[Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.25–44]
І.
„Виставлений на публичну продаж ґрунт під нумером конскрипцийним 29, власність Миколи Прача, вартости шацункової 150 ринських, ураз зі всїми ґосподарськими забудованями, зложеними зі стайнї на одну корову і хлїва на одну свиню, для заспокоєна вірительно́сцї Мортка Шіндера в сумі 40 ринських і коштів екзекуцийних. Цїна вивола́ня 150 ринських. Хто да вєнци?“
Отсе все викрикуючи захриплим горівчаним голосом вичитував із подовгастого синявого піваркуша паперу возний судовий, що заразом сповнював службу заприсяглого лїцитатора. А прокричавши прогримав кілька разів молотком о дошку поставлену на колодї, що заступала місце урядового стола.
Хата і ґосподарські будунки, про які мов на сьміх говорилось у лїцітацийнім едиктї, то була одна нужденна халабуда, все під одною стріхою, на якій було більше зеленого моху, лободи та кропиви, нїж соломи, збудована з перегнилих драниць у вербових стовпах.
— Хто да вєнци? — повторив своїм русько-польським, нїби то урядовим жарґоном возний. — Сума виволаня 150 ринських!
Довкола стояло кілька селян у нужденних сїраках і соломяних капелюхах, а також два-три пейсаті, брудні Жиди. Вони гуторили поміж собою, обзирали ся по подвірю, де відбувалась ота подїя, але на оклик возного нїхто не відповідав.
А на боцї, коло розваленого плота сидїв на колодї сам Микола Прач, високий, може трицятипятилїтнїй чоловік, худий як скипа, з лицем зіссаним нуждою й недугою. На колїнах у нього сидїв хлопчик пятилїток, тулячись до вітця і з ляком позираючи на чужих людий перед хатою. А побіч нього стояла його жінка з меншою дитиною на руках, і запаскою обтирала сльози.
— Хто да вєнци? — кликав возний, обзираючись. На те приступив до нього Жид — сам таки Мортко Шіндер, і лївою рукою діткнувши ся ярмурки на своїй голові сказав:
— Ни, по що, прошу пана, давати вєнци ? Я дам сорок.
— Мортко Шіндер дає сорок; хто да вєнци? За першим разом! — кликав возний.
Нїхто не обзивав ся.
— За другим разом !...
Усї мовчали, чути було тілько, як глухо хлипала Прачиха.
— За третїм разом!
Голосні удари молотка о дошку були відповідю на той оклик. Мортко Шіндер за свої 40 ринських став властителем ґрунту й ґаздівства отаксованого на 150 золотих ринських, а вартного що найменше 200 зол. ринських.
— Ну, ти дурний хлоп, — обернув ся він до Миколи. — Не казав я тобі, загоди ся зі мною, віддай менї половину твого ґрунту? А тепер видиш, я маю цїлий!
— Бог тебе покарає за нашу кривду, ти пявко людська! — крикнула заходячи ся від слїз Прачиха.
— За що мене має Бог карати ? Що я не по правдї робив? Тебе саму най Бог карає, ти паскуднице, ти! Зараз менї забирай ся з мого обійстя!
Прачиха живо обтерла сльози і хотїла ще щось сказати Морткови, але Прач махнув на неї рукою і сказав зломаним, глухим голосом :
— Дай йому спокій! Що вже тепер говорити ? Нїчого не врадимо! Бог нас покарав, бо така його воля... Нехай і так буде! Ходїм !
Він устав, узяв за руку хлопчика і пішов, а за ним розливаючи ся слїзми пішла й його жінка з малою дитиною на руках.
— Оттак, куме, вже знов одного ґазди не стало в громадї, — гуторили між собою селяне на оборі.
— Га, видно якийсь допуст божий на мир християньский!
— Ей, говоріть, „допуст божий“ ! — сказав один троха поряднїйше вбраний від инших. — От нарід сам собі винен, тай годї !
— Ей куме, куме, — відповів перший, — не говоріть так. Добре то, що вас Бог поблагословив, біди не знаєте. А бідний, то нехай і найпоряднїйший буде, то таки двох у одну сорочку нараз не вбере.
— Те-те-те, — відказав богатший, — також пуста балаканина. Робити треба більше, рук прикладати!
— Ой, чиж то, куме, бідний не робить, аж йому нераз очи з голови лїзуть... Але що то все поможе ? От тепер ми тут стоїмо, а хиба ми знаємо, чи й на нас котрого завтра не спаде те саме, що нинї спало на Миколу ?
— Таке, таке, — відповів богатший. — Не бійте ся, доброму, порядному нїколи таке не стане ся, а все якомусь ледащо, як ось сему Миколї! Говоріть що хочете, а я все своєї буду, що він сам собі винен!...
II.
Сьвіт широкий, а де в нїм подїти ся бідному, беззахистному ?
Микола Прач ішов долї селом мов сновида, а жінка йшла за ним ридаючи та заводячи, мов за вмерлим. Був парний лїтнїй день. Люди робили в полю, і по селї нїкого не було видно. Далї жінка підбігла і порівняла ся з чоловіком.
— Миколо, куди ти йдеш?
— До Сьвічі, — відповів той понуро.
— Боже мій, що ти кажеш?
— Ну, а кудиж тепер іти? Иншого виходу нема...
— Най нас Бог боронить від того, Миколо. Не говори так! Ади, ось тут жиє моя тїтка, ходїмо до неї, будемо лїтом робити, а зиму якось перекалатаємо.
— А відтак?
— Відтак... відтак знов будемо робити, і чей якось прожиємо між добрими людьми.
— Добрими?... Ну, ну, варто між ними жити! Нї вже, нїчого з того не буде.
І Микола пустив ся йти далї. Жінка задержала його за руку.
— Бій ся Бога, чоловіче, що ти хочеш робити ? Адже се гріх великий! А мене-ж на кого лишиш? А дїти?...
— А живши, що я тобі й дїтям поможу? Дурна, пусти мене!
Але вона не пускала, і конче тягла його через місток на тетине подвірє.
— Знаєш що, — сказав нарештї Микола, — коли хочеш, то йди до тїтки...
— А ти?
— Я не піду.
— Чому?
— Я не можу анї одної хвилї жити в тім проклятім селї! Коли силою задержиш мене, то повішу ся. Тож лїпше пусти.
— Але куди-ж ти підеш?
— Піду на заробок, на Людвіківку до тартаку.
— До тартаку? Господи небесний, таже ти слабий, як комар! Що ти там зможеш робити ?
— Не бій ся, щось уже знайду. А там тепер треба робітників, то приймуть.
— А коли ж вернеш ?
— Як зароблю стілько, аби викупити своє добро від того проклятого Жида. Борше нї.
Вона витріщила на нього здивовані очи і трівожно глядїла йому в лице.
— Миколо, що ти кажеш?...
— Що чуєш.
— Але-ж то...
Не могла докінчити, в горлї щось давило її, мов камінь.
— Коли буде, то буде, але мусить бути. Або зароблю або згину, — що менї по такім житю!
Він поцїлував жінку й дїтий і повільним, нетвердим ходом пішов далї гостинцем. Вона плачучи глядїла, за ним з містка, поки, не щез на скрутї за горбочком.
III.
Рік минув від того дня. Знов лїто. З погідного неба сонце сипле горячим промінєм на високі лисі гори, на зелені мочарки над рікою, на фабричні забудованя Людвіковецького парового тартака. Сьвіча бурлить і розбиває ся о круглясте камінє; на необрубаних горах млїють смерекові лїси, повиті прозорою синявою млою. Серед кітловини стримить сама фабрика, зі всїх боків обсаджена високими стосами грубих ботюків*, мов величезним сїрим муром. З червоного комина бухає дим і розлягає ся проразливий свист; у нутрі фабрики чути скажений клекіт, писк, скрип і ляск парової машини, перемішаний з оглушливим шумом води і криком робітників. А в віддали на вершках гір лунає тут і там цюканє топорів та хруськіт зрубуваних величезних смерек.
— Гура! — кричать рубачі при кождім упадку такого лїсового велетня, а відтак починає ся цюканє, велетня обрубують з галузя і по утертій колїї спускають долї горою на ріку, яка донесе його просто до машини. День по за день зі всїх верхів навкруги лунає те цюканє і той крик, день по за день сотки лїсових велетнїв з хрускотом зсувають ся по голих, шутрових урвищах гір у долину, аби там на водї ждати, аж прийде їх черга лягати під невмолимі зелїзні зуби парових пил. І день у день 14 зложених пил (ґатрів) гризуть кости лїсових велетнїв, мов 14 великих, невтомних червяків.
Між рубачами працює й Микола ось уже від року. Він став іще нужденнїйший і сухійший, але сьогоднї рубає з якимось завзятєм, немов та смерека — його смертельний ворог.
— Чей нинї остатнїй раз, Господи, чей остатнїй раз! — думає він собі, високо замахуючи сокирою.
Він нинї щасливий. В його ремени завиті в шматинї лежать у безпечнім сховку 50 ринських, зароблені за рік. 40, рахує Микола, буде Жидови, а 10 на початок ґосподарства. Нинї вечером кінчить ся його робота, а завтра він піде домів.
І справдї другого дня ще не сьвіт, не зоря, а Микола Прач опирав уже далеко від Людвіківки. Він ішов швидко, аж задихав ся.
Думка його лїтала в будущинї, не хотячи анї раз глянути по за себе, де нїчого не стрітила-б, як тілько недолю та недостаток.
— Насамперед піду до Жида, — думав собі бідний чоловік, — викуплю поле й хату, а тодї вже до жінки... „Ходи, скажу, час прийшов обстати знов на своїм !“
Ота думка додавала, сила його слабим ногам. Сонце стояло над заходом, коли дійшов до, свого села. Серце забило ся в його груди, коли побачив з далека свою на пів розвалену хату і широку коршму край села. Добуваючи остатнїх сил він, поспішав до неї.
— Добрий вечір, Мортку ! — крикнув, він уходячи до коршми.
— Добре здоровлє! А, то, ви, Миколо? — сказав Мортко. — Деж то ви бували, що вас так довго не було видно?
— Був на роботї, — сказав Микола. — Слухай Мортку, я тобі маю щось сказати.
— Ну, що таке?
Микола видобув з череса шматину, розвязав її і положив, перед Жидом чотири десятки.
— На, видиш! Віддай менї ґрунт і хату.
— Що, що, що?— скрикнув:Жид і відступив ся. — Ти хочеш за сорок ринських купити ґрунт і хату ? Ха, ха, ха!
— Не купити, але своє відобрати!
— Відобрати ? Ов, а то як відобрати?
— Я тобі віддаю, що тобі винен, а ти менї віддай ґрунт і хату.
— Овва! Ти, бачу, Миколо, десь набрав ся великого розуму. У нас так не йде! Менї за той ґрунт дають триста ринських. Я хочу чотириста, а тобі дам за двіста пятьдесять. Розумієш?...
Микола став мов остовпілий від тих слів. Жид, бачилось, злякав ся, бо шморгнув до ванькира і запер за собою двері. В коршмі було кілька знайомих селян. Ті обступили Миколу, зачали витати ся з ним і потїшати його, але він стояв мов стовп, не зводячи очий із того місця, де перед хвилею стояв Жид. Довго-довго простояв так бідний чоловік, а далї обернув ся до людий.
— Люде, чи то може бути ? — спитав він глухим, тремтячим голосом.
— Щож, кумочку, зробиш Жидови, коли все в його руках? — відповів один.
— І права нема на тото нїякого?
— Нема.
— Га! — сказав Микола і замовк, тілько грубі, пекучі сльози покотили ся по його блїдому, замученому, порохом припалому лицю.
— Люде добрі, — сказав він по хвили, — візьміть оті гроші, прошу вас, і дайте моїй жінцї. Менї їх не треба. Поклонїть ся їй від мене і кажіть, що незадовго верну. А про се, що тут із Жидом було — анї слова! Чуєте, анї слова !
— Добре, кумочку, добре.
— А тепер бувайте здорові!
Він натис капелюх на голову і вийшов. Сонце горіло кроваво-золотим огнем над самим заходом. Кровавою пасмугою блищала Сьвіча серед темнозеленої рівнини, звиваючись поміж лозами. Шуміла вода по каміню. Цьвірінькали воробцї в лозах, а в серцї бідного Миколи клубило ся горе.
IV.
В тих днях, коли се дїялось, у Людвіківцї стала ся новина. В одній коршмі коло Долини, що стояла відлюдно серед поля, в ночи вирізано цїлу арендарську родину. Один тілько хлопчина майже чудом переховав ся за комином і розповів потім про різню. Людий, які се зробили, він не знав і навіть не розумів їх бесїди. Впало підозрінє на двох Італїянів, що працювали в Людвіківцї. Їх і арештовано. Італїяни ті працювали „на спустї“. Се була дуже небезпечна робота. Один лїсистий верх не лежав над водою, так що не було куди спускати з нього зрубаного дерева, бо кругом були зовсїм неприступні, величезним камінєм завалені дебри. А дерева на тім версї були як раз найкрасші й найрослїйші. Директор тартака думав, думав, яким би то способом дібратись до них, а вкінцї придумав спосіб. В пів висоти того верха випливало з під скали невеличке жерело, що малим потічком спадало в долину і клекочучи губило ся між скалами, щоб аж під горою вспокоїти ся і впасти тихо до Сьвічі. Від того жерела директор казав вибудувати спуст (ризу) аж просто на фабричне подвірє. Спуст той, то був по просту невеличкий водопровід, зложений із грубих деревляних брусів в видї довжезного корита. Мов струна простягнув ся він від фабрики понад страшенну, камінєм наїжену та декуди ожинами і дикою хоптою порослу пропасть аж ген до самого серця противної гори. З дна пропасти водопровід виглядав як груба линва, а кобильницї, на яких він опирав ся, виглядали мов довгі жердки, що ось-ось захитають ся і впадуть. Тим деревляним коритом текла вода з жерела і при її помочи лекше було спускати дерево з гори до тартаку. Тілько що вода сама не могла гнати тих величезних трамів, хоть для лекшого ховзаня їх обдирано з кори. Мусїли проте два робітники раз у раз тягати ті ботюки долів спустом. Се дїяло ся таким способом, що робітник зарубавши міцно сокиру в один конець ботюка, причіпав ся до топорища обома руками і ступаючи по краю бруса, цїлим тїлом звішений над страшенною пропастю волік по ховзкім днї ботюк за собою. Не швидко се йшло і робота була небезпечна, бо скоро-б або сокира вихопила ся з ботюка, або руки робітника сховзли ся з топорища, то його ждала неохибна, видима смерть на днї страшної пропасти. Тому то місцеві робітники нїяким сьвітом не хотїли йти до сеї роботи, хоча директор давав за ню по два ринські денно. Тілько згадані два Італїяни згодили ся на те, і справдї, вже отсе три місяцї щасливо з тим справляли ся. Инші робітники бояли ся навіть глянути на них, коли вони вихилені задом над пропастю волочили ботюки долів спустом. Правда, що по при головне корито покладені були на кобильницях дошки, щоб вигіднїйше було ходити, але в разї як би вихибла ся сокира з дерева, дошка не могла-б була врятувати робітника.
Отож коли Микола вернув назад на Людвіківку, місце двох арештованих Італїянів було опорожнене.
— Пане директор, сказав Микола входячи до фабричної канцелярії, — ось я знов у вас і прошу роботи.
— Роботи ? — проворкотїв директор. — Еге, добре. Ось тут при спустї є робота, хочеш ?
— При спустї? — проикав Микола.
— Я тобі добре заплачу, два ринські денно. Хочеш?
Микола задумав ся. Холодом повіяло на нього від тої думки, але виходу не було. Тай на рештї про що йому тепер дбати?...
— Добре, пане директор! — сказав він, — піду на спуст, дїй ся воля божа !
— Що, підеш ? — сказав директор і глянув на нього здивований. Він сам тепер немов налякав ся Миколової сьмілости.
— Так, піду! — сказав твердо Микола.
На другий день рано коло спусту згромадила ся цїла купа робітників і надзирателїв фабричних. Хотїли побачити, як справить ся Микола зі своєю карколомною роботою. Микола був уже в лїсї. Там чути було крики та гойканє робітників, цюканє топорів та хрускіт валених дерев. Ось уже ввалили величезний ботюк у корито. Біле, з кори обдерте, смолисте дерево блискотить до сонця. Ось і Микола. Він перехрестив ся, хопив у обі руки величезну сокиру з довгим, міцним топорищем і замахнувши нею понад головою зарубав що сили в грубший конець ботюка.
— Ану, в імя боже! Далї!...
Микола хопив топорище, схилив ся, перевісив ся аж геть над пропасть і при помочи инших робітників трунув з місця.
— Поволи! Поволи! — кричали з долини.
Ботюк досить легко сунув ся дном спусту. Микола йшов безпечно по дошцї, крок за кроком. Уже виходив над найстрашнїйшу пропасть. Боязливші відвертали очи, не можучи знести виду того чоловіка, що ступав мов по нитцї між житєм а смертю.
— Боже, ратуй його! — шептали робітники.
— Цїкавий я, чи перейде? — шептав директор.
А Микола йшов. Він очима впив ся в ботюк і в блискучу сокиру, що немов великий зуб якогось лютого звіря впила ся в біле, блискуче тїло ботюка. По за сокирою і ботюком він не видїв нїчого, не чув нїчого. Не чув і страху. Лише здавало ся йому, що се він очима держить ся ботюка, а відверни він на хвилину очи від нього, так тут йому й смерть.
Але що се ?... Чи рука його дрожить ? Чи сокира захолїтала ся в дереві? Миколу стисло щось за серце. Він чув, що сокира за слабо вбита і ось-ось вихопить ся. Він хотїв зупинити ся і поправити її, але щось немов перло його далї. Він глянув у низ, у пропасть, і в тій хвилї в голові йому закрутило ся, в очах почорнїло і одно-однїсїньке слово вирвало ся з його уст:
— Боже!
Один-однїсїнький крик трівоги вирвав ся в тій самій хвилї з грудий усїх тих, що глядїли на другім боцї. Микола тілько блиснув і коміть головою повалив ся в пропасть. Зараз на першім острім обриві голова його розпирсла ся на куснї, мов розбитий гарбуз.
— Боже! — зойкнули робітники на той вид і побігли в долину, хоть знали, що для бідного Миколи нема вже ратунку.
Його поховали за Сьвічою у стіп високої гори. Зелена, мохом і полевими квітами поросла поляна, з двох боків окружена рікою, вистарчає над нею так високо, що вода нїколи не заливає її; вона містить у собі його тїло. Сьвіча прискає і реве довкола, немов у безсильній злости за свожу жертву. Зі всїх боків у задумі глядять високі гори на незначну зелену могилку по однім і на велику фабрику з червоним комином по другім боцї. В лїщинї кує зазуля, мов би питала ся: „Хто тут? Хто тут?“ А чижик у високім зїлю протяжно віддзвонює: „Нещасливий! Нещасливий!“ Тілько сердита, писана сойка на самітній смерецї дразнить: „Сам собі винен! Еге! еге!...“
Львів 20 грудня 1880.
27.11.1902