[Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906, с.1–44]
I.
Патер Ґавдентий родив ся на проповідника і в законї Льойолї вважав ся одним із найспосібнїйших і найгорячійших пропаґаторів. З ентузиязмом молодця і з головою набитою єзуїтськими схоластичними премудростями лучив він практичний досьвід десятилїтної дитини. Мрії про сьміле апостольство і мучеництво за віру наповняли його голову і просьвічували в його снах. Чудове небо Італії не манило його; чудеса і памятки Риму в його очах не стояли й одного погляду. Далеко приманливійшим блиском сьвітились перед його уявою картини понурого хмарного неба, диких лїсів і пустинь з живучими в них ще дикійшими дикарями-поганами, а то й кроваві сцени муки, тортур і смерти за віру. Ті мрії були вихідною точкою всїх його думок, не позволяли навіть наклюнутись якій небудь критицї, але концентруючи всї його духові спосібности до дїланя в однім напрямі, виробили з нього дикого фанатика, майже нездатного спіймати хід думок відмінних від його власних. Тілько з трудом він укривав свою яру нетерпимість до всїх відмінних переконань під маскою єзуїтської смирности і укладности, до котрої його наломлено ще з малку.
Родив ся він під сїльською стріхою, четвертим сином убогого Мазура-халупника в Тарнівськім окрузї. Із дитиньства проведеного в нужденній, на пів розваленій „халупі" посполу з курми, коровою і телятем та ще з чотирма старшими братами, голими, крикливими і завсїгди охочими побити його хоч кілька разів у день, — з того непринадного дитиньства він винїс тілько два, майже рівночасні, але страшенно неподібні до себе вражіня. Одно вражінє було сьвітле, котре майже ослїпило його непривичні дитинячі очи і на цїле житє дало сильний товчок його думкам і мріям: се був короткий, кількохвилевий побут єпископа Войтаровича в хатї його родичів. Було се зимою 1846 р.; на тиждень перед страшною різнею. Епископ їдучи кудись заблудив у снїгових заметях і ледво добив ся до їх хати що стояла досить оддалїк на краю села. Хоч і як нужденна була та лїпянка, то все таки промерзлому і майже недужому владицї пожаданий був який-такий відпочинок. Він увійшов до хати, а конї його з саньми остались на дворі, бо не було шопи, де би можна було їх примістити. Патер Ґавдентий, що тодї ще звав ся по просту „Симек“, разом з иньшими дїтьми залїз за піч, де всї четверо збили ся в одну недвижну, перелякану і зачудувану купку. Він тямить, що бачив, як батько його впав на колїна перед владикою і цїлував його снїгом облїплені чоботи; як мати розпалила скіпки на припічку, з котрих дим мов навмисне попер просто їм, дїтям, у очи, і на тім огни поставила черепяну ринку, набила до неї кiлька (остатнїх в хатї) яєць і почала з них смажити епископови яєчницю і як він малий почувши незвичайний а принадний запах тої страви, на животї підповз до матери і шепнув до неї (але так, що чути було на всю хату): „Mamo, a ja rynkę wylize", — за що мати рівно-ж досадно шепнула до нього: „A nie pójdzies ty ciarachu! bo ci pon biskup skore wylize!" Конечно, коли епископ скінчив яєчницю, ринка дісталась таки йому до вилизаня, а він сам і доси не знає, що було головним змістом того сьвітлого і сильного вражіня його дитиньства: чи вид пишного убору і поважної постави єпископа, чи вилизана після його підвечірка від яєчницї ринка ?
Друге вражінє було страшне, котре мало рівно-ж сильний вплив на цїлий стрій його думок.
Були се кроваві сцени різнї, а властиво тілько її наслїдків. Через віконце батьківскої хати бачив він тягнені до Тарнова драбинні вози з помордованими та покалїченими панами. Кроваві та полупані голови звисали крізь щеблї та волокли ся по снігу, лишаючи за собою слїди з крови і напів плинного мізку. Руки і ноги, облиті кровю, мов зі шкури обдерті, сторчали з возів на всї боки. Все иньше, то була немов одна збита маса кровавого тїла, а глухі стогнаня і зойки, що виривали ся з тої маси прошибали душу і подабали на зойки мучених у пеклї душ. Патер Ґавдентий і доси тямить, як брати його, вибігши украдком босі на дорогу, найшли там і принесли до хати одно людське око, що́ випало з якоїсь нещасної голови. Вони, дїти з жахом дивились на те велике, кроваве око, а в кінцї вложили його до черепочка і сховали в якусь шпару в печи, де воно помалу висохло на малий шушеренок. Довго ще пізнїйше воно являлось йому в снах, величезне, оживлене, на курячих лапках, клїпало якось страшенно, силувало ся щось заговорити, але не могло. Від тої ранньої пори застрягли в його душу ті кроваві сцени, і пізнїйше, під впливом понурої аскези і темних доґматів та кровавих мученицьких історий переродились в те горяче бажанє мученицької смерти, котрим він був перенятий, удаючи ся по одержаню благословеньства свого ґенерала в далеку дорогу на північ з великою і почесною місиєю — навертати невірних єретиків.
II.
Свій вихід з під батьківскої стріхи патер Ґавдентпй доси вважає чудом. По різанинї 1846-го року настав страшенний голод. Лїтом не зародило, так що вже с початком зими більша часть селян не мала що їсти. Страшно дала ся в тямку Шимкови та зима; доси ще гудуть йому в ухах крики і стогнаня його братчиків, що просили у родичів хлїба, проклятя і сльози матери, ввижаєть ся понуре, чорне мов земля лице батька. Потисли морози, брати його почали пухнути з голоду, тїло їх зробилось синє. Батько бігав десь кудись, рідко коли заходив до нещасної хати і час від часу приносив то кусник хлїба змішаного на половину з мякиною, котрим усї дїлили ся мов манною, то кiлька пригорщів зерна, котре то в ступі товкли то на жорнах на двоє на троє роздирали і запарене окропом їли. Тямить патер, як раз батько його принїс відкись повну пазуху сирої кукурудзи і припадково якось розсипав її по землї: і жінка і дїти кинулись збирати з землї круглі, золотисті зернята, але притиснені голодом не могли дожидатись, поки ступа розтовче а окріп розпарить їх, і збираючи зернята поквапно, мов злодїї одно перед одним, пхали їх у роти і хрупали мов незнати який присмак, поки батько, побачивши се, з лютости не почастував їх ременем.
Але от зближались Різдвяні сьвята. Батько ставав чим раз понурійший, почав рідше виходити з хати, а нераз цїлими днями сидїв під вікном, опершись ліктями о стару полупану скриню, що заступала в хатї місце стола. Вони живились тілько тим, що мати день від дня вижебрала у богатших сусїд ок : часом пару картофель, часом мищину бобу або дворічної на пів перегнилої фасолї, від котрої у недужих дїтей страшно болїли животи. На сьвятий вечір потис мороз, не стало нїчого їсти, — старший хлопчик зовсїм занедужав, уже й їсти не просив, тілько стиха стогнав і хрипів. Страшним, тупим поглядом зиркав батько час від часу в той темний кут на печи, відки доносились ті рвучі за серце дїтські стогнаня.
— Jak myslis, dwugo jesce Jontek pociągnie ? — спитав він у жінки, що́ як раз вернула з остатньої, безхосенної хідьби по сусїдах, і цїла дрожачи від холоду, скулилась на припічку, встромивши в попіл свої босі, одубілі ноги.
— Gdzie ci tam dwugo, — відповіла вона, — swysys, juz charcy.
— No to niech się dzieje wola boza, — сказав батько і полїз на полицю, шукаючи чогось. Мовчки, цїкаво слїдили за кождим його рухом витріщені і розширені з голоду очи дїтий і жінки. Ось він найшов на полици довгий ніж колодач, найшов під прилавком камінь і мовчки почав острити ніж, встромивши його острий конець в варцаб вікна і час від часу плюючи на камінь.
— Cwowiece, a ty co chces robić — скрикнула з невимовним жахом мати.
— Міlс babo! — гримнув отець таким страшним голосом, що вона і дїти затремтїли і дух в собі заперли. Йонтек на печи тихо-тихо стогнав.
— No, dawaj go tutaj! — грізно повернув ся батько до матери, наостривши ножа. Не кажучи й слова, мати мов колода скотила ся з припічка і кинулась йому в ноги.
— Bój się Boga, co chces robić ? — тілько всего могла простогнати вона.
— Gwupia jesteś, — відказав їй батько. — Psecies wun і tak zyć nie będzie!
І не розговорюючи більше, батько полїз на піч. Верескнули в на пів сьвідомій смертельній трівозї молодші хлопцї і кинулись в найдальший кут. Тілько Йонтек лежав на місцї і спокійно мов пташина, напів погаслими очима глядїв на батька.
— Chodź tu Jontek! — сказав батько і взяв його обома руками по під пахи. Хлопчина тихо застогнав, але не пручав ся. Батько знїс його на серед хати і положив на стільцї.
— Weź miskę і potsymaj pod gardzielą, krwi skoda! — крикнув він до жінки, що мовчки, хлипаючи і тремтячи сповнила його розказ.
— Kiej nas Bóg і ludzie opuścili, to musimy sobie sami radzić, — сказав понуро батько, мов для успокоєня свойого сумлїня, і припіднявши Йонтка за шию, так що тїло і голова звисли на долину, одним замахом ножа перерізав йому горло. Покапала кров, у підставлену миску, — кiлька разів легко стрепенувши ся сконав хлопчина. Його тїлом опровадили сьвята.*
Страшні, понурі днї пішли тепер в заклятій хатчинї. Огидна страва від разу немов затроїла останки всякого спокою, всякої надїї в серцях батька і матери. Дїти пажирливо обглодували кісточки свого нещасного брата, не знаючи, що може за кiлька день і на них прийде черга. І справдї черга прийшла, мясо минуло ся, і по довгій сперечцї та плачах матери батько зарізав другого синка, зовсїм ще здорового. По тім страшнім учинку він знов сидїв на лаві під вікном, темний мов ніч, а мати поралась коло печи, варячи в горшку мясо і голосячи над ним як над покійником. Що дїялось дальше, сего вже патер Ґавдентий не тямить: мов крізь сон лишень мерещить ся йому, що й він занедужав, і в горячцї чи на дїлї бачив повну хату людий, між котрими два були з блискучими шоломами на головах, з когутовим блискучим пірєм на шоломах і з стрільбами та. блискучими вістрями на плечах. Вони дуже чогось кричали, так що батько й мати дуже трясли ся; инчі люде лазили по всїх закутках і збирали кісточки, потому повязали шнурами батька й матїр, поклали на сани і повезли кудись; заплаканих дїтей також забрали, пообвивали кожухами і повезли... Патер Ґавдентий пригадує собі широку снїгову площу, і ледом покриту ріку, і високі камяні будинки, і якихсь вусатих панів, котрі його про щось питали ся і котрих він дуже бояв ся, — але що се все значило — він не знав. Швидко й ті пестрі маяченя щезли, ніч усе покрила, — він попав у тяжку недугу.
На тім скінчила ся перша доба його дитиньства, житє під батьківською стріхою. Анї батька, анї матери, анї жадного з недорізаних братів він нїколи вже більше в житю не бачив, і не чув навіть, що з ними стало ся. Вони так і потонули в темних хвилях того темного часу.
III.
Отямив ся він школярем, на удержаню тарнівської капітули. Жив він у „біскупській" кухнї, спав разом з кухтами і послугачами, приймав від них частенько штурканцї та насьмішки, разом з ними вечерями чистив чоботи канонїкам, а в день ходив до школи. Вчив ся з разу тупо: голова забита з малечку тяжкою нуждою не швидко могла приспособитись, до прийманя шкільної науки, не швидко могла розвинути вроджені свої таланти. Але все таки він учив ся. Епископ Войтарович, котрий бідного, на пів неживого хлопчину взяв з суду на свої руки, показав ся для него другим, лїпшим батьком. Він пильно доглядав його науки і що недїлї кликав його до себе, розпитував про його житє на селї, заохочував і наноминав до науки, та так ласкаво і щиро, що малому Шимкови нераз сльози мимохіть з очей пускали ся. Але швидко не стало його добродїя і опікуна. Епископ Войтарович, об'їхавши зараз по страшній різнї свою диєцезию, побачивши та розізнавши доочне всю глубину морального і материяльного упадку своєї пастви, списав усе в обширнім пропамятнім письмі і вручив його найвисшим властям у Віднї. Письмо се довго не могло дождати ся відповіди, аж ось з початком 1852 р. замісць відповіди прийшов цїсарський декрет, потверджений папою, котрим усунено Войтаровича з його єпископської катедри. Важко задумав ся Войтарович над тим, що в Австриї значить горожанський обовязок, але задума була пізня. Задумав ся він і над долею свойого годованця і постановив собі не покинути його, але довести до путя. Від'їжджаючи з Тарнова він забрав і його з собою і помістив його в Кракові у патрів Єзуітів, заплативши досить значну суму за його вихованє. Тут і розстав ся Шимек зі своїм добродїєм на завсїгди.
Нове житє розвернуло ся тепер перед ним, з подобою монастирської строгости, але далеке від неї на дїлї, з подобою серіозної наукової працї, але знов таки далеке від неї. Чим далї, він показував ся здібнїйшим учеником. Память у нього була на прочуд, — натура мягка і податлива, наклінна до чутливости, до ентузиязму, але за те мало здібна до критики. Єзуїти вчасно почали його вважати своїм, а коли по скінченю фільозофії він і справдї виявив охоту вступити до закону, вони післали його до Риму, де мав одержати остаточну, фахову осьвіту в конґреґациї de propaganda fide.
Від того часу минуло дванайцять лїт. Колишнїй Шимек зовсїм переродив ся, скинув „старого Адама" і перебувши многі і утяжливі проби в єзуїтськім законї, перейшовши по тім довгу і не менше утяжливу науку в конґреґациї пропаганди, був принятий до закону імени Ісуса під іменем Ґавдентия. Ще кiлька лїт минуло, проведених в практицї сповідника, аж ось в кінцї настав той час і та нагода, коли висші церковні власти глянули на патра Ґавдентия і побачили в нїм знаряд добрий для відданя значної і важної послуги католицькій церкві.
IV.
Між Римом а Петербургом кiлька лїт уже вели ся переговори в справі інавґурованого після 1864 р. „обрусенія" і оправославленя т. з. Західного краю, в справі ославленого навертаня на православє підляських унїятів. Звісна річ, против „обрусенія", против нехтованя і нївеченя народности чи то українсько-руської, чи польської Рим не мав нїчого сказати. Він боронив тілько інтересів католицизму, то б то своїх власних інтересів, і для тих інтересів готов би був наказати Полякам зректи ся своєї народности і поробити ся „коренно-русскими", щоб тільки лишали ся католиками, коли-б не був знав, що се до решти підрізало-б його повагу у Поляків. Росия переговори тягла а тимчасом енерґічно і сквапно провадила дїло винародовленя і оправославленя всїми можливими адмінїстрацийними способами. Факти грубого насильства і брутальної неуваги до звичаїв і переконань народнїх проривали ся в печать, доходили до Риму в тисячних приватних листах і секретних донесенях польського духовенства. В кінцї появила ся в Римі, під проводом Яна Франковского депутация підляських селян унїятів з просьбою до папи, щоб заступив ся за них і не давав їм пропадати в безоднї „шизми." Франковский, речник депутациї, розповідав нечувані речі, коли канцлер папської консисториї, на порученє самого сьв. отця, почав розпитувати його про відносини релїґійні на Підлясю :
„Родичі мої мали на Підлясю невеличкий маєток. Батько був добродїєм своїх підданих, котрі любили його як свого вітця. І ми, молоді паничі (у мене був ще й молодший брат), з малку сходячи ся і товаришуючи з мужиками, вважали себе немов їх рідними, побратимами; вони допускали нас до всїх своїх щоденних інтересів і замислів, словом, ми були і бажали бути як найменше паничами.
„Надійшов 1863-тий рік. Я поспішив в ряди повстанцїв; мій брат, слабий і калїка, хоч не міг зробити сего сам, але вербував між нашими селянами охотників і навербував їх чималий віддїл, котрий довго держав ся в полїських лїсах. По упадку повстаня мене зловлено і вислано на Сибір на 8 лїт до арештантських рот, брат мусїв еміґрувати до Галичини, наш маєток сконфісковано.
„Повернувши з Сибіри і розстаравши собі в Варшаві яке таке удержанє, я поїхав у рідне село, щоб побачити, що там стало ся за ті лїта, коли мене не було. Які зміни застав я там! Про руїну нашого маєтку й говорити не буду. Унїятського сьвященика давно прогнано з села, а на його місце поставлено православного попа, уродженого якось Туляка, котрого селяне і не розуміли і всїми силами ненавидїли за здирство.
— Як же ви живете ? — питаю їх по їхньому, по українськи.
— „Złe żyjemo, paniczu", — відповідають вони менї ломаною польщиною. І почали розповідати, що від коли прогнано їх сьвященика, вони не мають спокою, сумлїнє мучить їх ходити до православної церкви, але становий велить гнати їх жандармами. Якийсь час вони носили новонароджених дїтей до хресту аж до місточка віддаленого десять миль, до латинського ксьондза, до нього-ж їздили сповідати ся і причащати ся, але тепер, коли того ксьондза також вигнано, зовсїм уже не мають до кого удати ся, дїти живуть нехрещені, молоді невінчані, — „bo to, co pop robi, to przeciek nie może być ważne!“
„З сльозами розповідали менї люде про свою нужду, намагаючись притім і зо мною і поміж собою говорити по польськи.
— Але щож се значить, — спитав я їх в кінцї — що ви й мову свою, як бачу, змінили ?
— „A dyć my teraz polskiej religii, to j mówić po polsku musimo", — відказав один. „Nie chcemo ani ruskiej religii, ani ruskiej mowy" — відказав гнївно другий.
„Що було менї чинити серед таких обставин? Очевидна річ, що відводити тих людей від їх опору була-б річ і безхосенна і незгідна з моїми переконанями. Лишалось тілько одно: подумати, як би можна хоч по части задовольнити їх потребу, піддержати їх в їх тяжкій боротьбі. Я швидко надумав ся і велїв людям з усякими требами удавати ся до мене, до Варшави. Зразу видивились на мене великими очима, але коли я сказав їм, що менї там лекше буде виєднати їм католицького ксьондза для доповненя всїх церковних церемонїй, радо пристали. Правда дорога була далека, але вони частенько їздили туди на торги, а зрештою в такій потребі радо були-б пустили ся і в два рази дальшу дорогу.
„Повернувши до Варшави кинувсь я насамперед до латинських духовних, але на мою тяжку скруту найшов усюди нехіть і пряму відмову. Кождий знав, що така дїяльність незаконна і пахне що найменше відсадженєм від місця, а то й висилкою в Сибір. Ледво не ледво удалось менї найти одного латинського сьвященика, що був кiлька лїт на Сибирі, і позбавлений місця жив з працї рук своїх. Він приняв ся нести духовну поміч голодним духовного хлїба Підлясякам. Оба на спілку ми винаймили собі склепик, в котрім продавались усякі потрібні для селян знадоби, як батоги, підкови, ремінє, шапки і т. и. З заду за тим склепиком устроїли ми маленьку кімнатку, в котрій давано слюби, хрещено дїтей, удїлювано причастя і хоронили ся книги, метрики і т. и. Для більшої обезпеки і навіть з конечности ми поставили себе під власть не варшавського, а краківського єпископа і від нього виєднали собі дозвіл на адмінїстрованє сьв. тайн та пастирське благословенство.
„Велось се кiлька лїт. Тисячі народа з далеких сторін тяглись до нас, вступали до нашого склепика і повертали з нього втїшні, просьвітлені, піднесені духом. Але вкінци підслїдила нас полїция, наш склепик обшукано, найдено секретну комірку, забрано книги і костельні прилади і обох нас узято до вязницї. Довго морено нас в варшавській цитаделї, хоч ми нїчого й не відпирали ся знаючи про нагромаджені супротив нас докази. Вся наша оборона зводилась на те, що адмінїструючи сьв. тайни і сповняючи церковні треби після латинського обряду, не забороненого в росийській державі законами і то людям, котрі самі того хотїли без нашої намови, ми не чинили нїчого противзаконного і гідного кари. Нїщо й говорити, що таке наше толкованє дуже лютило царських чиновників, і що вони, бачучи правду по нашій сторонї, силкувались бодай проволокти слїдство до безконечности, притягаючи до нього ті сотки і тисячі селян, котрих імена найшли ся в наших книгах, і допікаючи їм усякими способами, адмінїстрацийного тероризму і бюрократичної тяганини. Товариш мій, слабовитий і сибірською каторгою до останка винищений чоловік, швидко занедужав і був переведений до тюремного шпиталю, в котрім по кiлькох тижднях і помер. Нїчого не знаючи про його смерть, написав я обширне пропамятне письмо про підляські відносини і нашу серед них дїяльність і під адресою самого царя передав його в руки властям. По кiлькох днях кличе мене ґубернатор і починає намовляти мене — не слати сього письма до царя, страшачи мене поганими наслїдками його тону і змісту. Але я, чуючи свою совість чистою, не дав налякати ся і сказав ґубернаторови, що приймаю всї наслїдки і не зміню анї слова з того, що вважаю правдою. Так письмо і пішло. Яке вражінє зробило воно на царя, не знаю, — досить того, що по двох місяцях прийшов з Петербурга наказ: слїдство в справі підляських унїятів перервати, і обох увязнених по причинї тої справи випустити на волю. Що найцїкавійше, так се те, що в тім наказї не було стереотипової в подібних випадках дописки „остро заказавши їм, на будуще сим дїлом не займати ся". Значить ся, мовчки нам дозволено й на дальше робити те, за що ми видержали таке довге слїдство.
„Та тілько-ж на лихо виходячи з цитаделї я дізнав ся, що мій товариш помер. Я лишив ся сам в давнїм склепику, — навіть забрані книги і прилади віддано менї назад, і скоро тілько рознїс ся слух про моє увільненє, зараз почали на ново стягати ся до мене не зломані в своїм упорі підляські селяне. Щоб хоч сяк-так вдовольнити їх бажаня, я почав сам удїляти їм ad interim сьв. тайни, під умовою, щоб опісля при нагодї розстарали о поновне і важне доступленє тих тайн від сьвященика. І справдї, багато їх з Варшави їздило аж до Кракова в тій цїли, з небеспекою житя перекрадаючи ся через границю. Але се не могло трівати довго. Великі трудности і кошти подібного виконуваня обрядів релїґійних для многих, особливо біднїйших ставали непоборимою запорою. І от, коли я весною сього року знов заїхав на Підлясє, зібралось довкола мене в лїсї за селом потаємно коло 500 селян депутатів від громад, на нараду, що робити дальше. Тут то я й піддав їм гадку — вислати депутацию до Риму і просити у сьв. отця католицького сьвященика специяльно в тій цїли, щоб адмінїстрував сьв. тайни для підляських переслїдуваних унїятів і дбав про те, щоб піддержати в них духа твердости і постійности в католицькій вірі.
„Думку ту приняли зібрані з великою радістю, тут таки вибрали депутацию, і в кiлькох днях зібрали між собою досить значну суму гроший на кошти подорожі для депутациї. Всї вони потаємно перебрали ся через границю, а я виїхавши за паспортом застав їх уже зібраних у Кракові, а потім звидївши гроби польських королїв на Вавелю і принявши благословенство від тамошного єпископа ми рушили до Риму.*
Та сумна повість, розповідана по просту, без прикрас і патосу, зробила в Римі велике вражінє. На засїданю папської консисториї прийшло до бурливих сцен між сторонниками дотеперішньої полїтики льояльности супротив росийського правительства і сторонниками підземної, таємної роботи. Особливо горячими речниками потаємної роботи були ґенерал єзуїтського закону, патер Бекс і начальник закону Змартвихвстанцїв, патер Семененко. Вони то переперли на консисториї ухвалу — вислати до Варшави секретного лєґата, котрий би доочне, на місцї, переконав ся про відносини і бажаня підляських унїятів, а коли покаже ся того потреба, в спілцї з Франковским адмінїстрував би сьв. тайни і заспокоював би иньші духовні потреби Підлясяків доти, доки дипльоматичні переговори римської куриї з Петербургом в тім дїлї не доведуть до пожаданого кінця.
V.
Патер Ґавдентий одержавши таку місию, вирушив з Риму до Варшави. По дорозї він не бачив нїчого, не чув нїчого, не займав ся нїчим, а тілько роздумував про важність своєї місиї. Інтереси католицизму в цїлій одній провінциї спочивають на його плечах. Тай ще в якій провінциї! Де народ скорше давав стріляти до себе, а нїж мав би відректи ся від певних зовсїм для нього незрозумілих доґм і від усьвяченого столїтями звичаю. Отут правдивий виноградник Христів, велике поле для апостольського дїла! Нести тим людям сьвітло правдивої і єдино спасаючої католицької віри, утверджувати їх в сьвятій постійности серед усяких переслїдувань, подавати тим „труждающим ся і плїненним" поклонникам римського престола всяку потїху, яка лежить в вірі і костельних обрядах, отсе його висока і спасенна місия! Серце живійше билось в його груди, груди високо підіймали ся в праведній гордости, що власне його а не иньшого спіткало таке трудне, а заразом таке почесне завданє!
— І я сповню його, покажусь гідним того довіря, яке в мою ревність положили мої настоятелї, — повторяв він з запалом. Показатись гідним довіря, — висше по над те не сягали його замисли, так само, як уява його навіть не трібувала показати йому ті трудности, які можуть ожидати його при сповнюваню його місиї. Він готов був на мучеництво — от і все. Повний тої готовости, повний віри в сьвятість і важність свого дїла, а вкінцї повний молодечого запалу він їхав у далеку, незнану країну, твердо переконаний, що ті моральні сили в купі з благословенством сьв. вітця вистарчать до сповненя вложеного на нього обовязку.
В Кракові він задержав ся кiлька день, щоб зібрати деякі потрібні інформациї і порозуміти ся з єпископом. Тут він прочитав у ґазетах досить неприємну звістку, що справа підляської депутациї до Риму стала відома росийській полїциї, і що всїх членів тої депутациї ураз із Франковским зараз по їх поворотї позабирано під арешт і посаджено до варшавської цитаделї. Була се вість в данім разї дуже погана, бо з Франковским упала для патра Ґавдентия перша і найголовнїйша підпора в його будущій дїяльности. Тілько Франковский мав живі і ненастанні звязки з Підлясяками і мав у них таке довірє, яке не легко міг здобути чоловік чужий, хоч і заосмотрений благословенством сьв. вітця.
Задля сеї несподїваної, хоч зрештою зовсїм природної притичини приходилось патрови змінювати й увесь плян його побожної вандрівки. Нї за чим було тепер їхати до Варшави, де і так тепер дїяльности нїякої не можна буде розпочати, — тож патер надумав їхати просто на Підлясє, в ті села, котрі в Римі мали своїх депутатів. Тут, думав він, найлекше буде йому і пізнати терен своєї будущої дїяльности і навязати зносини з народом, а відтак з готовим він поїде до Варшави, де знов при помочи тих рекомендаций, які має з Риму, легко знайде собі пристановище і зможе, нїкому не впадаючи в очи, розпочати свою дїяльність.
Через Львів і Радзївілів він удав ся до Росиї. Дивно зробилось йому, коли в сьвітській одежі, незнайомий нїкому, несьвідомий мови анї звичаїв місцевих, висївши з ваґону зелїзної дороги опинив ся серед чужого краю. Куди повернутись? що дїяти щоби з початку не зрадитись і не попастись в яку небудь біду? Правда, на мучеництво за сьвяте дїло він був здавна приготований і навіть бажав його, але зовсїм не був приготований на дрібні, буденні клопоти, на низьке лявірованє перед дрібними полїцийними властями, перед жандармами та становими. Від таких людей крім простої та прикрої тяганини нїякого мученицького вінця не діждеш ся.
Невеличке знанє нїмецької мови виручило його сим разом. Він з'умів порозуміти ся з жидами, і се було його щастє. Жид-балаґула за добру плату обіцяв ся довезти його куди йому треба. Патер сказав назву одного села, яке припадково впало йому на гадку.
— Ов, далеко дуже, тай ще вода тамтого тижня греблю перервала, зовсїм не можна туди доїхати.
— Ну, то може туди? — і патер сказав назву другого села.
— І туди не можна, туди й дороги нема, хиба що в зимї по леду.
— Ну, то може тут, — і патер, потїючи та мінячись на лицї сказав назву третього села.
— А, туди можна, се-ж тут і не далеко, більш двайцяти верстов не буде.
— Двайцять верстов? — повторив патер, перший раз в житю чуючи сю дивовижну назву. — А багато вам треба буде дати за дорогу?
— Не багато, десять карбованцїв, — сказав жид, підіймаючи трохи засмальцьованого капелюха на обголеній голові. Патер не знаючи, що се таке верства, і привичний до того, що по иньших краях кождий звичайно лиш тілько жадає за всяку послугу, кiлько йому справдї належить ся, подумав, що може дїйсно за таку дорогу десять карбованцїв не багато, і пристав. Хитрий жид бачучи з ким має дїло, попросив у нього всїх грошей наперед, на що патер також пристав, думаючи, що такий тут в краю звичай.
— Пан видно не тутешні, — почав балакати жид, коли по кiлькогодинній чеканцї виїхали з поганого жидівського місточка і звільна по глубокім і грузкім болотї волоклись понурою, рівною та мокрою країною.
— Не тутешнїй, — відповів патер.
— Аз далека пан?
— З далека.
— А з відки, коли вільно спитати ? — допитував ся жид з влазливістю властивою його племени.
— Не вільно питати, — відбуркнув патер, котрого цїла та жидівська компанїя і бридила і болїла, немов би його обсїли воші.
— Як панська воля, — сказав покірливо жид і обернув ся до своїх коней, так що патер не міг бачити фальшивого і злорадного усьміху на його широкім, обгорілім, з рудою бородою лицї. Але мовчанка трівала тілько хвилю; швидко жид знов обернув ся до патера.
— А до кого пан мають дїло в тім селї?
— А тебе що се обходить ? — офукнув ся патер, чуючи, що се питанє якось неприємно вразило його.
— Та я нїчого, я тілько хочу знати, де маю заїхати ?
— Заїжджай до дїдича! — сказав патер.
— До дїдича? Коли-ж бо, прошу пана, в тім селї дїдича нема.
— Дїдича нема? як то?
— А так, се село сконфісковане, під урядовою опікою, а бувший дїдич вмер у Сибіри.
— Гм, то вези мене до сїльського старости. Я маю тілько де про що розпитати.
— То може пан зараз і назад вернуть?
— Нї, за кiлька день, — сказав патер далеко вже лагіднїйше, чуючи якось мимоволї, що дуже не мудро запрезентував себе перед жидом і що сяк чи так находить ся в його руках. Але жид розвідавши, що йому було треба, більше вже не турбував патера, а обернувши ся до своїх коней, почав звільна підганяти їх, мурликаючи собі під ніс якусь пісеньку. Вечером заїхали до цїли.
VI.
Не зовсїм щасливо вибрав ся патер, велячи везти себе до старости. Староста хоч був, як і його співгромадяне, противником православя, але все таки належав до тих заможнїйших та практичнїйших ґосподарів, котрі вважали лїпшим бодай про око придержувати ся православя, ходили до православної церкви, сповідали ся і причащали ся перед православним попом і анї дїтей не носили хрестити анї вінчатись не ходили до латинських ксьондзів. Те тілько й з'єднало йому довірє у начальства, за те був він і постановлений старостою. При тім же недовірливий до крайности, з малечку привичний таїти в собі всяку свою думку, всяке бажанє, староста крім того був строгий в тім, що називав своєю урядовою службою; не думаючи і не розбираючи, сповнював накази начальства, так як привик і вимагав, щоби в його домі всї не думаючи і не розбираючи слухали його власних наказів. Коротко кажучи, староста був материял твердий до обробленя, мов те жилаве та суковате дерево, і дуже лихо надавав ся до єзуїтського апостольства.
Хата старости нїчим не відріжнювала ся від иньших сїльських хат тої сторони: та сама чорна соломяна стріха без комина, ті самі низькі не облїплені стїни з маленькими підслїпуватими віконцями, та сама обширна обора з великою купою гною на серединї і з вигоном повним бездонного болота. З вікон лив ся кровавий блиск від розпаленого в печи огню і миготїв в широкій калюжі, що́ була перед вікнами. Не без труду дібрав ся патер на сухий, плитами виложений рундук перед порогом старостової хати, вітворив сїнешні двері і мацаючи руками в пітьмі, налапав клямку хатнїх дверей. Та й клямка-ж то була не аби яка: гладкий деревляний кілок з прикріпленим до нього деревляним зазубцем; хотячи вітворити двері, треба було сильно пхнути тим кілком від себе, в тій самій хвилї покрутити його з правої до лївої руки і тодї аж тягти до себе скрипучі двері. Не знаючи сього, патер довгу хвилю термосив дверми стоячи в темних сїнех повних диму, і не міг відчинити дверей, поки хтось з хати, чуючи, що якась жива душа добиває ся до дверей, не відчинив їх і не впустив патера до хати. Та й тут не обійшлось для нього без притичини. Двері були низенькі, а очи його від диму повні слїз. Побачивши в кінцї сьвітло і не розбираючи більше нїчого, він пустив ся йти і що сили гримнув ся чолом о деревляний одвірок.
— O do stu diabłów! — скрикнув патер, хапаючи ся рукою за чоло і входячи з тим побожним привитанєм до хати, де всїх очи в нїмій ожиданцї і навіть трівозї звернули ся на незнайомого пана, що́ в таку пізну пору і з таким незвичайним привітом входив у хату. А патер добру хвилю стояв коло порога, осмотрюючи рукою набіглу на чолї ґулю то знов обтираючи сльози з очей. В кінцї побачивши, що всїх очи не перестають пильно дивити ся на нього, він зняв капелюх і ступаючи крок наперед сказав:
— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!
— Na wieki wieków amen! — відказав староста, котрий сидїв на лаві конець стола підперши ліктем голову і анї не рушив ся з місця при входї незнайомого пана. Не чекаючи запросин, патер сїв на лаві насупротив печі і почав розглядати ся по хатї.
— Чи тут я у старости сього села ? — спитав в кінцї, звертаючись до ґосподаря.
— Тут, —- відповів староста, не рушаючись з місця і не перестаючи пильно придивляти ся незвичайному гостеви.
Діставши сю відповідь, гість замовк і почав знов розглядати ся по хатї, очевидно не знаючи, що дальше сказати.
— А чого пану від мене потрібно ? — запитав староста.
— Менї від вас, добрий чоловіче, нїчого не потрібно, — заговорив медовими словами патер, — я прийшов тілько для вашої потреби.
— Для моєї потреби? — здивував ся староста. — Я вас не знаю, то щож я можу від вас потребувати ?
— Ну, так, — відказав патер, — але я не про вашу власну потребу говорю, а про загальну, про потребу цїлої вашої громади, многих тутешнїх громад.
Староста витріщив на нього очи, і мовчав добру хвилю, а в кінцї не находячи нїчого лїпшого сказати, запитав патра грізним урядовим тоном:
— А як ви називаєтесь?
— Шимон Цюра, — сказав патер, в пору пригадавши собі своє колишнє імя і прізвище, на котре виставлений був його пашпорт.
— А маєте пашпорт? — питала дальше сердита власть.
Не відповідаючи нїчого, патер видобув з кишенї невеличку книжочку і подав її старостї. Той оглянув єї уважно, подержав одну картку против сьвітла, похитав головою і не випускаючи пашпорта з рук, допитував дальше:
— А відки ви?
— Там прецїнь написано, — відмовив патер.
— То все одно, що написано, я вас питаю, — відповів староста. Бідний чоловік не вмів читати.
— З Козєй волї.
— А який ваш уряд?
— Мій уряд? Я не маю жадного уряду.
— Ну, то яким ремеслом займаєтесь?
— Жадним ремеслом не займаюсь.
— Ну, то щож ви таке? — питав староста, котрому зачинала чим раз більше не подобатись фізиономія його гостя.
— Адже-ж в моїм пашпортї стоїть написано, що я торговельний комісант.
— Торговельний комісар? Се що за такий комісар? Я про такого комісаря нїколи не чував.
— Не комісар, але комісант, — відповів з ангельською терпеливістю патер. — Я розношу по сьвітї товари.
— А, так, товари розносите! А які товари?
— Дорогі товари. Цїнні товари. Найкрасші над усе в сьвітї, — захвалював дивний комісант, і захвалював так горячо, що аж збудив недовірливість у старости.
— Гм, і чого-ж ви з такими дорогими товарами по селах їздите ? У нас народ бідний, нї за що навіть хлїба купити, не то ваших дорогих товарів.
— О, не бійте ся про те, — скрикнув патер. — Мої товари, хоч найдорожші над усе в сьвітї, але рівно доступні для бідного, як і для богатого. А для бідного, угнетеного, обідраного і гоненого ще доступнїйші, нїж для богатого і спаношілого.
Староста стояв витріщивши очи. Йому починало в голові мішати ся від тої бесїди, котра йому видалась цїлковитою загадкою.
— Гм, — заговорив він по хвилї, — Бог його знає, що се за товар такий. А ну покажіть, коли ласка ваша! Але-ж бо я й коробки у вас нїякої не бачу.
— Мій товар в коробках не носить ся. А показати вам його я можу тілько в чотири очи.
Підозрінє старости що хвилї змагало ся. Що за притичина така? Чи се припадково не злодїй який, котрих багато по селах волочить ся ? І не довго думаючи він підійшов до одного свого хлопця і шепнув йому до уха, щоб побіг закликати присяжного і ще декого з села, а потім сказав до патра:
— В чотири очи? Гм, то хиба аж завтра? Бо нинї ніч, на дворі не побачу, а з хати всїх вигонювати не буду.
— Нї, побачите й на дворі, — сказав патер. — Ходїть лишень! Лїпше нинї, нїж завтра.
— А гій, се щось зовсїм не з проста, — подумав собі староста. — Чи він мене зарізати хоче на дворі, чи може там засїдка яка?
Виглянув крізь вікно, — темно, тихо, спокійно, пси під вікнами лежать, — нї мабуть, беспечно. Глянув на патра: невеличкий, сухий, слабосильний, а сам він против нього велитень і силач.
— Ну, про мене, то ходїм!
Вийшли на поріг, але патер потягнув старосту дальше, по під вікна, вузеньким сухим місцем аж за угло хати, і не випускаючи його руки з своєї, почав шептати швидко, озираючись і розслухуючи:
— Я не сьмів у вашій хатї при всїх говорити, щоб вам часом не наробити клопоту, але тут вам признаю ся. Я католицький ксьондз, присланий до вас просто з Риму. Я бачив ся з вашими, що́ їздили до сьвятого отця, бачив ся з Франковским, і він менї казав удати ся до вас.
— Дурний його піп хрестив, коли так! — буркнув понуро староста.
— А то чому? А то чому? — сквапно запитав патер.
— А тому, що біда буде і вам і менї.
— Яка біда ? Прецїнь же про мій приїзд нїхто крім вас доси не знає, а ви ченьже не такий, щоб...
— Щоб донїс на вас ? Ну, про се не бійте ся! Я вже знаю, чим то пахне. Тодї-б нас обох запакували.
— Ну, так чого-ж бояти ся?
— Чого бояти ся? Ну, добре, що ви приїхали скрито, — а що дальше буде? У мене ви навіть ночувати нинї не можете, бо у нас почали жандармські патролї ходити по селах, ну, і звісно, зараз до старости. А скоро в селї появитесь, то зараз чи жид чи хто небудь другий донесе.
— Але-ж я за пашпортом.
— Те-те-те, будуть вони дивити ся на ваш пашпорт. Тут у нас надзір дуже острий. Подиблють чужого чоловіка, що́ по селах волочить ся, і арештують, слїдять, хто такий, відки, за чим ? На се можете числити на певно.
Патрови троха недобре зробило ся, коли почув таку рацию.
— Ну, так щож менї по вашому робити? — спитав він.
Староста подумав добру хвилю, а відтак, очевидно постановивши щось, сказав твердо і сухо:
— Ходїм до хати! А про все те нїкому нїчого, розумієте ?
Патер не прирікав і не супротивляв ся. Він був дуже якось сам не свій.
VII.
Старостиха подала вечерю: борщ і горячі бараболї. Запросили й патра, але не йшла йому в горло та вечеря. Якийсь понурий, важкий дух обхопив його в тій тїсній хатї, повній пари та просиченій запахом квасної капусти, кожухів і людського поту. Він пильно вдивлював ся в лиця людей, що́ сидїли поруч нього коло стола: грубі, неотесані риси, — черстві, спрацьовані руки, осмалені сонцем і вітрами, немов облиплі землею, з котрої живуть. В очах їх, правда, тлїє огник зьвірячого чутя, але зовсїм — так бачилось патерови — не сьвітить ся ясне полумя яких небудь висших думок, релїґійного пориву, мучеництва за віру. На низьких, тупих чолах видно хиба лїнивство думки і упір властивий дикарям — чи не се були жерела їх мучеництва? Щось мов клїщами здавлювало серце у патра. І він має в ту темну, мясисту масу тхнути духа! Має в тих грубих кльоцах розпалити чистий, сьвятий огонь, котрим палає сам? І того всего має він доконати під ненастанним доглядом ворожої власти, під всестороннїм тиском тисячних, могучих рук? Яке величезне людські сили по над завданє! У патера руки опустили ся.
Скрипнули сїнешні двері. Здрігнув патер, аж підкинув ся на стільцї. Чи не жандарм ? Але се був не жандарм, а присяжний, котрого староста велїв закликати, не знаючи ще, хто такий його гість. А коли дізнав ся, то й похвалив себе, за те, що велїв покликати присяжного. Присяжний був завзятий унїят. Його брат їздив у депутациї до Риму і зараз по поворотї був арештований, а присяжний по його голові приняв на себе рід верховодства в невеличкій унїятській громадї. Правда, і присяжний таїв ся супроти властей зі своїм унїятством, але про те був він чоловік сьмілий і доволї рішучий, готовий в разї потреби потерпіти за свою віру. От тому то чоловікови задумав староста здати до рук свого гостя, з котрим сам не знав що почати.
Присяжний увійшов у хату і привитав ся. Його просили сїдати. Він сїв, закурив люльку і мовчав, з властивою нашим селянам рівнодушністю чекаючи, поки староста перший не заговорить до нього. На гостя глянув раз і, бачилось, зовсїм не був цїкавий ще раз дивити ся на нього.
Повечеряли. Староста почав розпитувати присяжного про всякі байдужні речі, а патер за той час роздивляв ново прибулого. Був се високий, молодий ще чоловік з отвертим лицем, коротко обстриженими русими вусами і довгим русим волосєм. Спокійна рівновага і сила виднїлась в його рухах і поставі. Ясні очи глядїли розумно, троха навіть хитро; говорив звільна, повагом, немов надумуючись перед кождим словом.
В кінцї староста відпровадив присяжного в кут і почав з ним щось шептати. На лицї присяжного виразилось з разу зачудуванє, далї мигнуло щось нїби проблиск радости, а в кінцї залягла звичайна задумчива рівнодушність. Вислухавши старостового оповіданя він хвилю стояв, мов надумуючись що дїяти ; по тім узяв шапку і звертаючись з ушанованєм до патера сказав:
— Ходїть за мною!
Патер попрощав ся з старостою, поздоровив всїх у хатї і в темну пітьму пішов за присяжним. Довго йшли мовчки, з трудом пробираючись по глубокім болотї. Тілько сїрі калюжі сьвітились перед ними час від часу, та кріслаті верби понуро шуміли край улицї. Пси уїдали по подвірях, не важучись однакож вибігати аж на вулицю. Зрештою нїчого не було видно.
— Так ви аж з Риму ? — заговорив в кінцї присяжний приглушеним, троха навіть тремтячим із зворушеня голосом.
— Так, — сказав патер. — Сьвятий отець прочув про ваше горе, хотїв би потїшити вас.
— Ох, тяжке наше горе, — простогнав присяжний. — От і тепер побрали наших, узяли й мойого брата. Вже два місяцї — анї слуху, анї духу. Де він, що з ним — Бог знає. Казав становий, що вже й не побачимо його нїколи. Жінка лишилась, дїти дрібні — ридають, плачуть.. Тай чи одні вони! По всїх селах те саме.
— Бог надїя наша... Для його слави й потерпіти треба. Він для нас більше терпів, — промовив патер.
— Так, так, ми се знаємо! Ми й не нарікаємо, хоч і як тяжко приходить ся. О, поздоров Боже вас, що ви не злякались труду і небезпеки і прибули до нас! І кажете, що прибули потїшити нас?
— Так, словом божим, — сказав патер, котрому якось ненаручно зробило ся при тих словах. З бесїди сього мужика тремтїло тяжке, наболїле горе, а у нього на серцї так було тяжко, так якось мутно і мляво, що він не чув у собі доволї сили навіть словом божим потїшити тих зболїлих. Йому так і ввижало ся, що всяке слово буде для них не правдивою потїхою, а тілько хвилевим забутєм, по котрім вони прокинуть ся на нове горе.
Тимчасом присяжний приступив до нього зовсїм близько, нахилив навіть голову, і немов боячи ся, щоб ті шумливі верби не підслухали його слів, прошептав :
— Ну, а добрі вісти привозите? — А коли патер, мабуть з зачудуваня якийсь час нїчого не відповідав, він додав сам до себе. — Ну, се вже певно, що воно щось не без того; адже-ж дармо-б ви не їхали з Риму аж сюди.
— Про які се добрі вісти ви питаєте? — спитав здивований патер.
Присяжний ще таємнїйше прошептав:
— Хиба-ж ви не знаєте? Ті, що́ нам обіцяв той пан, що збирав депутацию.
— Щож він обіцяв вам?
— Нї, ви прецїнь мусите се знати! Він казав, що як наші являть ся перед сьвятим отцем, то сьвятий отець накаже цареви, щоб нам дав спокій вірити як нам серце каже.
— Се вам казав той пан?
— Ну, та вже-ж! Хиба-ж інакше ми були-б тратились на ту депутацию?
— Нї, бідні люде! Анї той пан не міг вам того казати, анї сьвятий отець не може того зробити. Не може наказати. Сьвятий отець тепер такий самий невольник як ви, так само терпить переслїдуваня. Сьвятий отець молить ся за вас, буде просити за вами, але наказати нїкому нїчого не може.
Патер може й сам не знав, яке важке, потрясаюче вражінє зробили його слова на присяжного. Висока стать його подалась, угнулась, мов зломана. Бачилось, що се зломалась головна підпора його віри. Адже-ж віра в непобориму силу і безмежну власть сьвятого отця творила властиве ядро їх релїґії! Бідний патер і не підозрівав того, що замісць обудити в тім чоловіцї милосердє до пригнетеного та страждущого сьвятого отця, він вивалив самий фундаментовий камінь з під будинку його віри.
Присяжний довго мовчав. Патрови страшно вже навкучила хідьба серед пітьми по нерівній болотяній дорозї, де ноги стрягли трохи що не по колїна. Його стегна пекли мов приском посипанї від непривичної натуги, а дорозї все не було кінця. Правду кажучи, патер не знав, чи вони йдуть селом, чи лїсом, бо нїде не видно було найменшого сьвітелця, що блимало з вікон. В кінцї присяжний зупинив ся.
— Слухайте, отче, — сказав він. — Я не веду вас до своєї хати, бо у мене за багато людей, невигода, дїти дрібні. Ось хата мойого брата, — вона тепер стоїть пусто, — тут будете безпечні, а їди і всего що треба, я вам достарчу. А завтра вечером зійдуть ся всї наші, то послухаємо, що нам скажете, і треби поробите. Від року вже у нас нї хрестин, нї слюбів не було таких, як Бог приказав. Тілько деякі до Кракова їздили. Одно тілько прошу вас: не говоріть людям того, що говорили менї, — знаєте про сьвятого отця.
— Не говорити? А то чому?
— Бо всїх зневірите. За щож нам, бідним людям і держати ся, коли остатня надїя на сьвятого отця покине нас ? Може бути, що воно й правда те, що ви говорили, але я тому не вірю, бо не хочу вірити. А другим нїкому того й не згадуйте, бо все попсуєте. Говоріть, що знаєте, але підтримуйте нас, не знеохочуйте!
Патер сам себе не тямив з остовпіня. Ось воно як! Ось на яких основах стоїть тут унїя! Ось за яку правду ті люди гинуть, руйнують ся і йдуть в тюрми та на вигнанє! В голові йому мутило ся; йому здавалось, що попав у якусь глубоку дебру з обривистими берегами і надармо шукає з неї виходу.
VIII.
Тяжка, безконечно довга була та ніч для патра Ґавдентия! Сам самісїнький, запертий в опущеній хатї, в котрій пахло вохкістю, віяло ще не зовсїм засохлими сльозами, він не міг анї на хвилю заснути. Вражіня прожитого дня хоч не дразнили його нервів яркими картинами, але проймали цїлу його істоту якимсь холодом, от як проймає нас дрібнесенький осїнний студений дощ. Невеселі думи ворушили ся в його голові і прогонювали сон з його повік; але може ще дужше прогонювали його иньші недогоди: затхле повітрє пустки, тверда, тілько з соломи, верети і соломянної подушки зложена постїль, і блощицї, котрі виголоднївшись, з усїх кутів у пітьмі так і налазили, так і впивали ся в його тїло. Немов посолений пискір вив ся патер на твердих дошках; з разу старав ся вмовити в себе, що все те — заслуга перед Богом, що все те — терпіня нерозлучні з усяким великим дїлом, з апостольством. Він навіть на хвилю уявив себе древнїм аскетом, що прикладає хробаки до розгноєної рани з словами: їджте, що вам Бог призначив. Але його нерви, непривичні до такого мучеництва, не давали вспокоїтись такою фільозофією; він кiлька разів зривав ся, ходив по хатї, що крок зачіпаючи в пітьмі то ногами то головою за якусь несподївану заваду. Радо був би засьвітив сьвітло, але сьвітла нїякого в тій проклятій норі не було. Думав якийсь час пробути всю ніч на ногах і аж рано покласти ся, але втома перемагала його, а надто ще й холод проймав страшною дрожею його тїло. Цокочучи зубами, скулений, умучений, мусїв патер рад не рад знов лягати на свою постїль з тим почутєм, що лягає на тортуру. Перші укушеня блощиць витискали зовсїм не побожні проклятя з його горла; він почав шарити руками по своїм тїлї, роздавлюючи множество тих насїкомцїв, котрих відразливий запах ще дужше дразнив його нерви. Але в кінцї таки втома взяла своє: помимо всеї муки і невигоди він заснув коротким, неспокійним сном.
Тай снилась йому та сама погань, котра весь нинїшнїй день переслїдувала його. Хитрі, вкрадливі очи його візника-жида так і яріли перед ним, усьміхнуті, немов говорили: го, го, знаємо тебе, знаємо! Він нїби хрестить ся, а з очей роблять ся дві бараболї, що так і застрягають йому в горлї, давлять і печуть його в нутрі. Він знов хрестить ся і просить у Бога ратунку, а з бараболь робить ся величезна блощиця, червона, луската, з довжезним жалом, з гачковатими ногами, і лїзе просто до нього, намагаючись вбити йому жало в груди, щоб виссати кров з його серця. Якась неописана трівога огортає його і він кидає ся з усїх сил утїкати перед страшною потворою. Перед ним безконечно довга і безконечно грузка дорога гине далеко в млї; болото цїлими грудами чіпляє ся його ніг, — але трівога острим жалом жене його без віддиху. За собою чує він якесь несамовите сапанє, щось немов крики погрози і насьмішливий регіт, і біжить, біжить, дух у собі запираючи, спотикаючись, на силу витягаючи ноги з болота. Але вже сили опускають його, в грудях не стало віддиху, страшна судорога убезвладнює натомлені ноги, — оглянувсь, а тут же за ним страшенна потвора з наставленим жалом — ще крок, і з несамовитим криком розпуки він паде на землю, о пень головою... і в тій хвилї прокидає ся, справдї на землї. Кидаючись у снї він скотив ся зі своєї дощаної постелї і впав на землю, вдарившись при тім головою о прилавок.
Було вже над раном: в хатї почало троха розвиднюватись, а властиво, як кажуть, „іно що вікна трохи побілїли." Патрови стало ще холоднїйше, нїж було в ночи; він мусїв устати і ходити по хатї, щоб троха розігріти зацїплі сустави. Невесела та досьвітна година в бідній сїльскій нетопленій хатї, — але подвійно невесела була вона для патра Ґавдентия. Не тілько, що цїле тїло болїло його, що всї кости були мов переломанї, а в голові шуміло і тріщало від невиспаня, але і в душу помимо горячої молитви не хотїв злинути той небесний, сьвітлий супокій, котрий патер уважав конечним до всякого апостольства.
— Боже мій, — стогнав він із глубини свого душевного розстрою, — що я їм скажу? як я промовлю до тих серць, затвердлих у горю і в темнотї ? Чи здужаю я дібрати ся до живої струни в їх душах і порушити її так, як се найлїпше для Твоєї хвали ? Боже мій, пошли менї силу, пошли менї огняний язик, навчи мене трафити до їх серця!
Але огняний язик не являв ся; натомлена думка патрова не могла зібрати ся і зосередити ся; увага його розбігла ся на околичні предмети, що з наставанєм дня звільна виринали з нічних потемків і чим раз різче набивали ся патровим змислам у всїй своїй непринадній подобі. Глиняна піч без комина займала чверть хати; чорні від диму стїни понуро як могила глядїли на него: дощана постїль і безногий, топором тесаний стіл, отсе крім грубої верстви пилу і сьмітя був ввесь спряток в тій нужденній хатї. І серед такого окруженя мав патер розігріти свого духа, найти огняне слово, щоб ним проняти людські серця?
Настав ранок, сїрий, млистий, понурий. Патер ходив і ходив по тїсній хатчинї в зад і вперед, дожидаючи людий; звільна, з трудом він укладав собі велику бесїду, котру мав виголосити до зібраного народу. Аж зачалапкали кроки в болотї і війшов той самий присяжний, що́ його вчора припровадив сюди.
— На добрий день вам, єґомость, — сказав він і почав з'за пазухи своєї полотнянки виймати вузлики з їдою і фляшку з вином. — От я принїс вам дещо, покріпіть ся, бо нинї жде вас добра робота, а в ночи ви певно не спали добре.
— Яка робота? — спитав патер.
— Від двох лїт слюби позатверджувати, дїтей похрестити і повисповідувати всїх нас, що́ не віримо в шизматицького Бога. Щож, чи ви лишитесь у нас, чи нї, того не знаємо, а коли вже вас Бог принїс сюди, то нехай хоч тілько користи маємо з вас.
Дивно якось вразили патра ті слова. Він сам не знав, чи тїшити ся витревалістю тих людей, що́ так уперто не хотїли „вірити в шизматицького Бога", чи смутити ся їх низьким способом думаня, що зараз хочуть використати по свойому його присутність. Але не було коли роздумувати довго. Присяжний нукав, щоб патер їв швидко, бо зараз люде почнуть іти; для всякої обезпеки він заладив так, щоб приходили за чергою малими купками, щоб не звертати уваги постороннїх.
— То вся католицька громада не збере ся ? — запитав патер.
— А нехай Бог боронить! — сказав присяжний. — Тут через кiлька хат сидить жид арендар. Я й так боюсь, щоб лиха не було! Ех, єґомость, тяжко нам жити! На всї боки пильнують, стережуть, як диких зьвірів. І за що? За те, що батьківської віри держимось, що Бога відректись не хочемо і царя за Бога не признаємо!
Патер видивив ся великими очима на мужика. В простих мужицьких словах було щось таке, що глубоко зворушувало його. Мужича льоґіка, груба, далека від правди (патер знав, що арґументи присяжного далекі від правди) все таки вдаряла його, бо в нїй виднїлась власне та елементарна сила, що́ піддержувала той нарід; в нїй тремтїли голосні ноти перебутих терпінь і оскорблень і того сьвятого обуреня на всяку тиранїю, котре й тодї не перестає бути сьвятим, коли льоґічна підстава його не зовсїм правдива.
Заледво патер сяк чи так покріпив ся (а страви, принесені нинї присяжним, були не звичайні мужицькі, а троха добірнїйші і смачно зготовлені, знать на громадську складку), коли почали й люде приходити. Звільна чалапкаючи по болотї, тайком озираючись на всї боки, а з лицями так рівнодушними і деревлянами, мов нї про що в житю й не думали нїколи, приходили то матері з грудними дїтьми до хресту, то молоді ґосподарі з молодицями до слюбу, то старі дїди і жінки до сповіди і причастя. Мовчки входили вони до хати, хрестили ся входячи, приклякали перед патром, що́ сидїв при столї з стулою і в комжі, цїлували його руки і сподоблялись сьв. тайн. З важким чутєм глядїв патер на ті одуті, безвиразні , негарні лиця, нераз попідбиванї, поморщені, з видними знаками слїз, голоду, недуги: важким чутєм проймав його дотик тих рук, рапавих мов пильники, твердих і чорних, нераз сухих мов скіпи, і тих уст, посинїлих або зівялих без радісного усьміху, без щирого, дружнього слова приязни, любови та науки.
— Боже мій ! — зойкало патрове серце, — отут поле до працї! І за яку-ж то кару Ти не дав пастирів добрих сему стаду?...
IX.
Весь день патер справляв треби, терпеливо, уважно і невтомимо. А над вечір громадка мужиків зібрала ся в сїнех хати; прийшов і староста і почалась доволї оживлена розмова. Коли патер висповідав і запричастив остатнього, мужики війшли до хати.
— Велике спасибіг вам, єґомость, за вашу ласку, за сьвяті тайни, — сказав присяжний. — А тепер збирайте ся, поїдемо.
— Куди? — спитав патер.
— В друге село; тут вам довше не можна бути.
— А то чому?
— А тому, — сказав кланяючись староста, — що можуть жандарми над'їхати в ночи, а жид-арендар весь день сидїв у вікнї і зазирав, хто йде сюди. Хто знає, чи там уже не знають про вас. А як би, не дай Боже, вас тут зловили, то і менї і цїлому селу така біда буде, що й не приведи Господи.
— Ну, добре, коли їхати, то їхати, — сказав патер. — А ви на другім селї вже оповістили кого, що я приїду?
— А вже-ж. Ще рано парубка на кони посилали. Сказано: добре. Все там буде для вас готове. Зробите там що треба, вони відвезуть вас дальше, об'їдете за чергою всї села, а тодї вже як воля ваша, чи за границю, чи до Варшави, чи куди схочете.
Лице патрове розяснилось. Така перспектива, яку тут показав йому простий мужицький розум, була також не погана. Він порозумів, що не на стілько внутрішнїй зміст, кiлько зверхні форми католицизму дорогі для тих простих людей, і що піддержуючи ті форми, він на разї сповнить головну часть своєї місиї. А дальша, глубша робота піде за тим, звільна, як до обставин і часу. В таких думках він зібрав ся, закутав ся як мога і попрощавши ся з людьми, пішов з присяжним грузкою стежкою по за село півперек піль то понад річку, якимись крутими і безконечними манївцями до того місця за селом, де на нього чекав невеличкий, парою добрих коней запряжений візок. Коло воза стояв підсадкуватий, середнїх лїт мужик, в старім кожусї і з кожушаною шапкою, засуненою аж на очи.
— Чи ви, Боровий ? - спитав його присяжний, не можучи в сумерку розпізнати його лиця.
— Я, — відповів Боровий, а по хвилї додав: — Чи се єґомость?
— Так.
— Niech będzie pochwalony! — озвавсь Боровий до патра і з низьким поклоном підійшов до нього і поцїлував його в руку.
— А що, дорога безпечна ? — питав далї присяжний. Боровий став і почав чухати ся в потилицю.
— Гм, та нїби безпечна, а там, хто його знає! Ко́ли-б тілько оті прокляті жиди не нашкодили!
— Жиди? Ну, певно, що вони не від того, коли тілько що небудь дізнають ся.
— То тож то й біда, що мабуть усе знають.
— Усе знають! А то яким способом?
— А лихий їх знає. Боюсь, чи не той проклятий Гершко, балаґула... — І не докінчивши, він звернув ся до патра: — Чи ви єґомость не їхали з таким рудим, зизоватим жидком?
— А, з ним, — відказав патер, немило вражений тим питанєм.
— А чи не випитував він вас: хто ви, куди і за чим ідете?
— Випитував.
— І що ви йому сказали ?
Патер коротко розповів мужикам свою розмову з жидом.
— Ну, так і є, — сказав Боровий, — з такої бесїди він мусїв догадатись, що тут щось не з проста. Нїякі комісанти у нас по селах нїколи не їздять. Ще щастє ваше, що просто не завіз вас до станового.
— Але як же се? Що він міг підозрівати? — скрикнув патер, і почув, як йому по під груди зробилось горячо, а по за плечима мов морозом потягло ?
— Що міг підозрівати, то лихий його знає, але я те тілько знаю, що лишивши вас, він ночував в нашім селї в шинку, а вчера рано жиди з ним разом їздили до станового. Того й ждати, що сеї ночи всї дороги жандармами та десятськими обставлять.
Патер стояв мов у воду опущений.
— Ну, чень то воно так зле не буде, — зачав потїшати присяжний, що привів патра, але не вспів докінчити своєї бесїди, коли на полї від села показав ся якийсь парубок на кони. Він гнав конем що сили, але бідна худобина, стригнучи в розмоченій ріли по колїна, засапана і спінена очевидно остатнїх сил добувала, щоб хоч в десятій частинї вдоволити вимаганя їздця.
— Сховайтесь, єґомость! — крикнули оба мужики, побачивши їздця.
Патер, тремтячи і блїдий, схилив ся і шмигнув у лїс. Мужики стали коло воза і спокійно дожидали, хто се такий їде. Швидко пізнали, що їздець — свій чоловік, але по його трівожнім лицї могли догадувати ся, що везе не найкрасші якісь вісти.
— Ну, Богу дякувати, що я ще застав вас, — просапав він ставши на місцї і злїзаючи з коня. — Але то їзда була, нехай Бог боронить.
— Ну, та що там такого ? За чим тебе вислали ?
— Та що би такого, — погано тай годї! Становий приїхав, питає: „Де ви того бунтівника подїли, що тут був?" Старшину вже в пута закували, але він нї до чого не признає ся.
— А щож каже?
— А, каже, був у мене якийсь панок, переночував тай пішов дальше, — на тім і затяв ся. Становий лютий такий, що крий Боже, а посїпаків цїлу хмару з собою навів. Так ото я гнав сюди, щоб сповістити вас, що нї до якого села вам і показувати ся з єґомостем не можна, — всї дороги будуть обставлені, а завтра може й облаву зроблять по лїсах.
Патер Ґавдентий в поблизьких корчах чув усї ті слова, і хоч не багато розумів „мужицького" говору, то все таки одно було йому ясне; що тут йому доведеть ся пропадати. Ота величезна, самодержавна і шизматицька Росия, котру він доси знав тілько з оповідань, а представляв собі як якогось тисячиголового дракона, готовилась тепер вхопити його в свої могучі лапи, здавити і зімняти, як пилину, закинути десь у бездонну пропасть, у глуху темряву, до котрої не доходить анї промінчик сьвітла, відки не долетить на сьвіт анї один зойк катованої жертви. Пропасти! пропасти ! Не то що не зробивши, але навіть не зачавши великого дїла! Пропасти за те одно, що посьмів ти ступити на ту закляту землю, що посьмів простягнути руки против могучого кольоса! — Такі думки шибали в голові патра, і смертельна судорога потрясла цїлим його тїлом.
Тимчасом мужики стояли коло воза і стиха над чимось радили. Вже густий сумерк наляг на поле, і в тім сумерку їх постатї в грубих кожухах, в пелехатих шапках на головах видавались якимись зловіщими, дикими. Над чим вони радять ? — думав патер. Чи не думають вони для вратованя себе самих видати мене в руки станового? І він наперед уже почав обурюватись на підлоту тих варварських людей, на їх трусливість і низькі думки. Але поки ще зміг достаточно вглубитись в своє праведне обуренє, присяжний кликнув його, щоб наблизив ся до них.
— Ну, єґомость, — сказав він рішучо, — в злу пору ви вибрались до нас, дальше вам їхати годї.
Патер стояв і вдивлював ся пильно в темну далечінь, не кажучи анї слова, а тілько думаючи собі: — Ну, ну, зачинай відки хочеш, а я знаю, голубчику, до чого ти дійдеш!
— І тут вам лишатись годї; не нинї, то завтра попадете в руки посїпаків.
— Так щож робити ? — спитав безнадїйно патер.
— Вертати назад за границю.
— За—гра —ни—цю? — процїдив зачудуваний патер. — Хиба-ж се так легко?
— Не легко, але можна. Ми знаємо лїсові стежки, спробуємо перевезти вас.
— Ви?
— Ну, та вже-ж що ми, а не ангели небесні. Ми вже порадились: Боровий повезе вас.
— Ну, а гранична сторожа?
— Мусимо прошмигнути.
— Ну, а як тут за вами шукатимуть?
— У мене дома вже знатимуть, що сказати.
— Ну, а як зловлять по дорозї ?
— Га, то пропадемо. Раз мати родила.
Аж тепер патер бодай троха порозумів, над чим радили мужики; порозумів, які глупі, низькі і підлі були його підозріня, як твердо і безповоротно готові були ті люде рішитись на таке дїло, за котре заплати не могли ждати нїякої, але в котрім могли стратити все, що тілько для чоловіка є найдорожше на сьвітї. Перший раз глянув він на тих простих варварів не тілько з подивом, але і з глубоким поважанєм.
— Ну, не пора гаятись, — сказав Боровий. — Сїдайте, єґомость! Хоч то ніч довга, та я боюсь, щоб по півночи не зробилось місячно, — се для нас була би просто загибіль. Треба спішитись.
Коротке, але щире було прощанє патра Ґавдентия з присяжним. Забуваючи про всї ріжницї стану, званя і осьвіти, патер щиро поцїлував ся з мужиком, як був би поцїлував ся з рідним братом ; забув навіть поблагословити його, так цїлковито в тій хвилї переважив в нїм чоловік над сьвящеником. Відтак сїв на візок, закутав ся за порадою Борового в грубу, брудну плахту, що була на возї, — Боровий сїв також, взяв віжки і батіг до рук, і вони швидко поїхали вузенькою доріжкою по під лїс в противний бік від села, мов потонули в темній, непевній і необмеженій далечинї.
X.
Тихо, похнюпившись сидїв патер Ґавдентий на візку, встромивши ноги в солому і час від часу здрігаючи від холоду. Тихо, понуро було і в його голові, в його серцї; утома взяла верх; думки, мов промоклі пташки в слоту кулились і безсильно падали до долу; одно бажанє пересилювало всї иньші: коли-б швидше дохопитись спокійного, безпечного, теплого кутика! І візник не мав охоти до розмови, — тай не до розмови мабуть було йому там, де треба було не двох а чотирех очей, щоб серед пітьми не змилити з дороги, не битої, а лїсової, зрадливої, неїждженої доріжки. Зрештою і чотири візникові очи тут мало-б на що здали ся, особливо коли в'їхали в лїс, мов у темну, бездонну нору. Боровий, бачилось, і не силував ся тепер поводити кіньми, а лишив їм волю; привична мабуть до такої їзди худоба хоч звільна, але певно і обережно ступала наперед, і тілько час від часу стукнуло колесо о пеньок або пірнуло по саму маточину в глубокій вибоїнї, даючи тим вправному візниковії пізнати, що їдуть справдї доріжкою, а не якою небудь лїсовою прогалиною.
Перший раз на свойому віку находив ся патер в такім великім лїсї і то ще серед таких незвичайних обставин. Не диво затим, що ввесь той фантастичний чар, уся могуча лїсова гармонїя безконечною хвилею вдарила на його душу. Вохкий лїсовий холод, позбавлений тої різкости, що́ на вільнім полї, осьвіжив його, розширяв віддих і прискорював битє серця. Широко отворені очи сквапно ловили найменший відблиск сьвітла, сверлували густу пітьму під коронами столїтнїх сосон та шибали долї їх могучими пнями, що́ бовванїли мов безконечний ряд уоружених і готових до походу велитнїв. Гой! Гукнула десь далеко сова, застогнав протяжним, безконечним стогоном вітер між вершками дерев, і якась дивна, неописана туга налягла на патрове серце. Куди се я тягну ся? За чим? В якій цїли ? Для чиєї користи? Суха гилька, стручена вітром з дерева, хруснула під колесом. Отсе й моя доля, — думав патер, — та тілько де те зелене, могуче дерево, при котрім я виріс, від котрого мене відірвано ? Нема його, а може й є, та я його не знаю. Суха гилька, кидана з одного кінця сьвіта на другий, поки яке колесо не роз'їде та не переломить її. Уява його мимоволї перлась в гору, понад се море вохкого холоду і густої тїни, під темний небозвід. Чорні пнї дерев росли-вистрілювали в якихось безмірно високих кольосів, темних, невдержимих, що головами, сягала аж до неба, а своїми чорними сутаннами закривали місяць і зорі. Ось вони ушикувались в ряд, в півколесо, і тихо, мов хмара пливуть на схід, на північ. їх стопи підривають ґрунт, мов повінь; їх руки сїють якесь сїмя, що убезвладнює всякий опір, а їх голови — нї, у них нема голов, тілько капелюхи на плечах, — у них у всїх одна голова, кольосальна, висока, сїяюча якимсь неземним блиском, а з тої голови безконечним роєм роять ся темні замисли, проклятя і благословенства, інтриґи і геройства, — і летять мов чорні блискавки на всї кінцї сьвіта, і новою силою наповняють страшні лєґіони, женуть і кермують їх, мов вітер хмару, далї, далї, далї, а куди? до якої цїли?
— Ad majorem Dei gloriam! — застогнав вітер понад лїсом, зашептали хитаючись сосни, заскиглила нічна птиця.
— Так, се ми! — думалось патрови, — се ecclesia militans! І груди його розширились, піднялась голова в гордім ночутю, що і він частина тої сили, котрій нїщо, нїщо на сьвітї не може оперти ся.
Але що се за нові дива снує перед ним невгомонна фантазия ? Здаєсь йому, що з низу, з землї виростають якісь нові лицарі, страшні, невловимі. Мов бульки на водї в слоту, мов блискавки на небі в тучу проривають ся вони то тут то там, проскакують несподївано мов метеори і кидають ся в лєґіони темних велитнїв мов вируючі ґранати. Затупали об землю темні лєґіони; стократ сильнїйше загриміли з верху слова анатем і проклять, але страшних грохітливих бомб чим раз більше і більше. Куди оком скине, всюди земля нагороїжилась якимись блискучими, острими кільцями: се вершки шоломів підростаючого нового лицарства. Застогнали в один голос темні лєґіони; від краю до краю, від моря до моря понїс ся їх стогін, а нове зелїзне лицарство росте й росте з під землї, звільна, сутяжно, але ненастанно. Вже голови виринули, могучі плечі одно в одно підносять ся, закованї в непробиті панцирі. Глухо гуде земля і стогне, плодячи таке племя; мабуть не стогнала так, зрощаючи такий сам овоч із Кадмових гадючих зубів. Тисячі лиць ворожо насторожились на патра, тисячі очей стрілами впились в нього, — ось і тисячі рук, незлїчимі як конарі в лїсї, грізно підносять ся против нього, придавлюють його одною безмірною ватагою своєї погрози, і з тисячних уст роздаєть ся оглушаючий грім:
— Не твоя побіда! Ratio vincit!
— Sanctus ! Sanctus! Sanctus! — скрикує патер і прокидаєть ся, — але грохіт грому таки ще гуде в його ушах. Що се? Де подїлась темна фІґура візника, що́ копичкою торчала перед ним на возї? Нема візника, а прецїнь конї летять як скажені, і придушений голос мов з під землї стогне: Вйо ! вйо! Що се такого ? Патер протирає очи, щоб лїпше розглянутись, коли в тім тут же з-за сосни, майже над самим його ухом роздаєть ся страшенний — не крик, а рев:
— Стій!
— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus! — пробелькотав патер, зовсїм завмерши і не пануючи над своїми устами.
—Вйо! вйо! — сичав придавлений голос зі споду — і добуваючи остатнїх сил рванулись конї наперед і помчали яко вихор. Хвиля була грізна.
— Ниць! ниць! — сичав той самий голос до патра, але сей оголомшений страхом і несподїванкою анї не чув анї не розумів тої перестороги. Та в одній хвилї він порозумів її. Тут же обіч нього блиснуло зелїзо, загудїло щось у повітрі з страшенним розмахом, і важка кольба салдацького ружя мов грім упала йому на плечі. Як би троха висше, була-б розбила йому голову. Удар був так сильний, що патер як перевернений сніп без голосу, без стогону впав з сидженя і тицьнув лицем у солому, — але й салдат, потручений осею, перевернув ся і впав у болото. Се був ратунок наших їздцїв. Одна мінута, і вони були за границею, правда, не в цїлковитім ще безпеченстві, бо стійкові гнали ся ще за ними добрий кусень і навіть стріляли, — та все таки догонити їх не могли.
Коли від'їхали з пів милї від границї і виїхали з лїса на вільне поле, перший підняв ся Боровий, котрий почувши з далека хрускіт галузя на границї приляг був у возї.
— Єґомость, га, єґомость! — почав він торкаючи патра. Замісць відновіди патер тілько застогнав.
— Що вам, єґомость? — допитував мужик. — Вставайте, вже безпечно!
— Ох, — стогнав патер, — менї вже все одно!
— Нехай Бог боронить! — скрикнув Боровий, — хиба вас ранили?
— Не ранили, а вбили...
— Убили! Господи! Певно куля! Де вас болить ?
— Ох мабуть не куля! — зойкав патер, пробуючи піднестись. — Ох, ох, ох!... Усї кости в крижех переломанї, — кров обільяла цїле лице!
— Боже мій, Боже мій! — скрикнув Боровий, — от нещастє! А я-ж вам кричав : ниць припадьте, ниць! Коли-б хоч ніч виднїйша була, а то пітьма, хоч око вийми! Але не бійте ся, швидко до села доїдемо.
— Ох, мабуть пізно буде, — стогнав патер, — кров уся зтече !
І стогнучи він знов упав у солому. Боровий не довго думаючи, затяв конї і пігнав до близького села, просто до руського панотця.
Вже було над раном, коли доїхали, а розвиднятись почало, коли в попівстві добудились служницї. Патер на диво собі самому не то що не вмер до того часу, але огрівши ся в соломі почув навіть, що йому якось лекше робить ся і біль в крижех менше докучає. Тілько кров плила.
— Певно смерть наближаєть ся, — думав він. — Пишуть в книжках, що як кров з чоловіка зтече, то так йому легко робить ся.
На силу розбудили в попівстві декого з челяди; в кухнї показалось сьвітло, слуга вийшов з лїхтарнею на подвірє:
— Який тут лихий добиває ся та спати не дає? — крикнув він.
— Мовчи, — крикнув в одвіт йому Боровий. — Тут у мене на возї єґомость умирає, — поможи занести до хати, ратунок дати.
— Що за єґомость? Який єґомость? — питав слуга.
— Чи ти тут Савко пан? — озлив ся на нього Боровий. — Не твоє дїло питати! Бери!
Легенько, по під руки звели патра з візка і запровадили до кухнї. Тимчасом і панотець збудив ся і ждав їх у кухнї. Страшний вид показав ся йому. Патер Ґавдентий в брудній, хлопській плахтї, обтиканий стеблами соломи, з лицем заваляним кровю ішов постогнуючи. Панотець аж в долонї сплеснув, побачивши його.
— Води! води! — крикнув він, і тут же вродилась вода. З патра зняли плахту, обмили його лице, причім на велику його радість і немалий встид показало ся, що кров текла йому не з рота, а з носа, в котрий йому залїзло кiлька стебелин соломи в тій хвилї, коли під ударом жандармської кольби падав на лице.
Отак скінчила ся та перша нещаслива місия патра Ґавдентия на Підлясє. Відправивши з подякою Борового і забавивши кiлька день в теплій, гостинній хатї панотця, патер поїхав до Тернополя, де в конвентї свого закону зробив справозданє з своєї місиї і вислав до Риму, ждучи відтам дальших приказів.
28.11.1906