Лис Хапко (1956)

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.57–58]

Лис Хапко був сином Лиса Микити і унаслідив єго натуру, і, як то звичайно буває, деякі батькові прикмети розвив дальше, а деякі занедбав. Лис Микита був добрий брехун і хитрець, інколи не без добродушного гумору. Лис Хапко не дуже любив працювати язиком, а більше покла­дався на зуби.

— Говорінєм ситий не будеш, ­— говорив він, — а що в зуби вхопиш, те вже певно твоє.

Правда, лисячих хитрощів і він не покидався.

— Треба, — каже було, ­— хоч про людске око чесним показуватись. Воно не так-то дуже невигідно, а зато як корисно! Якби так чоловік хотів собі вудила попустити і не держав себе на тузі, то швидко б єму й житя не стало. Зараз би вовком та розбійником та бог зна чим окричали, ну, а тоді з яким лицем би я міг у приличне товариство показатися? А так — що міні бракує? Живу собі тихо, сумирно, громада мене шанує, а що міні хочеся, те й так я зроблю. Ось візьміть на той приклад — іде курка дорогою та й журиться на свою голову. Інший би просто скік, курку хап, головку їй хруп та й до нори. Штука то, бачите, не велика, та подумайте, яка б зате про мене слава пішла по селі! Який скрегіт підняв би весь курячий рід! А тимчасом я собі спокійненько беру, висипаю насеред подвір’я край дороги жменю ячменю та й засяду собі збоку. Моя курочка йде, побачить ячмінь та й аж скрикне:

— О, то, то, то, то! Хтось розсипав, треба зазбирати!

І тілько що почне збирати, а я вискакую, та й хап єї за крило.

— Ага, злодійко, —| кричу до неї, — то ти мій ячмінь крадеш 1

— Та я збиррраю! — рипить вона. — Бачу — розсипаний, думаю — шкода!

— А так, тобі шкода! — А хіба не бачиш, що се моє подвір’є і мій ячмінь? Ну, дивіться, люде добрі, — говорю громаді, що збіглася на крик,— мав я троха ячменю, хотів завезти до млина та висипав отут на сонце про­сушити, а отся злодійка половину міні вже забрала!

— Тррри зерррна! Тррри зерррна! — кричить курочка, але се вже їй ні на що не здасться.

— Брешеш, злодійко! — кажу їй. — Глядіть, люде добрі, яке повне воле моєго ячменю набрала, ледво двигає. Розсудіть, панове громадо, що міні з нею робити.

­— Суд простий, — каже дехто з громади, — коли се в єї воли твій ячмінь, то відбери єго собі.

— Чи так, панове громадо? — питаю.

— А вже ж, що так, а не як, — кивають головами громадяне, і тоді вміло хап курочку за воле, розірву єго легонько, але притім мимоволі одним зубом захоплю й шийку, і моя курочка тілько раз крикне та й за присудом громади й дух спустить. А я витрушу ячмінь та й кажу:

— Ну, а тепер, злодійко, марш додому!

Але що злодійка, звичайно, лиш ніжками затрепле, то я посилаю по оглядача трупів, той говорить, що небіжечка вмерла через власну неосто­рожність, і я берусь поховати єї власним коштом і — забираю трупа до своєї хати.

[1898]