Рябина (1940B)

[«Записки історичного і філологічного факультетів Львівського державного університету», 1940, т. 1, с.211—213. (Публікацію підготував М. Возняк)]

Що се сталося людям? Ледво єгомосць, покашлюючи та шепчучи молитву, стали на службу божу і відчинили царскі врата, ледве дяк у крилосі відчинив великий в шкіру оправлений требник, а хлопці-школярі, що купкою стояли коло него до помочи, перестали штуркатися і тайком хихотатися, ледво старий Хохлач, найстарший дід на все село, з вусатою підголеною головою, по котрій з самого вершка тім’я розвівався на всі боки чуб білого як молоко і м’ягкого як лен волося, увішов до церкви, тричи перехрестився перед тетраподом і поцілувавши образ, низько уклонився направо і наліво, а затим звільна пробрався на своє звичайне місце під церковною стіною, де поклавши три земні поклони і змовивши отченаш, усів відтак на братскій скрини, підперши паличкою сиву бороду, — ледво всі ті, кождої неділі звичайні річи в церкві сталися і єгомосць інощо мали своїм тремтячим голосом зачати торжественне „Благословен бог наш“, — коли в тім від головних дверей церковних до бабинця ніби вітер осінний по зів’ялім листю повіяв, ніби величезний міх розпоровся, а з него з шелестом овес посипався, такий   шелест і шепіт повіяв на церков. Мов спіле колосє від вітру, так захитались в ріжні боки жіночі голови, зразу ті старші в білих перемітках, що стояли коло самих дверей, затим хитанє пішло филею до тих пишних голов в червоних шалінових хустках (насеред бабинця, де стояли молодиці і богачки; швидко дійшло й до перших рядів, до тих ненакритих, гладко учесаних, в стрічках та косах та ярких стяжках, свіжих, блискооких дівчачих голов, серед котрих викликало найживійший рух, ледво здавлювані хихоти, штовханє плече о плече, морганє бровами і тисячні інші прояви оживленя і зацікавленя. Не встигли єгомосць обернути першу картку служебника, а вже шепотанє і то чим раз голоснійше наповнило весь бабинець і невдержимо полилося і в чоловічу половину. Сивоусі газди торкали молодших, молодші старших, здвигали плечима, хитали головами, деякі навіть в півголоса скрикали та розводили руками, так, що шелест швидко майже заглушив хриплий голос дяка і тонкі, несмілі голоси школярів.

— Що там за шушуканє? — гнівно запитав дяк у чоловіка, стоячого за крилосом.

Але чоловік не мав часу відповідати на те запитанє, бо й сам занятий був дуже живо шептанєм із своїм сусідом; шептанє те по короткій хвили перейшло в півголосний сміх, ледво перериваний голосним кректанєм, — по чім оба сусіди, — і майже рівночасно з ними трохи не всі люде, ще були в церкві, позводилися на пальці, повитягали шиї, попідносили голови вгору, як гусаки пантруючі на каню, і звернувши очи в один бік, в одно місце, в лівий кут церкви тут же близь вівтаря, де побіч лісничого, економа і ще якогось дворака стояв війт громадский Прокіп Рябина. Biн тож недавно увійшов до церкви, ледво кілька хвиль перед Хохлачем і тількищо поклав поклони та клячучи півголосно і з якимсь неначе пересердєм прошептав „Царю небесний“ і „Пресвятая тройце“ і „Отче наш“, і з глубоким та важким зітханєм закінчив сю молитву словами „но избави нас од лукавого твоєго святого, аминь!“, а затим встав на ноги, обтрепав коліна з пилу і почав уже стоячи шептати „Вірую“. Грубі, одуті губи єго живо шевелились, але слів не було чути, тілько інколи проривались поодинокі фрази: „припотниско при латі“, „і скрадавшого і погребенного“, „глаголавшого три роки“. Вже наближувавсь до кінця сеї молитви, коли в тім очи єго глипнули по людях і побачили, що весь народ ззираєся на него, як на дивовище, що якийсь зловіщий шепіт розливався круг него, що десятки очей стріляють в него їдкими, насмішливими поглядами, і що старий Хохлач, замісць як звичайно дрімати на братскій скрини, стоїть, випрямившись, під стіною, опертий на своїм сукатім костурі, і хмурою завзято якось дивиться перед себе в землю, якесь неясне чутє, мов встид, мов боязнь, мов бажанє — сидіти в тій хвили в корчмі за столом і мати перед собою услужливого жида — промигнуло в єго душі, а послїдні слова молитви: „гріхов, чаю і воскресенія“ недомовлені застигли на єго губах.

— Що то таке сталось?— запитав він одного сусіда, що стояв близь него.

— Не знаю, — відповів той якось несміло, і, відвернувшися лицем до престола, почав щосили битися в груди, немов сам себе хотів покарати за брехню, котрої в тій хвили допустився.

Рябина тілько носом покрутив на таку відповідь свого сусіда. Коли вперед тілько неясне прочутє віщувало єму, що се він причина тих шептів і розговорів у церкві, то тепер те прочутє змінилося в крепке підозрінє. Рябина добре знав, що громадяне не люблять єго за єго погане війтованє, за піятики на громадский кошт, за бійки та всякі кривди, але маючи за собою пана комісари повітового і пана старосту, а надто маючи в селі добру купку урльопників, котрі за чарку горілки на слово начальника готові були переломити кости хоч би й рідному батькови, він зовсім не боявся громадскої ненависти і ніяких людских погроз, — а що вже сльози та проклинаня, так ті лишень до сміху єго доводили.

Так! Усе те було так! Нікого він не боявся, з кождого сміявся, кождому вмів досолити, як довго тілько бачив себе „на простогоні“, серед села, в корчмі, що була заразом і радницею, або хоч би і в своїй хаті, в котрій на полици хоронилась печать, а за столом під образами в дерев’яній окованій скриньці каса громадска. Гай, гай, всипав би він там бобу кождому, хто посмів би на него зирнути згірдним оком або сказати єму непокірне слово. Старий Хохлач міг би добре розказати, як смакує війтівский кулак, бо ще вчора вечером єго коштував. А ті синці, котрі від війтівскої палиці поніс на плечех, певно й за місяць не злізуть. Та ба, з такою худобою не можна інакше, — Рябина знає се добре, з уст самого пана комісара. „Пане вуйцє, — говорить єму той пан при кождій стрічі, — народ у вас бутний та непокірний, беріться ви добре до него, держіть в руках!“ І Рябина сповняє комісарску науку, бо то єго обов’язок, а що там якому Хохлачеви притім кости затріщать або що, — овва, не велике діло, корона єму з голови не спаде.

Але все таки цікава річ, що воно значиться, що сєгодні в церкві такий шелест зробився і що Хохлач так грізно стоїть під стіною, мов судія, і що всі люде з таким дивом поглядають на него? Рябина думав, що після вчорашнього старий Хохлач і з хати не вийде. Він потрохи боявся, щоб старий за побите не завдав єго до суду, і готовився сьогодні зараз по хвалі божій сам перший заскаржити єго до суду за напад на дім і зневагу війтівскої власти, він добре знав, що в такім разі єго жалоба буде старша і голоснійша від жалоби побитого Хохлача. Але тепер єго певність якось почала хитатися, немов би кожде з тих соток очей людских, звернених на него, виривало по одному камінчикови з тої кам’яної підвалини, на котрій він, бачилось, стояв непохитно в громаді.

Ледво скінчилася хвала божа, ледво панотець став перед намістними образами читати акафист до сладчайшого Ісуса, — коли весь народ, гнаний непоборимою цікавостю, попер із церкви на двір. Застукали підкови здоровенних чобіт о дерев’яний поміст, зашуршали солом’яні капелюхи, витягані зпоза лавок і скринь, зашепотіли сотки уст молитвами, а при дверех такий стиск вчинився, що якийсь цікавий малий хлопчина, потавши в густу товпу, запищав зо всеї сили. Звільна церков опорожнилася, тілько де-не-де стояли купки людей, панотець мляво якось дочитував акафиста, а тілько два закляті вороги — війт Рябина і старий Хохлач, стояли кождий на своїм місці і ніби то слухаючи церковної відправи, час від часу поглядали на себе очима, повними ненависти і злоби. По голосі і реготі, що з цвинтаря доносився до церкви, Рябина мимоволі домірковувався, що нині без якої „побліки“ не обійдеся.