[Іван Франко. Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906. Накладом Українсько-Руської видавничої спілки. С. 97—123]
І.
Було то не давно і не пізно, а так в самій серединї. Жив тоді в нашім краю один пан богатий, котрий дожив до двацять пятого року, а не чув анї разу про біду. Цїлком не розумів, що значить се слово. Його отець тілько що вмер, ситий слави і віку, маєток лишив великий і добре загосподарований. Шпіхлїрі, каси повні, повні стодоли і обори, слуги вірні і прихильні панови, славне імя предків, здоровлє, молодість і краса, — чогож більше можна жадати від долї? Тож нїчого не жадав молодий пан. Жив по панськи, вітцївського добра не марнував, в полїтику не вдавав ся, віддавав Богу що боже, а цїсареви що цїсарське, і на тім конець.
І був би молодий пан таким робом прожив увесь свій вік, коли би не випадок на око дрібний, що одначе знищив його супокій, затроїв житє, зруйнував маєток.
Одної суботи пішов пан по смачній вечері на прохід до огорода, з огорода зайшов на гумно, а з гумна до стодоли. В стодолї стояла цїла купа людий: підданих хлопів, дозорцїв і панських двораків, а, з посеред тої купи долїтали до панського слуху якісь лускоти, нїби молоченє, але помішане з жалібним криком і стогнанєм. Зацїкавлений вступив пан, щоб поглянути, що то дїєть ся. Цїкавий побачив образок. Під стїною на кріслї сидїв головний завідатель панських дібр і голосно числив, поглядаючи від часу до часу в невелику книжочку. На тоцї лежав розтягнений мужик і йойкав і стогнав і кричав. На його руках, плечах і ногах сидїли три сильні драби, а два иньші прали канчуками в те місце, відки ноги ростуть.
— Що ви робите? — питає цїкаво пан.
Завідатель станув перед паном, уклонив ся і сказав.
— То, прошу пана, Проць Шулїка відбирає свою тижневу порцію.
— За що?
— Три рази спізнив ся на панщину.
— А так! — сказав пан, заспокоївши свою цїкавість і хотїв відійти.
— Ой бідонько-ж моя, бідонько чорна — крикнув мужик розтягнений на тоцї. — І на полї що дня били за спізненє, і тепер ще бють. А в мене жінка хора, дитина вмирає, біда дома, нема що раз в рот вложити — і не спізняй ся!
Дальші слова заглушив поновлений лускіт батогів о тверду, висохлу хлопську шкіру. Але пан почувши ті слова нагло станув зворушений ними, потім вернув ся і махнув на гайдуків, щоб перестали молотити.
— Що ти говориш про біду? — запитав він Проця. — Що се таке?
Проць піднїс ся з землї і витріщив на пана свої сиві очи.
— Біда, паночку? — вистогнав — Що то біда? Біда, то біда, пек їй! То наш щоденний хлїб.
— Ваш хлїб? Якже вона виглядає? Нїчого про неї я доси не чував.
— Га, то пан щасливі. А я до тепер не чув про такого, хто би її не знав.
— Отже ти її знаєш?
— Ой, паночку, від коли мене мати на сьвіт народила.
— Ну, то покажи її менї!
Мужик стояв і почав чухати ся в потилицю.
— Якже я її ясному пану покажу? Вона всюди є.
— Брешеш, хлопе, бо в мене її нема.
— Дай Боже пану здоровля! — сказав мужик кланяючи ся пану до ніг — але за те я її бачу. Для мене все біда на сьвітї.
— Кажи, що?
— От ті канчуки, наприклад, мій нинїшнїй біль хиба не біда?
— Брешеш, драбе, то заслужена кара.
— А панщина хиба не біда?
— Брешеш, шельмо, то сьвятий обовязок.
— А той голод і холод, що терпимо в хатї, хиба то не біда?
— Брешеш, то через твоє лїнивство.
— А слабість жінки і дїтий хиба не біда?
— Брешеш, то воля божа, що для твогож добра насилає проби на тебе!
Мужик стояв остовпілий, не вмів нїчого більше сказати.
— Но, скажеш менї, де властиво твоя біда, чи нї? — грізно крикнув пан.
— Га, паночку, найбільша моя біда тота, що я на сьвіт народив ся.
— Так? То ти будеш блюзнити пану Богу? Кладїть його, хлопцї, і валїть йому решту, кілько ще там йому належить ся, а крім того десять кіїв в додатку, нехай не ображує пана Бога.
Відійшов пан, а мужик нїчого більше не кажучи сам положив ся на тоцї, щоб відібрати решту своєї "заслуженої кари"...
II.
А пан тимчасом ішов дальше і думав. Любив думати сей пан.
— Бреше, шельма хлоп! Дурне слово винайшов, щоб покрити власне недбальство, лїнивство і глупоту. Хто працює, той має. Хто сповняє свої обовязки, той має чисте сумлїнє. Хто рано встає, тому пан Біг дає.
Гарно думав пан і розумно, забув лише, що він сам не працював, а мав, не сповняв жадних обовязків, а чув себе найспокійнїйшим на сьвітї, а рано вставати ще з малечку не любив страшенно.
— Але я їх відучу від того! — говорив він дальше сам до себе. — Не позволю більше говорити такі дурні слова, або нехай мені покажуть тоту біду, нехай її сам побачу, сам зазнаю. Доки сего не буде, нї за що в сьвітї не повірю, що вона є на сьвітї. Аджеж я бачу і чую і розумію, як Бог приказав, так самісїнько, як кождий чоловік, як кождий мужик. Так само бачу сонце, блакить неба, зелень дерев, чую піянє когута і лускіт ціпів, усе так само. Для чогож він каже, що всюди бачить біду, а я нїде не бачу її? Бреше лайдак, тай годї.
Розумний був пан, в школах учив ся, не вірив тому, що пан Біг улїпив шляхтича з иньшої глини, як мужика, тож і зовсїм розумно міркував, що коли однакові очи, то й бачити мусять однаково.
Власне йшов пан стежкою через величезний овочевий сад, коли нагло перед ним з криком перебіг обдертий сїльський хлопчина, а за ним що сили гнав старий, кривий на одну ногу садівник, махаючи суковатим костуром. Хлопчина, придержуючи лївою рукою капелюх на голові, а правою махаючи як веслом, скочив через рів, видрапав ся на пліт і мов грушка покотив ся з нього на другий бік. Був би садівник може дігнав і зловив його на плотї, але сарака не зміг перескочити рова, розігнав ся в своїм запалї і замісь на другий бік, ляпнув у саму середину рова, по колїна в болото.
— Що тут дїє ся? — крикнув пан, станувши над берегом рова, з котрого насилу старав ся вилїзти старий садівник.
— Ет, ясний пане, — стогнав старий, — біда моя з тими хлопчиськами. Лише відверну ся, зараз один з того, другий з другого боку до саду закрадає ся, яблока краде.
Пан стояв і грізно поглядав на нього.
— Біда, кажеш? Що то значить біда?
Садівник подивив ся на пана не мудрійше від
мужика.
— Біда, ясний пане, то... то... то біда тай по всьому.
— Не кпи собі з мене, старий дурню, кажи докладно, а коли нї, то ще нинї прожену тебе зі служби.
— А нехай Бог боронить, ясний пане! — крикнув старий. — А деж би я подїв ся на сьвітї? Я у небіщика старого пана...
— Дуби смалені плетеш — перебив пан — не про те питаю! Кажи, знаєш біду?
— А хтож її не знає, ясний пане?
— Ти за себе відповідай, а не за хтося! Знаєш її? Що вона за одна? Як виглядає?
Старий з зачудуванєм поглянув на пана. В голові йому майнула думка, чи пан буває не вдурів?
— А як же має виглядати, прошу ясного пана — сказав прижмурюючи повіки. — Подібна до старої баби, в лахманах, боса, голодна і нічим її наситити не можна.
Розгнївав ся пан на такий невчасний жарт.
— Щож ти, блазню, думаєш, що я дурень такий як ти, і плетеш менї дурницї. Хочу її видїти, хочу з нею познайомити ся.
— Не дай того Боже ясному панови, — скрикнув старий.
— Не плети нїсенїтниць — крикнув пан, — коли я хочу! Або менї покажеш її ще нинї, або не маєш у мене місця.
— Та відкиж я її візьму?
— З відтам, де вона є. Таж ти її знаєш!
— Мій Боже, вона є всюди і кождий її бачить, а хто її не бачить, той щасливий у Бога, того вже так пан Біг сотворив, щоб усе лише добре і гарне на сьвітї бачив, а біди нї. Ясний пане! Най пан Бога не ображує і не викликає вовка з лїса!
Але пан уже не слухав тої просьби і відходячи крикнув до старого:
— Ще нинї хочу бачити її. А коли менї не покажеш, то щоб завтра і слїду твойого в моїх добрах не було.
Старий стояв мов оголомшений. От так маєш! За трицятилїтню вірну службу така заплата. Для якоїсь панської примхи він мусить на старі лїта тратити кусник хлїба. І що такого стало ся панови? Яке лихо підшепнуло йому тоту нещасну гадку про біду? Старий думав і нї до чого не міг додумати ся.
ІІІ.
Повертаючи до свого двора побачив пан на подвірю купу старостиньских посіпак і гайдуків і мійських поліцаїв, що вели двох людий звязаних, обдертих і покровавлених.
— Що то за люди і куди їх ведете? — запитав пан.
— То розбійники і розбишаки, напали на одного купця і обрабували його в лїсї, аж ось ми зловили їх.
— Ми невинні люди — благальним голосом закликали увязнені, — ми йшли супокійно дорогою, коли вони зловили нас. Біда вигнала нас із хати, біда вігнала ще в гіршу біду.
Як опарений скочив пан почувши ті слова.
— Брешете — крикнув. — Та біда, про котру говорите, то ваша власна вина. Не вірте їм, слуги закона! Кілько раз із уст таких лайдаків чув я слово "біда", стілько раз переконував ся, що вони закривають тим словом власну вину.
— Ми прийшли до ясного пана, щоб нам пан позволили умістити їх через ніч у безпечнім місцї, поки завтра поведемо їх до міста — сказав начальник посіпак. — А тимчасом можна й перевести з ними слїдство як належить ся.
— Радо сповняю ваше бажанє і прошу всїх на нічлїг. І на слїдство також позволяю.
І пан прикликав своїх гайдуків, щоб були до помочи при слїдстві з арештованими. Коли ті не хотїли добровільно признати ся до сповненого злочину, принесли панські слуги розпалені шини, котрі приложено до стіп увязнених і держано доти, доки не признали ся. Потому стогнучи, зі спаленими підошвами вони були вкинені до пустого, мурованого шпіхлїра. А пан утїшений своїм щасливим здогадом пішов до покоїв.
— Так є — думав він. — Ті люди мов дїти; кажуть, що биті, а не кажуть, за що. Наслїдки власної своєї вини і підлоти називають бідою. Бажають спасти ся від неї, а не позбувають ся своїх блудів. Від тепер маю певну міру в руцї, маю ключ до пізнаня людської вдачі. Хто каже, що йому біда, у того або сумлїнє нечисте, або голова немудра. Тою мірою буду їх мірити і всїм покажу, що добре на тім вийду. А передовсїм із моїх слуг не стерплю анї одного у себе, котрий заікне ся про біду.
І пішов пан до касієра, що похилений числив і числив при сьвітлї лойової сьвічки.
— Ну, щож там у тебе, моспане? — спитав пан.
— Біда, ясний пане, в тім місяцї доходи не покривають видатків.
— А так? — сказав пан червонїючи з гнїву. — Добре, завтра віддаси менї моспане касу і книги, не маєш у мене більше місця.
— Алеж ясний пане — простогнав касієр, блїднїючи цїлий як хуста. Пан одначе не слухав. Ішов на гумна, де гуменний тілько що скінчив перегляд худоби, пригнаної з паші.
— А щож там, гуменний, як у вас іде? — запитав пан.
— Біда, ясний пане, десь пастух у лїсї дві корови згубив.
— Здаси завтра свою службу иньшому, я більше не потребую твоєї служби.
— Але ясний пане — йойкнув ґуменний мов громом поражений, але пан був уже далеко. Там конюший доглядав, як поєно з дубових ведер панські цуґові коні.
— А що там, пане конюший? — крикнув з далека пан.
— Та біда, ясний пане, буланий оґерик зломив ногу.
— Там до чорта! — крикнув пан. — Прийдеш менї завтра до обрахунку, не маєш у мене більше служби.
Конюший станув мов обмитий зимною водою і мняв у руцї здоймлений капелюх, але не сказав анї слова. Тимчасом пан ішов уже напротив польового, котрий вертав з поля.
— Ну, що там у полї? — запитав його коротко.
— Біда, ясний пане, вчорашнїй град витовк нам лан вівса під лїсом.
— Не маєш аспан від завтра в мене служби! — ревнув пан і як бісноватий побіг дальше. Напротив нього поважно ступаючи і оглядаючи ся довкола йшов головний завідатель панських посїлостий, чоловік хоч із шляхотським гербом, але з жидівською душею. Тримав він цїлу службу в клїщах, пильнував усего, запобігав і щадив, знаючи, що чим більше буде на купі, тим більше можна з тої купи взяти для себе, не лишаючи анї сліду анї підозріня. І тепер власне він обчислював, що в минувшім місяцї приросло для його кишенї і до якої суми заокруглить ся збита вже кабза, за котру думав в коротцї набути одно з гарних дібр у близькім сусїдстві.
— Ну і щож там, пане брате? — сказав до нього пан.
— Все добре, ясний пане, — усьміхаючи ся сказав завідатель.
Аж зітхнув пан, аж на серцї йому полекшало. Вічна біда, від котрої зачинали свої відповіди найстарші і ніби найвірнїйші слуги його вітця, зачала наповняти його перестрахом. Зачинав чути себе окруженим злодїями, розбишаками і опришками. Тож незвичайно урадував ся подибавши хоч одного чесного чоловіка, у котрого сумлїнє чисте, котрий не має потреби своїх провин або лїнивства покривати тим глупим і безбожним виразом "біда". Щиро стиснув пан руку вірного слуги і приятеля і приязно з ним розмовляючи пішов до дому.
IV.
Була ніч, чудова, тиха, ясна і тепла, липнева ніч. Не клеїв сон панських повік і дивні якісь думки снували ся в голові. Встав пан, надїв на себе легкий полотняний плащ і вийшов з покою. Йдучи корідором до головних дверий і переходячи побіч кімнаток, де жили старші офіціялїсти, він чув якийсь глухий плач у покою старого садівника, конюшого і польового. Кождий із них був сам зі своєю гризотою, жаден може не знав, що така сама доля спіткала й иньших крім нього. Кождий може крив перед иньшими свій біль, щоб тепер у темній самотї тим сильнїйше почувати його урази. Стидно якось і негарно зробило ся панови на душі; як злочинець, гонений голосом власного сумлїня, утїкав він здовж темного корідора, стиха відімкнув входові двері і вийшов на подвірє.
Ясно було, як у день. Не оглядаючи ся поза себе йшов пан з разу скоро, а потім чим раз поволїйше і не глядїв, куди йде. Йшов і думав, а радше півголосом розмовляв сам з собою.
— Мав же би я помиляти ся? Малаж би сеся біда бути чимось правдивим, дотикальним, сильнїйшим від людий, що панує над ними помимо їх волї? Але в такім разї мусїв би я щось знати про неї. Кільканацять лїт посьвятив я науцї, пізнаваню минувшини, теперішности і окружаючої нас природи, а про біду як про щось дотикальне я не чув. Тай тепер хоч і як напружую свою думку, нїде не можу добачити її. В природї є порядок і гармонїя всїх річий, певні незмінні закони, але біди нїякої нема. І поміж людьми є також певна гармонїя, порядок усвячений законом і переказами бувальщини, але й тут нема біди як якогось відрубного закона, як видимого явища. Нї, моя правда: біда, то лише прикривка нездібности або нечистого сумлїня.
— Неправда, — відізвав ся лагідний але певний голос тут же обік нього. Без особливого страху або зачудуваня оглянув ся пан, бож прецїнь не було чого страхати ся, він був на своїм подвірю, а ніч була така ясна. Обік нього нечутними кроками йшов парубок убраний у легкий, повіваючий плащ, з ясним лицем і ясним на рамена розпущеним волосєм. Не злякав ся пан анї не зачудував ся побачивши його; так йому якось було любо на душі, як коли би з том молодим чоловіком знав ся від найменьшої дитини.
— Чому не правда? — запитав пан.
— Є біда поза людською виною і нездібністю, — відповів молодий чоловік.
— Чим докажеш її істнованє?
— На що доказувати, коли можеш її бачити на кождім місцї і в кождій хвилї!
— А чомуж я її не бачу і не бачив доси?
— Бо ти глядїв оком узброєним формулками брехливої науки.
— Яким же оком можу побачити її?
— Оком любови і співчутя.
Знову стидно і негарно зробило ся панови на душі. Мовчав потупивши очи в землю.
— Ну, щож, хочеш бачити її? — запитав його товариш.
— Не знаю, чи потрафлю — несьміло відповів пан.
— Знаю, що так як тепер єси, не потрафиш. Не маєш розвиненого того змислу, що робить здібним бачити таку появу. Але скажи, чи хочеш, щоб я тобі в тім напрямі отворив очи?
— Хочу, — крикнув радісно пан.
— Не тїш ся тим! Хто більше бачить, той більше чує, а хто більше чує, той більше терпить. Упереджаю тебе отже, що се справа зовсїм неприємна і не цїлком безпечна.
Задумав ся пан, нарештї відповів:
— Дві бувають підстави людського щастя — розум і маєток. Коли сей новий змисл не ослабить у мнї анї одного анї другого, то щож злого може менї стати ся?
— Не тілько не ослабить, але зміцнить, заострить іще. Тож хочеш, щоб я отворив тобі очи любови і співчутя?
— Хочу.
— Ну, то ходи зі мною.
— Куди?
— До хати твого підданого, того мужика, котрого ти нинї кіями велїв навчати, що нема біди.
— Добре, піду за тобою, — сказав пан, хоча чув, як якась холодна дрож пробігала йому по тїлї.
V.
Дрімає в сумерку вбога мужицька хата. Сумовито миготить з маленьких вікон жовтаве сьвітло каганця. На твердій, брудній постелї лежить пожовклий кістяк, стогнучий, з розпаленими від горячки очима — се жінка мужикова. На печи, овинений в брудні лахмани, стогне другий кістяк, се дитина, що ось-ось догарає. А на лаві під вікном без жадної постелї, тілько кулак під голову підложивши, лежить господар і також стогне з болю по одержаних кіях. В хатчинї пусто, чорно, чути відразливий сопух нужди і занедбаня, гнилих і виплюваних легких, передучора вареної і заплїснїлої капусти і разового, квасного хлїба.
Плачливо скрипнули двері, яснїйше якось зробило ся в хатинї; війшов пан в товаристві незнайомого парубка. Нїхто не чув їх і не відізвав ся до них.
— Поглянь на те мешканє і представ собі, що тут цїлий вік мусять жити і вмирати люди, брати твої — сказав парубок.
— Щож, годї всїм жити в палацах, хтось і в хатчинї мусить, — відповів пан.
— Але представ собі, яке то мусить бути те житє! — сказав молодець.
— Таке, на яке заслугують, — відповів пан.
— Поглянь на отсю невісту, на її висохле як скіпа тіло.
— Знаю її від давна. Була піячкою і неробою, тепер умирає на сухоти — річ зовсїм природна.
— Поглянь на отсего вітця, на його тверді спрацьовані руки, на його лице, сей живий образ терпіня і глухого супокою.
— Те, те, те, худобина і нїчого більше. Таку худобу завсїгди треба держати на ланцюсї і під батогом, бо инакше буде кидати ся і гризти людий.
— Але подумай: якаж то страшна доля засуджує одних на те, щоб були худобою, щоб їх держано під батогом і на ланцюхах, а других на те, щоб жили в палацах і фільозофували про свободу і ублагородненє?
— Щож в тім дивного? На гною цьвіт виростає. Щоб цьвіт зацвив, мусить мати під собою підстїлку, що сама гниючи достарчає цьвітам житєвих соків.
— Але якаж цїль тих цьвітів? По щож їх? Для чого та підстїлка мусить гнити для їх поживи?
— Розвій думок і ідеалів, се найвисша мета людськости, се цьвіт її істнованя.
— Але по щож тих думок, коли для їх розвою девять десятих людськости має бути гнилою підстїлкою? Яка вартість тої думки? Для кого вона має служити?
— Для себе самої. Думка сама для себе мета, в ній самій лежить її вартість.
— Дитиняча забавка — гірко промовив молодий чоловік, — пересипуванє піску з одної купки на другу. Але нї, коли ти розумний чоловік, то мусиш сам не вірити в те, що ти сказав. Не людськість істнує для плеканя думки, але плекає думку для себе, для своєї користи.
— Щож, нехай і так буде, — сказав пан — але і в такім разї тілько той може користати з неї, хто думає.
— Хоча з тої, як кажеш, підстїлки тягне живучі соки? — відповів молодий чоловік.
— Щож, коли цьвіт для гнилої підстїлки зрече ся цвисти, то анї сам не зацвите, анї підстїлці не поможе. Лїпше з нагромаджених скарбів думки користати малому числу думаючих, ніж кинути їх у пропасть забутя для того лише, що більшість із тих скарбів не може користати.
— Не може, кажеш? А пробували ви коли давати їй ту можність? А для чого так пильно стережете тих скарбів, окружаєте їх таким штучним валом, аби заборонити до них приступу негідним?
— Бо хлопство, то дитя, а думка, то огонь. Дитя з огню не скористає, а хату запалить.
— Але дитя, котрому на віки забороните уживати огню, може вирости на чоловіка дикого, на двоногого звіря і нїчого більше.
— Щож я на се пораджу? — сказав пан, здвигаючи раменами. — Чи на те лише ти завів мене до сеї вонючої нори, щоб менї сказати отсе? Не думай, що ти сказав менї щось нове. А особливо не думай, що тим отвориш мені очи любови і співчутя.
— Цїлком нїчого подібного не думаю — відповів молодий чоловік. — Я тілько силував ся домацати ся в тобі живої душі — і не міг. Я зважив тебе на вазї і переконав ся, що ти занадто легкий. А до тої хати війшов ти лише на те, щоб із неї не вийти більше. Вона має бути для тебе школою, найвисшим унїверсітетом. Тут маєш побрати остатню, найвисшу науку людськости, якої не дали тобі заграничні унїверсітети.
Пан усьміхнув ся на ті слова з погордою. Але молодий чоловік наблизив ся до простертого на лаві хлопа, взяв його за груди і піднїс легко, як перце. Потому все ще сонного поставив побіч пана і сказав:
— Придивись йому добре!
— Обридлива худоба — здрігнув ся пан.
— Знай же, що від сеї хвилї ти будеш ним, вид і стан його візьмеш на себе, а він на твоїм місцї засяде.
І сказавши ті слова, молодий чоловік пястуком як величезним молотом ударив пана в груди. Йойкнув пан у страшеннім болю і впав горілиць без тями. В тій хвилї погас каганець, що стояв на припічку, і в хатї зробило ся зовсїм темно і тихо, як у гробі.
VI.
Вже починало днїти, коли пан пробудив ся зі свого тяжкого зомлїня. Сутїнь стояла довкола. Отуманений він лежав іще і помалу почав пригадувати. Темні спомини якихось страшних снів миготїли в його душі. Підвів голову, щоб оглянути ся довкола, та нїчого не міг побачити крім тїсної, сїрої, квадратової шпари над своєю головою — маленького віконця хлопської хати. Опустив голову і вдарив ся о тверду, холодну землю. І нараз почув холод у цїлім тїлї і біль, утому і непевність помішану зі страхом, як чоловік, що будить ся з летарґії — в темнім і тїснім гробі.
В тім якийсь голос перервав гробову тишину, голос страшний, хоча ледво чутний: тихий, остатнїй стогін конаючого в тяжких болях, стогін, у якім ще раз проблисло ціле житє повне терпіня, болїв і глухої розпуки.
— Грицю! Грицю! — кликав сей голос остатнїм зусилєм перегнилих і виплюваних легких.
Якась невияснена сила попхнула пана. В одній секундї зірвав ся з твердої своєї постелї, щоб бігти на сей поклик. Як шалений оглядав ся довкола, пригадував щось, але нїчого виразно не міг пригадати. Перед собою бачив велику глиняну піч з розваленими челюстьми і надбитим глиняним горшком, бачив брудні, глиною помазані стїни і малі віконця, бачив деревляну полицю з мисками. Все те бачив при слабім блиску сходового сонця, що продирав ся крізь мутні шиби, але все те видавало ся йому сном, страшним, горячковим привидом. Правою рукою вхопив себе за лїву руку, щоб переконати ся, чи то сон, чи ява — але нараз задрожав, діткнувши ся власного тїла. Йому видало ся, що діткнув ся чогось чужого. Рука була груба, зчорнїла від гною і ціпа, порепана, повна шрамів і бородавок. Піднїс її до сьвітла — страх страшенний! Піднїс другу — друга ще гірша. Поглянув на себе — на нїм була нужденна хлопська полотнянка, а під нею груба, зрібна сорочка, перевязана ликом замісь пояса.
Знов голос, страшнїйший від першого. З разу нїби початок якоїсь глубокої і болючої щикавки, а потому кашель, сухий, довгий, невтишимий, що рвав груди і запирав дух, стискав серце слухача зелїзними клїщами.
Грім, котрий ударив о десять кроків від нього, не був би його так перестрашив, як той страшний кашель, що розливав ся цїлою каскадою проразливих голосів, переходив у свист, у глубоке харкотанє, переставав і на ново повертав, і здавало ся, що кінця не буде мати. Під вражінєм тих тонів пан стояв на серед хати як остовпілий, не важучи ся навіть звернути очий у той бік, відки виходили вони.
Врешті кашель утих. І звільна, ніби пертий якоюсь непоборною силою пан обернув очи в той бік. Ціле його єство тремтїло, він чув, що мусить побачити щось страшне, щось таке, чого ще нїколи в своїм житю не бачив. Та коли його погляд упав на пожовклий, дрожачий в передсмертних судорогах кістяк невісти, на пів голий, відкритий з брудної плахти, зі спраглими устами і палаючими від горячки очима, у нього вернула память. Згадав усе: де він і хто його тут завів і по що? Згадав, що бачив сесю невісту вчора, пригадав навіть свої дикі, немилосерні слова: "Була піячка і нероба, а тепер умирає на сухоти" — але всї ті згадки, хоч ясні, виразні і льоґічно з собою повязані, видали ся йому чимось так далеким, так давнїм, що зір його душі нїби через величезний темний яр заледво сягав до них, на тамтой бік. Між тим, що було вчора, а тим, що є нинї, лежала велика, неперебута, холодом зїваюча пропасть. Що було на її днї — він не бачив і не пробував навіть відгадати; здавало ся, що хтось на віки заборонив йому заглядати на дно тої пропасти. А прецїнь в нутрі своїм він чув, що він той сам, що був учора, що має той сам засіб відомостий і поглядів. Лише в серцї своїм чув зміну. Здавало ся, що там нараз хтось розпанахав якусь заслону, по за якою зразу відкрив ся цїлий новий сьвіт, якого він доси ще не бачив. Якесь дивне, всепроникливе сьвітло поплило з того нового сьвіта і наповнило цїлу його істоту. Не було се сьвітло тихе, погідне, що визиває усьміх радости або мрії чутливої туги, але якесь палке, дошкульне сьвітло, що болючо тремтїло по нервах, болючо шарпало цїле його єство, попихало до стражденного походу по якійсь тяжкій, тернистій дорозї.
І власне в тім сердечнім ясновидженю було те страшне, що він побачив тепер в лицї, в очах, в постати конаючого кістяка невісти, а чого не бачив учора. Ціле її житє, ціле пасмо терпінь, унижень і недостатків, що зложили ся на те, щоб із гарної, веселої, живої дівчини зробити те, що тут лежало, стогнало і вило ся в болю перед ним на нужденній берлозї, — все те ясно в одній хвилї стануло перед очима його душі. Він знав її від давна, від дитинства. Отець його взяв її з села до двора, щоб няньчила його сина. Її кругле, румяне, усьміхнене лице з чорними як терен очима — се перша виразна згадка з його дитинячого віку. Довгі, тужливі піснї, що вона сьпівала тихим але звучним голосом, колисали його до сну, уносили на рожевих хвилях у якусь чудову, зачаровану країну, повну сьвітла, зеленї і запаху. До неї било його дитяче серце першим, щирим привязанєм, бо матери своєї він цілком не знав і не памятав — умерла в тиждень по його народженю.
І нараз якийсь нечутний вихор перелетів могучими крилами понад його вітцівською палатою. Ганна посумнїла і почала украдком плакати по кутах. Хоча очевидно старала ся, щоб панич не бачив її слїз, та панич бачив їх часто. Чував якісь живі розмови вітця з Ганною, по котрих вона виходила з покою з червоним від слїз лицем. Врештї зачудував ся не мало, коли Ганна щезла з палати. Тихцем видано її замуж за пастуха Гриця і виправлено до села, з часом погнано й на панщину. Панич мав тодї вже вісїм лїт і не потребував няньки. Цїкавий був, що стало ся з Ганною, але не сьмів питати про се вітця. Тілько услужний Олекса, новий двірський пастух, розповів йому все так докладно і з такими сьмішними додатками, що панич посьміяв ся не мало і забув про Ганну.
Швидко по весїлю вона захорувала і вродила синка. Коли прийшла до здоровля, погнали її враз із мужем на панський лан. Положила дитину до кобелї і пішла. Клала її разом з кобелею в борозду і обставляла довкола снопами, аби лежала в тїни. Жиючи вісїм лїт у дворі, відвикла від тяжкої працї; жала кепсько, поволи, і мучила ся при тім дуже. Польовий, котрий від давна мав її на оцї, тепер, коли була жінкою другого, дуже часто заохочував її до працї ударами канчука; жала поливаючи сльозами колосє. Польовий не пускав її до дитини, яка плакала в кобілцї до розпуку і рвала своїм голосом її материнське серце. Муж її не любив, дитину її ненавидїв і коли прийшла зморена і освягла, докучав їй тим, чому не була винна, або бив її за леда слово. Так плили її лїта, ті молоді лїта, котрі в житю чоловіка звичайно бувають райським огородом серед нужденних піль і пустарів.
За два роки почорнїла, висохла, збридла так, що годї було пізнати її. Погасли живі іскорки в її очах, сьміх утїк із уст. Почала напивати ся. Такою бачив її нераз панич, коли вернув зі шкіл на вакації. На панщинї сьпівала розпусні піснї, сьміяла ся відбираючи удари канчуками, а відбирала їх не мало, хоч польовий уже без гнїву і завзятя підганяв її, чи то махнувши на неї рукою, чи то з иньшої якоїсь причини, про котру йшли голосні бесїди в селї і в дворі.
Бачив також панич її дитину, тоту нещасну, опущену і занедбану дитину. Лазила довкола хати, брудна, замурзана, в одній сороччинї, обливаній що день борщем і посипуваній порохом, лазила то плачучи жалібно з голоду, то знову муркотячи щось собі і сьпіваючи під носом та з подивом і страхом витріщаючи свої великі, гарні, синї оченята на кождого прохожого. Яким глубоким болем проймає тепер ще панське серце сама згадка про ті очи, такі подібні до його власних! Живо, з убійчим упором стає перед ним думка: "Аджеж се був мій брат! де він тепер? що з ним стало ся?"
— А, знаю! — відповів сам собі на те питанє з тою самою поражаючою ясністю. — Там він на печи лежить, я бачив його вчора! Знаю, знаю, — додав, згадуючи його історію. Коли дійшов до десяти лїт, узято його до двора за підпасича. Пас телята, потому корови в лїсї, а коли раз погубив худобу і вернув з одним лише батогом до двора, копнув його розгнїваний завідатель у груди чоботом; так що від разу почав плювати кровю, а потому казав його ще висїкти канчуками. Не встав від того дня — отець і мати понесли його з плачем на ношах до хати. То було перед двома роками.
І пан в одну мить скочив на припічок і поглянув у темний кут на великій глиняній печи. Під брудними шматами лежав там другий кістяк посеред убійчо смердючого повітря. Лице подовгасте, висохле, від давна не мите, лише очи великі, cинї майже зовсїм уже вигаслі, недвижно поглядали на стелю. Анї голосу, анї стогнаня не було чути, лише рідкий, тяжкий віддих підносив груди. Ноги були вже холодні. Очевидна річ, що остатня іскра житя ледво вже тлїла в тім до решти виссанім тїлї.
— То твій брат! — крикнуло щось в нутрі у пана так голосно, що він перелякав ся того свойого власного внутрішнього голосу.
І відчуваючи серцем усе те, що ті люди перетерпіли в своїм житю, відчуваючи як близький, як коли би вони були частиною його самого, він почув, як холодний піт краплями виступав на його чолї. Тілько тепер він пізнав, що єсть біда, пізнав, що вона таке. Не сам біль тїлесний, не гризота сумлїня, не знеохота, безнадїйність і розпука, але все разом — ті рухи хробака настоптаного ногою, те ломанє і нидїнє живої людини під важкими колесами суспільної несправедливости.
— Боже мій! досить, досить того виду! — зойкнув пан з глубини душі і кинув ся до конаючої невісти, яка знов почала кашляти.
VІІ.
Довга тїнь закрила віконце; деревляним костуром застукано о шибу.
— Гей Грицьку, ти ще дома? — кликав з надвору голос атамана.
— Дома — відповів пан.
— Збирайже ся на панське, сїно возити!
— Не можу, — відповів пан. — Жінка моя конає, дитина вмирає.
— Покидай їх, нема часу! — крикнув атаман.
— Якжеж покидати близьких смерти?
— До сто чортів, — крикнув атаман, — нехай і без тебе здихають, а ти йди! Памятай, що як другий раз тут прийду, щоб я тебе вже не застав!
Атаман пішов, а пан стояв коло вмираючої, як оголомшений, дивуючи ся сам собі, в який спосіб він назвав її своєю жінкою, для чого відізвав ся на поклик "Грицьку", для чого не дав атаманови пізнати себе яко пан. Стояв так довгу хвилю, подав води хорій, поправив лахмани на хлопцю, що вже ледво дихав, хотїв ще щось робити, сам не знаючи, що має робити, коли в тім скрипнули двері і війшов атаман.
— Ти ще тут? — крикнув він замісь поздоровленя.
— Алеж... алеж — простогнав пан, чуючи, що дрожить перед своїм власним слугою.
— Я тобі казав, лайдаку: йди! — крикнув атаман і що сили вдарив його костуром по плечах, потому вхопив за волосє і поволїк від постелї до сїний. Пан ішов як неживий, анї не думав супротивляти ся.
— Бери шапку і вили! — крикнув атаман і вдаривши його в карк так, що йому аж сьвічки в очах засьвітили ся, попхнув його вперед себе.
— Грицю! Грицю! — почув ся з нутра хати протяжний, жалібний голос.
— Марш, нехай здихає стерво! — крикнув отаман. Похиливши голову як віл під обух, з вилами і граблями на плечах пан вийшов на вулицю.
Вулиця була пуста. Сонце вже високо підійшло. Очевидно всї вже пішли на панське — він був остатній. Почав бігти, гнаний якимось глухим, зьвірячим страхом і проклонами атамана, а в душі його ненастанно лунав страшний кашель і крик конаючої: "Грицю! Грицю!"
На луцї вже кипіла робота, шелестїли вили, обертаючи сїно, ішли розмови, жарти, чули ся навіть співанки. Завідатель ходив по луцї, розставлені гайдуки з канчуками пильнували працюючих і підганяли лїнивих.
— Га, прецїнь і сей кум іде! — крикнув завідатель побачивши пана.— Витайте, куме! Ви певно ще не по снїданю! Гей хлопцї, дайте но йому снїданє, як належить ся!
В одній хвилї гайдуки кинули ся на пана і повалили його на землю. Один сїв йому на голові, другий на ногах, а два почали молотити канчуками. Завідатель сьміяв ся і похвалив їх зручність.
— Ну, а тепер покріпивши ся марш до роботи — сказав весело завідатель. Пан мовчки взяв ся до працї. Не думав нї про що, добував останків сил, щоби зрівняти ся з иньшими, але не міг.
— Е, як бачу, куме, ви нинї не в гуморі! — крикнув над ним пан завідатель і скропив йoгo канчуком. — Скорше, скорше!
Спотїлий, змучений, ледво живий грабав пан сїно, нїчого не мовлячи, нїчого не думаючи, як машина. Одно лише слово повторяв, те саме, що ще вчора здавало ся йому підлою брехнею, а нинї набрало для нього так величезного значіня:
— Біда! біда! біда!
А коли врештї в хвилї найвисшого змученя пан думав, що тут упаде без духа посеред луки і не встане більше, коли вже руки, ноги і груди рішучо відмовляли служби, завідатель крикнув нараз:
— Досить, ідїть їсти!
Самі випали з рук панових граблї, самі опустили ся руки, він усїв на тім місцї, де стояв, і не говорив нїчого, лише віддихав і шептав:
— Боже, чи ще не досить?
Кілька селян зблизило ся до нього розпитуючи про жінку і дитину. Пан мовчав хмарний. Зрозуміли його і киваючи головами шепотїли:
— Co духи праведними упокой їх Господи!
Якась милосерна душа віткнула йому в руку кусник чорного, разового хлїба, печеного з помішаних останків муки житньої, ячмінної, вівсяної і стоколоси. Пан був голодний, то й не надумуючи ся почав гризти той твердий хлїб. І разом з хлїбом якесь огірченє, обезсиленє і роздразненє опанувало його. Доси він неясно якось представляв собі своє положенє і вірив, що все те або страшний сон, або лише хвилева проба долї, кара за його твердий упір, і що леда хвиля якимось чудом усе змінить ся і він верне на своє давнє місце. Але коли попоїв хлопського хлїба, що каменем заляг у його жолудку, та віра почала розпливати ся в нївіщо і він почав розуміти, що те, що стало ся вчора, вже не відстане ся нїколи... "А до тої хати війшов ти на те, щоб більше не вийти з неї" — пригадали ся йому слова дивного молодця, і він похилив голову як засуджений злочинець і сидїв у нїмім остовпіню.
Не жаль йому було за минувшиною, та про те теперішність болїла його ненастанно, тягом, як болить хробачливий зуб. Нараз здрігнув ся і напружив слух. Тутже за ним на копицї сїна сидїв завідатель, занятий живою розмовою з завідателем сусїднього маєтку, який перед хвилею приїхав на кони. Говорили по нїмецьки, очевидно не боячи ся, щоб їх хтось підслухав і знаючи, що жаден мужик по нїмецьки не розуміє.
— Колиж купуєте те село? — питав чужий завідатель місцевого.
— Перед новим роком тяжко буде.
— Ов, а то чому? Прецїнь здавало ся менї, що капіталу вам не забракне.
— В тім то й клопіт, що не стає ще двох тисяч до заплати з контракту.
— Через лїто і осїнь певно, заощадите таку суму.
— А, розуміє ся. Урожаї маємо гарні, сїно також гарне. Можна буде продати сто кірцїв пшеницї для себе, ну, і сїна пів стирти можна буде на моє нове господарство відставити. Я вже з властителем умовив ся.
— Ну, то для чогож хочете зволїкати до нового року?
— Бо то, бачите, в тім сїльци нема лїса з будівляним деревом, а тут у зимі зачнуть рубати, то можна буде яких двістї сосен для себе відложити. Прецїнь знаєте, як там усї будинки занедбані.
— А так, бажаю вам поводженя. Дай Боже щасливо дійти до цїли! А щож пан?
— А щож би? Знаєте як то кажуть: добре дуріти, коли приступає. Виріс в достатках і роскошах і хоч про господарство не має понятя, уважає себе Бог знає яким господарем, бо все йому веде ся. Цїкавий я, як то йому буде вести ся без мене. З великої роскоши забажав нарештї побачити біду і вчора мало що весь дім не перевернув до гори ногами, найстарших слуг зі служби понаганяв.
— За що?
— Від кого лише почув слово "біда", зараз жадав, щоб йому показав тоту біду.
— Ха, ха, ха!
— А коли нї — марш зі служби! Ледво нинї його упросили, шоб змилосердив ся над людьми.
— То диво!
— Дурний він, дурний, думає, що як до тепер було йому добре, так і на віки буде. Гей, пізнає він ще біду, аж йому вухами наллє ся. Ну, а як же з вашими ощадностями? — запитав місцевий завідатель чужого.
— О, менї ще далеко до цїли — відповів замісцевий. — У мене пан — бита бестія, але про те чоловік до тисячки готовими крім пенсії що року якось назбирає.
Дальше пан не міг слухати розмови тих чесних людців. Майже не тямлячи, що робить, устав, узяв зелїзні вили і супокійно зблизивши ся, з цїлої сили всадив їх у груди свого завідателя. Той упав без духа, лише ногами затріпав. Чужий завідатель відскочив і наробив ґвалту. Прискочили гайдуки, звязали злочинця, а бачучи, що завідатель не жиє, зложили його на ноші і казали мужикам нести до двора, а за трупом вели звязаного убійцю.
VІІІ.
— До тяжкої школи віддав єси мене, Боже! Впровадив ти мене до тої висшої школи біди і двері затріснув за мною! Чи думав я ще вчора, коли легким кроком виходив з рідного двора, що нинї поверну до нього з путами на руках, збитий, в погордї, порівняний з найнизшими і супроти них навіть унижений, бо злочинець. І як же скоро та школа наповнила тїло моє терпінєм а душу розпукою!
Так думав пан поступаючи серед гайдуків на подвірє свого двора. На ґанку сидїв новий пан — він знав, хто то був у його власній шкірі, але уста мав замкнені. Побачивши незвиклий похід, вийшов напротив нього. Поглянув супокійно, з виразом жалю на трупа і на винуватого, довго вдивляв ся в нього своїми лагідними очима, врештї запитав:
— За що ти вбив мойого завідателя?
Пан чув, що в слові "мойого" в його голосї тремтїла непевність, і догадав ся, що й у нового пана помимо зміненого обличя пасмо сьвідомости свойого я не перервало ся, лиш уста так само були замкнені, як і у нього. І відповів:
— Убив, бо так було треба.
— Щож він провинив?
— Над низшими кат, перед висшими брехач, дбав тілько про себе самого.
— Але щож він тобі зробив?
— Менї? Казав мене бити за спізненє і —
— І що?
Пан мовчав, не міг розповісти розмови з сусїдним завідателем.
Тимчасом покликано сторожів закона, які ще від учора пробували в дворі, бо скатовані вчора переступники не могли йти, а підводи годї було дістати. Ті взяли нового злочинцю в свої руки.
— За що ти забив завідателя?
— Бо так було треба.
Більше не могли від нього нїчого допитати ся.
— Чекай, зараз ти нам більше виспіваєш! — сказали і зачали переводити з ним слїдство по свойому. Але хоч кров бризькала з перевязаних батогом пальцїв, хоч розпаленою шиною пообсмалювано йому литки, а намоченими в соли шнурами посічено до крови його плечі, — нїчого більше крім тих слів не видобуто від нього. Аж над раном по відбутих муках зложено повязаних вязнїв на драбинястий віз і повезено до міста. Коли від'їздили з села, загудїли дзвони з сїльської дзвінницї на знак, що зараз відбуде ся похорон. Час був робучий, отже піп казав з рана винести на кладовище трупи жінки і сина Грицькового, щоб їх покропити і поховати, поки роса зійде з сїна. При гомонї дзвонів, котрих нїколи не мав уже почути, скатований злочинець заридав перший раз тяжко і болючо. Чув, що серце його тає, що тїло його зломане, що все скінчило ся для нього на сьвітї, і не бажав уже нїчого більше, як лише спочити побіч своєї няньки і братчика.
IX.
Пів року минуло від того дня, коли через улицї головного міста на гору за містом тягнула величезна юрба народу. Посеред узброєних посїпаків їхав віз, а на ньому прикований сидїв чоловік блїдий, змучений і перед часом зівялий. То був убійця завідателя, засуджений на смерть, котрого власне вели до місця, де чекала на нього шибениця.
Він очевидно від давна знав, що його чекає, і не показував трівоги. Здавало ся навіть, що бажав смерти, иньші знов казали, що то проста худобина з тупим чутєм, і що той супокій, то глупота і нїщо більше.
Побіч провинника стояв піп і говорив йому довго і переконуючо до серця, говорив про скруху, про покуту за гріхи в житю і про справедливість божу сполучену з безграничним милосердєм. Та винуватець чи то з глупоти, чи з закаменїлости не слухав, чи не розумів тих наук.
— Дивіть, анї разу не перехрестить ся! — кричали за ним старі богомілки. — Йди, йди безбожнику! Чортови запродав ти душу, швидко дістанеш ся в його пазурі.
— Такого порядного, чесного і приємного чоловіка замордував і то зовсїм без причини, і анї крихти жалю! — говорили иньші.
— Знаєте, коли би був показав жаль, то може були би йому злагодили кару.
— Е, а я завсїгди кажу, що тут, особливо тут не можна мати найменшої злагоди. Раз хлопови попусти, то Бог знав, на що він відважить ся.
Пан слухав тої розмови, але серце його було супокійне, не обурювало ся і не бунтувало ся. Він розумів, що ті люди не знають, що говорять, і жалував їх.
Нараз почув, що хтось доторкнув ся його плеча. Обернув лице і побачив побіч себе того самого юнака, котрий колись запровадив його до хлопської хати. Лице юнака було ясне, промінисте. Він сказав:
— Ну, щож? перебув єси школу?
— І доходжу до кінця — додав пан.
— Проба твоя скінчила ся. Може хочеш вернути назад до житя, до свойого двора?
— Кинений під колеса суспільної машини, розторощений і роздавлений мав би я жити дальше? Нї, не хочу. Бажаю кінця.
— Ну, то до побаченя!
Але пан сидїв потонувши в думках і не чув тих остатнїх слів. Надїя на житє, на давнїйше житє так давно вже щезла з перед його очий, що в першій хвилї при словах юнака він навіть не міг повірити в її істнованє, в її можливість. Але зараз у слїдуючій хвилї віджили ще давні спомини, з понурої темряви виблисла незнищена любов до житя і він мимохіть витягнув руки в сторону юнака і крикнув:
— Ах нї!... Прости менї!... Хочу жити! хочу вернути до того, чим був. Хочу любити, терпіти і бороти ся!...
Але юнака вже не було при нїм, а слова його, незрозумілі і дивні, викликали тілько нові проклятя серед старих богомолок.
— Чорта кличе, щоб його спас... Хоче жити, розбишака!...
— Се-ж божевільний! — мовили иньші. — І таких людий вішають, замісь віддати їх до шпиталю!
— Вовка чи здорового, чи скаженого однаково треба вбивати. А в отсьому разї особливо треба дати відстрашливий приклад иньшим.
І звільна, як ріжнобарвиста ріка, посував ся величезний похід вулицями, чим раз більше наближаючи ся до страшного кінця.
27.11.1906