[ЛНВ, 1898, т. 1, кн. 3, с.367–37]
ПОРТРЕТИ БЕЗ РАМОК.
Хоч з такою архінїмецькою назвою, доктор Бессервіссер є чистої крови Русин, навіть типовий галицький Русин або, коли хочете, Рутенець. Не всї знають його, під сею єго властивою назвою, бо він криє ся під ріжними псевдонїмами, та про те всї ми знайомі з ним, стрічаємо його на кождім кроцї, любимо побалакати з ним. Правда, затоваришувати з ним близше, заприязнити ся якось нїкому не вдаєсть ся. Шановний доктор має в собі щось подібне до наелеєктризованої палички ляку: з разу притягне до себе деяке легоньке тїло, а потім зараз відіпхне.
Він не тілько дипльомований чоловік; він без сумнїву талановитий і знающий чоловік. Та тут є й гачок. Бачите, є два роди знающих людей: такі, що щось знають добре і такі, що знають усе лїпше. У перших є знане позитивне, більше чи менше, ширше чи вузше — про се байдуже. У других є знанє компаративне, не релятивне, а власне компаративне. Як би то вам вияснити ріжницю? Бачите, усе наше знанє — релятивне тим, що абсолютна правда самою природою річи закрита перед нами. Люде позитивного знаня чують се найлїпше і завсїгди мовлять: ось тут і тут ми стоїмо на твердому ґрунтї правди, на кілько вона взагалї приступна нашому пізнаваню. Люде компаративного знаня дивлять ся на справу зовсім інакше. Їм досить сказати: сей чи той учений сказав те, се, третє, пяте, десяте. В половинї пятого у него на тій і тій сторонї є така й така помилка, недоладність, неконсеквенция. Як можна писати такі абсурда! Я, доктор Бессевіссер, знаю і тверджу, що се абсурд, — значить, я близите правди, я більший учений від тамтого!
Pardon! Я й забув сказати, що наш любий доктор Бессервіссер належить власне до сеї другої катеґориї, до тих людей, котрі знають усе лїпше, ніж хтось иньший, бо всюди знайдуть якусь помилку, а з природи обдаровані такою щасливою орґанїзациєю, що твердо вірять: коли я поправлю отсю помилку, значить, я близше правди, значить, я більший учений від онтого - о!
Чи у него є якесь справдішнє, позитивне знанє? Ви чудуєте ся, як можна підіймати таке питанє? Вам воно видаєть ся парадоксальним, так як коли би хтось бачучи пана в фраку і білих рукавичках сьмів питати, чи є у него сорочка?... Га, . мої панове, незглубні бувають тайни тоалєти фізичної і духової. Хто знає, чи кождий панич у фраку і в рукавичках має справдї чисту сорочку на .собі, а доктор Бессервіссер так завзято бігає по сьвітї і шукає, з ким би то порівняти себе і над ким би показати свою висшість, що абсолютно не має часу показати свій дїйстний духовий баґаж. Щоби знайти дїру в мостї, я не конче мушу вміти збудувати міст, а волове очко в байцї, заховавши ся між орлове пірє і піднесене орлом на високу високість, коли орел не міг уже летїти висше, вифуркнуло зі своєї схованки і підлетївши троха висше зацьвіркотїло: „"А видиш, а я таки висше є від тебе“. Мабуть люде того типу, що наш доктор Бессервіссер, водили ся вже і в Грециї, коли старий горбатий Езоп уважав потрібним обезсмертити сей тип у своїй байцї. Значить, наш шановний доктор має дуже давню і широку парентелю.
Говорять, що його пожирає амбіция і що та жаба, котра з таким сумним ефектом бажала зрівняти ся з волом, була йому якась стриєчна тїтка чи тїточна стрийна. Не знаю і сумнїваю ся. Мінї здаєть ся, що сама амбіция не доведе чоловіка до того, щоби силкував ся знати все лїпше від когось иньшого. Се мусить бути вроджена прикмета характеру, так як хміль має те до себе, що високо виростає і пишно буяє тілько на тичцї. Було-б нерозумно і несправедливо жадати від хмелю, щоби стояв і ріс самостійно, а доктор Бессервіссер хоч остаточно й виявляє себе непродуктивною силою, все таки своєю вічною рухливістю, своєю нагінкою за тиками, по котрих міг би пняти ся „"висше від кого небудь“ причинює ся до оживленя всего окруженя, надає йому вигляд руху, метушнї, робить іллюзию поступовости. Він швидко хапає всякі нові ідеї і нові моди в науцї і в лїтературі і горячо боронить їх доти, доки сим способом можна показати, що він поступовійший і висший понад инших.
Зрештою єго поступовість треба розуміти дуже широко, власне з високого становища того хмелю, що виріс понад вершок тики і махає блїдозеленим китяхом і в солодкім упоєню шепче: А я таки висший !
Доктор Бессервіссер не належить нї до якого сторонництва, нї до якої клїки анї котериї, він висший понад „усе те“. Всюди, в кождій програмі, в кождій роботї зараз знайде щось таке, що він знає і розуміє лїпше і очевидно в такім разї єго сумлїнє не позволяє йому писати ся на те гірше і прикладати руки до єго осягненя. Всяке окруженє, всякий Fühlung з сусїдами, всяка орґанїзация стїсняє єго незалежну вдачу. Його з непоборимою силою тягне з низу на верх, як ті бульбашки повітря, що з дна криницї тиснуть ся в гору. І він гуляє на версї понад партиями, орґанїзациями і всїми суспільними путами свобідно і легко як піна на водї. Бистро пливучи з кождою хвилею, з кождим подувом вітру, він дивує ся тілько одному: що за страшенні, обридливі ретроґради всї оті скали, дерева та будинки на берегах, що так навіжено біжать назад і щезають із єго поступових очей. В таких хвилях він важко сумує і нарікає на нерозвитість і ретроґрадство суспільности.
Злі язики торочать, що у него нема нїякого переконаня. Знаючи з близька шановного доктора мушу заперечити сему рішучо. У него нема переконаня? У него є єго навіть більше як треба. У него є ріжні переконаня, так сказати, про запас. Одно зносить ся, він собі байдуже, виймає друге, сьвіжісїньке. А всї вони мають одну підшивку: незломне переконанє про власну висшість. Ся підшивка, се основа, а що зверха, се його менше обходить. Чи там червона материя, чи чорна, чи періста — мій Боже, люде висші о два цалї від сего, о три від того, а о півтора від третього не будуть дбати про такі дрібницї!
Зрештою доктор Бессервіссер вельми толєрантний. То-б то для себе, не для инших. Стоячи понад партиями він уважає натуральним обовязком своєї висшости не позбавляти нїкого свого „лицезрінія“. Як той біскуп Красїцкий в Дубєцку в поемі В. Поля „tu do sieni zaglądnął, tam w okno zapukał“, так і доктор Бессервіссер нинї ущасливлює своєю присутністю кружок радикалів, за годину виливає свою тугу до ідеалів в кружку полупяних журналїстів, вечером додає духа заклопотаним „конструктивним елєментам“, а через ніч нема-нема тай знесе зозулине яйце і положить його в гнїздо клєрикалів або мамелюків. І все се з тим спокоєм, з тою свободою духа, які характеризують людей справдї висшого закрою. І головно, все се не обовязує його нї до чого. З ким сьогоднї щиро стискав ся, тому завтра наплює в лице;: з ким сьогоднї дїлив ся таємними бажанями своєї душі, на сего завтра кине каменем. Се знак дїйсної незалежности єго характеру. Він поступає завсїгди так, як йому диктує єго моментальне переконанє і нїколи не дбає про те, що скажуть про него люде. Оттим то я вважаю злосливою і зовсїм тенденцийною видумкою твердженє тих, що ідентифікують нашого доктора Бессервіссера з тим Вислобоцким чи Зборовским чи якимсь иньшим невловним псевдонїмом, що то в 1848 роцї виходячи з дому нїколи не забував узяти до кишенї три кокарди: біло-червону, синьо-жовту і чорно-жовту. Побачить з далека польського патріота — припинає біло-червону кокарду на груди, не біжить, а летить з роспростертими обіймами і не говорить а кричить: Wolność! Równość! Braterstwo!
Попрощає ся з тим, побачить з далека Русина, ого, вже на лївій кляпі вродила ся синьо-жовта кокарда, мій герой надуває ся як сич на вітер і глубоким басом гримить:
— С нами Бог і разумійте язици!
Та коли в дальшій подорожі побачить урядника з ґубернїї, ого, вже до самого серця пришпилює чорно-жовту кокарду, робить ся тоненький і високий, згинає ся в три погибелї і дотикаючи цилїндром до самого тротоару мов жайворонок присьпівує:
— Gschamster Diener, Herr Hofrath, empfehle mich ergebenst!
Нї, наш доктор Бессервіссер не з таких! Я навіть не знаю, чи він істнував уже в 1848 роцї, а сей анекдот сьвідчить хіба про налоговий еклєктицизм, коли тимчасом наш доктор радше налоговий критик і винахідник дїр у мостах.
З тим всїм тип вельми симпатичний. Мінї аж жаль слухати, коли він часом нарікає, що його нїхто не любить. Лиш одно його потїшає, що всї йому завидують. Чи він любить кого? Їй Богу, якось не доводило ся питати його. Спитайте самі.
Я маю подив і повне признанє для таких людей. Приємно знати, що коли чоловік зробить чи напише яку дурницю., ось тут близько тебе є щирий друзяка, котрий зараз в інтересї публичного добра викаже тобі, що ти ідіот і що він сам зробив би се далеко лїпше. В серцї будить ся радісне чутє: ну, ще не вмерла Україна, коли має таких синів. А коли часом у душі ворухнеть ся нескромне питанє: чомже се доктор Бессервіссер, знаючи лїпше всяку річ, не зробить її лїпше і дає робити нам, старим ідіотам, і чомже се він аж тодї стає мудрійший і вміє лїпше зробити, коли хтось инший уже зробив сяк чи так, але зробив, — то сю грішну думку втишаю грізним покриком:
— Мовчи, тичко! Так і належить ся хмелеви рости висше себе!
Зворушенє опановує мою душу. Чим більше вглубляю ся в прикмети мойого героя, тим сильнїйше чую, що таки не видержу і впаду в лїричний, діфірамбічний тон і замісць аналїзувати почну осьпівувати сего героя.
„Како ублажу или кому уподоблю тя, приснопамятне“" — так і дзвонять мінї в правім усї слова нашого старого лїтописця. І вже душа моя „розтїкаєть ся мислію по земли, сїрим волком под облаки", чи як то там сказано в „Слові о полку Ігореві“, шукаючи порівнань для звеличаня любого нам усїм доктора Бессервіссера.
Він подібний до сонця, бо ось тут сходить, а зовсїм у противний бік заходить.
Він подібний до місяця, бо дванацять раз до року міняє свою фізіономію.
Він подібний до зір, бо сьвітить а не гріє.
Він подібний до вітру, бо шуму много, а конкретного в руки не зловиш нїчого.
Він подібний до моря, бо повно в нїм води, а нема що раз напити ся.
Він подібний до огню, бо нема такого твору і такої книжки, з котрої-б він не міг зробити купки попелу.
Він подібний до Днїстра, бо що хвиля робить несподївані закрути, а удає, що пливе наперед.
Він подібний до орла, бо високо лїтає, а низько сїдає.
Він подібний до соловія, бо спіймавши хробачка сьпіває тріумфальну оду.
Він подібний до сїрничка, бо конче мусить о когось потерти ся, щоби заблищати.
Він може гордо і сьміло глядїти в будущину : такі, як він, не швидко переведуть ся на нашій сьвятій Руси.
Не - Теофраст.
04.12.1898