[Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906, с.45–88]
I.
Пріор єзуїтського манастиря в Тернополї, вернувши зі спільної манастирської їдальнї, злегка позїваючи лагодив ся прилягти і віддихнути після доброго обіду; а що день був лїтнїй та горяченький, то зняв чоботи і реверенду; коли в тім хтось застукав до дверей єго келїї. Пріор наморщив чоло, скривив ся неприємно і мовчав хвилину, і тілько після другого стуку сказав:
— Прошу війти!
З низьким, пересадно покірливим поклоном увійшов член конвенту, патер Ґавдентий.
— Чого вам потрібно, frater? — остро запитав його пріор.
— Я хотїв просити вас, clarissime, — зачав патер, зупиняючись край порога, — щоб ви вислухали мене. Я хотїв де об чім з вами побесїдувати...
— Або що? Стало ся щось важного? — різко запитав пріор.
— Н-нї, — протягнув патер, — щоб так щось особливого... нї, борони Господи! Але я хотїв попросити вас, щоб ви вислухали деякі мої думки і міркованя...
— А так, ваші думки! — з якимсь насьмішливим відтїнком в голосї сказав пріор. — Але чи не можна-б ті думки і міркованя відложити до відповіднїшого часу?
— Розумієсь, розумієсь, що можна! — поспішно згодив ся патер. — Тiлько-ж даруйте, clarissime, я думав, що власне тепер час найвідповіднїйший : шкільної науки нема, а крім того ще вам прийде ся швидко висилати звичайний щомісячний рапорт нашому преосьвященному вітцю провінциялови.
— Рапорт! — майже аж скрикнув пріор і цїлковито прочуняв ся з тої полудрімоти, в котру почала було заколисувати його неголосна і одностайна мова патрова, в супроводї бренькоту великих мух на шибках ократованого вікна келїї та цьвіркоту воробцїв посеред гиляк густих вишень, що так і нависали до самого вікна. — Рапорту! — повторив він ще раз і з під лоба позирнув на патра. — А вам яке дїло до рапорту?
— Сохрани Господи! — поквапно звиняв ся патер Ґавдентий. — Я дуже добре знаю, clarissime, що рапорт ваше дїло, і власне для того осьмілююсь трудити вас своєю просьбою, щоб ви могли виложити мої думки і міркованя і подати їх у свойому рапортї вітцю провінцїялови, розуміє ся, коли вони покажуть ся вам того гідними і до чогось здалими.
Але пріор, хоч і не зводив з патра Ґавдентия свого пильного погляду, не слухав уже його підлесливої, троха во́давої і одностайної бесїди. Нова думка раптово шибнула в него і заняла всю єго увагу. Він знав, що кождий патер має право секретно звертати ся до провінцияла з „рефератами", тобто з доносами на иньшу братию а в тім числї й на самого него, пріора. Але до недавня так якось складали ся дїла в манастирі, що тернопільський конвент жив як одна сїмя і нїхто із за взаїмних доносів не мав нїяких клопотів. Аж в сьому роцї справа нагло змінила ся на гірше. Нї з того нї з сего двох патрів перенесли з Тернополя до якогось гірського манастиря в Тиролї, що вважав ся місцем карної висилки, а замісць них прислали двох нових. Від тої пори немов мішок розвязав ся з усякими виговорами, реколєкциями і иньшими прикростями, що так і сипались з Кракова на нещасний тернопільський конвент. Пріор і всї патри в голову заходили, хто се так їм прислуговуєсь. Підозрівали раз того раз иньшого з поміж себе, тим більше, що всї чули себе винуватими в неодній поблажливости, в неодному занедбаню манастирської дісціплїни.
Патра Ґавдентия якось найменше підозрівали, щоб то він міг чинити ті „пакости"; раз для того, що від єго приїзду до Тернополя минуло вже більше як чотири роки, а перші роки єго пробутку між тернопільськими Єзуїтами власне були такі сумирні і щасливі ; а по друге, патер Ґавдентий мав серед решти братиї славу Якима-просторіки, або навіть якогось дурноватого. Слава та очевидно дуже нелюба була патрови; але про те він завсїгди піддержував її ріжними нехитрими способами. Почалась вона і прилипла до него головно із за преславного „місионерського походу сам на сам" до люблинської ґубернїї для католицької пропаґанди серед тамошнїх унїятів. Похід той скінчив ся не дуже то геройською втекою патра з границь Росії, де він, подібно як стародавнїй пророк Йона, пробув усего три дни і відки вернув ся без памяти від переполоху і удару, одержаного по́ночи карабиновою кольбою з могучої руки пограничного об'їздчика. З правдиво комічними жалобами розповідав патер про сей свій подвиг, а оповіданє єго за кождим разом доводило всю братию до вибухів невдержимого реготу. А сам патер Ґавдентий, немов і не запримічаючи того вражіня, кривив ся і кулив ся при тім як півтора нещастя, і запалюючись оповіданєм, то блїд то тремтїв, то хлипав, що очевидно ще до більшого сьміху побуджувало єго слухачів. А при тім патер виглядав таким простодушним, отвертим і незлобним, що годї було навіть уявити собі, щоб він міг писати доноси на своїх собратів.
А все таки, з якогось неясного підшепту, власне ся думка проблиснула в голові пріора в тій хвилї, коли патер спімнув про щомісячний рапорт. Він пригадав собі все, що знав про минувшину патра Ґавдентия. Він був сином бідного мазурського хлопа. В р. 1847 тарнівський єпископ Войтарович узяв його до себе на вихованє. По смерти єпископа він учив ся у Єзуїтів у Кракові, кінчив науки в Римі, де й став монахом і приступив до закону „імени Ісусового". Не знав пріор, яку славу здобув собі Ґавдентий у Римі; знав лиш те тілько, що по кiлькох лїтах сам ґенерал єзуїтського закону Беккс вислав його на місию до люблинської ґубернїї, де патер здобув таке блискуче „посрамленіє". Аж тепер, розміркувавши всї ті обставини, пріор в одній хвилн прийшов до переконаня, що знаючи надзвичайну важність „позициї" католицизму в люблинській ґубернїї і загалом у Росиї, римські верховоди мусїли прецїнь добре розміркувати, кому повіряють таке дїло, як місия, значить, і в молодім патрі мусїли добачити якусь запоруку її користного поводженя. А з того виходило, що патер Ґавдентий не мусїв бути таким дурником і просторікою, якого видавав доси із себе. Коли-ж воно так, то пріорови від разу все вияснювало ся, і патер Ґавдентий, може й сам сего не догадуючись, в одній хвилї виріс в його очах. Цїле поступуванє того придуркуватого патра від разу набирало зовсїм иньшого значіня, виростало до розміру дуже хитро придуманої і зручно переведеної, чисто єзуїтської інтриґи. При тім же пріор від давна вже догадував ся, що в Римі невдоволені заходами і роботою тернопільського конвенту, що від него, як від крайної твердинї на сходї, ждуть чогось більшого ; без відома почував він, що наближає ся якась переміна. І вдивлюючись пильно з під лоба в патра Ґавдентия, він не безосновно догадував ся, що се іменно й є віщун або навіть чільна сторожа того нового напряму в дїяльности закону, що мусїв змести його, як змів відісланих до Тиролю фратрів.
Під впливом тих думок і здогадів, що в одній хвилї прокинули ся в пріоровій голові, лице його приняло якийсь заклопотаний вид, і він помовчавши хвилину, так якось поспішно і уривчасто сказав: — Еге, ось воно як! Думки і міркуваня... Що-ж, дїло не погане! розуміє ся, розуміє ся, розміркуємо і спишемо... Сїдайте, reverendissime, сїдайте, коли ласка, ось тут! Я весь на ваші услуги.
Тонкий іронїчний усьміх пробіг по лицю патра Ґавдентия, коли він, низесенько кланяючись, засїв на простому деревляному кріслї за столом, при котрім з другого боку засїв пріор.
— Ну, reverendissime, — сказав пріор, коли вони оба засїли один насупротив другого, — про що таке ви хочете виложити мінї свої думки?
— Одна тілько у мене дума, clarissime, всїм нам спільна: добро і зріст нашої сьвятої католицкої церкви, — відповів патер Ґавдентий. — Вам, clarissime, очевидно, лїпше нїж мінї відоме положенє нашої церкви в тутешнім краю, а особливо положенє нашого конвенту тут, на самім східнїм аванпостї католицизму, перед самим, що так скажу, лицем грізного противника-православія.
— Ага, видно, видно, що я не помилив ся! — подумав пріор. — Се він, віщун реформи, підісланий до нас на шпігуна. Се він автор доносів! Ну, добре; тепер бодай я знаю, з ким маю дїло.
І звертаючись до патра, немов зачудуваний сказав:
— Але-ж даруйте, reverendissime, я, признатись вам, не зовсїм ясно розумію, до чого се ви річ ведете.
— Зараз буду мати честь вияснити вам се, — поквапно відмовив патер, — покірно прошу вислухати мене. Я хотїв тілько застерегтись перед вами, що я анї на хвилиночку не позволив собі нїколи сумнївати ся про вашу глибоку мудрість, докладне знанє і вірне зрозумінє окружаючих нас обставин. І коли я власним почином позволив собі позбирати деякі відомости, що дотикають теперішнього положеня і виснувати з них деякі виводи, так се зовсїм не з недовіри до вашого проводу, але радше тілько з горячої дбайливости про наше спільне сьвяте дїло.
Зачудуванє пріора перейшло в нетерпливість. Він почував якесь обридженє і ненависть до того приниженого лицеміра і доносчика, що ось сидїв перед ним; але рівночасно не міг не признати, що той в сьому разї поступає зовсїм в дусї правил єзуїтського закону. Та тількож сим разом річ доторкалась до пріора особисто, і для того чоловік в нїм узяв верх над Єзуїтом. Догадуючись, що перед ним сидить єго таємний ворог і шпігун, він зважив ся говорити з ним по просту, без звичайного фарисейства. „Поки що я ще тут старший, — думав він, — і мушу дати йому се почути; а там нехай буде, що буде!"
— Знаєте, reverendissime, — промовив він якимсь різким і згірдним тоном, — говоріть зо мною по просту і отверто. Я в Римі не бував, діпломатиї нїколи не вчив ся і завсїгди думав, що за нею криє ся порядна порция нещирости. А при тім же я міркую, що ми свої люде, так і говорімо-ж без непотрібної крутанини.
Патер Ґавдентий знов усьміхнув ся іронїчно, немов почував вдоволенє із за того, що так швидко вивів з терпцю старого пріора і заставив його так отверто висказати свою нехіть до него.
— Що-ж, воля ваша, clarissime, — сказав він усе тим самим, переборщено-смиренним голосом. — Моя душа чиста від скази нещирости, особливо перед лицем мого наставника, котрий повинен бути для мене першим по Бозї.
— До річи, reverendissime, до річи! — перервав йому пріор.
— Річ моя ось яка, — говорив далї патер Ґавдентий з незрушимим супокоєм. — Відомо вам, clarissime, до якої мети, до якого завданя намагає в сьому краю наш сьвятий закон. Заповідне слово, виголошене сьвятїйшим папою Урбаном „orientem esse convertendum", містить в собі всю нашу проґраму. Дорога до її виповненя все і всюди повинна бути предметом нашої ненастанної і як найпильнїйшої дбайливости.
— А тимчасом вам здає ся, що ми не досить уваги звертаємо на се наше завданє? — відповів пріор з неукритим невдоволенєм.
— Сохрани Господи, clarissime, сохрани Господи ! Нїколи я сего не думав! А надто, хто такий ті „ми" ? Адже-ж і я сам — часть їх, значить... Нї, нї, не до сего я веду свою річ. А ось послухайте! Не тайна то мабуть для вас (при сих словах в голосї його знов прозвучав іронїчний відтїнок), що в східній части сего краю живе народ, що вважає себе одноплеменним з народом по той бік Збруча. Але не в тім суть річи, а ось в чім: народ той приналежить нїби-то до католицької церкви, а рівночасно вважає себе членом грецької, то-б-то православної церкви. Ся... ся двоїстість релїґійної сьвідомости поміж двома ворожими таборами — як вам здаєть ся, clarissime, чи не мусить вона будити деяких сумнївів і побоювань?
— Он що! — майже аж скрикнув пріор. — Ви вважаєте положенє унїятської церкви двоїстим, значить, двозначним?
— Еге, clarissime, — твердо відповів патер Ґавдентий: — Не досить на тім, я міркую, що власне істнованє сего двоїстого, невтрального ґрунту тут, на границї, і є одною з найважнїйших перешкод до розширеня нашого впливу на той бік пограничної черти.
— Гм... думка се, будь що будь, цїкава, — холодно і напів згірдно процїдив крізь зуби пріор, — і я дуже рад би знати ваші докази, знати ті факти, що навели вас на такі виводи.
— О, що до того, clarissime, я готовісенький! — весело скрикнув патер. — Візьміть хоч би їх сьвящеників! Яка нам користь з того, що вони вважають себе католицькими сьвящениками, коли живуть з жінками ? Там де би треба працювати для католицизму, віддати себе нероздїльно і безумовно його інтересам, вони слухають своїх жінок, поступають так, як їм наказують їх родинні відносини!
— Все се правда; але все се старі річи, і певно ще й перед вами нераз були розмірковуванї, — гризко замітив пріор. — Що-ж, коли не наша сила се змінити. Дїло се ухвалене і затверджене синодами та апостольським престолом.
— Про се ще ми поговоримо, — з незрушимою певністю відповів патер. — Але ось вам ще друга обставина. Чи-ж не видаєть ся вам безглуздим і нерелїґійним таке вихованє молодого поколїня сьвящеників, яке веде ся у тих греко-католиків? Що-ж то за сьвященик вийде з молодого чоловіка, котрий завтра має бути посьвяченим на єрея, має приняти найвисше церковне таінство, а сьогоднї, замісць в скупленю духа приготовитись до того сьвятого акту, їздить по празниках, витинає „козачка" та „коломийки", завертає голови попадянкам і нї про що більш не думає, як тілько про те, щоби найти собі наречену з добрим посагом і позбути ся довгів, нароблених у семінариї?
Патер очевидячки почав запалюватись, уносячись за течією власних думок. Бесїда його, зразу млява і підсолоджена, робилась живою і пристрасною, і пріор починав прислухуватись до неї з більшою увагою.
— Справдї, се дїло непідходяще, — сказав він, — та тільки й сего, здаєть ся, ми не в силї переробити.
— Тiлько слів Христових і доґматів сьвятої католицької церкви нїхто не в силї змінити, — з запалом промовив патер. — Все иньше — людські установи, заведені в часї і для часових потреб. Зміняють ся обставини, то зміняють ся й потреби, а на їх місце настають нові; от тому-то й установи повинні змінюватись відповідно до нових потреб і обставин. Ви, clarissime, згадали про давнїйші буллї і синоди, котрими унормовано положенє унїятської церкви. Не забувайте, що все се було дві чи три сотки лїт тому назад, коли тут істнувала могуча католицька держава-Польща, коли православіє було в упадку, а католицька церков без ущербу для своєї могучости і поваги могла робити уступки місцевим традициям. Тепер обставини змінили ся! Тепер усякий попуск з боку католицизму приятелі й вороги його готові вважати доказом його справжньої слабости. Тепер, clarissime, коли ми справдї стали слабші, нам треба бодай вдавати з себе сильних, сякими чи такими способами сильних!
Пріор слухав сеї огнистої бесїди, широко витріщивши очи. Такого запалу, такого широкого погляду на дїло він не ждав у простого патра. Не лишалось нїякого сумнїву, що отсе перед ним сидїв аґент доволї великого розміру.
— Ну, нехай би взяти, що все се так, — згодив ся він, — що все се можна змінити. А все таки цїкаво-б знати, що і як ви хочете зробити?
— О, для сего досить тілько добре знати, як стоїть дїло в теперішньому часї, а спосіб нашого поступуваня визначить ся сам собою. Треба твердо переконати себе в тім, що положенє тої так званої унїі зовсїм хитке, що в нинїшню пору вона — ростина без коріня: від православія відстала, а до католицтва не пристала. Ну, скажіть, чи може бути що більш безглуздого від того домаганя якоїсь автономії, якоїсь народної церкви з боку унїятів! Адже-ж католицька церков тим тілько й міцна, що одноцїльна і сцентралїзована, що все держить ся тої засади: хто не зо мною, той против мене. Автономія, нейтральність в часї боротьби, се-ж те саме, що зрада. Ось чому ми поперед усего повинні викоренити всї ті автономічні забаганки, утвердити католицизм sans phrase, і тодї тілько будемо мати в руках могучу підойму для дальшої боротьби зі сходом.
Патер Ґавдентий зупинив ся, щоб перевести дух. Чоло його покрило ся краплями поту, а в кутках рота повиступали шматки білої піни. Пріор сидїв мовчки, з виразом задуми на повному, блискучому лицї. В кінцї він сказав:
— Що-ж, reverendissime, думки ваші дуже цїкаві, і я, розуміє ся, подбаю проте, щоб довести їх до відома тих, кому се належить ся знати. Менї здаєть ся навіть, що сам народ зовсїм не буде супротивний такому починаню. Я знаю досить добре унїятську людність сего города і бачу, що вона дуже радо ходить до костьолів на латинську службу божу. Бував я нераз і на католицьких відпустах в Милятинї, Кохавинї, Кальвариі і власними очима бачив, які маси унїатського народу сходять ся на ті празники. Отсе й наводить мене на думку, що сам тутешнїй народ прихиляє ся до латинського обряду може більше, нїж до грецького, і не буде супротивляти ся таким реформам, які ви запевне собі намітили.
— Факти, clarissime, котрі ви навели, дуже цїнні і цїкаві самі собою, — відповів патер, — та тілько, жаль сказати, се тілько один бік медалю. Ви покликаєтесь на латинські відпусти в Кальвариі і Милятинї; я вам покличусь на унїятські відпусти в Гошові і Зарваницї, куди що року сходить ся майже така сама сила народу, як і на ті, про котрі ви згадуєте. Значить, тут очевидячки не в обрядї головна сила, а в тім, що народ любить ходити на відпусти, не дуже дбаючи про те, куди й на які. Але я вам покажу ще один факт. До православного Почаєва, хоч він і за границею, вандрують що року тисячі отсих унїятів, а тимчасом католицькі відпусти патрів Домінїканїв у поблизькім Підкаменї, по сей бік границї як раз напроти Почаєва анї руш не можуть дійти до такої слави. Ось вам факт, над котрим стоїть подумати!
— Але позвольте, reverendissime, якже-ж се вияснити? — запитав зачудуваний пріор.
— Ось се то й важко, що вияснити сего факту майже зовсїм не можна без допущеня такої думки, що унїя не тілько сама собою дволична, не тілько не повинна бути толєрована в нинїшню пору з поглядів полїтичних, але показалась зовсїм непригідною для релїґійного вихованя народнїх мас, насаджуючи в них рівнодушність до самих основних релїґійних правд, двоєвірство або навіть цїлковитий брак усякого релїґійного переконаня.
— Ну, се вже пересолено! — почав було сперечати ся пріор.
— Hi, clarissime, — перервав йому патер Ґавдентий, забуваючи про всяке пошанованє для чина свого начальника. — Попереду вислухайте мене? а тодї вже судїть! Недавно тому, вертаючись з Підкаменя, здогоняю отсе неподалїк села Товстохлопів купу богомольцїв. Зайшов я з ними в розмову.
— А відки Бог провадить? — питаю їх.
— Та з прощі, — відповів мінї чоловік, що йшов попереду богомольцїв.
— А куди ходили на прощу ? — питаю дальше.
— Та в Почаїв.
— В Почаїв? Ну, і якже вам там сподобалось?
— Та якже би, добре, — простодушно відповів чоловік.
— Добре ? Бійте ся Бога! — не міг здержатись я, щоб не скрикнути. — Що-ж там такого доброго ? Хиба-ж ви не знаєте, що там шизматицька відправа ?
— Та Бог його знає, — відповів чоловік, чухаючись в потилицю, — чи шизматицька, чи не шизматицька. Не наша річ про те судити. Нам досить знати, що й там Бога хвалять. Тай ще одно знаємо, — додав і окинув мене якимсь насьмішливим поглядом, — що там за сповідь менче беруть, нїж у Підкаменї, а до того ще зимою в церкві топлять.
Розповівши се все, патер Ґавдентий для більшого ефекту замовк і сидїв так кiлька хвилин з розпростертими руками, з отвореним до половини ротом і витріщеними очима, немов прошиблений перестрахом і обуренєм.
— Якже на ваш погляд, clarissime, — запитав він перериваючи мовчанку, — чи се не блискучий доказ цїлковитого упадку релїґійного почутя серед маси унїатського народу? Адже-ж можна-б подумати, що тих людей доси не доторкнулось сьвітло Христової віри!
— Так, се правда, — сумовито потвердив пріор. — Сего факту не можна так полишити. А не знаєте ви, відки се були ті люде?
— Із Товстохлоп. Я зараз же про се розвідав ся.
— А хто там у них сьвящеником?
— Чимчикевич.
— Хто такий? Чимчикевич? Щось бо я доси не чував такого прозвища.
— І не дивота, бо се справдї допотопний піп. Старий-престарий, і отсе вже трийцять лїт нїкудїсенько не виїздить зі свого села. Дивогляд, а не піп. Рік тому назад я якось проїздом був у него і познайомив ся з ним.
— Ну, добре, про се ми побалакаємо пізнїйше, — перервав йому пріор. А тепер скажіть, до яких властиво заключин дійшли ви і які раяли-б средства для виповненя ваших намірів?
— Я осьмілююсь подати до одобреня висших властей ось які ради. Поперед усего впливати на простий народ по селах і місточках, викорінювати поміж ним заразу двоєвірства і систематично виховувати в нїм релїґійний католицький дух.
— Добре, але якими способами? — запитав пріор.
— Способи звичайні. Треба устроювати по селах і місточках, а особливо поздовж границї, систематично процесиї і місиї з як найбільшим торжеством і відповідними проповідями. А на письменних по містах і по селах впливати при помочи відповідних до того наших видань, як се з таким поводженєм практикує ся вже нами в західній части Галичини.
— Цїлковито згожуюсь з вами, revenrendissime, — сказав пріор і стиснув руку ненависного патра. — Все се розумно придумано, і менї здаєть ся, що ваші ради повинні найти повне одобренє властей.
— Non mihi, clarissime, — смирно відповів патер, — sed ad majorem gloriam nominis Jesu. Що-ж доторкає ся до унїатського духовенства, то треба нам роздїлити його на дві катеґориї. Є між ними хитрі, котрі устами визнають унїю з Римом, а душею тягнуть до православія і під видом „очищеня обряду" силкують ся підігнати унїю під православні форми, віддалюючи ії чим раз далї від сьвятої римської церкви. Таких треба вважати нашими лютими ворогами і поступати з ними так, як з ворогами на війнї. Треба держати над ними ненастанний надзір, і скоро тілько вони подадуть який найменший повід, компромітувати їх перед властями і їх власною паствою. Друга катеґория — се допотопники, убогі духом і добродушно наівні. Сих, розуміє ся, більшість, і їх треба привертати ласкою, піддобрювати їх всякими спокійними способами і звільна перероблювати на наші знаряди... Рівночасно з тим треба обернути головну увагу на добір єрархії з поміж сторонників нашого напрямку і на вихованє молодїжі в нашім дусї, а особливо треба пильнувати, щоб молоде поколїнє попів висьвячувалось не инакше, як в безженьстві. При всїм тім само собою розуміє ся, що унїятам мусить бути остро заборонено ходити на православні відпусти до Почаєва або навіть до Кієва.
Пріор справдї аж увесь прояснив ся і розрадував ся, — таким простим, льоґічним і величним показав ся йому плян, придуманий патром Ґавдентиєм. Все, чого не могли доконати Йосафат Кунцевич, Велямін Рутськнй, Шептицький, Рилло і другі обєдинителї обряду, а не могли доконати іменно для того, що обєдиняли вершки, не сягаючи до коріня, вдоволяючись формою а не перероблюючи духа мас, — все се являлось тепер таким легким і близьким, всему вказана була така проста і, здавалось би, натуральна дорога розвитку, що приходялось тілько дивувати ся, як се доси нїхто не попав на такі вірні і явні слїди. Єзуіт і Поляк різночасно ворухнулись в душі старого пріора, бо він, хоч довгі лїта привик служити законови, то все таки зі своїх молодих лїт заховав і патриотичну іскру в формі неясних мрій про велику, могучу і строго католицьку Польщу від моря до моря. Все, що відвойоване буде православію і унїі, по його думцї само собою впаде в подолок католицизмови і Польщі. І не можучи вдержати своєї радости, він притьмом кинув ся обнимати патра Ґавдентия.
— Ах, reverendissime! Вислухавши ваш плян, я, старий, і то помолодшав! — скрикнув він. — Нї, се справдї дуже, дуже уваги гідні замисли, і будьте певні, що я всякого труду і впливу свого доложу, щоб вони були введені в дїло. А в тім здаєть ся, і ви самі маєте особисто деяку переписку з властями ?...
Питанє се закинене було так невинно, злегка, випливало так просто з тих відносин, які між ними витворились перед хвилею, що патер Ґавдентий, упоєний своїм торжеством і тим великим вражінєм, яке визвала у пріора його краснорічива промова, в першій хвили не здобув ся на брехню.
— Ну, так, — сказав він, — інодї, з обовязку мойого менї доводить ся...
Злобною радістю заблищали невеличкі пріорові оченята. Добродушно всьміхаючись і стискаючи патра за руку, він поспішно підхопив:
— Ну, так, ну, так! Я так і думав, що се ви інколи, розуміє ся, зі свого обовязку, та пишете доноси на нашу братию! Що-ж, reverendissime, се похвально, навіть устави наші се наказують. О, нї, не глядїть на мене з таким замішанєм! Я нїчогісїнько! Противно, навіть дуже мене се радує. Ви такий здібний і досьвідний чоловік, і неохобно мусите піти дуже високо, а се прецїнь у нас одинокий спосіб! Ваші замисли і пляни я постараюсь докладно передати куди слїд, а вже й ви зробіть ласку і не забувайте мене в своїх молитвах і в своїх... хе, хе, хе... рапортах!
І за сим словом, чемненько кланяючись і гуторячи без упину, пріор вивів остовпілого і збитого з пантелику патра Ґавдентия на коридор, а сам перед його носом замкнув за собою на ключ двері своєї келїї.
II.
Минув як раз місяць після сеї розмови. І знов патер Ґавдентий у пріоровій келїї, з покірливим i приниженим видом, сидить насупротив отця пріора, готов слухати, по що той велїв покликати його.
Не весело жилось патрови в конвентї сей місяць. Правда, нїхто не обізвавсь до него нї з одним докором, нїхто й одним словом не виявив йому анї ворогуваня, нї обуреня, але по-при те давнїйша його сьміховальська роля від разу обірвала ся, всї відвернули ся від него, а ті, що вперед так любили слухати його оповідань і жартів, тепер або минали його мовчки, або перекидувались з ним самими конечними, короткими словами. У кождого з братиї при стрічі з ним поневолї якось простягалось лице, зішнуровувались уста, і обличя приймали пісний та набожний вираз. Весь сей місяць був для патра Ґавдентия як одно ненастанне sillentium, котре ставалось ще тим дошкульнїйше, бо пріор анї на крок не випускав його з манастирських мурів, не посилав його, як бувало, на служби нї в міські нї в замісцеві церкви.
Патер непохитно зносив сю загальну неприхильність до него братиї, але все таки видко було, що вона дуже живо допікала йому і що він уважав її великою для себе оскорбою. Адже-ж він не робив нїчогісїнько противзаконного! Адже-ж хто знає, може й кождий із братиї преспокійно робив те саме! А отже-ж вони приязненько розмовляють один з одним, гуляючи вкупі по манастирськім саду, сьміють ся, жартують, плещуть один одного по плечах, рвуть разом спілі вишнї, а тілько його одного обминають, як заповітреного.
— Все се інтриґа того сибарита, того дрантивого пріора, — аж скреготав з лютости зубами патер, ходячи там і назад по своїй самотній келїі. — Але пожди лишень ти, — кричав він і грозив кулаками до стїни, — прийде ще й мій час! Порахуємось ми з собою !
От тим то й не диво, що вся злість, уся ненависть патра Ґавдентия громадилась над головою пріора, і що кожда стріча з тим єго „першим по Бозї наставником" була для него дуже важка, тим важкійша, що до ненависти і злоби мимоволї якось домішувалось глибоке почутє встиду і пониженої людської гідности.
Пріор розумів усе те дуже добре, але розумів також, що раз відкритий як шпігун, патер Ґавдентий став ся супроти него зовсїм безсильним, і для того всякими способами старав ся продовжити і заострити муки безталанного патра. І так в спільній їдальнї він казав йому сїдати насупротив себе; було се гонорове місце, де сїдав звичайно той з братиї, хто в цїлім конвентї вважав ся першою особою після пріора Але пріор не удостоював Ґавдентия нї одного слова, розмовляв з тими, що сидїли поруч него, не перестаючи тимчасом проверчувати його своїм проникливим, добродушно - насьмішливим поглядом. Патер Ґавдентий весь ажь горів на своїм почеснім місцї під тими поглядами пріора, — він почув від разу, що пріор захотїв посадити його на прилюдне позорище, і весь час сидїв мовчки, згорбившись, з похиленим лицем, силкуючись нїкого не бачити і нїчого не чути. Він нї за що не був би осьмїлив ся заговорити до свого сусїда, бо майже напевно знав, що той прикине ся, мов би не чув нїчого і відверне ся, а довкола стола пійде тихе, з'їдливе, гадюче шушуканє. І от, дякуючи тій невинній хитрости благочестивого пріора, спільні обіди стали ся для патра Ґавдентия ненастанною тортурою; ложка страви не йшла йому в рот, кождий шматок хлїба кусав він так, як би їв своє власне тїло, а з обіду вертав весь спітнїлий, задиханий, розбитий. За той місяць він міцно похудїв, очи запали в голову, і уста ще дужше витягнути ся та поблїдли.
Але ось стала ся якась незвичайна річ: пріор велїв покликати Ґавдентия до себе до келїї. Нїщо й казати, що патер ішов туди не дуже то в побожнім настрою духа. Пріор зустрів його своїм звичайним, жартовливо-насьмішливнм поглядом, і не даючи йому сказати анї одного слова, повів свою річ:
— А як же, а як же, reverendissime, як я вам казав!... Сїдайте, сїдайте, будьте ласкаві, ось тут... Іменно, як я вам казав, так і сталось. Ось вам письмо від отця провінцияла, і дуже, навіть дуже милостиве для вас! Розуміє ся, се й не дивота; ви цїлковито заслужили собі на таке довірє начальства !
Говорячи се пріор розгорнув лист провінцияла і положив його перед собою на столї. Патер Ґавдентій простягнув руку, щоб узяти лист.
— Нї, даруйте, reverendissime, — сьміючись сказав пріор і накрив лист своєю широкою, мясистою долонею, — лист сей не до вас адресований, а поки-що ще до мене. Я тілько маю вам переповісти його зміст, а іменно те, що ваші вказівки приняті ласкаво і вам таки наказано поручити виповненє першого їх пункту, то значить, устроюванє місий і казань, де і як се вам видасть ся потрібним. Розуміє ся, що всї ми зобовязанї допомагати вам в сьому дїлї, але в плянах висшої власти лежить, щоб дїло се з початку велось нишком, незапримітно, зовсїм так, як ви вмієте, — не переминув уколоти Ґавдентия пріор.
— Воля начальства — воля божа, — скромно і покірливо промовив патер: — і я готов хоч зараз же принятись за дїло.
— Отсе то й гарно! — сказав пріор. — Але в такім разї скажіть, який ваш плян і яку ми повинні оказати вам підмогу?
— Я хотїв би устроїти першу місию в тих самих Товстохлопах, про котрі я уперед мав нагоду згадати в розмові з вами.
— Еге, пригадую, пригадую! — потвердив пріор. — Ви називали навіть тамошнього сьвященика, — якесь таке прозвище...
— Чимчикевич, — підповів патер.
— Еге-ж, еге, Чимчикевич. Що се за проява така?
— Дуже цїкава проява, — відповів патер, — і власне ся проява заставляє мене від Товстохлоп розпочати свою місионерську дїяльність. Подумайте лишень: дїдуган вісїмдесятилїтнїй, дивачиско, осьвіти майже нїякої, стотнїсїнький хлоп поміж хлопами, про догмати віри нїякісїнького розуміня, — одним словом, поява допотопна. І при тім предобродушний чоловік, наівний і довірливий, як дитина. Так що з одного боку місионерська дїяльність в Товстохлопах дуже потрібна, а з другого боку тут власне найлекше її розпочати, бо-ж Чимчикевич менше нїж усякий иньший має здібности до ставленя якогось опору.
— Ну, і гарно! Боже вам помагай! Але для чого ви думаєте, що місионерська дїяльність в Товстохлопах більше потрібна, нїж де інде?
— Але-ж подумайте, clarissime, що сей допотопний чоловік жиє там пятьдесять лїт, і які-ж то науки подає він свойому стаду! Поміркуйте, що проповідї говорить він усего два або три рази до року; тай які проповідї! По просту чудасїя тай годї! Сусїдні попи переказували менї їх дословно, бо проповідї ті стали між ними „притчою во язицїх“. „Дїтоньки, сьогоднї Ісус Христос народив ся В Вифлеємї, містечку жидівськім, у стайнї бідній і убогій. Так, так! А з паном комісарем податковим раджу вам не заходити собі, бо що вам з того прийде ? А ? Його рука, його й сила. От що. Благословеніє Господнє на всїх ва-а-ас!..." Або ось другий образець: „Дїтоньки мої, сьогоднї Христос воскрес їх мертвих, а завтра у нас храмовий празник. Памятайте собі, щоби нїхто з вас завтра не був пяний анї бреверій нїяких не робив. Боже вас сохрани! Чужі люде посходять ся, що би то за честь була для громади, а ?... А тота громадська толока — час би вам уже зійти ся і порадити ся, що з нею робити... Чую, що там жид до вас підсусїджуєть ся, арендувати хоче чи що... Ге, старшина? Памятайте собі, що як тілько мінї впустите жида до села, то я й бачити вас більше не хочу ! Анї чути про вас не хочу, не то що! Рцем вси от всея души, от всего помишленія нашего рцем!..."
Пріор реготав ся невдержимо.
— Ну, замучили ви мене, reverendissime! Ха, ха, ха! Перестаньте, ради Бога! Та хиба-ж се можливе ?
— Цїлковита правда, clarissime. Але на що вам більше, досить тілько поглянути на його житє-бутє, щоб переконати ся, що по нїм і не такого ще можна надїяти ся. Живе він в бідній хлопській хатчинї, старій і перекривленій; живе сам як палець, тілько з старою служницею Хвеською, глухою на одно ухо, і з старезним слугою Прокопом, слїпим на одно око. Громада побудувала було колись Чимчикевичеви з власного почину гарну резиденцию при головній улицї, насупроти церкви; але він спершу нї за що не хотїв перебирати ся до нової домівки; а коли нарештї його таки присилували, прожив у нїй несповна дві недїлї, ходячи по широких покоях, як сам не свій і все жалуючись, що йому там за обширно, мов серед степу. А нарештї взяв і по ночи перебрав ся назад до свого „зимівника", а в новій, обширній резиденциї, як в стодолї, зложив хлїб. І виставте собі скандал в селї і в цїлім окрузї, коли з усїх вікон нової резиденциї виднїлись самі вистобурчені снопи. І нї за що в сьвітї не мож було спонукати старого дїда, щоб знов перебрав ся туди жити. Прийшлось громадї, щоб запобігти загальному посьміховищу, одно тілько зробити: чим скорше вимолотити попівський хлїб зложений в новій резиденциї і відтак повернути ту резиденцию на громадску радницю, читальню і шпіхлїр, а попа лишити в його старому гнїздї.
— Ну, та й лепського-ж ви собі вибрали противника, reverendissime! — сказав пріор, шовковою хусточкою втираючи сльози, що котились по його лицї зо сьміху, але все таки не без їдкої насьмішки в голосї. — З таким противником боротьба мусить бути легка і побіда певна.
— Що-ж, clarissime! — покірно відказав патер, — коли жито поспіє, колосє починає хилити ся під серп.
— Гарно, гарно, з Богом і на жниво! А коли-ж думаєте вибратись?
— Думаю, що в загалї нї по що гаяти час. В найблизшу недїлю можу сказати першу проповідь в Товстохлопах.
— Гарно. Сьогоднї у нас понедїлок. Сьогоднї ще я напишу до того вашого Чимчикевича, щоб приготовив усе, що потрібно для місиї, а в суботу по службі божій ви й рушите в дорогу.
— Як ваша воля, clarissime! — відповів патер.
Оба вони встали з місць. Пріор провів патра до дверей, а на єго низькі поклони відповів своїм звичайним, добродушно-насьмішливим усьміхом.
III.
В суботу по раннїй службі божій патер Ґавдентий сїв на приготовану для него манастирську бричку і весело покопотїв за місто. Днина була чудово гарна. По полях, куди оком кинеш, блискали серпи, бренькотїли коси, розлягали ся сьпіви, сьміх і переклики робучого люду. Лїтня полева робота кипіла під палким соняшним промінем.
Після душного манастирського повітря патер Ґавдентий подвійно любував ся і роскошував тим широким, вольним простором, тим сьвіжим запахущим вітерцем, що потягав від далеких соснових лїсів Брідщини, тою величавою, хоч і одностайною подільською картиною.
Дорога до Товстохлоп була хоч і добра, але зовсїм не близька. Була вже пообідня пора, коли легка на ресорах бричка, злегка торохтячи по твердій, глинистій дорозї, в'їжджала в тїсне подвірє тойстохлопської резиденції.
— А, reverendissime! — закричав з під якоїсь повітки отець Чимчикевич, з далека побачивши патра Ґавдентия як сей вилїзав з брички: — Попелом, попелом ноги посипати таким рідким гостям! Що за бурі, що за тучі загнали вас у наші сторони, га ?
Патер Ґавдентий нїчого не відповів, лиш усьміхаючись солодко з широко розпростертими раменами підійшов до старого і сердечно обняв його.
— Просимо, просимо близше! Не погордуйте нашим домом! — припрошував Чимчикевич, нипаючи довкола Єзуїта. — Прокопе, гей, Прокопе, — обернув ся він до свого слуги і товариша, — а приладь там вівса і сїна їх коням, та поможи порозпрягати !
— А може вони зараз поїдуть, прошу єґомостя? — лїниво буркнув Прокіп, ворожо поглядаючи своїм одним оком на непрошеного гостя.
— Ну, ну, поїхати вони поїдуть, — добродушно сьміючись відповів Чимчикевич. — На парафію до нас не приїхали, то певно. Але й не зараз поїдуть, Прокопе, не зараз, Так швидко ми їх не пустимо. Гей, Фесько, а де ти, стара?
— Я тут, єґомостинку! А чого вам?
— Приладь-но ти нам, бабусю, деяку закуску; розумієш ?
— Загнати гуску ? — запитала глуха бабуся; і Чимчикевич, не маючи охоти кричати голоснїйше, почав на пальцях вияснювати їй, чого йому треба.
— Ось правдивий образ цїлої сеї церкви, — думав патер Ґавдентий, придивляючись і прислухуючись до всего, що дїяло ся довкола, — здитинїлий пастир, а стадо його на половину глухе, а на половину слїпе.
Але отсе о. Чимчикевич, хапаючись та дріботячи ногами, кинув ся проводити патра до своєї сьвітлички, що служила йому за одним разом за спальню, їдальню і канцелярию.
— Сїдайте, reverendissime! сїдайте ! — просив він, присуваючи простий деревляний столець, поки Єзуїт обдивлював ся по його домівцї. Правду кажучи, не було там що й обдивлюватись. Сьвітличка невеличка, чиста і по просту обставлена деревляними меблями; деревляне ліжко в кутї, прикрите старосвітським ліжником сїльської, але дуже красної роботи, з боку столик завалений метрикальними книгами в міцній, шкуряній оправі, на котрій, насукір загальному сїльському звичаєви, не було видно анї одної порошинки; в другім кутї невеличка за склом шафка з книжками, а на стїнї під старосвітським образом св. Миколая висїв круглий і великий як возове колесо вівсяний вінець, переплетений гильками червоної калини. Посеред сьвітлицї стояв великий, чотирогранний дубовий стіл, накритий мережаною скатертю, а на ньому в деревляній мисцї лежали тілько що вирізанї, золотисто-бурштинові крижки меду і заповнювали всю світлицю сильним медовим запахом.
— Отже як знав, що гостї будуть, так таки душа віщувала! — весело мовив Чимчикевич. — Немов би щось тьохнуло мене по обідї: а піди, вийми меду! А славний у мене мід, reverendissime ! Прошу лишень, будьте ласкаві стрібувати!
Патер все ще сидїв, мов води в рот набравши. Цїлковита наівність і добродушність того дїдуся троха якось змішали його. Але супротив покуси запахущих медових щільників він не міг остоятись. Присунувши свій столець близенько до стола, він узяв гарно вирізувану деревляну ложечку, і звільна висисаючи медові щільники, розпочав з Чимчикевичем розмову. Розумієть ся при тім, що Чимчикевич говорив усе по своєму, по руськи, а Єзуїт як найдобірнїйшою польщиною, пильно вистерігаючись, щоб анї разу не осквернити свого язика руським словом.
— Еге-ж, пан-отченьку, — з видом щирого вдоволеня розпочав Єзуїт, — про се нема що й говорити, славний у вас мід, славний! Не дурно про вашу пасїку слава йде по цїлім окрузї. Від разу видно, що тямуща рука коло бжіл ходить.
— Пятьдесять лїт, reverendissime, пятьдесять лїт з бжолами захожу ся, то й як же мінї не знати їх натури і звичаїв?
— Пятьдесять лїт! — скрикнув патер, немов би Чимчикевич сказав йому Бог зна яку дивовижну новину. — Он воно як! Так ви вже пятьдесять лїт сьвящеником ?
— Е нї, попом я вже пятьдесять і пять лїт, по просту відповів о. Чимчикевич. — Адже-ж постійте ! Сьвятив ся я тодї, як Наполєона били — під Ватерльоо чи де там! То кiлько тому буде? Здаєть ся, в 1815 було? А? Славний час був, reverendissime! Не дай Боже дожити другого такого!
— Так ви гадаєте?
— А вже-ж, що не як. Ну, а потім пять лїт кидали мною по адмінїстрациях. Назнав ся я біди — крий Господи! І горів і тонув, і мерз і мок, як то кажуть. І жінка покійниця в тій нуждї померла; а жінка, reverendissime, у нашого брата перша і остатня. І тут я, на сьому місцї, пятьдесять лїт держу ся. Як те боже дерево, де його Бог посадив, там і росте; доки Його сьвята воля. Слава Йому і поклін! Чи як ви думаєте, reverendissime, га?
— Тай село у вас славне, нема що й казати, — провадив дальше Єзуїт, немов би розвиваючи дальше свою попередню думку. — Проїжджаєш — аж очи радують ся. Поля оброблені, сади, огороди, хати нові, худобинка сита і гладка, всюди видно достаток і благодать божу...
— Що-ж, reverendissime, працюємо, як можемо. „В потї чола твоєго снїси хлїб твой', чи як там у письмі сказано, га? І про других не забуваємо.
— Чував, пан-отченьку, чував, — підхопив Єзуїт. — Пан староста вашою громадою нахвалити ся не може. Чи податки сплатити, вони — каже — перші, чи порядки громадські, дороги, мости, — все у них, як Бог приказав. А коли треба складки якої, помогти там чи погорільцям, чи тим, що повінь їх зруйнувала, чи бідним — Товстохлопи чисто по панськи дають.
— По людськи, reverendissime, по людськи, не по панськи! Пани на такі речі не дуже то щедрі. А ми так як Христос учив: що царське, то цареви, а що боже — Богу. Чи так я говорю, а?
— Так то так, — процїдив патер, крихітку похиливши голову на бік. — Про те, що людське, а що царське, я з вами не буду перечитись. Тут ваші Товстохлопи можуть бути приміром для всякої другої громади; і певно, що не за чиїм приводом, як за вашим. Се кождий мусить признати. Але що доторкаєть ся божого, духовного...
Патер не договорив, немов онимаючись порушувати таке делїкатне питане. Але Чимчикевич очевидячки і не підозрівав тут нїчого делїкатного, і без околесини запитав:
— Що-ж, маєте мінї з того погляду дещо закинути? Говоріть, говоріть, я радо вислухаю.
— Н-ну, закинути ! — живо, немов обрушившись, підхопив патер. — Яке право мав би я закидати вам щонебудь ? Сохрани Господи ! Я тільки так... теє... от приміром хоть би й те! Окружний шкільний інспектор надивувати ся не може. Що се за диво, — каже, — таке село богате, порядне, дбайливе, а отсе вже пять лїт мучу ся, прошу, напоминаю, і нїяким сьвітом не можу добити ся, щоб школу у себе завело.
— От що! — живо скрикнув о. Чимчикевич. — Так се інспектор вам жалував ся! А може й прислав вас сюди на те, щоб ви уговорювали нас школу завести ?...
— Нї, нї, пан-отче, де там! Я до такої служби зовсїм непідхожий!
— Так я й думав, — успокоївшись сказав о. Чимчикевич. — А пан інспектор, не кажучи йому лихого слова, дурень тай тодї. Раз йому сказали, що доки він у нас інспектором, доти школи не заложимо, то чого-б йому ще морочити ? Я сам, бачить ся, доволї ясно сказав се йому.
— Так йому й сказали? Ну, се цїкаве дїло!
— Hi, reverendissime, зовсїм не цїкаве. Не сподобав ся пан інспектор нашим людям, і не хочуть мати його за начальника над своєю школою. А чому не хочуть, се їх дїло. „Розвідували ми — кажуть — по сусїдських селах, які він там порядки заводить, як з учителями поводить ся і як їм з дїтьми велить поводитись, і бачимо, що ми-6 у себе такого не стерпіли. То лїпше нехай у нас не буде нїякої школи, нїж маємо раз у раз дерти ся з інспектором та кари приймати Бог зна за що!
Патер Ґавдентий аж руками розвів.
— Ну, признаюся вам, се зовсїм не рация. Прості хлопські викрути! Ще чого не ставало, щоб кождий урядник старав ся подобатись своїм підданим! Сього таки за богато! Ну. а що-ж ви на те, панотче ? Не вже мовчали ? Думаю, що ваш обовязок був вияснити їм, що таке вимаганє, вибачайте, і дурне і безспідставне. Адже-ж таким робом, через свою примху, вони позбавляють осьвіти цїле підростаюче поколїнє!
— Що-ж, reverendissime, з рукою на серцї, я не міг їм того сказати.
— Не могли? А то чому?
— Раз тому, що їх правда, бо інспектор для людей, а не люде для нього. А по друге — нїкого се не позбавило осьвіти, бо в нашім селї весь народ осьвічений, всї дїти вміють читати і писати далеко краще, нїж по сусїднїх селах, де є школи.
— Всї дїти вміють читати й писати ! — з правдивим перестрахом скрикнув патер. — А школи в селї нема? Як же се стало ся?
— Проста річ. Кождий батько й мати самі вчать своїх дїтей.
— А вони-ж відки вміють?
— Я їх навчив. Від трицяти лїт у мене така установа, що неписьменному парубкови і неписьменній дївцї з сего села слюбу не дам.
Патер Ґавдентий широко витріщеними очима дивив ся на о. Чимчикевича, як на яке заморське чудовище. А заморське чудовище й собї-ж поглипувало глупо-наівно на патра, немов не розуміючи, чого тут дивувати ся.
Помовчавши таким робом кiлька хвилин о. Чимчикевич висунув із під стола низенький стільчик, внїс із сїней кіш повний-верховатий капустяного листя, і сїв на стільчику. В тій же хвилинї, немов на даний знак, із підхилених дверей сусїдної комірки рванулись до сьвітлицї цїлі десятки кріликів і в радісних підскоках кинулись до свого господаря. Струя якогось неприємного, зьвірячого запаху вірвалась разом з ними в сьвітлицю, але о. Чимчикевич не запримічав сего. Крілики вкрили дїдуся, мов купа пушистого, ріжномастного моху. Одні повискакували йому на колїна, иньші на плечі, на голову, на руки, а прочі кинулись до коша і почали хрупати сьвіже листє, махаючи своїми довгими вушками і витріщивши десятки круглих оченят на незнайомого гостя.
— А тпрррус! — ласкаво скрикнув о. Чимчикевич, отрясаючись із мягкопушистих своїх улюблеників і викидаючи їм листє на долівку. Крілики всї разом позіскакували з його плечей і колїн і кинулись хрупати, але деякі зупинились перед своїм господарем, поставали на заднїх лапках і дивились йому просто в очи, немов благали, щоб не прогонював їх від себе.
— От бачите, reverendissime, — всьміхаючись перервав мовчанку о. Чимчикевич, — тварь безсловесна, як кажуть, а також дечому може навчити ся і привичок набрати ся. Треба тілько, щоб чоловік доложив старунку до всього, що робить, — щоб душу свою вложив у дїло: тодї й дїло буде з душею, — живе. Он як! А хто душі своєї в дїло не вложить, той і не найде її; чи як ви думаєте, га?
Не знати, чи запах кріликів, чи се раз у раз повторюване питанє, чи може розбурканє в душі патра підозрінь, що Чимчикевич не такий дурний, як видає ся, чи наконець се все разом довело патра до якогось нервового роздразненя. Він став чогось непокоїти ся і поклав собі скорійше покінчити сю розмову та прямо приступити до дїла.
— Зовсїм з вами згожуюсь, пан-отчику, — сказав він цїлком иньшим, острим і повним докору голосом. — Де сьвященик не додасть своєму стаду духа правдивої набожности, там його й шукати дарма.
О. Чимчикевич при сих словах від разу зірвав ся зо стільця, мов укушений гадюкою.
— Се... се... се., ви як, reverendissime? — запитав він дрожачим голосом, неначе в серединї у него щось кипіло і клубило ся. — Се ви проти мене?
— Проти вас — не проти вас, а в загалї, — виминаючи відповів Єзуїт.
— Значить нїби, що я старий дурень, — з бжолами та кролями панькаюсь, а своїх парафіян побожности не навчаю, га ?
— Але-ж пан-отче! Хто вам се каже ? — крикнув Єзуїт.
— Знаю, reverendissime, знаю, хто се каже! І ви тілько що се сказали! Що-ж, може воно й справдї так! Може дїйсно я дурень, нї до чого не пригідний! Адже-ж двацять лїт уже всякі добрі приятелї пишуть тай пишуть на мене доноси до консисториї, що мовляв я неук, непотріб, казань у церкві не говорю і Бог зна ще що виробляю. І все се „в добрій думцї“, як кажуть. Тiлько що певно нїхто з них і не подумав, як то менї старому слухати такі закиди. Адже-ж майте милосердє до мене! Бачите, я вже одною ногою в могилї; не нинї, то завтра перед Богом на рахунок стану! Позвольте-ж мінї спокійно вмерти! Не затроюйте мінї тих кiлька остатнїх хвиль! Хиба-ж я тому винен, що Господь десь там забув про мене і не бере мене до себе?
Голос старця урвав ся від зворушеня, і дві грубі сльози покотили ся по його зівялих, поморщених щоках. Єзуїт сидїв мовчки, понуривши очи і силкуючись не глядїти на о. Чимчикевича.
— Знаю я добре, — знов почав трохи спокійнїйше Чимчикевич, — що тепер пастирям треба більше знати і вміти; але я вже за старий, щоб учити ся. От хоч би й ся св. доґматика! Ще в семінариї мало я знав її; тай як там нас тодї вчили! А опісля й усе до решти забув. Ну, й яке-ж я казанє скажу своїм мужикам? Почну говорити про доґми: боюсь, щоб ще єресї якої не наплутати. Ну? тодї-б певно на мене посипалось тілько жалоб і доносів, що й у десятьох водах не обмив ся-б. Читати з казальницї те, що иньші понаписували і понадруковували, признаюсь вам, і стидно і очи не служать: і все той клопіт, що й їх я богато не розумію. А говорити так, що на язик наверне ся, і стидно і совісно. Я знаю, що бесїдник я не мудрий. Заснуть мої парафіяне, їй Богу заснуть, коли почну їм говорити про те, що не вяже ся безпосередно з їх житєм. Не маю того дару — говорити плавно і до ладу про такі речі, що не торкають ся з близька до їх житя. Ну, і скажіть тепер, reverendissime, що мінї робити ! Дайте пораду! Чи гнївити Бога, всує призиваючи Його сьвяте імя ? Краще мовчати і накликати на себе гнїв консисториї.
— Певна річ, — відповів згоджуючись патер, — що більший гріх гнївити Бога, нїж консисторию. Але чим же ви прогнївите Бога, коли всяку недїлю будете навчати своїх парафіян сьвятій вірі і християнському житю?
— Тим прогнївлю: підчас мого казаня всї заснуть, а до того ще я й сам єресїв наплету; он що! Вже я себе знаю добре і не пориваюсь на те, чого мінї Бог не дав. А прикидати ся, лукавити душею, вчити людей тому, чого сам не знаю, на те я, reverendissime, за старий, — сумлїнє не позволяє.
— Мій Боже! — загомонїв патер Ґавдентий, — значить, ваші парафіяне так таки й живуть без науки сьвятої віри?
— Так таки й живуть, — відповів о. Чимкевич, звісивши голову на груди. — Правда, правда, читають усї і катехизіс на память уміють, але більше нїчого й не знають; бо й я сам більше нїчого не знаю, а навіть і в катехизісї не все розумію, то й не все можу їм вияснити. Ну, що-ж робити, reverendissime, коли не розумію? Брав ся читати книги теольоґічні... Та куди тобі... Чи то очи у мене слабі, чи то память притупила ся: нї в зуб не розумію. А тут люде прийдуть часом, питають: що воно се, а як розуміти те? Що-ж я їм скажу? Буду брехати, коли сам напевно не знаю ? От і говорю їм найчастїйше: „Дїточки мої! Розумійте, як хочете, а то й зовсїм не розумійте: Богу се зовсїм все одно. Він сам сказав: — Нїсть ваша разуміти времена і лїта. Так і лишіть! Жийте тілько по Божому, а там уже якось воно та буде."
Патер Ґавдентий аж вдарив себе по колїнах.
— Бійте ся Бога, пан-отче! Не вже ви так і говорите їм?
— А як же! Говорю, як сумлїнє велить.
— Ну, а повага церкви, котрій дана власть навчати і вказувати стежки Господнї?
— Що-ж, reverendissime, — майже з слезами в очах мовив Чимчикевич, — видно, що Господь Бог не хотїв дати мінї тої поваги, а коли не дав, то відки-ж я візьму, а?
— В такім разї ви повинні покинути се місце, до котрого почуваєте себе неспосібним. Ваше сумлїнє день і ніч повинно вас мучити за той гріх, що ви займаєте таке важне місце, а не сповняєте привязаних до нього обовязків. Адже-ж ви отак доводите свою духовну паству до страшної безоднї невіри, варварства, здичіня! Бо чим є чоловік без віри, як не зьвірем? Власне сумлїнє повинно вам се казати!
— Ну, що-ж, reverendissime, коли моє сумлїнє нїчого такого менї не говорить?
— Як то не говорить? Для чого?
— Бо мої парафіяне дуже далекі від невіри, бузувірства, чи як ви се так дивненечко назвали, reverendissime, га?... далеко дальші, нїж парафіяне иньших церквів, котрі що недїлї по дві годинї дрімають на проповіди. Я вчу, не проповідую, а так по просту, в розмовах, про домашнї, близькі всякому речі. Се я добре знаю, і вони розуміють. „Не кради, не пий, не проклинай, не бий, другому в бідї допомагай!..." Чи повірите, reverendissime, що за десять лїт з нашого села нїхто в криміналї не сидїв ? Від 30 лїт анї одного жида у себе не маємо. Школи не маємо, а за то читальня яка! Правда, сьмішно воно; але що з того? Кому сьмішно, той нехай сьмієть ся!
— Гарно то все, гарно, — згоджував ся патер, — але всего сього ще не досить.
— То правда, що не досить, — живо підхопив о. Чимчикевич, з лукавою усьмішкою споглядаючи на єзуіта. — А ви, reverendissime, проїзжали через наше село? І бачили, яке воно ? Немов би один сад, в котрому тут і там порозкиданї хати. А до того ще з обох боків обрамоване цїлим лїсом овочевих дерев ! Що ? Може брешу ?... А знаєте, reverendissime, як зове ся той лїс?... „Покутний", он як. А чому ? Пустопаш там була, коли я прибув сюди; так! Так і звалась „Неужиток." А отсе я на сповідї замісць звичайної покути: пять раз Отче наш, пять раз Богородице, а раз Вірую, зачав кождому завдавати таку покуту, що-б зразу коло своєї хати, а далї й на тій пустопаші засадив або защепив одно овочеве деревце, а за тяжший гріх то й кiлька. Ну, через 50 лїт і лїс виріс, і все село обсадили, де тілько було яке вільне місце. За овочі з Покутного селяне касу заложили таку, що з самих процентів усї додатки краєві, повітові, громадські і шкільні оплачують; а що роздаєть ся бідним та потрібним, се і в коляду не кладу. Як же вам здаєть ся, reverendissime, чи мила Богу така покута, чи нї?
— Не хулїть Бога, пан-отче! — остро відгризнув ся патер. — Хто може знати, що миле Богу, а що нї! Хто постигне глибину путей Господнїх? Але на кiлько мій слабий розум може судити, то кажу вам сьміло: не мила і не може бути мила!
— Не мила? А то чому? — з неукритим зачудуванєм запитав о. Чимчикевич.
— А тому, що до покути Бог вимагає серця сокрушенного і смиренного; а ви що даєте Йому ? Далї Бог жадає, щоб чоловік як мога відривав ся від усего земного, від сьвітової суєти; а ви своєю роботою хиба-ж не привязуєте їх серця ще більше до сего сьвіта? Нї, отче, хибна ваша дорога! Бог не може благословити такого дїла. Противно, Бог уже тепер простер над вами свою руку, посилає вам віщунів свого гнїву, і горе вам, коли завчасу не покаєте ся і не вернете на шлях правди!
При сих словах патер встав мимоволї і простяг праву руку наперед. Лице його сияло, очи блищали, на чолї і устах нависала строгість розгнїваного судиї.
— Віщунів ? Яких віщунів ? — дрожачи і блїднїючи запитав о. Чимчикевич.
— То-то й горе, що ви не бачите їх! Посилає найстрашнїйшу духову заразу: духову слїпоту, двоєвірство і байдужність!
— Двоєвірство і байдужність? Як же ви се розумієте?
— Зовсїм по просту. Ваша паства не вміє відріжнити доброго від злого, Христа від Белїяля, сьвятої католицької віри від схизми. Ваші духовні овечки любісїнько ходять за границю на православні служби Божі. Хиба-ж се нїчого?
— А, так от про що ви! — сказав Чимчикевич, відітхнувши свобіднїйше, і з лекшим серцем. — Ну, се, здаєть ся, не такий ще тяжкий гріх.
— Не тяжкий гріх! — аж закричав патер.
— Думаю, що нї. Адже-ж і там одного Бога хвалять, ще й так само, як у нас.
— Одного Бога! — розізлив ся патер. — От і Турки також одного Бога хвалять. То ви певно позволили би своїм парафіянам і на турецьке богомілля ходити?
— Ну, reverendissime, се вже ви задалеко зайшли. Я позволяю їм ходити на латинську службу; тілько що вони самі не радо йдуть туди, бо нїчого там не розуміють. А православна служба така сама, як наша; а тих доґматичних тонкостей, що розріжняють нас, анї я сам не второпаю, анї мої мужики.
— Ех, пан-отче, пан-отче! — з жалістю промовив патер Ґавдентий, киваючи головою. — І ви се говорите! Ви, католицький сьвященик, можете так говорити, а навіть так робити!
— Що-ж, reverendissime? Як хто вміє, так і піє! Що-ж я винен, що говорю і роблю тілько те, що знаю?
— Значить, треба розширювати своє знанє, або...
— Або що?
— Або розстарати собі когось, хто би допоміг вам.
— А... хто-ж мінї допоможе? — пренаівно запитав Чимчикевич.
— Ну, се хиба велике дїло ? От і я сам готов.
— Ви, reverendissime? А то як?
— Можу вам зобовязати ся хоч і що недїлї говорити в церкві казаня, а не тілько завтра.
— Завтра, як то? Не тілько завтра? — з зачудуванєм питав Чимчикевич.
— Ну, так! Адже-ж я того й приїхав! — відповів патер, зі свого боку також зачудуваний зачудуванєм Чимчикевича.
— Чого приїхали?
— Щоб завтра казанє казати в вашій церкві. Адже-ж ви вже повідомлені про се?
— Я? Сохрани Господи! Я повідомлений?
— Ну, так! Адже-ж наш пріор, знаєте, в Тернополї, мав писати вам про се!
— Ваш пріор! Во імя Отца і Сина!... Але-ж я не знаю вашого пріора!
— Як то? Не вже він не писав вам? Не вже ви не дістали нїякого письма?
— Письмо якесь я на сьому тижнї дістав, — відказав Чимчикевич змішаний, — але я не знав, від кого воно і про що писане.
— Як то не знали?
— Та так, що не знав! Бачите, ось воно! Що я намучив ся, щоб прочитати: і лїтери, здаєть ся, деякі розбираю, а слово хоть би тобі однїсїньке ! Нїде гріха дїти, плюнув я на нього тай сховав. Ось вам воно; погляньте, чи се від вашого пріора ?
І о. Чимчикевич подав патрови зімяте, засмальцьоване письмо пріора. Той поглянув на него, сам не знаючи, що про се думати, і тілько охнув: письмо було писане по латинї, котру Чимчикевич іще перед пятьдесятьма роками вспів забути всю до нащадку !
— От воно як! — промовив патер, помовчавши хвилинку та встигши за той час проклясти в душі хитрого пріора, що зробив йому такого збитка: — Що-ж тепер буде?
— Не знаю, reverendissime.
— Я конче мушу завтра сказати проповідь у вашій церкві. Мінї моя власть наказала.
— Що-ж, — смирно відказав Чимчикевич, — з Богом, reverendissime. Тiлько що мінї моя власть скаже?
— Ваша власть? Яка?
— Ну, митрополїт, консистория. Чи може ви маєте їх дозвіл?
— Нї. А хиба-ж се не від вас залежить?
— А вже-ж, що нї. Без висшого дозволу я не можу допустити сьвященика иньшого обряду проповідати в моїй церкві.
Патер Ґавдентий стояв мов укопаний. От тобі на! Через таку пусту формальність мала би пропасти його місия! Ах, і завсїгди мусять його переслїдувати ті дурницї, ті дрібнички житя, на котрі він не звертає уваги і котрі можуть інодї попсувати все дїло. Але нї, то не може бути, бодай тепер нї! В якімсь нервовім зворушеню став він ходити по комнатї, придумуючи, що тут робити. Нараз зупинив ся перед Чимчикевичем.
— Так се ви кажете, що не маєте права допустити мене до проповіданя в вашій церкві?
— Нї, reverendissime, не маю.
— Ну, а коло церкви, на цвинтарі можу проповідати?
— Там можете.
— Ну, ось і гарно. Буду проповідати на цвинтарі.
— Добре. Тiлько, знаєте, reverendissime, я чоловік старий, слабий; боюсь, щоб не було мінї за се якої халепи.
— Від кого?
— А от хоть би від пана старости. Знаєте, на цвинтарі будь що будь публичне місце, а проповідь будь що будь — бесїда. А староста у нас острий, службистий. Набіжить і запитає: „А що се у вас, отче, без дозволу власти на публичному місцї якісь зборища збирають ся, бесїди говорять ся?" І що-ж я на се скажу?
— Сьмійте ся з того, пан отче!
— Ну, ви собі, reverendissime, сьмійте ся на здоровлє! А по мнї мурашки бігають. По що мінї клопоту на здорову голову? А лїпше знаєте що? У вас конї добрі, бричка легенька, дорога тепер добра: от ви, не в гнїв вам кажучи, ідьте до города і добудьте дозвіл від пана старости. А я дуже радо зроблю все, що буде залежати від мене. Потрудїть ся, reverendissime; нехай се буде Богу на славу, а для мене старого спокійнїйше.
Патер Ґавдентий думав було зразу противити ся і переконувати Чимчикевича, що його побоюваня даремні; але ледви замітна іронїчна нотка в остатнїх словах „попа", поразила єго мов грім. Він зміркував від разу, що занадто мало цїнив собі того старця, і що за тою дитинячою простотою і наівністю у него криє ся щось більше глибоке, якесь зовсїм незвичайне „собі на умі." Не кажучи нї слова більше, червоний і розсерджений, патер схопив капелюх і вискочив на ґанок.
— Запрягати! — крикнув він на все горло, побачивши, що сонце вже почало спускати ся, і нагадавши собі, що до города добрі дві милї.
— От проклятий піп! — воркотїв він собі під носом, дожидаючи, поки запряжуть його бричку. Замучив мене зовсїм! Здаєть ся — нїби глупий мов пень, а тимчасом він тугий як лико. Але-ж бо і я собі нївроку мудрий, тілько часу збавив даремнїсїнько ! Чорт би його взяв з тим дозволом! Найшов, що видумати! І як то мінї упорати ся сьогоднї ?...
— А що, прошу єґомостя? Чи я не говорив, що вони скоро поїдуть? — промовив усьміхаючись Прокіп до Чимчикевича, запираючи ворота по від'їздї гостей.
— Так то, так, Прокопе, — сумовито сказав о. Чимчикевич, — поїхали то вони, поїхали, але не сьогоднї, так завтра вернуть ся знов.
— А най Бог боронить! — крикнув Прокіп. — А чого їм від нас треба, прошу єґомостя?
— Чого ? — повторив о. Чимчикевич. — Чого ? питаєш. Слухай же, Прокопе! Ти мене давно знаєш. Як ти гадаєш: дбав я про громадян? учив їх добру? давав їм добрий приклад? Був я для вас добрим попом?
— Падлюка був би той, хто-б інакше говорив ! — крикнув Прокіп: — Не попом, а батьком рідним! От чим ви були для нас!
— Ну, не говори так, Прокопе! Знаю я свої хиби. Але того, що мінї сказав сей Єзуіт, я до нинїшнього дня не знав і не думав.
— То се Єзуіт? А що-ж він сказав вам?
— Сказав, що мої парафіяне Бога не знають, в двох Богів вірять, а то тому, що і тут і до Почаєва до церкви ходять, а в Почаєві, мовляв, уже не той Бог, що тутечки. Чуєш, небоже? І за се, грозив, не мине нас кара Божа.
— От що він вам крякав! А крякали би над ним ворони!
— Не клени, Прокопе! І для того, говорив, треба нас усїх просьвіщати, навернути на правдиву єзуїтську віру; і він се зробить.
— Він? А не діждав би! А як же він нас навертатиме ?
— Буде вам що недїлї казаня говорити.
— Тiлько всього? Ну, чували ми їх казаня! Се ще не великий страх! Нехай собі говорить. Я думав, що може зо староства наказ прийде, а староство жандармам накаже. От тодї справдї був би клопіт, бо не стілько би навернули, скiлько здерли-б. А казаня — н-ну!
І махнувши рукою Прокіп побрів на обійстє до свого дїла. А о. Чимчикевич довго ще сидїв на ґанку своєї старої хати, під тїнею густо обвитої, розцвилої фасолї, сидїв і думав про неждану візиту Єзуїта, про розмову з ним і його дивний замір.
— Ой, не проста, не припадкова то річ, — думав він. — Не на мене одного гострять зуби ті Єзуіти ; тілько здаєть ся, що мене першого хочуть проковтнути. Що-ж? Божа воля! Просив я Господа, щоб дозволив мінї вмерти супокійно; та здаєть ся, що за мої гріхи не вислухав мене Бог. Прийдеть ся мабуть власними старими очима побачити ще початок нової боротьби, а може і свої старі кости в нїй зложити. Його сьвята воля! А люта буде боротьба, страшна! І хто то в нїй переможе? Находить на нас чорна хмара з заходу, грізна, узброєна просьвітою, хитрощами, інтриґою, протекциями і всякими мудрими штуками; а що-ж ми поставимо насупротив неї ? Находить велика пошесть, страшна чума, котра може змести нас з лиця землї, як вода злизує мул. А як же-ж ми охоронимось від неї, де найдемо на неї лїк?...
І о. Чимчикевич узяв старий молитвенник в деревляній, полотном обшитій оправі, писаний грубим, хорошим почерком на старім, грубім папері. Се була єдина вартна річ, яку посїдав він і цїнив висше всього на сьвітї. Старець розвернув книгу і почав поволи, голосно і виразно читати. Молитва успокоїла єго; важке вражінє, викликане Єзуітом, розвіяло ся. Якось мимоволї очи Чимчикевича зупинили ся на остатнїх листах молитвенника, де він сам після старих записок, документів і оповідань старих людей списав більше чим трьохсотлїтню лїтопись села Товстохлоп. Одна сторінка тої лїтописї звернула на себе його особливу увагу. Перечитавши ії, він тихо захихикав. Якась нова думка блиснула в його голові. Він іще раз перечитав тую сторінку і ще раз усьміхнув ся.
IV.
Була недїля. Прехороший лїтнїй день. На небі не видно нї однїсїнької хмарки. Темною густою зеленю вкривали вікові липи стару, але ще добре одержану церков з їі червоною банею, що була покрита бляхою, з позолоченим хрестом на вершку. Побіч церкви блищав аж горів новий, мідяний дах на невисокій присадковатій дзвінницї. З церкви розлягав ся голосний на цїле село протяглий сьпів лїтурґіі; у церкві сьпівали всї, хто лиш міг: чоловіки, жінки, хлопцї і дївчата гармонїйним хором. Здавало ся, що величезна хвиля тих голосів розпирає стїни старої церковцї і підносить її на собі в гору. З боку коло крилоса стояв високий і чорний патер Ґавдентий, з якимсь не то набожним не то похмурим лицем, і ждав, поки скінчить ся служба Божа. Богато він натерпівся вчора: пізно в ночи приїхав у містечко і якось переночував у лихій жидівській коршмі. Ранком набігав ся немало, заким розбудив старосту і отримав від нього позволенє промовити на публичнім місцї. Та все таки він поставив на своїм і вернув ся на час. Зразу він дуже бояв ся, щоб о. Чимчикевич не втяв йому штуки і не упорав ся з службою Божою вчаснїйше, так що він, приїхавши, застане лиш заперті двері і вже нїкого в церкві. Але нї. О. Чимчикевич поступив собі зовсїм льояльно, а по утренї ждав аж годину на його приїзд. Се по трохи помирило патра з Чимчикевичем, хоть дотепер не міг він йому простити вчорашнього занепокоєня.
Ось о. Чимчикевич дрожачим голосом прочитав євангелиє. Патер подумав, чи не почне він сам тепер проповідь, але нї: панотець править службу Божу дальше. Ось і служба Божа кінчить ся. По причастию патер вийшов з церкви. Недалеко дзвінницї між двома величезними липами лежала велика чотиригранна на два ліктї висока плита, якийсь старий надгробний камінь. Патер станув на нїм, то буде його амвона. Виняв з хустини комжу і натягнув її поверх сутани. Стоячи високо на плитї з полискуючим на сонцї, гладко виголеним тїменем (барет він забув узяти з собою), здавав ся він високим як придорожнїй стовп і грізним мов мара. Сонце доходило вже полудня і пекло немилосерно. В тїни лип цьвірінькали воробцї. Маса червоних великих блощиць лазила по гробах і наповняла всї отвори і тїнисті щілини в деревляній загородї. Анї вітрець не подув, щоби відсьвіжити повітрє. Листє не рухалось зовсїм, мов замерло. Натер стояв як раз на такім місцї, де за цїлий південь не було тїни. На його чолї, щоках і руках почав виступати піт дрібними блискучими краплинами; він нетерпливо прислухував ся сьпівови, котрий потоком виливав ся з церкви. Вже прочитано благословениє, коли нараз патер з гнїву мало-що в голос не закляв — з церкви розляглось: Радуй ся Николає, великий чудотворче!
— З розуму зійшов піп, чи що? Захотїлось йому сегодня читати акафист!
Але гнїв на нїщо не придав ся, треба було ждати кінця акафисту. А о. Чимчикевич немов би навмисно кожде слово виголошував протягло, поволи, мов би догадувавсь, якої муки зазнає патер Ґавдентий! Доброї пів години тягнувсь акафист; а як вимучив ся за той час патер на своїй камяній амвонї на сонїчнім скварі, того нї пером описати, нї в казцї розказати. Радо був би злїз він з плити і сїв у холодку під дзвінницею, коли б не громада дїтей і старших дївчат, котрі повиходили з бабинця і поставали під церквою, заєдно хрестячись і споглядаючи на него.
При них злїзати якось нескладно. Патер разів з двайцять посилав їх до чорта, але се не багато помагало. Дрібні крапельки поту давно вже перемінили ся на ручайки, що тихо спливали долї щоками, по плечах і грудях. Сорочка була на нїм зовсїм мокра і прилипала до тїла. Кров била сильно в лице, голова горіла, в ушах шуміло, в горлї пересохло; патер став направду побоюватись сонїчного удару або якої небудь нагальної слабости.
Ну, слава Богу! вже скінчив ся і акафист ! Він зітхнув свобіднїйше. Але що-ж се? В церкві сьпів затих, щось говорять. Може-ж то, бути? О. Чимчикевич почав проповідь! Патер іронїчно усьміхнув ся, пригадавши собі оповіданя про його проповідї. Мабуть вона не буде довга, подумав він. А все-ж таки шкода, що я не в церкві. Було би цїкаво послухати !
Дїйсно, варта було почути ту проповідь.
— Дїтоньки мої, — промовив о. Чимчнкевич, — вичитав я отсе в старих паперах, що нинї як раз сто лїт минає... еге, сто лїт, як один день! — як у нашому селї Товстохлопах вибухла страшна пошесть. Пів села вимерло за один тиждень. Триста вісїмдесять душ без сповіди і причастя сьвятого. Нехай нас усїх Бог боронить від такого, небожата! А як гадаєте, дїтоньки мої, чи не годилось би нам як небудь відсьвяткувати столїтню памятку такого великого нещастя?
Нарід стояв, хрестив ся набожно і зітхав із глубини душі.
— Так слухайте-ж, як я про се думаю, дїтоньки! — продовжав о. Чимчикевич. — Відправмо молебень з колїноприклоненнєм за ті померші душеньки, а опісля виберіть собі кiльканайцять парубків що дужших, розумієте? І нехай вони за чергою до самого вечера дзвонять не вгаваючи. Нехай ті голоси ідуть до Всевишнього Бога і сповістять тих наших небіщиків, що ми і по сто лїтах не забули про них. Нехай се буде Богу на хвалу, щоб Він змилував ся над нами і відвернув від нас усяке лихо, усяку чуму тїлесну і духову. Амінь.
По тих словах задзвонили маленькі церковні дзвінки, відтак обізвалась тонка сиґнатурка у церковній копулї, а за нею загудїли грімкі голоси з дзвінницї. Нарід упав на колїна і почала ся панахида. Патер глядїв здивований, не розуміючи, в чім дїло, не знаючи, чи йому стояти, чи також упасти на колїна. Вкінцї і він приклякнув на своїй плитї.
Скінчила ся панахида, скінчила ся служба Божа, но дзвони як гудїли,так гудять. Хрестячись почав нарід виходити з церкви; дївчата в білих сорочках і ріжнобарвних стяжках пестріють як мак; за ними показались жінки в білих намітках, засїріли мужики в темних свитках ; дїти купками розбігли ся по кладовищі. Патер стояв на камени облитий сонїчним блиском і перехрестив ся. Нарід цїкаво згромадив ся круг нього — а дзвони гудуть не втихаючи. З злосливою усьмішкою тиснуть ся парубки до дзвінницї, вистукують тяжкими чобітьми спинаючи ся в гору по крутих сходках, а ті, що вже вилїзли, повихиляли голови зо всїх вікон і отворів і з неменчою цїкавістю глядять на Єзуіта. Крізь гучний голос дзвонів чути їх регіт.
Зібралась ще більша юрба народу, патер перехрестив ся ще раз, потім здивований глянув на дзвінницю, мов би питав ся очима, коли вже раз перестануть там дзвонити ? А дзвони і не думають переставати, гудуть що сили. А хороші і голосні ті дзвони на Товстохлопській дзвінницї! Розповідають, що вилито їх із колишнїх козацьких гармат, що тут були затоплені в болотах по якійсь битві, а пізнїйше віднайшли їх мужики. Хороші, голосні дзвони! Як усї сїм задзвонять разом, то при дзвінницї свого власного голосу не вчуєш, а гомін їх чути в сїмох сусїднїх селах.
Патер перехрестив ся третїй раз.
— Во імя Отца і Сина, — почав він грімким голосом, — та куди там! За дзвонами нїчого не чути.
— А що, не перестануть вони там дзвонити ? — крикнув він що сили до зібраної вколо него юрби.
— Га, що, як!? — закричали йому в відповідь люде.
— Не перестануть дзвонити ? — ревнув що сили патер.
— Перестануть.
— Коли?
— У вечір.
— Як то у вечір? А чому-ж се?
— Чуму проганяємо.
— Яку чуму?
— Сто лїт тому! Чума була! Триста душ без сповідї! За померші душі! Чуму проганяємо! — Такі уриванї фрази розібрав патер з посеред змішаного крику народу. Зараз догадав ся він, що се нова видумка Чимчикевича. Очи його заблискали гнївом, і він зіскочив з каменя на землю.
— Я вам маю говорити проповідь, — промовив він ласкаво до народу.
— То говоріть! — роздались голоси з купи.
— Якже мінї говорити, коли дзвонять? Скажіть, щоб перестали!
— Нї, не можна!
— Але мінї сам староста позволив говорити!
— То говоріть.
З посеред юрби роздавав ся чим раз частїйший сьміх. Дзвінниця була переповнена молодїжю, серед котрої кождий рух і слова патра розбуджували непогамований сьміх і радість. А дзвони не переставали гомонїти нї на мінуту. Патер побачив, що труд його даремний, противно, чим більше він буде лютитись, тим сьмішнїнше буде його положенє. І він роздумав, що лїпше уступити сим разом, в надїї, що другим разом тим повнїйше осягне побіду. Солодко усьміхаючись він промовив:
— Ну, дзвонїть собі, дзвонїть, я приїду на другу недїлю. Бог з вами!
Але сїдаючи на бричку, що тут таки за церковною огорожею ждала на него, він стисненим кулаком погрозив в сторону попівства і злосливо проворкотав :
— Почекай, ти стари шизматику, я цєбе науче!
28.11.1906