Не спитавши броду (1929)

[Червоний шлях, 1927, № 1, с.5–54; 1929, № 1, с.5–33; № 2, с.5–22. (Опубл. M.С.Возняк)]

 

(НЕДРУКОВАНІ УРИВКИ З НЕВИКІНЧЕНОЇ ПОВІСТИ)

 

І

 

(Ед)мунд в матір і старшу сестру вдався: золотоволосий, білий-білий з дрібнесенькими пстругликами на подовгастому лиці з правильними і такими ніжними та мягкими очертами, мов у панночки. Носик невеличкий, прямий, губи тонкі, чоло високе, але трохи звужене і немов наперед зігнане, очи ясні, сині-сині, аж сафірові. З натури прудкий і палкий, вельми спосібний, але за те й вельми розпещений матірю і сестрою, котрі єго, як найподібнійшого до себе в цілій сім’ї, найбільше любили, Едмунд від малку був правдивим взірцем панича — обивательчука, і чим більше підростав, тим більше вдосконалювався на тій дорозі. Мати, котра цілим серцем прилягла до него, старалась влити в него весь скарб тих шляхецко-польских понять, поглядів і традицій, котрий сама винесла з свого багьківского дому і зберегла серед тисячних житєвих бур, зберегла серед руїни маєткової, серед пригод повстаньского житя, серед недостач і клопотів еміграційного бідованя, серед горячих диспут еміграційних, то крайнє демократичних, то завзято аж до фантастичности аристократичних еміграційних кружків в Парижі. І зерно єї падало на добру рілю: Мундзьо виростав на правдивого панича з усіми тими манерами, поглядами і вподобами, які ціхують польского панича між усіми паничами на світі. Гордість на свій рід, на своє шляхецтво, на свою кров, хоч і таєна перед очима простаків, все таки була основним звуком в акорді єго цілого світогляду; доповняючим єї звуком була тиха, але сильна і в кождім єго руху чутлива погорда для всего, що не шляхецке, не благородне, для „ґміну“ і „хлопскої крови“. Мати називала це делікатно« дистинкцією* і дуже велику вагу клала на неї, а Едмунд переняв єї не стілько розумом і пониманєм, скілько нервами; вся суть єго натури обрушувалась обридженєм, погордою, ненавистю до всего, що бідне, обдерте, нужденне та низьке, що грубе, незручне, незграбне, неделікатне. В Парі з тими основними симпатіями і антіпа(ті)ями йшли й другі, вже вихованєм накинені привички та уподобаня. Мундзьо одягавсь завсігди старанно і елегантно, з шиком, і любив, коли товариші завиділи єму. Він говорив завсігди добірними словами і стерігся перед чужими і низькородними скомпромітуватись яким небудь грубим словом, хоч дома, особливо перед молодшим братом, нераз умів бути й грубіяном. Додати до того правдиво паньскі уподобаня єго в їзді верхом, фехтованю шаблею, танцях і гімнастиці, в польованю і розговорах о всіх тих річах з подібними до него паничами — борони боже, з низькородними! для тих він мав тільки на пів протекціональну,анапівіронічну „благосклонність“ — ; а будемо мати перед собою повну духову фізіономію панича Едмунда Трацкого, укінченого ученика семої кляси гімназіальної в Перемишлі.  Молодший брат єго Антоній, — або як єго звали звичайно, Тоньо — неначе зовсім з иншого дерева яблоко. Ростом, як на свій вік, високий, плечистий і костистий, лицем крихітку смаглявий, з чорним, грубим і мов щіт прямо сторчачим волосєм, з чорними, мов уголь яркими очима, з правильними, але грубими і повними очертами лиця і з здоровою краскою на щоках, з великими і сильними руками немов сотвореними для плуга або для сокири — походив на якусь гарну хлопску дитину, приняту панством Трацкими на виховок. Тілько високе, широке і блискуче чоло, очи, ніс і уста, великі з товстими, .хоч і дуже гарно викроєними губами були мов скопіовані з батька.

 

А вже натурою, темпераментом, уподобами своїми Тоньо не вдався ні в кого з сім’ї. Від малку повільний, флегматичний і склонний до задуми, недбалий на поверховий вигляд, він був правдивим хрестом для матери, котра ніяк не могла єму вщепити в голову своїх правил чемности і дистинкції. Не знати, чи задля вічних наган та сварок матери, чи з якої вродженої симпатії він найрадше любив пересиджувати в кухни, слухати гомону і жартів слуг, бавитися з простими сільскими дітьми в їх прості, а нераз і зовсім з погляду пані Трацкої неприличні забави. Тілько в такім товаристві він оживлювався, гомонів і бігав; в покоях ставався мовчазливий, неповертливий, незграбний, або. як говорила мати, зовсім дикий. З часом однакож удалось матери єго трохи обтесати і освоїти — головно причинивсь до того вплив старшої сестри, котру Тоньо дуже любив, — але зробити з него панича на взір Едмунда мати таки не здужала. Противно, в школі він дружив з біднотою, а уникав товариства обивательских синів; гроші, які діставав від батька, повертав не на краватки, маншети, запинки та инші того рода цяцьки, а на запомогу своїх бідних товаришів та на книжки, котрих за кілька літ у него назбиралась повна шафа. Батько наняв для них у одного латиньского каноніка дві комнатки, осібну для кождого, — і ті комнатки швидко приняли фізіономії зовсім не подібні до себе, а характеризуючі в повні ріжницю духових фізіономій обох братів. Едмундова комнатка, чистенька і елегантна, мов салоник, з великим зеркалом на стіні і з гарними меблями, випозиченими у хозяїна за невеличкою місячною доплатою; в головах над ліжком висіла мисливска трубка, гарно роблений ріжок до пороху, а понад тим розіпята на дощечці і засушена красоворонка, застрілена самим молодим властивцем. Праворуч над ліжком на стіні висіла стрільба, — маленький, а коштовний револьвер і райтпайч. На стінах пишались фотографії батька й матери і самого Едмунда, — фотографії цілої кляси своїх товаришів він не хотів туди вішати і навіть купити не хотів. За то Тоньова комнатка убрана була зовсім простенько, хоч і вигідно. Крім ліжка, шафи з книжками і другої з одінєм не було в ній нічого, лиш великий дубовий стіл на середині з поставленими довкола него осьми чи десяти простими кріслами; — Тоньо з своєї комнати зробив читальню для своїх товаришів, куди в вільні години сходилася купка учеників чи то користати з Тоньової бібліотечки, чи так таки вчитися спільно. Особливо зимою богато біднійших учеників користало з щирих запросин Тоня; учитись, писати або читати в теплій, гарній комнатці було далеко приємнійше і користнійше, ніж в тих нужденних, тісних та душних норах, повних нераз диму, дітей і ремісницького стуку, в котрих мусіли жити бідні ученики. То й само собою розумієсь, що Тоньова комната не могла бути така чистенька, як Мундзьова: поміст заболотяний та мокрий, по кутах напльовано та понакидувано недокурків цигар, огризків овочів, ліжко помяте, бо й на ньому нераз сиділи ті, що не мали місця при столі, а на столі в неладі накидані книжки,, папери та пірє. Едмунд, проходячи через Тоньову комнату до своєї, звичайно тілько кривився та тайком спльовував; з разу він сварився на брата, жалівсь хозяїнови, але коли все те нічого не помогло, махнув рукою. Часом тілько він заходив туди, щоб попросити кого-небудь з братових гостей — зробити йому задачу або показати розвязку якої небудь математичної формули, — тай то, одержавши, чого єму було треба, зараз уходив до своєї комнати, куди нікого не впускав, крім кількох своїх спеціяльних приятелів — обивательчуків.

 

Оба брати ходили до одної кляси. З разу Едмунд ішов звичайно першим в клясі, бо був і спосібнійший і більше розвитий від брата. Але вже від четвертої гімназіяльної діло змінилося; Едмунда почали занимати инші річи, книжка чим раз більше надоїдала єму, він почав занедбуватись Натомісць Тоньо аж тепер засмакував в науці: експериментальна фізика, наука природнича — от що заняло єго найбільше. Він почав з запалом братися до науки і перегнав брата, котрий зійшов аж на десяту локацію. В висшій гімназії діло пішло ще далі тою самою дорогою. Тоньо держався між першими, Едмунд ледви-ледви перелазив з кляси до кляси. Замилуванє до природи поклало незгладиму печать на всю Тоньову вдачу, тим більше, що скріплювалося вродженим єго нахилом до задуми і тихої обсервації, єго флегматичним спокоєм і спосібностю хоч туго, але за то тривко, на довгі часи принимати вражіня внішного світа. Отсе замилуванє проявлялось і у всіх єго уподобах. Від весни до пізної осени він найлюбійше бродив по лісах та полях, збирав ротлини та комахи, лоьив мотилі та мухи, далі від своїх товаришів селяньских дітей навчився ловити руками рибу і раки, шукати і розпізнавати гриби. Від тої пори закинув збираня комах та непригідної хопти, а таскав до дому гриби та раки на велику радість куховарки. Едмунд сміявся з тих чисто хлопских братових уподобань, але Тоньо походив в тім згляді на грубошкірого звіря, котрого не проймеш батогом: сміх брата зовсім не вражав,а противно розвеселював єго, і він починав і сам добродушно сміятися, немов се не про него річ.

 

Але любов до природи оживила і порушила в Тоньовій душі ще одну живу струну — поезію. Він, переставши ловити та настромлювати на шпильки комах та метеликів, переставши засушувати цвіти, любив нераз цілими годинами лежати на високих берегах Сяну серед цвітів і придивлятися безконечному рухови та житю в природі, вслухуватися в єї безконечну, а так гармонійну пісню. В таких хвилях єму здавалося, що вся єго істота всіми порами насисаєся якимсь чудовим блеском, таємними а чаруючими звуками, і що ті блески та звуки не гинуть в нім, не розпливаються, а живуть, носяться в крови, бігають по нервах, немов якісь самостійні, живі і свідущі істоти, що все нутро єго заселене ними, що весь він ясніє в темноті, звенить серед тиші. І почав він якимись иншими обновленими очима глядіти довкола себе, на своїх товаришів і на всіх людей, в хлопячому серці почали накльовуватись якісь несупокійні мрії, якісь неясні питаня та сумніви. З горячковою жадобою кинувся він читати книжки; читав, що попадалось єму в руки, без розбору і ладу, починаючи Шекспіром, а кінчачи Єженом Сю. Але ніде не знаходив вдоволеня, чи радше сказати, ніщо з прочитаного не западало єму доволі глубоко в душу. Аж случайно попавший в єго руки перший том поезій Николгя Ленау’а на довший час притяг, причарував єго до себе. На скрізь ориіінальна вдача сего геніального поета, єго глубоке пониманє природи як живої частини власного я, а радше пониманє власного я, тонучого в природі, живучого в ній і з нею, близько, нерозривно, та безмірна повна житя напів сонного, а на пів дійсного, яка виднієсь в природі крізь ту поезію, мов через чародійску, всеоживляючу призму, — все те глубоко вразило чутку душу молодого хлопця і то тим дужше, бо застало в ній вже готову любов до природи і чималий запас живої обсервації. Все те, що він підглянув і підслухав, лежачи годинами серед цвитучої луки або над берегом Сяну* під палаючим промінєм сонця або під легким літним дожджиком, чи то блукаючи полісах — усе те відживала перед ним, прояснювалось якимсь новим світлом і обливалось несказано чаруючим сяєвом під впливом Лєнау’-ової поезії. Задля того він і не читав тої книжки нараз, а брав що дня одну або дві поезійки і перечитував їх кілька разів, так що звичайно вони цілком оставались в сто памяти, — і опісля вже певно кілька день раз у раз був під їх впливом; строфи поезії були для него немов звіночками, що, раз зазвенівши, викликали безконечні ряди виображень, котрі проносились вихром, зливались, комбінувались і наповнювали душу якимись несказаними солодощами, якоюсь тугою і резигнацією, котрої цілей і причин і дослідити годі. Але поезія Ленау’-а, то не сонний романтизм; є в ній доволі й різких, мужеских нот, що не дають чоловікови забутися і розплистися в мраці сонних мар. І на Тоня ті різкі ноти впливали освіжаючо і не дозволяли єму забутися і замрітися, не присипляли в єго душі будячихся важких та пекучих сумнівів о людскім житю, знаню і віруваню, до котрих хоч і невеличкий та несмілий привід давала гімназична наука і розмова з найспосібнійшими та найбільше мислячими товаришами. І от почав він під тими впливами прибувати й власної сили на полі поезії. З разу хапався перекладувати на польске деякі улюблені твори улюбленого поета, але швидко побачив, що якраз ті найхарактернійші єго ліричні твори майже непереводимі, так тісно і нерозривно звязані з духом німецкої мови. Покинув переводи і почав тайком від усіх товаришів складати свої власні думи та виображеня в віршову форму. Єго думлива, флегматична натура не дала єму впасти в ту западню, в яку впадає найбільша часть початкуючих поетів гімназистів, в западню многописательства і поверхового та пустого віршомельства. І ту Лєнау був єму добрим взірцем, котрого методу можна було наслідувати, вкладаючи заразом в поезію своє власне я. На Ленау’-і Тоньо найкрасше побачив, що лірична поезія не може бути нічим иншим, як тілько випливом і виявленєм найглубших глубин душі поета; що тілько тоді вона може бути правдива, реальна і цінна, коли є щира, т. є. коли душа поета є іменно така, як в поезії виявляєся, з усіми єї добрими і слабими сторонами; що затим скомпонувати ліричну поезію так само неможливе та пусте діло, як скомпонувати власну душу, і що остаточно у котрого поета душа та низька, брудна та неінтересна, той ніколи й ніяким способом не здобудеся на чисту, правдиву ліричну поезію. І от сею то дорогою дійшов Тоньо до такої думки, що хотячи бути поетом, правдивим і щирим, треба бути правдиво добрим, чесним і розумним чоловіком, треба не мати й зерна неправди за собою, треба плекати в серці невгасаючий огонь любови до людей і до добра загального, а не допускати туди ніякого бруду, ніякої низцоти і погані, щоб можна було не тілько щиро та ясно відкривати власне нутро цілому народу, але щоб при тім загріти той народ огнем власного серця до висшого, ідеальнішого змаганя.

 

Впрочім не від разу і не без инших, давнійших впливів виробились такі думки в Тоньовій голові. Перші зароди таких думок посіяв у него батько. Пан Евзебій Трацкий був колись дідичем обширних дібр в конгресовій Польщі. А кинувшися з жаром до повстанє 1863—64 року, він стратив усе і мусів емігрувати за границю. По пятилітнім житю в Парижі він прибув з родиною до Галичини, де за останки колишньої фортуни закупив убоге гірске сільце Н , щоб дожити віку на рідній — як говорив — земли. В богацтві колись був се звичайний собі панич, з підданими обходився не гірше і не ліпше, як найбільша часть єго сусідів-панів, духовими інтересами, політикою і патріотизмом займався мало, ба, навіть до повстаня потягли єго ріжні сусідскі згляди і особиста амбіція та горяча, шляхетска кров. Аж огонь повстаня, а опісля перебута на еміграції тяжка школа нужди, унижень та безцільної блуканини переробили єго. Він набрався доволі ширших і свобіднійших поглядів на світ і житє людске, позбувся многих шляхецких пересудів, навчився більше гуманного і людского обходженя з простими та бідними людьми, ніж се колись було в єго звичаю, познакомився також з многими заграничними та еміграційними теоріями, котрі у околичних шляхтичів в Галичині зєднали єму назву фармазона, демократа і навіть комуніста. Звісно, теорії ті зовсім не глубоко війшли в єго кров і були собі нічим більше, як тілько теоріями, але все таки в полученю з єго оповіданими о повстаню, о перебутих терпінях, о розмовах з людьми славними та переслідуваними за проповідь нових думок о суспільній та політичній справедливости, — все те на малого Тоня завсігди робило велике вражіня, показувало єму батька в якімсь чудовім світлі, немов в сяєві борця-мученика, — все те, хоч і не зрозуміле і мглисте, кидало в молоду хлопячу душу зароди того ідеалізму, того бажаня загального добра і правди, без котрого чоловік, хоч і як спосібний, талановитий та учений, не зробиться правдиво великим чоловіком — горожанином. Звісно батько ніколи доси не давав своєму синові, щоб так сказати, лекцій патріотизму і політичних ідей, ніколи навіть не заходив з ним в розмову на сю тему; він надто був занятий своїм“господарством. І се було для

 

II

 

А в тім нараз, немов над самою єго головою роздався вистріл. Заревіли гори та дебри відгомоном, а у Тоня разом забилось серце, затріпоталось якоюсь таємною трівогою. Що се таке? Він і думкою не міг збагнути, що єго так перелякало, а прецінь не міг опанувати і прогнати переполоху. Швиденько обполоскав рибу, обвинув єї в широке лопухове листє і обвязав ціпкими ужовками хмелю, а затим, взявши єї під паху, що духу почав дряпатись горі берегом туди, де надіявсь застати брата. Щось немов перло єго; не зважаючи на корчі, дерся він в гору, коли нараз почув голос Едмунда.

 

— Тоню ! Тоню ! — кликав брат та таким зміненим, трівожним голосом, що Тоньови аж дух в груди заперло. Побіг горі лукою що духу.

 

— Що таке? Що сталося? — крикнув він, побачивши Едмунда, блідого, як труп, недвижно стоячого насеред лісної доріжки.

 

— Я чоловіка вбив! — пробубонів Едмунд, січучи зо страху зубами.

 

— Чоловіка? Де? Якого? — спитав Тоньо.

 

— Он там, на скруті стежечки. Я тілько що набив шротом, бачу; сойка закричала на гилечці близь землі. Я вимірив, але заким стрілив; сойка злетіла. Бух ! А ту щось як йойкне на доріжці тай покотилося он ту в ярок. Слухай, ще стогне!

 

Тоньо вже не дослухухав, але побіг що духу туди, відки доносилося стогнанє. Стежка вела понад беріг стрімкого і доволі глубокого ярка; туди впав пострілений, і відти доходило до слуху братів якесь тихе, сумне стогнанє, перериване гомоном якихсь уриваних слів на незрозумілій мові. Туди на ті голоси побіг Тоньо. Він увесь трясся, мов в лихорадці, немов сам був причиною нещастя. Едмунд таки стояв, прикипівши до місця, і держав нещасну стрільбу в руках.

 

Ставши на березі ярка, побачив Тоньо на дні єго двох жидів, одітих в якісь порвані, нужденні і нечищеною нафтою засмальцьовані та провонялі шмати. Оба були ще не старі, але по немитих та забідованих лицях годі було пізнати, чи третю, чи четверту десятку літ доживають. Оден з тих жидів, маленький ростом, сухенький та очевидно слабовитий, лежав на траві; єго руки, лице і босі до колін ноги замазані були кровю; він стогнав з разу стиха, а коли побачив панича над собою, почав кричати чим раз дужше. Другий, здоровенного росту, з широкими плечима, рудим волосєм і подзьобаним віспою лицем, метушився коло раненого, приносив єму в пригорщах води з потока, старався ніби промити рану, але на ділі тілько дужше обмазував кровю лежачого жидка, котрий також чим раз дужше починав стогнати та кричати, кидаючись немов в страшенних болях.

 

— Що ту сталося? Де тебе ранено? — крикнув Тоньо, зіскакуючи в низ яру і зближаючись до недужого.

 

— Ох, убито мене! Окалічено на віки ! Ох болить! — стогнав жидок.

 

— Де болить? Де окалічено? — допитувавсь Тоньо, стараючись доглянути, відки у жида кров іде. Але той так кидався, що годі було доглянути.

 

— Ох, коли-б я знав, що то за ворог, що за розбійник мене віку збавило ! Ох-ох!

 

— То не ворог ані розбійник, — сказав рішучо Тоньо. — то я, тутешного дідича син. Надіюсь,* що рана твоя не тяжка. Не бійся, ми спровадимо доктора, швидко будеш здоров!

 

— Ох, тутешного пан дідича син! — простогнав жидок — Ох, що за шкода! На що мені доктор, я буду вмирати! Ох — ох, а тутешного пан дідича син до криміналу піде! Ох, ох, що за шкода! Але я тому не винен! Най би тутешного пан дідича син осторожнійше стріляло! Ох, умираю! До криміналу!

 

— Ні, сего не буде! Я єго радше туй на місці убю! — скрикнув другий, здоровенний жид і вхопив Тоня величезною, брудною рукою за комір. — Скоро мій брат умре, то й тебе убю, чуєш, паничу! Обох вас ту разом закопаю, а сам піду в світ і — пропало!

 

Страшна погроза, дика ненависть світилась в очах того велитня. Єго могуча долоня здавлювала Тоньову шию, — не було що й думати о* обороні.

 

— Ох, Елькуно! — скрикнув ранений жид, — що ти, здурів, чи що? Пусти панича, на що се придасться єго страшити? Хиба він того хотів? Ох, ох! Бідний панич, — бачиш, як поблідло!

 

Елькуна випустив Тоня з рук, але єго дикий погляд, повний не нависти, ані на хвилину не змигував з паничевого лиця. А Тоньо не мов остив, окріп якось. Страшна погроза смерти разом оглушила єго, пришибла всі слабші почутя, немов морозом зварила душу. Блідий, остовпілий він стояв на однім місці і не зводив очей-з окровавленого, на траві лежачого жидка. Єго страшного товариша він немов і не бачив зовсім.

 

— Ох, Елькуно, води. Ще промий! Ох, нога, нога болить! Води холодної, промий!

 

Велитень приніс в пригорщах води і почав промивати ногу. Коли нахилився над недужого, той пошептав єму щось до уха. Нога все ще таки була кровава.

 

— Ну, паничу, — сказав Елькуна трохи ніби лагіднійше, — самі бачите, якого нещастя ви нам наробили. Що тепер буде? Ми люде бідні, зарібники, — де ми тепер подіємось, що заробимо?

 

— Та про те не бійтеся, — сказав Тоньо, прийшовши троха до себе, — вже татко не такі, — як дізнаються, що за нещастя сталось, то все вам надолужать. І доктора привезуть і примістять хорого у себе, поки не поздоровіє.

 

— Ох, дай Боже здоровлє вашому таткови — простогнав ранений. — Приміщувати нас не треба, бо ми з того самого села, де ваш татко дідичем.

 

— Ви з того самого села? — зачудуваний скрикнув Тоньо. — Як се може бути? Адже я вас ніколи не бачив.

 

— Бо ми вже двадцять літ, як ту не були. Наш тато ту шинкував, ще вашого тата ту не було. І грунт ту купив, як раз против двора, там і вмер, літ тому з десять буде.

 

— Ох, тота пустка, то ваша батьківщина! — скрикнув Тоньо.

 

— Так, проше ясного панича. А ми ходили на заробок, щастя шукати по світі. Ох, де єго нині найти ? Як пішли бідні, так і вертаємо бідні! А тепер ще таке нещастє — на ноги вже певно ходити не буду ! І що ми зробимо, що ми почнемо ? — бідкався ранений жидок.

 

— Та чи справді ви так дуже ранені? Може то лиш так, не дуже? Адже стрільба була шротом набита.

 

— Ох, шротом, та ввесь ладунок в мене попав: і в ноги, і в руки і в лице! Ще добре, що не в око. Так як підкосило мене від разу, — стрімголов упав я в яр, трохи в додатку всіх костей не поломав об камінє. Ох, ох!

 

— Та почекайте-ж, нехай я подивлюся на ваші рани. Брат ваш, бачу, не вміє коло них ходити. Кілько миє, а ще крови не змив. Ану я попробую.

 

— Ох, ні, ні! — затріпотався жидок, мов у великім болю, — нетреба, не рушайте мене! Нехай уже брат!

 

— Але що вам шкодить ? Я троха розуміюсь на ранах. Може там де шроти завязли, повиймати треба.

 

— Ни, то хиба ви повиймаєте? — знов грізно спитав Елькуна.

 

— Але все таки промити треба добре, щоб побачити, — відказав Тоньо.

 

— Пане, — сказав Елькуна, — се ми й без вас знаємо! Дайте спокій брату. Не досить, що від вас такий біль терпить, ще й докучати єму будете ? От воліли б дати, що маєте грошей, на ліки!

 

Тоньо не мав грошей; на вакаціях єму й не було їх треба. Тому то в єго кишенях назбиралось їх ледви на одного гульдена.

 

— От і весь мій скарб, — сказав він, викладуючи ті гроші на долоню. — Візьміть і се тимчасом.

 

— Що то, ви з нас жартуєте? — нахмурився Елькуна.

 

— Ні, не жартую, але не маю більше.

 

— Е, байки говорите! Ану дайте, я пошукаю!

 

І Елькуна подався, щоб шукати у Тоня в кишенях. Але се обурило хлопця. Він відступився кроком в зад і крикнув червоніючи:

 

— Що, ти, поганче, мене рабувати хочеш ? Проч від мене! Знаєш, хто я, — приходь до хати, коли маєш претенсію! А він мене ту обшукувати буде !

 

Лице Елькуни налилось кровю; він зціпив зуби і бачилось, що в тій хвили кинесь і задушить Тоня.

 

— Ох, Елькуно, — озвавсь голос раненого, — дай спокій пурецови! Він як буде мати, то певно дасть. А як не має більше, то й то добре. Дайте, пурец!

 

І в свою окровавлену долоню він приняв купку срібних та мідяних грошей, поплював їх, пошептав щось і сховав за пазуху, не встаючи з землі і не перестаючи стогнати.

 

— О, пурец певно думає, що на тім конець? — не то говорив, не то бурчав Елькуна своїм густим басом. — Пострілити бідного жида, тай потому кинути єму дві шістки, як собаці ! Ні, ми до суду підемо, там свого допімнемося!

 

— Але зачим вам до суду? Хиба-ж я вам що перечу — звинявся Тоньо. — От почекайте, я зараз верну! — І він скочив горі ярком, виліз на стежку і глянув долі, за Едмундом. Він знав, що Едмунд звичайно носить при собі більше грошей, бо від матери дістає потай батька. Але Едмунда не було на стежці. Очевидно, почувши грізні крики Елькуни, він дрепенув, лишаючи брата в западни. Заболіло серце у хлопця, але тут же й подумав: Ну. що ж він мав робити ? Адже міг догадуватись, що мені не поможе, то за чим ще й себе наражати? Добре зробив! Так міркував собі Тоньо і старався усправедливити Едмундову трусливість, але серце єго не переставало щеміти. Він знав, що брат єго не любить і що задля него певно не наразив би так без намислу свого житя, як він отсе вже другий раз сегодня. Але що було діяти? Тоньо думав, чи бігти дальше за братом, чи вертати ще до жидів? Він їм казав чекати і прирік зараз вернутись, надіючись взяти у брата більше грошей і дати їм. Але тепер хто зна, чи догонить він брата і коли? А за той час ранений може кровю зтечи. Він вернувся, не надумуючись довго.

 

— Ту десь був мій брат, — сказав він, — я надіявся від него грошей дістати і був би дав вам. Але єго вже нема. Що думаєте робити ?

 

— Я раненого лишаю ту на місці, а сам іду до Дрогобича до суду, — сказав Елькуна.

 

— Але бійтеся бога, він ту за той час умре! — скрикнув Тоньо.

 

— Се мене нічого не обходить! Робіть з ним, що хочете.

 

— Але як же се можна — брата лишати?

 

— А що ж я єму поможу, хоч буду й сидіти коло него? А хоч занесу єго в село, то хиба маю за що єму поміч дати?

 

— Але-ж я вам дам, що хочете! Всяку поміч будете мати, лиш не дайте єму ту кровю зтечи! Несіть в село, несіть просто до двора!

 

— Ого, знаю я вас! — крикнув Елькуна. — Несіть до двора, а там собаками витровите, хорого під пліт викинете! Ні, не хочу.

 

— Ну, то що ж буде?

 

— А от що буде. Маєте пів години часу. Біжіть до дому чи куди хочете і принесіть нам сто риньских. То буде вам чистий спокій. А як ні, то я вам ту хорого лишу, а сам іду до суду до Дрогобича.

 

Тоньо не мав ясного понятя о суді. Живо почуваючи, що тим людям сталася кривда, боявся суду, як якоїсь сліпої караючої сили, і бажав направити зло. Але сто гульденів! Відки ту взяти таку суму? Батько єго не богатий, а ту ще косовиця, жнива надходять, грошей і так позичати прийдеться! Бідний хлопець почув, що єму починає в голові шуміти і світ в очах крутиться.

 

— Га, попробую! — сказав він і побіг щодуху. Пів години, — се заледво вистарчить на те, щоб до дому добігти, а коли-ж гроші добути, коли вернутися? Треба, значить, бігти що сили. Але ледво тілько Тоньо вибіг на саму кручу над рікою, коли побачив недалеко йдучих насупротив Едмунда і ще одного панича. Як він урадувався видом Едмунда, сего й не казати. Але трохи чи не дужше ще врадувався коли пізнав того, що з ним ішов.

 

— Борис! Епамінонда ! Ти ту? Що тебе сюди завело ? — скрикнув Тоньо, обнимаючи і цілуючи прихожого.

 

— А що, — вибрався на вакації звідати ваші гори.

 

— І представ собі, пішки ходить, ще й босий! — додав Едмунд.

 

— А що-ж, се найвигіднійше і найкористнійше. Ботанизую та минералє збираю, людей пізнаю і давних знакомих відвідую. От і на вас наскочив. Не знав навіть, що ви тут живете, а от Едмунда коло броду спіткав. Але що тут у вас за пригода? Едмунд зачав було розказувати мені. Пострілив когось?

 

— Жида, — сказав Тоньо.

 

— Дуже ?

 

— Не знаю. Я хотів придивитись, але той не пустив. А з ним і другий страшний такий. Мало мене не вбив. Відтак зажадав сто риньских, ані, то каже, недужого туй в лісі покину, а сам до Дрогобича до суду йду.

 

— Гм, — сказав Борис, — се щось не гарно А що за жиди?

 

— Якісь на бориславских ріпників похожі, а кажуть, що з нашого села родом і сюди-ж вертають із зарібку.

 

— Ходім до них, побачимо! — сказав Борис. — Знаєте, я троха медик, хоч доси тілько два роки медицини слухав. Ну, але на ранах розуміюся, в клініці трупів різав доволі! Але тихо підходьмо!

 

Підійшли нечутно і стали всі тут над яром. Жиди сиділи оба поруч плечима до них і щось живо між собою шваркотали.

 

— А котрий ту між вами скалічений? — скрикнув голосно Борис.

 

Оба жиди кинулись як опарені і змішались; менчий, все ще закровавлений від ніг до голови, очевидно не знав, чи стогнати, чи втікати; не мило було й великому, коли замісць одного панича побачив трех, а надто ще одного з них зо стрільбою на плечех. Але менший швидко отямився.

 

— Ох, ох, — застогнав він, — я ранений! Я скалічений!

 

— Ану, покажи свої рани, — сказав Борис, підходячи до него.

 

— Ох, не рушайте мене! Не хочу! — стогнав жид.

 

— Покажи! — грізно крикнув Борис, — я доктор.

 

— Доктор, — повторив з недовірливим наголосом жидок. — Відки би ту доктор взявся?

 

Але Борис не вдавався в довшу розмову, тільки взяв жида за одну руку, оглянув кроваві місця і сказав коротко:

 

— Брешеш, здоров!

 

Взяв другу руку — то само. Общупав лице — то само. Общупав Одну ногу — то само. Жидок сидів мов остовпілий, не знаючи, що з ним дієся. Елькуна також стояв недвижно, понурий, сам не свій. Борис оглянув другу ногу. Нараз жидок крикнув з болю.

 

— Ага, ось твоя рана! — сказав Борис. — Так я й думав. Одно зерно шроту в литку застрягло. Ну, пусте діло. Лягай на живіт.

 

— Що пан хочуть зо мною робити? — запитав тремтячи жидок.

 

— Лягай на живіт, чуєш, чи ні?

 

Жидок ляг.

 

— Гей ти, довгий, — обернувся Борис до Елькуни, — сюди ходи!

 

Елькуна наблизився.

 

— Сідай єму на плечі! — сказав Борис.

 

— Що ? Ви одуріли, пане ? Адже задушу. Бачите, який він слабовитий !

 

— Не бійся, я за те відповідаю. Не візьме єго мара! Сідай!

 

Елькуна стояв, вагувався.

 

— Сідай, кажу тобі ? Чи хочеш, щоб єму гангрена в нозі кинулась? Тоді певно треба ногу відрізати, і дрогобицкий суд нічого не поможе!

 

Елькуна троха поблід і не змагався довше: сів на плечі брата, лежачого на земли, мов на коня, в розкрач.

 

— А тепер ви держіть за ноги — скомандував Борис.

 

Паничі прискочили і вхопили жидка за обі ноги.

 

— Держіть-же міцно! А ти, великий, як даси єму рушатись та кидатись, то й тебе отим ножем черкну!

 

— Ох, що пан хоче зо мною робити — простогнав спрепарований таким способом жидок, що доси мовчки слухав, що з ним роблять.

 

— Мовчи, дурню, не твоє діло! — відрізав Борис, виняв з подорожної торби лянцетик, промив водою рану, і крихітку розрізав шкіру.

 

— Ой, ой, ой, ой, — запищав жидок. Борис одним смілим рухом лянцета видобув шрот з рани. Жидок верескнув що сили.

 

— Готов, пустіть єго! — сказав Борис і спокійно обтер лянцет з крови і сховав назад до своєї торби. Елькуна встав, паничі відскочили, а невеличкий жидок звільна піднявся з землі, здивованими очима поглядаючи то на доктора, то на паничів, то на свою закровавлену рану.

 

— Будеш здоров, — сказав до него Борис. — Постій лишень, нехай затамую кров і рану завяжу. — І він виняв з тої-ж торби полеву порохнавку, затамував кров, а опісля роздер Едмундову хустку і обвязав нею ногу жидови. Оба жиди мовчки гляділи на єго поранє.

 

— Ни, а за мій біль що мені буде? — сказав по хвили намислу ранений жидок.

 

— Чотири неділі на місяць, от що, — сказав Борис — Чи може сто риньских хочете? Га, як хочете, то про мене біжіть до дрогобицкого суду. Може там і дістанете.

 

— Пан ласкаві жартувати, — сказав невеличкий жидок, — але що я, бідний жид, зароблю з такою ногою.

 

— За три дни загоїться, — відрізав Борис.

 

— Ох, за три дни ! Ні, я чую, воно так болить, що й за місяць ие загоїться! Ох, як болить!

 

І жид попробував встати на ноги, але зараз же сів на землю, стогнучи та зойкаючи.

 

Між тим Тоньо і Едмунд пошептались з собою, Едмунд виняв з елегантної, бисером вишиваної портмонетки два дукати, що дістав оноді від матери, і дав їх раненому жидкови.

 

— Ну, на тобі за біль ! — сказав.

 

— Ох, спасибіг вам! — задріботів жидок. — Отсе файн пурец! Дай вам, боже, много літ жити! Таки змилувалися над бідним жидом!

 

— Не стоїло! — сказав сердито Борис, і всі три паничі пішли горі яром.

 

— Ну, тай доктор же з тебе, Епамінондо! — сказав Тоньо, клеплючи Бориса по рамени. — А куди-ж ти тепер?

 

— Як то куди? До села.

 

— А в селі маєш кого знакомого?

 

— Крім вас, здаєсь, нікого.

 

— Ну, то просимо-ж до нас Обідати давно вже пора. А ми з Мундзьом бач якого звіря уполювали! — І показав кленя.

 

— У, тай здоровий же! Ну, на честь такої ловлі варто й піти. А при тій оказії і батьків ваших пізнаю, — також користь.

 

А жиди між тим по відході паничів хвилю сиділи мовчки, мов приголомшені.

 

— Проклятий отой доктор, — сказав в кінці менчий з них. — Через него може нам сто гульденів з рук вислизнулося. А Rich’n saanen Tat’n aran! А той дурний панич готов би був дати! Ну, але й так добре пішло. Отсі два дукати, то початок нашого маєтку! Дай, Боже,, щоб початок був щасливий! Тьфу, тьфу на все зле! Ху, ху!

 

І він обхухав зо всіх боків блискучі, золоті монети і сховав їх до шкіряної мошонки, що висіла у него на груди, на мотузочку через шию. Затим стогнучи встав і при помочи здоровенного Елькуни штильгукаючи почав ступати. Але чим дальше, тим ліпше ступав. І так підпираючи один одного, серед живої розмови, переплітаної інколи стогнанєм, брати поплелися вільним кроком до села.

 

III

 

Але один тяжкий досвід ждав єго, і то з такого боку, з якого він всего менше міг єго надіятись. У Міхоньского була жінка, молода, круглолиця, середного росту, зграбної фігури женщина з легкими румянцями на щоках, з червоними як калина губами і пишними, роскішними, чорними мов смола косами. Хто єго знає, яка лиха доля спарувала нервного, слабовитого і підтоптаного нещастями учителя з сею женщиною, горячокровною, молодою і бажаючою за яку небудь ціну ужити життя і єго роскошів, з сею грудою живого тіла, в котрім духові сили дрімали нетикані, а душі було як раз хиба тілько, щоб надати палкого блеску єї чорним, прекрасним очам.

 

Пані Міхоньска з разу немов і не запримічала Бориса. Але коли він дійшов до семої класи, з разу й запримітила єго. В семій клясі єму минуло девятнадцять літ і був він хлопець такий, що ніхто й не пізнав би в нім колишнього занедбаного та неохайного школярика; що босяком ходив по поручю понад потоком. Високий та огрядний, повновидий і гарно прибраний, певний в рухах, спокійний в мові, він був справді кавалєром, якому в Перемишлі й з дорослих паничів мало котрий міг стати під пару. А надто в єго очах ясніла та грала розбуджена думка, світився розум, єго мова була скромна, але далека від тої книжкової премудрости, сполученої з наївним незнанєм житя, яка звичайно стрічаєся у гімназистів. Борис все і всюди говорив простодушно щиро, немов закони тупоумного місточкового приличія зовсім не писані для него. І з усего видно було, що ті закони не чужі єму, що він знає їх, що вміє бути делікатним і здержаним, де того треба, але погорджує тими незлічимими пустими церемоніями, котрими провінціяльне „товариство“ обпутує всі свої кроки мов павутиною і старавсь по змозі зробити собі товариске житє нудним та докучливим. Серед того заскорузлого в формалізмі, а убогого духом товариства Борис повертався свобідно, не як висший, але як чоловік з иншого світа, як якийсь гість з чужих сторін.

 

— Будь що будь, а все видно хлопа, — шептала про него пані судіїха пани касієровій.

 

— О, певно! Хлопа цівілїзуй і вчи, а все таки кров хлопска своє слово скаже. Нема традиції! Нема живого звязку з минувшим, тай годі!

 

Але хто знає, чи не та іменно „недостача традиції“, як казала пані касієрова, чи не та свіжість в цілій появі Бориса, та повнота сили і певности себе, що проявлялася в кождім єго руху, — чи не те іменно найбільше звернуло на него очи пані Міхоньскої. Довго вона не зважувалась займати єго, але в кінці при першій нагоді таки не встояла. Раз якось Борис, прийшовши до Міхоньского, не застав єго дома. Вже хотів вернутися, коли в дверях кабінету появилась пані.

 

— Що то, втікаєте? — сказала вона, всміхаючись і блиснувши своїми перловими, білими зубами.

 

— Жаль, що не застав пана професора, — сказав Борис.

 

— Ну, що-ж, ходіть до кабінету і заждіть на него, — він швидко повинен прийти.

 

Борисови справді треба було на щось Міхоньского. Не підозріваючи нічого, він увійшов, поклав шапку і почав ждати.

 

— От, бачите, так і ліпше буде, — заговорила пані, — будемо обоє ждати. І я жду на него, а в двійці не так вкучно буде. А я, пане Борисе, повинна подякувати вам.

 

— За що, пані ?

 

— За те, що так пильно відвідуєте моєго мужа. Ви не знаєте, який він меланхолік робиться, коли не має з ким говорити о своїх учених річах. А від коли ви до него ходите, аж якось віджив. Знаєте, я часто таки завидую вам.

 

— За для чого, пані?

 

— А за для того, що тілько в вашім товаристві муж мій чуєся свобідним і щасливим. Ви вповні відняли єго у мене, завоювали єго.

 

— Пані, — скрикнув з трівогою Борис, — не вже-ж се мало би бути правдою? Але в такім разі ви повинні гніватись на мене. О, простіть, я не знав сего! Від нині не прийду більше, не хочу робити вам кривди !

 

Пані Міхоньска засміялась і лице єї облилось чаруючим румянцем.

 

— Ха, ха, ха! Тай горячі-ж ви, пане Борисе! Тай прудкі-ж ви! А я й не думала ніколи гніватися на вас. Противно, я вдячна вам! Мені кривда? І не думайте о тім. Хіба-ж ви гадаєте, що я коли могла так як ви заняти єго, запанувати над єго серцем? Ні, пане Борисе, — ви відібрали мені те, чого я ніколи не посідала.

 

Борисови зробилось якось дуже прикро при сих несподіваних Словах.

 

— Даруйте, ласкава пані, — сказав він встаючи, — але я не маю права вглядати в те, що відноситься до особистих ваших відносин до пана професора. Позвольте мені віддалитися!

 

— Ні, не позволяю! — весело крикнула пані і вхопила єго за руку. — Сідайте от тут коло мене! — І потягла Бориса силоміць до себе, посадила поруч з собою, на мягкій софці. За дотиком єї пухких рук до єго руки у хлопця сильно забилось серце, зашуміло в голові, він не знав, не тямив, що з ним дієся.

 

— Ах ви дикий, дикий, — шептала єму між тим до уха пані Міхоньска. — Ну, скажіть, будьте ласкаві, — зараз і втікати зібрався! „Не маю права слухати!“ От який правник!

 

І при тих словах пані обвила своєю ніжною білою рукою єго шию і притягла єго голову близько своєї, заглянула своїми палкими, блискучими очима в єго очи. Несамовитий жар тих очей хвилею поллявся немов аж в саме серце, в саму душу Бориса, покотився по жилах, потряс нерви горячковою дрожю. Єго віддих ставався швидкий і тяжкий, немов яка змора давила єго.

 

— Пані, змилуйтесь, пустіть мене! — прошептав він в одчаю, не маючи сили вирватись з єї обнять.

 

— Коли бо не пущу! Коли бо не хочу, — шептала пані сміючись. — Не пущу, — повторила страстним тоном. — Бо ти мій, мій, мій! Бо я тебе люблю! Чуєш, Борисе, люблю!

 

— Пані, але-ж ваш муж! Боже мій, що зо мною дієся ! — стогнав Борис.

 

— Ха, ха, ха! От дурний ! От чого налякався! Схаменись, дурний хлопче! Не бійся ! Адже я не зїсти тебе хочу, хоть зїла-б, як би могла! Так люблю! А він боїться! Ну, диви, що ту страшного? Га? Га? Га?

 

І за кождим словом вона своїми калиновими, як жар палаючими губами цілувала лиця, очи, губи Борисові. Хлопець до решти стратив память. Розбитий, знівечений, до глубини душі пронятий встидом, після безсонної ночи явився на другий день (а була неділя) Борис у Міхоньского. Той від разу побачив, що Борисови щось незвичайне дорогу перебігло.

 

— А що там таке? — спитав він коротко. Борис не смів і очей піднести, не смів глянути на свого друга і вчителя. Єго голос змінився, тремтів, як надбитий баняк.

 

— Я прийшов подякувати пану професорови за ті незлічимі і неоцінені добродійства, котрими пан професор...

 

— Він не міг договорити. Сльози залили решту єго мови.

 

— Хлопче, що з тобою сталося? — скрикнув Міхоньский. — Чого » дякуєш? Чого плачеш? Говори за порядком!

 

— Я переношусь на иншу гімназію.

 

— Для чого?

 

— Бо ту не можу бути.

 

— Для чого?

 

— Бо не можу. Не можу пану професору й причини сказати, але запевняю, що причина важна.

 

— Чи ти сказився, чи з глузду зїхав? — закричав Міхоньский, тупаючи ногою. — В середині курсу переноситися до другої гімназії, і то без ніякої причини!

 

— Не без ніякої! Богом кленусь, що причина важна!

 

— Не кленись, дурню! — строго скрикнув професор. — Доказ подавай, а клятьба не доказ. Або причину скажи, або я так і останусь при тім, що ти здурів. Яка може бути причина?

 

— Ніколи! Ні за що не скажу! Пане професор! Батьку рідний! Не налягайте на мене! Я вам сего не можу сказати. Ані вам, ані нікому в світі. Скажіть тілько, що не будете вважати мене підлим, безчесним, невдячним, коли я покину вас, мушу вас покинути!

 

І він кинувся цілувати Міхоньского по руках, обливаючи ті вихудлі, напів прозірчасті руки горячими слізми. Міхоньский зблід і затремтів. Послідні Борисові слова відкрили єму всю правду. Він від давна боявся тої правди, але знав, що вона неминуча. Тілько-ж не з того боку він ждав єї. Не диво затим, що серце єго заболіло страшенно і довгу хвилю він стояв, мов громом прошиблений, блідий, холодний, з закушеними до крови зубами. Борис глянув на него і собі-ж одебелів. Він пізнав, що Міхоньский всего догадався, і не міг ані слова більше сказати. Він добре відчував той біль, який мусів бушувати в груди єго любимого вчителя і добродія, але не мав ніякісенького способу, щоб утишити, влагодити той біль. Він склонив лице, закрив єго долонями і тихо ридав. Міхоньский перший отямився і поклав руку на плече Борисови.

 

— Бідний хлопче, — сказав він, — не плач! Се ще не така страшна річ, щоб аж на другу гімназію переноситися!

 

Борис видивився на него слезавими очима.

 

— Виджу, що з тобою треба розумно говорити, — сказав Міхоньский з болізним усміхом. — Ти думаєш, що я того не знав? Не догадувався? Правда, я не думав, що на тобі може окошитись се лихо, але хто зна, чи воно не ліпше, що на тебе трафило, як на кого иншого!

 

— Пане професор! — скрикнув Борис, зриваючись з місця.

 

— Не гнівайся, хлопче, не гнівайся за мої слова, — лагідно сказав Міхоньский. — Ти-ж бачиш, я чоловік слабосилий, ну, а у неї (що будемо таїтися, коли оба знаємо, о що йде діло) натура свого домагався. Хиба-ж я сліпий, щоб сего не бачити? Вона ту не винна, а ти ще менше. Винна моя доля лиха та щербата, — ну, та се діло стороннє. Тілько того я не надіявся, щоб на тебе воно попало, — се мене заболіло. Ну, але тепер минулося, пройшло. І ще раз кажу: ліпше, що на тебе попало, ніж на якого небудь...

 

Голос єго урвався. Щось голосно захлипало в єго груди, але він надлюдским усилєм переміг свій біль. Борис стояв з лицем закритим долонями; крізь пальці капали сльози.

 

— Я розумію, зовсім розумію твою постанову, — іти на другу гімназію. То певна річ, наша давна дружба пропала, минулася. Але я прошу тебе о одну річ. Борисе, друже — бо ти все таки одинокий тепер друг мій — (при тих словах він поцілував єго в чоло) — стримайся ще якийсь час, кілька день, пару неділь!

 

— За чим?

 

— Щоб проводити мене до гробу, затулити мої очи.

 

— Пане професор! Батьку рідний! Що ви говорите? — скрикнув Борис і знов кинувся цілувати єго по руках і обливати їх слізми.

 

— Добрий мій хлопче, — знаю я, що говорю. Від давна чую, що зближаєся мій клятий ворог, — а тепер він мені друг та спаситель. Нинішний день устелив єму стежку.

 

— Кому? — з переляком спитав Борис.

 

— Ну, вже швидко побачиш, кому, — сказав Міхоньский, — на що вперед згадувати. Ну що, сповниш мою просьбу?

 

— Пане професор, колиб ви знали, як мені важко після того. що сталось, переступати ваш поріг, глядіти на ваше ласкаве лице! Боже мій, яким нужденним, підлим, невдячним чуюсь я против вас!

 

— Ну, ну, буде! Не наговорюй на себе! А що тобі не легко, се я знаю. Кождому чесному і совістному чоловікови було б не легко.

 

Але зроби се для мене. Прошу тебе! Зробиш ?

 

Борис вагувався. Сеї ночи, блукаючи глухими вулицями, він обдумав всю оту річ доволі докладно і рішився твердо покинути город. Правда, він не надіявся, щоб розмова з Міхоньским вийшла така важка та болюща. Тож тепер не міг рішитися. Совість говорила єму, що треба тікати як найшвидше далеко від сего дому, а ту єго учитель, єго добродій благає, щоб остався.

 

— Не на довго, — говорив далі Міхоньский, вгадуючи єго ваганє. — Я-ж тобі кажу, що не довго заваджати буду на земли. А тоді, як мене не стане, роби, що знаєш. Пристаєш?

 

— Пристаю!

 

— Спасибіг тобі! — І Міхоньский щиро стис єго руку. — І ще одно, Борисе, — тепер даю тобі на неозначений час волю. Можеш зовсім не приходити до мене, аж поки я не пришлю за тобою.

 

— Дякую вам, пане професор, — сказав Борис і з важким серцем, з спущеною вниз головою, мов який злочинець, трівожно з під лоба оглядаючись, вийшов з дому Міхоньского. На єго щастє пані Міхоньскої не було дома — вийшла десь в гостину.

 

— Не помиливсь я на нім ! — шептав по єго виході Міхоньский. — Боюсь тілько, щоб він не подумав, що я як раз з таким планом притяг єго до себе. Се було-б підло з моєї сторони! Але ні, він хлопець чесний і не подумає підлости на другого. Боже! Прискори моє увільнене ! Аджеж ти дозволив мені дожити до тої крайности, по за котру... Все, все, що може чоловік витерпіти, я витерпів! А впрочім хто єго знає, може й не все ще!

 

І в важких думах він ляг на софу і заснув.

 

Не довга була та воля, котру Міхоньский дав Борисови. Того самого дня вечером до єго комнати постукала служниця Міхоньского і сказала коротко:

 

— Пан професор просить.

 

Не кажучи й слова, Борис одягся і пішов сам, бо служниця, викликавши єго, сама побігла що духу кудись до міста. В важких прочутих ішов Борис до знакомого домика над Сяном. Вікна були ярко освічені, якісь тіни мигали на занавісках. Війшовши, дізнався, що пан професор при повороті пані професорової з гостини, власне в тій хвили, коли вона, роздягшись з візитної сукні, входила до єго кабінету з веселим усміхнутим лицем, дістав вибух крови. Консіліюм лікарский мало на що здався. Правда, кров спинили, але недужий лежав блідий-блідий, безсильний, як труп. Пані Міхоньска зустріла Бориса в тихже дверях, що й учора. Єї очи були заплакані, повіки почервоніли, але все таки з за сліз миготів той палящий жар, котрий учора висушив єго память і глубоку рану випалив в єго серці. Він похилив голову, щоб не глядіти їй в лице, проворкотів якесь слово і поспішив до хорого.

 

— А що, не казав я, що так буде? — ледви чутно, з усміхом прошептав Міхоньский. — Не довго тебе затримаю.

 

Гірко ридаючи, припав Борис до єго постелі. Міхоньский пожив ще кілька день, видержав ще два вибухи крови, а після третього тихесенько згас, мов свічка. Борис не відступав від єго постелі, зо слізми проводив єго до гробу. Разом з Борисом плакала й сумувала вся гімназія. В кілька день по похороні пані Міхоньска забралася з Перемишля, так що Борисови таки не довелось перенестись на другу гімназію.

 

В ту пору він познакомився й з паничами Трацкими, що ходили о два роки від него низше, а особливо з Тоньом. Правда, Едмунд перший запопадав єго знакомства, а властиво шукав єго протекції у Міхоньского, бо був слабий в математиці. Для такої ціли він заскакував коло Бориса, запрошував єго кілька разів до себе до дому, хоч в душі погорджував ним, як хлопом. Борис дуже швидко порозумів правдиву вдачу Едмунда і махнув на него рукою. Він був би після других чи третіх відвідин і перестав ходити до Трацких, коли-б не пізнав був Тоня, для котрого почув особливу симпатію. По якімсь часі вони заприязнились і нераз гарними літніми вечерами, проходжуючись по садку, вели широкі розмови о всім, що займало їх. Тоньо багато користав з обширної очитаности і ясних та трафних поглядів старшого товариша. Він повзяв до Бориса особливе довірє за єго щирість і отверту прямодушність. Єму одному він рішився показати свої поетичні проби; від него в перве почув нові погляди на штуку і поетичну творчість, яких не давала єму гімназія, а котрі виробились у Бориса з розмов з Міхоньским. „Житє“, „жива правда“, „реалізм“ — отсе були ті нові оклики, що в перве ясно та виразно висказував Тоньови Борис. В тих розмовах і те ще було добре, що Тоньо не був виключно учеником, а Борис учителем. У Тоня було більш вироблене артистичне чутє, фантазія і той неясний ще, а все таки сильний наклін до ідеалізму, котрий опісля виробився у него в правдивий культ. А з другого боку Борис була то натура наскрізь реальна, практична і несклонна до поезії. Фантазія, творенє були у него слабо розвинені, за те аналіза, розумованє були єго сильні сторони. Він любив свої думки виражати досадно, коротко, майже догматично, через що визивав на опір, на спори і дискусію. Ставлячи ребром питанє о реалізмі, відкидаючи всякий ідеалізм і естетику в імя пожиточности і правди, Борис мимоволі попхнув Тоня до основнійшого думаня над тим, що таке ідеалізм, а що реалізм в штуці, які їх задачі і їх обопільне значінє і яка властиво ціль штуки. Питаня ті, раз зародившись в єго голові, не переставали занимати єго, але до ясної, заспокоюючої відповіди не довели єго дискусії з Борисом. Борис тими питанями не займався. Сам не артист, він і не приписував собі ніякого суду в ділах артистичних, але перший звернув Тоньову увагу на иніпий бік діла: на потреби і вимоги самого житя, на питаня суспільні. І в тих питанях Міхоньский під сам конець старався подати свому ученикови хоч перші елементи знаня, а ясний розум Бориса, практичний і бажаючий пожиточної діяльности для тих, з поміж котрих сам вийшов, хапав і всисав ті сказівки учителя, як прагнуща земля теплий, весняний дожджик. Немногі книжки, говорячі о житю, нуждах і потребах робучого люду за границею, які найшлись в бібліотеці Міхоньского, прочитав Борис духом і широко обговорював їх зміст з Міхоньским. Він рад би був поперед всего знати, як стоять ті діла в нашім краю, але від Міхоньского не почув нічого крім деяких відірваних фактів і загальних фраз о тім, що й у нас біда, але що питаня робітницкого в західно-европейскім значіню у нас нема. Він почав допитуватись за книжками о наших краєвих відносинах, о найновійшій історії нашого краю, але Міхоньский, хоч і як напружував свою память, нічого такого не вмів єму показати. Що шкільна статистика і деякі злучайні статії в тогочасних газетах далеко не вдоволяли єго, про те ніщо й говорити. Але будь що будь, в душу Борисову запала закваска — зацікавленє до питань, суспільних. Він прочував своєю хлопскою душею безмірну важність тих питань, і старався й Тоньови уділити частину тої самої закваски.

 

На тім вони й розсталися. Борис, здавши матуру, поїхав до Відня на медицину; Трацким приходилось ще два роки бути в гімназії. Розмови з Борисом лишили глубокі сліди в Тоньовій памяти і дали добрий матеріал, єго думам. Він почав шукати в поезії того, що так горячо проповідував єму Борис — правди, житя, реалізму, але довго якось не міг найти того, чого шукав. Найновіша література, як звісно виключена з пляну наших гімназій, а давні, хоч і як майстерно оброблені взірці, вроді Гетевої поеми „Hermann und Dorothea“, не вдоволяли горячого Тоньового чутя. В польскій поезії він находив більше чутя, тепла, огню, але чутє те було надто вибуяле, екзальтоване, подекуди хоробливе; поезія та опянювала, але не підносила єго, не живописувала єму природи і людей, Виємок становили хиба уривки з Мицкевичового „Pana Tadeusza“, але цілої поеми Тоньо аж до укінченя гімназії не міг якось дістати в руки. Поезії Лєнауа були перші, що підходили найблизше до того ідеалу, який він виробив собі і до якого бажав змагати. Зачитуючись ними, він по за чаруючими картинами чудово оживленої природи забував про те, що на тім же не повинна ще кінчитись поезія. Не диво затим, що тепер, зустрінувшись так несподівано . і в такій прикрій хвили з Борисом, він подвійно обрадувався. Єму від першої хвилі почала всміхатись думка, що Борис останесь у них кілька днів і що він наговориться з ним доволі, дізнавсь від него много-много нового і про університетске житє, до котрого й сам тепер готовився, і про нові, сучасні змаганя в науці і літературі, котрі в Відні Борисови далеко лекше і повнійше можна було пізнати, ніж єму в Перемишлі.

 

— Ну, Епамінондо! — скрикував раз по разу Тоньо, коли вони з вузької стежки, по котрій треба було йти гуськом, вийшли на широку дорогу. — Ну, хтоб єго надіявся з тобою нині зустрінутись! А ще в таку пригоду! Але чуєш, друже, на перед тобі кажу, що не пущу від себе перед тижднем. Ані не думай! Мусиш розповідати, розповідати й розповідати!

 

— Ну, не хвались, що не пустиш, — відказав Борис. — Може будуть старші від тебе, що проженуть.

 

— Ніколи! Тебе мали-б прогнати? Та вони богу дякувати будуть,’ що ти прибув, зможеш подати нам добрі ради про університет. Адже знаєш, ми по матурі, на університет поступаємо.

 

— Ну, гратулюю! Дай, боже, в добрий час!

 

І Борис обом братям стиснув долоні. — Значить, ми від тепер товариші, студенти.

 

Оттак балакаючи то се то те, дійшли до дому. Там уже від давна ждали паничів на обід. Вже з далека, зближаючись до паньского двора, що стояв на горбочку, обведений невеличким садом, розкиненим по склоні горба і обведеним зелено викрашеними штахетами, наші пішоходи побачили коло садової фіртки вижидаючі дві жіночі постаті під рожевими парасольками.

 

— Ох, а ми за нинішними пригодами й тарапатами здорово таки запізнилися на обід, — скрикнув Тоньо. — Ади, Мундзю, он мама і Густя чекають на нас. Ой, буде-ж нам, буде!

 

— Ну, не бійся, — сказав Едмунд, — мама зараз подобріє, скоро їй рибу покажеш, а Густя, — ну, тої ми мабуть не дуже будемо боятись.

 

— Хто се Густя? — спитав рівнодушно Борис.

 

— Наша сестра, роком старша від Мундзя, — сказав Тоньо.

 

Підійшли до фіртки.

 

— Ну, бійтеся бога, хлопці, де ви пропадаєте ? Що з вами дієся?

 

Я вже хотіла слуг посилати за вами, думала, що ви потопилися де небудь!

 

— Ні, мамочко, ми здорові! — сказав Едмунд. — Правда, в буваличах бували, але, богу дякувати, якось добре нам пішло.

 

— В яких буваличах? — запитала мати.

 

— Ну, про те ми мамці вільнійшим часом розкажемо. А я от мамі двох гостей тащу, — сказав сміючись Тоньо. — Оден наш давний товариш, а по троха і мій учитель, пан Борис Граб, слухач медицини в Відні.

 

Борис зняв капелюх і поклонився дамам.

 

— До услуг пані добродійки, — сказав він. — А се вже пан Антоній своєю поетичною фантазією видумав про моє учительство. Ніколи єго учителем я не був і не зумів би бути.

 

— Епамінондо! — скрикнув Тоньо з комічним патосом, — а ти від коли навчився компліменти підпускати? Тай то ще хлопцям! А надто ще в присутности дам! У, се ти мені нове лице показуєш.

 

— Не копліменти, товаришу, а правду говорю. Твоя спеціальність инша, а моя инша. Я тебе в твоїй спеціяльности навчати не можу і не берусь. От і все.

 

— Ну, ну, хитрий ти! — погрозив єму Тоньо. — А отсе, прошу мамці, ще один гість. Сей компліментів говорити не буде, навіть не поклониться, але надіюсь, що й єго не проженете з хати.

 

І він взяв кленя за голову і скинув з него повивачі з лопухового листя. Пані Трацка і панна Густя так і ахнули з диву на вид прекрасної та рідкої величини риби.

 

— А се ви відки взяли? — запитала пані.

 

— З вира! — сказав Тоньо.

 

— Але яким способом?

 

— Отсей Немрод сполював ! — сказав він, беручи Едмунда за плече. Той зарумянівсь з радости. Мати, котру прихід Бориса очевидно не дуже врадував, а єго обертанє до Тоня як до товариша таки й неприємно вразило, особливо коли почула єго хлопску назву, при сій вісти троха розяснилась. Едмунд був єї улюблений син, а всяка єго удача наповняла єї великою радістю і гордощами.

 

— Ну, славно! Значить, ви заробили сегодні на обід! Ходіть же! Прошу, пане... як маю честь звати? — звернулася вона до Граба.

 

— Борис Граб, — сказав той, червоніючи. Він чув, що те ніби забутє єго назви, се шпигненє шпилькою, але єму було байдуже.

 

— Прошу за нами! Обід давно жде! — І пішла з дочкою передом, за нею Едмунд, похитуючись на ногах, немов лагодивсь пуститись в танець, а позад него Борис з Тоньом. Ішли мовчки. Борис цікаво оглядав садок і фронт двора. Був се партеровий під гонтою будинок, чисто побілений, з ганком по середині і з чотирма парами вікон по обох боках. Ганок обвитий був диким хмелем, перед ним на широкій, піском усипаній доріжці в два ряди стояли чотири великі вазони з олеандрами. Перед вікнами були грядки і кльомби з цвітами і крутими стежечками, а троха понизше починався сад. Під одною розлогою та густою яблунею, що гилєм аж до землі прихилялась, була поставлена бесідка з зелено крашеної решітки, з лавками довкола і з столиком по середині; по решітці спинався густий, біло й синьо цвитучий повій. До західного фронтового угла припирали штахети, котрими обведений був сад; дальше на захід виднілась висока і широка заїздна брама і обведені дощаним парканом шопи, стайні, стодоли, обороги і прочі господарскі забудованя.

 

На ганку сидів господар дому, пан Станислав Трацкий з люлькою в зубах. Тоньо підвів до него Бориса і представив єго батькови.

 

— Чував я про вас, пане Граб, чував, — сказав Трацкий. — А як же ! Всі вчителі в гімназії мов паняті величали вас, як найспосібнійшого ученика. А особливо пан Міхоньский, мій особистий друг і товариш недолі. О, то була чиста душа! Знаєте, ми разом на еміграції були, — натерпівся бідолаха, поки ту те нужденне місце дістав!

 

— Він був для мене правдивим батьком, — з чутєм сказав Борис. — Я й представити собі не можу, чим би я був без єго помочи й щирої, правдиво батьківскої опіки та науки.

 

— А знаєте, єго вдова тут у нас в сусідстві, зараз в другім селі, у батька живе. Батько єї — лісничий в добрах князя Шамбора. У нас часом буває, — дуже мила особа.

 

— Чи так! Отсего я не знав, — з якимось надзвичайним зрушенєм сказав Борис.

 

— Ну, Епамінондо, — сказав Тоньо, що вже встиг вернутися з покою без шапки і без риби, — пора нам обідати. Знають татко, ми єго Епамінондою в гімназії звали за те, що ніколи не бреше!

 

І після такої рекомендації взяв Бориса за під руку і повів єго до їдальні. Пан Трацкий був уже по обіді. Він рано їздив верхом в полонину до косарів, а приїхавши голоден, разом з найстаршим своїм сином Густавом пообідав, не дожидаючи молодших з купелі. По обіді Густав кудись вийшов, а батько засів в ганку з люлькою, коли й хлопці надійшли.

 

Пані Трацка засіла при столі начільному місці; праворуч неї сіла Густя, ліворуч Едмунд, далі Тоньо. Борисови випало місце між Тоньом і панною. Борис ще при першій стрічі в саду був немов якимсь раптовим проблиском світла поражений появою панни Густі, то й не диво, що тепер, сидячи поруч неї, чув, як мороз пробігав по єго тілі, як кров то вся спиралась в єго груди і спирала дух в горлі, то знов ливнем припливала до голови, тислась до очей і викликала перед ним німі якісь вируючі рожеві круги, оптичну злуду, що моментально приймала очерти лиця єго сусідки. Єму здавалось, що ті рухливі появи перед єго очима видні всім так виразно, як єму, що вони зраджують єго тайну, що на него ззираються всі з якимсь подивом, з тихим, таємничим шушуканєм, і він ні за що не смів піднести очей і глянути хоч скоса на лице своєї сусідки. Тільки єї біла сукенка віднілась єму, бо майже доторкалась єго, і легесенький, ледви чутний, освіжаючий запах резедової помади ішов від єї шовкового, золотистого волося, сплетеного в дві товсті коси, що спадали на єї рамена.

 

— Пан в Кракові на медицину ходять? — спитала перша Густя Бориса милозвучним, хоч якось неприродно горляним голосом. Борис затремтів, але добував всіх сил, щоб успокоїтись.

 

— Ні, пані, в Відні.

 

— А то для чого не в Кракові? Все-ж таки красше було-б в рідній стороні.

 

— Щож пані, — любов до рідної сторони — гарна річ, ані слова. Але наука медицини вимагає чого иншого. Тут треба обширної клініки, музеїв богатих всякими препаратами, великих фахових бібліотек і вчених, уміючих професорів. А всего того в Кракові так як би й не було.

 

— Не вже-ж! Чи то може бути! — скрикнула з виразом розчарована Густя. — А я думала, що такий давний і славний університет, як наш Ягайлоньский, нічим не повстидаєся перед жадним европейским.

 

— Така думка чинить честь вашому, пані, патріотизмови, але як і многі другі на патріотизмі основані думки єсть тілько іллюзією. Можна жалувати, коли дійсність звичайно за першим приступом розбиває такі думки, але так воно мусить бути.

 

— А! А ви певно, виходячи з того, що так мусить бути, і самі почуваєте певну радість, коли вам удасться у кого такі, по вашому, іллюзійні думки розбити.

 

— Противно, пані. Нераз мені самому жаль їх. І сли коли небудь, то певно в тій хвили почуваю такий жаль, бо бачу, що іллюзія о висшости краківского університету була для пані надзвичайно дорогою.

 

— Не перечу сего, — сказала панна Густя, — бо кому-ж, якому щирому Полякови могла-б не бути дорогою така славна спадщина з нашої славної минувшини, як Ягайлоньский університет. Тож і самі признаєте, що бажане — бачити сей університет на висоті сучасної науки, бачити єго огнищем, громадячим круг себе всю польску молодіж, — таке бажане в повні оправдане і законне.

 

— Зовсім оправдане і законне, — живо потвердив Борис. — Я-ж против бажаня ані словечка не кажу, і хоч сам числю себе не до польскої, а до рускої молодіжи, то все таки і з мого народного становища мушу мати співчутє для такого бажаня. Але я говорив тілько про факт, а факту, ласкава пані, ніяким бажанєм не заступиш.

 

Панна Густя підчас тих слів Борисових поклала мимоволі ложку в таріль і перший раз звернула на свого сусіда своє лице, впила в него свої очи, трошка над міру витріщені виразом якоїсь невисказаної трівоги, непевности і зачудування. Борис тепер сидів спокійний; розмова освіжила єго, вивела єго на живу колію, — він спокійно глядів в Густине лице.

 

— Позвольте, я може не добре зрозуміла вас, — сказала вона. — Ви числите себе не до польскої, а до рускої молодіжи. Не вже таки се не все одно? Чи одних і других не вяжуть спільні традиції, спільні інтереси, спільна любов до спільної вітчини?

 

Слова ті висказала панна Густя з нетаєною досадою, з докором, і навіть слабенький румянець виступив на єї бліде, аж прозірчасте лице.

 

— Ні, пані, Русь і Польща, се не все одно, — відказав Борис. Польскі традиції не ті самі, що й рускі, руска вітчина не та, що польска. А що до інтересів, — гм, о тім треба-б докладно говорити, одним словом сего збути не можна.

 

Густя поблідла. Вона виросла і виховалась на тій польскій літературі „золотої доби“, котра з екзальтованим чутєм патріотизму, з ідеями о цивілізаційній, братерскій, освобождаючій місії Польщі серед усіх народів світа спокійно сполучувала незнанє реальних потреб і змагань власного народа, і ніби то добровільне, а все таки підчиненє Руси і Литви, котрим велено було будь що будь уважатися невідривними частями тої фантастичної Польщі. В своїм домі вона також не чула нічого такого, що-б перечило тим поглядам, а з тодішніх польских газет знала про руску справу хиба тілько, що якась горстка „nieporządnych і niepoczciwyh wichrzycieli і świętojurców“ силуєсь бунтувати народ проти Поляків, щоб зовсім відірвати Русь від Польщі і прилучити єї до Москви. Вона глубоко і з цілим жаром своєї екзальтованої душі ненавиділа тих людей, погорджувала ними, вважала їх своїми особистими ворогами, котрим рада-б була по силі змоги причинити всяку пакість.

 

— Так ви святоюрець? — спитала вона у Бориса.

 

— Ні, пані, не святоюрець, а так собі Русин. Коли конче хочете ще й осібної назви, то звіть мене народовцем.

 

— Коли не святоюрець, так, значить, держите руку з Поляками?

 

— З усіми чесними і добрими людьми я держу руку, котрі готові помагати або бодай не шкодити самостійному розвоєви мого народа.

 

— Самостійному розвоєви вашого народа? Якого народа? Чень-же польского?

 

— Ні, пані, — терпеливо пояснював Борис. — Я можу і мушу симпатизувати з Поляками, котрі розвивають самостійно свій польский народ, але ченьже маю право жадати від них, щоб вони не боронили мені працювати для свого, руского народа.

 

— Та хиба-ж єсть який руский народ? Що се за народ? Світ знає тілько два народи: польский і московский. Хто не Поляк, той мусить бути москалем.

 

Борис усміхнувся. Хоч і як не пожадана була для него та теоретична розмова зараз при першім знакомстві з панночкою, хоч і як він мусів жа іти над єї односторонними поглядами, то все таки той жар. з яким вона висказувала свої погляди, показував, що ся дівчина думала і вироблювала їх собі власною працею, що вона витворила собі ідеал і полюбила єго. А що сей ідеал не згідний з дійсним житєм, се очевидно не єї вина, а вина школи, вихованя, лектури. За то живість і жар, з яким вона висказувала свої переконаня, свідчили користно о розвою єї чутя і думок, і се Борисови дуже сподобалось.

 

— Ну, пані, — сказав він, — не знаю я, де ви вчились етнографії, але мушу сказати вам, що ошибаєтесь. Між Поляками а Москалями живе ще один, і не маленький, бо 18-ти міліоновий народ. Се як раз ті Русини, до котрих і я себе зачислюю.

 

Густя витріщила очи і хотіла ще щось сказати, але пані Трацка перебила.

 

— Але-ж Густочко, пан... перепрашаю, я все забуваю, як маю звати —

 

— Граб, Борис Граб, до услуг пані добродійки, — сказав Борис.

 

— Пан Граб подумає далі, що ти й зовгім етнографії не вчилася, коли нічого не знаєш про той народ, до котрого він себе зачисляє. Пан Граб медик, студент університету, він сі річи мусить ліпше знати. А ти в спори вдалася! Я думаю — покиньте ви сю учену розмову!

 

Бориса немов би приском обсипав при тих словах. Він спалахнув полумям, але зараз же опанував себе.

 

— Шановна пані надто високо судять о моїм знаню, — сказав він. — Я не етнограф і о нічиїх етнографічних знанях не берусь судити. Але відомість о істнованю руского народа вважав я так елементарною і загальнозвістною.

 

— А видиш, Густю, не знаєш елементарної річи, — з їдким дотинком сказала пані Трацка.

 

— А особливо, — не зважаючи на єї дотинок, тягнув дальше зовсім рівнодушно Борис, — коли о тім говорить особа інтелігентна, і надто ще на рускій земли.

 

— Що ? — скрикнули разом мати і дочка, хоч з неоднаковим чутєм, — так се по вашому руска земля.

 

— Так, пані, — сказав Борис.

 

— То й ми по вашому Русини, а не Поляки? — питала Густя, між тим коли мати аж уся почервоніла з досади.

 

— Про се я не берусь судити, — відповів Борис. — У інтелігентного чоловіка там вітчина, куди єго тягне симпатія і де він прикладає свою роботу.

 

Сі слова очевидно поразили Густю. Вона замовкла, немов змішалась чимсь несподіваним, немов з тісної улички, в котрій душила єї досада, нараз вийшла на широке поле з видом в далеку, але мглою застелену країну.

 

— То значить, там вітчина, де платять, — злобно сказала пані Трацка.

 

— Але-ж, мамочко, — вмішався Тоньо, — пан Борис зовсім того не сказав. Чи-ж симпатію і любов можна купити грішми ? А він прецінь сказав, що вітчина там, куди нас тягне симпатія. Адже сему мамця не заперечать.

 

— Заперечу! — сказала строго пані Трацка. — Вітчина дана нам від бога і за єго волею ми повинні йти. А симпатія може бути фальшива і завести нас на бездорожя.

 

Борис бачив, що пані Трацка висказала се роздразненим голосом. Не хотячи побільшувати єї роздразненя, він не відповів їй нічого і замовк. Густя теж мовчала, занята своїми думками. Так пройшов обід. Повставали від стола, подякували господині; Борис по приміру Густі і паничів хотів поцілувати єї руку, але вона приняла руку і відповіді тілько церемоніяльним, гордим поклоном. Дами пішли до свого покою, паничі на ганок, де батько з люлькою в зубах, сидячи опертий о поруче ганку, дрімав. Щоб не будити єго, Едмунд вернувся назад до покою, а Тоньо з Борисом на пальцях пройшли в сад.

 

— Славна у тебе сестра, — сказав Борис по хвилевій мовчанці немов упорядкувавши у своїй голові всі вражіня, відібрані підчас обіду.

 

— А знаєш, — відказав єму Тоньо, — я й не знав, що вона така патріотка. Ніколи якось з нею на сю тему ми не балакали.

 

— А о чім-же ти з нею звичайно балакаєш?

 

— Та так, в ширші розмови ми рідко запускалися, хиба о літературі. Вона під небеса виносить Красіньского, а я спорюсь з нею.

 

А знаєш, який цікавий погляд вона висказала раз якось на Пана Тадеуша ?

 

— Ну-ко, який ?

 

— Що се забавка, а не епопея народна. Бо в епопеї народа угнетеного і борючогось за свою свободу зовсім не повинні мати місці балаканя про моркву, капусту, гусей, ведмедів, якихось возних, ключників з коноплями і таке инше. Міцкевич ту, — каже вона, — спроневірився своєму післанництву. Я тоді споривсь з нею за реалізм в штуці, і думав, що вона стоїть за романтизмом. Аж тепер бачу, що вона се з патріотичного погляду говорила.

 

— А що-ж, — сказав з намислом Борис, — хоч і який се односторонний погляд, а все таки цікавий, характерний. Ну, скажи ти мені, а так про строї, балі, театр розпитує вона вас, як приїдете з города?

 

— Ніколи.

 

— А сама буває на забавах? Любить танці?

 

— Зовсім не танцює. А на забаву як коли й витягнуть єї, то тілько там нудиться.

 

— Ну, а чим же дома займаєся?

 

— Читає, шиє, грає, — ну, часом коло господарства дещо, але пожитку з неї мало. Пішлють єї коло женців постояти, вона візьме книжку, зачитаєся, а женці роблять собі, як їм хочеся. Мамця вже й сварили на неї за се, так не помогло. І посилати перестали, хиба що. до кухні.

 

— Так в кухні, значиться, робить?

 

— Ну, ніби то робить, — з усміхом сказав Тоньо. — Колись пішла, а за хвилю прибігає до мами і жалуєся, що кухарка не пускає єї запражку робити. Чому ? Бо днем перед тим робила, робила, задумалась і спалила на-ні-на-що. Мама засміялись тай післали єї до фортепяну.

 

— А грає гарно?

 

— От почуєш, осудиш.

 

— Ну, брате, пусте ти кажеш. Хиба не знаєш, що я не музикальний ! А ти так скажи: могла-б на концертах виступати, на хліб собі заробити тою грою?

 

Тоньо видивився на него і навіть рот розняв, немов Борис сказав щось так недовідомого та нечуваного, що й думкою на те впасти трудно.

 

— На хліб ? Адже-ж їй, Богу дякувати, не треба аж так заробляти.

 

— А як же буде заробляти? — простодушно спитав Борис. Тоньо з диву не виходив.

 

— Заробляти? А хиба-ж мусить заробляти?

 

— Значить як же? Буде їсти незароблений хліб?

 

— Але-ж у нас чень-же на тілько стане —

 

— А як не стане?

 

— Е, Епамінондо! — засміявся Тоньо, з легкістю хлопячої вдачі втрясаючи з себе важку змору, навіяну Борисовими словами, — вигадуєш, брате! Що нам лякати себе самих тим, чого нема, а що може бути? Бог зна, що може бути, — але що з того? От ходи, я тобі дещо з своїх нових віршів покажу. Я дуже рад почути твій суд: який то з мене ученик, чи скористав з твоїх добрих рад?

 

— Ну, добре, ходім, — сказав Борис, і знов попав в якусь задуму, ідучи по під руку з Тоньом до невеличкої, чисто вибіленої офіцини в кутку саду на схід від дому; в тій офіцині жили паничі літом, бо тут їм і холоднійте і вигіднійше було.

 

А між тим в покою пані Трацкої йшла инша розмова. Пані кинулась на фотель, а взявши з комоди вахляр, почала холодитися.

 

— У, тай змучив же мене той незносний хлоп! — сказала вона. — Але бо й ти, Гусло, — долала, по хвили звертаючись до доньки, — бачиш, що се грубіян, чоловік без вихованя, і не перестанеш з ним розмовляти. Я аж сама не знала, що зо мною дієся, слухаючи єго бесіди.

 

— Мама надто остро судять, — сказала немов в задумі Густя. — Мені він не видався ані грубіяном, ані чоловіком без вихованя.

 

— Ха, ха, ха! А се хиба добрий тон закидати дамі, що не знає етнографії, не розуміє того, що говорить?

 

— Алеж се правда, моя мамо! Я-ж справді етнографії не знаю. А хиба-ж він для доброго тону мав брехати?

 

— Моя мила, я сего не жадаю, хоть добрий тон часом і сего вимагає. Але повинен знати, як сказати, коли що сказати, і коли змовчати.

 

— Але мама єму відрізали, — сказав сміючись Едмунд, що тілько що війшов до покою. — Замовк, немов води в рот набрав.

 

— І чого він до нас приплентався?

 

— Та так, вандрує по горах. Я здибав єго, як босяком, несучи черевики на плечах і з підкоченими повиш колін штанами переходив в брід через Стрій. А Тоньо взяв тай запросив єго до нас.

 

— Фі! Зовсім по хлопски. І швидко-ж піде?

 

— Не знаю. Тоньо сказав, що швидше як за кілька день єго й не пустить.

 

— Коли він мамі такий нелюбий, — сказала якось терпко Густя, — то можна дати єму пізнати, щоби йшов собі геть.

 

— Ну, моя мила, сего не можна, не випадає, — сказала пані Трацка, — хоч я й дуже булаб рада, як би нам як найскорше позбутися сего непрошеного гостя.

 

— Тоньо буде певно читати єму свої вірші, — злобно замітив Едмунд, знаючи, що мати дуже не любить Тоня за єго віршоване.

 

— Вже мені ті єго вірші кілком в горлі стоять! Зовсім хлопець одуріє, від усякої пожиточної роботи відібєся, на дурниці весь час потратить, — дразнено сказала пані Трацка.

 

— Алеж, мамочко, може той пан Граб Тоньови і Мундзьови дати деякі ради і інформації про універзитецке житє, — сказала Густя.

 

— Мені не треба єго рад, — сказав Едмунд, гордо відкидаючи назад голову. — Дам собі раду й без него.

 

— А все таки, мамцю, я думаю, що коли не оба, то бодай Тоньо може скористати з єго рад. Який там і є єго тон, але впрочім він мені здаєсь чоловіком серіозним і розумним.

 

— Що се з тобою, Густю, — сказала до неї мати, — чи не впаї тобі сей мужик в око, що ти так єго борониш? То певно за імпертіненції, котрих він тобі наговорив!

 

— Мамочко, — сказала, спалахнувши, Густя, — я не бороню єго, але говорю, що думаю. А імпертіненцій від него я ніяких не чула, противно, чула дещо такого, над чим і мені і всім нам варто би добре подумати.

 

З тими словами вона вийшла з покою.

 

Мати зачудуваними очима погляділа в слід за нею, здвигнула плечима і звільна махаючи вахлярем обернулась до Мундзя, що розперся в фотелю під вікном і пальцями тарабанив марша по столику. Єї очи з любвою спочили на гарному, трохи обпаленому сонцем лиці, на зграбному стані і на білих руках сина.

 

— Ну, Мундзю, — сказала вона мягким, ніжним голосом, — розкажи-ж мені тепер, де ви до обіду бували, куди пропадали.

 

Едмунд засміявся.

 

— Е, мамо, то би багато розказувати, а мало слухати. Я був нині таким героєм, яким ще й від роду не був.

 

— Героєм? Яким героєм?

 

— Кулика хотів убити і не вбив, і се ще найліпше сталось. Кленя вбив, але мало й сам смерти не пожив. А в кінці жида не хотів убити, то мало справді не вбив.

 

— Що, що, що ти говориш? — скрикнула мати, блідіючи і зриваючись з місця.

 

— Що мама чують, — сказав Едмунд ніби то рівнодушно, стараючись не показати по собі, що єму приємне те вражінє, яке зробили на матір єго слова. І звільна цідячи слово по слові, немов говорячи о якійсь посторонній річи, він почав розказувати про свою пригоду з кленьом, а коли дійшов до того, як, почувши корч в нозі*, випустив рибу, а сам безвладно пішов на дно, глянув на матір. Вона стояла бліда-бліда, мов одеревіла і тілько легко хиталася на ногах, мов готовилась от-от упасти на землю.

 

— Але-ж, мамцю, — скрикнув Едмунд схапуючись з місця і кидаючись до неї, — прецінь же бачите, що мені нічого не сталося!

 

— Дитя моє! Дитя моє! — захлипала пані Трацка, обнимаючи сина і покриваючи лице єго слізми та горячими попілуями. — І я могли утратити тебе! Ох, се був би певно й послідний день мого житя!

 

— Успокійтеся, мамцю! — благав Едмунд, — але пані Трацка довго не могла успокоїтись. Єї жива фантазія на тисячу ладів відтворювала їй страшну сцену, небезпеченьство єї улюбленого сина. За тою одною сценою вона й забула розпитати, хто і як виратував єго. Гатунок той не мав ніякої ціни в єї очах, бо Едмунд був здоров, не втопився, — але через сам факт страшного небезпеченьства, в якім він находився, Едмунд стався в єї очах ще красшим, дорожшим, милійшим, і вона раз по разу притискала єго до грудей, цілувала єго очи, лице, чоло, обсипала єго найсолодшими пестощами і мало що не обвиняла себе самої, що в тій хвили, коли єї одиноке щастє, єї Мундзик мало що не втопився, вона не прочула серцем єго небезпеченьства, не провиділа єго віщим духом материньскої любови, але могла спокійно заниматися приготованями до обіду.

 

— Що тобі, Густю, — сказав прокинувшись зо сну пан Трацкий, коли Густя, ще крихітку румяна, скорим кроком вийшла на ганок. — Чи не сварилася з Мундзиком?

 

— Ні, татку, я так, по обіді попрятувала, — сказала Густя, — та хочу в садок вийти, прохолодитися.

 

— А то добре, — сказав пан Трацкий встаючи, — і мені також треба пройтися. Ходімо разом. А щож той наш гість, де він?

 

— Не знаю, десь з Тоньом пішов. А знають татко, — він каже, що він Русин!

 

— Русин? Ну, і що-ж ту дивного?

 

— І каже, що не почуває себе Поляком.

 

— Як то?

 

— А так, каже, я ані не Москаль, ані Поляк, а Русин. Русини, каже, то самостійний народ, що числить 18 міліонів душ.

 

— Ну, щож, — сказав спокійно Трацкий, — нехай єму буде й так. Хиба тобі се дивно?

 

— А вже-ж дивно! Він каже, що з Поляками держить лиш о тілько, о кілько вони єму не перепиняють бути Русином і працювати для окремого розвою Русинів.

 

— А з Москалями не держить?

 

— Ні. Казав, що до святоюрців не признаєся.

 

— Ну, то се нічого, доню. Коли не держить з Москалями, то буде з нами. Се, доню, є така фантастична купка людей, хлопомани зовуться, — я тобі згадував колись про них. Вони бажають сотворити собі окремий хлопский народ. Ну, але се пуста забавка. Треба їм оставити їх мрію; побавляться нею, як діти, тай покинуть. Самим надоїсть. А тоді котрі чесні, то певно до нас прийдуть.

 

Се легке і просте поясненє справи на хвилю немов успокоїло Густю, але лише на хвилю. Коли троха глубше вдумалась в него, воно видалось їй надто вже простим.

 

— Ні, таточку, мені здаєсь, що не така легка буде з ними справа, — сказала вона. Сей Граб видаєсь мені серіозним і розумним чоловіком, несклонним до забави і до мрій.

 

— Нічого, нічого, — сказав сміючись пан Трацкий. — І найрозумнійші люде мають кождий свою мрію, котру пестять, котрою любуються, за котру в данім разі готові й душу зложити!

 

Сі слова, однакож, замісць успокоїти Густю, немов перелякали єї. Вона зблідла і звернула на батька свої прекрасні шафірові і глубокі як море очи.

 

— Але-ж таточку, — скрикнула вона, — в такім разі хто нам поручить, що й наш патріотичний ідеал, за котрий ви боролися і голови клали, для котрого і ми бажаємо жити і вмирати, що та наша Польща від моря до моря не покажесь також мрією, витвором розогненої фантазії?

 

— Але ж, Густочко, що ти говориш! Се зовсім инша річ. Польща має свою історію, тисячолітну славну минувшину. Се вже не фантазія.

 

А у тих хлопоманів нема нічого такого.

 

Сей доказ на разі загородив дальші Густині думки. Вона знала і любила польску історію, знала єї головно по патріотичним книжочкам в роді Сємєньского „Wieczory pod lipą“, Хоцішевского оповідань з історії польскої та Нємцевича „Śpiewy historyczne“, але читала також дещо з Лєлєвеля, Нарушевича і Шайнохи. Звісно, розум єї не був ще на тілько критичний, щоб логічно повязати ті докази і добачити їх нескладицю. Нема історії, значить, і будущини бути не може, — ся думка здавалась їй так простою і розумною, що й сумніву о єї правдивости бути не могло.

 

В тій хвили з подвіря, від сторони, де стояли стоги свіжо звезеного сіна, дався чути якийсь гамір, далі крик болю, крик погрози, ще крик болю, і ще, і ще. Крик той не втихаючи зближався чим раз більше. Брязнула клямка фіртки ведучої до саду і в фіртці показалася стать нужденного, вікового вже бойка, без шапки на голові, з розпатланим волосєм, оброслим лицем, що мало на собі аж надто видні сліди голоду та пянства, в брудній сорочці і в ще бруднійших міхових штанах, підкочених повиш колін. На плечах двигав він велику вязку сіна. За ним крок в крок ішов з райтпайчем в руці високий, статний панич з чорними бакенбардами і виголеним підборідєм, в літній блузі, переперезаній чорним ремінним поясом з блискучою сталевою пряжкою в виді двох медведів, чіпляючих оден одного передніми лапами в страшні обійми, і в т. зв. польских чоботах з високими, гарно поморщеними холявами на ногах. Панич сей, то був найстарший син Трацких, укінчений правник і трохи вже чи не доктор прав (мав ще одно ригорозум робити) Густав Трацкий.

 

— Іди ! Іди ! — кричав він раз в раз до мужика і ненастанно сік єго з разу райтпайчем то по плечах, то по худих, обнажених литках. Від ударів райтпайча на литках декуди порепалась шкіра і текла кров тонкими червоними смужками по бруднім тілі, а декуди повиступали грубі, сині басамани.

 

— Се що такого, Густав? — спитав з далека пан Трацкий.

 

— А веду вам ту вашого найліпшого сусіда, — відказав Густав, — От вам, полюбуйтесь! Сам я зловив єго, як наше сіно крав. — А ви довіряєте їм! Іди далі, перед пана! — сказав Густав до мужика і знов засвистів райтпайч і застогнав з болю мужик, то підскакуючи, то похиляючись під немилосердними ударами.

 

— Але ж, Густав, — скрикнула Густя болющим голосом, — бійся, бога, що ти робиш? У тебе бога нема в серці! За що катуєш чоловіка?!

 

— Ет, мовчи ліпше, ти романтично! — скрикнув гнівно Густав. — Не твоє діло! А не можеш дивитися, то геть іди!

 

Пан Трацкий між тим приступив близше до мужика.

 

— То ти, Юрку? — сказав він з докором. — Ти, котрого я вважав, таким чесним і порядним чоловіком? От який ти чесний!

 

— А як же! Чесний! Ви тілько так до него говоріть, ласкавенько, ще й посадіть коло себе, то вже він зуміє вам баки забити! Ех, тату тату! Жалуєтесь на свою мізерію, а бігме самі всьому винні! Куди вам господарювати з вашими романтичними поглядами. Люд, люді Свята сермяга! А що та сермяга що побачить, те і краде, те вам байдуже. Не так би вам з ними балакати, а от як!

 

І він знов що сили ударив мужика райтпайчем по литках, аж кров виступила і закрасила плетений білим ременем райтпайч. Мужик аж присів і простогнав з болю, не пускаючи вязки з плечей.

 

— Ну, сусідо, довго так будеш стояти, — крикнув до него Густав Зараз упадь пану до ніг і перепроси !

 

Мужик таки з вязкою кинувся на землю перед Трацким, схитнувся якось і впав лицем на доріжку, висипану дрібним піском.

 

— Ах, — скрикнула Густя, — він умлів! — І заломала руки.

 

— Не бійся, не бій, ти мякушко, — відказав Густав, — нічого такому злодієві не станеся! Я єго зараз витвережу. Ну, що, не встанеш ти! — крикнув він до мужика, копнувши єго чоботом під бік. — Перед ким ту будеш комедію грати? Не бійся, ми ту розуміємось на фарбованих лисах!

 

Мужик стогнучи встав.

 

— Бери сіно, занеси назад на місце, і рушай собі до чорта! — командував Густав. На нині буде з тебе і сеї памятки. А на другий раз памятай, як зловлю, то не минеш криміналу!

 

Мужик взяв сіно і стогнучи пішов, а за ним, спльовуючи та воркотячи, пішов назирцем Густав. Густя стояла як сама не своя. Ся огидна сцена, хоч не перша в тім роді, розворушила до дна єї серце. Вона тремтіла, їй здавалось, що чує острий біль на власнім тілі там, де текла кров і віднілись синяки у мужика.

 

— Чи се ваш брат? — почувся в тій хвили за єї плечима тихий, придушений голос. Озирнулась, за нею стояв Борис, блідий, з заціпленими зубами і тремтячими руками.

 

— Брат — ледви чутно прошептала вона.

 

— А також польский патріот? — мов ножем різнув Борис.

 

Густя стрепенулася, мов від дотику розпаленого зеліза. Немов тупим ножем пхнуто єї в болючу рану Вона тілько зирнула на Бориса з невисказаним докором і жалем, — сказати не могла нічого. О, як вона в тій хвилі ненавиділа єго! Як радо була б зтерла єго з лиця землі, щоб він не дивився на єї встид, не був свідком нелюдського поступку єї брата! Як радо була б як найтяжше, як найбрутальнійше образила єго найсвятійші чутя, коли-б тілько могла, коли-б не чула себе придавленою, розбитою єго безпощадним докором ! Дух їй сперло в груди, дрібні кулачки стислись конвульсійно, губи поблідли, немов послідна краплиночка крови з них уступила. А Борис стояв перед нею блідий недвижний, мов судїя, і ждав відповіди.

 

— Ні, — сказала вона в кінці з надлюдским напруженєм усіх сил, не патріот! Польскі патріоти так не роблять!

 

Відвернулась і швидко пішла за батьком, що звільна, з звішеною головою, мов в тяжкій задумі і собі-ж подибав з саду на подвірє.

 

(Далі буде)

 

 

 

(Продовження)

 

— Шляхцянка, — думалось з разу Борисови на вид сеї мізерненької, воздушної панночки, що очевидно виросла без діла і навіть не спосібна була до якої небудь, хоч трохи тяжшої роботи. Єго лікарскі погляди на женщину, як на господиню, на матір будущих поколінь збентежились, коли прирівняти їх до сеї лялечки, мов виточеної з полупрозірчастої процеляни. Але зараз же перша єго розмова з Густею показала єму, що в тій лялечці є жива, чутка душа, що в тій прекрасній головці тліє думка, працює дух, вироблюються переконаня. З оповідань Тоня він дізнавався чим раз нових фактів, котрі вказували в Густі й добрий розум і щире серце. Особливо ж глубоко вразив єго вираз Густиного лиця в ту хвилю, коли він, до крайности розізлений нелюдским поступком єї брата, вколов єї тим поступком. Той живий румянець єї лиця, на котрім від разу спалахнули і обуренє на брата і біль над мужиком і жаль до Бориса, ті очи повні сліз, ті дрожачі губи — все те незгладимо вбилося в єго пам’ять. Густя мабуть і не підозрівала, що в тій самій хвили, коли вона почула прилив якоїсь злої ненависти до Бориса, вона на віки заполонила єго серце, кинула в него болем викресану іскру любови.

 

— Ви пані, не гніваєтесь на мене? — сказав він до неї другого дня, коли ранком після кави нечайно якось зустрілися самі двоє на ганку.

 

— Я на вас? — спитала Густя спокійно. — А то за що?

 

— За вчорашнє прикре слово?

 

Густя поглянула на него своїми синіми очима, а відтак сказала:

 

— Признаюсь вам, з разу трохи гнівалася. Навіть не те, навіть думала, що ненавиджу вас.

 

— Он як, — скрикнув Борис. — А за що, коли вільно спитати?

 

— За те, що ви зовсім несправедливо образили мене. Хіба ж я можу відповідати за поступки мого брата? Хіба мій патріотизм ту що небудь винен ? Як побачите мене, що я б’ю хлопа, або тілько почуєте, що била кого, сварила на кого або що, то тоді прийдіть до мене і цвікніть мені в очи: чи так патріоти роблять? Але поки того не побачили й не чули, то не маєте права...

 

Голос єї затремтів і урвався, з очей покотились рісні сльози, і вона, закривши лице руками, втікла з ганку до свого покою Борис стояв, мов ошоломлений, перший раз глубоко привстиданий отсею куколкою, отсею шляхцянкою. В задумі пішов він по саду і надумав доконче перепросити єї. Тілько боявся, що вона після того не покажесь єму на очи, буде уникати зустрінутись з ним де небудь в чотири очи. Але знов помилився. До обіду Густя вийшла і привиталася з Борисом, мов нічого й не бувало, а по обіді молодіж вийшла в садок на прохід. Борис з Густею йшли в парі поперед усіх.

 

— Пані, — сказав Борис, — я мушу з цілого серця перепросити вас за те, що образив так тяжко і несправедливо. Ви мали повне право ненавидіти мене.

 

Густя всміхнулась.

 

— Ні, пане Борисе, не мала права іменно через те, що ваше чутє покревности з тим людом і любви до него було дужше ображене поступком мого брата. Я знаю, як мене болить, коли хто вразить моє чутє патріотичне. А хлоп для чоловіка з хлопського роду мабуть також свого рода патріотизм. Ну, а почім ви могли знати, що я, дивлячись на поступок брата, не признаю єго добрим і справедливим?

 

— Я повинен був се знати! — скрикнув Борис. — Я ж видів, як уся ваша стать дрожала, і я ніколи не прощу собі того, що посмів в додатку і від себе шпигнути вас. Я був такий роздразнений, що мусів на когось вилити свою жовч. Але для чого ж на вас? Чому не на того, котрий був причиною моєї злости? Е. я не посмів, трусом показався ! Не посмів виступити против мужчини, оборонити чоловіка, а зігнав свою злість на слабій і нічого не повинній женщині. От як мені се діло тепер показуєсь. Ви, пані, мали повне право не то зненавидіти мене, але погорджувати мною!

 

— Ну, бог з вами, пане, — скрикнула Густя, якось немов зжахнувшись, — що се ви вигадуєте! І не думала ніколи нічого подібного!

 

— Знаю, що ви не подумали, бо знаю, ваш характер, — горячо сказав Борис. — Але так само знаю, що з вашого стану між стома панночками певно девятьдесять і девять так іменно глянули б на се діло.

 

— Ви дуже строго судите наш стан, — сказала Густя. — а те, що ви мене робите виємком з поміж цілої маси, не знаю, чи вважати компліментом, чи образою.

 

— Ані одним, ані другим, — скрикнув Борис, — Що найбільше,? може бути з мого боку помилкою. Але сего не надіюсь. Досить уважніше приглянутися вам, пані, а надто ще в таких моментах, як я вас бачив, щоб дійти до переконання, що маєш перед собою істоту духом , і серцем висшу понад те окруженє, серед якого вона знаходиться.

 

При тих словах Борис спалахнув живим румянцем ; єму зробилось якось маркотно, немов ото мимо єго волі і відома з уст єго вирвалося щось таке, що повинно було спочивати закрите на самім дні серця. Густя також похилила головку і запаленілась, але лице єї покрилось виразом якогось жалю. По хвилевій мовчанці вона підвела на Бориса свої очи і сказала спокійно:

 

— А прецінь ви вчора закинули міні несвідомість самих елементарних річей з етнографії. Де ж ту моя духова висшість? Ви помиляєтесь, пане, — я така, як і другі.

 

— Про се позвольте, пані, мати міні свій власний суд, — відказав Борис. А відомости* етнографічні, чи які другі, се діло таке, що за день набути можна. Не про те я говорю, а про загальний стан вашого духовного розвою, про вашу інтелігенцію і ваш характер, про те, що ви вмієте, хоч може й не без труду нераз, піднестись понад звичайні кастові пересуди, не ставите своїй думці тісних і незрушимих границь ; в роді тої, що вітчина дана нам від бога, значить, розбирати само понятє єї — просто гріх. Я бачу в вас — принаймі здаєсь міні, що бачу — змаганє до поступу, до розвиваня своїх думок, прояснюваня понять і симпатій, і вже се робить вас виїмком серед тої заскорузлої і сплячої на своїх традиціях верстви, до котрої належите.

 

Борис говорив оті слова живо, тепло, але вже спокійно і рівно; він бажав мабуть затерти ними вражінє перших слів і в широкім коментарії розумованім втопити іскру того живого, сердечного чутя, котра проблиснула була в попередніх, коротких словах. Але се єму не вдалося. Густя була женщина з чутєм надто тонко розвиненим, щоб не помітити і у других, де проявляєся щире чутє, а де воно притьмом маскуєся.

 

Проходив день за дньом і з Борисом робилося щось таке, як з чоловіком, котрий мало по малу сліпне; кругозір єго стіснюєсь, стіснюєсь, — дальші, посторонні предмети гаснуть і щезають перед єго очима, остаєсь ще тілько невеличкий світлий кружок, в котрім зосереджуєсь для него весь світ з єго красою і пишнотою, з єго безконечним богацтвом красок і форм, і тоне він в тім кружечку цілим поривом своєї душі, чіпляєсь за него всіми нервами, впиваєся скупими останками колишнього богацтва і находить в тих останках більше роскоші, більше радости і покріпленя, ніж находив колись в цілім безмірі окружаючого світа. Таким ясним кружечком серед погасаючого світа сталась для Бориса Густя. З цілим жаром здорової, непочатої натури віддався він новим для него, щемячим і несказано роскішним вражіням. І сам того не знав, не почував, як в єго очах все стратило інтерес і притягаючу силу, що не було нею, не належало до неї, не дотикало єї. І сам він не тямив, що з ним діялось, — бачилось, і не думав ні об чім, бо й не сила була думати: все нутро єго повне було відбираних вражінь, повне було єї. Кожде єї слово, єї рух, єї хід, стрій, усміх, — все те живо вбивалося в Борисів мозок, жило в нім, розросталось і розмножувалось, і поза тими живими та всевладними виображенями не могла зо дна душі піднятись ніяка думка, ніяка рефлексія. Він ходив, мов в тумані, машинально розмовляв з Тоньом, мовчки вислухував шпиганя пані Трацкої, котра не старалась і скривати своєї до него антіпатії, — але що се єму значило? Обіч Трацкої сиділа звичайно Густя, і кождий єї добрий та тихий погляд, кожде слово переважували для Бориса антіпатію й ненависть цілого світа. Тілько в розмові з нею оживлявся, веселів, а очи єго блискали дивним огнем. Але Густя чим далі, тим більше ставала здержаною, тим рідше якось з ним зустрічалася, швидко уривала розпочаті розмови, скоро вони доходили на такі речі, котрі виходили поза звичайну гутірку і могли збудити яку небудь живійшу емоцію. І при обіді вона вже не сиділа коло Бориса; між нею а Борисом обібрав собі місце Густав, котрий все сидів повернений до него плечима.

 

V

 

Але помимо всеї геніяльности Густавової адміністрації діла батьківського маєтку показались дуже сумні та невтішні. Довги позатягано значні, проценти від них наросли ще значнійші, на робітника годі було спуститися, то й доходи з господарства ледво покривали потреби ; о заощадженя з них на сплату довгів і процентів годі було й думати навіть коли б як найбільше, до всяких можливих границь ограничити власні потреби. Тай ограничити їх не легко було. Правда, великі видатки, які доси йшли на самого Густава, повинні були першого року зменшитися на скромну суму 500 гульденів, — Густав брався вижити у Львові за 1000 гульденів, надіючись при тім з свого уряду ще деяких обривків.

 

Але за то мусіли побільшитись видатки на Мундзя і Тоня, котрі поступали на університет. Правда, Густав, по часі мудрий, радив давати братам як найменше, забуваючи, кілько сам брав, — але ту спіткав* рішучий опір з боку матери, котра й думки тої не допускала, щоб єї Мундзикови могло чого небудь хибувати. Звісно, найбільше при тих переговорах перепадало на горіхи старому Трацкому, в два огні поставленому між двома такими енергічними натурами, як син і жінка.

 

— О, так, — докоряла мужови пані Трацка, — вже то таке моє ціле житє з тобою! Живеш в отих проклятих горах, як в ямі, ні вийти, ні виїхати! Про товариство хіба по наслиху чуємо! (А брехала, бо всякі мясниці таскала мужа й до Перемишля і до Львова на забави, і дома гості бували). Коли що до чого: не час, душко, робота! То в полі робота, то на тоці робота! А який хосен з тої роботи? От тепер бачимо! Робить, а ні за ним, ні перед ним. Дивиться, а не бачить. В живі очи обкрадають, рабують, рвуть, а він нічого собі! А тепер, коли треба дітям порядне удержанє дати, щоб перед людьми могли показатися, на жебраків не походили — то й нема! Ощадність! Ні, мій милий, є такі видатки, в котрих ощадність буває гріхом!

 

— Але-ж Мілочко, — всякий видаток є гріхом, без котрого можна обійтися, а котрий веде до руїни!

 

— Можна обійтися ! То без видатку на вихованє дітей по твому можна обійтися! Гарний батько, гарний обиватель, нічого сказати!

 

— Не на вихованє! Чи яж то на вихованє жалую? Послідне продам, а на їх вихованє дам. Але не жадай більше, ніж треба. Молоді хлопці повинні привикати до уміркованого, скромного житя. Ні з за чого їм грати ролю великих панів, коли нам руїна грозить.

 

— О, так! А ми й самі анонсуймо ту руїну, удержуючи наших дітей на жебрацкім хлібу! Ні, сего не буде, поки я жива, скрикнула пані і, кинувши поглядом глубокої погорди на мужа, вийшла з покою.

 

Але коли напади матери були більше випливом роздразненя та пристрасної любови до Едмунда та ограничувались на голословних докорах в супроводі погордливих поглядів та охань, то Густав повів діло далеко основнійше і глубше. Поперед всего викопав з гробу минувшину.

 

— Кажу татови, що так дальше йти не може, — говорив він твердо і спокійно. — Нам грозить цілковита руїна, і то в недовгім часі.

 

— Щож я тому винен? — болізно скрикнув пан Трацкий, немов неделікатна рука грубо доторкнулась до єго болючої рани.

 

— А хтож винен, як не тато? — підхапував син — Тато винні, і ніхто більше. Адже ми мали пять прекрасних сел в Конгресівці! Де вони? Коли б вони у нас нині, то нам би не треба корчитись і журитися!

 

Пан Трацкий зачудуваними і переляканими очима глянув на сина.

 

— Схаменись, Густаве, що ти говориш! Хіба ж ти не знаєш, для якої справи я приніс сю жертву?

 

— О, знаю, аж надто добре знаю, — докірливо відказав Густав, — Для такої справи, котра не стоїла й такої жертви!

 

— Сину, се ж була справа нашої вітчини!

 

— Звиніть, татку, що вам заперечу! Се була справа фантастичних мрій кількох шалених голов. А ви, наївні романтики, дали зловитись на ті мрії, блискучі та злудні, як фата моргана! Справа вітчини! Не вже татко не застановилися над тим, що яка ж то вітчина може бути побудована на руїні своїх власних синів?

 

— Ей, сину, — твій реалізм трохи задалеко заходить! Щоб він раптом не перейшов в брудний матеріалізм. Жадна свята і велика справа не обійдесь без жертв! Поколінє, котре не вміє сего зрозуміти і не принесе такої жертви, заслугує на прокляте потомности.

 

— Прошу татка, тілько без патосу! — холодно замітив Густав. — Говорім з собою, як люде розумні. Татко кажуть: свята і велика справа. Я против того ані слова. Добре, для святої і великої справи всі віддаймо і маєток і кров і житє. Я перший готов. Але справа того повстаня!.. Прошу татка сказати мені по щирости, чи татко й доси уважають єї великою і святою?

 

Пан Трацкий трохи змішався на те категоричне питанє.

 

— Ну, сину мій, — звісно, в кождій справі треба розріжнити основну ідею і виконанє тої ідеї. Може бути й найкрасша, найсвятійша ідея погано виконана.

 

— Ага! — злобно скрикнув Густав, — признають татко! Погано виконана! Ту тілько заходить таке лихо, що не знати, для кого властиво пішли понесені жертви: чи для святої, чистої ідеї, чи для поганого виконаня! Мені здаєсь, що татко давно вже повинні були уяснити собі се питанє. Впрочім не знаю, може й досі таткови се неясне, так я поможу вашій памяті.

 

Ні за чим шило в мішку крити, — все одно, вилізе. Скажу прямо: купка голодранців, вагабундів та пройдисвітів ошукала вас. Чули тато про ситі мшиці, такі хробачки з солодким соком? Отож мурашка де здибле таку мшицю, то зараз починає єї своїми вусиками лоскотати по животі, поки мшиця не випустить з себе краплину соку; мурашка тут же й висисає єго. От так і вас полоскотали ті голодні та голі емігранти в дуже лоскотливе місце, в ваш хоробливий патріотизм, а ви давай витискати з себе послідні соки! Вітчина, мовляв, жертви вимагає! А ті голодранці кинулись і пожерли, а вітчині й понюхати не дали! От вам і вся немудра історія!

 

— Алеж, сину, ченьже не заперечиш, що не саміж голодранці робили се діло !

 

— О, певно, що ні! Голодранців була тілько горстка. Горстка та була б в іншім краю і в іншій суспільности зовсім нешкідливим смітєм, брудною піною. А у нас сталась на хвилю пануючою! Для чого? Бо найшла для свого панованя тисячі дурнів, божевільних, що за власними мріями світа не бачили, що від малку кормилися не здоровою стравою, а гашишем і опієм, що у нас звеся емігрантською літературою!

 

— А все таки ті божевільні та пяні зробили дещо такого, чим і нинішнє здорове поколінє моглоб похвалитися! — роздразнено сказав батько.

 

— Ну, що такого? Я якось не чував, — відказав син.

 

— Ну, хочаб увільненє селян. Адже се в великій мірі наше діло!

 

— О, славне* та величне се діло, нічого сказати, — з іронією сказав Август. — Ні, іменно сего діла тямуща потомність не зможе вам простити! Іменно на тім пункті ліпше б було вам сидіти дома та не рипатись. Ну, скажіть на божу милість, що се ви такого доброго зробили? Розвязали руки темним рабам, зреклись самі усякої опіки над ними; а віддали їх з руками й ногами на волю і ласку уряду, чиновників, посіпак! Коли се патріотичне діло, то звиніть, що я таким патріотом бути не хочу! Адже тут, перед своїми очима маєте он які гарні примірчики, як то гарно відплачуєся той люд за дану єму свободу! Бачили, як щиро, як складно вас рабує та обкрадає! Варто було для єго свободи руйнуватися! Ні, я думаю, що варто би було принести жертву, щоб назад взяти єго в руки, в добру, тверду школу?

 

Пан Трацкий сумно похилив голову. Єму здавалось, що удари важкого обуха на прах розбивають ті олтарі, перед котрими він довгі літа молився; що якась немилосерна рука з корінєм вириває з єго серця дорогі, чисті і світлі чутя, а в пороблені через те рани вливає гірку отрую ненависти та погорди до людей. А та рука, то була рука єго власного сина! Але найтяжше було те, що на єго . страшні слова він не міг найти достаточно сильних замітів, що по єго боці були факти, була правда!

 

— Щож, не перечу, — озвався він слабим голосом, — що много зробилося й не такого, як би було треба, що воля тілько розумному, освіченому чоловікови користна. а нерозумний, темний — до волі зовсім не спосібний. Візьми єму одного пана, він в тійже хвили попаде під власть другого, попаде в нову, ще гіршу неволю! Не перечу сего, але щож тепер робити? Що було, того не вернути ! Небезпечно навіть говорити о тім.

 

— Га, га, га, — засміявся Август, — наївні тато з своїм страхом. Правдива іронія! Перед хвилею вважали верхом патріотизму увільняти хлопа, жертви для него, мов для Молоха приносити, а тепер показуєсь, що ви не з патріотизму жертвували, а зо страху, що ви вважали того хлопа диким звірем, котрий леда хвиля може розламати заржавілу крату і пожерти вас самих, як пожирав ваших братів на Мазурщині 1846 року. От і подумали: нехай собі царский уряд бере ті голубці враз з гніздом. Ну, се інше діло, ясне діло! Так би й говорили, тоді й дискусія інша була б. Та ба, коли тоді всі патріотичні фрази пішли б до чорта, а у нас без патріотичних фраз і молоко не скисне, не то що! А коли б так по простоті говорили, то тоді ше видніише було б, що ви не мали потреби ані права робити тої жертви, а властиво трусливої абдікації з свого традиційного і важного становища. Так, скажу одверто, — увільненє хлопів за причиною шляхти я вважаю не жертвою, не патріотизмом, а трусливою абдікацією шляхти!

 

Погляд сей був на стілько новий і смілий, що старий Трацкий аж голову підвів і з німим подивом впер зачудувані очи в Густава.

 

А той говорив не зупиняючись, голос єго, твердий та жорстокий, помалу підносився, міцнійшав і звенів мов сталь, мов могучий рев наближаючоїся з далека течії реакції.

 

— Нехай тато не дивуються, а тілько пробують подумати. Самі тато признали, що много зробилося не такого, як було треба, то значить по просту, що увільненє хлопів було передчасне, необдумане, глупе, — що для хлопів треба було попереду школи, котра б навчила, приспособила їх бути вільними і користати з тої свободи, не надуживаючи єї. З другого боку я й сам признаю татови, що держати того звіря, хлопа в клітці кріпацтва довше було небезпечно. Але ж уряд сам і без вас розпочав діло єго увільненя. Ну, і гарно, нехай би собі увільняв. Діло шляхти повинно було бути — не допомагати єму до того, а постаратися, щоб увільнений хлоп не попав в неволю чужинців, царских чиновників!

 

— Старатися! Добре тобі говорити! Але як було старатися? Протестувати? Махати пальцем в чоботі?

 

— То то ж, що ні! Така річ не робиться протестами, а ще менше маханєм шаблею.

 

— А чим же по твоєму?

 

— Простим способом : шляхта могла б була не допустити до хлопа царских чиновників, кацапів, коли б була сама поробилася чиновниками ! З рук дідича-шляхтича хлоп був би тоді перейшов прямо в руки чиновника шляхтича. З під власти патрімоніяльної, підкопаної, несмілої і обложеної під могучу і нічим неограничену власть адміністрації. Отсе була б та школа, в котрій хлоп був би навчився користати з свободи, не надуживаючи єї!

 

Пан Трацкий аж руками замахав, немов відганяв від себе сю думку, але Густав говорив дальше:

 

— Ну, ну, не махайте! Знаю, що скажете: Як же можна йти.на службу до ката вітчини, до тирана, Москаля і т. д. Чував сі фрази і признаюсь вам, не чував глупійших. Не вже ж ту такої великої мудрости було треба, щоб не розчовпати, що річ іде не о службу катови, але о службу своїм власним інтересам, о охорону підстави власного побиту. Ба, ні ! Декламували „О wy nizcy — о wy ciemni!“ співали „Zstąp о Polsko, zstąp, aniele, w promienistem ciele!“ — а на далі вийшло, що в тих „nizkich“ і „ciemnych“, в тих „katach“ z wypranemi od krwi szaty“ польский люд узнав свого добродія, а замісць „Polski w promienistem ciele“ зступила нужда, еміграція, руїна! От вам плоди романтичних мрій !

 

Пан Трацкий був подавлений, розбитий.

 

— Га, синку, — сказав він, звішуючи вниз голову, — щож робити? Минувшого не вернеш ! Слухаючи тебе, приходиться хіба сказати так, як той Русин каже: Коли б то я з переду той розум мав, що з заду ! Нехай і так, що ми помилялись, робили дурниці ! Одно знаю, що ми робили їх в найліпшій вірі. З своєї шкіри ніхто не вискочить. Наша пора минула, ми вступаємо до гробу. Тепер ваша пора настала, робіть ви, що знаєте, а ми поглянемо, що з вашої роботи вийде !

 

— Е, татку, добре вам казати: робіть ви ! Не забувайте, що ви своїми нещасними помилками накидали нам таких колод поперек дороги, що коли б нам і ніг не поломати, не то щоб далеко зайти ! Розтратили основний фонд, лишений від батьків, пустили дітей з торбами тай кажуть їм: дорабляйтесь, дітоньки, в божий час, а ми подивимось, що з вашої роботи вийде ! Нам поперед всего треба направляти блуди батьків. Адже ж і ту в Галичині шляхта так само робила і дала собі Німцям та Чехам вирвати з рук хлопа разом з землею, вирвати найсильнійшу підойму нашої будущини — адміністраційну машину ! Наше діло направити той блуд. Коли краєва адміністрація, суди, школи, всі уряди в краю обсаджені будуть нашими людьми, і то не романтиками, а тверезими реалістами, тоді тілько можна буде подумати о тім, що дальше робити Тоді поперед всего хлоп почує знов над собою свого природного пана, пізнає правдиві границі своєї свободи. Тоді неможливі будуть такі рабунки, як тут у вас ішли цілими роками, ані такі засуди, провізоріяльні, як ось ту бачу !

 

При тих словах Густав встав і випрямився, всміхнувся навіть, бо перед єго уявою живо малювалась та щаслива будущина, коли блуд знесеня панщини буде направлений і під мудрою рукою шляхетскої адміністрації хлоп знов пізнає правдиві границі своєї свободи. А батько мовчав понурившись. Він не знав, чи подивляти розум свого сина, що тихенько та легенько тай уложив собі цілу стрійну та логічну філософію кастових інтересів, чи смутитися та жалувати молока, котре викормило таку прочвару.

 

— Але поки се станеся, — кінчив Густав уже лагіднійшим, свобідним голосом, — то я б думав, що й вам, старшому поколіню, а спеціально таткови, не слід би закладати руки та ждати з неба благодати.

 

Звісно, що не слід. Але щож нам, старим романтикам, робити? гірко якось промовив пан Трацкий.

 

Ну, всміхнувся Густав, — се вже дарма, романтику треба за пліт. Наш час реальний, треба й вам реальними очима на світ глядіти Man muss sich strecken nach den Decken — як Німець каже. Треба тямити, що тепер в житю одиниць і цілих народів основна сила — капітал. Де срібла нема, там усі патріотизми на купі чорта варті. З голим патріотизмом з голоду погинемо, а як в касі будуть міліони, тоді можемо і в патріотизм забавитись.

 

Сего вже було Трацкому за богато. Він аж тепер ясно побачив що те, що він уважав високим розумом у свого сина, був просттий огидний цинізм, що ругаєсь над єго святощами. Не кажучи й слова більше, він плюнув і вийшов.

 

Але Густав не унимався. Ніщо не зраджувало єго, і він при всякій нагоді не переставав доточити батька та товкти єму про конечність здобуваня нових доходів.

 

— І відки я їх здобуду? Яким способом? — питав батько виведений з терпцю.

 

— Треба до промислу взятись, — твердив Густав.

 

— Ех, сину, ніби ти практичний чоловік, а того не знаєш, що до промислу треба осібної науки і голови не такої, як у мене ! Промисл то різіко, то жидівська річ, а не шляхотска.

 

— О, впять таки шляхотский пересуд, романтизм, лінивство Страшно навіть подумати о тім, що міг би прийти час, де б не було коли по пів дня в ганку сидіти курячи люльку, де б треба і тілом, і мозгом рушатись, кидатись, працювати! Е, тату, коли вам се страшне то звісно, нема що й говорити, але в такім разі з гори скажіть собі мат і лягайте до гробу.

 

— Щож се ти, сину, в ментори мені накинувся, — озливсь в кінці батько — яким правом смієш мною коверзувати і говорити мені імпертіненції? Чи я лякаюся роботи, се показує ціле моє житє, проведене в труді, і певно в пожиточнійшім, ніж твоє. А ти б красше сказав, якими то працями вгликими та невпинними ти здобув собі право цвікати мені в очи та туряти мене в могилу, ти молокососе, ти дармоїде, тратигрошу ти якийсь ! От, глядіть на него, як він до батька промавляє ! Дурень один ! Ще ждати треба, що б побачити початок твоєї роботи, а ти вже другим за наставника оббираєшся !

 

— Алеж таточку, — з незрушимим спокоєм відповів Густав, — я не хотів вас образити, а коли образив несвідомо, то перепрашаю. Але не в тім діло, таточку ! Правда все таки правдою останеться, незалежно від того, хто єї говорить. Я ж про себе не кажу, бо сам знаю, що я доси тілько тратив, а не заробляв. Ту діло йшло в загалі о конечности розширеня дотеперішної вашої господарки, і я раджу взятись до промислу. Щож в тім образливого ?

 

— Ну, а до якого ж у біса промислу мені братися ? — питав старий.

 

— Значить, в засаді тато признають справедливість моїх домагань? — радісно підхопив Густав.

 

— В засаді, ну, в засаді хіба ж можна не признати? Але на практиці, на практиці боюсь, щоб засада не розбилася.

 

— Ну, мені на разі ні о що більше й не ходило, як тілько о прінціпіяльне признанє. Так би татко були й з разу говорили, тоді інше діло. Тепер можна подумати, пошукати і людей попитати, до якою б нам промислу братися.

 

Вся отся гризня та колотнеча йшла перед приходом Бориса в дім Трацких. За гризнею Густав не забував мов рись наглядати за слугами, робітниками та всякими другими, як він казав, „злодіяками“. Так і побачив єго Борис в перве при тім, як він карав одного такого „злодіяку“. Люта, німа ненависть проняла єго серце на вид тої поганої сцени, то й не диво, що Борис старався уникати з ним розмови, старався навіть не глядіти на него, коли сиділи разом при обіді. Шо по за їдальнею вони не стрічались хіба де случайно, про се й ніщо казати. Густав виходив до господарства або з батьком перечився, ходячи по батьковім кабінеті, а Борис разом з Тоньом або йшли до офіцин, балакали, читали разом, ані то йшли в Стрий купатися та рибу ловити. Раз тілько прийшло між Борисом і Густавом до цікавої розмови. Було се при обіді другого чи третього дня по Борисовім приході. Густав перший, вставляючи монокль в ліве око і окинувши недбалим поглядом Бориса, запитав коротко:

 

— Ви медик?

 

— Медик, — відказав Борис.

 

— На котрім році?

 

— Другий скінчив.

 

— Значить, анатомію вже вчили?

 

— Вчив.

 

— А скажіть но ви мені, будьте ласка, — я десь то, не знаю від кого, чув, що у хлопа така сама кров, як у пана, і що навіть мозок хлопский має таку саму вагу, як мозок інтелігентного чоловіка? Як властиво ся річ стоїть, — бо я сему не можу вірити !

 

— І добре робите, що не вірите, — спокійно відказав Борис. — Хлопска кров і від райтпайча потече, а паньска ніколи, хіба від шаблі. Ну, а про мозок, то й говорити нічого. Богато такого, що в паньскім мізку живе як дома, в хлопскім мізку ніколи й поміститися не може.

 

У всіх, що сиділи при столі, простяглися лиця, всім зробилося якось моторошно, бо знали нагульковатий Густавів норов і боялися скандалу. Але помилились грубо. Давного Густава, заведіяки та аранжера скандалів, вже не було на світі, а був холодний, на всі ноги кований політик і адміністратор.

 

— О, — сказав він відкидаючи монокль, що висів на шовковій тасемочці на груди, і з згірдним усміхом обертаючись плечима до Бориса, — так і видно, що свідущий чоловік говорить. — І з осібним натиском підчеркнув те слово: свідущий. У Бориса немов якась ледяна рука серце здавила, здавалось, що воно трісне. Аж позеленів на лиці.

 

— А ви, позвольте вас спитати, — обернувся він до Густава, — ви правник?

 

— Так, — відповів Густав, поглядаючи на него через плече.

 

— А можу запитати вас одну річ?

 

— Прошу.

 

— Чи то правда, що між правниками, особливо в Галичині, є такі, котрі піддержують теорію, що за всяку крадіж повинна бути вимірювана кара смерти?

 

— Не добре вас поінформовано, — сказав строго і докторально Густав. — Не о всяку крадіж ту ходить, а тілько о деяку крадіж в сільскім господарстві. Я сам стою за тим, щоб н. пр. за крадіж коней чи загалом тягла робучого карати смертю. За менші крадіжі, розумієся, крім звороту коштів, по мойому одинока і найвідповіднійша кара — палки.

 

— Дякую за поясненя, — сказав Борис, вклонивсь Густавови і відвернувся до Тоня.

 

— Ні, я того „гбура“ не хочу більше при столі бачити! — кричала пані Трацка, коли по обіді всі порозходилися з покою, а тілько одна Густя осталась.

 

— Алеж, мамочко, — вступилась Густя, — прецінь же Густав єго перший визвав і перший єму грубіяньство сказав.

 

— Яке грубіяньство, яке ? Що про хлопску кров запитався ? Овва!

 

— Нехай і так, що се не грубіяньство, але все таки дуже не делікатне запитанє. Аджеж Густав знав, що він хлопский син !

 

— Овва, ще з ними делікатно обходитися! — скрикнула пані Трацка, — то тоді вже так собі розберуть, що й про респект усякий забудуть.

 

— Мамочко, та хібаж ви в нім респект утвердите, коли єго на рівні з слугами трактуватимете ? Адже він не наш слуга, а гість, то треба єго як гостя приймати А при тім все таки слухач університету, хто знає, якої ще карієри дійде.

 

— Говори, адвокате, говори! — сказала, троха лагідніючи і всміхаючись мати. — Цікава я знати, що він тобі дав за те, що ти так за ним обстаєш ?

 

— Мамочко! — сказала з докором Густя і принялась за якусь роботу.

 

Від тої розмови Густав зовсім ніякої уваги не звертав на Бориса; стрічаючи не дивився на него, не витався з ним, ігнорував єго цілковито, немов і не було єго в домі. Тай не до Бориса єму було; цілими днями ходив та бродив то по гумні, то по нивах, то по лісі, немов шукаючи, чого не згубив. То він думав над жерелами богацтв, які можуть критися в добрах єго батька і хто зна, чи не ждуть тілько смілої та щасливої руки, котра їх відкриє і вичерпає. В тих звичайно самотних вандрівках впала єму в очи одна доволі незвичайна поява. Кілька разів, день по за день він бачив двох брудних, обірваних жидів, так само як він блукаючих довкола села. Щось порпали в земли, микали між травами, стукали паличками по лісових смереках; здавалось, що два лиси мишкують, добичі шукають. З разу Густав не звертав на них уваги, але видаючи їх правильно по кілька разів що дня в ріжних місцях, він зацікавився ними і підійшов до них близше. Жиди були зовсім не знакомі єму. Оден здоровенний ростом, рудий, пстругльоватий, мовчазливий, з видом грізним та понурим мов у медведя; другий маленький, чорний, з довгими закрученими спирально пейсами, живий та верткий, з видом хитрим мов у лиса, і троха хромий на ногу.

 

— Ви що за одні, як зветесь ? — коротко і строго, як справдішна власть, спитав Густав.

 

— Ох, паночку, — покірно і з хитрим усміхом відповів менший жидок, — ми бідні жиди, тутешні. Я зовусь Гава Діямантенбавм, а то мій брат Елькуна.

 

— Ха, ха, ха! Діямантенбавм ! — засміявся Густав. — От іще назва! То у вас певно діяменти на дереві ростуть!

 

— Ох, бодай пан здорові жартували, — сказав Гава, — ми бідні жиди, не бачили діяменту й на очи, де нам знати, на чім він росте. А зовемось так, бо й наш тато так звався, Гершко Діямантенбавм. Ту в тім селі арендар був. ще за небіжчика пана Косцицкого. А як умер( то ми пішли в світ, — ще ясновельможного панства ту не було, вже тому зо двадцять літ. То тому ясний пан нас і не знають. А ми рахуємось тутешні, то й сюди вернули. Тут у нас і грунтик є і стара хата, що ще тато купив. Ота, що жид Мошко сидів, — єго вже нема в селі, забрався позавчера, як ми прийшли.

 

— Кудиж ви бували через тих двадцять літ?

 

— Дай боже пану здоровля, — всюди бували. Служили у добрих людей, заробляли в Бориславі, торгували дечим, всіляко бувало.

 

— Ну, і щож, не стало вам роботи, чи що, що сюди стяглися?

 

— Роботи? — Ой,-ой, доброму робітникови все роботи стане. Та що, проше ласки пана, погадали ми собі, що досить блукати помеже чужими людьми, коли у нас і свій куток є. Що нам служити та вислугуватись, коли ми можемо самі собі бути господарями?

 

— А, так ви думаєте ту господарювати ? Ну, а покутного шиночку заводити не думаєте?

 

— Ох, борони Боже! — аж скрикнув Гава, — най ясний пан о нас і не думають того ! Ми не такі жиди. Ми не боїмось роботи, чи полевої, чи якої хто хоче. До всего звикли. А покутне шинкарство — борони нас, боже ! Ми прецінь знаємо, що то не чесно, не по сусідски !

 

— Ну, вже ви щось такого чесного і сусідського винайдете, того я певний, — сказав Густав. — Ну, але чого ж ви ту, чесні сусіди, по полю нипаєте?

 

— Так собі, проше ласки пана.

 

— Як то так собі? Якусь же ціль мусите мати?

 

— Ни, яку' би ціль? Ніякісінької. Так собі ходимо, по свіжім повітрі шпаціруємо.

 

— Ну, не пріть же міні тумана в очи, а говоріть по правді, — сказав Густав.

 

— Щож, проше ясного пана, — я вже виджу, що ясний пан, нівроки, розумний. То й скажу пану по правді. Роздивляємось, чи не можна би ту який гешефт розпочати. Ми на всім розуміємось, і на гандлю, і на копаню нафти, і на лісі, і на каміню. Що пан хочуть, то ми можемо зробити. Ох, а у ясного пана такий славний ліс! Ох, який славний ліс! Дерево таке рівне, як свічки, а здорове, не суковате! Чисто гінтове дерево. Таке дерево то золото, то капітал!

 

— Говори, мели: капітал, — мов з нехотя буркнув Густав, стараючись укрити своє зацікавленє. — Біс міні з таким капіталом, що єго з місця не рушиш. Ну, куди ту єго дівати? Тато пару літ сплави посилав до Стрия чи до Журавна, та не оплатилося за роботу.

 

— Сплави! Ох мій Боже ! Таке дерево на сплави ! А знають пан? Я пану скажу, я й сам в Журавні деревом торгував. Знають пан, як там іде? Зайду бувало поміж сплави і навибираю собі самого от такого дерева, файн, цімес дерева, як отсе. Купую клец по 50 кр., звезу і поріжу на кусники, по ліктеви, по сажневи, що найрівнійшого, найздоровійшого, як скло. Тоді везу єго до такої фабрики — ни, така фабричка, що й сам ту можу собі зробити, і за оден такий клец вторгую і 2 і 3 риньскі.

 

— За оден клец! — не міг здержатися Густав, щоб не крикнути. — Щож то за фабрика, що так платить ? Що вона з того дерева робить ?

 

— Резонанси до фортепянів. Най пан порахують. Я заплатив 50 кр., а взяв 2 риньскі, то 400%, а фабрикант поріже і заробить других 400%. Чи не красний заробок, га? А ту у ясного пана такого дерева тілько! Повен ліс, аж проситься.

 

— Ну, а фабрика така ? — питав Густав, котрому жидкова мова аж кров в жилах розбуркала і грудь розпирала, мов міцне вино.

 

— Ві гайст фабричка? Що фабричка? Пусте діло. Млинок, простий водяний млинок, а до валу причепити ремінь, а той ремінь буде обертати пару циркулярок, — ни, варстат до них, тай по фабричці. Таку штуку ми з братом самі собі зробимо, нізінєра нам не треба. А дощечки в паки попакувати, та на сплав, та до Стрия, а там уже зелізницею вйо за границю, чи до пана Безендорфера, що фортепяни робить, чи куди там треба.

 

Густав поглядав то на ліс, що якось тужно-сумовито шумів до него з гори, то на жидів, що своїми невеличкими котячими очима слідили і пильнували всіх єго рухів, кождого виразу єго лиця. „Ідея" Гави була така проста, така природна, такого малого вимагала капіталу для зреалізованя і таке мале крила в собі різіко, що єму аж в голові зашуміло, коли погадав про колосальні проценти зисків, про які говорив Гава. Він в душі радувався, що зможе піддати батькови сю ідею*, попхнути єго в так користний спосіб на нову дорогу. Але щоб ще більше дечого вивідати у жидів, він прикинувсь зовсім рівнодушним і мов з нехотя сказав:

 

— Ну, щож, в щасливу годину, робіть гешефт!

 

— Ясний пан жартують, — сказав кланяючись Гава, — як може жид без пана робити гешефт?

 

— Ага! То значить, що для жида лиш то гешефт, як може пана, обдерти, мов липу з лика. Ну, дякую за ласку !

 

— Але проше пана, проше пана ! Що пан говорять! Най мене бог покарає, коли я так думав! А я думав по божому, по сусідски. Ми би з ясним паном згодилися, контракт зробили, — чи пан би хотіли на спів зиск, на спів страту (а яка ту може бути страта ?), — чи може пан би пристали нам продавати дерево, яке собі виберемо, а як ні, то ми готові провадити гешефт зовсім на паньский. рахунок. Ми чесні жиди, роботи не лякаємось, все робимо ясно і не боїмось контролі. У нас як гешефт, то гешефт!

 

— Гм, подумаємо об тім, — сказав Густав, кинув їм головою на прощанє і пішов, посвистуючи та райтпайчем по повітю намахуючи.

 

А Гава по єго відході тихо, без галасу, але з цілого серця засміявся.

 

— Га, га, га ! Закинув вудку, закинув вудку! — шептав він до і брата, потираючи руки. — Побачиш, що дурні гої зловляться навіть на таку глупу принаду. Ти бачив, як єму очи заблискотіли, коли я почав проценти вираховувати? Всі вони однакові. Грошей страх потрібно, раді б хоч з землі викопати, хоч з коліна вилупити, а в голові олію нема! Кидаються на всяке дрантє, яке їм покажеш, і думають, що зараз бога за ноги зловлять, одного дня забогатіють. А не знають, дурні гої, що рибак на те тілько рибі червяка кидає, щоб на гачок єї зловити. Побачиш, брате, що й ся рибка не встоїть!

 

І з радости почав плескати Елькуну по могучих, як двері широких плечах. Елькуна тілько всміхався і приймав сі братні пестощі; з очевидним вдоволенєм, мов боязливий британ, котрому по хребті чи

 

VI

 

Втікши від шевця, він якийсь час волочився по Дрогобичі, продаючи в ярмаркові дні сірники, батоги, крайки і деяку другу подріб селянам та селянкам. Всі ті річи давали єму богатші жидівські торговці для розношуваня, знаючи єго справність та проворність, і за розпродажу віддавали єму половину зиску, не рахуючи того, що він при продаваню візьме понад ціну товару, установлену торговцем. Гава заробляв добре, але торговий день в Дрогобичі тілько оден, а що в оден день заробиш, тим треба було сім день жити, і те за сім день мусіло минутись. От і почав Гава промишляти над іншими жерелами зарібку. Поперед усего він рішив, що держачися самих тілько жидів і перепродуючи у перепродавців, він ніколи не вийде на сухе, бо жиди й самі потребують заробити, і видячи єго справність, чим раз більше общипують єму єго скупий заробок. От він і надумав удатися прямо до жерела, до тих, що виробляють такі чи інші річи, і від них брати в розпродаж, тай то не фабрикантів шукати, а хлопів. З давна вже він звернув увагу на одного чоловічка, по міщаньски вбраного, що тижня являвся на торзі з чіпцями дуже гарної домашної роботи. Він усе ходив по дрогобицкім ринку, поначіплявши тих чіпців на паличку і не кажучи нікому й слова; тілько в ряди-годи вторгує яку шустку, хоч дешево продавав свій товар.

 

— А що, мамуню, — спитав раз Гава у якоїсь жінки, що тілько що купила чепець у того чоловіка, зовсім не торгуючись, — добрі чіпці той чоловік продає?

 

— Хто? Староміський? О, нема над єго чіпці, оден на десять літ стане або й на більше. Я отсе для невістки. Не перший раз у него беру, і ціна у него одна.

 

— А чомуж так мало у него купують?

 

— Або я знаю? Бо не жид. До жидів усі йдуть і беруть саме дрантє, тай ще наторгувавшись, ледво за таку ціну дістають.

 

Гава швидко надумавсь і підійшов прямо до міщанина.

 

— Помагайбі вам, пане Староміський! — сказав він кланяючись.

 

Міщанин глянув зачудуваними очима з під сивавих, мохнатих брів на злиденного, обшарпаного жидка, що здоровкався з ним, як зі старим знакомим.

 

— Тьфу на твого батька клапчастого! — сказав він, сплюнувши, — а ти відки мене знаєш ?

 

— Ни, пане Староміський, хто би вас не знав? Вас, нівроки, усі знають. А по чому чіпчики продаєте?

 

— По дві шістки, або що?

 

— Бо я би хотів у вас купити.

 

— А гій, а тобі на що? Чи для матери твоєї лисої?

 

— Для матери, чи не для матери, а вам що до того? Кілько їх ту маєте?

 

— Ще вісім, або що?

 

— Ни, якіж бо ви! Вісім по дві шустки, то шіснацять шусток. А що зпустите, як усі візьму?

 

— Тю на твою голову! А на що тобі всіх?

 

— Що зпустите, як усі візьму? — всміхаючись повторив Гава.

 

— Та відчепись ти від мене! — скрикнув Староміський, — я не твій дурень, щоб ти з мене кпини собі робив!

 

— Ну, ну! Хочете дванацять шусток? Ні? Нате вам тринацять! За всі нараз, готовими грішми. Чого вам треба, маєте возитися з ними ще зо три понеділки, то чи не ліпше від разу готові гроші взяти?

 

Міщанин подумав і сам собі не довіряв. Такого торгу єму ніколи ще не лучалося. У него була своя сімя, два сини і три дочки робили на господарстві, а він з старою жінкою плели оті чіпці старосвітским способом і шлялися з ними по торгах та ярмарках, заробляючи по струченю коштів найбільше по риньскому, а нераз ледви по яких небудь 20 — 30 крейцарів на однім торзі. Дуже рідко траплялося так, щоб випродали увесь товар, який було винесуть на торг. А ту нараз якийсь мізерний жидок усе купує.

 

— Давай чотирнацять, — сказав він.

 

— Ну, дай, Боже, добрий початок, — сказав Гава і відлічив гроші. — Але давайте все з палицею.

 

— На що тобі палиці ?

 

— Щоби щастилося.

 

— Тьфу на твою голову! Бери й палицю.

 

— Знаєте що, — сказав Гава, — заждіть ви оту в шинку, я вам палицю зараз принесу, я так тілько, в позичку єї.

 

— Ну, добре — буркнув Староміський, ідучи до шинку, щоб випити склянку пива після такого доброго торгу. — Одурив проклятий жид, — воркотів він сидячи за столом, — і чіпці за песій гріш купив і палиця пропаде. — Та воркотів він се без переконаня, так тілько, щоб воркотіти, бо на ділі рад був і торгови і за палицею нічого було жалувати, проста ліскова була, тілько з попроверченими дірочками, куди просилювались шнурочки, що на них висіли чіпці.

 

А Гава, діставши чіпці з палицею в свої руки, побіг поміж вози, по торговицях та по підсінях і такого репету наробив, вихваляючи свій товар, що народ ринувся за ним, мов на медведя дивитись. Не минуло й пів години, як розпродав усі чіпці не по 20, а по 25 кр.

 

— Доброго здоровля вам, пане Староміський, — скрикнув Гава, входячи до шинку. — Ось вам ваша палиця.

 

— А чіпці де? — запитав Староміський.

 

— Як то де? — До дому заніс. Знаєте що, може випєте ще склянку пива ?

 

— Та випити б то не вадило, але грошей нема. Треба ниток на нові чіпці купувати.

 

— Ни, випийте за мої! А я вам за той час буду щось казати.

 

— Тю на твій рід запливомізький! Чи омана якась мене сьогодні чіпилася з тим жидом, — буркнув усміхаючись Староміський, поки Гава замовляв пиво. — Ну, що там такого маєш міні сказати? Кажи!

 

— Я вас хотів запитати: богато ви таких чіпців за тиждень можете зробити?

 

— Як до потреби. Звичайно робимо по двадцять. Але якби нитки, то й сорок і пятьдесять можна б. Та тілько біда, що мало продаємо, то на якого тристенного їх і робити.

 

— Знаєте що, робіть ви для мене на другий понеділок пятьдесять.. Я всі від вас куплю. По пятнадцять крейцарів за кождий.

 

— Е-ге, ге! Дешево б ти хотів!

 

— Ни, але ж я беру всі нараз, то также щось значить. Не потребуєте по ярмарках волочитися. Вас не обходить нічого, чи буде добрий торг, чи ні, ви маєте своє. А я ще чи продам, чи не продам то бог знає.

 

— Ну, вже ти б та не продав! Твій предок Юда Скаріотський і Христа продав, а ти б чіпця не продав! Ні, серденько, дай по вісімнайцять чепець на чепець, то згода!

 

— Але ж змилуйтесь, пане Староміський, — благав Гава, — самі видите, я бідний жидок, сам нераз не маю що їсти, а вам заробок даю.

 

Ну, най буде по шіснайцять. Коли хочете, то й завдаток вам дам, щоб мали за що ниток накупити. А знаєте що, робіть через половину: половину чіпців білих, а половину зелених, бо в деяких селах білі носять,  то зелених не купують.

 

— Та бо зелені міцнійші, — сказав простодушно Староміський.

 

— От старий дурень! — подумав собі Гава. — Та я як би знав що ті міцнійші, а ті слабші, то міцнійших ані робив би, ані продавав би, бо се ж міні самому страта. Тота баба хіба не казала, що оден чепець десять літ носить. Значить, через десять літ другого не купить. Тьфу на таку дурну голову. — І додав голосно: — Ви про те не дбайте, котрі слабші, а котрі міцнійші, а робіть, як я вас прошу. Я знаю, що ваша робота добра, то й побачу, як воно піде. А як піде добре, то ми з вами зробимо таку згоду, що ви будете собі помаленьку робити та готові гроші брати, а я буду розпродувати. Для вас не буде клопоту, а й міні може дещо капне.

 

— Чи ще б такому пронозі не капнуло, — воркотів Староміський. — Тебе мабуть мати в кучки породила та ще в слотаві і під окап поклала, то вже добре там на тебе накапало, не бійся! — жартував він.

 

Вдарили по рукам, і Гава тут же дав Старомійському в задатку того гульдена, шо заробив на єго чіпцях. А на другий тиждень, діставши пів сотні чіпців, він нічого вже не продавав в місті, а рушив з ними по селах. То продаючи, то міняючи за всякі сільські вироби, котрі нераз о кілька хат дальше з зиском перепродував та перемінював, Гава пробігав околиці. Говіркий та верткий, мов вюн, вїдливий мов гуска в царину, він на все глядів бистрими, зажерливими очима, з усего старався витягти для себе користь. Хлопські домашні промисли, отсе була та криниця, з котрої він задумав черпати повними відрами. До всього він хапався, нічим не гордував, усему находив приклад, в одній хвили змірковував, де що може придатися і який зиск може принести. Ту виробляли сіти на рибу, там уміли якимись секретними способами красити просте домове полотно на спідниці так, що ніяким окропом тої краски не відпариш, там знов уміла якась баба гарні рукавиці з вовни плести, — всюди мусів Гава встромити свої пальці, всюди вмів пронюхати діло, закупував вироби, перепродував з зиском, і ще замовляв і знов перепродував, і у продаючих і у купуючих держачи в найбільшім секреті, відки що побирає і куди діває, бо знав, що той секрет, то весь єго хліб, що як продаючий з купуючим лице в лице зійдуться, то він зробиться лишній і з голоду згине. За такою роботою пройшло кілька літ. Гава плавав в своїх гешефтах, як щука в озері, забираючи чим раз ширші та ширші округи під себе. Якась невгасаюча горячка обхопила єго, щось подібне до тої горячки, котра обхапує вояка підчас битви, відбирає єму память і жене в самий найстрашнійший огонь, притуплюючи навіть чутє фізичного болю. Оттак і Гава метався по Підгірю в ту пору, коли брат єго кочував по гірских лісах, роблячи гонти та пускаючи сплави долі ріками. Нераз єму лучались і страти в єго гешефтах, але ті страти тілько додавали палу єго голові. Мрії о великих богацтвах, о опанованю всеї хлопської продукції, о всевладнім панованю на торгах і ярмарках шуміли єму в голові і гнали вічно наперед, мов той ґедзь худобину. Єго брала нетерпячка, скоро тілько який товар не приносив таких великих зисків, як єму хотілося, і він покидав торгувати ним, хоча б і зі стратою, надіючись надолужити сю страту на іншім товарі. В самім розпалі тої перекупської горячки він в Журавні зустрів Вовкуна, займаючись в ту пору скуповуванєм і перепродуванєм самого найкрасшого гінтового дерева для фабрики резонансів. Він зараз підбив Вовкуна пристати до него до спілки, тим більше, що Вовкун далеко ліпше від него знався на дереві. Гешефт в Журавні тревав пару літ; в тім часі у кождого з братів набралося вже по пару сот риньских зложеного гроша. Вовкун, недогадливий та тяжкий на підйом, був би сидів на місці й до віку, тим радше, що запізнався в Журавні з якоюсь жидівочкою, служницею у того фабриканта, котрому вони продавали дерево; жидівочка готова була вийти за него замуж і навіть очевидно старалась єго склонити всякими способами, щоб з нею женився. Але Гава пронюхав сю річ і боячись стратити такого пожиточного спільника, як Вовкун, розбив се сватанє, представляючи братови всю безкорисність такого гешефту. Він навіть раптом зірвав зносини з фабрикою резонансів і разом з Вовкуном подався в інші сторони. І в сам час, бо фабрика та в місяць по їх відході збанкрутувала, а коли б брати не були заздалегідь від неї відкараскались, то були б певно понесли значні страти. Сей мудрий маневр раз на завсігди утвердив власть Гави над Вовкуном, — брати дали собі слово ніколи більше не розлучатися.

 

Вони кинулись в Гуцульщину. Гава знав, що хлопи з околиць Дрогобича та Самбора ходять до Косова та до Кут за сукном на свої гуні. їм швидко удалось взяти в свої руки всю фабрикацію того сукна, котре й доставлювали хлопам на місце. На тім гешефті за два роки заробили дві тисячі гульденів. Біс підкусив їх заложити з тими грішми суконний склеп в Дрогобичі і за рік вони провалились, стратили всі гроші, ще й до криміналу попались. Висидівши по пару місяців в Самборі, вийшли голі як турецькі святі. Тоді кинулись до Борислава і ту за два роки тяжкого, нужденного житя заробили двісті риньских. Аж тепер пригадали собі своє рідне село і почали розвідувати, що сталося з їх батьківською хатою і грунтом. Розвідавшись гаразд, покинули Борислав і пішли в гори.

 

Дивні якісь, не то радісні, не то сумні, тужливі чутя наповняли груди братів, коли вони зближалися до Н. Стали на вершку гори, у стіп котрої лежало село. Вершок був лисий, мохом порослий, але в низу о кількадесять сажнів густою, височенною стіною стояв панський, Н-ський ліс. Ліс той шумів так чаруючо, дихав таким любим холодом, звенів такими ріжнородними голосами птиць, що брати залюбувались, хоч і як їм не до того було. їх очи розбігалися в низ, але ліс закривав село, тілько в однім місці Стрий блищався брилянтовою пасмугою, та на противлежачій полонині череда пестріла.

 

— А тямиш, Гаво, як ми по онтій полонині ходили та в кошарах ночували ?

 

— А тямиш, Куно, як ми в Стрию руками рибу ловили та ніколи зловити не могли?

 

А тямиш, Гаво, як ми по городах горох крали?

 

— А тямиш, Куно, як ми, ходячи голодні по загумінках, о тім думали, що то буде, як забогатіємо, і збиралися се село купити?

 

— А, правда! — скрикнув Вовкун. — Та, Боже мій, як же се давно! І які ми тоді дурні були!

 

— Дурні, Куно? — А чому дурні?

 

— Думали, що так легко забогатіти і паном стати.

 

— А ти хіба вже стратив віру в те, що ми забогатіємо?

 

— Ет, що й говорити! — сказав понуро Вовкун, махнувши рукою. — Минулося мабуть!

 

— Ні, не минулося! — якимсь різким, дразливим тоном скрикнув Гава — Не говори сего, Куно! Навіть думати не смій! Я вірю, і серце моє чує в тій хвили, що ми осягнемо те, о чім тоді думали, що станемось панами сего села!

 

Вовкун глянув на него і всміхнувся.

 

— Ну, — сказав він гірко, — грошей у нас як раз тілько, щоб село купувати.

 

— Дурний ти, Куно, — скрикнув Гава. — Хіба то грішми села купується !

 

— А чим же? — огризнувсь Вовкун, — черепками хіба?

 

— Розумом, дурню; розумом! А розуму у нас не позичати. Не дармо двадцять літ по світі товклися, горя всякого коштували, всяким способам навчалися. Все те, Куно, тепер придасться. Доси ми термінували, тепер мусимо майстрами зробитись. Розумієш?

 

— Ну, щож, дай то Господи, — сказав Вовкун похиляючи голову, немов гнувся перед могучою волею і бистрим розумом свого слаботілого брата.

 

Спочили і пішли в низ лісовою стежкою. Гава не переставав голосно розвивати свої мрії о тім, що вони повинні осягнути; в слух розводив свої думи і пляни, як заходитись біля хлопів і біля пана, котрого ще і в вічі не знав. Вовкун мовчки йшов позад него, бо стежка була вузька. Нараз на скруті стежки грохнув вистріл і переляканий ранений в ногу Гава покотився в ярок. Вовкун кинувся до него, перенятий страшенною трівогою, — він думав, що Гава вбитий. Але Гава був живий, тілько дуже переляканий, так що довго не міг прийти до слова. Перше, що він міг вишептати блідими, тремтячими устами, се були слова:

 

— Куно, то не добрий знак! Най Бог відвертає все лихо!

 

Але коли зараз опісля появився Тоньо і коли після всяких грізьб та комедій жиди від паничів таки дістали два дукати, то Гава знов набрав віри в удачу своїх замірів.

 

— Ні, таки воно добре буде, — повторяв він раз по раз, штильгукаючи опертий о руку Вовкуна та що крок сичачи з болю, — таки воно мусить бути добре! Ті дукати все зле направили. Вони нам принесуть щастє, побачиш, Куно, що принесуть. То пурец стрілив — і заплатив, а то значить, що й батько єго буде задумувати на нас якесь лихо і заплатить за те своїм маєтком. От як буде! От як буде!

 

Гава, як і всі темні жиди, був крайнє забобонний і вірив в усякі приміти, то й тепер щасливий був, що таку на вид погану приміту, як постріл на самім вступі в село, зумів вияснити на свою користь.

 

В селі вони швидко розізналися, старого Мошка випроводили і почали роздивлятися та корінє пускати. Від Мошка вони дізналися все, чого їм треба було, і про найбогатших в селі хлопів і про пана і про попа, дізнались, кілько в кого довгів, які з ким спори та процеси, словом все, що могло бути для них корисне. Гава поліз .поміж хати, то відновлюючи давні знакомства, то заводячи нові. Особливо цікаво було їм війти в близші зносини з двором. В ту пору як раз ціле село гуділо оповіданими про найстаршого панича, що такий лютий і так кривдить та обдирає людей на кождім кроці. Почав Гава міркувати, як би їм найлекше присусідитись до того всевладного в домі панича, і надумав саме оту штуку з резонансами.

 

— Побачиш, Куно, що він подасться на сю штуку, — говорив він брату, і не помилився. Зараз на другий день рано з двора прибіг слуга до хати, де жили брати, і запросив їх, щоб ішли до двора, бо пан має з ними щось говорити.

 

Пан Трацкий сидів в своїм покою на софі і курив люльку, обіч него при бюрку, опершись ліктем о віко, стояв Густав.

 

— Ви брати Діямантенбавми, — сказав пан Трацкий, кивнувши головою в відповіди на їх глубокий поклін. — Чував про вас від сина. Сідайте, я хотів з вами дещо поговорити.

 

— Дякуємо пану, ми й постоїмо, — відказав Гава. — А що пан мають казати?

 

— Та от про той ваш проект, про фабрику резонансів. Ми з сином роздумали, і здаєсь, се не зла штука.

 

— Ох, ще й яка добра штука! — підхопив Гава. — Ми то пану добре можемо сказати, бо тим займалися. А мій брат тесля, то й фабрику сам збудує.

 

— Будуть пан кунтенті, — сказав від себе Вовкун, махнувши своєю здоровенною рукою*, немов обтісував топором дерево.

 

— Ну, гарно, — сказав Трацкий. — Коли так, то ми ось як зробимо. Будуйте ви фабрику: моє дерево, мій звіз, і помічника дам, що треба буде до роботи. Поки фабрика будуєсь, ви від мене нічого не дістаєте, а як піде в рух, то ви керуєте роботою, я веду контролю і рахунки, а з чистого зиску третина вам, а дві міні. Ну, що, добре я кажу?

 

Жиди з разу мов оглушені витріщили очи на такі умови, опісля почали між собою щось джеркотіти, далі Гава запитав пана:

 

— Ну, а вивіз готового товару то також пан беруть на себе?

 

— А вжеж, — сказав Трацкий.

 

— Га, троха то тяжко на нас, — сказав, скривившись, Гава, — але що маємо робити? Ми бідні жиди, хотіли б чесною роботою на хліб заробляти, то треба брати заробок, який трафляєся. Пристаємо.

 

— Ну, коли пристаєте, то можемо й контракт зробити.

 

— Який контракт? На що контракт? — скрикнули жиди.

 

— Ну, се вже звісна річ, такого важного діла годі зачинати, не впевнившися добре, — сказав Трацкий — Мій син уже нарис такого контракту зробив. Густав, прошу тя, прочитай, може вони не згодяться?

 

Густав прочитав нарис, в котрім стояли ті самі умови, а за зломанє умов накладались строгі кари. Жиди знов погаркотали з собою і пристали.

 

— От і гарно, будемо спільниками, — сказав Трацкий. — Радує мене, що ми так скоро зійшлися! Ну, тепер ідіть, а по обіді приходьте контракт підписати. Завтра зараз Густав повезе єго до Перемишля, скріпить нотаріяльним підписом, а там як найшвидше й за роботу приймемся. Та дай Боже в щасливу годину зачати!

 

— Дай Боже, дай Боже! — сказали кланяючись жиди І пішли зо двору, щось живо між собою гергочучи. Говорив найбільше Гава, так і видно було, що старався об чімось переконати Вовкуна, котрий ішов понуро і час від часу недовірливо похитував головою, тілько в ряди-годи пробуркуючи деяке слово.

 

______________________________

* В рукоп. Сяно.

* В рукоп. надѣясь.

* В рукоп. и.

* В рукоп. в нозу.

* В рукоп. відомосте.

* В рукоп. спітказ.

* В рукоп. славна.

* В рукоп. ідеі.

* В рукоп. рукую

 

=================

 

Не спитавши броду

 

(З НЕСКІНЧЕНОІ ПОВІСТИ)

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

себе росою Борис поспішив на вершок. Вийшов, зупинився, зирнув навкруги і зітхнув глубоко. Вид був чудовий, якого і в горах доволі рідко запопасти. Круг него розлилось одно-одностайне безбережне море срібної мраки. Вона розливалась на всі боки, непрозорими своїми хвилями заливала всі долини, ліси та села. Вершки гір визирали з того моря, мов рідкі круглі острови. Сходяче сонце обливало ярким пурпуром тиху, злегка хвилясту поверхність того чародійського моря. Борисові очі залюбки плавали по тій пурпуровій площі, котра немов якимсь важким повивалом здавлювала під собою все житє, всі думи і змаганя тих тисяч живих істот, що десь там на дні єї коріцмались. А на сході по над тим пурпуровим морем що секундочки вистрілювали високо в небо величезні стовпи світла, граючого всіми фарбами веселки; звільна вони змінились в щирозлоті, з стовпів зробились могучі ріки, а за ріками вилилось в кінці на поверхність мглистого моря й ціле море світла, виявилось пишне та величне сонце. Захвилювало мглисте море дужше і дуж(ш)е і почало помалу розпливатися. Здорові єго хвилі відривалися від долини і підбивалися в гору, вішались по лісках, шапками насідали на верхи гір, мов стада білої птиці розсідались по полонинах. І Бориса на хвилю закрила одна така хмарочка. Він нараз побачив себе посеред безлічі дрібнесеньких водяних пухириків, що якось живо, мов трівожно тремтіли в повітрі, чіплялись за єго одіж, зависали на волосках єго руки, але швидко тріскали і щезали під сонішним промінєм. Хмарка розтаяла. Борис ще раз глянув в низ і довкола, — пурпурове море щезло без сліду, мов сонний привид. Тілько білі-білі озера виднілись ще де не де, золоті бризги висіли над лісами, а за то міліони брилянтів іскрилися по лугах та полонинах, переливаючись то червоними, то зеленими, то синіми іскрами. Від сходу потяг теплий вітер. Борис наставив до сонця свої босі, червоні від студені ноги, щоб огрілися. Він сів на вершку гори, на мягкий моховий килим. Чувся самотним. Вершок гори, на котрім він сидів, окружала з усіх боків темна стіна високого ліса; ліс той закривав перед ним село Н., тілько ген-ген, далеко в низу блищала якась жива пурпурова гадюка, що звивалась та немов рушала своєю лускою, — се був Стрий з єго незлічимими закрутами та бистринами.

 

Борис сидів, впивався тим чудовим видом, надихувався якимсь дивним, чистим супокоєм. Ніякі думи не йшли єму до голови. Він ляг на траву і закрив очи, а перед ним все ще ярілось золоте соняшне світло, іскрилась роса, паленів в віддали Стрий, бовванів темнозеленою стіною могучий ліс. І нараз посеред того пишного та величного ви(о)браженя мов друге сонце почало виринати — бліде, ніжне личко, з буйними золотожовтими косами, з синіми, глубокими очима, з калиновими губками, — почала виринати зграбна, струнка стать Густі. Він стрепенувся мов ужалений, розкрив очи, потер долонею чоло, а по хвилі знов склонив голову.

 

— Ну, що се зо мною сталось, — думалось єму. — Чи ти, Борисе, сказився, чи одурів, чи забув, що в твоїм буджеті отсеї надзвичайної рубрики зовсім не преліміновано? Що тобі, хлопче, в голову заплило? Не забувай, що тобі ще до власного хліба що найменше три роки осталося! Не забувай, що такий вузел завязати не штука, але з завязаним іноді жити важко приходиться!

 

Встав на коліна, а відтак сів і похилив голову на руки.

 

— Ну, й натякнула мені лиха година пхатись сюди, — проворкотів він. — Чого я сюди ліз, і сам не знаю. І отсе виджу, що стара на мене тими очима глядить, що на собаку, а той поганий панич і зирнути на мене не зволить, гірш собаки чимсь уважає, а я сиджу ту, засидівся, мов корінє пустити гадаю. І кілько разів уже збірався втікати, так не можу!

 

Борис повернувся на другий бік, бо сонце почало колоти в очи, і дав думам волю. Єму так живо пригадувались всі моменти єго знакомства з Густею, всі розмови, стрічі і повитаня з нею, всі єї рухи, погляди та вирази лиця, і всім тим від першої хвилі аж до тепер вона чим раз більше та більше причаровувала єго.

 

Та отсе вже два дни минули, як він не бачив Густі. І до обіду не приходила, і зустрінути єї ніде не міг. Питав у Тоня, чи не хора. — Ні, — каже, здорова, а так, чимось занята, то знов десь вийшла. Борис почув зразу якийсь біль у груди, немов там що увірвалось. Єму зробилося так якось нудно*, тісно, погано, в тім покою, в тім садку, в тій столовій, немов в хаті, в котрій не стало послідньої живої душі і лишилась пустка. Він зробивсь ще дужше мовчазливий, нервовий, роздразнений. Раз в раз здрігав і оглядався на всі боки, немов боявся чийогось приходу і заразом нетерпливо дожидав єго. Цілими днями він ходив сам, нічого не думаючи. Ніхто не мішав єму, бо Едмунд ходив в ліс на дрозди та шпаки, Тоньо сидів над книжкою та над віршами, а Густав ненастанно топтався по господарству, то знов зводив якісь довжезні торги та рахунки з жидами Гавою і Вовкуном, котрі тепер зробилися в дворі щоденними гістьми. Хіба з одним паном Трацьким лучалось єму частіше сходитися і заходити в розмови, тай ту Борис старався так повести річ, щоб Трацький звичайно розповідав, а він ішов обіч него ніби то слухаючи та такаючи, а на ділі про своє думаючи.

 

І справді, в тих двох днях думка єго разом пробудилася. Вражіня ослабли, зблідли крихту, і рефлексія прорвалась на верх. — Що се зо мною діється? — здивовано спитав сам себе Борис, і не вмів на се питанє найти від разу відповіді. Він почав пригадувати все пережите в тих кількох днях, і на разі нічого не міг пригадати, тілько Густя, Густя, Густя одна мелькала в єго споминах*, носилася в єго уяві, мов ясная зірка. Неясно якось мерещились єму і неприємні стрічі з Густавом, і шпиганя пані Трацької, і Тоньові поезії та єго молодечі, фантастичні вигляди на будуще, але "все те немов зівяле листє на вітрі крутилось, шелестіло і щезало, не лишаючи в душі єго виразних слідів ані одзвуків.

 

— Та ні, годі! — думав він, в немічних пориванях змагаючись сам з собою, — треба добре роздумати се діло! Та ба, роздумати, коли у мене в голові мов замуровано, все ходором пішло. А треба рішитись, треба конче!

 

І з тою постановою він сьогодні вийшов аж на гору, далеко від людей, за ліс, що закривав собою навіть вид того села і того двора, в котрім вона жила. Тут він холодним ранком, отвережений самою природою, освіжений єї красою, вспокоєний єї спокоєм надіявся зібрати свої думки до купи, дійти до повної ясности і до твердої, незрушимої постанови. Та ось минула вже добра година, а він сидів на луці і думав — не думав, а марив, плив кудись на рожевих хвилях в незвісну даль, залиту якоюсь золотавою, полу-прозірчастою мглою, і всюди, на тих хвилях, в тій мглі. далеко і туж при собі він бачив одно — бліде, прекрасне, задумане личко і хистку стать дівчини, що причарувала єго до себе. І так любо, так солодко було єму марити о ній, бодай уявою плисти з нею по хвилях житя, що він сам поборював рідкі пориви своєї волі, що бажала вертати до дійсної дійсности.

 

— Ні, ні, — шептав він, — ще хвильку, ще хвильку! Адже ж се може одинокий золотий сон мого житя! Зачим же нищити єго, зачим прогонювати? Дійсність так чи сяк останеся при мні, довга і тверда, а сон щезне і не верне ніколи. Так спімож ще хвильку! Ще хвильку витай над моїм серцем, чудовий привиде!

 

І він закривав очи, а привид послушний єго волі вертався і всміхався чудово і простягав до него свою дрібнесеньку руку і говорив своїм звінким, троха горляним голосом якісь магічні слова, від котрих Борис увес(ь) здрігався, мов в конвульсіях, і стискав чоло що сили з долонях, немов боячися, щоб воно не трісло. Кров била живо-живо в єго жилах, віддих ставався чим раз скорійший та нерівний, перериваний глубокими зітханями, що грозили розсадити єго грудь, і вкінці зворушенє дійшло до крайности і настала реакція. Руки безвладно опали, голова звісилась до землі, він ляг горілиць на землю і впер очи в глубоке, темно-блакитне небо. Вспокоївся помалу, прочуняв.

 

— Так он воно що зо мною! — сказав він по хвили. — Я закохався. Реаліст полюбив ідеалістку, — се так звичайно й буває. Хто чого не має в власній натурі, те цінить найвисше в чужій. Ну, щож, се так і повинно бути. Коли в подружю дві істоти людські мають взаїмно себе доповнювати, то воно й добре, коли одна вносить реальний погляд і реальну працю, а друга живійше змаганє до ідеалів, до загального добра. Те змаганє обом їм не дасть потонути в багні буденного житя, в низькім матеріалізмі. Се добре, се так і треба.

 

— Та ба, — почав він знов по хвилевім розмислі. — Тут, брате, не те. Ту глубші ріжниці заходять. Змаганя духові, темпераменти фізичні, — се все нехай би й так. Але родові, кастові традиції! Он в чім сук. А що, коли єї ідеалізм — шляхетський ідеалізм і на ділі покажеся несхожим, ворожим з тим ідеалізмом мужичим, котрий повинен моному житю просвічувати? А що, коли той ідеалізм, може й здоровий в шляхетському окруженю, покажеся слабим, хорим в мужичому? Тай чи справді маємо ту діло з людиною, пронятою яким небудь ідеалізмом, яким небудь змаганєм до красшого, ідеального ладу? От де саме найголовнійше питанє. А може те, що я вважаю характером — тілько хвилеві пориви людини слабої, а екзальтованої? Се прецінь може бути, а ти, брате, знаєш, що дістати таку людину в дожизненне подруже, то красше камінь до шиї, та з моста в воду.

 

І знов Борис задумався і старався пригадати собі все, що сам бачив і що чув від Тоня про Густю, всі ті моменти, де проявлявся єї характер, старався зложити всі ті споминки до купи і витворити собі ясне, добре понятє о єї духовій фізіономії.

 

— Ні, дарма! Вона гарна дівчина, з характером і з думкою, з сильною волею і з характером. З усего видно, що добрий, щирий металь. а такого металю ржа не їсть і житє єго не легко псує. А хоч часом він і в форму не найкрасшу вилитий, то можна єго і в красшу перелити, і не жаль собі притім труду завдати. Ні, се така дівчина, що стоїть нею занятися.

 

Порішивши се питанє, Борис аж зітхнув лекше. Був момент, коли він сам боявся суду свого власного розуму, коли серце єго тримтіло зо страху, щоб розум не захотів немилосерно розбити єго ідола і розвіяти тої пишної картини щастя та любощів, яку снувала єго палаюча уява.

 

— Але чи стоїть же, чи годиться міні нею займатись? — спитав він дальше сам себе, і з разу аж усміхнувся, немов би то відповідь на се питанє така легка і близька, що доволі тілько руку простягнути, і ось вона тобі й є. Але по короткім розмислі чоло єго наморщилось і уста міцно стиснулися. Єму пригадалось усе те, над чим від двох літ працювала єго думка і єго серце, пригадались пляни тихої, благодатної праці для добра люду, як то він однокінкою, в лубянім візочку їздить від села до села, несучи лікарську поміч недужим, навчаючи селян усьому доброму, ратуючи бідних грішми, темних порадою, опущених щирим привітом. Чи схоче ж вона поділяти з ним таке житє?

 

Чи зрозуміє потребу і розумність такого житя ? Чи в такому жизненному програмі знайдесь і для неї місце, знайдесь робота, щоб вона не чула себе лишньою, а то ще й завадою? Борис чув, як голова єго напруго заболіла, — він не міг серед такого житя найти для Густі місця. Що вона буде робити? Чим прожене вбиваючу нуду, яка обхапує всякого неробучого чоловіка, засудженого на те, щоб жити в купі з невсипущим робітником ? Ні, ні, таке житє, то булаб для неї смерть, з разу моральна, а там і фізична. Вона билась би як птиця в кліти і або всохла б з туги, або зненавиділа б мене в першім місяці!

 

Отті думи важко пригнітили єго. Він схилив голову, підпер єї долонями і мовчав. Дві важкі сльози закрутились в єго очах і назад щезли. Біль був надто острий, щоб міг вилитись слізми.

 

— Значить, не міні про неї думати! — сумно сказав він, — не міні про неї марити! Попадесь вона якомусь шляхтичеві, що буде любити єї на рівні з своїми кіньми та собаками, що буде говорити з нею о політиці після „Czas’y,“, о сусідських сплетнях і скандалах після власного досвіду, що водитиме знакомство з усіми околичними гербовими картярами та марнотратниками, що сікти-ме райтпайчами і обдиратиме хлопів, так як і єї братчик. І яка буде за ним єї доля? Та бог з нею! Нехай буде, яка хоче! Що міні до того?..

 

І раз попхнута в такім напрямі болюща думка йшла дальше й дальше без упину. — Тай дурень же я! — думалось єму, — сліпий, невидющий дурень, що міг хоч на хвилю допускати можність того, щоб вона сталася моєю! Та хіба ж ти, сліпороде, не ба'чиш, серед якої сім’ї вона виросла, якими традиціями викормлена! Нехай і так, що тепер вона мягкий віск, що могла б переробитись, — але все таки подумай, скілько то полови та хопти насіяно від дитинства в те серце, в ту прекрасну голову! А єї мати, єї брат! Та вони радше б на кусні дали б порубатись, ніж дозволити на те, щоб вона стала жінкою хлопа, хлопського лікаря! Ну, тай опутала ж мене лиха година та нещаслива !

 

І чого було мені йти сюди, за чим було сидіти так довго в тім домі, де мене погорджують, ненавидять або ласкаво толерують? Ну, просто якась нечиста сила відняла міні память, обснувала мене нерозривною сітю глупих мрій, якимсь упоюючим туманом, під котрим прудко сходять і буяють оттакі ніби то гарні, а отруйні квітки, як отся моя любов !

 

І знов похилилась єго голова. Помимо всеї натуги і напущеного на себе гніву серце взяло своє, мрії крадькома поплинули в низ, до тої хати, де вона так тихо, так нечутно не то ходить, не то плавле, де ясніє єї личко замісць місяця, де дише єї грудь і звенять єї слова.

 

— Сон, тай годі! — протестувала думка — Казка, міт про бліду квітку лотосу, що зачаровує всякого, хто до неї прикаснувся, — і мусить він ненастанно вертатись до неї, не поможуть ніякі пориви, ніякі перемоги над собою самим, не поможе голос друга, просьба матери ані риданє сестри. Ось тобі, реальний медику, сила поезії! Не дармож то поезія, Тоньові вірші, завели мене сюди. Не думав я, щоб та єго писана поезія так швидко змінилась для мене в живу, могучу, непобориму силу! А вона ось і є! І знаєш, що вона сон, іллюзія, луда, а серце не може від неї відірватися, мечесь і тріпочесь і просить чогось, чого ніколи осягнути не повинно!

 

— Та ні! — скрикнув він, зриваючись з міцною постановою, — годі бавитись, годі як дитя за метеликом гонятись за власними привидами ! Буде й того, що було, а тепер годі. На мене чекає діло, робота ! Ще нині треба вирватись відсіля, покинути сю хату, спішити далі в свою путь!

 

І не гаючись довше, хапаючись та кваплючись, немов утікаючи від дальших мислей і мрій, Борис побіг, в низ до ліса, до села. Він не глядів уже на окруженє, на гори, ліси і полонини. Єму було якось так важко і так жалко, немов разом уся природа зарізана, конаюча впала перед єго ногами і стратила всю свою красу і понадність.

 

Нараз зупинився, німий, недвижний. Очи впер в лісову гущавину, ухом ловив якісь звуки, легесенькі, ледви чутні, мов би мушка бреніла десь в повітрю, недвижно зависши над квіткою. Голос ставав чим раз чутнійший і чутнійший, протягався, міцнів, лився рівно і мелодійно, мов звук натягнутої шовкової струни. Борисове серце забилось живійше, лице запалало, руки стисли грудь, ноги відмовили послуху.

 

Мов окаменілий стояв він на місці і слухав. Єго напружене ухо розріжнювало мелодію, просту, жалібну мелодію рускої народної пісні, далі розріжнило й слова.

 

            Деж ти, милий, пробуваєш,

            Що за мене забуваєш ?

            Пробуваю край Дунаю,

            Нераз тебе споминаю.

            Коби човен тай веселце,

            Ночувавбим в тебе серце;

            Та ні човна, ні порома,

            Ночувати мушу дома !

 

Що сталося з Борисом ? Яка незглубима, чародійська сила обхопила єго могучими руками, понесла єго душу, як буря пилиночку, гойдаючи єї та пестячи мов дитя на хвилях сего голосу, не спокійній, а живій течії сеї пісні ? Ох, він пізнав той голос, той чистий, срібний, троха горляний голос, котрий будив в єго серці найкрасші, найлюбійші акорди. Але щоб той голос та руську мужицьку пісню співав? Ні, сему думка єго не хотіла дати віри! І ще й як співав! З яким чутєм, з якою силою виразу, з якою поражаючою простотою і ревністю! Тепер він і не силувався вже зломати чари, що обняли єго, прорвати сіть, котрою обпутала єго доля. Він слухав дальше. А пісня по короткім перестанку йшла до кінця, голос тремтів таємною жагою, якимсь тужливим, палким бажанєм, а жерело того голосу чинилось чим раз близше і близше.

 

            Ой піду я лісом, бором,

            Стану собі під явором.

            Край явора є ставочок,

            Там плаває шість качечок:

            Одна другу припливає,

            Кожда свою пару має.

            Лиш я бідна все думаю,

            Що я пари ...

 

На половині послідної зворотки чудовий голос урвався. Густя вийшла з гущавини і побачила Бориса. Він побачив єї кількома хвилями швидше; крізь зелене смерекове гилє забіліла єї біла сукня, мов пластинки блискучого снігу, а затим і сама вона виринула з півсумерку на світло зеленої поляни, мов якесь закляте, сонне явище. Борис не почував в собі сили піти насупротив неї і повитати єї. І вона трохи змішалась. Вона була сама і не надіялась застати ту нікого, бо ще таки було рано, дома у них ще всі спали.

 

В кінці Борис отямився троха, підійшов до неї і повитав єї.

 

— Не думала я, що ви такий ранний птах, — сказала Густя. — Не надіялась застати вас тут.'

 

— Але я не думав і не надіявся, що ви вмієте так чудово співати і ще таких чудових, чисто народних пісень, — сказав Борис.

 

— Щож, ви може поремствуєте на мене, — сказала злосливо всміхаючись Густя, — за те, що я, польська патріотка, смію переймати і співати рускі, хлопскі пісні. Щож, даруйте, я доси вважала їх так само своїми, як наші краковяки, тілько що ті красші, глубше до серця промовляють, більше відповідають моїй натурі, мойому настроєви.

 

— Значить, у вас натура більш руська ніж польска, — радісно якось сказав Борис. — А вже те чутє, та простота і ревність, з якою ви відспівали отсю пісню, — се вже прямо виплив теплого... горячого чутя. Сего ані вивчиш, ані на здогад не вдаси.

 

Густя з легка, добродушно всміхалась.

 

— Ви богато мусіли читати рецензій театральних та оперових, — сказала вона, — а то з мого невмілого цвіркотання зробили бог зна яку соловієву пісню.

 

— Ех, пані, — сказав якось сумно Борис, ідучи поруч неї назад горі стежкою, — що значить соловієва пісня, а що цвіркотанє ? Чи штучність композиції, сила або чистота голосу, слова пісні становлять усе? Бувають хвилі, коли соловієва пісня надоїсть міні до живого, а бувають і такі хвилі, коли цвіркотанє, нехай і таке цвіркотанє, яким ви назвали свій спів, може...

 

— Що може? — цікаво запитала Густя.

 

— Може до глубини прошибнути, проняти, на віки заполонити серце чоловіка.

 

Густя зблідла і затремтіла. Борис ішов обіч неї, потупивши очи, і мовчав.

 

— Можности не перечу, — сказала в кінці Густя, — але від можности до дійсности звичайно дуже ще далеко.

 

— Як я бажав би, щоб було далеко, — зітхаючи сказав Борис, — та щож, пропало!

 

— Як то пропало?

 

— Немилосерні ви, пані, — мало що не скрикнув він, — допитуєтесь о те, що й самі знаєте, чого догадуєтесь, мусіли догадатись від першої хвилі мого побуту під вашою стріхою! Не вже ж ви не знаєте, що я вас люблю?

 

— Знаю, — тихо, похиливши лице, але спокійним і певним голосом сказала Густя.

 

— І не вже ви думаєте, що міні вільно і можна віддаватися тій любві, навіть думати о ній ?

 

— Щож, для чого ж би не вільно і не можна ? Сего я не розумію.

 

— Хібаж не бачите тисячних перепон, покладених перед моїми ногами віковою традицією і суспільними відносинами?

 

— Але чим же се все спиняти може ваші думи, ваше чутє?

 

— Тим, що з гори робить їх іллюзійними, безплодними, марними, а затим і шкідливими. Хто зна, кілько часу міні прийшлось би стратити в зачарованім крузі, а за той час може я зробив би що небудь доброго і користного для людей.

 

— Ну, тай утілітарист же ви! — сказала не то з усміхом, не то з докором Густя. — Все б тілько користі, плоди та пожитки! А яка користь з ваших користів, який плід ваших усіх плодів, яка ціль ваших цілей? Жити, тай годі! А що ви зробите, коли сей зачарований сон буде як раз найкрасшою частиною цілого вашого житя? Коли ся іллюзія буде як раз найкращим плодом, який вам судилось зірвати? На кого тоді пожалуєтесь, що самохіть розвіяли іллюзію, знівечили плід?

 

Борис мимоволі зупинився і втопив в неї свої здивовані очи.

 

— Що се ви говорите, пані, — сказав він тремтячим від внутрішного зрушеня голосом. — Чую ваші слова: розумію їх, але значіня цілої вашої мови не можу порозуміти.

 

— Скажіть радше, що не хочете вірити тому, чого догадуєтесь.

 

— Як то? Не вже ж би се могло бути правда? Не вже ж би ви, ви пані, мали ?

 

— Я люблю вас, — сказала вона спокійно. — Хіба то що так страшного або дивного?

 

Борис стояв мов оголомшений, не зводячи з неї очей. Вона стояла перед ним з лицем блідим, спокійним, похиленим в низ. Але коли по хвили підняла очи в гору і зустрілася з єго палаючим поглядом, то непоборима магнетична сила попхнула їх одно до одного. їх рамена сплелися, лиця запаленіли, уста зблизилися і злилися в горячім, першім, чистім поцілунку. І затим засоромлені вони відскочили одно від одного, потупили очи і мовчали. Приязно глядів на той перший проблиск святого поломя старий ліс, ласкаво шумів, обвівав молоді душі ніжними пестощами, освіжував груди запахущим, холодненьким леготом. Крізь єго узірчасті гильки денеде продиралося соняшнє промінє і висіло в низ мов золоті нитки, насновані на якусь дорогу і багату тканину.

 

Борис знов мовчки підійшов до Густі і взяв єї руку. Рука була малесенька, ніжна, мягка і тепла. Борис чув, як дрожала та рука, як тремтіли єї мускули під сніжнобілою, прозірчастою шкіркою. Несказане чутє заповнювало єго серце. Він не знав, що з ним дієся, що робити, що говорити. Взявши Густю за руки, він повів єї з собою на гору, на вершок, на те саме місце, де перед хвилею думав і повзяв таку рішучу постанову. Вийшовши на сонце, він разом почув себе якимсь вільним, легким, веселим, почув потребу говорити, оповідати, обнимати духом широкі горізонти, минуле й будуще, щоб тілько до безконечности розширити границі теперішного, щоб теперішним чарівним світлом облити все, куди тілько засягне те промінє.

 

— Знаєте, пані... Боже мій, чи думав я, чи снив я коли небудь, що воно отак можливо ?.. Знаєте, отсей момент пригадує міні...

 

Давно, давно се було, літ тому з десять. Я йшов зо шкіл додому, не гостинцем, на-в-правці через гори, через села та ліси. За одним селом на підгірю зустрічаю двоє дітей. Маленькі, в одних тілько сороченятах, крайками оперезані, вітер розвіває їх біле як лен волосє. Побрались за руки і йдуть стежкою під гору. А село вже далеко, не видно єго за пригірком. — А куди ви, діти ? — питаю їх. Не злякались мене. Старшенький хлопчик вів за руку молодшу сестричку. Він глянув на мене, махнув прутиком тай каже: „Ідемо онтам на цьольний вельх“. „А чого ж вам там треба? Адже далеко!“ — кажу я. „Казали бабуся, сцьо там за цьольним вельхом конець світа, зелізні стовпи небо підпиляють. Соніцько на ніць ховаєся, а така лядна-лядна дівцьинка отволяє єму вольота. А вона до мене пльиходиля в ноцьи і казаля: Митлюню. пльийди по мене з Матльонкою, то я вам таких лядних ябльоцьок надаю! От ми йдемо.“ Чи повірите, пані, в тій хвилі міні здаєся, що се ми ті діти і йдемо за отсим вершком шукати чогось такого, чого не дає дійсність, а тілько являє нам сон або творча уява.

 

— Хто знає, — сказала Густя. — Може й знайдемо, коли б тілько зуміли шукати.

 

Вона не витручала свою руку і йшла поруч Бориса, доторкаючись до него своєю сукнею, своїм раменем. В кінці війшли на вершок і зупинилися, але ані одно не сміло перше піднести на другого очей.

 

І щож сталося з тими бідними дітьми? — запитала Густя.

 

— На щастє я мав при собі пару гарних яблок, дав їм по одному і сказав: Ідїть до дому. Отсетота дівчинка через мене передала вам ті яблочка, а приходити тепер не казала, бо єї дома нема. І вони врадувані потюпали назад у село.

 

— Он бачите, — радісно сказала Густя, — і ви ще не такий страшний реаліст. Дітська поезія і вас на хвилю зробила поетом. І щож ви властиво зробили? Ви піддержали у тих дітей їх чудову іллюзію, але нею таки і вдоволили, ущасливили їх.

 

Вона підвела на нього очи, і знов невидима сила поперла їх одно к одному.

 

— Моя! моя! Густочко, зірочко! — шептав задихаючись Борис. — Боже мій! Що зо мною дієся ? Чи се ява, чи сон? Коли сон, так дай міні не пробуджуватись більше!

 

І він нетямний, оп’янілий цілував уста, личко, очи, чоло і руки Густині, раз німіючи з роскоші, то знов розливаючи цілі потоки пещених слів, оповідань з свого житя, голосних мрій, пересипаних поцілуями.

 

Вони посідали на траві, близесенько одно коло одного. Густя з виразом задуми гляділа десь далеко понад верхи гір, немов здоганяла оком ті дрібнесенькі срібні хмарки, що раз виринали з глубокої синяви неба, то знов тонули в ній. Здавалось, що вона, забула о всім, що єї окружало, потонула і розплилась в теперішности, а з усеї єї істоти оставсь тілько оден порив в якусь темносиню, незглубиму далечінь.

 

— Чом я не та хмарка, — сказала вона. — Винирнула б собі з бездонної бездни, полюбувалась би сонцем, блакитом, погуляла б з буйним вітром і знов би розплилась, потонула б і сліду б не покинула!

 

— Не вже се так приємно щезнути і сліду ніякого по собі не покинути? — сказав задумчиво Борис.

 

— Я не знаю, — сказала Густя, — але міні здаєсь, що таки приємно. Подумай лишень, що всякий слід, се свого рода пляма на чистій лазури, всякий містить в собі хоч яку небудь часточку земного бруду._ І по що? Знаєш, яка була моя найлюбійша забавка до самого недавнього часу? Сидіти над рікою, пускати з єї хвилями дрібні патички та трісочки і глядіти відтак, як вони прудко, мов привид сонний, перепливають по чистій хвилі і ані слідочку по собі не лишають. Тілько тінь їх мигне і більш нічого не стало. Оттак і я рада б переплисти, перемигнути через житє, тихесенько, прудко, безслідно! Бог його зна, може се й грішно, але щож я тому винна, коли воно так?

 

— Ні, Густочко, — сказав Борис. — се не гріх, а просто псіхологічне явище, звичайне в певній добі розвою нашого організму. У кождого чоловіка приходить така доба неозначених бажань, золотих і надзвичайно ярких мрій, раптових вибухів чутя. Але житє згладжує звільна ті вискоки, регулює той ручій і з розжареного, прискаючого металю виковує або пожиточний для людськости знаряд, або невдалий пшик.

 

— Але не забувай о тім, що є й такі металі, з котрих ніякого пшику не викуєш. Кинь єго на воду, а він тобі полумям займеся і під руками згорить. Знаєш, любий мій, — міні все здавалося, що ті люде найщасливійші, що вмирають за молоду, в цвіті віку і сили. Як горячо бажала я нераз умерти молодою! Особливо літом підчас бурі ціла суть моя починає якось роскішно тремтіти, проймаєсь якимсь трівожним і заразом радісним прочутєм. Міні снилося нераз, що отак серед живої розмови, серед... серед любощів і поцілуїв простягаєся з неба золота нитка прямо в мою грудь, без грохоту, без болю, без дрогнення я паду нежива.

 

— Все то само, Густочко, все то само! Бажанє любови, бажанє порівно душі і тіла, — воно немов той Протей перекидаєся у всякі явища, в тисячні форми, нераз найсуперечнійші з собою. Але тепер, люба моя, тепер, коли ти любиш, тепер воно повинно бути інакше. Аджеж ти любиш, правда?

 

— Правда.

 

— Мене любиш ?

 

— Тебе.

 

— І будеш любити ? Будеш міні вірною ? Зможеш ураз зо мною ...

 

Густя своєю ручкою закрила єму уста.

 

— Незносний! Ненаситець! Мало тобі сеї хвилі? Чуєшся щасливим, чи ні?

 

— Густочко! Як можеш про се питати?

 

— А коли чуєшся щасливим, то по що покидати те, що у тебе перед очима, а забігати в будущину? Хіба ти знаєш, хіба я знаю, що криєсь за темною заслоною? З верху вона помальована рожами та пишними квітами, але хто єго знає, що по за нею криєся?

 

— Щож, Густочко, — сказав Борис, — гріх би міні був любити і не подумати наперед о тім, як забезпечити собі тоту любов, забезпечити своє і твоє щастє.

 

— Хібаж ти в силі забезпечити єго, бідний мій? Ні, покинь такі думи! Люби, доки любиться, а там побачимо, що буде.

 

І вона перший раз обвила єго шию руками, притисла своє личко до єго і почала палко цілувати єго. Кров приплила Борисові до голови, затуманила єго пам’ять. З цілою силою горячої любови він обняв цю чародійку-дівчину і серед поцілуїв та пестощів щезли всі сумніви, всі питання,' всі обави, мов мрака на сонці.

 

— Роби зо мною, що хочеш! — шептав він ледве дух переводячи, — я твій, на віки твій! Веди мене хоч по рожах, хоч по тернах, — усюди піду за тобою! Все віддам тобі, тіло і душу. Що буде, те й буде!

 

А вона лагідно всміхаючись слухала тих палких слів, хоч по троха вони й жахом її проймали.

 

— Ну, годі вже, годі, — сказала Густя. — Опамятайся, милий, пора нам іти. Там десь на нас чекають зо сніданєм. На мене мамця сваритимуть, що за довго барилась, хоч лікарі міні казали що ранку в шпильковий ліс виходити. Розумієш ? Ну, ходімож, але ріжними дорогами. Ти обходь лісок отуди і приходь пізнійше мене!

 

І з тими словами вона схопилась, ще раз горячо поцілувала єго в уста і побігла вниз лукою, а відтак, не оглядаючись, щезла в лісовій гущавині на закруті стежки. Тілько срібний єї голосок звенів, виводячи якусь веселу пісеньку, в котрій так і тремтіло та хвилювало розбурхане молоде чутє.

 

А Борис остався сам. Осліплений, оглушений усім пережитим, опянілий несподіваним і незазнаним доси щастєм він не думав нічого, а тілько чув, як те щастя розпирало єго грудь, задавлювало єго серце. Тепер він справді не міг і не хотів думати про будуще. Що єму будуще? Що єму все на світі? За часину такого щастя можна все віддати, про все забути. Вона єго любить, — от і все. Увесь кругозір єго душі в тій хвили аж почерез край заповнився тим чутєм, не лишаючи для нічого більше місця. Мовчки, тихою ступою пішов він другою стежкою в низ.

 

Звільна потекли тепер для Бориса і Густі нові, несказано щасливі дни першої, чистої і непорочної, а про те горячої і все обіймаючої любови. Що день вони уміли урвати часиночку, щоб незамітно. неспостережено бачитись денебудь на самоті, поговорити, націлуватись і наобніматись. Борис виливав перед Густею всю свою душу, свої надії і плани, своє прошле і будуще. Густя-ж була якось дивно здержана. Про свою рідню говорила тільки загальними словами, а о собі не вміла нічого й сказати крім своїх мрій та поглядів. Фактів з єї прошлого ані планів єї будущого Борис не міг якось дізнатися. Правда, не в такім він був настрою, щоб уперто домагатись їх у неї. Густо-часто замісць відповіді на питання в тім напрямі він одержував палкі поцілуї або веселі жарти — і вдоволився ними.

 

Оттак минув тиждень. Для Бориса цей тиждень був одним-одноцілим золотим сном. Тепер він не тільки нічого крім Густі не бачив і не чув, але нічого не бажав навіть, не боявся, не надіявся. Безвладно плив по пурпуровій хвилі, що серед солодких, упоюючих пестощів несла єго невідомо куди. Неси мене, хвиле! — говорило єго серце, — неси, куди хочеш, чи до тихої, щасливої пристані, чи на круту бистрину, на острі підводні скали! Я зазнав щастя, покоштував того меду, після котрого можна спокійно умерти, але жити спокійно в дотеперішній тісноті не можна!

 

У паньства Трацких частенько бували гості, близші і дальші дідичі, пани на однім селі або й на однім фільварку, лісничі камеральні або управителі великих дібр, з котрих кождий міг би був закупити і двох таких дрібних дідичів, але волів служити і обкрадати великі добра, ніж тратити на малих. Тоді в салонику Трацких бувало весело і гутірно, звенів фортеп’ян, велись широкі розмови, пили каву і гербату, грали в карти. Борис звичайно не ходив в таку пору до двора ані на обід ані на вечерю, — сидів в своїй офіцині і або слухав Тоньового балакання, або сам ходив по своїм тіснім покоїку з руками в кішенях і думав — не думав, а марив, снував якісь безконечні, чарівні картини.

 

На хвильку, украдком впадала туди Густя, вони обмінювались кількома словами, палкими поглядами — і досить. Часом тілько єго прошено до сальону, коли в гостях було більше молодіжи і треба було когось чи для якої небудь товариської забави, чи для танцю. Звичайна гірська шляхта не горда, тілько ограничена. За то з приватними урядниками попадались і тямущі люди, Німці, Французи та Бельгійці, і з ними нераз Борис заговорювався до пізної ночи. В карти він не грав, тож скінчивши розмову, йшов до своєї офіцини і довго ще ходив по комнатці, вколисуючи свою уяву золотими снами.

 

— А у нас сьогодні цікавий гість, — сказала Густя, заглядаючи до дверей Борисової кімнатки, — ану вгадайте, хто?

 

— Відкиж міні вгадати, — відказав він.

 

— Ваша колишня знакома, пані Магонська! — сказала Густя і побігла.

 

Борис остовпів. Щось мов різкий, холодний вітер повіяло єму в лице. Серце забилось трівожно, немов віщувало якесь велике горе. Та женщина, котрої постать темною хмарою лежала на єго минувшім, не вже ж вона й тепер не являєсь на те тілько, щоб випхнути єго з того золотого раю, в котрім він чуєся таким щасливим? Але за щож? Що він їй винен? Та ба, Борис від першої своєї стрічі з нею виніс важке, томляче почутє сліпої, елементарної сили, з якою у неї проявляєся жіноча намєтність. Він і досі не перестав єї боятися і для того рішився твердо — не показуватись їй на очи, щоб не накликати на свою голову біди.

 

— Вельможна пані просять пана до сальону, — загомоніла в тій хвили служниця, підхиляючи двері.

 

— От тобі й на! — скрикнув Борис, і не надумуючись довго сказав: — Перепроси вельможну паню, що я не можу прийти.

 

— Вельможна пані конче просили, — сказала служниця і пішла. Що було робити Борисови? Він бачив, що ту годі викрутитись, і пішов.

 

— А, пан Борис! — сказала при єго вході пані Магоньска, простягаючи до него свою руку. Вона була ще в жалобній сукні, хоч єї румяні лиця і палкі, на всі боки стріляючі очи зовсім якось не лицювали до тої жалоби.

 

Борис підійшов до неї і поцілував єї простягнуту руку. Він почув, як під єго устами рука її незамітно дрогнула.

 

— Слуга пані професорової, — сказав він. — Від пана Трацкого довідався я, що пані ту поблизько живуть.

 

— І не були так добрі відвідати бідну вдову! — з якимсь лукавим смутком сказала пані Магоньска. — А воно таки зовсім недалеко, через верх ідучи ледво милька дороги буде. А мій небіжчик так дуже любив вас! Ні, ви невдячні, пане Борисе! Знають, пані, — обернулась вона до пані Трацкої, — мій небіжчик любив єго як сина і все було говорив міні: Мільцю, той Борис, то моя одинока радість, то моя надія! Ах, так, так!

 

І вона піднесла хусточку до очей, ніби то обтираючи сльози, котрих там не було, а з під тої хусточки боком зирнула на Бориса таким поглядом, що у него аж мороз поза плечима пішов, єму пригадався єї погляд з тої памятної стрічі в кабінеті єї покійного мужа.

 

— Щож, ласкава пані, — сказав Борис, — я тут у паньства Трацких гість, і ніяково міні покидати одну гостину, а спішити до другої.

 

— О, я б нічого против того не мала, — сказала пані Трацка, мотнувши якось дивно головою.

 

— А бачите! — сказала пані Магоньска. — О, я знаю паньство Трацких, вони б вам певно не зборонили. Се тілько, видно, ви самі не хотіли! А, гарно, гарно! Так то трактуєся давніх знакомих!

 

— Звиніть, ласкава пані, — сказав кланяючись Борис, — але я не вважав себе в праві.

 

— Е, що там право! У нас в горах всякий гість милий, бо всякий рідко являєся. Вже ви говоріть, що хочете, а мого дому не минете. Запрошую вас до себе, тай годі!.

 

Затремтів Борис якимсь поганим прочутєм. Ся коротка розмова з Магоньскою в присутности одної тілько пані Трацкої, котра тяжко чогось сопла і зиркала то по вікнах то по дверях, втомила єго, немов би отсе весь день таскав камінє або рубав дрова. Холодний піт виступив на єго чоло; найрадше він був би пішов геть з сальону і покинув сю ненависну цокотуху, але годі було. Хоч з тяжким серцем, а треба було відбріхуватись.

 

— Ви надто добрі, надто ласкаві для мене, пані, — сказав він, — і я дуже вдячний вам за ваші запросини, але звиніть, що не можу їх приняти.

 

— А то чому не можете? — живо і якось дразненно підхопила пані Магоньска.

 

— Плян моєї вандрівки не позволяє міні так далеко збочувати з дороги. Впрочім я й так уже, надуживаючи гостинности паньства Трацких, пробув ту довше, ніж би слід було. Пора до дому поспішатись.

 

— Пусті вимівки, пусті вимівки! — говорила махаючи рукою пані Магоньска. Плян не позволяє — до дому вертатись — пусте! До кінця вакацій ще пропасть часу, а коли хочете, то я своєю фірою відішлю вас до дому.

 

Після холодного поту Бориса тепер кинуло в жар. Він почував таке, яке мусить почувати заяць, що що сили втікає перед хортами, а чує вже близько за собою їх завзяте сапанє. По короткій боротьбі з собою він рішився взятись на спосіб, щоб тілько проволокти діло.

 

— Щож, коли така пані воля і ласка, то я не смію не приняти вашої гостинности.

 

— Значить, поїдемо разом, ще нині! — скрикнула Магоньска.

 

— Нині міні трудно буде.

 

— А то чому трудно? Хіба, що паньство Трацкі не пустять?

 

— О, ми не сміємо задержувати пана Бориса, — сказала пані Трацка, — противно ...

 

— А, видите, паньство Трацкі не задержують, — значить, чогож вам ?

 

Борис сидів, мов опущений в воду.

 

— У мене ту ще треба б дещо позаписувати, попорядкувати, — почав він, — не знаю, чи вспію сьогодня.

 

— О, то нічого, я зачекаю хоч і до півночи, — ідіть тілько і приготуйте, що вам треба, а вже будь що будь я вас не лишу. Чуєте, пане Борисе?

 

Борис поклонився, всміхнувся силуваним сміхом і сидів на своїм місці мов прицвяхований.

 

— Значить, маю ваше слово, — сказала пані Магоньска і встала. Зирнула крізь вікно в садок і скрикнула: — Ах, Густочка! Люба, який пречудесний букет для мене нарізала! — І підбігцем, мов панночка вибігла з сальону на ганок, а з ганку в садок, і відти ще чулись єї скрикування подиву та голосні поцілуї, що витискали єї грішні уста на непорочнім Густинім личку.

 

А Борис сидів в якійсь темній, болющій нетямі. Що се дієсь з ним? Чи й се ще сон, лякаюча сонна мара, чи огидне пробудженє з щасливого сну? Не вже отсей глупий, наївно підлий підхід має знищити єго щастє, підкопати єго долю? Він не боявсь того, що жде єго там, у неї, в єї домі, і не думав о тім. Він боявсь тілько покидати сей дім так нагло, чуючи наперед, що другий раз не легко вже буде сюди потрапити, так як тому стрільцеви, що раз случайно попав у закляту печеру, повну скарбів, але не вмівши раз з них скористати, опісля ціле житє дармо блукає-шукає, а входу таємного найти не може. Він чув наперед, що коли нині від'їде, то сей відїзд буде початком довгої, може й довічної розлуки з тою, котру так несподівано, а так горячо і глубоко полюбив. Він все ще не хотів покинути тої думки, як би викрутитись з рук тої женщини, що другий раз наважилась помутити єго житє. Мов та ростина, котру силою наважились -вирвати з землі, ще послідніми, хоч і як слабими корінцями не перестає держатись всеплодющої матері, так і він не переставав держатись за сю думку: викручусь, проволочу час, збрешу, що прийду піхотою через день, через два дни, а сьогодні нізащо не поїду! Але могуча рука лихої долі таки наважилась вирвати й сей послідній, слабий корінець. Пані Трацка, строга і гнівна як чорна хмара, стала перед Борисом випростувана, з блідим лицем і дрожачими губами.

 

— Пане, — сказала вона сухо. Борис прокинувся з своєї задуми, без памяти схопився з крісла і став перед нею.

 

— Пане, ви поїдете з сею панею, зараз таки, сьогодня!

 

Борис глядів їй в бліде, гнівом передернуте лице, не знаючи, що й казати.

 

— Так, пане, я бачу, що вам не хочесь їхати, але ви мусите. В моїм домі довше нема для вас місця. .

 

— Пані, — сказав Борис спокійно і повагом, — коли я надужив вашої гостинности, то прошу дарувати, але не знаю, чим я заслужив, на ваш гнів.

 

— Не знаєте? Я вам скажу. Ви нечесно поступили собі, мій пане!

 

— Я?

 

— Ви, ви! За мою гостинність ви зводите з ума мою дитину! Що ви собі думаєте? Хібаж ви не маєте натілько розуму, щоб знати, що вона не для вас? А коли не знаєте сего, то я вам кажу: не робіть собі марних іллюзій!

 

Алеж пані, — хотів було щось відказати Борис, та Трацка перебила єго.

 

— Ані слова більше! Я все знаю. Не звиняйтесь, не вибріхуйтесь, бо то вам нічого не поможе. А, то гарно, чудесно! От які вони, патріоти та демократи! Вір їм, тули їх, а вони як ті змиї таємно підповзують, щоб ужалити тебе в саме серце! І небійсь, хоч демократ, а не звертає свої очи на сільських дівок, тілько он куди! Фарисеї ви, не демократи! Бога з серця викинули, і думають, що всю мудрість поїли! О, як я погорджую вами ! Як я ненавиджу вас! Ну, чого стоїте ту передо мною? Ідіть і збирайтеся, щоб вас ту від нині мої очи не бачили!

 

Борис пішов, не кажучи й слова більше, німий і нечутливий, як та машина, котру турнули і вона крутиться. Аж коли обвіяло єго свіже повітрє садка, обілляло ярке сонічне промінє, освіжили пахощі, зелень і шум дерев, — аж тоді вернули єго думи, ожила єго свідомість.

 

— Що се таке? — думав він, стискаючи чоло долонями і бігаючи по своїй комнатці, мов звір по клітці. — Відкіля вона дізналася? Хто їй сказав? Чи вона нині тілько про все дізналася, чи може сама з разу всего догадувалась, а потому й бачила? Але коли знала давнійше, то чому ж мовчала аж до нині? А коли нині дізналась, то хто міг їй сказати? — І він почав перебирати всіх домашніх, та на нікого не міг попасти. Може Густав? Та ні, сей коли б бачив, то від разу б накрив їх, сказав би до очей, не ховався б аж до нині. На молодших паничів і думка єго не спадала, бо знав, що Тоньо не такий, а Едмунд або спить до полудня або волочиться кудись поза домом. В кінці здалось єму, що думка єго найшла щасливий вихід з сеї путаниці. Може Густя сама призналась? Характер її натілько прямий і чесний, що вона мабуть не знесла довше непевности і визнала матері свою любов. Ну щож, коли так, то не біда. Адже ж він з гори знав, що мати Густина не похвалить такої любови своєї дочки, але гнів матері не лякав єго. Він чув в собі силу і відвагу — проложити собі дорогу через житє і твердостю своєї волі, чесною працею і любвою здобути руку тої, котру полюбив, коли тілько вона покажесь того гідною. Отся догадка затим вспокоїла єго. Тілько з Густею розмовитись,  то все проясниться, — подумав він. — А тоді забираю свої манатки, та драпака через гори до дому. А до Магоньскої нізащо не поїду, нехай собі про мене й по стінах дереться!

 

От так роздумавши, Борис вийшов в сад, чи не зустрінесь з Густею. І справді побачив її оддалік: ішла під руку з Магоньскою, бліда як звичайно, тілько бліді, міцно зціплені уста і помутнілі, немов слізьми запливаючі очи свідчили о внутрішнім зрушеню, котре насильно старалась скривати в собі, слухаючи ненастанного щебетаня та голосного сміху молодої вдови. Борис наблизився до них, надіючись як небудь улучити хвилину, щоб розмовитись з Густею в чотири очи.

 

— А, от і наш лицар! — скрикнула весело пані Магоньска, побачивши єго і простягаючи руку. — А ми як раз о вас говорили. Я розказувала Густочці, як мій покійний муж перший раз побачив вас ходячого по поручю по над височенним, стрімким берегом. Ну, Густочко, глянь тепер на сего елегантного, стрійного кавалєра! Хто б єго подумав, що перед якими небудь десятьма роками він босоніж витворював такі штуки, немов би способився на линоскока! Ха, ха, ха!

 

Несказано прикро і осоружно було Борисові слухати сю мову і се оповіданє і в душі своїй він побажав пані Магонській попастися в тій хвилі до дідьчоі мами в сусіди. А пані не переставала цокотати, все звертаючись то до Густі, то до Бориса.

 

— Ну, щож, пане Борис, ви вже зібрались? Поїдемо, зараз пообіді поїдемо. О, і в думці собі не покладайте, щоб я вас швидко пустила. Батька мого пізнаєте, — він вас полюбить як сина. Бідний батько, старий уже став, не привик в хаті сидіти, а ще й без товариства. От утішиться! А знаєш, Густочко, пан Борис для молодих женщин дуже небезпечний чоловік! О го-го! Вже я знаю, що знаю! Стережись єго, люба моя! Та що, я буду твоїм добрим ангелом і заберу єго від тебе, щоб, борони боже, теє то!..

 

І сміючись, вона погрозила пальцем. Густя спалахнула живим румянцем. а Борис аж зуби зціпив від гніву та натуги, щоб не вибухнути яким нерозважним словом.

 

— Щож, може для кого й небезпечний, — сказала Густя, — а для мене ні.

 

— Чи так? Ти така певна себе? Ну, ну, я знаю, що ти завсігди розумна панночка, алеж, моя люба, з досвіду можу тобі сказати, що бувають хвилі, коли чоловік стратить власть над своїм розумом і над своєю волею, і то як раз перед лицем самої покуси.

 

При тих словах пані Магоньска зовсім недвозначно моргнула на Бориса. Той аж поблід і до крови пригриз уста. Густя також поблідла, завваживши те морганє і зрушенє Борисове.

 

— Пані дарують, — сказала прудко Густя, — але, здаєсь, мамця кличуть, я мушу йти!

 

І не чекаючи відповіді, вона пурхнула в бокову доріжку і щезла в закруті.

 

— Прекрасна дівчина, правда, пане Борисе ! — лукаво усміхаючись сказала пані Магоньска.

 

— Гм, певно, гарна панночка, — з силуваним спокоєм сказав Борис.

 

— Що? Так холодно? „Гарна панночка“! Ех, пане Борисе, не богохульствуйте! То чудо не дівчина! Перла правдива!

 

— Щож, пані, я на перлах не розуміюся, не можу знати, чи правдива, чи фальшива.

 

— Але я вам кажу, я! Міні можете вірити. А впрочім знаєте, що я вам скажу! Гляньте міні прямо в очи!

 

— Пані, і пощо говорили о небезпеченьстві покуси; позвольте, що я й собі візьму до серця сю пересторогу, — сказав Борис, спускаючи очи до землі.

 

— Ха, ха, ха! От хитрий! От хитрий! Та ні, мене не здурите, від мене не викрутитесь!

 

— Навіть не думав, — зовсім невинно сказав Борис.

 

— Ага, не думав! Знаю вас, знаю! Ну, скажіть, признайтеся: ви любите її, закохалися ? Скажіть, ви знаєте, що я ваша приятелька. А може я зможу вам допомогти чим небудь? Ну?

 

— Пані, — сказав Борис, на переміну то блідіючи, то паленіючи, — хто дав вам право підходити до мене з таким питанєм? Я у паньства Трацких случайний, і, як бачу, зовсім навіть не пожаданий гість, а у нас нема звичаю надуживати панської гостинности!

 

— Досить, досить! — скрикнула пані Магоньска, голосно сміючись, — не говоріть більше, не треба ! Дивний ви чоловік, пане Борисе!

 

Думаєте, що така річ, як любов, може окритись перед очима женщини, котра й сама колись любила, а може... може ще й доси любить. А вважаєтесь чоловіком розумним! І замісць щоб сказати своє слово прямо, щиро і отверто, порадитись, розпитати, — ви починаєте крутити, виверчуватись, граєте ролю обуреного і плетете нісенітниці! Ні, встид вам, пане, встид!

 

— Ви, пані, живучи ту в горах між ворожками та ворожбитами, мабуть і самі на ворожку подалися, — сказав з гіркою іронією Борис, — Але скажу вам по правді, що в данім разі не завидую вашій мудрости.

 

— Що? Значить, ви не любите єї? — скрикнула пані Магоньска, впиваючи свої блискучі очи в Борисове лице.

 

— Я не маю права ображати панну Густю ні в очи ні по за очи, значить, не маю права говорити на ваше питанє ані так ані ні. Одно й друге було б образою.

 

— Тере — фере! Бог зна, що ви говорите — образою! Ну, але скажіть по щирости: адже ж я бачу, що ви нерадо відси вибираєтесь, хоч пані Трацка очевидно в одній хвили рада б вас позбутися.

 

— Я й сам думав сими днями вибратися. Але позвольте, пані, перепросити вас. Коли маю сьогодні вибратись, то мушу ще дещо поскладати і попорядкувати у себе.

 

— Добре, добре, ідіть, — сказала пані Магоньска. — А о тім інтереснім предметі, що отсе почали, ми ще поговоримо. Вже ви моїх рук не уйдете, вже я вас візьму на такий строгий екзамен, строжший, ніж усі ваші рігорози!

 

І пані погрозила Борисові пальцем. Той розкланявся і пішов до своєї офіцини. Єго тягла туди могуча сила. В одній хвилині, коли розмовляв з Магонською, єму здалось, що з поза корчей, що отінювали вхід до офіцини, мигнула чорна сукня і золотиста коса Густі. Він спішив, дух в собі запираючи, надіючись ту зустрінути її.

 

— Іди, йди! — сказала в слід за ним пані Магонська, лукаво всміхаючись. — Мене ти не здуриш! Знаю я добре, що тобі подобалась ся порцелянова лялька! Боже мій, і де то у тих мужчин очи! Що за густ! Як може таке сотворінє подобатись! А я вам пересолю тоту любов. Добре, що глупа стара міні звірилась, а то обоє такі невинні міни роблять, що я б від першого разу й не догадалась нічого.

 

Ну, але тепер я їм досолила! І словами і очима насипала між них такого приску, що певно їм відхочесь ще раз зближуватись до себе. А ще й стара по моїй стороні. Як вона мене просила — взяти Бориса з собою, немов не знати яку їй ласку зроблю! А я на такий празник і скоком. А хлопець нічого собі, простенький, як і тоді був, тілько виріс, змужнів. Нічого, попробую вибити єму з голови отсю ляльку, а там уже я не буду, коли не здужаю здобути єго для себе. Доктор медицини, за пару літ буде мав свій власний хліб, значить... Значить, під кождим зглядом славна штука. А що хлопович — ет! Пусте! Нехай старі діти в ролі Трацкої того лякаються. Мене тим не налякають!

 

Оттак думала та міркувала пані Магонська, звільна ступаючи стежкою та прямуючи до ганку. Ту здибала її пані Трацка і обі серед живої розмови пішли оглядати панине жіноче господарство: карафіоли та калярепу на грядках, індичата на подвірю, каченята на ставку, а там і в поле вийшли капусту обзирати.

 

А Борис, увійшовши в свою кімнату, застав в ній Густю, оперту ліктями на столик, з лицем закритим долонями. Крізь пальці на стіл капали рісні сльози.

 

— Пані, — сказав він, стиха наближуючись до неї.

 

Вона піднесла голову і зирнула на него; сльози ще дужше полились з єї очей.

 

— А, так ти їдеш до неї, до тої... тої безвстидниці! — скрикнула вона.

 

— Густочко! — скрикнув Борис, кидаючись до неї і хапаючи її за руку.

 

— Проч, проч від мене, негідний — скрикнула Густя, вихапуючи від него свою руку. — Ти не любив мене і не любиш ! Ти грав зі мною комедію, дурив мене, а думав о їншій, о тій... негідній!

 

— Пані! Густю! Богом кленусь, що се неправда! — в смертельній трівозі скрикнув Борис. — Ніколи на світі, одним поглядом, одним спогадом не дурив я тебе, не фальшивив перед тобою!

 

— Не кленись, бо я знаю! Коли б ти не любив єї, то ти б на перше єї слово не покидав мене, не таскався до неї!

 

, — Доле моя! Не рви мого серця, Густю! Хіба ж я охотно їду до неї? Адже ж твоя мати силою проганяє мене з дому!

 

— То що з того? То йди до свого батька, але не до неї.

 

— Я ж так і думаю, Густочко! Ненависна вона міні гірш пекла! Ох, коли б ти знала, як... як я її ненавиджу!

 

— Ненавидиш? А то за що? Значить, між вами були якісь близші зносини? — Ти її любив, вона відопхнула, зрадила тебе? А? Он як? Бо за щож би ненавидів ? Чоловіка рівнодушного міні я не стану ненавидіти. Значиться, я не помилилась. А ти так присягався міні, що нікого, нікого опріч мене не любиш і не любив ніколи! Комедіанте, комедіанте! І вірити твоїм словам, твоїм присягам! Ну, щож, їдь з нею ! їдь, куди наважився! Я не бороню!

 

І важко дишучи, ціла спаленіла, вона відвернула своє лице від Бориса, що стояв на місці, мов громом прибитий.

 

— Боже мій! — скрикнув він в кінці ломаючи руки, — не вже ж усе тут в тій нещасній хаті сприсяглось, щоб погубити мене, щоб убити мене в моїх власних очах, зробити з мене підлого і безчесного чоловіка за те тілько, що я щиро любив ? І ви, ви, пані, можете так до мене говорити, так о мні думати? Про найтяжшого мого ворога я не думаю нічого злого, доки не переконаюся. Не вже ж я такий ваш ворог, що ви й вислухати мене не хочете ?

 

— Ну, говоріть, говоріть, що маєте сказати, — холодно, не обертаючись сказала Густя.

 

— Я скажу вам, для чого я ненавиджу сю паню.

 

— Ну, для чого?

 

— З двох причин. Раз для того, бо вона була причиною смерти свого мужа, котрого я любив і шанував як батька, котрому більше завдячую, ніж батькови. А по друге для того, що вона нині убиває і нищить одиноке, найкрасше щастє мого життя. Мало вам сего?

 

— Не мало, коли тілько се правда. Ви кажете: була причиною смерти свого мужа. Яким способом?

 

Борис зупинився і поблід.

 

— Пані, звільніть мене від оповідання, котре...

 

— Яким способом? — холодно, різько повторила Густя.

 

— Пані, доле моя, вірте міні, лиш крихіточку вірте! Я вам сего не можу сказати, в тій хвили не можу, але за те ви не повинні осуджувати мене.

 

— О, певно, що ні, бо ви самі себе осуджуєте! Не говоріть, не говоріть, не треба!

 

Борис в німім одчаю глядів на неї довгу хвилю. Стояла випрямлена, з лицем блідим, відверненим від него, холодна і невмолима, немов не та сама, котра вчора ще таяла, пестилась в єго обіймах. Жаль лютий здавив єго серце. Він відійшов в куток, сів на стільчику, опершись ліктями на коліна і схиливши лице в долоні тихо, тяжко заридав. Густя здрігнула, почувши єго хлипанє, бистро зирнула на сльози, що капали з єго очей на долівку, і знов відвернулася. Довго тяглась болюща тиша, переривана тілько насилу здавлюваним хлипанєм Бориса та плюскотом грубих сліз, капаючих на поміст. В кінці Густя не видержала. Стиха підійшла до него і поклала єму руку на плече.

 

— Борисе, — сказала вона мягко, — чого ти плачеш?

 

Борис підвів голову і обтер сльози. Єго лице було бліде, але спокійне.

 

— Плачу за своїм сном золотим, за своїми іллюзіями, з котрими я був такий щасливий.

 

— За якими іллюзіями?

 

— Вибачайте, пані! Були хвилі, коли міні здавалось, що ви мене любите. Се були іллюзії. Тілько тепер я переконався, що ви не любили мене, не могли любити. Щож, се не ваша вина, а тілько моє нещастє.

 

Я вдячний вам навіть за ті іллюзії, котрі хоч кілька день ущасливлювали мене. Тепер вони нараз розвіялись, троха за нагло, через те й серце болить і сльози ллються. Вибачайте, пані!

 

— Борисе! Мій дорогий, милий, єдиний! Не вже ж ти й справді думаєш, що я не любила тебе, не люблю над житє, над свою душу? Ні, се не може бути, ти не можеш бути такий злий, такий несправедливий !

 

І Густя ридаючи кинулась в обнятя Борисові, обливаючи єго лице слізми, покриваючи поцілуями*. І все минулося для него, все щезло, мов і не було: і біль і жаль і розпука. Вона любить єго! Марні все перешкоди, інтриги і злість, — ніякої боротьби він не налякаєся, коли вона єго любить.

 

— Густочко, серце моє, ангел мій! — шептав він, цілуючи єї руки, очи, уста, — не плач, я тобі вірю, я тебе люблю! Тебе одну і нікого більш! Кленусь тобі всім, що найдорожше для чоловіка. Не вір сплетням ані обмовам! Не повіриш?

 

— Ні, ні!

 

— Так ти любиш мене? Любитимеш і дальше? Не забудеш?

 

— Ні ні.

 

— І будеш моєю?

 

— Милий мій, не говори об сім!

 

 

— Як то не говорити? Адже ж нині ми розлучаємось, я йду до дому. Так треба ж нам знати, що діяти на будуще. Скажи, зіронько моя, будеш моєю?

 

— Ні.

 

— Ні? Як то ні? Значить, не любиш?

 

— Борисе, милий, не допитуйся о те! Хіба мало тобі моєї любви ? Мало тобі поцілуїв! Що забігати в будуще ?

 

— Алеж, Густочко, те будуще розпічнесь у нас за годину, то як же нам розставатись?

 

— Розстанемось, як і зійшлись.

 

— Що, що ти кажеш ? Не вже ж се можливе ? — Аджеж між тим днем а нинішним ціла вічність, ціле наше щастє!

 

— Ну, і досить з нас. Вдоволяймося тим, що пережили.

 

— Густю! — скрикнув Борис, — не вже ж се любов так говорить? Ні, я не повірю, се не може бути! Скажи, голубочко, скажи, що будеш ждати на мене, що не забудеш мене, що будеш моєю!

 

— Ні, Борисе! Ні твоєю, ні нічиєю не буду! Не муч мене допитуванєм! Не налягай на мене, щоб я змінила свою постанову!

 

— Алеж то не може бути! — скрикнув Борис. — Для чого ж так? Коли ти вважала мене гідним твого серця, то чом же я негідний твоєї руки ?

 

— Дарма, друже мій! Навіть не пробуй змінити те, чого змінити не можна.

 

— Але ж я не розумію нічого! Чому не можна? Що се значиться? Скажи, Густочко, не муч мене!

 

— Милий мій, — сказала Густя, обвиваючи руками єго шию і притулюючи єго лице до свого, — не гнівайся на мене за те, чого я не можу тобі сказати ані вияснити! Розстаньмось добрими приятелями. Хто знає, чи не послідній раз нам судилось тепер отак при собі сидіти ! Ти ж усе говорив, що се все тобі видаєсь сном. А воно й справді так було. Згадуй мене, як сонний привид, от і все, що я тобі можу сказати на прощанє.

 

Борис з крайним зачудуванєм слухав тих слів В голові єму мутилося, найсуперечніші чуття метались в серці. Він встав і випрямивсь перед Густею, глянув їй сміло і отверто в очи і сказав:

 

— Ні, пані, сього не буде! Ви помилились в виборі! Думали найти куколку, побавитись нею і кинути, але найшли чоловіка з серцем, а ще до того Русина. Ні, пані! Я не куколка! Коли полюблю, так уже цілим серцем, а гратись любвою не вмію. Може бути, що у вас така мода і що ви не бачите в тім нічого злого, нічого неморального, — але я не з того круга. О, тепер я розумію вас. Нікому б був сего не повірив, але своїй власній шкірі мушу.

 

— Борисе! — благала Густя, — ти опять пересаджуєш, прибільшуєш і мучиш себе і мене тим, що міні й не снилося.

 

— Так? Ну, а скажіть міні, пані, відки дізналася ваша мати про нашу любов? Ченьже від вас самих?

 

— Від мене? — повторила Густя, затремтівши. — Ні, Борисе, не від мене.

 

— А від когож? Може Густав підглянув?

 

— Ні.

 

— Може Едмунд ? або тато ?

 

— Ні.

 

— Ну, так хтож міг їй розказати? Хіба Тоньо?

 

— Т... так, Тоньо, — неспокійно якось шепнула Густя.

 

— Га, то я тепер зовсім нічого не розумію.

 

В тій хвили з подвіря дався чути голос пані Трацкої: Густю! Густю!

 

— Мамця кличуть! — скрикнула Густя. — Бувай здоров, Борисе! А слухай, єсли мене любиш, не їдь до тої... Магоньскої!

 

— Щож міні з того, чи я тебе люблю, чи ні. І що тобі з того? — сумно сказав Борис.

 

Густя всміхнулась, кріпко поцілувала єго і шепнула: — Дурний, дурний та не догадливий! — ще раз усміхнулася і вибігла з комнати.

 

— Прощай, милий мій ! — шепнула вже з-за дверей і щезла, тілько сукня єї зашуршала.

 

— От тут і розумій єї, будь мудрий! — сказав сам до себе Борис і почав ходити по комнаті. Довго ходив він, важучи і сюди й туди Густині слова, і нічого не міг зрозуміти. Єї відказ, що не буде єго жінкою, такий упертий та безпричинний відказ лютив і дразнив його, але за то послідні слова блимали в тій пітьмі мов проміньчик надії. І хапаючись за той проміньчик, Борис рішив до крайної можности трівати на своїм становищі, ждати і не покидати думки про Густю, а вже ні за що не їхати до Магонської. Він прочував, що коли поїде туди, то міст між ним а Густею раз на завсігди буде зірваний.

 

В тім в сінцях почулися кроки, застукано до єго дверей і війшов Тоньо, котрий тілько що вернувся з купелі.

 

— Що тут у вас сталося? — спитав він, не витаючись з Борисом. Ти від'їжджаєш?

 

— Чи від'їжджаю, чи відходжу, а все таки нам треба сьогодні розстатися.

 

— А то чому ?

 

— Видно, що так якось випало. Але що там о тім говорити. Ми ще побачимось з собою. Як буду їхати до Відня, то перед тим заїду на пару день до Львова, відвідаю тебе. Але от що, брате. Будь ласкав, скажи міні, ти знаєш, що я люблю твою сестру?

 

— Ти? Мою сестру? — Тоньо витріщив очи, а далі запитав: — Ну, а вона тебе любить ?

 

— А вже ж любить. Так ти знаєш о тім?

 

Але замісць відповіди Тоньо напруго кинувся Борисови на шию і почав що сили стискати та цілувати єго.

 

— Епамінондо! Братіку! Ох, як се гарно! От сего я давно бажав, скоро тілько пізнав тебе! Отсему б, думаю, пізнатись з моєю Густею, вони б певно полюбились. Аж воно і справді так сталось! Братіку, який я щасливий! Але чомуж ти міні того швидше не казав? Тай Густочка яка хитра! Ходить собі, мов нічого й не знає! Борисе мій, так тепер, значить...

 

— Але стій, хлопче, стій, не радуйся передчасно! — уговкував єго Борис.

 

— Передчасно? Або хіба що?

 

— Питаюся тебе ще раз: Ти знав о тім вчаснійше?

 

— О чім? О вашій любві?

 

— Еге.

 

— Ані словечка. От тілько тепер від тебе перший раз чую.

 

— Значить, не ти розповів о тім мамі?

 

— Мамі! То вже й мама о тім знає? Ов, то погано! Мама тебе не любить.

 

— Не ти розповів?

 

— Борисе! Як ти можеш думати, що я б таку річ без твого дозволу мамі розповідав?

 

— Не ти розповів? Говори по совісти, прямо! — налягав Борис.

 

— Алеж по совісти кажу тобі, братіку: ані знав отім, ані розповідав що небудь!

 

Борис мов підкошений упав на крісло. Проміньчик надії загас. Єму здавалось, що в серце єго вбито ніж. Вона збрехала! Вона не хотіла, боялася сказати правду! Вона почуваєся в чімось винною і старалась затулити єму очі своїми слізми та поцілуями! Вона грала комедію? Мов чорні блискавиці шибали ті гадки по Борисовій голові і він думав, що та голова трісне у него від їх напору. Довго сидів він приголомшений сим посліднім відкритєм. Тоньо німо глядів на него, а в кінці, рушивши раменами, вийшов. В кінці дика, непогамована злість взяла верх. Він готов би був в тій хвили підняти руку на неї.

 

— Комедіанти! Комедіанти! — скрикнув він. — І як раз тоді, коли плачуть, просять, обурюються — найліпше комедію грають! А я дурний вірив і приняв розпалений вуголь за щире золото. От і попікся, і здобув те, на що заслужив! „Коли мене любиш, не їдь до тої...“ А, сама комедію грає, а мене вяже! Ні, на перекір тобі поїду! Щоб ти знала, що не дбаю о тебе! Та й чого мені дбати... „Люблю тебе, але твоєю не буду!“ Спасибі за ласку! А чому не будеш? Встидалася сказати — бо хлоп! О, знаю я вас! Погратися любвою хлопського сина, на те вас стає, але поділити з ним житє і труд — „не налягай на мене“! Отже стій! Поступлю з тобою так, як ти того стоїш! Поїду до Магонської, в очах твоїх поїду! Бо й справді, коли порівняти тебе з нею, то ще хто знає, котра ліпша, чи та, що грає комедію високої моральности, а робить собі забавку з серця людського, чи тамта, що не маючи серця, ні думки, прямо на видоку носить те, що криє в нутрі — моральну ніщочість і гниль!

 

— Прошу пана, вже повіз готовий! Пані просять, щоб пан ішли сідати, — сказав візник Магоньскої, показуючися в підхилених дверях.

 

— Іду, — сказав твердо Борис. — Візьми отсей пакуночок.

 

І вони вийшли з офіцини, Борис попереду, а візник з пакунком за ним. На ганку стояли пані Магоньска, пан Трацкий, пані Трацка і Густав. Коротко, холодно попрощався з ними Борис, одному тілько старому Трацкому щиро стиснувши руку. За тим подав рамя пані Магонській, котра з кокетливим, тріумфуючим усміхом оперлась на нім. Оттак пішли обоє на подвірє і сіли до відкритого, легкого повозу. Борис оглянувся. Паньство Трацкі стояли на ганку, а в вікні їдальні з по за квіток виднілось тоненьке, делікатне личко Густі, бліде-бліде, як труп. Коли повіз рушив і виїхав уже за браму, по над тіж квітки піднеслась дрібна біла ручка і кивнула Борисови — чи прощанєм, чи грізьбою, чи жалем глубоким ?..

 

V

 

— Яка я щаслива, пане Борисе! яка я щаслива, то й сказати вам не можу. Деж таки, і не думала їдучи сюди, що такого дорогого гостя дістану. Або краще б сказати: зловлю, бо ви виховзувались міні з рук, як пискор. Ну, тай причарувала-ж вас ота бліда лялечка, нічого сказати!

 

Оттак щебетала пані Магоньска, розсівшись вигідно і опершись плечима о мягку спинку повоза. Єї очи так і грали палким, пожадливим огнем, так і впивались в Борисове лице.

 

Борис сидів сумний, задуманий. Бліде личко Густі, єї прудко, мов би судорожно по над цвіти простягнута рука раз в раз мерещились перед єго очима; коло них снувалися всі єго думи, мов метелики коло цвіту. Що значив увесь отой сон, одинокий, любовний сон єго? Що таке ота Густя? Чи справді це шляхцянка і нічого більше? Чи справді вона хотіла тілько погратись серцем хлопского сина, єго пестощами заспокоїти жагу своєї крови, покористуватись ним як забавочкою, а по хвили кинути, ногами потопати? Чи справді вона, цілуючи єго уста, погорджувала єго родом? Борис мимоволі стискав зуби при такій спогадці, боявсь, щоб гнів єго не розсадив грудей, не виливсь цілим потоком проклять, на радість тій ненависній, що сиділа тут обіч него, гладка і мягка, мов кітка, що чатує на кождий рух зловленої миші. То знов чуття єго раптом змінились. Немов ключ чистої, свіжої води з під намулу, так зо дня збентеженої душі піднималась могуча, непоборима любов. Пригадувались всі симпатичні прикмети Густі, єї простота в одежі, єї привітливість, єї щирі речі, єї сильна воля і розвитий розум, і гнів Борисів щезав, наче хмара розвіяна вітром. Ні, вона не може бути зопсута, вона щира, добра, сердечна, вона стоїть любови! — твердив Борис, надармо оглядаючись з повоза, чи не побачить тихого дворика Трацких. Дворик на віки щез перед єго очима за крутою горою.

 

— Ну, щож ви сумуєте ? — знов заговорила Магоньска, кладучи єму руку на плече. — Оглядаєтесь, чи не побачите єї? Ха, ха, ха! Покиньте ви думати о ній, не стоїть вона того!

 

— Пані! — скрикнув Борис мов ужалений. — Хоч я ще не в вашім домі, але все таки вже ваш гість. Я прошу вас о одно: не згадувати о ніякій „ній“!

 

— Ну, ну, ну, ви зараз і розгнівались! Не знала я, що ви такі острі, впрочім нічого злого про неї не казала. А коли кажете, щоб не згадувати, то я й не буду згадувати. Хіба ж то у нас не найдесь і без неї о чім говорити? Правда? Тілько ж бійтеся Бога, не будьте ви такі нудні! Знаєте, гірш усего на світі я не люблю, коли молодий, здоровий, гарний чоловік оттак нудить та марудить. Адже ж вам житє всміхався, світ перед вами отвертий, дорога рівна! Боже мій! Як би то я була мужчиною! Та я сама б не знала, яку найвисшу, найкрасшу мету собі обібрати для здобування!

 

— Щож, пані, а хіба і в женщин нема сил і охоти? А мета і для них найдеться. Здобувайте!

 

— А ви що думаєте, що я так і сиджу на місці, так і закладую руки?.Правда, троха тут у нас нерівні шанси, а надто ще в мене і крила приборкані. Що я ? Вдова. Хоч і молода ще, ледво двадцятий рік пішов, то все таки вдова, баба. А й то не закладаю рук за пояс і певно доложу всяких сил, щоб здобути собі те, чого міні бажається.

 

Притих словах вона всміхнулася, показавши притім два ряди сніжно білих, як перли зубів, і зовсім не двозначно вперла в Бориса очи. Але той сидів похилений, то й не бачив сего, тілько похитав головою і сказав:

 

— Щож, прошу пані, є двоякі металі: тягучі і крухі. Так само є й двоякі натури. Одні обдаровані таким запасом живучої сили, що ніяка завірюха не зломить, хоч і до долу зігне, а другі, хоч і тверді, але раз притиснені ломаються на завсігди, прискають на штуки. От так і моя натура до тих твердих, а крухих належить.

 

— Е, видумали ви, пане доктор, видумали! — весело махнула рукою пані Магоньска по перед самим єго лицем. — Всі люде однакові, ніхто не з жадного металю, а всі з крови і кости. А я за вашим докторським дозволом так думаю, що доки в чоловіці є краплина живої здорової крови, доти та кров не перестане озиватися. От що!

 

Вони їхали пречудною околицею, але за те препоганою дорогою, горі Стриєм. Дорога була нерівна, камениста, йшла то стрімко в гору, то знов в низ мов з печи в потічки та переярки. Пані Магоньска мабудь втомилася розмовою й затихла. Мовчав і Борис, розглядаючи околицю. З обох боків вузенької долини настобурчились дві височенні гори, вкриті аж до самого низу темними смерековими борами. Сонце вже клонилося до заходу, з борів де не де клубками піднималась сива пара та гомонів протяжний, одностайний шум, хоч вітру не було й прадуху. Стрий шумів по каміню, від него потягало вже вечірним холодом. Коні бігли форкаючи, візник лускав з батога. Страшно якось, сумно, безнадійно зробилось Борисови, коли вїхали в той бір. Так і здавалось єму, що тьма одчаю обхапує єго, що він опускаєся в якусь темну пропасть, з котрої вже нема виходу. Десь далеко-далеко за ним миготить бліда зірка, але єї промінє не може прогнати тьми, нє може огріти єго серця, стратило над ним колишню магнітну силу.

 

І рад би він душею линути до неї, притулитись, приголубитись, та щось здержує, не пускає.

 

— Адже ж вона збрехала! — шепче єму розум. — Адже ж вона очевидно сама прогнала тебе з дому, сама донесла на тебе матери, набунтувала єї, щоб викинути з хати непотрібну забавку. А коли й не сама (се було б надто вже погано!), то все таки знала про сю інтригу, почувала себе сяк чи так до неї причасною, коли збрехала, коли силувалась скинути вину на брата! Ні, не стоїть вона моєї любови! Не стоїть вона, щоб моє дурне серце щеміло та побивалось за нею.

 

Але серце не слухало резонів, не переставало щеміти і боліти.

 

— Будь що будь, — надумав в кінці Борис, — зараз завтра напишу до неї, розпитаю єї докладно: нехай скаже, нехай вияснить, бо сам я ні до чого дійти не можу.

 

На тій думці він і вспокоївся крихту. Єго діяльна, реальна вдача тілько на такім ясно означенім рішинці могла вспокоїтись. А полагодивши сю пекучу справу, він свобіднійшим оком глядів на вкруги, а поперед всего на свою сусідку, що свіжа, рожева, в гарному дорожному уборі полу-лежачи розкинулась обіч него, з усміхнутими устами і прижмуреними очима. Здавалось, дрімала під нерівне колисанє брички, але на ділі думка єї працювала: вона укладала плян, як зловити в свої сіти Бориса; удержати єго на завсігди при собі.

 

Сонце вже заходило, коли виїхали з ліса. Перед ними розляглася трохи ширша долина; ту до Стрия впадала якась лісова річка і горі тою річкою потяглося довге як світ, убоге, порозкидане гірське село. При самім устю річки в Стрий, в „вилах“, як там кажуть, на горбику стояв старий смерековий двірок з двома коминами і зеленим від моху дахом. Се був двірок пана Ремби, батька пані Магонської.

 

— От ми вже й дома! — весело скликнула пані, випрямившись на подушці. — Бачите, пане Борисе, отсе наша оселя! Он там в тім двірку ми живемо обоє з татом. Правда, чисте місце для пустельників!

 

— Гарне місце, — сказав Борис.

 

— Що, подобаєсь вам? — радісно підхопила пані. — Як мене то тішить! Чень вас хоч місце приманить, що довше у нас забавите, коли я своєю мізерною особою не можу.

 

— Пані, ви не справедливі для мене і для себе, — сказав злехка всміхаючись Борис. Се дві річи зовсім відмінні: краса жіноча і краса природи. Кожна в своїм роді манить і знаджує чоловіка.

 

— Ну, добре, добре, побачимо, чи довго то вас та двояка краса манити-ме, — сказала пані. Але жарт на бік, — природа у нас справді гарна, особливо вода чудова. Купатися можна, кілько душа забажає. В тій річці пстругів, як пороху, а ви мабуть риболов?

 

— Так, троха, хоч пстругів не вмію ловити, у нас їх нема.

 

— Я вас научу! Чи подумали б ви, що я — запалена охотниця до них. І способи знаю, від місцевих рибаків повивідувала. А коли вам риболовство надокучить, то можемо в ліс на гриби піти, — сего року їх у нас множество: і правдивих, і рижиків. От приємність, коли б ви знали! Ну, а коли не захочете волочитися, то й дома у нас не погано. Садок хоч невеличкий, та гарний, тата мого послухаєте, він хоч приглухий трохи, але веселий чоловік, старої дати шляхтич. А вже як зачне розповідати всякі фацеції, рецітувати стародавні вірші, то боки зривати можна. Ні, я певна, що вам у нас подобаєсь.

 

Говорячи все те звільна, мягким і ніби надтомленим голосом, пані Магоньска з під ока поглядала пильно на Борисове лице. Вона бажала зміркувати, що він любить, до яких забав і розривок має особливу охоту, на тій підставі уложити свій плян. Для того то вона повидумувала й риболовство і гриби, хоч сама зовсім не була ані риболовною ані охотницею драпатись по лісах та по корчах за грибами. Але Борис ні до чого не проявляв очевидної охоти; лице єго було все однакове, не то сумовите, не то безучасно-супокійне.

 

— Дарма, голубчику, все дарма! думала собі пані Магоньска. — Вже я тебе підійду, вже я найду на тебе спосіб. Хоч ти й який чинися святий та божий, вже я розрушаю в твоїх жилах молоду кров, — не так ти будеш коло мене скакати!

 

Вже добре було змерклося, коли заїхали під двір. Загуркотіла бричка по каміню і зупинилась перед ганком. Вибігла зо двора стара служниця і разом куховарка і з диву роззявила беїзубий рот та стала нерухомо з розпростертими навхрест руками, побачивши незнакомого панича.

 

— А ти, Параско, що так стала? — гукнула на ню пані. — Одуріла, чи що? Посвіти, щоб ми могли вилізти*. Вилазьте, пане Борис, а уважно, щоб там де на камінь ногу не звихнули.

 

Борис легко вискочив з брички.

 

— А тепер подайте міні руку! — сказала пані.

 

Борис подав їй руку. Вона взяла єї, стиснула якось так украдком мов молоді панночки при пташку стискають тим паничам, котрі їм подобались, і за тим легко, еластично скочила з брички на камінь.

 

— Пан дома? — запитала вона Параски.

 

— А деж би, дома. Чекали, чекали на паннуньцю, а далі кажуть до мене. Е, кажуть, Параско, мабуть наша паннуньця десь там і заночує в гостині, а міні ту годі голодувати та на ню чекати. Давай їсти, що там маєш. Іно я наклала в тарілку пирогів і взялась сметану збирати, аж і паннуньця надїхали.

 

— Ну, добре, добре! В сам час, будемо вечеряти всі разом.

 

— Ба, а то, проше паннуньці, хто такий? — спитала Параска, показуючи на Бориса.

 

— Дурна ти, стара! Хіба не бачиш, що гість?

 

— Гість? Ба, та такий молодий?

 

— Ха, ха, ха! Ба, щож, то гість не може бути молодий ?

 

— Або я знаю. Але я ту ще молодих не видала. А може то... ? І стара моргнула притім своїми сивими, мохнатими бровами на „паннуньцю“, але та махнула на неї рукою і сказала якось прикро:

 

— Ну, стара! Що ти собі позволяєш? За пан брат зо мною хочеш, чи що ? Чи бач єї, вона ту буде моргати до мене! Марш до кухні і знай своє діло!

 

Стара завстидалась троха і пішла, по дорозі все таки підморгуючи та шепчучи щось без голосу зівялими, посинілими губами.

 

— Ходім, пане Борисе! — сказала пані Магонська. — Дайте міні руку, я вас проведу.

 

І обережливо ступаючи по нерівно кладених плитах, обоє вийшли на ганок. Раз чи два рази пані Магонська ступила не добре і пошпоталась на камінь, в таких разах вона дужше спиралася на Борисове рамя, щоб не стратити рівноваги. А йдучи на ганок горі деревяними, стародавніми сходами, вона ще раз ступила фальшиво і справді стратила рівновагу. Ахнула, захиталася і цілою верхною частею тіла налягла на Борисове плече. Єї лице прихилилося близесенько до Борисового, єї капелюх скинув у него крисатий капелюх з голови, а єї повні, круглі груди міцно притислись до Борисового боку. Вона почула, як під тим дотиком у Бориса по цілім тілі перейшла легка судорога і нічого не сказала, тілько всміхнулася!

 

— Ну, спасибі вам, — сказала вона, коли вийшли на ганок, — спасибі, що провели. А сильні ви! І як певно ступаєте, хоч і по незнакомім місці! Ну, але тепер я вас поведу. Прошу за мною!

 

В покою, що служив і їдальнею і канцелярією і спальнею пана Ремби, стояв уже накритий круглий стіл. Посеред стола стояла лямпа. До стола приставлені були два крісла. На комоді стояла купа тарелів, а перед паном Рембою фляшка якоїсь червоної горілки і порожня чарка. Пан Ремба сидів на кріслі, очевидно ждучи більш на вечерю, ніж на доньку, бо плямкав обвислими губами і держав в руці вилку, хоч тарілки ще були порожні.

 

— Добрий вечір, татку! — скрикнула дуже голосно пані Магоньска, входячи до покою і наближаючись до батька, щоб поцілувати єго в руку. — А от я таткови й гостя привезла: пан Борис Граб, медик, доктор!

 

Борис мовчки уклонився. Старий довгу хвилю поглядав на него, плямкаючи губами, немов старався розсмакувати сю новину, а в кінці сказав до дочки:

 

— А відки ?

 

— Від Трацких. А родом не знаю відки.

 

— Від Старого Міста, — сказав Борис, намагаючись також говорити голосно, щоб і старий вчув.

 

— Ну, сідайте, будемо вечеряти, — сказав старий і сів. Пані Магоньска метнулась по покою і поставила для Бориса крісло праворуч себе, близесенько. Поставила й тарілки, поклала ложку, вилку і ніж, а все те так швидко, справно та легенько, мов бог-зна яка обережлива молода хозяйка. Параска внесла вечерю. Старий Ремба, скоро тілько побачив полумисок на столі, забув, бачилось, про все проче на світі крім їди, не глянув ні на кого, не зупинявся, тілько плямкав та сербав та жовав своїми беззубими яснами* та ковтав, протягаючи довгу, тонку шию мов індик, котрого напихають ячмінними галушками.

 

І дочка ані крихітки не займалася батьком, немов і не сидів він обіч неї; за то припадала коло Бориса і услугувала єму, мов романтичний кавалєр дамі. Сама вибирала що найкрасші кусники і клала єму на тарілку, сама налила єму склянку води, добула малинових конфітур, а притім не переставала припрошувати та приговорювати та присолоджувати своїми чарівними усміхами.

 

— Ні, пане Борисе, — сказала вона під конець вечері, — сама не знаю, що зо мною дієся. Але коли оттак бачу вас в моїм домі, при моїм столі, то так якось міні здаєся, немов вертають мої найкрасші дівочі часи і всякі золоті надії та трівоги та бажаня. Так от, немов я вибираюся на перший баль. Ви любите бувати на балях?

 

— Може б і любив, коли б умів танцювати.

 

— Як то, не вмієте танцювати? скрикнула пані.

 

— Хоч і як міні встидно, але мушу признатися, що не вмію. Ви-ж знаєте, пані, що я те тілько і вмію, чого навчив мене ваш покійний муж. А танців він мене не навчив.

 

— Що за шкода! А я думала, що ви танцюєте!

 

— Чим же шкода! Я думаю, що для мене воно й ліпше.

 

— А то чому? Адже ж лікарі говорять, що танці навіть для здоровля дуже користні — рух. . .

 

— Так то, так. Користні, кому користні, а для мене може були б і некористні. Може б я надто пристрасно їх полюбив, часу б богато тратив, або що. А так ліпше.

 

— О, о, о! Який пристрастний! — сказала пані Магонська. — Хто б подумав, що й справді так, як би вас не знав близше.

 

Що-ж, прошу пані, — не штука чоловікові бути розумним, розважливим і уміркованим, коли без сильних покус живе. А коли б моє життя пішло було іншою течією, то хто знає, який би я вийшов. І танці по моєму тож свого рода покуса: при танцях всякі знакомства заводиш, кров розгріваєся, ну, розумієсь, і розум затемнюєсь. Бог з ними!

 

— Чи бач, який законник строгий, який камедула! — скрикнула пані. — Ну, ну, знаємо ми вас, святих та божих! — І погрозила йому пальцем.

 

В тій хвили пан Ремба, попоївши, встав, перехрестився, позіхнув і обертаючись до доньки сказав:

 

— А що, пора спати ?

 

— Пора, татку, пора! — сказала вона. — Параско, іди постели панові.

 

Нехай татко роздягаються! А ви, пане Борисе, також уже спати хочете?

 

— Що ж, хотіти не дуже хочу, — сказав Борис, — але все таки втомлений.

 

— Звісно, звісно! Ну, ходіть же за мною сюди, до другого покою, нехай тут татко роздягаєся. А я вам тимчасом постелю в сальонику. Там вам добре буде, і спокійно, і не жарко і вигідно.

 

І вона метнулась до комоди виймати простирала та ковдру. Борис тим часом вийшов до другого покою, а відси на ганок. Ніч була ясна, небо повне звізд. Вода шуміла круг дому, мов клекочучий в казані кіпяток. Здалека крізь той клекіт доносилося рівне, голосне рокотанє жаб. Дикий цап кричав десь в лісі жалібно, різько. В садку шелестіли розлогі яблоні. Було холодно й вохко. Борис глубоко вдихував свіже повітрє, немов насилу вирвався з якоїсь душної ями. Голова єго була така якась важка та притомлена, що ніяка ясна думка не вирізувалась з під навислої сутіні. Постоявши довгенько, він стиха вернув до покою, щоб зараз же лягти спати. Ледве зробив ступінь в темнім покою, коли наткнувся на щось мягкого.

 

— Ах, то ви! — в пів голоса скрикнула пані Магонська, коли Борис лапнув єї рукою за плече. — Боже мій, як ви мене перелякали!

 

— Перепрашаю, дуже перепрашаю! — лепотів змішаний Борис.

 

— Ну, ну, нічого, — сказала пані сміючись. — Ну, що, -гарна ніч?

 

— Чудова !

 

— О, я так і думаю, що вам ту ліпше подобаєсь, ніж у Трацких!

 

— Добраніч, пані! — сказав Борис, перериваючи єї балаканє.

 

— Добраніч! Спокійної ночі! — сказала пані. — От туди, туди! —

 

І вона відчинила перед ним двері до сальоника, в котрім постелено було на помості, а на столі світилася свічка. Борис увішов і запер двері, — хотів і замкнути, та в дверех не було ключа ані ніякої защіпки.

 

Роздягся, ляг, погасив свічку і зараз же заснув твердим здоровим сном.

 

На другий день прокинувся дуже пізно, — вже сонце геть-геть було високо. Розкрив очи і почав розглядати сальоник, що служив єму за спальню. Була се невеличка комнатка, чисто вибілена, на воскованім помості. На стінах висіло кілька олійних образів в старих золочених рамах і одно доволі велике зеркало, а також група фотографій. В однім куті стояв фортепян з купою нот, в другім круглий столик, під вікнами софка, а по під стіни і коло столика кілька крісел, вибиваних темночервоним оксамітом. До сальоника вели тілько одні двері, — вони як раз відчинилися. Війшла стара баба куховарка і внесла вичищені Борисові черевики та убранє. Побачивши, що він уже не спить, стара зупинилася над ним і дивно якось, добродушно всміхаючись, почала єму придивлятися.

 

— Добрий день вам, паничуню! — сказала вона.

 

— Добрий день, бабко! А що, може я заспав, — час уже вставати?

 

— Робучі люде вже давно повставали і в поле пішли, а панам вільно й довше повчасуватися, — сказала стара хитаючи головою.

 

— А наші панство вже повставали?

 

— Паннунця встали, а старі пан ще лежать. Але й вони зараз будуть вставати.

 

— Ну, добре, то й я встаю. А є тут у вас близька стежка до потока, — я би пішов до потока митися.

 

— О, а то по що? Над потоком трава, роса. Я пану зараз мидницю принесу! Але най пан не дуже квапляться, ще час!

 

І стара рушаючи губами і трясучись потюпала за мидницею. Тимчасом Борис встав и почав одягатися. Стара принесла мидницю, збан води, мило, ручник, гребінь і щітку до зубів, — все те було очевидно кимсь третім накладене їй до рук в порядку, щоб не розгубила по дорозі. Вона війшла всміхаючись і киваючи головою, поставила все на деревянім стільчику і стала обіч, заложивши руки за пояс.

 

— Ну, можете собі йти! — сказав Борис.

 

— Ні, паниченьку. Паннуньця казали, щоб я зачекала, може вам треба буде зілляти води на руки.

 

— Не треба, бабуню. А як вас маю звати?

 

— Параска, паничуню, Параска! То не кажете, що вам не треба води на руки лляти ? Ей, може треба ? Бо я боюся йти, щоби паннунця не сварили. Бо паннунця дуже остро мені наказали доглядати вас. „Так уважай, як би то я сама була!“ От як, паничуню! О, наші паннунця дуже добрі, най їх Бог благословить! Тільки долі щасливої якось Бог не дає. І що вже я Господа милосердного благаю ! Га, єго свята воля ! Борис і слухав і не слухав тої бесіди Він умився, вичесався, глянув разів кілька через вікно, відтак почав надягати камізельку. Стара все стояла коло мидниці, оперта лівим плечем о стіну і, не зводячи з него очей, балакала.

 

— А коби то пан знали, як наші паннунця паном утішились! Мій Боже, як братом рідним, або й ще більше! Встали нині ранісенько, розбудили мене. — Параско, — кажуть, — га, Параско! — Чого, паннунцю, — кажу я. — А не забудь нині три отченаші змовити, щоб мене моя доля не минула! — Добре паннунцю, — кажу я. І вставай сніданє готовити, може наш гість рано встане, то щоб довго не чекав. Ай-ай-ай, паниченьку, а я й забула! Таже паннунця казали вас запитатися, може ви голодні? Може вам сніданє сюда принести?

 

— Ні, не голоден, — сказав Борис. — А панство коли снідають?

 

— О, старий пан пють каву в ліжку, а встають аж потому, а паннунця...

 

— Параско! — почувся з другого покою голос пані Магонської. Параска всміхаючись вихилила голову крізь двері.

 

— Вже панич встали і убралися, — сказала вона й не питана. —

 

Я зараз, прошу паннунці, я зараз.

 

І вона взяла мидницю і вийшла.

 

— Добрий день, пане Борисе! — сказала пані, входячи до покою. Борис поклонився.

 

— Добрийдень пані!

 

— А що, як вам спалося ?

 

— Добре, дякую пані.

 

— Ну, а що снилося на новім місці ?

 

— Нічого. Я як твердо сплю, то нічого міні не сниться, а в літі звичайно через день стараюсь тілько натомитися, щоб в ночи твердо спати.

 

— Отсе добре! Се й моє правило, — сказала пані. — Ну, але тверде спанє. се тож свого рода робота і добрий апетит по собі лишає. Прошу до сніданя!

 

І вийшла наперед, а Борис за нею. Сніданє було вже заставлене зараз в сусіднім покою, з котрого скляні двері виходили на ганок. На столику, накритім білим обрусом, стояли дві склянки кави і свіжі булки.

 

— Сідайте, пане, сідайте ось ту на канапу, — сказала пані; сама сіла напротив него на кріслі і принялась розділювати булки.

 

— А пан татко не з нами? — спитав Борис.

 

— О ні, татко пє каву в ліжку, але аж пізнійше, як збудиться. Старий чоловік, бачите, в ночи не може спати, а над раном як засне, то вже ми й не будимо єго. А ми обоє молодші, так ми й разом собі поснідаємо.

 

Затим замовкла, немов надумувалась чогось. Борис мовчки пив каву.

 

— Ну, що, підемо пройтися троха, на свіжий воздух, — сказала пані Магонська по сніданю. — Ходіть, я вам покажу наше обійстє, наше господарство, нашу околицю, потік, все. Ходім!

 

— Щож, я готов, — сказав Борис.

 

— Ну, то заждіть хвилечку, я зараз також буду готова!

 

І вибігла на пальцях через батькову спальню. Борис ходив по покою, далі вийшов на ганок. Перед ним усміхалося небо, безсмертною, чистою красою блищала природа, але душа єго замкнута була для тої краси, мутні очи не пропускали до нутра яркого проміня. Він думав все об однім, думав о вчорашнім, о Густі і о єї поступку. Роями снувалися думи в єго голові, туга здавлювала груди, — він чув, що мусить чимось облегчити серце, що не видержить так дальше. Хоч одного промінчика надії бажалось єму, так як бажає хоч одної стебелинки той, під котрим раптом земля заломалася і котрий з ясного, пахучого травника нараз провалився в темну, грузьку баюру. Сердечне чутє додавало сили думкам; зараз він пригадав собі, що лишив у Тоня якусь книжку. За ту книжку він і вчепився цілою душею, — вона мала бути тою стебелинкою, що повинна не дати єму потонути. Не надумуючись довго, він добув з свого пакунка лист паперу, папір і чорнило, сів і почав писати лист.

 

Тихо одчинились двері і війшла пані Магонська. Вона цікаво, завистливо якось глянула на папір, по котрім писав Борис, але зараз же лице єї випогодилось.

 

— Ви пишете? — сказала вона. — Отсе добре. Я хотіла вас перепросити. Татко прокинулись і я мушу ще хвилинку побути коло них, поки поснідають. Аж тоді підемо. То ви собі пишіть тимчасом.

 

Борис мовчки поклонився, сів і писав дальше. Лице єго підчас писаня то кровю наливалось то блідло, рука дрожала так, що він час від часу переставав писати і старався вспокоїтись. Скінчив і написане ще раз перебіг очима.

 

„Шановна Пані!

 

„Простіть, що пишу до Вас. Ніколиб я на се не осмілився, як би не конечність, — вияснити одно темне для мене діло. Ви сказали міні, що Тоньо відкрив Вашій матері наші обопільні відносини, а Тоньо сказав міні, що він о них і не знав нічого. Занадто я люблю Вас, щоб мав бажати Вам одної такої хвилі, як була та, в котрій я дізнався, що Ви передо мною сказали неправду. Яка могла бути ціль сего? І яка могла бути правда, котру Ви вважали потрібним закрити такою заслоною? Отсі питання мучать мене. Правда, Ви сказали міні виразно, що моєю бути не можете, а надто я ще переступив Вашу виразну волю і поїхав сюди. Алеж, дорога Пані, зважте, що вчинив я се в болю серця і на половину з мусу. Скажіть слово, одно словечко, і я покину сей ненависний дім і прилину до Вас. Тілько не відбирайте міні всякої надії, бо тим убиваєте мене! Відповіджте міні, виясніть все, о що прошу, вкажіть дорогу, котрою можу дійти до посіданя Вашої руки, а я готов все, все віддати, щоб тілько Вас здобути“.

 

Прочитавши, зложив Борис сей листок, вложив в маленьку конверту і написав на ній „Для панни Густі“. Затим сів і написав друге письмо.

 

„Дорогий Тоню!

 

„Через Твої руки пересилаю листок, котрий будь ласкав доручити своїй сестрі. Ти знаєш, які наші відносини, то й порозумієш. коли скажу Тобі, що в тім листочку — ціле моє житє, не стілько може фізичне, скілько моральне. Будь ласкав, зараз доручи їй се письмо і проси, щоб відповіла міні. Для знаку, що письмо дійшло до Твоїх рук, будь ласкав на всякий случай передати міні через післанця книжку, котру я у Тебе забув. Цілую Тя і поздоровляю щиро — Борис“.

 

Ледве зложив сі листки і запакував в одну, більшу конверту, коли війшла пані Магонська.

 

— Ну, що, готові ви?

 

— Готов.

 

— Що се ви змерзли, що так дрожите?

 

— Я? Ні! Хіба ж я дрожу, — змішавшися, сказав Борис. Пані лукаво всміхнулася.

 

— Що се ви, лист якийсь написали?

 

— А так, лист. Бачите, я забув у Тоня Трацкого свою книжку, то хотів би, щоб він міні прислав їі. Чи ту до почти далеко?

 

— До почти ? Дві милі. Але що вам то поможе, — адже до Н. почта не йде. До Н. близше як до почти. Коли вам конче треба, то я можу й зараз післати візника верхи, до Н.

 

— О, пані такі ласкаві для мене! Боюсь, щоб не надужив вашої такої доброти.

 

— О, о, о! — з комічним зачудуванєм сказала пані. — А се відколи ви почали боятися? Ну, ну, адресуйте лист, я зараз скажу візникови, щоб був готов. За годину зараз ту буде!

 

Вийшла. Борис запечатав і заадресував письмо, коли се пані війшла з візником, котрий очевидно тільки що встав від обіду, пригнавши коні до дому з ліса.

 

— Ти, Миколо, знаєш Н-ського панича наймолодшого, того чорнявого? — запитав єго Борис.

 

— Знаю, прошу пана. Панич Тоньо називаєся.

 

— Так, так. То будь же такий добрий, возьми се письмо, а не згуби, і віддаси єму.

 

— Добре, прошу пана.

 

— Він тобі дасть для мене книжку, то привезеш.

 

— А більш нічого?

 

— Або я знаю? Може й письмо яке напише.

 

— Добре, прошу пана.

 

Борис дав єму письмо.

 

— Дай сюди, — сказала пані Магонська, бистрим, нервним рухом вихапуючи письмо з Миколових рук, — бач уже поплямив. Я тобі звину в папір і в шматину, візьмеш в ремінь, то не згубиш!

 

І зажерливими очима глипнула на адресу, тай відвернулася до Бориса майже в тій самій секунді. — Виходьте на ганок, я зараз ту буду, тілько єго виряжу, — сказала вона веселенько. Затим махнула єму рукою, держачи в пальцях письмо, і почула, як в нутрі зверхної конверти шурнуло друге, менше письмо. Зціпила уста, закусила зуби, — люта заздрість здавила єї серце.

 

О, знаю тебе голубчику, — прошептала вона, — не здуриш ти мене! До неї ти пишеш, а братом закриваєшся! Проклята лялька! І шпурнула письмо на ліжко, бо була в своїм покою. Дух їй запирало. Була хвиля, коли хотіла зараз же розірвати письмо, прочитати, пошарпати на куснички, так як пошарпала б була в тій хвили саму Густю, коли б була мала єї в руках. Але розвага взяла верх. Що з того буде, коли порве отсе письмо, прочитає єго? Тілько пошкодить ділу, а дізнатись нічого не дізнає. Любовні запевнення та воркотання — ну, не таке важне діло. От коли відповідь дістати в руки, се друга річ. Се вже свого рода документ, оружє! І в голові пані Магонської в одній хвили зложився плян. Бережно обвила письмо в папір і в шматину. Микола в короткім сердаці чекав уже в сінех:

 

— На, їдь до Трацких, а не бався. Сли дістанеш відповідь, лист, то не їдь просто до двора, а поїдь з гостинця просто на толоку, там коня спутай, а сам прийди затилєм до кухні, так щоб тебе сей панич не бачив, розумієш?

 

— Розумію, прошу пані.

 

— І письмо мені до рук віддаси, розумієш?

 

— Розумію.

 

— І нікому ані слова о тім ! Памятай. Я тобі того не забуду. Микола поцілував паню в руку, сів охляп на коня, підстеливши тілько якусь стару сердачину і почвалав, аж закурилось. Тимчасом пані повела Бориса оглядати господарство. Ніщо там було й оглядати багато: господарство було мізерне, запущене, очевидно велось без того панського ока, котре, як каже приповідка, коня тучить. Будинки були старі і занедбані, покрівлі попрогнивали та світились прогалинами, обороги стояли ще порожні, хоч у Трацких вони давно були навантажені сіном.

 

Борис не міг здержатись, щоб не висказати перед панею своїх уваг о немудрім стані єї господарства:

 

Правда ваша, — сумно сказала пані. — Але скажіть самі, як ту може бути інакше? Батько старий, немічний, а я — слаба женщина, — кому ту догляд давати, кому вести хозяйство? Ще добре, що й так воно ведесь, що хоч яко-тако держимось на ногах.

 

Вийшли на поле, — і там було не ліпше. Зараз за городом посіяна була нивка пшениці — одинока на всю околицю. Земля була гарна, намулина, затишна, на відгоні, то й пшениця могла б на ній гарна бути. Та що, виорали недобре, підгноїли не добре, не спололи весною, і пшениця вийшла ні нащо не схожа: осет високими стеблами хитався повиш колосків, вязелець та горошок цілі загони пшеничних стебел поскручували до купи і лавою повалили на землю, придусили зовсім. Жалко було дивитися на змарнований дар божий.

 

— І щож я пораджу, — звинялася пані ніби на якийсь невисказаний закид Бориса. — Тут би не таких рук треба. Доки тато були молодші та жвавійші, то все йшло добре, довгів не було, ще й готовий гріш часом заваджався. А тепер минули ті часи!

 

— А земля ту не погана, — сказав Борис, — і пасовиска мусять бути гарні.

 

— О, худоба, то тут головна підпора господарства! У нас полонини обширні, пару тисяч моргів. Колись тато на них по сто волів ' своїх випасав. Правда, що без спілки з жидами не обходились, та все таки в осени після ярмарку привозив не раз дві й три тисячі чистого зиску. А тепер полонину жиди у нас винаняли, а нас до спілки не кличуть, бо нікому коло того запопадати. От коли б мужчина, та молодий, та розумний, та енергічний, то можна б ту жити, — ох, і як гарно жити!

 

Кождий раз, коли пані звертала розмову на сю тему, Борисови робилося якось душно і встидно. Він то схилявся, то відвертався; ту зілє якесь вирве, камінчик підніме та оглядає, та як мога міни достроює, що ніби то він або не дочуває або не розуміє, куди вона верне. А пані все своє товче, терпливо, нічим не зражуючись, але й не спішачи до ніякого вияснення. Не даром же вона сю ніч майже ока не зажмурила, обдумуючи, як і які тенета заставити, щоб хоч сего звіря уловити, коли ніякий красший не трафляється. Правда, трафлялись їй женихи з околичної шляхти, та такі, що вона воліла сидіти в отсій лісовій глуши вдовою з старим батьком на отсім мізернім господарстві, аніж іти замуж за котрого з них. Знала небога, що вийде вона за котрого з тих розпитих панків, картярів та авантурників, то й тої глуші і того мізерного господарства у неї не стане.

 

А вона після першого чоловіка і після кількох літ проведених в місті чого іншого бажала. Борис, хоч хлопський син, являвся їй далеко наручнійшим, ніж околичні підпанки. Звала єго й почувала для него дещо таке, чого женщина не швидко забуває. А що хлопський син — овва! Привик до бідности, то привик і до роботи, до пунктуальности, виробив і загартував сили, зможе красше підняти і повести господарство на єї батьківщині, буде шануватися і її шануватиме.

 

А хто хоче, нехай собі говорить — їй се байдуже, коли б тільки їй добре було.

 

— Ну, досить на тепер того ходу, — сказала пані, — буде ще час і по обіді.. Ходімо до хати, там десь, татко нас дожидає.

 

Пан Ремба справді ходив уже по покою з люлькою в зубах, коли вони війшли.

 

— Витаю, витаю! — скрикнув він, простягаючи Борисови свою суху як скіпа і жовту як пергамен руку. Борис стиснув її, — вона була холодна, мов рука трупа.

 

— А що? Як ночували? — питав далі пан Ремба, взявши Бориса за підруку і опираючись на єго рамя, як дама. — Даруйте, що труджу,; — кричав він, — але бачите старий я став, ноги не статкують, то треба молодшої підпори шукати! Хе, хе, хе! Тай жилося за молоду, жилось таки! О, не то ту було, що тепер! Не той світ був, не ті порядки! Хе, хе, хе! Вам молодим людям і думою не здумати, як ми жили. Я як мав сімнадцять літ, то батько для мене що рік троє нових дівчат держав. Бувало з цілого села скличуть дівчат, поставлять в ряд на подвірю, а батько до мене: іди, синку, вибери собі, котрі тобі до вподоби будуть. Хе, хе, хе! А нині що! Хлопець двадцять літ, а ще не оден не знає, як і взятися до дівчини! Що такий світ варт!

 

Пані Магонська щось, там попрятувала в сусіднім покою, не слухала тої бесіди. А старий Ремба, міцно надавивши своїми кістками Борисове рамя, ходив з ним по покою, сував ногами, і говорив, і говорив, а все таке, що Борисови аж огидно було слухати.

 

— Хе, хе, хе! Я вже певно не пожалуюсь перед Богом! Жив я синку, жив до сита. Знаєте, я вже в десятім році житя всі ті штуки знав, а як був в школах — до четвертої гімназіальної дійшов, тай покинув — то для цілої класи учителем був по жіночій части. Хе, хе, хе! Рад би я видіти того учителя, котрого б так хлопці слухали, як мене! І що ми доказували! У мене все те є позаписуване, я вам прочитаю потому. У нас була організована ціла кумпанія, спілка така, на дівчат. Ми на лови ходили по за місто. Було, було всяко! А я все провідником був. І доки я був, то все було добре, ніколи нас не спіймали. А як мене нестало, то тамті дурні зараз попалися. Двадцать хлопців відразу вигнали з гімназії! Хе, хе, хе!

 

Борис слухав сего балакання і вився мов на муках. Голос старого Ремби, хриплий а натужений різав єго слух, а слова шпигали єго в серце, збуджували і біль і обридженє. Єму здавалось, що до боку єго причепився якийсь поганий слизняк, поліп, холодний та ціпкий, що висисає нечутно теплу кров з єго тіла, а натомісць всочує єму якусь клийку, огидну отруту до серця. А Ремба не переставав балакати. Немногі щиро людські чутя, які може й були в єго душі, давно розгубилися по манівцях житя, застигли і залили холодною слизью. В тім висохлім, немочнім тілі, тліла вже тілько одна іскра звірячого житя, а душа, заскорузла від малку в свинстві, тілько тим одним свинством і жила тепер, пересипалась та забавлялась, мов дитина попелом. Все проче щезло для него, вивітріло з єго памяти. Безпомочність старих літ і самота ще тілько скріпили в нім той нахил. По смерти жінки, віддавши одиноку дочку замуж за бідного емігранта Магонського, що пізнав її якось случайно на якійсь забаві і взяв з дому до міста, старий Ремба остався сам в тій глуши з своїми споминами. Він задумав було* списати свої спомини і замісць них списав грубезний том самого свинства, которому дав оригінальний титул: „Bigos hultajski dla pobożnych duszyczek zgotował Amber“. Був се збірник трохи що не всеї порнографії, яку тілько випродукувала підгниваюча на пни польська шляхетська фантазія в кінці XVIII і в початках XIX віку, але було заразом чимало й новійших польських і заграничних причинків. Починаючи від біскупа вармійського Красіцкого, а кінчачи славним комедіописателем Фредром, заступлені ту були десятки звісних і незвісних польських поетів порнографів; твори їх віршом і прозою попереплітані були дотинаючими того самого предмету оповіданими, анекдотами та дотепами самого Ремби і єго знакомих. Була се ціла піраміда огидностей і безвстидностей, такий причинок до пізнаня обичаїв і світогляду польської шляхти, якого і найгірший єї ворог не міг скомпонувати. Все тут від першої стрічки до послідної було або брутально безвстидне, отверто та прямо виявляюче найнизші, а то й противнатуральні пориви людського зіпсутя, або рафіновано змислове, цілими ракетами дотепу і фантазії пристроююче такі річи, котрі сказані попросту викликали б одну тілько огидливість. Весь вік свій Ремба був ворогом писаня, але коли засів до свого „Bigosu“ — немов відмінився. Цілими днями сидів над величезною in folio книжицею в 1000 сторін грубого паперу, котру казав собі зшити і оправити в шкіру, — і писав, і писав.

 

Він перебрав і попереписував туди всі шпаргали і свистки, які в него від молоду нагромадились, — а громадив він самі скандальні речі: пасквілі на знакомих і незнакомих дам та „віри достойні“ описи їх любовних пригод, вірші, котрих автори не сміли б показати ніякій цензурі, а котрі задля того кружили в тисячних відписах поміж шляхтою і деклямувались в тіснійших або і ширших „своїх“ кружках.

 

Кождий такий документ будив в єго памяти спомини подібних і неподібних скандальних історій, речень, анекдотів, і все те він пер в свою книжку, записував з таким пієтизмом і так старанно, мов не знати які дорогі скарби. Кожда нова карта “рукопису наповняла єго такою радістю, як археолога кожда викопана з старих гробовищ чашка.

 

Коли не стало єго власних матеріалів, він почав громадити їх від сусідів і знакомих, розписував листи до таких людей, з котрими від десяти літ не вів знакомства, поїхав навіть до Львова і просидів цілий місяць в бібліотеці Оссолінських, виписуючи всякі свинства з рукописних збірників кінця XVIII і початку XIX віку. Одним словом, в тім чоловіці, що весь вік прожив худобиною, нараз прокинувся інстінкт збирача і ученого, тілько інстінкт звернений на збиранє свинства. По двох чи трех літах том був заповнений, весь записаний власноручним, чистим, рівним і виразним письмом пана Ремби.

 

Підкрутивши оздобну павзу під послідною стрічкою, він кинув перо, щоб не дог ркнутись до него вже до кінця житя. Послідна іскра інтересу до світа згасла: світ не міг єму дати вже нічого нового; все, що він міг єму дати, замикалося в тім грубезнім, в шкіру оправленім і на срібні клямри замкненім томищі, на котрого хребті золотими буквами витиснений був єго титул. Від тепер він уже не потребував нічого збирати, тут мав усе при купі. Від тепер се був єго молитвенник, єго порада і приятель. Той огидний дідок, та тілесна і духова руїна, він послідний раз молився Богу, і то щиро, тоді, коли занедужав був на запаленє горла, а до скінченя рукописі мав ще десять карток; тоді він молився, щоб Бог допоміг єму скінчити розпочате діло.

 

І він виздоровів і скінчив єго, і від тої пори ніколи вже не молився. Всякий єго розвій зупинився, від тепер він тілько черпав з нагромадженого скарбу. Зять єго помер, дочка повдовіла і вернула назад до дому, господарство упадало і марніло, але єго не обходило нічого, він раз у раз смакував свій „Bigos hultajski“. Любив він читати з него уступи в голос, і то чим раз голоснійше в міру того, як слух єго слабів і притуплювався. В таких разах він не зважав на те, що дочка або хто інший слухає єго читаня. Впрочім і дочка та, вихована в домі і в атмосфері, пропахлій зопсутєм, не богато собі з сего робила, коли була сам на сам з батьком, а втікала, коли у батька були гості. З другого боку така вдача старого Ремби, що він все і при всіх говорив тілько об однім свинстві, відгонила від їх дому всіх батьків, у котрих були діти, а знаджувала туди тілько старих кавалєрів та зопсутих до шпіку костей повітових віверів. Не диво затим, що стара Параска так здивувалась, побачивши, що до їх дому загостив молодий панич. А пані Магонська, хоч з разу боялась давати Бориса в руки свому батькові, в кінці таки рішилась. Вона числила на те, що хоч зразу може єму й огидливо буде слухати батькових оповідань та відчитів, то все таки в кінці молода кров візьме своє, розіграється, як під впливом побуджуючих крапель, а тоді єї побіда буде легка.

 

— Хе, хе, хе! А що, правда, що пишне! — кричав старий, прочитавши з свого „Bigosu“ Борисови якусь особливо огидну штуку. — Го, го, го! не такий се майстер писав! Що ви тепер там з своєю літературою возитесь, як дурень з ступою! Велика невидальщина, та ваша теперішна література! Читаєш її, ні тобі зимно ні тепло, weder Salz noch Schmalz! А ото література, так раз література! Прочитаєш таку штучку, то цілу ніч кров бігає по жилах, а сни які сняться ! Хе, хе, хе! молодий чоловіче! Вже я в тім практик! Мене послухайте!

 

Борис відвернувся, єму морочилось перед очима. Він рад би був вирватись, втекти, куди очи видять, але той старий труп держав єго міцно за рамя, немов прикував до себе, щоб тим певнійше защепити в єго чисту, здорову кров заразу, котрою сам просяк до шпіку кісток.

 

— Що то? — скрикнув старий, — ви відвертаєтесь? Вам неприємно сего слухати? Гей, гей, молодий чоловіче! Не знаєте ви житя ані єго ціни? Щож варто житє людське без того? Га? Адже ж і се пан Біг сотворив. Тай ще знаєте, що я вам скажу. Чи є там пан Біг, і небо й пекло і все те проче, — хе, хе, хе! — то хто ще знає. Попи говорять, і нехай собі говорять, се для хлопів потрібне, хлопи повинні вірити. Але ми, знаєте, хе, хе, хе, — ми можемо й сумніватися. Так що то я хотів сказати? Ага! Чи все те так, як попи кажуть, то Бог оден знає. Але що отсе все, що ту написано (і він своєю кістлявою рукою вдарив по книзі) — правдиве і єсть на світі і становить приємність і роскіш і небо і пекло людське, се правда! Се так, сего ніхто не заперечить, а хто заперечить, той дурень!

 

І він з упертостью маніяка торгав Бориса за руку, щоб усю єго увагу прикувати до себе. Знов почалось читанє. Борис не знав, що діяти; він весь облитий був потом, немов в лазни. Стук ножів і вилок, що роздався з сусідного покою, був для него мов звін воскресний. Почувши той стук, старий Ремба від разу пустив єго рамя, замкнув книжку і встав. Параска війшла, щоб накривати стіл, а за нею пані Магоньска внесла ложки, вилки і ножі і почала розставляти тарілки. Старий Ремба став від разу мов не той. Здавалось, що дар слова у него зовсім віднятий. Скоро тілько стіл був накритий, він сів на своє місце, взяв ложку до рук і з ідіотичним виразом лиця впер очи в вазу з росолом, що димилась насеред стола. Щезли порнографічні тумани, остався тілько пережовуючий звір.

 

Оден позирк пані Магонської на бліде Борисове лице переконав її, що перша батькова лекція випала трохи за тяжка, що Борис мучиться і терпить. Тепер вона старалась залагодити те погане вражінє, посадила Бориса напротив себе, боком до батька і не звертаючи на старого ніякої уваги, почала з молодим розмову.

 

— Даруйте, пане, — сказала вона, — що я мусіла вас на часочок лишити. Ви може нудились ту ? Я знаю, татко до розмови не теє...

 

— Противно, — сказав Борис, — я волів би був троха більше нудитись. Татко ваші надто ласкаві для мене, угостили мене всім, що мали найкрасшого.

 

Пані якось двозначно всміхнулась і замовкла. Нараз схопилася.

 

— Ах, даруйте! Я так занята була своїм бабським господарством, що й забула... наш післанець тілько що вернувся.

 

— Ну і що? — мало не скрикнув Борис і рука з ложкою затремтіла і застила в повітрю.

 

— Ха, ха, ха! Видно, що дуже цінна для вас ся книжка, коли аж тремтите на вість о ній. Нічого, нічого, привіз книжку, зараз вам дам. Параско, принеси но тоту пачку, що Микола привіз!

 

Параска внесла пачку, обвинену газетою і перевязану шнурком. Борис кинув на неї оком і не рушився з місця. Єму троха відійшло від серця і він старавсь успокоїти себе, вколисати себе надією. Не доторкаючись до пачки, він подякував пані за єї доброту, що для єго річи трудила післанця.

 

— Ну, найшли за що дякувати! — сказала пані. — Противно, я дуже рада, що могла вам зробити сю приємність.

 

Ледво міг Борис діждати кінця того обіду. Пачка, що тут обік него лежала на столі, пекла єго мов зелізо і віднімала апетит. А коли повставали з за стола, він взяв пакет і вийшов до сусідного покою.

 

Рука єго тремтіла, коли розвязував шнурок і розвивав газету. В газеті завинена була єго книжка. Пильно розвернув він єї, почав переглядати, перевертати картку за карткою, — не було нічого. Глянув під хребет оправи, і там нічого. Ще раз перетряс листочки — нічого. Тоді руки єго опали, в очах посіріло і в груди зробилось так якось дивно і слабо, немов серце битись перестало, і кров безвладно випливає з него кудись в низ. Він сів і підпер голову на долоні. Значить, вона нічого не відповіла! Вона не вважає єго гідним відповіді, погорджує ним і не хоче перед ним толкуватися. Ну щож, воно й зовсім натурально, бо він хлопський син! Вона погралася з ним і відкинула єго, як іграшку. Так єму треба, нехай би був не сунувся туди, куди не єго місце! А він дурний, засліплений, готов був навіть все принести в жертву для єї очей, єї лиця, єї голосу! Тьфу, хібаж вона сего стоїть?

 

Ні, се добре, що так сталося! Він в нетямі намєтности готов був кинутись в пропасть, а вона зупинила єго. Спасибіг їй за те! Сон скінчився. Хоч і який рожевий, а все таки се був тілько сон і нічого більше. Тепер доля штовхнула єго, важко, болюче, але в добрім намірі: щоб прокинувся, щоб перестав кидати себе в жертву чужим богам, щоб пізнав свою власну гідність, власну вартість, і був самим собою. Спасибі тобі, доле!

 

Але сі думки не вспокоїли Бориса. По хвили він зірвався і забігав по покою, мов звір в клітці. — Ні, се не може бути! — думалось єму, — се не може бути! Чи любить вона мене, чи не любить, але вона чесна дівчина. А мовчати сим разом була б підлість. Вона сего не могла зробити! Може слуга лист загубив або забув де в ремени? —

 

І не надумуючись довше, він пішов до кухні.

 

— Миколо, — спитав він, — чи там не дали тобі для мене якого письма ?

 

— Ні, прошу пана, — сказав Микола.

 

— А може казали що?

 

— Нічого, прошу пана. Панич перечитали ваше письмо, пішли до покою і за годинку винесли міні тоту пачку, що я привіз.

 

Він не допитував дальше і вийшов на подвірє. Світ крутився перед єго очима, і він ішов, сам не знаючи, куди йде.

 

— Що вам такого, пане Борисе? — спитала єго пані Магонська, немов злучайно перестрічаючи єго в садку. Вона також була чогось зрушена, лице почервоніло, груди то піднімались, то опускались живо. Та не бачив сего Борис, не до того було єму.

 

— Щож би міні мало бути, — озвавсь він, очевидно нерад тій стрічі.

 

— Слухайте, пане, — сказала вона з дивним якимсь усміхом. — Вас колись в гімназії славили Епамінондою, говорили, що ви ні защо в світі не збрешете. Як би я рада хвильку поговорити з таким чоловіком, о котрім могла б знати, що він буде говорити міні о всім чисту правду!

 

Борис пильно глянув на неї, не розуміючи, до чого змагає сей незвичайний вступ.

 

— Так ви, пані, думаєте, що я змінився против давнього, що брешу?

 

— Щож, не гарно було б такому дорогому гостеви казати щось подібного, али коли вже на те пішло, щоб правду сказати, то так.

 

— І по чім же ви, пані, судите?

 

— По чім я суджу? Гм! Ну, то скажіть же міні по правді, як ви стоїте з панною Трацкою?

 

— Ніяк не стою. Пізнались, розстались, тай годі.

 

— Чи справді годі? Чи справді між пізнанєм і розстанєм нічого не було?

 

— Пані, — сказав уражений Борис, — ви не маєте права о те питатися. І на що вам се знати?

 

— Знаю, що не маю права, — спокійно відказала пані Магонська, — але впевняю вас, що для мене се річ трохи чи не так само важна, як і для вас.

 

— Не розумію вас, пані, — сказав Борис. — Чим може бути для вас важним те, що я або хто другий собі думав, марив та фантазував?

 

— Що до того другого, то справді все те міні зовсім рівнодушне, але що до вас, то ні.

 

— Що до мене? Як же се так?

 

— Бо я вас люблю, — сказала пані Магонська, не спускаючи з него своїх палких очей.

 

— Пані, — сказав Борис, — позвольте вас попросити о одну річ.

 

— Що такого ?

 

— Не згадуйте більше о тім, не повторяйте того слова! Коли б ви знали, як болюче разить воно мою душу, які важкі спомини будить* в моїй тямі, то ви й самі порозуміли б, що вже одних сих* споминів досить, щоб нас розділити на завсігди.

 

— Щож се за спомини такі? Я нічого такого не знаю, — сказала півголосом пані Магонська, схиляючи очи в низ.

 

— Не прогнівайтесь на мене, пані, — відказав Борис, — але я не можу вам сего розказати. Прошу тільки вірити мойому слову. Впрочім ви й самі може догадуєтесь по троха всего.

 

— Нічого не догадуюсь. Щож се такого, скажіть на милість Божу, не мучте мене!

 

— Не вже ж ви пані не пригадуєте собі нашої першої стрічі?

 

— Пригадую. Ну, і щож з того? Хіба се така вже страшна річ?

 

— Ні о кім не суджу, але для мене вона була страшна. І не вже ви, пані, не тямете, що в три дні опісля помер ваш муж?

 

— Тямлю, і знов не бачу, що в тім такого страшного

 

— І не вже ви не допускаєте ніякого звязку між одним фактом і другим?

 

— Що, що ви мовите?

 

— Нічого я не мовлю, тілько питаюсь вас!

 

— Звязку між одним фактом з другим? Який тут може бути звязок? Мій муж був від давна хорий, — ну, і вмер. Мій муж не знав нічого.

 

— Думаєте, що не знав?

 

— Не міг, не міг нічого знати!

 

— Помиляєтесь, пані, — він все знав.

 

— Все знав? Се не може бути! Від кого ж міг він про се дізнатися? Хто міг єму се сказати?

 

— Я, пані.

 

— Ви? Нещасний! Так ви убили єго!

 

— Ні, пані, правда убила єго. Я не перечу, що й я ту дещо винен, але признайте, пані, що не сам.

 

— О мій Боже, мій Боже! — ридала пані.

 

— Признаєте тепер, пані, що нам годі думати о любві і о всяких подібних річах, бо між нами стоїть труп вашого мужа, а мого найліпшого вчителя, мого другого батька.

 

Тимчасом пані кинулась на лавочку під розлогою яблунею і сиділа мов зломана, закинувши руки над головою. По лицях єї котились сльози і падали на чорну вдівську сукню, котру вона носила після мужа. Борис стояв перед нею з похиленою головою, сумний, задуманий.

 

— О я нещаслива, — ридала пані, ломаючи руки, — пропала моя доля! І чим я в Бога винна, що дав мені кров горячу і бажанє життя?

 

Чиж за те, за одно те я маю марно гинути, пропадати? Борисе, милий мій, — скрикнула вона зриваючись і хапаючи єго за руки, — молю тя Христом Богом не кидай мене, не погорджуй мною! Роби зо мною, що хочеш, карай мене, як тобі подобаєсь, тілько не кидай мене. Ох, коли б ти знав, як я тебе люблю! Ніхто тебе так не любив і не буде любити! Забудь тоту куклу, що робила собі іграшку з твого серця, — вона не стоїть одного волоска з твоєї голови! Жий зо мною! Я буду тобі вірною дружиною, буду тобі слугою, чим хочеш, тілько не відтручуй мене! Бачиш, я женщина і шляхтянка, а я не то що не цураюсь тебе, хлопського сина, я руки твої цілую — не погорджуй мною!

 

І вона в безумнім жарі притисла єго руки до своїх уст і почала цілувати їх. Борис стояв мов оголомшений, мов прибитий тим наглим вибухом довго здержуваного чутя. Він не знав, що єму діяти і надармо силувався відняти свої руки від уст молодої вдови.

 

— Пані, — сказав він, — змилуйтесь, схаменіться! Ще хто побачить!

 

— А що міні до того! — скрикнула вона, запаленівши ціла, — нехай бачить, хто хоче! Я плюю на всіх! Я вільна і можу робити, шо міні подобаєсь. Борисе, милий мій, скажи, ти не відтручуєш мене?

 

— Змилуйтесь надо мною, пані, — сказав Борис. — Я ж вам іно що висказав свій погляд на наш стосунок. Що ж я можу вам більше сказати ? Чи ж ви думаєте, що звязок наш серед таких обставин міг би бути щасливий, навіть коли б інших перешкод не було? А є ще й інші.

 

— Які, скажи! — Ледве дух переводячи прошептала Магонська.

 

— У мене, пані, є родичі, прості селяне.

 

— Пусте, пусте, пусте! — замахала рукою пані Магонська. — Спровадимо їх сюди, нехай жиють при нас. Мій батько не довго пожиє.

 

а хоч і пожиє, то ви бачили самі, що він нікому води не закаламутить.. Будемо жити разом, будемо робити і будемо мати.

 

— А по друге , пані, що я? Недоварений студент. Таким я оставатись не хочу. Я мушу скінчити медицину, вже хоч би для того, щоб житє моє не було змарноване, щоб я на всякий случай мав о що руки зачепити.

 

— Хіба ж у мене вже так зовсім голо і пусто, щоб не було о що руки зачепити.

 

— Се у вас, пані, але не у мене. Я не хочу бути нічиїм слугою, але також і нічиїм тягаром. А по друге я хочу найти собі роботу, пожиточну й для ширшого загалу людей.

 

— Ну, добре, добре, і з тим я згожуюсь. Нехай і так! Поберемось а відтак іди собі кінчи медицину, вчися. Я терпливо ждатиму на тебе, вижидатиму, тебе, як сходу сонця. О, милий мій, яка я щаслива буду !

 

— Стійте, пані, — сказав Борис, — я ще не скінчив. Між нами ріжниця роду, традицій, привичок.

 

— І се пусте! Що міні рід? Ніякого роду крім батька у мене нема і знати я нікого не хочу. Коли тілько я в своїх чотирех стінах буду щаслива, то з усего прочего сміюся.

 

— Між нами ріжниця народности.

 

— А їй ти се говорив? — зміненим, острим тоном нараз спитала пані Магонська.

 

— Кому — їй?

 

— А тій куколці порцеляновій, панні Трацкій? Адже між тобою а нею всі ті ріжниці так само заходять, а крім того ще й та одна, що вона тебе не любить!

 

— Пані! — скрикнув Борис.

 

— А, бачиш, і Епамінонду правда вколола! Скажи, може брешу? Може не правда, що ти...

 

Вона не докінчила. Щось давило її в горлі, немов якесь важке, погане слово хотіло вирватись з єї уст і вона на силу, з крайнім напруженєм волі втолочила єго назад в глуб душі.

 

Борис з якимсь переляком глянув на неї і не кажучи й слова більше, звільна відійшов. Вона не кликала єго, сиділа на лавочці, бліда, з дрожачими губами і з похиленою вниз головою. Борис, покинувши її, в важкій нетямі пішов садком над потік, сів над самим берегом і довго-довго і не думаючи нічого, глядів на бистро пливучу чисту воду, що стиха рокотіла, бючись об камінє. Єго очі слідили за роями дрібних зеленковатих та золотожовтих здерок, що плавали по воді, пхалися до берега, уганялися за комариками та частенько аж над воду підкидувалися, залюбки гуляючи в хрустальній, холодній воді. Сей ненастанний рокіт хвиль, їх одностайне миганє перед єго очима якось успокоювало, вколисувало єго. Він старався вловити осібну фізіономію кождої хвилі, розпізнати її серед течії тоді ще, коли вона вже опала і друга на її місці піднімалася і опадала. В кінці єму здалось, що й сам він не що більше як хвиля: оден момент підняв єго понад бурхливе, неспокійне плесо суспільне, а зараз же слідуючий момент зіпхне єго назад в глуб того плеса і занесе всякий слід єго істнованя, єго терпінь, праць, надій і розчаровань. І щож значить той оден момент, котрий єго підніс? Се одна точка в безконечнім ряді моментів, а прецінь для него в тій точці — все. І чи не дитяча, пуста забава — розліджувати в тій точці якусь індівідуальну фізіономію? А прецінь в незначучім обрубі тої точки кілько ж то змагань і боротьби іде на те, щоб виробити і удержати єго індівідуальну фізіономію, все те, що люде зовуть свободою, переконанєм, незалежною і розумною працею! Точко геометрична! Краплино серед потока! І що значать ті твої змаганя та болі? Та ба, самі вони нічого не значили б, як би не були випливом висшого закона, самої натури людської, як би не були конечним проявом могучої сили, котра каже хвилям розбивати скали і заплоднювати поле, котра порушуючи точки творить круги і світові кулі.

 

— Так щож, — аж скрикнув Борис, — коли воно так, коли якась висша сила двигає і носить мною, коли я тілько пилина під єї подувом, так нехай же собі дме! Чого я буду терпіти і мучити себе і других? Не моя воля. Попливу за водою, полину за вітром. Не моя воля! Відбившись від каменя, хвиля ломиться в намулі, — от таке й моє. Там мною погорджено, прогнано мене з дому, брехнею і наругою розшарпано моє серце, так я тут спочину. Намул хоч брудний, а хліб родить, а скала хоч чиста, біла, блискуча, так за те й безплодна. Бог з нею! І чого міні ще шарпатись та кидатись? Зломлюсь в намулі. А пропаду? Овва, не я перший, не я й послідній! І люде про те будуть сіяти й орати. Не моя воля!

 

Пізно вже було, сонце над гори похилилося, коли Борис вернув до дому блідий, утомлений, сумний, мов після якоїсь важкої роботи.

 

Звільна пройшов він садок і подвірє, мовчки вклонився господині, що стояла на подвірю і гляділа кудись мабуть за курчатами, і пішов до покою.

 

— Куди ви блукали? — озвалась по хвилі пані Магонська, війшовши до покою. Я вже думала, що ви денебудь в ліс пішли і заблудили, — бо у нас о те не трудно. Ну, скажіть, де ви були?

 

— Над потоком сидів.

 

— І щож ви робили? Може рибу удили?

 

— Ні, я так сидів, власні думи гонив.

 

— Пане, Борисе, — сказала мягко пані Магонська, сідаючи обіч него на канапці і обвиваючи єго шию своєю пухкою рукою, — жаль міні вас, бо бачу, що ви дуже мучитесь. Але вірте ви міні, не варт вона вашої муки, не варт одної вашої думи.

 

Борис мовчав, похиливши голову.

 

— А ви на мене не гніваєтесь? — опитала вона, прихиляючись до него і заглядаючи єму в очи.

 

— Чи маю ж я право гніватись на вас? — понуро відказав Борис.

 

— Ну, то чогож ви так неласкаво дивитесь на мене?

 

— Пані, — сказав Борис, ви ж сами кажете, що у мене серце болить. А раз ви се знаєте, хоч і не зміркую, відки ви се знаєте, — то повинні знати й те, що як у чоловіка болить, то неприродно б було єму сміятися і веселитися. Ви добрі, пані, і я вас шаную, ціню за те. Впрочім я ваш гість. Але одно смію вас просити: дайте міні прийти до себе, отямитись. У мене тепер в голові мішається, одної думки ясно передумати не можу, а ви хочете, щоб я рішався на таке важне діло і ще й веселий був.

 

— Правда ваша, — сказала пані, — даруйте мою влізливість! Але тепер пора вже до підвечірку. Можна вас просити?

 

При столі пані Магонська була в дивнім якімсь настрою: то сміялась з леда чого, мов дитина, то знов похиляла голову в важкій задумі; по хвилі знов зривалась, кидалась до вікна і, відщипнувши розцвившу квітку фуксії, знов вертала до стола і гнівно кидала квітку з рук. Лице єї то червоніло, мов півонія, то блідло. Далі сіла й почала розказувати батькові про якогось сусіда, що конче стараєсь о єї руку.

 

— Знають татко, — кричала вона що духу, — той вусатий з здоровенною бородавкою на носі, що на мої іменини випивав по пять моїх черевиків вина оден за другим.

 

— Ага, ага, той, що так гарно деклямує вірш про „Ojca Gaudentego“. Знаю, знаю.

 

— Та нехай він скрутиться з своїми конкурами, ха, ха, ха! І знати єго не хочу! Своє село давно пропив, а тепер ледво вкрутився на секретаря до ради повітової. Нехай там каменіє без мене! Він свою першу жінку канчуком сік, — і вмерла бідна від єго побоїв. Та не дай міні, Боже, таку долю!

 

І вона заплакала так само нагло і безпричинно, як уперед сміялася.

 

Вечеріло. Старий Ремба вийшов на ганок з люлькою в зубах і сів. Пані обернулась до Бориса, свобідно, весело, мов дитина.

 

— Ну, щож тепер будемо робити? Знаєте що, ходімо рибу удити. Я ту в потоці, зараз близенько, знаю вирок, — здерок там що не міра, а хробака хапають на млі ока. У мене все готове, тілько хлопцю кажу хробаки копати. Ану, хто більше наловить. Наперед вам кажу, що мусите добре пильнувати поплавця, бо я в тім ділі майстер.

 

І побігла плещучи в долині мов десятилітня дівчина, котру дорослі беруть з собою на забаву. Швидко все було готове. З довгими тичками на плечах і з збаночками в руках вирушили обоє садком, та через перелаз, та стежкою до потока, йшли ще тою ж стежкою кусник по над потік, поки не дійшли до закрутини. Велика гладка камінюка спиняла прямий хід потока. Вода билась о скалу, вигиналась в півокруг, щоб минути її і затим журчала по каміню ще кількадесять кроків, щоб зіллятись зо Стриєм. На закруті, під скалою було обширне і широке плесо, завглубшки може по шию. Проте на дні видно було кождий камінчик. В тім плесі правда роїлася незлічима сила здерок. Місце було як раз гарне для того, щоб вудкою ловити рибу; коли повінь і каламутна вода, то ту ловилися й не здерки, а здорові пструги, котрих богато водилось під скалою і котрих бойки не осмілювались виловлювати задля близости панського двора. Пані дбала особливо о те, щоб їх не виловлювати в часі терла; в інших місцях в ту пору найбільше гине тої гарної та смачної риби.

 

— Сідайте ось ту, висше мене, так! — командувала пані. — Буде нам обом вигідно і не будемо собі заваджати. А води в збаночок наберіть, щоб опісля часу не тратити.

 

— Що ж то має бути, — запитав усміхаючись Борис, — перегони які, чи що?

 

— А так, перегони, ха, ха, ха, перегони! Хто більше зловить, той...

 

— Що той, — спитав Борис.

 

— Ні, хто менше зробить, той мусить другому одну просьбу сповнити, і той другий не сміє відказати.

 

— Яку просьбу?

 

— Се вже опісля покажеся. Пристаєте на такий заклад?

 

— Ну, а як виграю, то чого можу в пані просити ?

 

— Просіть, чого хочете! — з якимось особливим притиском сказала пані, аж Борисови якось ніяково стало після тих слів. Розмова перервалася. Обоє хвильку гляділи на поплавці.

 

— Одна! — скрикнула пані, викидаючи на беріг здерку, що тріпалась на гачку. Стоячий у неї за плечима хлопець зняв рибку з гачка і кинув до збаночка. Вудка знов пірнула в воду.

 

— Друга! — скрикнула пані. — Гей, пане Борисе, а ви ще жадної не маєте?

 

— Торгають, але жадна не ловиться.

 

— Третя.

 

— От і у мене одна! — скрикнув Борис, сіпнувши вудкою. — Та хай їй цур, упала з гачка!

 

— Ха, ха, ха! — засміялась пані. — Четверта! А ось і пята! А ось і шеста! Фе, встидайтесь! Не вже у вас ані одної ще нема?

 

— Ну, прецінь дав Бог одну, — сказав Борис, викидаючи здерку.

 

— А у мене вже десять, — сказала по хвили пані Магонська.

 

— У мене три, — відповів Борис.

 

— У мене пятнадцять, — знов по хвили роздався голос пані.

 

— У мене пять.

 

\

 

Ще з пів години ловили, поки не змерклось. У Бориса показалось, здерок десять, у пані Магонської щось з пятьдесять чи й ще більше.

 

— А що, хто виграв? — втішилася вона.

 

— Так і слід вам виграти, — сказав Борис.

 

— Ні, ні, не мені слід було виграти, а вам, — скрикнула вона, обливаючись живим румянцем. — На, хлопче, — сказала живо відвертаючись, — занесеш ті риби до кухні, нехай їх Параска почистить, буде вечеря. І вудки забери!

 

Хлопець забрав усе і пішов до дому. Пані і Борис також лагодились,, іти, бо вже роса падала.

 

— Алеж то я запорошилася! — скрикнула пані, озираючи свою сукню. — Пане Борисе, будьте такі добрі, обтрепліть мене від пороху.

 

Не міг Борис не послухати тої просьби. З разу хотів хусточкою обтрепати сукню, але до неї від сидженя поприставало багато кусників сухої глини і піску, треба було обтріпувати їх рукою. Він мусів при тій роботі кілька разів доторкатися повного, елястичного стану, то знов пухкого, мов виточеного рамени молодої жінки, і за кождим дотиком до того теплого, елястичного тіла почував якусь дрож, немов таємний ток магнетичний пролітав по єго нервах.

 

— Ну, але щож буде з нашим закладом? — спитав він по хвили, коли обоє поруч ішли стежкою до дому.

 

— Щож, я виграла. — сказала пані.

 

— А я боюсь, що запросите у мене чого небудь такого, чого я не буду міг вам дати.

 

— О, не бійтесь, я не така ненаситна! Мою просьбу легко вам буде сповнити.

 

— Щож, коли так, то прошу, скажіть її пані.

 

— А сповните?

 

— Сли тілько буду міг.

 

— Е, як так, то я й казати не буду. Ніякого сли ту нема. Скажіть прямо: сповню, або не сповню. Тілько тоді скажу вам свою просьбу.

 

— Боюсь я, пані, так казати. Ануж не зможу сповнити, то що тоді?

 

— Овва! І тоді світу кінця не буде, ані гора на вас не завалиться, а тілько я пізнаю, що ви за чоловік, що за мужчина.

 

Тимчасом стемнювалося чим раз більше, стежка ставала чим раз вузшою. Щоб не зароситися, Борис пустив паню Магонську передом, а сам ішов позад неї. Дійшли до перелаза. Пані хотіла швидко через него перескочити, та зачепилася сукнею за сучок.

 

— Ой, ой, ой, — скричала вона, — пане Борисе, ратуйте, відчепіть мою сукню!

 

Борис прискочив, щоб ратувати сукню. Пані обома ногами стояла за перелазом, а сукня єї зачеплена була з другого боку і піднялась в гору. Борис не міг не запримітити єї повних, круглих литок в білих панчохах, тим більше, що сукня так якось туго завязла на сучку, що треба було кілька хвиль часу, щоб її відіпяти.

 

— Ну, щож, догадуєтесь, о що я вас хочу просити ? — сказала вона, коли йшли садком.

 

— Ні, пані.

 

— Ей, тай недогадливий же ви! — сказала вона, нетерпливо махнувши рукою.

 

— Щож я тому винен, пані? Я привик сам ясно говорити, то й від других тогож домагаюсь.

 

— Ну, так нехай вам буде, — почала вона і запялась. немов не могла зважитись, або не могла найти відповідного слова. Аж коли вийшли на ганок і стали на хвильку, щоб віддихнути ще раз свіжим, нічним повітрєм, пані Магонська нараз приступила до Бориса, обняла єго за шию, міцно поцілувала в уста і прошептала:

 

— Дурнику! Того від тебе прошу, чого б властиво мужчина від женщини просити повинен. Розумієш?

 

І не ждучи відповіді вона ще раз поцілувала єго і мов привид шмигнула до покою.

 

Підчас вечері була задумана, маломовна. На Бориса й очей не підводила, а більше розмовляла з батьком, кричачи єму до уха про те, як рибу ловили або про те, кілько сьогодня скосили косарі і кілько їм заплачено. Після вечері відклонилась Борисови і пішла до кухні чи кудись там. Борис вийшов на ганок, поки Параска стелила єму. А коли стара пішла собі, лишивши лямпу, він довго ще ходив по сальонику з руками заложеними на плечі. Сон єго не брався. Він міркував, що єму робити. Хоч і як сильний був єго біль по страті Густі і жаль на єї поступованє, що найменше легкомисне, то все таки він зовсім ясно почував відразу до тої кокетки і розпустниці, котра очевидно всіми способами старалась заманити єго в свої сіти. Недавна постанова, щоб Густі на злість втопитись в обнятях пані Магонської, видалась єму тепер при спокійнійшій голові просто глупою. Се таке, як бесіда того чоловіка, що, мов, „моїй жінці на злість нехай мене бють!“ Ні, сего не буде! Він бачить перед собою інші, висші ціли житя і останесь їм вірний. Він не продасться в неволю за миску сочевиці.

 

— Значить, як найшвидше втікати з відси! — сказав він з твердою постановою і. не думаючи навіть, що робить, упорядкував і звязав свій пакуночок, немов в тій самій хвили готовився вирушити в дорогу. Скінчивши сю роботу, став і всміхнувся.

 

— Здаєсь, що я спокійний, — сказав сам до себе, — а все таки роблю полусвідомо, мов в сні! — І почав роздягатися.

 

Пізно вже було. Повний місяць своїм круглим лицем заглядав прямо в вікна сальонику і скісною пасмугою свого сріблястого проміня освітив лице сплячого Бориса. Душно було єму, він лежав роскидавшись на чистій, білій постелі з полуотвореними губами. Важко, нерівно дихали груди, якісь непокійні рухи час від часу проходили по всім тілі, руки то піднімались крихітку, то знов безвладно опадали на подушку. Мабуть недобре щось сниться єму.

 

Коли в тім тихо-тихесенько відчиняються двері сальоника і мов привид сонний нечутно пливе-наближаєсь якась висока, біла постать. Війшла і стала при дверех, глядить на сплячого. Потім звільна нахилилась над ним, приклякла і взяла єго за руку. Спячий стрепенувся і розкрив очи. Він очевидно не міг від разу отямитись, ворухнувся, сів і все ще не спускав широко витріщених очей з дивної появи, котра все ще держала єго за руку. В кінці діткнувсь єї другою рукою, раз і другий раз, немов не міг переконатися, чи се сон, чи ява.

 

— Ха, ха, ха ! — тихо засміялась нічна поява, — ото лицар! Женщина назначує єму любовне звиданє, а він спить!

 

Борис похолов увесь, — він пізнав голос Магонської.

 

— Пані, — скрикнув він приглушеним голосом, — ви що ту робите?

 

— А хібаж ви забули, що я виграла заклад? Мусите сповнити мою просьбу.

 

— Жартуєте, пані! Яку просьбу?

 

— Ха, ха, ха! От невиннятко, і не знає, яку просьбу! Ну, ну, не лякайтеся, я ж вас не вкушу! А так прийшла до вас, — лягайте, чого зірвались? Побалакаємо, поцілуємось, тай годі.

 

І несподіваним, але сильним рухом руки вона торгнула покривало, котрим обгорнувся Борис, щоб і самій лягти поряд з ним. Але Борис не пустив покривала і сидів лицем до пані, опершися плечима о стіну.

 

— Ні, пані, — сказав він твердо, — сего не буде.

 

— Чого не буде?

 

— Того, чого вам хочеться. Яж вам казав, яка між нами перегорода.

 

— Дурниця! — сказала пані, — ми обоє живі, молоді, то що має нам мертвець мішати! Дурниця, Борисе! Покинь церемонії! Боже мій, та ти повинен міні дякувати, що я така добра для тебе, а ти —

 

— Я вам дякую за вашу добрість, але приняти єї не можу.

 

— Чому?

 

— Бо вас не люблю.

 

— Так?

 

Вона замовкла. Гнів і досада і розгорівшася пристрасть боролись в ній. Подражнена гордість жіноча пекла єї душу. Не вже се можливе? Не вже цей хлопчина, молодий, повнокровний, може остоятись і тій покусі, може відіпхнути її! їй нараз зробилося якось зимно-зимно, так що почала голосно сікти зубами. Чула, що щось підступає їй під горло, що в найблизшій хвили готова або заплакати або кинутися на Бориса і видряпати єму очи. Зірвалась з постелі, випрямилась і з погордою глянула на Бориса.

 

— Так от як, не любиш мене, — сказала вона в кінці з притиском. — А як не любиш, то й знати не хочеш, так? Гарно! Щож, силувати тебе не буду, піду собі. Тілько одно тобі скажу, голубчику. Я знаю, ти мною погорджуєш, ти вважаєш мене зопсутою, неморальною, Бог зна якою грішницею. Дурень ти! А я тобі скажу, що я таки більше варта від тої... тої ляльки, що тебе дурня причарувала. Що я ліпша від неї! Що я моральнійша від неї. Я не криюсь з своєю любвою, з своєю пристрастю, але й не .роблю з неї комедії, іграшки, як вона. А вона, — знаєш голубчику, вона погорджує тобою! Вона покористувалась твоєю любвою, як квіткою, як новою сукнею, але тепер ти їй непотрібний і вона кидає тебе на бік, як зужите дрантє.

 

— Неправда ! Брехня ! — скрикнув Борис. — Ви не маєте права обкидати болотом тоту, котра милійша міні над усе в світі. Так, знайте се! Милійша над усе в світі!

 

— Щож, гратулюю, — з насміхом сказала пані, — а чи я маю право обкидати її болотом, се ви найліпше самі побачите з отсего листочка. Прошу!

 

І вона кинула єму на постіль маленький білий пакетик і щезла.

 

Після сеї нічної пригоди Борис не міг вже й ока зажмурити. До самого рана він перевертався на ліжку, а скоро тілько почало світати, встав, одягся тихенько, взяв свій пакунок і вийшов на ганок. Густа мрака лежала над долиною. В дворі було ще зовсім тихо, ніхто не ворушився. Він пішов через подвірє, в садок, а там стежкою над потік, де вчора обоє з панею Магонською ловили рибу. Було холодно, роса бризькала з під єго ніг, але він не питав, спішив сквапно, не оглядаючись. Прийшовши над потік, визувся і перейшов єго в брід. Відси вела польова стежка геть-геть поміж вівси на гору. За тою горою, як він довідався, було село, через котре йшов мурований гостинець Тим гостинцем він надіявся за кілька день дістатися до батьківського дому.

 

Сонце вже добре піднялось на небі, коли він, втомлений, задиханий, голодний станув на вершку гори, на високій полонині. Пусто було довкола. Як тоді, в день єго стрічі з Густею, густа мрака лежала в низу, закривала перед єго очима всі ті місця, де він за кілька день так багато пережив і витерпів. І бачилось єму, що й усе пережите так само тоне, розпливається в мглі. На серці було якось легко, свобідно, немов і воно нараз отряслося з болючих споминів. Глянув в противний бік: в низу недалеко густою, темною стіною стояв ліс, а до него вела півперек полонини вузенька, але добре втоптана стежечка.

 

— Ось міні й сказівка, — сказав сам до себе Борис. — Без широких замахів, але й без блуканини, прямо, хоч і вузькою стежечкою до ціли!

 

Сів на камени, щоб спочити хвилю, і аж тепер видобув з кішені той пакетик, що поночи кинула єму пані Магонська. На конверті стояло написано одно слово: Борисови. Борис затремтів, приглянувшися почеркові того письма, — се було письмо Густі. Ах, Магонська здурила єго! Вона перехопила се письмо, вона обманом хотіла єго задержати, обпутати в свої сіти! А Густя, Густя! Що вона пише єму? Не вже єго підозріня мали б показатися справедливими? Не вже Магонська сказала правду? Але ні, не може бути ! Коли б Густя погорджувала ним, то й не відписала б єму. Але все таки мусить же щось бути в тім письмі таке, на чім Магонська оперла свої закиди. Він держав в руці сей кусник білого паперу, сю розпечатану конверту, і не осмілювався заглянути до її нутра. Помимо всего, що лучилось, він чув, що любить Густю так, як нікого ще не любив в житю. А се письмо мало бути твердим, неоспоримим документом, котрий може або утвердити єго любов, або знівечити її до самої основи. В кінці зважився, видобув з конверти маленький рожевий листок, розгорнув його і впився очима в дрібне, чепурненьке письмо, котрим він був покритий. Ось що писала Густя:

 

Шановний пане!

 

„Ви кажете, що все, все готові віддати, щоб дійти до посіданя моєї руки. Признаюсь Вам, сего я від Вас не надіялася. Коли я полюбила Вас, то полюбила більш патріота і народовця, ніж мужчину. Тепер бачу, що Ви такої любови не стоїли. Що Ви поїхали туди, се болить мене задля Вас самих, але не гніває задля переступленя моєї волі. Моя воля нікому не закон, а Вам найменше. Ви просите мене о виясненє „темного діла“. Як я Вам єго виясню, коли воно й для мене темне? Одно тілько скажу: хто любить, той не повинен за для яких небудь „темних діл“ допускатися нерозважних, компромітуючих кроків. Щоб Ви се зробили з якогось мусу, сему не вірю. Знаєте, що каже Лєссінг!

Kein Menschmuss müssen, отже й Ви не мусіли. Ви просите, щоб я не відбирала Вам надії. Не вже ж я могла або думала се коли небудь робити ? Тілько ж міні здається, що Ваші надії повинні поперед всего бути звернені на осягненє високих, народних цілей, а не осідати завчасно на дрібних, особистих цілях Що я Вашою не можу бути, се на тепер моє особисте переконанє, оперте на поважних причинах, котрих тут вияснювати не буду, котрих впрочім з написаного досі й самі можете легко догадатись. Стискаю Вашу руку,

Густя

 

Борис сидів і очей не відривав від того письма. Єму зробилося разом так солодко і легко і встидно і важко. Письмо, в котрім Магонська бачила погорду, показалось єму таким повним ніжної любови і доброти і щирости. Він притулив до уст сю дорогоцінну карточку і покривав її горячими поцілуями.

 

— Я не помиливсь, не помиливсь на тобі, зірко моя ! — радувалось єго серце. — Ти стоїш любови і посвяченя і труду. А я, дурень, міг хоч на хвилю сумніватись о тобі! Але ні, від тепер не буду сумніватись. Від тепер єсть у мене зіронька, що не гасне і не схибляє з дороги. Я покажусь гідним тебе, осягну свою ціль! Наперед, Борисе, наперед! Тепер ти не сам на світі. Є серце, що разом з тобою бєсь до великих цілей, — не ошукай же єго надій!

 

І він встав, сильний відзисканою надією, свіжий і смілий. Легким кроком рушив він в дорогу, ясним оком розглядався довкола. Був немов новонароджений, мов дитина, котру все радує, все бавить і займає, бо був щасливий, бо те чисте, молоде щастя наповнювало серце аж по край і переливалось з серця на цілу природу, золотило кожду травку, таємними чарами обливало кожду деревину, змінювало свист коса і цвіріньканє чижика в якусь чудову мелодію. Він ішов випрямлений в низ стежкою з своїм невеличким пакунком на плечах, підняв на стежці покинену вівчарями паличку і підпираючись нею щез в темнозеленій лісовій прогалині.

 

Пані Магонська тої ночи, вернувши від Бориса, також не могла заснути. Хвилева невдача єї замислу зовсім не придавила єї. Вона надіялась, що Густин лист добє Бориса і кине єго в єї рамена. Правда, нинішна невдача боліла її і ще дужше розпалювала єї жагу, але вона мусіла сказати собі, що поступила надто прудко, нахрапом, тимчасом коли в таких річах час найліпший помічник.

 

— Та ба, — зітхала вона, — як би то міні не так важко чекати! Як би то я не боялася, що єго у мене видруть! Колиб нині було удалось, я була б хоч через половину мала таку певність. Він чувся б зобовязаним і не відступив би так легко! Але щож, ще не страчене моє діло. Не вдалось тепер, то вдасться в четвер. Адже ж він не залізний, — прийде така хвиля, що й він не встоїть. І вона почала обдумувати тисячні пляни та способи, комбінувала і обчислювала найменші дрібниці з тим чисто жіночим спритом, котрий уміє давно задуманий плян вивести мов якусь зовсім природну, а неожидану злучайність.

 

Аж над раном важкий, неспокійний сон склепив єї повіки. Тай то здавалось їй, що спала лиш коротку хвилину, коли схопилась перелякана. їй снилось, що якась невидима рука годує її* ячмінною половою, напихає їй повне горло, повні груди, дусить, тамує віддих, спиняє битє серця. Вона скрикнула і схопилась на рівні ноги, хитаючись мов пяна. Комната крутилась перед єї очима, всі предмети розпливались в червоні круглі плями. Кілька день уже її мучили такі страшні сни, а будило страшне битє серця і прилив крови до голови. Нараз мов наполохана якимсь невидимим страховищем вона кинулась, як стояла, до Борисової спальні. Треба було перейти батькову спальню, що заразом служила й їдальнею, і середний, прихожий покій. Батько спав, розкрившись. З якимсь обридженєм вона, кинула оком на єго голі, висхлі мов скіпки ноги, на єго волохаті груди, що звільна, важко піднимались при віддиху. В прихожім покою було пусто, двері до сальоника були підхилені. — Певно я не зачинила, виходячи в ночи відси — мигнуло їй крізь думку. Швидко заглянула до середини — Борисова постіль була пуста. Одеревіла на місці, але зараз же голосно сказала, щоб самій собі додати відваги:

 

— Певно встав і вийшов на двір.

 

Роздивлювалась дальше по сальонику. Одежі Борисової не було, — ба глипнула на столичок — нема й пакунка ! Пані Магонська скрикнула і впала на постелю, з котрої перед годиною встав Борис.

 

Ніхто не бачив, як вона впала, не чув, як вона скрикнула. А вона, впавши, не кричала більше, не кидалась, не плакала, — лежала спокійно. Аж за добру годину збудилась стара Параска і потюпала до паннунці. Дивно їй стало, що паннунця вже не спала і вийшла кудись. Хитаючи головою І шевелячи старечими посинілими губами, Параска пошкандибала до сальоника, щоб взяти Борисові чоботи вичистити.

 

— Мій Боже, — скрикнула вона, — а паннунця що ту роблять?

 

Але паннунця лежала недвижна, лицем в низ. Параска взяла її за рамя і здивувалася — рамя було холодне. Вона натужилася як мога, щоб обернути паннунцю горілиць, — і скрикнула з переляку. Лице паннунці було синє як боз, очи зайшли кровю, уста отворені, задубілі. Послідній крик на віки примерз до них. Вона вмерла, розбита апоплексією. Старого батька й не будили. Параска скликала кілька баб з села, обмили паннунцю і нарядили по свому в єї покою. Старий Ремба, збудившися, випив як звичайно в ліжку сніданє, встав, одягся при помочи Параски і аж тоді, заглянувши крізь двері до покою доньки, побачив, що сталося. Він довго стояв на місці, мов остовпілий, а в кінці, всміхаючись ідіотично, підійшов до доньки, взяв її за руку і сказав :

 

— Ще сім раз могла замуж вийти, а вона взяла тай умерла!

 

 

 

[Від Редакції. Частину матеріалу з повісти „Не спитавши броду“ „Черв. Шлях“ видрукував у № 1 — 1927 р.; тепер, завдяки пінним заходам проф. М. Возняка ми маємо змогу подати весь рукопис Франка повністю. Рукопис друкується без редакційних змін так у стилі, як і в термінології, що її вживається в Галичині.]

 

___________________

* З рукоп. нудні.

* В рукоп. споминанах.

*В рукоп. поцілуючи.

* В рукоп. „вилізли“

* В рукоп. ясними.

* В рукоп. були.

* В рукоп. будуть.

* В рукоп. сіх.

* В рукоп. йій.

 

 

 

10.12.1929