї тілько хвилево тим тяжким моральним ударом, котрого власне дізнала. Хвиля мине, рани заживуть, і вона певно затужить за тим житєм. От-тим-то він предложив їй, щоби перед поворотом до дому обоє відбули кїлькомісячну проїздку по Европі, котру він і сам рад-би був оглянути. Нїна якось нїби неохітно приняла се предложенє, але по кількох днях цїлковито забула про те, що колись так хотїла вертати до дому.

 

Сила Іванового чудодїйного перстеня проявила ся тепер в повнім блеску. Перстінь той переносив їх обоє з міста до міста в одній хвилї, без труду і клопотів, давав їм в руки невичерпані засоби, позволяв видавати не чувані суми, яснїти безмірним богацтвом, котре нїчого не коштувало і котре мало тілько тоту недогоду, що в який небудь спосіб діставши ся в треті руки, щезало як сьніг на сонцї. Значить, було воно привидом, як о тім Іван достотне переконав ся, але привидом зовсїм достаточним на те, щоби запевнити їм славу людей безмірно богатих.

 

Нїна з разу онимала ся якось черпати з того чародїйного жерела.

 

— Яке я маю право на се? -— говорила. Але Іван успокоював єї.

 

— Коли ти раз узяла мене собі на службу, то позволь мінї заспокоювати всї твої потреби.

 

— Але мої потреби можуть стати ся капризами.

 

— І капризи твої будуть заспокоєні, — сказав Іван.

 

І справдї, швидко панна Нїна почала робити як найобширнїйший ужиток із даного їй права. Блискучий, шумний, оглушаючий вир великосьвітского житя був властивим єї елементом. От і кинула ся вона в той вир з запалом властивим єї горячій вдачі, швидко забула про все інше. Іван, для котрого вона з разу почувала вдячність і якусь крихітку справдїшньої прихильности, незабаром упав в єї очах до ряду тих підрядних істот, зроджених на те тілько, щоби заспокоювати потреби і капризи істот висшого розряду. В прирівнаню до блискучих денді, котрі роями вили ся довкола Нїни, Іван справдї являв ся дуже непоказним. Він не вмів говорити нїякою мовою крім своєї рідної, котрої на щастє блискучі паничі анї в зуб не розуміли, був маломовний, отяжілий і сумовитий. Бували хвилї, коли видавав ся їй по просту ідіотом.

 

Вони проживали звичайно в гарних вільлях або в перворядних готелях, занимали по кілька покоїв, при чім Іван, звичайно, як упертий Русин, завсїгди поміщував ся в однім затильнім покоїку, обставленім скромними меблями, а решту лишав для Нїни і для єї гостей. Коли по якімось часї побачив, що єго мовчазлива присутність і незґрабні рухи не в смак Нїниним гостям, перестав показувати ся в сальонї, цїлими днями сидїв у своїй кімнатцї і нудив ся смертельно. Тисячу разів трібував заняти ся чим небудь, от хоч-би струганєм дерева або шитєм чобіт, котрого колись підовчив ся був від сїльского шевця, але завсїгди якась невидима рука витручувала єму з рук роботу, що він сам хотїв зробити — все те в одній хвилинї вже лежало перед ним зроблене без него.

 

І от виходив Іван у місто і волочив ся вулицями, звичайно одягнений як простий робітник, щоби нїхто єго не пізнав і не займав. Мовчки придивляв ся він до житя людей в тих величезних муравлиськах, що́ зовуть ся столицями сьвіта. Богато дечого він там не розумів, та все таки образ нужди, в якій жила робуча, фабрична і зарібницька людність, був єму аж надто добре зрозумілий і клїщами тис єго за серце.

 

Минуло таким способом кілька місяцїв. Іван за той час висох як скіпа і зовсїм стратив охоту до житя. Натомісць Нїна розцвила як рожа, дозріла зовсїм і чула себе безмірно щасливою.

 

— Слухай Нїно, — сказав одного разу до неї Іван, коли кілька день не бачивши ся, найшли ся якось самі обоє в покою. — Чи не час-би нам уже вертати до дому?

 

— До дому ? — зачудувано спитала Нїна. — До якого дому?

 

— Ну, до нашого рідного краю, до себе.

 

— Ей, Іване! Що се ти говориш! Увесь світ є нашим краєм. А в тім краю, де ми колись уродили ся, нїхто за нами не тужить, нїхто про нас не згадує, і ми там нїчого не полишили, так чого-ж нам туди вертати ? Хіба нам тут не добре ?

 

— Мінї, Нїночко, не добре, — сказав Іван.

 

— А чого-ж тобі хибує? — скликнула дївчина, навіть не глянувши на него. — Адже-ж ти маєш у своіх руках усї способи. Зроби так, щоби тобі добре було!

 

— Добре може мінї бути тілько в своїм краю, чую се, — мовив Іван.

 

— Так ти хотїв-би мене покинути ? — вирвало ся з уст Нїни.

 

Іван зирнув на неї довгим, сумовитим поглядом і не сказав нїчого. Тепер знав він добре, що всї єго мрії о тім, щоби здобути собі прихильність тої дївчини, були пусті і безплодні. Невидима стїна, що стояла між ними, не піддавала ся силї єго перстеня і не хотїла уступити ся. Та про те Іван не переставав іще надїяти ся, хоч сам не знав, чого і на що. Аж тепер, при тім однім слові Нїни, з котрого він від разу зміркував, що єї з ним нїчогісінько не вяже, Іван почув, що єго надїя пропадає і розвіває ся димом. Єго заболїло щось дуже коло серця, він поблїд і сцїпив зуби, щоби не зойкнути з болю.

 

Нїна не дивила ся на него, занята перед зеркалом своєю пишною фризурою. Тілько по Івановій мовчанцї вона похопила ся, що остатнє слово нерозважно вирвало ся їй з уст. І ось скінчивши поправляти свою фризуру, вона нараз обернула ся, підбігла до Івана, і перескакуючи з одної крайности в другу, обхопила долонями єго голову і пестячи єго та цїлуючи в чоло (в уста вони нїколи доси не зважились поцїлувати ся), проговорила нїжним голоском:

 

— Нї, Івасю, нї братчику мій! Я знаю, що ти мене не покинеш. Анї я тебе не покину, вір мінї! Полетимо разом обоє до нашої любої вітчини. Швидко вже, за кілька недїль. Нехай тілько мясницї скінчать ся. Ах, я так іще хочу погуляти, потанцювати, повеселити ся! Бож прецїнь там, дома, як ти кажеш, засядемо як крілики в норі. Там не буде вже того, що ту, правда ? Я навіть сама того не хочу. Але тепер, іще тих кілька недїль нехай будуть мої! Добре, Івасику ?

 

Іван був дуже сумний. Від якогось часу запримітив вія одного панича, що́ раз у раз крутив ся коло Нїни і очевидно позискав собі єї прихильність. Заздрість спонукала Івана прослїдити потайно житє і відносини того панича. Він переконав ся, що молодий ґраф Едвїн — чоловік дуже низької проби, картяр і розпустник. Протративши за-молоду більшу часть батьківського добра, він тепер дотрачував решту. В товариствах чемний і укладний, грав ролю великого пана і дуже гонорового чоловіка, але потаємно затягав довги у кого міг, не платив кравцям і іншим ремісникам, жив на довг у готелї, а навіть у свого старого візника не встидав ся випозичити значну суму грошей, котру той за лїпших часів ощадив собі був на старі лїта. Від того візника, з котрим Іван заприязнив ся, він довідав ся про Едвіна досить такого, що міг виробити собі о нїм докладний погляд. Едвінови грозила руїна і він очевидно закинув гачок на Нїну, котру вважав великою богачкою. Іванови аж страшно робило ся, коли подумав собі, що́ ожидає сю нетямущу дївчину в руках сего чоловіка, і він постановив собі остерегти єї перед ним.

 

— Слухай Нїночко, — сказав він, увільнюючи ся лагідно від єї пестощів, котрі замісць вдоволеня і роскоші робили єму глибокий біль. — Я хотїв-би тебе про одну річ запитати, але дай мінї слово, що не прогнїваєш ся на мене.

 

— Ну, питай, питай, ти медведю ! — сьміяла ся Нїна, опираючи ся з комічною повагою ліктем на єго плече.

 

— І скажеш мінї правду ?

 

— Се вже як мінї сподобає ся.

 

— Чи то правда, чи тілько мінї так здає ся, що тобі сподобав ся ґраф Едвін ?

 

— Що ? — скрикнула Нїна і вся спалахнула румянцем, мов переступник зловлений на горячім учинку.

 

— Не хочу тобі з сего робити нїякої догани, — спокійно мовив Іван, — а тілько остерігаю тебе, що ґраф — чоловік негідний твого чутя.

 

— Чому ?

 

— Не жадай від мене подробиць, але прийми сю осторогу як від брата.

 

— А коли се тілько низьке чорненє ? — вибухла Нїна.

 

— Я маю деякі докази.

 

— Сховай собі своі докази, — сказала ображена Нїна. — Впрочім запевняю тебе, що ґраф мене нїчогісїнько не обходить.

 

І відвернула ся, щоби відійти.

 

— Слухай Нїно, — сказав Іван не рушаючи ся з місця. — Ти прецїнь не говорила єму нїчого о жерелї нашого богацтва ?

 

— О якім жерелї? — стиха запитала Нїна і нагло зблїдла.

 

— Адже-ж знаєш, що в мене на думцї. О моїм перстенї.

 

— Нїчого. Ну, або що?

 

— Прошу тебе, не говори єму нїчого й на будуще.

 

— Що знов за упімненє? І чому як раз з оглядом на него ?

 

— Ну, так, злучайно прийшло мїнї на думку. Міг-би чоловік зовсїм непотрібно бути введений в покусу.

 

— Ти дурень, Іване! — скрикнула Нїна.

 

— Зовсїм непотрібно, Нїночко! Завдай собі труду зрозуміти мене ! Зовсїм непотрібно !

 

Та Нїна вже не чула тих слів, але тирликаючи якусь француську пісеньку крутила ся по сусїднім покою.

 

А коли в ночи Іван, утомлений цїлоденною гризотою, спав твердо в своїм покоїку, війшов до него ґраф Едвін ступаючи тихесенько на пальцях, зняв єму з пальця чудовий перстінь і виходячи замкнув за собою двері на ключ. В низу в сінех готелю ждала вже на него Нїна одягнена по подорожному, а слуги власне виносили величезний тяжкий подорожний куфер.

 

— Ну, що ? — шептом запитала Нїна.

 

— All right — шепнув Едвін. — Спить як забитий. Заким обудить ся, будемо вже далеко. Ось перстінь.

 

І Едвін вложив єго собі на палець.

 

— Дорогий мій! Дякую тобі! — шепнула Нїна стискаючи єго руку. — Ти дарував мінї нове житє, увільнивши мене від того медведя з лакейською душею.

 

В кілька хвилин пізнійше повіз запряжений препишною четвернею до́чваль гнав вулицями міста, везучи щасливу пару втїкачів.

 

ХVІІ.

 

Перше почутє, якого дізнав Іван, прокинувши ся досить пізно на другий день, то було почутє якоїсь дивної полекші. Здавало ся єму, що якісь тяжкі кайдани зпали з него, що сьвіт нараз єму прояснив ся. Не знав зразу, що се значить, але швидко доторкнувши ся якось мимовільно правою рукою до лївої, почув, що нема перстеня на пальци. Зачудував ся безмірно, почав пригадувати, де міг єго згубити, але нїчого не міг вигадати. Пустив ся йти до дверей, щоби завідомити Нїну про сю пригоду, але двері були замкнені з надвору. Нараз роз’яснїло єму в голові.

 

— А! Так ось воно що! — скрикнув він. — Справдї не ошукало мене моє прочутє! Моя Нїночка справдї змовила ся з тим вітрогоном! Забрали мінї перстінь думаючи, що Бог зна’ який скарб здобули! Ха, ха, ха, ха! Щасти вам Боже! А ми тимчасом стрібуємо, як смакує праця.

 

І взяв щітку, щоби вичистити своє убранє, але в тій хвилї почув, що чародїйський вузлик знов завязує ся перед ним, що щось вихапує єму з руки щітку, обезсилює єго мускули — перстінь був знов у него на пальци.

 

— Ну, не хотїв-би я в тій хвилї бачити лиць їх обоїх — промовив Іван сам до себе.

 

Сила перстеня зараз відчинила замкнені двері. Іван увійшов до покоїв Нїни. Покої були пустїсїнькі, всї коштовні оздоби були по забирані.

 

— Ха, ха, ха! — з болем усьміхнув ся Іван. — Злакомили ся на блискучки і втекли! Ну, певно швидко вернуть. Піду їм назустріч.

 

Убравши ся гарненько і посьнїдавши, Іван помаленьку вийшов, сїв на фіякра і поїхав у той бік, куди перед кільканадцятьма годинами поторохтїли були Нїна і Едвін. Не проїхав Іван і пів години часу, коли на гостинци показав ся хлопський драбинний віз, а на нїм, на околотї соломи сидїли Едвін і Нїна. Коли обі колїсницї порівняли ся одна з одною, Іван зупинив їх і промовив до Нїни, спокійно, як коли-би нїчогісїнько в сьвітї не стало ся :

 

— А не казав я тобі, Нїночко, що се буде зовсїм непотрібний захід? Адже-ж коли ти хотїла зробити собі прогульку, то можна було сказати мінї про се словечко.

 

— Мовчи, хаме! — в нетямі крикнула до него Нїна.— Як ти сьмієш так за панїбрат говорити зо мною ? Я княгиня, а ти простий мужик.

 

— Але-ж Нїночко, — з непорушеним супокоєм відказав Іван. — сама ти казала мінї так до тебе промовляти. А тепер прошу тебе, сїдай ось ту коло мене. Прецїнь-же не яло ся, щоби ти на такім хлопськім возї в’їжджала до міста, виїхавши в него четвернею.

 

— Не потребую твойого фіякра! Поїду так, як мінї схоче ся, поруч з тим, котрому належить моє серце, котрому я віддала все... все, навіть....

 

— І котрий з того всего має зломаний феник! — з насьміхом докінчив Едвін. — Нї, панї, я думаю, що ви справдї лїпше зробите, коли повернете в обійми сего чесного і благородного братчика.

 

— Едю! — з виразом тяжкого докору скрикнула Нїна.

 

— Е, що там бавити ся чутливими витребеньками, — грубо відказав Едвін. — Адже-ж ви, панї, знаєте, що я голий, зруйнований. А той проклятий перстїнь, котрий ви казали мінї зняти з пальця свойого братчика, отсе, як бачу, знов прикрашує той самий палець. А в тій самій хвилинї, коли щез перстїнь, щезли також, як ви, панї, знаєте, всї ваші скарби і клейноти, навіть повіз і конї. Остало ся нам тілько те, що я вчора не програв в карти, а сего було дуже не богато, ледво вистарчило на те, щоби заплатити за вечерю і нічлїг, та винаняти ось ту препишну ляндару, на котрій я вже розтряс собі всї кости. І як-же ви, панї, виображуєте собі нашу дальшу подорож, нашу будущину? Мої дохідні жерела зовсїм вичерпані, ви, панї, маєте тілько скарбів, що турецький сьвятий, заробити собі також не потрафите....

 

— Буду заробляти, Едю! Переможу сама себе! Буду робити все, щоби тілько не бути для тебе тягаром, лиш не відтручуй мене! Я тебе люблю, Едю, а до него не хочу вертати.

 

— Нїно! — скрикнув Іван, до глибини душі зворушений сею сценою. — Рвеш ся від мене, як від свого найтяжшого ворога! А прецїнь-же досить було одного твойого слова, щоб я вступив ся тобі з перед очей. Ти полюбила сего пана — я не хочу стояти тобі на завадї. Будьте щасливі! Радо я допомїг-би вам, коли-б се було в моїй силї, але тепер бачиш і сама, що все, що дає мій перстїнь, дає тілько для мене; в руках інших людей усе те щезає. Так бувайте-ж здорові обоє! Сїдайте на мойого фіякра, він заплачений і не щезне під вами так як четверня. А я собі піду.

 

— А куди-ж ти підеш? — запитала Нїна, троха привстидана і зворушена єго мовою, бачучи, що він злїз з фіякра.

 

— Піду до дому, — сказав Іван. — Бувайте здорові!

 

І заким Едвін і Нїна встигли ще сїсти на фіякра, Іван щез їм з перед очей.

 

ХVIII.

 

Яким способом се стало ся, сего Іван не тямив. Мабуть якесь таємне, єму самому невідоме бажанє кермувало в тій хвилї чудодїйною силою єго перстеня. Досить, що в найблизшій хвилї по розстаню з Нїною він найшов ся в тім містї, з котрого колись вирушив у сьвіт повний рожевих надїй і могучих бажань, найшов ся перед пишним палацом князя Довгорукого. Не дуже то пишний вид являв тепер той палац. Пусто довкола, анї душі живої. На брамі, на дверех, навіть декуди на вікнах поперек хрусталевих шиб понаклиювані були величезні, друкованї, червоні, сині та жовті папері.

 

— Що се таке ? Чума тут вибухла ? Чи може яка нечиста сила закляла сю халабуду ? — думав Іван, прохожуючи ся доріжками довкола будинків.

 

— А гей, хло! — крикнув на него з боку якийсь грубий голос. — А ти що за один? Що ту робиш?

 

Іван озирнув ся — і перехрестив ся. Ну, Богу дякувати, що хоч одна жива душа вирискала ся! Він пізнав старого вусатого вартівника, що стеріг князївського парку.

 

— Здорові були, Бантромію! — скрикнув радісно, підходячи до старого. — Що-ж то, не пізнаєте мене ? Я Іван, князївський візник, той, що єго недавно приняли.

 

— Той, що з князем за границю поїхав? — спитав чудуючи ся Бантромій.

 

— Той самий.

 

— А який-же дїдько принїс тебе сюди ? Чи може й князь приіхав ?

 

— Нї, Бантромію, я сам приїхав, верхом на палици.

 

— Ну, а князь ? Де він ? Що з ним ?

 

— Не знаю.

 

— Не знаєш? Адже-ж він не нинї-завтра має тут бути.

 

— Так ? А то чого ?

 

— Як то чого ? Хіба-ж ти нїчого не бачиш ?

 

І він виняв з кишенї такий самий папір, як ті, що були поналїплювані скрізь на палацу.

 

— Бачити я бачу, ще, Богу дякувати, не заступило мінї очей. Але що значать сї цидули — бігме не знаю.

 

— Се, небоже, квітки, і значать вони, що нашому княвеви з єго князївства остало ся як раз тілько, як сей папір варт.

 

— А богато-ж він варт ?

 

Бантромій тілько посвистав, зімняв папір у жмени і зробив ним такий рух, що Іван, хоч і який неписьменний, відразу зрозумів єго значінє.

 

— Он воно як! Ну, але що-ж се за папір і що на нїм написано?

 

— Написано на нїм, небоже Іване, що від нинї за тиждень має відбути ся лїцітація і продаж отсего палацу і парку і всїх князївських добрів тому, „хто да вєнци“.

 

— О, о, о! — дивував ся Іван. — Так як найпростїйшого хлопа.

 

— А що-ж, небоже, право для всїх одно, і довг для всїх довгий, а віддай короткий.

 

— Ну, а є вже купцї на ті маєтности?

 

— Го, го, чому-ж-би не було! Але кажуть, що нїхто нїчого не дістане, бо барон — там якийсь жидюга, проста пявка людська, за барона обібрав ся — так той барон, кажуть, все вже в кишени має. Навіть до лїцітації нїхто супроти него не виступить. Цїлий тиждень уже ту крутить ся, запопадає в судї, межи жидами — ади, се він наш палац так казав обмаїти! Порядкує вже тут, як у своїм власнім. Усю двірню понаганяв, щоби не годувати дармоїдів, тілько мене одного лишив як на памятку, тай-то мабуть швидко прийде ся й мінї на старі лїта плентати ся в сьвіт по за очи. Швидко ту, небоже, не чути буде людського слова, а все тілько жидівське шваркотанє.

 

— Так барон тут є? — скрикнув Іван.

 

— Авже-ж, що не де. Волочив ся з князем, волочив ся по за границями, поки з него не виссав усїх соків, а тепер щось там межи ними випало, чую — посварили ся із-за панни, та й отсе наш барон злетїв сюди, як крук на стерво.

 

— І нїкого нема, хто-би єго зігнав з того стерва?

 

— Єго? Барона? Снить ся тобі, небоже! Він сила ! У него гроші. Як-би ти бачив, як тут усї припадають коло него!

 

В тій хвилї Бантромій нараз мов сполошив ся з місця і полетїв кудись, так полетїв, що Іван не думав навіть, щоби в єго старих ногах було ще тілько сили.

 

— Що се з моїм старим стало ся ? — подумав Іван, і сьлїдив за ним очима, поки не побачив на кінци алеї якоїсь чорної плями, довкола котрої лїтало щось мов золота, блискуча муха. Іван швидко пізнав сю пляму. Се був барон, котрий ідучи по парку, махав елєґантською паличкою з золотою галкою на кінци. Старий Бантромій добігши до него задиханий, став перед ним смирно, як нїколи не ставав перед князем і відповідаючи на якісь баронові запитаня, за кождим словом кланяв ся низенько, мов складаний ножик.

 

— Агій! — подумав собі Іван, плюнув і скрутив у бокову доріжку, щоби не стрічати ся з бароном. До хвили прийшов Бантромій, завстиданий і радісний заразом.

 

— Ти небоже не дуже з мене сьмій ся, — сказав він обтираючи собі уста і розгладжуючи довжезні вуси. — Не гонірно то так надскакувати перед такою жабою, як барон, то правда, але що-ж зробиш, коли він сила. А при тім іще, небоже, чоловік і спекулює по троха. Видиш, що баронови се подобає ся, що він по кождій такій розмові нї за се нї за те червінця в руку тиць, ну, то й думаєш собі: що мінї шкодить спину погнути? Вона не зломить ся, а червінець, небоже, на старі лїта найлїпша підпора.

 

— Ну, але що-ж вам таке наговорив ясневельможний пан барон? — спитав Іван, оминаючи дразливу розмову.

 

— О, нинї барон був дуже ласкавий і веселий. Казав, що дістав із за границї якусь дуже радісну телєґраму, що зараз їде туди і не верне аж в день лїцітації, і здав на мене надзір над усїм отсим добром.

 

— Так коло вас можна тут буде й мінї притулити ся? — спитав Іван.

 

— Тули ся, небоже! Хоч у князевім ліжку спи, але тілько до лїцітації. Потому вже не моя воля. Потому може я тебе проситиму, щоб ти мене де при собі притулив.

 

— Добре! — скрикнув весело Іван. — Беру вас за слово. Потому я вас притулю!

 

Жалісливо всьміхнув ся Бантромій, потрясаючи Івановою рукою.

 

— Будемо мабуть оба тулити ся так, як два голі у одній дїравій сорочцї. Ну, але ти певно голоден, може-би тебе чим погостити? Знаєш що, небоже? Ходїмо до княжої пивницї, там у мене в однім закуточку є дещо троха приховано, то побалакаємо не з сухими горлами.

 

Балакаючи то се то те, оба вони покріпили ся дечим, Бантромій вишпортав бутельочку доброго вина і вони сидячи на порожній бочцї балагурили далї.

 

— Що-ж ти думаєш робити, небоже? — питав Бантромій Івана.

 

— Не знаю ще, — сказав Іван. — Поперед усего я бажав-би зробити баронови якогось доброго збитка.

 

— Баронови? Ти? — протягнув голосом Бантромій і видивив ся на Івана як на тура.

 

— Може-би єму як небудь переборщити отою лїцітацію? — задумливо міркував далї Іван.

 

— Ти ? Баронови ? — лепотїв уже майже в нетямі з дива Бантромій.

 

— Так і є! — сказав Іван рішучо. — Се, думаю, буде добре. Знаєте що, дядьку Бантромію, поможіть мінї в тій річи, певно не пожалуєте сего.

 

— В чім, в чім тобі помогти, ти безуме якийсь?

 

— Розвідати ся в судї, на які гроші буде та лїцітація і як-би до неї приступити?

 

— Але з тобою, таким нехарапутним наймитом, і говорити о тім у судї не будуть.

 

Іван не кажучи й слова, зірвав ся з місця, вийшов за стїнку, і по хвили явив ся перед Бантромієм убраний як пан, при золотім годиннику з товстим золотим ланцюшком, у перстенях з дорогим камінєм, держачи в руцї лїску з золотою головкою далеко більшою, нїж у барона.

 

— Ну, а коли їм оттак покажу ся, — мовив усьміхаючись Іван, — то чи схочуть зо мною говорити ?

 

— Сьвят, сьвят, сьвят! — скрикнув хрестячи ся Бантромій. — А се що таке ? Який нечистий в тобі сидить, Іване?

 

— Нїякий нечистий, дядьку, — сказав Іван, і в тій хвилї щезло з него все єго панство, — се тілько так, жарт. Так оттакий жарт я хотїв-би зробити й баронови. Допоможіть мінї, а певно не пожалуєте сего.

 

— Та хіба то така велика штука розвідати про лїцітацію ? — сказав Бантромій, все ще не можучи охолоти з переляку і по троха підозріваючи, чи не підлазить отсе під барона якась нечиста сила, щоби єго взяти за старий довг. — А в тім, коли хочеш, щоби я тобі поміг, то і овшім. Мінї барон анї сват анї брат. Тілько, небоже, коли хочеш приступати до лїцітації хоч-би тілько на жарт, то треба в судї вадію зложити.

 

— Вадію? Що се за вадія?

 

— А, якусь чималу суму грошей.

 

— Е, про се не турбуйте ся, се у мене найде ся.

 

— Найде ся? Тьфу! Ану, перехрести ся, Іване!

 

— Що се ви, дядьку, видумали? Не вірите мінї?

 

— А вже-ж не вірю. Ну, перехрести ся, бо інакше й кроку з тобою не зроблю.

 

— І перехрещу ся, і Отче наш змовлю, коли вам сего треба, — сказав Іван хрестячи ся, — тілько ходїть !

 

XIX.

 

В кілька день пісьля сеї розмови приїхав князь. Він не їхав до палацу — важко єму було й дивити ся на те місце, що колись бачило єго панованє, а тепер пропало для него, бачилось, на завсїгди. Він замешкав у маленькім жидівськім готелю, в однім покоїку, що́ виходив вікнами на брудне, вонюче подвірє.

 

Довідавши ся про єго приїзд від Бантромія, Іван зараз пішов до него. Застав князя, що́ одїтий лежав на пів сидячи на софі, курив люльку і, здавало ся, нї про що не думав. Він не чув навіть, як Іван застукав до дверей, як відчинив їх і як увійшов до покою. Іван побачивши єго, зразу подумав, що попав не в ті двері: той сивий, поморщений, зломаний чоловік, ся дряхла руїна, що без думки, без виразу на поблеклому лици лежала перед ним, клїпаючи осовілими очима — чи се міг бути князь Довгорукий, той самий, котрий іще так недавно плескав брава оперетковим сьпівачкам та любував ся принадами шансонеток?

 

Побачивши Івана, він усьміхнув ся слабо і махнув рукою, не зміняючи свого положеня.

 

— Еге-ге, Іван, Іван, памятаю. Добрий візник, ге, ге, але кепський слуга. Втїк, ге, ге, втїк від мене, але нїчого не вкрав! Нї, не можу сего сказати. Ну, добре, добре! Вернув до краю? а? О жебрачім хлїбі, а? Так як і я, так самїсїнько! — Тремтячою рукою він повів до очей, немов-би хотїв обтерти слезу, але очи єго були зовсїм сухі. Іван стояв перед ним, не зводячи з него очей і не можучи й слова сказати.

 

— Не можу, небоже, не можу тобі нїчого дати, — белендїв далї князь, з трудом ловлячи обривки думок, що мов пролїтаючі чмелї без ладу блукали ся в єго знесиленій голові — голий я, голїсенький, так само як ти. Все минуло ся, Все пропало. Моє колишнє щастє — ге, ге, небоже, зломало ногу десь по дорозї, коли спішило мене останній раз ратувати. І мої мене покинули, ге, ге! Як виклятого відбігли. Дочка пропала десь, може втопила ся... Княгиня вмерла. Під секретом тобі скажу небоже, вона повісила ся в ночи над своїм ліжком, бідна жінка! А як-же! Але ми се в секретї задержали, казали, що вмерла... О, се він, той барон поганий доконав єї! Того самого дня, коли він почтою надіслав нам друковане оголошенє лїцітації наших дібр — ти видїв ті папери? Кажуть, що весь наш палац ними облїплений. Я не їхав туди, не хотїв бачити, щоб і мінї не прийшла охота так як княгинї. Бідна жінка, еге-ге! Анї словечка не сказала, анї не скривила ся, але в ночи взяла, та й....

 

Іван стояв мов одубілий.

 

— Чого я сюда приїхав, питаєш ? — говорив далї князь, хоч Іван нї про що єго не питав. — Сам не знаю. Не хотїло ся гинути на чужинї як собака під чужим плотом. Лїпше під своїм. А знаєш, в Локарно — а, ти не був в Локарно ? гарна місцевість! так там колись стара ворожка казала мінї: коли вас крайна біда притисне, вертайте до дому, там вас щастє дожидатиме. От я й вернув, на остатнє стягнув ся і вернув. Ну, ну, бувай здоров! Іван, Іван — а прізвиска так і досї не знаю. Іван візник. Добрий візник. Розбійників батогом побив. Ага, ага, тямлю ! І не вкрав нїчого. Ну, ну, бувай здоров, бувай здоров !

 

Сумний та невеселий ішов Іван вулицею, вийшовши від князя. Ну, сему вже нема що помагати. Сему хіба рискаль та лопата поможе. Про дочку очевидно нїчого не знає, а може й чув та не тямить. А варто-би знати, де то панна Нїна обертає ся.

 

В тій хвилї щось немов хопило єго за очи, немов силою обернуло єго голову на право. В гарнім повозї запряженім парою добрих коней їхали швидко в туманї куряви якийсь шпаковатий уже пан і молоденька панї. Пан оперши ся лївою рукою о лїску з золотою головкою, правою вказував в той бік, де стояв князївський палац. Панї сидїла свобідно, вихиливши в той бік головку і сьміючись голосно. Обоє тілько мигнули перед Іваном; повіз зараз скрутив у алею князївського парку і щез між деревами, але Іван відразу пізнав, що ті панство — то барон і Нїна.

 

— Я так і думав, що їй не на довго стане любови з Едвіном, коли не буде що їсти. Але щоб вона добровільно пішла, до барона, сему не повірю, — подумав Іван, ідучи в сьлїд за ними.

 

XX.

 

Надійшов день лїцітації. Перший явив ся барон в однім: повозї з Нїною. Лїцітація відбувала ся не в палацу, а коло економічних будинків, на широкім пляцу перед економією, до стояли ще грубі колоди, на котрих ще недавно, за панщини, гайдуки що суботи відлїчували підданим призбирані за тижневу роботу пів копи та копи канчуків. Нїна вийшла з повозу і сїла на ґанку, барон ходив по подвірю, дожидаючи судової комісії.

 

Надійшла комісія — урядники, вознї з паперами і з молотком, а за ними валила густа юрба жидів, міщан, хлопів, їхало деяке цїкаве панство, прибув навіть пан староста для удержаня порядку. Барон глядїв на всїх весело, панїв витав як знайомих, з старостою розпочав розмову про полїтику, але не скінчивши єї скочив до комісійного стола, де удари молотка, дали знати, що розпочинає ся урядова дїяльність.

 

В тій хвилї товпа заворушила ся, зашепотїла і заклекотїла мов окріп, коли в него кинуть розпечений камінь. Доріжкою від міста над’їхав невеличкий возик, подібний до тих, у яких возять дїтей, тілько з ручкою з заду. В тім возику сидїв згорблений, посивілий і поморщений чоловік з трупячим лицем і осовілими очима, а за возиком поступав пхаючи єго наперед себе, молодий парубчак в простім сїльськім уборі.

 

— Князь, князь! — шепотїла юрба. Комісія почувши сей. шепіт, зупинила ся в своїм урядованю, поки возик з князем, не надкотив ся до самого стола. Нїна сидячи на ґанку дрогнула, побачивши батька таким нещасним та безпомічним. Вона, поблїдла, зірвала ся з місця, але зараз-же знов сїла, немов яка незрима рука взяла єї за плечі і силою придавила до давнього місця.

 

Почало ся урядованє. Судовий екзекутор почав з провола читати урядову формулу, а далї викрикувати імена вірителїв, котрих претенсії були вписані на гіпотецї князївських дібр. Тілько оден із них обізвав ся — барон. При кождій дальшій назві барон викрикував: — Заспокоєний! — і складав на стіл комісії поквітованє довжника з упевненєм, що до князївської маси жадної претенсії більше не має.

 

Остаточно показало ся, що остав ся тілько один віритель — барон, а єго претенсії рівні були сумі всїх претенсій давнїйших вірителїв. Сума виносила круглого пів мілїона.

 

Потому почало ся читанє довжезного витягу табулярного, де поданий був докладний опис дібр князя Довгорукого і оцїнена їх вартість. Хоч і як знищені і занедбані були ті добра, то все таки вартість їх була ще в троє більша від суми довгу.

 

— Іменем одинокого вірителя барона Шпіцкопфа подаю ясноосьвіченому князеви Довгорукому руку до згоди, — сказав голосно екзекутор судовий, звертаючи ся до візка з князем. — Пан барон готов відступити від лїцітації, коли князь Довгорукий зрече ся всякої дальшої претенсії до своїх дібр. За те барон готов дати єму почесне удержанє до смерти.

 

— Іменем немічного, спаралїзованого, але здорового на умі князя Довгорукого, — озвав ся в відповіди на те ясний, дзвінкий голос із за возика — заявляю, що князь таких условин не приймає і обстає при лїцітації.

 

Слова ті викликали на всїх зібраних вражінє мало що менше від удару грому з ясного неба. Барон так богато наговорив усїм про прихильність до него князя, про єго страх перед лїцітацією, про певність згоди з єго боку, що рішенє князя — обставати при лїцітації, було для всїх несподїване. Барон аж підскочив на місци, почувши ті слова, але зараз-же всьміхнув ся з погордою: окинувши оком усїх зібраних він побачив, що серед них нема нїкого, хто міг-би єму бути небезпечним при лїцітації.

 

Ще сильнїйше вражінє викликали ті слова на Нїну. Вона в голосї їх пізнала відразу Івана, котрого досї за батьковим возиком зовсїм не запримічала. Вона відразу поміркувала, що тут буде щось незвичайне, але що і до якої мети — не знала. Вся вона почала трусити ся. Чула від часу до часу, що на ній спочивав погляд Іванових очей, але сама не сьміла й зирнути на него, і тілько з глухою трівогою дожидала кождого нового слова, яке роздасть ся серед загальної тиші з Іванових уст, так як-би дожидала на свої плечі болючого удару.

 

— Коли так, — голосив далї екзекутор, — то про згоду не може бути далї й мови. А. затим виставляє ся на публичну продаж уся висше описана движима й недвижима маєтність вельможного князя Довгорукого, вартости „шацункової“ півтора мілїона, за суму викликана 600.000, на заспокоєне претенсій барона Шпіцкопфа в сумі 500.000, як також коштів поступованя судового і інших. Сума викликаня 600.000, хто дасть більше ?

 

— Я дам 600.000, — сказав голосно барон і озирнув ся довкола як тріумфатор.

 

— Я дам 700.000, — роздав ся нараз голос Івана за князевим возиком.

 

— Що за я? Хто такий? — скрикнув барон, мов опарений.

 

— Я, Іван Лїнюх, — спокійно відповів Іван.

 

— Ти? В імени князя?

 

— Нї, в своїм власнім.

 

— Прошу пана екзекутора викинути сего дурня, нехай, не перешкаджає в урядованю, — обернув ся барон до екзекутора. — Він не має тут нїякого права говорити.

 

— Перепрашаю пана барона, — відповів чемно екзекутор. — Іван Лїнюх є ту зголошений до лїцітації, прошу подивити ся.

 

— Як? І вадію зложив?

 

— І вадію зложив.

 

— A Schłag sołł ihn treffen! — скрикнув барон, не можучи спамятати ся зо злости.

 

Загальний сьміх публїки був відповідью на той мимовільний викрик.

 

— Отже Іван Лїнюх дає 700.000, хто дасть більше? — викрикував далї екзекутор.

 

— Я даю 800.000, — сказав відсапавши ся троха барон.

 

— Я даю 900.000, — сказав зараз Іван.

 

— Я даю мілїон, — люто крикнув барон, щоби тим словом мов громом прибити Івана.

 

Слово мілїон викликало серед публїки шепіт зачудуваня. Барон кинув ся до Нїни і почав щось живо з нею говорити, але вона не була в силї нїчого відповісти єму. Вона сїкла зубами і трясла ся мов у лихорадцї і ледво не ледво могла, сказати баронови:

 

— Держіть ся! Він вас застрашити хоче! Він на мою душу важить. Держіть ся, бароне!

 

— Я єму покажу, як зо мною задирати ся! — гордо скрикнув барон, вертаючи назад перед стіл комісії, де возьний від давна вже калатав і кричав, щоби народ успокоїв ся.

 

— Я даю мілїон і тисячу, — сказав Іван, не рушаючи ся з місця.

 

— Ага, подає ся вже, подає ся, перелякав ся! — гомонїла товпа, в котрій люде мало на голови одні одним не лїзли, щоби придивити ся сему дивовижному купцеви в хлопській веретянцї, о котрім нїхто не знав, хто він, відки взяв ся і за чиї гроші купує.

 

— Я даю мілїон сто тисяч! — скрикнув барон.

 

— Браво, браво! — загуло в товпі жидів, котру возьний зараз кинув ся втишати.

 

— Я даю о тисячу більше, — сказав Іван.

 

— Я даю мілїон двісті тисяч.

 

— Я даю о тисячу більше, — мов машина повторив Іван.

 

— Я даю півтора мілїона! — ревнув барон почервонївши мов рак.

 

— Я даю о тисячу більше, — товк своє Іван.

 

Баронови почало робити ся моторошно. Сума, до котрої він вигнав ся, о много перевисшувала все те, на що він числив при сїй лїцітації. Він надїяв ся стати паном князївських дібр без нїякого дальшого торгу, загорнути все за довги, а тимчасом єму прийде ся або уступити і взяти свій довг і більше нїчого, або держати ся далї в тім шаленім торзї. Єму пригадали ся слова Нїни, і він добуваючи останнїх сил крикнув:

 

— Даю мілїон і шістьсот тисяч!

 

Нїякий голос не обізвав ся по сих словах. Уся публїка мов завмерла, ждала, що скаже далї Іван, але Іван мовчав і порав ся щось коло князя.

 

— За першим разом мілїон шістьсот тисяч, — кричав екзекутор. — Хто дасть більше?

 

Нїхто не обзивав ся.

 

— За другим разом! — кричав далї екзекутор.

 

Мовчанка.

 

— За третим разом!

 

Мінута мертвої мовчанки — і барон з гордого капіталїста був зруйнованим дїдичем князївських дібр. Він чув се докладно в тій хвилї. Вся єго готівка, не вистарчала на те, щоби заплатити виторгувану цїну. Прийде ся затягати значну позичку, обтяжувати відразу гіпотеку тілько що набутих дібр.

 

А ґосподарювати на тих добрах без накладового капіталу — се-ж значить з гори засуджувати себе на мілїони клопотів, гризот, розчаровань, а кінець кінцїв на руїну. От тобі и на! Отсе був той ґешефт, над котрим він запопадав цїле житє! Баронови почало робити ся холодно коло серця.

 

— Ну, пане бароне, — сказав до него насьмішливо Іван, — побороли ви мене. Так богато за ті добра я не міг-би був дати.

 

Барон тілько очима клїпав.

 

В тій хвилї Нїна легко мов серна збігла з ґанку і припала до возика, в котрім сидїв єї батько.

 

— Таточку! Ось я! Я твоя! — скрикнула вона, цїлуючи єго зівялі руки. — Прости мінї всї гризоти, яких я тобі наробила!

 

— Нїнка, Нїночка, еге-ге! — лепотїв князь. — Моя дочка! Не втопила ся, ге-ге! Грошей богато потребує, але у нас тепер гроші є, го-го! Від барона виторгували!

 

Барон стояв недалеко, чув усе те і якось ідіотично всьміхав ся.

 

— А ти Іване, гнїваєш ся ще на мене? — обернула ся Нїна до молодого парубка з чарівним усьміхом. — Надїю ся, що простиш мінї, що там було — з Едвіном — додала шептом. — Підла душа! Продав мене баронови.

 

Усе чув барон, та при остатнім слові захитав ся на ногах і упав до долу мов сніп. Нїкому було й піддержати єго. Поки привезено доктора, він уже був небіжчик.

 

XXI.

 

Не судило ся Іванови зазнати щастя при боцї Нїни. І хто єї зрозуміє, жіночу натуру. Тут сама набивала ся єму, трохи не на шию єму вішала ся, поки з нею одружив ся, а в кілька недїль по весїлю покинула єго з капітаном від гузарів.

 

Так само не дало єму щастя й панованє на князївських добрах. Колись, бувши ще сїльським парубком, він не міг здумати собі нїчого красшого і щасливішого, як житє дїдича. Але тепер те житє остогидло єму за кілька недїль. Бачити довкола себе тілько людей, котрі працюють на тебе, а не могти самому нїчогісїнько робити — се для него було найбільшою мукою.

 

Трібував проводити зиму в містї, але містове житє ще менше приходилось єму до смаку. Забави навкучили єму, товариство було єму не до душі, а головно і тут убивав єго недостаток працї. Сох щораз більше і спадав із сил. Лїкарі порадили єму рух, зміну повітря. І ось він пустив ся пішки в дорогу по краю. Але чудодїйний перстїнь не позволяв єму навіть на сей труд. Хоч здавало ся, що Іван іде піхотою по земли, то прецїнь він чув, що невидимі руки несуть єго в повітрі і не позволяють навіть доторкнути ся ногами до твердої землї. В цїлій подорожи дізнавав Іван чутя того листка, котрим кидає буря. Воля єго ослабла, бо їй не приходило ся поборювати нїяких перешкод. Тілько тепер він пізнав основно, що праця — се не тілько твердий обовязок чоловіка, але прямо условина єго житя, конечна для житя так як повітрє до диханя. Пізнав, що без працї чоловік звільна перестає бути чоловіком, самостійною істотою. Недостачі тої людської самостійности не надгородять єму нїякі скарби, нїякі роскоші, бо все здобуте без працї являє ся чимось чужим для чоловіка, якимось привидом, холодною лудою, котра не насичує духа, а тілько єго знеохочує і затроює.

 

І почав Іван проклинати той чудовий дар, котрим колись так тїшив ся як найцїннїйшим придбанєм, а котрий тепер став ся не єго власністю, але єго невмолимим паном, всемогучпм владником єго тїла і душі. І зовсїм природно: хто мінї все дає, від того я весь залежу, у того я весь в руках. На Іванову душу чим раз тяжше налягала чорна хмара того почутя, що він дуже грішить, уживаючи всего без працї. Він почав бояти ся сам своїх, навіть найневиннїйших бажань, щоби зараз не бачити їх сповненими. Цїлими днями мовчав, сидїв в запертї і переносив пекольні муки, силуючись нїчого не думати, нїчого не бажати.

 

Інколи перебирав в думках своє минувше від тої хвилї, коли почув писк зачарованої мухи в дереві. Що принїс єму той перстїнь? Якого добра зазнав він із-за него? Щоправда, він заспокоював єго звірячі потреби, але не в більшій мірі і не лїпше, нїж-би се могла вчинити служба у простого мужика. Противно, там на службі він хоч часом чув себе вдоволеним, сьпівав, спочивав по трудї, а головно — був здоров і сильний, а тепер !... Правда й те, що пізнав шмат сьвіта і людей, та і з сего яка єму користь? Сьвіт усюди один, бо люде одні, а пізнанє людей замісто щастя, вдоволеня і роскоші дало єму пізнати і зазнати цїлу безодню горя, терпіня, брехнї та підлоти. Те знанє дуже сильно підкопало єго віру в людей, єго охоту до житя. Але найбільше болючим для єго щирого серця було те, що перстїнь єго не тілько не давав щастя єму самому, але не позволяв єму робити добро другим, помагати терплячим і потрібним. Все, що перстїнь той давав, служило самому тілько Іванови; в третих руках по якімось часї щезало без сьлїду, мов піна на бистрій водї.

 

— Нї, не хочу довше жити в такім пеклї і ще й носити те пекло з собою! — сказав одного разу сам до себе Іван. — Не хочу довше носити ся з тим перстенем. Не хочу бути на вид всемогущим а на дїлї невольником, на вид мати все чого душа забажає, а на дїлї не мати найпотрібнїйшого, без чого анї душа анї тїло жити не може. Хоч який малий сей перстїнь — додав він оглядаючи Дїдів подарунок на своїм пальци, — то все таки став ся він для мене більшим тягаром, нїж усе, що я двигав колись підчас моєї служби, надавив мінї тяженькі мозолї там, де-би їх не надавили нїякі мішки з зерном анї вязанки дров. Та годї терпіти! Піду на те місце, котре вказав мінї Дїд і віддам єму єго дарунок.

 

XXII.

 

Сонце хилило ся вже до заходу, коли Іван прибув на звісну нам полянку. В лїсї стояла врочиста тиша. Рої комариків і золотокрилих мушок бренїли і хвилювали в тїни дерев. Десь троха далї стрекотїла сойка, стукала жовна о сухе дерево. На серединї полянки пражило сонце, розходив ся запах розігрітого чябрику, похиляли ся до сонця високі вершечки тоненьких лїсових трав. Великий чорний гриб в понурій задумі стояв на гладкім, голім місци під смерекою.

 

— Дїду! Дїду! Дїду! — скрикнув Іван і тричі вдарив лїскою по смерецї.

 

На той окрик затремтїли трави, втихли мушки, а дерева подали собі Іванові слова з рук до рук, розносячи їх по ярах і лїсових заломах. Але луна дрімала. В тій хвилї гриб пробуркав ся зі своєї задуми, порушив широкою розплесканою головою і почав рости, рости. Швидко перемінив свій вигляд і перед Іваном став Дїд у своїй власній поставі.

 

— Ну, що-ж, синашу, прийшов ти таки! — сказав Дїд киваючи головою на привіт Іванови.

 

— Приходжу, Дїдусю.

 

— А швидко якось, небоже. Видно не дуже смачний мій дар.

 

— Швидко? — скрикнув Іван. — Але-ж я за той час пережив більше, нїж у сто лїтах звичайного житя.

 

— Ну, але-ж мій перстїнь сповняв свою службу добре ? Надїю ся, що не кривдуєш собі на мене.

 

— Та що маю кривдувати, — сказав Іван. — Добре сповнював свою службу, се так. Тілько мабуть служба тота не на мої плечі шита, Дїдусю. Не можу довше витримати того добродїйства і приношу вам назад ваш дар.

 

— Я так і знав, що не видержиш, -— усьміхаючи ся мовив Дїд і взяв перстїнь та застромив єго собі на палець. — Ну, але що-ж ти тепер будеш робити?

 

— Буду робити, працювати! — радісно скрикнув Іван.

 

В тій хвилї, позбувши ся перстеня, він почув себе в десятеро сильнїйшим, здоровійшим і сьмілїйшим, нїж був перед хвилею. — Тепер тілько я пізнав, яким добром для чоловіка є праця.

 

— Ну, але може хочеш іще дечого від мене в заміну за перстїнь?

 

— Нї, не хочу нїчого! — відповів Іван. — Бо і що-ж ви можете мінї дати? Того, чого мінї найбільше треба — щастя, внутрішнього вдоволеня — —

 

— Е, сего, небоже, я тобі дати не можу! — сказав Дїд.

 

— Знаю се, — мовив Іван. — А за все інше спасибі вам. Усе інше я собі здобуду працею — в меншій мірі, в більшій мірі — ріжниця не велика. Бувайте здорові, Дїдусю!

 

— Іди здоров, синашу! — сказав Дїд, і закрутивши ся млинком на однім місцп пірнув у землю мов той свердель.

 

 

 

* * *

 

Що стало ся з Іваном ? Здало ся єму нараз, що якась важка змора, котра досї держала єго в своїх лабах, відступила від него і позволила єму віддихнути свобідно і випрямити ся. Він віддихнув, підняв у гору голову — і пробудив ся.

 

— А! Що се зо мною було? — скрикнув схапуючи ся з пенька, на котрім сидїв дрімаючи. — Чи се сон був, чи й справдї я вандрував по чужих краях?

 

Оглянув ся довкола і побачив свою сокиру зарубану у пеньку.

 

— Тьфу, щезни маро! — скрикнув Іван. — І приснить ся-ж чоловікови диво! Певно я десь у таке дивне місце сокиру зарубав. Та гов, чи на правду се був лише сон? Але-ж Господи мій, то я мусїв довго спати! Адже-ж мінї бачило ся, що я що найменше рік часу прожив. Ну, але щом бачив сьвіта, том бачив, хоч у снї лишень, то на одно вийде!

 

І пригадавши собі всї свої пригоди, він зо страхом почав общупувати свої руки і ноги, чи справдї він не є такий ослаблений, яким чув себе перед хвилею. Та нї! Богу дякувати, був здоров, сильний і молодий. І хоч усї пригоди були тілько сном, але любов до працї, котру з него винїс, лишила ся у него на ввесь вік.

 

І він кинув ся зараз, нарубав дров, звязав здорову вязанку і завдавши єї собі з пенька на плечі, згорблений у двоє але вдоволений сам із себе потюпав до села.

 

 

Львів 1890-91.

 

 

================================

КАЗКА ІВАНА ФРАНКА.

 

Цїна 20 кр.

 

ЛЬВІВ, 1891.

 

Накладом Товариства ім. Шевченка.

 

З друкарнї Товариства імени Шевченка, під зарядом к. Беднарського

11.12.1891