Рябина (1940)

[«Записки історичного і філологічного факультетів Львівського державного університету», 1940, т. 1, с.208—210. (Публікацію підготував М. Возняк)]

Оповіданє з житя народного

І.

Ви про нашого Рябину питаєте, про Якима? Е, що він тепер! Зійшов таки на біду, особливо відколи жінка єго вмерла Так таки з Петрового дня єму пішло, ще відтогди, як війтівства зрікся. А богатир був! Цілим селом тряс. Іде було вулицею, як який магнат. Зустрінеш єго, і здаєсь тобі, що вулиця вузка. А заговорить до тебе, мов у дзвін ударить, то не гірше й перед самим старостою зацукаєшся, як перед ним.

Та бо й не переливки було попастися в єго руки, от що я вам скажу. Де ж таки, п’ятнадцять літ він у нас війтував, на п'ять опадів єго вибирали. Та що я кажу: вибирали! Так таки мусіли, бо ніхто против него й писнути не смів. А ту ще на вибори завсігди як не пан староста, то пан комісар приїде, і нехай но би хто посмів сказати, що не хочемо Рябини абощо! Ну, ну, не приведи, господи! Одно те, що пан староста або пан комісар зразу ніби не дочуває на тото ухо, відки такий голос іде, а коли голос таки не втихає, то зараз крикне:

— А хто там галасує? Ту не коршма, ту вибори, громадські! За двері з ним, коли впився!

А присяжним не треба сего й казати два рази. Хоч би ти був і найпоряднійший господар, і натще як до причастія, — зараз тебе, раба божого, за плечі, та за двері, ще й у потилицю по дорозі натовчуть!

Але се ще найменша біда, що голос твій пропав. Гірше те, що Рябина ту стоїть і все чує, і все собі на вус мотає. А той уже тобі певно й найменшого словечка не забуде, і все при нагоді пригадає, та ще так пригадає, що і в йорданській воді не обмиєшся! То сякий-такий, хоч і як єго не раз серце болить за громадську кривду, а поміркувавши та почухавшись, тай скаже: Е! Громада про те не згине, а я чоловік одинокий, тай моя шкіра мені близша, ніж громадська! Нехай єму пан біг усе те закарбує!

П'ятнадцять літ, кажу Вам, ішло так у нас отак у громаді. Рябина ріс як з води, забирав без даня рації громадські поля, рубав ліс, палив вапно, робив цеглу, возив дрова до соловарень, і богатів та богатів, так що далі й ліку не знав своєму богацтву. Більша половина села була у него задовжена, — проценти брав не согірше жида. В однім нашім селі щось з десять господарів повикуплював або й так повигризав з грунтів, а що поназбивав поля по других селах, то й не сказати. Правда, і перед тим він був перший богач в селі, тай за жінкою, кажуть, узяв щось чи не п'ятнадцять соток, але аж війтівство таки зовсім висадило єго на коня.

Як то сталося, того вам не вмію на докладь сказати. Бачите, що чоловік троха письменний був, в війську вислужив, по світі бував, з усякими людьми сходився, знав що й куди. А село у нас, хоч і не бідне, і велике, та темне. Школи не було, люде від віків порпалися в тій святій землици, робили панщину, їли хліб тай думали, що так буде й до віку. А ту прийшли нові порядки, треба було на кождім кроці добре дивитися, тай то видющими очима, — ну, і як раз на таку пору вибрали ми собі на лихо отого Рябину війтом. Він зараз пронюхав, що й куди, і де, як то кажуть, раки зимують. Писаря дібрав собі доброго, якогось старого пройдисвіта, піячину, але дуже владного до писаня, з тих, як то їх називають, покутних писарів був, бувалий чоловік, такий, що то бував на возі і під возом, за столом і під столом. Той зуби свої з'їв на крючках та на штучках. От такого кумпана дібрав собі наш Рябина, — так таки просто з шинку, п’яного-п’янезного виніс на віз тай до себе до дому привіз. Тут єго намістив, в своїй власній хаті світлицю єму відступив, годував, по(їв), і всяких штук від него навчався. Зараз оба метнулися по панах та по жидах. І у пана старости, і у пана комісаря, і у пана касієра податкового, і у пана надзирателя від фінансів, і у пана інспектора податкового, і у пропінатора, і у пана піджупника, і в раді повітовій, всюди наш Рябина запізнався, всюди вмів приподобатись, показати себе, як то кажуть налице. Всюди виступав поважно, сміло, говорив розумно, слів марно не пускав, але, що скаже, того й додержить, і кождому так умів під лад підійти, що всі не могли єго нахвалитися. Пан староста не раз говорив, що „то найпожонднєйши вуйт на цали повят"; пан інспектор податковий хвалив єго за те, що наше село ніколи не має ніяких рестанцій податкових; пан секретар ради повітової величав порядок, в якім у нас ведуться громадські протоколи, дневники, а пан маршалок, що був дідичем зараз в сусіднім від нас селі, і мусів що тиждня через наше село своєю четвернею переїздити до міста і з міста, не міг нахвалитися, як то порядно у нас удержані дороги і мости.

Одним словом, пощастилося нашому Рябині на війтівстві. Ми тяглися з послідного, щоби податки на час зложити, а хто не зложив, того грабили і грабежі жидови за пів дармо продавали, — а Рябині хвала за те, що рестанцій нема. Ми мучилися, три милі їздили по шутер, товкли камінє, ставили мости і удержували дорогу, — а Рябині хвала за мости та гостинці. А кілько сліз поплило в селі, кілько проклять пішло до бога, кілько було людської кривди та здирства, — про се ніхто не знав, до сего нікому не було діла.

Ба, надійшли вибори одні, надійшли другі, треті: і до повіту, і до сойму, і до Відня, і наш Рябина став ще міцнійше на ноги. Він просто права рука старости і маршалка повітового. Не то, що в своїм селі всі вибори так переводить, як єму хочеся і як панам треба, — ще й по других селах їздить, других людей на ту саму дорогу наводить. Ми то що — темні, на політиці не розуміємось, учителя в нас нема, панотець старенькі та немічні, нікому нам сказати розумне слово, як нам бути в тих виборах. А ту Рябина нагримить, наговорить, кому до розуму промовить, а кому й поза уха заїде, ну, і раді не раді всі йдемо за ним, як вівці за тим бараном, що чотири роги має. Тілько пізнійше ми довідались, що наш Рябина попросту торгував нашими голосами, продавав їх і гроші до кишені ховав, гендлював громадськими виборами так само, як громадським лісом, громадською глиною та громадським вапном!

Пробували ми деколи й до суду удаватися, та й то не помогло. За всі літа ніхто з Рябиною ані одної справи не виграв. Тай як би то що, а то судя у нас — нічого бога гнівити, чоловік чесний і по праву судить, та що Рябина з своїм пройдисвітом писарем усяке право вміє на свою користь перекрутити. Він і з возними в змові — коли що круто, возний другій стороні ферделюнку* не доручить, і чоловік на термін не стане — раз, другий, тай програв. Рябина й з адвокатами знаєся, всякій справі лад найде, всего припильнує, все хитро наперед уложить і що темний, несвідущий чоловік против него порадять! Шість господарів отак, втягнувшися з ним в право, і хат, і грунтів позбувалися, Рябина сам усе й загорнув, а їх з жінками й дітьми по жебрах пустив. Плачу — заводу було — господи, твоя сила, ціле село розлягалося, та що з того! Рябина немов і не чує. Я — каже — на своїм праві, бог мене судити буде! От так люде й покинули до суду вдаватися. Всі ходили як затуманені, і коли вже Рябина по що рукою сягне, то ніхто єму й не протиставиться, хибащо нищечком прошепче: Слава тобі, господи, що мене се лихо не спіткало!

Аж ото раз, на п’ятнадцятому року нашої тяжкої неволі, трафила коса на камінь, наскочив наш Рябина на таке, що вся єго сила, все єго панство та богацтво відразу мов крига присло, мов пара розвіялось. А як воно сталося, се я вам розкажу, коли ласкаві послухати.

II.

То так було. Десь за другою чи за третьою межею від Рябини жив старий Климко Казидорога. Він і свояком Рябині доводився, женатий був на старшій сестрі Рябині. То ніби шваґри собі були, але таке то й шваґерство! Бачите, тота сестра не рідна була Рябині, а така, що єї батько та був єму вітчимом. А ще до того той батько пристав був до єї матери, ну, то, знаєте, що там по манери лишилося, поле яке, худоба, то на ототу доньку, ніби то Казидорожину, три части, а на єї вітця, а Рябиного вітчима, одна часть. Він свою часть узяв і пристав до Рябинихи, а дочка єго за Казидорогу замуж вийшла, як доросла. Не велика там була єї материзнина, всего одна нивка в два прути, що як раз притикала до Рябинових нив. Поки ще дівка замуж вийшла, то жила у Рябинів, вони й поле єї вживали цілих десять літ. Ну, а як вийшла за Казидорогу, то вже годі стало, Рябини поле їй віддали, ховай, боже!

Жили вони так літ щось зо тридцять — не скажу вам напевно, але щось довго, і дітей не мали. Аж ось Казидорожиха взяла тай умерла. Вона й так, небіжка, не міцного здоровля була, все хиріла та нездужала Ну, вмерла, чоловік єї сам одинокий на всім обійстю лишився, як палець. А ту й коровина одна з другою є, і телятко, і поросяток троє, і поле необроблене — все рук людських потребує. Кинувся старий сюди туди, наняв служницю, приняв комірника, не велике там у него й господарство, — думає собі, чень якийсь час перепхаю, а там побачу, що бог дасть. Думка була у старого — оженитися вдруге. А він ще, правду сказавши, не такий то й старий був, літ може п’ятьдесять, а може й тілько не було. Лиш що посивів перед часом та згорбився, то й прозвали єго: старий Казидорога, тай старий Казидорога.

Аж ось одного дня, мабуть десь на самого Юра, приходить Рябина до Казидороги. Вони й давнішнє не жили з собою в приязни, бо з Рябиною таки ніхто не жив в приязни, відколи він війтом став, — то Казидорога здивувався дуже, чого Рябина від него хоче. Зараз поміркував, що щось недобре буде. Аж воно так і вийшло. Чи привитались там, чи ні, а Рябина просто до річи береся тай каже:

— Куме Климку, ти мені віддай моєї сестри відумерщину.

— Твоєї сестри? — каже Казидорога. — А то з якої рації?

— А з такої, що мені належиться. Воїна без тестаменту вмерла, дітей не лишила, так ти й не маєш права до того поля.

— Може бути, що не маю, — Казидорога каже, — але й ти не маєш. Яка вона тобі сестра? А поле се мені при свідках лишила.

— Е, що там твої (свідки), — каже Рябина. — А нотар був при тім?

. . . . . . . . . . . . . . *

__________________

* Замість Verladung, завізванє судове.

* Випунктоване віддерте.

. . . . . .  й свідки можуть сховатися. От тут . . . . . .   знав і жалю до мене не мав, що . . . .  на него свої плуги, під овес . . . . . .