А тепер подивимось на все це з іншого боку. Не в сенсі з іншого боку лінії фронту, а просто з того концептуального боку, де будь-чиє ставлення до більшості жителів Донбасу, як і ставлення до Путіна чи навіть до Костя Бондаренка, не має жодного значення. Бо – незалежно від суб’єктивних симпатій чи антипатій – на світі об’єктивно існує не аж так багато моделей державного устрою. І котрусь із цих моделей ми мусимо нарешті вибрати. Зокрема й для того, щоб виробити хоч якусь усвідомлену лінію поведінки стосовно Донбасу. А не городити, як оце нещодавно Петро Порошенко, нібито «сто відсотків українців зараз за єдину, унітарну країну». Ага, зараз. Саме зараз і рівно сто.
До речі, як усі зауважили, це своє стовідсоткове казна-що Порошенко на вже вкотре доленосному засіданні Верховної Ради ляпнув у відповідь на європейські заяви (Германа ван Ромпея та Федеріки Могеріні) про можливість чи то федералізації, а чи автономізації України. Дзуськи вам, хвацько відрубав Петро Олексійович, а не федералізацію, і державна мова, щоб двічі до трибуни не вставати, у нас буде одна. Ну, млявоплинне реагування Європейського Союзу на, так би мовити, міжнародну політику Росії – та ще й у поєднанні з дружніми порадами Україні – здатне засмутити не лише Порошенка, тож не дивно, що чоловік трохи збрикнув. Однак конкретно у цьому випадку я згадані європейські заяви цілком розумію. Тобто підтримувати – ні, не підтримую. Але розуміти – так, розумію. Бо, гадаю, єврочиновники також намагаються поглянути на нашу проблему концептуально.
І бачать вони приблизно таке. Сама по собі ідея унітарної держави їх, звісно, не лякає. У них у самих якраз такі держави і переважають. Де-не-де промайне в Європі якась двочленна (не рахуючи столиці) Бельгія, чотиримовна Швейцарія чи центонно зшита колись із усіляких князівств і королівств Німеччина, а все ж в основному вони там – унітарні. То чому їм можна, а нам не дуже?
Тому, відповідають – наразі подумки – європейці, що унітарні держави Європи, як правило, є мононаціональними й одномовними де-факто. Ясна річ, не на сто відсотків, але таки з виразним домінуванням однієї нації та однієї мови. Тому-то в глибині душі європейці не розуміють, як може де-юре вважатися унітарною держава, в межах якої величезний семимільйонний регіон (і не він один) розмовляє іншою мовою, має зовсім інше уявлення про історію, сповідує інші цінності і взагалі політично та культурно зорієнтований на іншу країну. З цим, думають європейці, треба щось робити: або хай Україна українізує Донбас – і тоді ми визнаємо її одномовну унітарність, або хай переходить до федеративного устрою. Або, зрештою, хай не нарікає, що ми їй мало допомагаємо, бо навряд чи можна допомогти тому, хто сам із собою домовитися не годен.
Таким чином, перший варіант – це українізація. Ви в неї вірите? Мовчу вже, що для початку треба би було винищити всіляких тамтешніх збройних сепаратистів та російських найманців і взяти Донбас під свій повний контроль. Але припустимо. І що далі? Їздити до Луганська з Донецьком колядувати? Влаштовувати літературні вечори? Позакривати російські школи і повідкривати українські? Заборонити путінську пропаганду і запустити нашу? А вони цього захочуть? Коли міжвоєнна Польща відносно м’яко (без розстрілів) спробувала полонізувати українців Галичини, ті відповіли створенням ОУН і терором. Хоча з матеріального погляду полонізація обіцяла українцям чималі вигоди. Але українці не захотіли вигод, а захотіли залишитися тими, ким були. То чому жителі Донбасу мали б відреагувати на спробу їх українізації інакше?
І взагалі, як показує новітня історія, єдиний ефективний спосіб змінити вже сформовану ідентичність населення цілого регіону – це заміна самого населення. Вирішив, наприклад, Сталін зробити Вільно Вільнюсом – виселив звідти поляків і заселив місто литовцями. І так далі по всіх «визволених» територіях. Але про таку тоталітарну українізацію і говорити зайве: не збираємося ж ми будувати демократичну Україну сталінськими методами, правда? Зрештою, хоч би якою совковою ватою були нафаршировані голови більшості жителів Донбасу, це не скасовує їхнього права на самовизначення і так само не дає нікому права виганяти їх з їхніх земель.
Одне слово, шансів на українізацію Донбасу я щось не бачу. Чи не варто в такому разі погодитися на другий варіант – федералізацію України? Залежить. Якщо ми хочемо в найближчі кілька років остаточно угробити всю країну, то варто. Бо, по-перше, саме цього і прагне Путін: звалити на наші плечі непосильний економічний тягар відбудови Донбасу і водночас зберегти за собою можливість тримати нас у стані перманентної політичної «кризи». Тільки для цього – як інструмент деструкції і шантажу – йому й потрібен федералізований Донбас, про що власне – для тих, хто вміє читати між кремлівськими рядками – Путін і заявив після зустрічі з президентом Франції Олландом. По-друге ж, якщо Донбас залишиться в кордонах України і водночас буде таким, як він є (а таким він буде ще довго), то нам і без втручання Путіна доведеться забути про євроінтеграцію та інші вимріяні Майданом речі.
Чи з усього сказаного випливає, що наша ситуація безвихідна? Ні, вихід є, і ви його знаєте. Причому, мені цей вихід уже не здається таким фантастичним, як ще кілька років тому. А все – завдяки політологу Костеві Бондаренку, який днями прямо сказав: «Рано чи пізно ми прийдемо до федералізму або пройдемо через хвилю диктатури». І він має рацію. Якщо ми зараз втратимо найкращих людей і збережемо на свою голову Донбас у складі України, то саме одне із двох озвучених Бондаренком майбутніх на нас і чекає. Штука однак у тому, що Бондаренкові політологічні пророцтва – незалежно від мого ставлення до них – зазвичай збуваються точно навпаки. Відтак виникає надія, що ми «рано чи пізно» знайдемо третій варіант і зуміємо зіпхнути Путіну Путінове. Не щоб задобрити агресора, а навпаки – щоб нейтралізувати його вплив на решту території України.
09.12.2014