Про видуманий похід 981 р. князя Володимира на ляхів

Юрій ДИБА, Ігор МИЦЬКО

Ключовим питаннням давньої української історії є згадка у “Повісті временних літ” (далі – ПВЛ) під 981 роком про те, що “иде Володимирь. к Лѧхомъ. и заѩ грады ихъ. Пєремышль. Червень. и ины городы, иже суть и до сєго дн҃є подъ Руссью” [1]. Не зважаючи на те, що дискусійними є не лише мета, характер і результати походу, саме цей рік прийнято вважати датою входження Підгір’я та Волині до складу Київської держави. До того ж, кардинальні розбіжності існують також і в історично-географічному трактуванні територіального об’єднання під назвою “Червенъ и ины городы” та у визначенні переліку населених пунктів, окреслених як “ины городы”. Немає жодної певності, наскільки збігаються чи різняться “Червенъ и ины городы” ПВЛ та “Червенська земля” Галицько-Волинського літопису. Врешті, нез’ясованими лишаються передумови та причини цього походу.

До того ж, це свідчення є одним із найзаполітизованіших у ПВЛ, адже протягом століть ця вістка служила виправданням загарбання наших західних земель Польським королівством. І не тільки в другій половині ХІV ст., але й у 1919 році. Формально польські історики та політики мали рацію, адже не в їхньому, а в нашому літописі начебто йдеться про відібрання від поляків Перемишля та волинських городів київським князем. Російська історична наука також укріпилася в думці, що до 981 року Волинь була на периферії руських інтересів. У літературі слушно відзначалося, що більшість учених взагалі не відводить місця Волині на історичній карті Руси Х століття [2]. Яскраво демонструє цю думку зміст академічного збірника “Древнерусские княжества Х–ХІІІ вв.”, виданого 1975 року. Попри декларацію, що ця колективна праця “содержит исследования по истории формирования государственной территории древнерусских княжеств, образовавшихся в Х–ХІІ вв.”, у ній немає окремих розділів, присвячених Галицькій і Волинській землям. До переліку окремих історико-географічних нарисів входять Київське, Чернігівське, Переяславське, Смоленське, Полоцьке князівства та Новгарадська [3] земля. Окремий розділ присвячено навіть Половецькій землі, а ось Волинь опинилася на марґінесі дослідження Київської землі [4].

У цьому контексті показовими є висновки О.Насонова, який трактував Волинську землю ареною польсько-руського протистояння, що розпочалося з останньої чверті Х ст. та тривало ще в ХІ ст. Дослідник ставить під сумнів можливість того, що “вся территория, отделявшая Червень от Берестья, была в Х и первой половине ХІ в. освоена в отношении дани и суда”, демонструючи таким чином, що Західна Волинь була поза сферою руських політичних та економічних інтересів [5].

Поза межами Руси, в зоні польського впливу опиняється Волинь і за В.Королюком, який покликався на повідомлення Ібрагіма ібн Якуба 966 року про спільний кордон із Руссю володінь Мешка І, трактуючи його як кордон між Мазовією та Турово-Пінською землею. Похід Володимира 981 року був, на його думку, спрямований “не против Древнепольского или Древнечешского государства, а против независимых восточнославянских племенных княжеств, лежащих на большом торговом пути, соединявшем Киев, Краков и Прагу” [6]. Дослідник припускав, що у повідомленні 981 року, в його первісному вигляді, йшлося про похід на хорватів і дулібів. Таким чином, підпорядкування Волинської землі Києвом В.Королюк пов’язував із походом Володимира 981 року.

Похід Володимира Святославовича 981 року як факт приєднання Волинської землі до Києва сприймав також І.Крип’якевич. Хоча дослідник не виключав певного впливу Руси на Волині навіть від початку Х ст., нагадуючи про участь дулібів у літописному поході Олега на Візантію 907 року. Тим самим він трактував дулібів союзниками київського володаря, що добровільно приєдналися до його військ. Історик слушно зауважував, що в період Олега та Ігоря Русь не могла приєднати західні племена тому, що на їх шляху на захід стояли деревляни. Тіснішими ці зв’язки могли стати тільки після того, як Ольга та Святослав остаточно підкорили деревлян. Про можливі західні походи Святослава, на його думку, може свідчити вже цитована звістка Галицько-Волинського літопису про похід Данила Романо-

вича в Чехію: “не бѣ бо в землѣ Роусцѣи первее. иже бѣ воевалъ землю. Чьшьскоу ни Ст҃ославъ хоробры. ни Володимеръ ст҃ыи” [7]. Виходячи з цього повідомлення, І.Крип’якевич зауважив, що літописець мав якісь відомості про західний похід Святослава, який, подібно до Володимира, ходив у напрямку Польщі. Дослідник припускав, що після підкорення деревлян Святослав зайняв також Волинь і Забужжя. Тоді ж і виник конфлікт із Польщею. Цей похід дослідник трактує короткочасним пересічним прикордонним інцидентом, що мав за мету здобич [8].

Однак проти реальності військового конфлікту з поляками (походу на ляхів) у 981 році промовляє низка аргументів. Насамперед, з достовірних матеріалів знаємо, що на той час Волинь і Прикарпаття не перебували у складі Польщі. Тривалий час поза увагою залишалося те, що внаслідок походу 981 року Володимир міг зайняти лише землі, що входили до складу Чеської держави. Думку про тогочасну приналежність Волині та Прикарпаття до Чехії ще в середині ХІХ ст. вперше висловив Ф.Палацький [9]. На цю обставину звертали увагу М.Грушевський [10] і Я.Ісаєвич [11], проте трактування подій, описаних у літописі під 981 роком, як конфлікт Русі з Польщею й надалі залишається домінуючим у польській історичній науці, яка здебільшого іґнорує відомий факт, що гранична зі згаданими землями Краківщина була приєднана польським князем Болеславом І до своєї держави лише у 999 році [12].

Великоморавська держава після 906 року, коли її розгромили мадяри, розпалася на княівства. Вони, як вважають дослідники, «сплачували данину і були залежні від угорських племінних вождів» [13]. Тоді, правдоподібно, нашим Підгірям (і Волинню ?) заволодів данський князь Олег, першою столицею якого став Пліснеськ. Тут у нього, від представниці місцевої князівської династії, народилась донька Ольга [14].

Від початку століття набирає сили Чеська держава Пржемислідів, до складу якої і входила Краківщина. Однак вона водночас перебувала у сфері впливів держави Олега. За відсутності прямих історичних свідчень на це на-

тякають стародавні епічні пам’ятки, в яких присутні реальні події та особи. Саме вони зафіксували активну військово-політичну діяльність князя Олега в тому реґіоні. Так, моравська традиція свідчить про те, що в X ст. на тамтешніх землях, у стольному місті Велеграді, сидів руський князь Олег [15]. Як відомо, епічним двійником князя Олега був билинний Ілля Муромець, найдавніша форма прізвища якого — «Моровлин» — походить від топоніма «Моравія».

Отож, в одному з варіантів билини про Іллю Муромця та Соловія Розбійника розповідається про те, що їдучи до Києва

“Подьезжали они ко городу ко Крякову.

Город Кряков обсажен обсадою.

Морят кряковцев смертью голодною.

Говорит Илейко Соловью-разбойнику:

«Пособи мне-ка выручить

Кряков из неволюшки»

Поехал Илья по праву руку,

Соловей пошел по леву руку.

Под Кряковым добры молодцы силу выбили.

Выносили Кряковцы золоты ключи,

Отворили ворота городовыя:

«Покланяемся тебе, богатырь честной, нашим городом.

Приходи к нам в становьë

Вот тебе город наш, будь набольшим” [16].

У реальному житті епічний Соловій Розбійник був Разбивойом Будимировичем, Олеговим шваґром [17]. В одному з варіантів билини про Іллю Муромця батьківщиною героя названо прикраківське село Березов [18]. Звідти ж – “из того из города из Крякова, из того села ли из Березова” [19] – походив і герой билини “Королевичі з Крякова” королівський син Петрой Петрович. В одній з пам’яток Іллю Муромця названо навіть його хресним батьком [20].

На перший погляд здається незрозумілим побутування в епосі росіян столиці вічноворожої для них Польської держави, і то в позитивному контексті. Пояснити це можна лише архаїчністю, первинністю й оригінальністю цих краківських сюжетів з життя Іллі Муромця / князя Олега.

Згадка 981 року відредагована наприкінці ХІ ст., на підставі пізніших подій, пов’язаних з українсько-польською боротьбою за цю територію. Стилістично і логічно вона у літописі близька до наступних записів [21]. Так, за ними, у 1018 році польський князь Болєслав Хробри, допомігши своєму зятеві Святополку Володимировичу захопити Київ, невдовзі від нього ж змушений був втікати. По дорозі додому він “грады Червѣнскыѩ заѩ собѣ и приде в свою землю” [22]. Натомість у 1032 році інші сини Володимира – Ярослав Мудрий і Мстислав – “собраста воѩ многы. и идоста на Лѧхы. и заѩста градъ Червенъскыѩ ѡпѧть и повоєвоста Лѧдъскую землю” [23].

Важливим аргументом на користь немілітарного характеру події 981 року є відсутність згадки про неї в “Пам’яті і похвалі князю Рускому Владимиру” Якова Мніха. Серед військових перемог князя зазначені лише битви з радимичами, вятичами, ятвягами, “срібними” болгарами і греками [24]. До того ж, мирний характер походу 981 року узгоджується зі вказівкою літописця, що Володимир ішов не “на ляхів”, а “до ляхів”, та цілком кореспондується з літописним повідомленням 996 р. про мирне співіснування держави Володимира зі західними сусідами – володарями Польщі, Угорщини та Чехії. Тобто київський князь Володимир Святославович у 981 році аж ніяк не воював з ляхами/поляками.

Низка посередніх даних свідчать про можливість одруження князя Володимира з чехинею у 981 році. Саме того року у граді Лібіце помер Славнік, голова “богемського” роду. По чоловічій лінії він був поріднений з саксонським королем Гайнріхом ІІ, через дружину – з Пржемисловичами [25]. Про одруження нашого правителя з двома чехинями відомо і з ПВЛ, хоча їх імена і родове походження тут не вказані. Сталося це до шлюбу з візантійською принцесою Анною у 989 році. Під 988 роком поміщено звіст-

ку про розподіл Володимиром синів по уділах. Серед іншого літописець згадує Вишеслава, якого він посадив у Новгороді. А далі повідомляє, що після смерті цього найстаршого сина у Новгараді сів переведений із Ростова Ярослав: “и оумершю же старѣишому. Вышеславу в Новѣгородѣ. и посади Ярослава в Новѣгородѣ” [26]. Про Вишеслава у літописі під 980 роком є ще одне важливе повідомлення, де мовиться про його походження від чешки: “ѿ Чехыни. Вышеслава. а ѿ другия Ст҃ослава” [27]. Тут також згадано, що Святослав Володимирович походив від іншої ‘чехині’.

Чеських дружин Володимира Святославовича за їх іменами згадує Васілій Татіщєв. Цитуючи Іоакимівський літопис, в якому йшлося про те, що після шлюбу Володимира з християнкою князь повідправляв з двору всіх своїх попередніх жінок з синами, історик говорить: “Мальфрид со сыном Святославом в Овруч, Адиль со сыном Мстиславом во Тмутаракань, а Святослава в Смоленск” [28]. Він же прокоментував цю звістку таким чином: “Адиля у Нестора чешская, и мню, имя германское Адельгейт или изячество испорчено” [29]. Насправді у жодному із відомих списків ПВЛ цей антропонім не фігурує. Що ж до імені першої зі згаданих чехинь, то, на думку дослідників, правдоподібно Татіщєв запозичив Малфріду з повідомлення ПВЛ про її смерть в 1000 році (при цьому незрозуміло, хто вона така) [30].

Натомість, за чеськими джерелами, вдова Славніка називалась Стжежислава-Adilburc і померла в 987 році [31] (тобто, напередодні шлюбу Володимира з грекинею). Впадає в очі та обставина, що в обох різних джерелах ім’я її пишеться однаково, через літеру “і”, а не як звично, через “е” (Адель). Так само – Adilea – вона іменується на монеті чеського князя Болєслава ІІ (973–999) [32].

Зважаючи на її походження з Пржемислідів (звідки й назва Перемишля), можна припустити, що своє право на володіння територією Забужжя та Перемишльщини київський князь підтвердив у чехів (формальних правонаступників Великої Моравії) через посаг дружини.

Саме через свого вуйка, чеха Добриню, правдоподібно, пов’язаного з Славніковичами [33], і було найкраще організовувати Володимирові одруження у 981 році з вдовою, представницею впливового чеського роду, інакше – леху. Наявний в первісному тексті або епічній пам’ятці чеський термін “лех” (можновладець, вельможа, навіть dux, rex) [34] був витлумачений редактором літопису як етнонім і надав йому підстави стверджувати про військові перемоги свого князя над “ляхами”, тобто поляками.

Прямі вказівки про чеський шлюб Володимира 981 року не збереглись, правдоподібно тому, що сином Славніка та Адільбурки був святий Адальберт-Войтех. Католицькі хроністи не були зацікавлені у підкресленні родових зв’язків їхнього святого з володарем-язичником. Зі свого боку, схожими міркуваннями могли керувались православні літописці.

Недостовірність повідомлення про перше приєднання в 981 році Підгіря та Волині до Київської держави підтверджують і останні дослідження адміністративної реформи княгині Ольги 947 року. За усталеною в історичній літературі думкою, приєднання Деревлянщини відбулося унаслідок кровопролитної війни з деревлянами 946 року, а приєднання Волині пов’язують з літописним повідомленням 981 року. Але Волинь потрапила у залежність від Руси вже наступного року після києво-деревлянської війни, про що у літописі є пряме свідчення. Відразу після війни з деревлянами, 947 року, княгиня Ольга розгортає діяльність далі на захід, закріплюючись у Побужжі. Літописець про цю подію повідомив так: “иде Ѡлга к Новугороду. и оустави по мьстѣ. погосты и дань. и по Лузѣ погосты и дань и ωброкы. и ловища єӕ суть по всеи земли. и знамения и мѣста и погосты. и сани єя стоять въ Плєсъковѣ и до сєго дн҃и” [35]. Цей текст свідчить, що після деревлянської помсти – “по мьстѣ”, Ольга розпочала облаштовувати західний кордон держави та організовувати погости на правобережжі Бугу, по його правій притоці Лузі.

Відновленням у 947 році влади Руси по Західному Бугу (з важливою правою притокою – Лугою) київська адміністрація забезпечувала контроль над стратегічно важливим і безпечним (враховуючи актуальну загрозу від печенігів) торговельним шляхом, який через прикриту суцільними лісовими масивами Деревлянську землю і Волинь пов’язував Київ із ринками збуту руських товарів на баварському Подунав’ї. Контроль над волинським відрізком цього міжнародного шляху, який досягав Луги та Західного Бугу в районі майбутнього Володимира та Устилуга, давав Києву ще й додаткову перевагу, а саме – прямий вихід через Буг і Віслу до Балтики. Таким чином, Устилуг ставав київським балтійським портом. На підставі масових знахідок торгових пломб XI–XIII ст. у Дорогичині дослідники роблять висновок про функціонування в цьому місці своєрідного прикордонного митного поста, де транзитні товари перевантажували і перепломбовували. Порівняльний аналіз таких свинцевих пломб на території Руси вражає диспропорцією на користь Дорогичина, де виявлено 80% їх загальної кількості.

У російській науковій традиції літописні події 947 року зазвичай пояснюють як реформаторську діяльність київської княгині в Новгарадській землі з заключною згадкою про повернення правительки до Києва через Псков. Однак відомі дослідники літописних текстів (О.Шахматов, М.Грушевський і Д.Лихачов) підкреслювали, що ця розповідь, тісно пов’язана з подіями деревлянської війни, найвірогідніше, є літературним домислом, що виник у середовищі місцевих новгарадських книжників, які намагалися співвіднести діяльність київської княгині з історичними та географічними реаліями Новгарадської землі. Відомі текстологи припускали, що розглянутий уривок є пізнішою вставкою літописця, який помилково вважав, що Ольга відвідала частину Новгарадської землі, яка називалася ‘Деревською землею’, ‘Деревою’, а пізніше – ‘Деревською п’ятиною’.

Дійсно, літописне повідомлення про похід Ольги “к Новугороду” не може стосуватися Новгарада Великого з тієї причини, що в середині Х ст. такого містобудівного утворення ще не було. Як показують результати багаторічних

археологічних досліджень, на його місці в той час було лише кілька невеликих неукріплених поселень. Власне укріплення дитинця, які можна було називати ‘гóродом’, зведено в середині ХІ ст. заходами Володимира Ярославовича.

Незважаючи на те, що Новгарада на Волхові у 947 році ще не було, літописець прямо називає метою мандрівки Ольги на Лугу населений пункт під такою самою назвою. Незалежні тогочасні писемні джерела переконують у тому, що Новий гóрод існував на південному заході Руси. Саме цей населений пункт під назвою ‘Немоґард’ (‘Νεμογαρδάς’) згадував Константин Багрянородний у трактаті “Про управління імперією”, написаному в 948–952 роках. За його свідченням, із різних місцевостей ‘зовнішньої Руси’ (зокрема, з Немоґарда, у якому сидів Святослав) водоймами, що впадають у Дніпро, до Києва сплавляли човни-однодревки. Найвірогідніше, йшлося про волинські допливи Прип’яті, адже у басейні Десни місцем збору однодревок вказано Чернігів (Τζερνιγώγαν).

У творі Аль-Мас’уді “Промивальні золота та рудники самоцвітів”, написаному в 947–948 рр. й переробленому 957 року, згадано народ ‘нукарда’. Дослідники доводять, що під цією назвою слід вбачати ‘новгородців’. Їхня присутність у складі печенізько-угорської коаліції доводить, що в етнонімі ‘нукарда’ могла відобразитися назва лише якогось іншого (не волховського) Новгорода. Саме цей Новий гóрод згадано під 947 роком у ПВЛ як географічний орієнтир маршруту Ольги на волинську Лугу (“иде Ѡлга к Новугороду”) і його, як центр уділу Святослава, згадав Константин Багрянородний. Цим Новим городом міг бути розташований на Лузі волинський гóрод (характерне городище волинського типу) – дитинець майбутнього Володимира. Ця назва могла виникнути на противагу старшому центру Волинської землі – літописному Вóлиню, розташованому на лівобережжі Західного Бугу.

Про приналежність Побужжя ще на початку Х ст. до одного із трьох угруповань русів свідчать давні географічні арабські трактати. Насамперед,

не збережений в оригіналі твір Аль-Балхі “Карта кліматів” (920–921). Знаємо його завдяки редакції Аль-Істахрі (бл. 930–933) та її переробці 950–970 рр. Ібн-Хаукаля. Цікавий для нас текст у Аль-Істахрі звучить так: “Русы. Их три группы. Одна группа их ближайшая к Булгару, и царь их сидит в городе, называемом Куйаба, и он больше Булгара. И самая отдаленная из них группа, называемая ас-Славийа, и (третья) группа их, называемая ал-Арсанийа, и царь их сидит в Арсе. И люди для торговли прибывают в Куйабу. Что же касается Арсы, то неизвестно, чтобы кто-нибудь из чужеземцев достигал ее, так как там они (жители) убивают всякого чужеземца, приходящего в их землю. Лишь сами они спускаются по воде и торгуют…” [36].

Відповідний фрагмент твору Ібн-Хаукаля має для нас суттєві уточнення: “И русов три группы. (Первая) группа, ближайшая к Булгару, и царь их в городе, называемом Куйаба, и он больше Булгара. И группа самая высшая (главная) из них, называют (ее) ас-Славийа, и царь их в городе Салау, (третья) группа их, называемая ал-Арсанийа, и царь их сидит в Арсе, городе их. И достигают люди с торговыми целями Куйабы и района его. Что же касается Арсы, то я не слышал, чтобы кто-либо упоминал о достижении ее чужеземцами, ибо они (ее жители) убивают всех чужеземцев, приходящих к ним. Сами же они спускаются по воде для торговли…” [37].

В світлі останніх досліджень можна стверджувати, що в 920–921 рр. ас-Славією називали саме Волинське Побужжя. Слов’янськість Побужжя очевидна не тільки з археологічного, а й з етнографічного та історичного огляду. Про це свідчить і згадка Іпатіївського списку ПВЛ про ‘землю волыньскую’ (в інших списках фіґурує – ‘словѣньская’, ‘словеньская’, ‘словеньска’), яку начебто захопили угорці за Карпатами, в Подунав’ї. Взаємозамінність назв ‘Волинська земля’, ‘Словенська земля’ підтверджує і назва ‘Словенський городок’, закріплена за городищем давнього Волиня, який слід ототожнити із центром ас-Славії – гóродом Салау.

З територією Побужжя пов’язана і леґендарно-історична повість, відома під назвою “Сказание о Словене и Русе и городе Словенске”, в якій розповідається про заснування “великаго града Словенска”. Географічні та етнонімічні вказівки “Сказания” близькі до леґенди про ‘Славний город’ Славоя, яка записана в Грубешові, що поблизу Волиня. У цих схожих за змістом леґендах зафіксовано кілька етапів слов’янського заселення Побужжя та переміщення його головних адміністративно-політичних центрів: від Зимненського городища (‘града Словенска’ / ‘славного города Славоя’) через Вóлинь (‘Словенський городок’) до ‘Нового города’ на Лузі [38]. Важлива роль Зимненського городища як найстаршої слов’янської пам’ятки празько-корчацької культури (V–VII ст.) укріпленого типу цілком узгоджується зі статусом Словенська у “Сказании”. Розташування дитинця майбутнього Володимира нижче за течією Луги від Зимного відповідає топографічній вказівці “Сказания” про відстань між Словенськом та Новгородом “яко поприще и болѣ”.

Зв’язок Новгорода на Лузі з молодшим щонайменше на століття однойменним Новгарадом на Волхові дуже тісний. Він проглядається не лише у місцевих леґендах та оповідях, але й у топонімах. Волинська ріка Луга має прямий відповідник у Новгородській землі. ‘Славенському городку’ літописного Волиня відповідає Славенський кінець волховського Новгорода. Село Поромів має відповідник у літописному Поромоніму дворі, де новгородці перебили найманий скандинавський загін Ярослава. Поруч із Поромовим є давнє село Лудин, переселенці з якого, правдоподібно, в російському Новгараді заснували тамтешній Людин кінець. Їх етнонім ідентичний згаданий Баварським географом “Forsderen Liudi” / “перші, керівні люди” [39]. Ці назви, як і ‘Новгород’, ‘словене’, новгарадський ‘Словенський кінець’, могли принести на береги Волхова (разом із леґендарною спадщиною) вихідці з Побужжя.

Назва нового адміністративного центру – Вόлиня – наглядно демонструє новий, непідлеглий статус слов’янського етнополітичного союзу Побужжя

(пор. далекий відповідник – пізньосередньовічні ‘Волиці’ та ‘Волі’) [40] й пояснює зміну його архаїчної назви ‘дуліби’ на ‘волиняни’. Союз волинян змінив дулібський союз і зберіг свою гегемонію в реґіоні до його входження у склад Руси.

Зміна назви ‘Новгород’ на ‘Володимир’ відбулася на початку 90-х рр. Х століття. Цю подію слід пов’язувати зі звісткою про заснування гóрода Володимира у ‘Словенській землі’, яка збереглася у Новгородському четвертому літописі. За цим повідомленням, Володимир Святославович заснував на Словенській землі гóрод і назвав його своїм іменем – Володимиром. Новозаснований гóрод князь оточив валом та збудував у ньому дерев’яну соборну церкву Богородиці. Володимир також хрестив руських людей і намісників. Зважаючи на сучасне розташування церкви Богородиці в межах підгороддя, поза дитинцем, логічно припустити, що князь Володимир насправді не збудував, а лише розширив давній волинський гóрод [41] та іменував його на свою честь – з огляду на народження у сусідніх Будятичах [42]. Відтак цілком логічною сприймається й літописна звістка про хрещення намісників гóрода, який на той час вже існував і був відомим під назвою ‘Новий гóрод’.

З територією Волині та Прикарпаття був очевидно пов’язаний і князь Олег. Аль-Масуді в своїх “Золотих копальнях і розсипах самоцвітів” (бл. 947 р.) відзначає: “Первый из царей славянских – Ад-Дир. У него обширные города и многочисленные земли. Купцы-мусульмане направляются в его столицу с товарами” [43]. А за Діром “следует царь ал-Олванг, у которого много владений, обширные строения, большое войско и обильное военное снаряжение. Он воюет с Румом, франками, лангобардами и другими народами. Войны между ними ведутся с переменным успехом. За этим царем следует из стран славян царь турок, а это вид славян наиболее красивый, наибольший числом и силой” [44] (йдеться про підкорену угорцями слов’янську Великоморавську державу). В першому із згаданих правителів дослідники вбачають відомого з ПВЛ Діра, в другому – Олега, правдоподібно, сина та батька [45].

До речі, така діархія збереглась і пізніше. В 941 році в похід на Царгород пішли війська київського князя Ігоря та його тестя “волинського” князя Олега [46]. Після розгромної битви під Константинополем та загибелі Олега в прикаспійській Берді в 943 році деревляни в 946 році підняли бунт і вбили київського правителя. Від часів Ольги обидві частини Київської держави управлялись вже одним князем.

Аль-Мас‘уді повідомляє також : “І ці язичники розділяються на різні роди: з них рід, у якого з глибокої давнини була державність. Був у них цар, якого називали Маджк. І цей рід називається в.линана. В давнину за цим родом йшла решта родів слов’ян, бо саме в них був цар, і інші їх царі підпорядковувалися йому … У слов’ян багато родів і різновидів… Раніше ми згадали звістку про царя, якому підпорядкувалися всі їх царі в давнину, і це Маджк цар в.линана. І цей рід один корінь з коренів слов’ян, шанований в їх родах. І це йде у них з давнини. Пізніше з’явились незгоди між їх родами, і щез їх порядок. І їх роди стали ворожими один одному. Цар кожного їх роду є царем, як ми згадали, з їх царів, з причини, про яку довго розповідати” [47].

Деякі дослідники [48] вбачають у Маджакові відомого з візантійських джерел слов’янського “короля Мосокія” (згаданий під 593 р.[49]). Винятковість волинян цілком вписується в сучасну теорією про походження слов’ян з Полісся / Волині.

Аль-Мас’уді, який не був на наших землях і користався чужою інформацією, тут навів дещо застарілі дані. На час створення його твору правила Руссю княгиня Ольга. Тобто, фактично він відбивав стан з-перед декількох десятиліть, тобто, з 920-х років. Через те, що в Аль-Мас’уді після цього повідомлення йде розповідь про ободритів, деякі дослідники почали локалізувати валиняна біля Одеру [50]. Однак насправді йшлося не про згаданих у Географа Баварського (до 850 р. або ІІ половина ІХ ст.) Nortabtrezi (північних ободритів), а Osterabtrezi (східних ободритів). Останні проживали над Дунаєм і межували з болгарами [51].

У Географа Баварського відзначено і плем’я Busani, в якому більшість істориків вбачає “наших” бужан [52]. Про те, що на зміну їм прийшла назва волиняни знаємо з ПВЛ: “Бужа̑не. зан̑сѣдѧть по Бугу. послѣже не Волынѧне” [53]. Тобто, Аль-Балхі та Аль Масуді говорять майже в один час про одну і ту ж територію / край.

Отже, ніякого захоплення князем Володимиром польських земель у 981 році не було. Підгір’я та Волинь входили до складу Київської держави задовго до цієї дати. Орієнтація руських літописів на Волховський Новгарад пояснюється загальною ідеологічною направленістю редакції ПВЛ 1118 року, замовником якої був Мстислав-Гарольд Володимирович – князь новгородський (1088–1117), білгородський (1117–1125) та великий князь київський (1125 – †1132). Гарольд був одружений зі шведською принцесою Христиною, їхня донька Інгеберг взяла шлюб із данським принцом Кнудом ІІ, а інша – Малфріда – з норвезьким королем. На думку Б.Рибакова, остання редакція ПВЛ здійснена у 1118 році з ініціативи цього проскандинавськи налаштованого князя. За дослідженнями Баріса Рибакова, “новгородский князь выдвинул рядом с Киевом Новгород и поставил начало государственности на Руси в связь с приглашением в Новгород норманского конунга. При помощи генеалогических натяжек Игорь стал сыном Рюрика, Олег его воспитателем, а Аскольд и Дир – воеводами Рюрика и варягами... Англо-саксонский бродячий сюжет о призвании трех королей из-за моря (служивший оправданием норманских завоеваний на Западе) стал главным сюжетом древней истории Руси. Легенда о Рюрике и его анекдотических братьях оттеснила на второй план легенду о Кие, Щеке и Хорыве” [54].

Гарольд вибудовував історично-юридичні підстави, щоб обґрунтувати своє сходження на головний престол Русі та заміну місцевих намісників представниками новґарадського клану (через вигадану участь мешканців Півночі Руси у містобудівельних процесах у Смоленську, Любечі, на Київщині; у військових походах [55]). В штучній концепції першості тих племен у творенні держави центральне місце посідав князь Олег. Тому в

літопису період діяльності князя змістили на півстоліття назад, поселили його в Новґараді, приписали йому лаври засновника Київської держави (він 882 року начебто переніс столицю з Новґарада до Києва) і врешті передчасно “умертвили” його 912 року. Насправді Олег († 943) ніколи не був на землях майбутньої руської Півночі. Як представник данської династії, яку шведи вигнали з батьківщини, Олег не мав що робити у шведських факторіях [56].

“Антикиївськість” Гарольда, правдоподібно, підсилила ще й його “антиданськість”. Остання могла виникнути як через об’єктивні, так і суб’єкті чинники: данці конфліктували зі шведами, які навіть захопили наприкінці ІХ ст. престол Данії), північ Руси був районом вікової експансії саме шведів, князь був тісно пов’язаний зі Швецією через дружину, тамтешню королівну.

В нашому найдавнішому літописі повністю проігнорована роль данців в історії Київської держави. У ПВЛ вони лише двічі фігурують, у розповіді про європейські народи і племена, поряд зі свеями та варягами; і до того ж не під своєю самоназвою, але як нормани [57]. Немає в літописі і вказівки на данське походження перших відомих правителів Руси (встановлене вже в нових часах на підставі аналізу їхніх імен та скандинавських джерел), відсутні відомості про прибуття варягів з Данії по Віслі та Бугові, тобто, через Волинь.

У той же час навіть Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці розрізняв данів і норманів, та вважав перших частиною цих «північних людей». Розповідаючи про події на Руси 1018 року, він з роздратуванням говорить про «метких данів» у Києві [58].

Підсумовуючи, можемо стверджувати, що ніякого захоплення князем Володимиром частини польських земель у 981 році не було. Підгір’я та Волинь входили до складу Київської держави ще від початку Х століття. Фальшування відповідного фрагменту літопису було здійснено з ініціативи прошведськи настроєного князя Мстислава-Гарольда Володимировича у 1118 році.

Львів, 30 жовтня 2014 року.

ПРИМІТКИ

[1] Полное собрание русских летописей. – Петроград, 1923. – Т. 2. – Вып. 1. – Ствп. 69.

[2] Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX–XIII вв. – Киев, 1985. – С. 42.

[3] Цей топонім подаємо так, як він звучить у російській мові.

[4] Толочко П.П. Киевская земля // Древнерусские княжества Х–ХІІІ вв. – Москва, 1975. – С. 11.

[5] Насонов А.Н. “Русская земля” и образование территории древнерусского государства. Историко-географическое исследование. – Москва, 1951. – С. 127–129.

[6] Королюк В.Д. Западные славяне и Киевская Русь в X–XI вв. – Москва, 1964. – С. 87–88.

[7] Полное собрание. – Ствп. 821.

[8] Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – С. 62–63.

[9] Palacký Fr. Dějiny národu českého v Čechách a na Moravě, dle původních pramenů. – Praha, 1848. – Díl 1. – Část 1. – S. 260–261.

[10] Грушевський М. Історія України-Руси. – Київ, 1991. – Т. 4. – С. 488–490.

[11] Исаевич Я.Д. “Грады червенские” и Перемышльская земля в политических взаимоотношениях между восточными и западными славянами (конец ІХ – начало ХІ века) // Исследования по истории славянских и балканских народов. Эпоха средневековья. Киевская Русь и её славянские соседи. – Москва, 1972. – С. 107–124.

[12] Labuda G. Narodziny polsko-ukraińskiej granicy etnicznej w polskiej historiografii // Początki sąsiedstwa: Pogranicze etniczne polsko-rusko-slowackie w sredniowieczu. – Rzeszów, 1996. – S. 11–12. Правда, цей автор датує цю подію 988 чи 989 роками.

[13] Wasilewski T. Morawskie państwo // Słownik starożytności słowiańskich. – Wrocław, 1965. – T. 3. – Cz. 1. – S. 293.

[14] Мицько І. Пліснеськ – батьківщина княгині Ольги // П’яті “Ольжині читання”. Пліснеськ, 10 жовтня 2005 року. – Львів, 2006. – С. 61–75.

[15] Мицько І. Українсько-чеські зв’язки та історія Підгір’я Х–ХІ століть // П’яті «Ольжині читання». Пліснеськ, 7 травня 2010 року. – Львів; Броди, 2011. – С. 63–66.

[16] Песни, собранные П.В.Кириевским. – Москва, 1862. – Ч. 1. – Вып. 4. – С. 4. В інших варіантах билини фігурує замість польського Кракова російський припсковський Себеж, український Чернігів; три царевичі заморські намагаються взяти в полон оточеного в місті царя (Грушевський М. Історія української літератури. – Т. 4. – Кн. 1. – Київ, 1994. – С. 111).

[17] Мицько І. Родовід княгині Ольги за європейським епосом // Другі “Ольжині читання” Пліснеськ–Львів. 14-15 червня 2007 року. – Львів, 2007. – С. 18–20

[18] Песни, собранные П.Н.Рыбниковым. Народные былины, старины, побывальщины и песни. – Петрозаводск, 1864. – Ч. 3. – С. 13.

[19] Былины. – Москва, 1988. – С. 291.

[20] Гильфердинг А.Ф. Онежские былины, записанные летом 1871 года. – Т. 2. – Москва, Ленинград. – 1949. – №181; Гильфердинг А.Ф. Онежские былины, записанные летом 1871 года. – Москва, Ленинград. – Т. 3. – 1950. – №265; Миллер Вс.Ф. Очерки русской народной словестности. Былины. – Т. 1. – Москва, 1897. – С. 387; Миллер Вс. Ф. Очерки русской народной словестности. Былины. – Москва, 1910. – Т. 2. – С. 306.

[21] Грушевський М. Історія України–Русі. – Київ, 1991. – Т. 4. – С. 491–492.

[22] Полное собрание. – Ствп. 131.

[23] Там само. – Ствп. 137.

[24] Зимин А.А. Память и похвала Иакова Мниха и Житие князя Владимира по древнейшему списку // Краткие сообщения Института славяноведения АН СССР. – Москва, 1963. – Вып. 37. – С. 71.

[25] Турек Р. Либице. – Прага, 1966. – С. 13, 137, 166.

[26] Полное собрание. – Ствп. 105.

[27] Там само. – Ствп. 67.

[28] Татищев В.Н. История российская. – Москва, Ленинград, 1962. – Т. 1. – С. 113.

[29] Там само – С. 19.

[30] Пчелов Е.Д. Генеалогия древнерусских князей. ІХ – начало ХІ в. – Москва, 2001. – С. 196.

[31] Козьма Пражский. Чешская хроника. – Москва, 1962. – С. 71; Турек Р. Либице. – С. 148, 166.

[32] Turek R. Čechy v ranym stredvĕku. – Vyšehrad, Praha, 1982 – S. 127.

[33] Мицько І. Українсько-чеські зв’язки та історія Підгір’я Х–ХІ століть // П’яті “Ольжині читання”. Пліснеськ. 7 травня 2010 року. – Львів; Броди, 2011. – С. 68. Про чеське походження Добрині писав також А.Членов. Див.: Членов А.М. По следам Добрыни. – Москва, 1986. – С. 31–32.

[34] Nalepa J. Lech // Słownik Starożytności Słowiańskich. – Wrocław, Warszawa, Kraków, 1967. – T. 3. – Cz. 1. – S. 31; Sławski K. Lech-eponim. – Ibidem. – S. 31; Турек Р. Либице княжее городище Х в. – Прага, 1966. – 1969. – С. 167.

[35] Полное собрание. – Ствп. 48–49.

[36] Новосельцев А.П. Восточные источники о восточных славянах и Руси VI–IX вв // Древнейшие государства Восточной Европы. 1998 г. Памяти чл.-кор. РАН А.П.Новосельцева. – Москва, 2000. – С. 315.

[37] Там само. – С. 315–316.

[38] Диба Ю. Словенська земля” літописних повідомлень про заснування Володимира: до волинського походження новгородських етногенетичних легенд // Старий Луцьк. Науково-інформаційний збірник ЛДІКЗ. – (Матеріали наукової конференції “Любартівські читання”. 22–23 травня 2013 року). – Луцьк, 2013. – С. 93–113.

[39] Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti: К вопросу об исторических и этнографических основах «Баварского географа» (первая половина ІХ в.) // Древности славян и Руси. – Москва, 1988. – С. 166.

[40] Для заохочення переселень мешканцям нових поселень давали “волю” – звільнення від податків і надання ряду привілеїв на обумовлений термін.

[41] Диба Ю. Літописне свідчення про заснування міста Володимира наприкінці Х століття: Володимир на Лузі чи Владімір на Клязьмі? // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2013. – Вип. 7. – С. 15–30

[42] Диба Ю. Історично-географічний контекст літописного повідомлення про народження Володимира Святославовича: локалізація Будятиного села // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2012. – Вип. 6. – С. 37–70.

[43] Древняя Русь в свете зарубежных источников. Хрестоматия. Восточные источники. – Москва, 2009. – Т. 3. – С. 117.

[44] Новосельцев А.П. Образование. – С. 471. Укладачі хрестоматії «Древняя Русь в свете зарубежных источников. Хрестоматия. Восточные источники. – Москва, 2009» , правдоподібно, з політичних міркувань не помістили у себе цю згадку про аль-Олванга / Олега.

[45] Мыцько И. Датское происхождение князя Олега. – [Электронный ресурс] / Режим доступа: http://conference.dansk.ru/content/view/28/39

[46] Про їхнє породичання див.: Мицько І. Родовід. – С. 21.

[47] Жих М. До проблеми етногенезу Волинської землі (VI – початок X ст.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2009. – Вип. 13. – С. 10

[48] [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Мусокій.

[49] Феофилакт Симокатта. История. – Москва, 1996. – С. 23, 53, 54, 257, 295, 296, 300, 309. В інтернеті висловлюють припущення про поріднення з ним волинських шляхтичів Денисків-Мокосійовичів, найдавнішим відомим представником якого був згаданий у 1427 р. Dinisko dicti Maguseya з галицьких Подгородичів (Однороженко О. Родова геральдика Руського королівства та руських земель Корони Польської ХІV-ХVІ ст. Харків, 2009. – С. 165; Собчук В. Від коріння до крони. Дослідження з історії князівських і

шляхетських родів Волині Х – першої половини ХVІІ ст. – Кременець, 2014. – С. 178). За фантастичним родоводом, опублікованим в 1645 р. в гербарі Ш.Окольського (Okolski S. Orbis Polonus… – Cracoviae, 1645. – P. 307), протопластом шляхтичів визнавався онук Атіли (†453) Mokosey, який віддав Кременець польському королю Болєславу Сміливому (†1081).

[51] Moszyński L. Obodryci naddunajscy // Słownik starożytności słowiańskich. – Wrocław, 1967. – T. 3. – S. 67; Wasilewski T. Historia Bułgarii. – Wrocław, 1983. – S. 49–50.

[52] Войтович Л. “Баварський географ”: Проблеми ідентифікації слов янських племен // Треті “Ольжині читання” Пліснеськ. 31 травня 2008 року. – Львів, 2009. – С. 4, 6.

[53] Полное собрание. – Ствп. 8.

[54] Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. – Москва, 1963. – С. 298.

[55] Полное собрание. – Ствп. 16, 106, 20

[56] Мыцько И. Датское происхождение князя Олега [Електронний ресурс] / режим доступу: http://conference.dansk.ru/content/view/28/39

[57] Полное собрание. – Ствп. 4, 14.

[58] Thietmari Merseburgensis episcopi Chronicon // Monumenta Germanicae Historica / Scriptores Rerum Germanicarum. Nova Series. – Berolini, 1935. – T. 9. – P. 530.

Місце града Червеня (фото Юрія Гаврилюка)

Давній Червень з висоти пташиного польоту – городище біля містечка Чермно Люблінського воєводства. Світлина С.Орловського (з видання "Червень — град між Сходом і Заходом")

Давній Волинь з висоти пташиного польоту – городище у містечку Городок (Gródek) Грубешівського повіту. Світлина С.Орловського (з видання "Червень — град між Сходом і Заходом")