[ЛНВ, 1901, т. 13, кн. 1, с.40–44]
Коли Хмельницький, засуджений гетьманом Потоцьким на смерть, утїк із вязницї і прямував на Сїч, трапило ся, що одного вечера проїжджав по-при великий лїс. Боячись попасти ся потемки в руки гетьманській погонї, він завернув конем у лїс, думаючи переночувати дебудь під дубом.
Доки була стежка вигідна, він їхав на конї. Та далї пішла гущавина, сумерки хапали за очи, і пан Чигиринський сотник мусїв злїзти з коня, взяти його за поводи і вести далї, ногами мацаючи стежку під собою.
Коли по його думцї вже був досить далеко від краю лїса, серед непролазної гущави, почав озирати ся, де би знайти місце відповідне для нічлїгу. Роздивляючись пильно довкола він побачив, як не дуже далеко від него блиснуло сьвітло.
— Що се таке? — подумав Хмельницький. — Погоня? Та нї, чого-б погонї затїсуватись у таку непролазну гущавину? Лїсові сторожі? Але-ж тут їм нїчого пильнувати. Панське полюванє? Але-ж не чути граня рогів анї дзявкоту псів. А може втїкачі, що прямують на Сїч як і я? В такім разї витайте до компанїї!
І він оглянувши підсипку на своїх пістолях та попробувавши вістря татарського ятагана у себе за поясом, перехрестив ся і почав разом з конем звільна пробирати ся крізь гущавину в напрямі до сьвітла.
Коли наблизив ся до него на яких пятьдесять кроків, опинив ся на невеличкій полянї, серед якої під віковічним дубом стояла малесенька хатка, покрита зеленим дерном замісь стріхи і майже вся вросла в землю. Крізь одно- однїсїньке віконце блимало сьвітло. Зрештою на полянї було пусто і тихо.
Переконавши ся, що засїдки нїякої нема, Хмельницький спутав свойого коня і пустив його пасти ся на полянцї, не здіймаючи з него сїдла, а сам, з рукою на рукоятцї ятагана пішов до хати і застукав у двері.
— Війди, — почув ся з нутра глубокий голос, мов з під землї.
Хмельницький торкнув ногою дубові дверцята і згинаючи ся глубоко війшов до хатчини. В нїй при огнищі сидїв старий-престарий дїд з білою як молоко до пояса бородою і сушив при огнї нашпиляну на рожнах рибу.
— Здоров, дїду! — мовив Богдан, ледво можучи випростуватись у низенькій землянцї.
— Здоров, гетьмане! — мовив дїд не озираючись.
— Гетьмане? Який я тобі гетьман? з зачудуванєм мовив Хмельницький. — Я бідний утїкач, простую на Сїч і прошу в тебе нічлїгу на сю ніч.
— Сїдай, гетьмане, гостем будеш! — мовив старий, усе ще не змигаючи оком і вдивляючи ся в червоне полумя огню.
Хмельницький сїв на дубовім ослінцї край вікна, пильнуючи заслонити своїми широкими плечима віконце так, щоб сьвітло не блимало на двір.
— Не турбуй ся, гетьмане, — мовив дїд неначе вгадуючи його думки, — тут ти безпечний. Зрештою що тобі суджено, того не минеш.
— А, так ти такий! — мовив усьміхаючись Богдан.— Умієш читати в тій темній книзї, де записана наша судьба? І там стоїть про моє гетьманство?
— Стоїть.
— Спасибі, дїду, за звістку! Тепер я безпечний. А більше й знати менї не потрібно. Може даси що перекусити, чи маю лягати натще?
— Перекуси, а потім ляжеш натще, — мовив дїд і подав йому одну сьвіжо всушену рибу зі свого рожна. Хмельницький підійшов до огнища, відірвав рибі голову і кинув у полумя, а потім, як чоловік голодний, не розщипуючи і не тереблячи її вкусив.
Та в тій хвилї почув у руцї і в устах щось холодне і слизьке. Зирнув, а се величезна гадюка без голови вила ся в його руцї. Виплюнув те, що вкусив — і се також був шмат гадюки. З жахом і обридженєм він кинув огидливу страву геть від себе. Дїд за той час не переставав вдивляти ся в полумя огню.
— Дїду, що се таке? — запитав Хмельницький отямивши ся від хвилевого перестраху.
— Йди спати, гетьмане, — мовив дїд. — Иньшої страви для тебе не маю, а що значить те, що ти бачив, про се не пора тепер говорити. Завтра дізнаєш ся.
Хмельницький вийшов із хати, постелив свою бурку під дубом і ляг. Хоч і як був утомлений цїлоденною дорогою, він не міг заснути. В його тїлї тремтїв іще перестрах, очи недвижно вдивляли ся в темний простір. На небі горіли зорі і їх сьвітло видавалось йому з сого місця якимсь дивним, незвичайним. По листю і гиляках старого дуба ходило якесь тужливе зітханє і торкало якісь глубокі, таємні струни в Богдановім серцї. Дивні думи миготїли в його голові, мов тихі, далекі блискавки, що віщують наближенє бурі.
Він пізно заснув, та вчасним ранком збудив його вірний кінь, сїпнувши його зубами за рукав. Богдан схопив ся, вмив ся в поблизькій криницї і відмовляючи ранїшню молитву наблизив ся до дїдової хати. Дїд уже не спав і вийшов йому на зустріч.
— Проспав ся, гетьмане? Ну, ходи, поснїдаємо.
Війшли до хати. Невеличкий ослінчик був застелений пишним турецьким килимом. На серединї землянки стояв круглий столик, вирізаний із дубового пня і застелений парчею. На столику на срібній тарілцї лежала сушена риба.
— Нї, дїду, не хочу твоєї риби! — з обридженєм мовив Богдан, пригадуючи вчорашнє.
— Не бій ся, гетьмане! Вчора була віща година, а сьогоднї нї. Сїдай лише і покріпись. Ось бач, і я їсти-му.
Богдан сїв. Голод переміг обридженє, а дїдова риба оказалась дуже смашною. Їли мовчки. Потім дїд зирнувши на Богдана здвигнув густими бровами і немов продовжаючи пасмо таємних думок промовив:
— А добре ти зробив, гетьмане, що вчора відірвав їй голову.
Богдан при тих словах підвів також очи і вдивив ся в дїда.
— Коли-б ти був укусив її не відірвавши голови, вона була-б заїла тебе.
— Чи се значить, що й ворожій силї, яка напосїлась на Україну, я відірву голову і вона не заїсть мене?
Дїд кивнув головою. Мовчав довгу хвилю. Потім знов промовив, мов із глубокого дна задуми:
— А то не добре, що ти кинув її геть, а не кинув у огонь. Я бачив, де вона впала, але коли потім поглянув, то вже не міг знайти її.
— Значить, ожила! Значить, жити-ме й без голови? Значить, я не поборю її до кінця ? — скрикнув Богдан.
Дїд понуро звісив голову. Довго мовчали оба.
— Але одно скажи менї, дїду, — промовив нарештї Богдан. — Адже-ж ти вчора дав менї був рибу?
— Так.
— Чом же-ж вона в моїх руках перемінила ся в гадюку ?
— Кажу тобі: віща година була.
— Але щож воно віщує, що як раз у гадюку, в таку нечисть?
Дїд задумав ся.
— Ти певно чув, гетьмане, а може й читав десь оповіданє про сьвятого Петра. Кажуть, що сьвятий Петро ходячи по сьвітї зайшов був десь у пустиню і три днї не міг знайти людського житла. Зголоднїв дуже, і почав молити ся Богу, щоб дав йому чим занести ся. Коли гляне, а з під каменя, на якім він клячав, вилїзає гадюка. А з неба чути голос: „Петре, бери і їдж!“ Але Петро зжахнув ся і мовить: „Господи, сеж нечисть!" А голос відповідає: „Не бій ся, чистому все чисте!" І сьвятий Петро простягнув руку, взяв гадину, аж бач, із неї зробила ся сушена риба.
— Ну, дїду, але-ж се як раз навпаки того, що було зо мною, — скрикнув Богдан.
— Так, гетьмане, — але-ж бо й ти не сьвятий Петро, а те дїло, яке ти маєш зробити на Вкраїнї — —
— Досить, дїду, досить! — мовив Богдан устаючи з місця і попрощавши ся з дїдом вийшов із землянки і подав ся в свою дорогу.
29.11.1901