[Іван Франко. Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906. Накладом Українсько-Руської видавничої спілки. С. 124—137]
І.
Русин умер. Про се не було нїякого сумнїву. Секція його тїла, доконана трьома лїкарями, виказала навіть причини, задля яких він мусїв умерти. Причини були дуже глибокі і висловлені дуже вченими термінами; в протоколї не промовчано навіть, що секції доконали ті самі три лїкарі, що за житя лїчили його, пускали йому кров, виривали зуби і вирізували всякі шкідливі нарости, поки не вмер.
Умер нарештї і його поховали.
Як відомо, руська душа не зараз по смерти летить на той сьвіт, але ще якийсь час лїтає по тих місцях, де спочиває тїло. Може се перша кара за її житєві гріхи — приглядати ся невидимо до того, що з її тілом і памятю роблять по смерти. Так воно, чи нї, досить, що душа нашого Русина почула се дуже дошкульно. Коли зійшли ся лїкарі, щоб краяти і шматувати її тїло, вона в видї мухи сидїла на великім чорнім цьвяху, яким були прибиті до хреста ноги деревляного Христа, що стояв у головах катафалька. Сидїла і чула розмову ескуляпів, не можучи одначе нїяким способом виявити свого осуду про неї.
— Крепкий був хлопиця, — сказав один лїкар, — погляньте, колєґо, які в нього кости, які мязи, які груди, як у Геркулєса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми лїками.
— Що кажете, колєґо — швидко! Згадайте краще, скілько то ми намучили ся з ним. Менї дивно лише, як богато він витримав і жив. Коли-б не шановний наш протомедик, то хто знає, чи не жив би ще й доси.
— І певно жив би, — мовив поважно третій лїкар, якого ті два звали протомедиком. — Колєґи, не вважаючи на всю свою вченість, не пізнали ся на тім, де його найслабша сторона, і задавали йому лїки не такі, яких було треба, щоб вповнї знївечити його житєві сили.
— Алеж шановний колєґо, — скрикнули в один голос оба перші, — аджеж нам здаєть ся —
— Лиш потривайте хвилинку, колєґи, — мовив поважно протомедик, — зараз витолкую вам се. Колєґа з правої руки зрозумів свою задачу дуже прімітівно і лїчив його тілько на Vim numericam через пущанє крови, насильні прочищуваня*) і т. д.
— Здаєть ся одначе, що наслїдки — перебив несьміло лїкар із правої руки.
— Наслїдки, розумієть ся, були, але анї не такі скорі, анї не такі тривкі, як би можна було надїяти ся, — сказав протомедик. — А колєґа з лївої руки навіть і на стілько не зрозумів своєї задачі.
— Як то? — скрикнув лїкар із лївої руки. — Хибаж моє лїченє його Rabies hajdamacica — —
— Тотожто, та ваша нещасна Rabies hajdamacica! А знаєте, колєґо, що само етіольоґічне і терапевтичне понятє тої хороби інвольвує певну нерівність і несистематичність поступуваня. Вяжете хорого і рівночасно даєте йому їсти. Випікаєте його рани і рівночасно виводите його з зомлїня і доводите до притомности. Даєте йому рвотного і рівночасно побуджуєте його апетит. Пускаєте йому кров і рівночасно очищуєте її. А головна ваша вина — дїланє в суперечности з сусїдом.
— Ну, ну, не знаю, о скілько колєґа протомедик, — почав якось помалу, ніби іронїчно лїкар з лївої руки.
— Знаю, знаю, що колєґа хоче сказати, — живо перебив його той, — і зараз виясню вам свою методу і своє поступуванє. Я вступив на фізіольоґічний терен приготований вами — не перечу сього, — але я приложив методу досконалїйшу та успішнїйшу, бо звернув головну операцію не против тїла, а против душі. Його Vis numerica, яку підкопував колєґа з правої руки, придала ся менї против самого колєґи. Його Rabiem hajdamacicam обернув я в відповідній хвилї против колєґи з лївої руки. Анї одна анї друга не шкодила менї анї крихітки. Натомісь я головною підвалиною його житя признав Independentiam summi positam, звану також Mania autonomica і против тої чисто психічної хороби звернув я весь апарат також психічних способів, поки його душа не стратила віри в своє власне істнованє і нарештї таки не покинула сього велетенського тїлища.
Бідна душа чула ті слова, розуміла їх, але не могла відповісти нїчого. Лише затріпотала веселчаними крильцями, але висший присуд не позволяв їй відлетїти — мусїла слухати дальших розмов лїкарів, мусїла придивляти ся, як їх ножі грузли в її тїлї, пилували її кости, як їх закровавлені руки виривали з грудий її серце і розрізували його на четверо, щоб пізнати його будову, і як їх пальцї видряпували мозок із її черепа та стрягли в його закрутах.
Нарештї минув її час і вона полетїла на той сьвіт, напоєна гіркою отрутою, бо нїхто не згадав про неї добрим словом, нїхто — здавало ся — навіть не постеріг ся, що посеред живих не стало одного і то не найгіршого тай не послїднього між усїма. Двигаючи цїле пекло болю та жалю полетїла душа звичайною соняшною стежкою, але швидко зблудила з неї. Була се душа дуже грішна, то й очевидне дїло, що блудна стежка завела її просто до пекла.
II.
Прийшов Русин перед пекольну браму і навіть стукати не потребував. Пекло, як відомо, все стоїть отворене і браму має широку, а в брамі все натовп і стиск, так що нїхто й не завважив, як наш Русин разом із иньшими грішниками війшов до середини тої "юдолї" повної "огнїв невгасимих" та "червяків невсипучих".
Вид пекла розчарував його дуже. Думав, що знайде якісь бездонні пропасти, страховища, муки та катуші, яких анї око не видало, анї вухо не чувало. А тимчасом куди тобі! Якісь сїрі нїби багновища, нїби піски, без кінця й краю, без зеленї, без лїса, без ріки; в горі щось нїби небо, лише чорне як смола, без сонця і без звізд, одним словом, околиця нужденна і нудна до найвисшого ступня. А між тим небом і тою землею, нїби чорні хмари повзали рої душ-грішників, що блукали самопас, без занятя, без працї, без радощів, але й без нїякої особливої муки крім нестерпної нудоти.
— Ага! — подумав собі Русин, — чи бач, чим ті чортяки прокляті хочуть допекти чоловікови! Нїби то — жий собі, лїтай, плавай, по стїнах дери ся, але не роби нїчого. Хитро надумали! Нудою хочуть доконати, бо знають, що для господарської дитини праця, то перша основа житя. Але не дождете ви, поганцї, щоб я тут піддав ся вашому правилу!
Лютий був Русин. Так богато лютости принїс із собою зо сьвіта, що наважив ся робити в пеклї все на злість і на перекір.
— Все одно менї, — думав собі. — Раз уже чоловік дістав ся сюди, то хоч погуляю собі і заллю чортам горячого сала за шкіру.
І давай шибати ся по пеклї як навіжений, перевертаючи, розбиваючи та товчучи все, що лише надибав по дорозї. Але проклята рівнина була така безконечно довга, перешкод не було нїяких, а розбивати бідні грішні душі не було нїякої приємности.
— Що вони менї винні? — думав Русин. — От як би так чорта якого спіткати, то булоб гаразд!
Щож, коли чорта анї навіть на лїк не було видно.
— А се по якому? — подумав Русин. — Бути в пеклї і чорта не бачити — ге, се вже хиба остатня ганьба! Але чекай ти антипку один із другим, зараз я тут повиваблюю вас!
Сїв посеред болота і почав руками й ногами місити пекельну багнюку, лїпити з неї вальки та цегли та укладати в купи. Нарештї, коли того добра наготував уже досить, підняв руку, щоб перехрестити його, і крикнув:
— Ну, Господи допомагай!
В тій хвилї явив ся обік нього гарний паничик у шапочцї з когутячим пером, у зеленій курточцї і в червоних обтислих штанятках, з блискучою лїсочкою в руцї.
— А що ти, чловєчку, тут робиш? — запитав солоденько у Русина.
Русин з давної привички зняв перед паничем свого здоровенного, повстяного, засмальцьованого капелюха і сказав:
— А то, прошу пана, хочу тут церков мурувати.
— Що? як? — запищав панич. — Ти посьмів би? Хиба не знаєш, де ти?
— Та нїби то знаю, що в пеклї, — мовив Русин чухаючи ся в потилицю, — але не знаю ще, які тут порядки. Панотцїв бачу тут досить, ну, тай подумав собі: вибудую церковцю, то ми-б і оселили ся тут усї разом із нашої парафії.
— Не знаєш, які тут порядки? — заверещав панич і замахнув ся на Русина своєю паличкою, яка нараз перемінила ся на величезний зелїзний дрюк. — Чекай, я тебе навчу наших порядків!
Та поки встиг ударити, вже Русин вирвав йому дрюк із руки, тай як не відвине руку, як не вцїдить чорта його власним дрюком по хребтї, аж той завив мов цїла сотня вовків, закрутив ся вихром і полетїв до найстаршого дїдька з жалобою.
Безмірно втїшив ся Русин, дохопивши ся дрюка до своїх рук.
— Ну, тепер уже не буду нудьгувати! — крикнув він. — Я їм отсею патичиною стілько дїр у всіх стїнах нароблю, що їм і крохмалю відхочеть ся! Ану, попробуймо поміст!
І почав працювати що сили, копирсаючи та вибиваючи дрюком дїру в помостї. По кількох здоровенних ударах почув, що дрюк пролїзає наскрізь якусь не грубу верству, якою був передїлений горішнїй пекольний поверх від долїшнього. З дїри почав добувати ся густий, смердючий дим.
— Ага, чортяки прокляті! — крикнув Русин. — Гей, дивіть ся, люди добрі, — кричав він до грішників, що окружили його широким колом, мов незлїчене стадо ворон і галок, — гляньте лише, що се за бестіони! Тут на горі морять нас холодом і пітьмою, а самі сидять у теплї і огник собі палять та сьвітять. Але чекайте, доберемо ся ми до вас. Гей, хто має відвагу, нуте за мною! Ламайте поміст, буде й нам видно і тепло!
Але иньші душі були прості тїни, то й не могли нїчим допомогти йому. Лиш він один між ними був сильний. Тож ухопивши чортівську дрючину заважив нею в дїру так здорово, що аж склепінє затріщало і від разу викришила ся в ньому величезна дїра. Крізь ту дїру видно було долїшнїй поверх пекольний. Се була також величезна рівнина, по якій мов звізди на небі були розсїяні незлїчені великі огнища з приставленими до них кітлами ще більшими, як панви в соловарнї. Між огнищами як величезні чорні гадюки снували ся незлїчені ріки і потоки плинної смоли, видаючи з себе досить приємний і дуже здоровий на груди смоляний запах.
— Чи бачите їх! От бестії чортяки, як вони собі тут приємно устроїли свою домівку! — крикнув Русин. — А ви бідні душі дзвонїть зубами від холоду та дусїть ся тут у смердючих болотяних випарах! То така в пеклї правда? Го, го, панове анциболоти, ми вам не жаби, щоб у болотї сидїли! Годї вам підіймати нас на кпи! Раз уже чоловік дістав ся до пекла, то бодай пекольна справедливість мусить йому бути! Гейже за мною, кому тут негоже! — крикнув до грішників і з дрюком у руках скочив крізь дїру в долїшнїй поверх. Як непроглядна хмара поперли ся за ним грішні душі, наповняючи все пекельне підземелє невимовним пискотом та свистом.
— Гей, а се що? — заверещав один чортяка, що стояв біля найблизшого кітла і підкладав огонь під котел та доливав до нього смоли, в якій мов галушки в окропі плавали та булькотали грішні душі.
— А ти проклята машкаро, — крикнув до нього Русин, — то ти тут собі забавки робиш, а про нас анї тямки? А се по якому, га?
— Ґевулт! — заверещав по жидівськи чорт, бачучи дїру в стелї і ті грішні душі, що товпили ся крізь неї в низ. І чорт ухопив свою здоровенну лопату, якою мішав смолу в кітлї, і замахнув ся на Русина. Та Русин не дожидав удару, але поки ще чорт устиг гаразд замахнути ся своєю лопатою, вцїдив його своїм дрюком так здорово по макоїдах, що чорт перевернув ся горілиць і покарбуляв ся ще пару кроків у зад, поки не впав у смоляну ріку, в якій тілько затріпотав ногами. Інші чорти від сусїднїх кітлів завили з жаху дивними голосами, бачучи пригоду свого товариша; деякі кинули ся було йому на підмогу, але що солїдарність не належить до чортівських чеснот, то зараз же й махнули рукою і мов чорні хмари покопотїли, хто куди бачив.
— Добре йде, лиш голову на бік несе! — кричав регочучи ся Русин, бачучи ту їх утеку. — Ну, а тепер побачимо, що вони тут варять у тих кітликах.
Наблизив ся до першого кітла і аж нахиливши ся над його берегом почув якийсь тихий, глубокий зойк, мов шемріт кипучого самовара. Вслухавши ся ще лїпше пізнав, що се людські стогнаня, що доходили до нього десь немов із глубочезної глубини.
— Гей, хто там? — кричав Русин нахиливши ся над кітлом, у якім кипіла-клекотїла смола. — Всякоє диханіє да хвалить Господа! Чуєте там? Озивайте ся.
— І ми хвалимо! І ми хвалимо! — пискотїло щось із глубини.
— Випливайте на верх, бідні душі! — крикнув Русин, але душі не випливали, тілько все пискотїли.
— Господи, змилуй ся! Господи, змилуй ся!
— Ага, то бачу, ви самі Руснаки! — жартував Русин. — Без божого змилуваня навіть пальцем не рушите, хоч вам пекольна смола вухами ллєть ся. Ану но, кому там не гаразд, хапайте ся мойого дрюка, я вас повитягаю!
Пискотїнє затихло. По хвилї Русин ухопив обіруч за дрючину і почав тягти до гори. Анї руш! Дрючина немов примерзла до дна кітла. Ще раз попробував, аж зуби закусив — куди тобі, анї не рушить!
— А там що за дїдько такий тяжкий! — крикнув Русин спльовуючи в долонї.
— Гріхи наші! Гріхи наші — мимрили грішні душі в смолї. — Господи, змилуй ся, відпусти нам наші гріхи!
— Во імя Отца і Сина і сьвятого Духа! — Ану до гори! — крикнув Русин і дрюк з налїпленими до нього душами легко як перце вилетів у повітрє, аж кипуча смола оббризькала Русинови всю крисаню. Обтріпали ся грішні душі мов мухи видобуті з води і глубоко зітхаючи полетїли в гору.
— Кому горячо, нехай іде охолодити ся! — мовив їм Русин. — Бачите онту дїру в стелї? А я піду до иньших кітлів.
І йшов Русин зі своєю дрючиною від кітла до кітла, витягаючи намучених грішників і випускаючи їх на холод, аж усї чортяки завили з лютости і обуреня на таке заворушенє пекольного порядку.
ІІІ.
До найстаршого чорта Люципера прилетїла цїла юрба чортів, кричачи і падькаючи на Русина.
— Ваше величество, — кричав один, — прийшов тут до нас якийсь гайдамака і збунтував нам усе пекло.
— Менї відібрав паличку і самого мало не скалїчив, — стогнав другий.
— Дїру в стелї провертів і порядок нарушив, — галякав третій.
— Менї десять зубів вибив, — гугнавив четвертий.
— Душі з кітлів повитягав, — падкував пятий.
— Що се за гайдамака? — питав зачудуваний Люципер.
— Або ми знаємо? Якийсь Русин, — відповіли хором чорти.
— Що ви верзете, недоріки! — гаркнув на на них Люципер. — Хиба не знаєте, що від р. 1860 niema Rusi? А коли її нема, то й Русинів нїяких не може бути. Може се якийсь Москаль?
— Нї, ваше величество, ми Москалїв знаємо. То Русин.
— Верзеш нїсенітниці один з другим. Руси нема, то й Русина нїякого не повинно бути.
— Щож нам робити, коли єсть, — простогнали чорти. — Тай ще такий здоровенний і страшний!
— Не сьміє бути і шабаш! — грізно крикнув Люципер. — У наших пекольних реєстрах нема та кого народу, то й пекло не може приняти нїкого такого, хто признаєть ся до того народа. Розумієте?
— Розуміємо! — сказали чорти.
— Хто знає, може то який побожний підступ тих паничів із неба! — мовив далї Люципер. — Вони на всякі штуки хитрі, особливо від коли ми дали їм відчіпного кількох Єзуітів. Може то вони навмисно утворили такий привид, таку мару, таку фікцію і наслали її сюди нам на клопіт. Але не дождете тїшити ся, панове! — і він своїм здоровенним пястучищем погрозив ся в напрямі неба. — А гей, біжіть усї що духу і випросїть менї того гайдамаку з пекла за двері. І накажіть йому остро, аби не важив ся вертати сюди більше!
Як вихор кинули ся чорти сповняти накази свого володаря.
— Ей, хахол! — гукав один з далека.
— Брацє Русїнє! — кричав другий з близька.
— Чловєку! — гримнув третїй над самим вухом Русина, який усе ще працював та мучив ся витягаючи душі з пекольних кітлів.
— А чого вам? — запитав Русин.
— Будь ласкав, забирай ся звідси! У нас нема місця для тебе.
— Як то нема? А деж моє місце?
— Де хочеш, лише не у нас. Іди собі хоч до Пана Бога! А пекло не для тебе.
— А, прошу панів, чомуж ви менї се не сказали швидше? Даремно чоловік напрацював ся, роблячи тут у вас порядки. А що менї буде за мою роботу?
— Іди лише, йди, вже ми тобі при виходї заплатимо, що тобі належить ся, — уговорювали його чорти.
— Га, щож, коли йти, то йти, — мовив Русин і не випускаючи з рук чортівської дрючини, окружений цїлою хмарою чортів полетїв до пекольної брами.
— Ну, якоїж ти заплати хочеш за свою роботу? — запитали чорти, коли Русин зупинив ся у брамі і вперши ся мов віл рогами не хотїв іти далї.
— Знаєте що, — мовив Русин, — живуть там на сьвітї три великі доктори, що мене лїкували за житя. Хотїв би я тепер побачити їх на хвилину і сказати їм пару слів. Приставте їх менї сюди живцем.
Чорти глипнули по собі, пошептали щось і зараз три з поміж них зняли ся і полетїли в безмежні простори. Не встиг іще Русин оглянути ся гаразд, а вже всї три лїкарі, принесені за волосє стояли перед ним з лицями перекривленими смертельною трівогою. Якусь хвилину вдивляв ся в них Русин на пів з жалем, а на пів з погордою, а врештї промовив :
— Ну, що, панове! Чув я вашу премудру орацію над моїм трупом. Спасибі вам за ваші турботи коло мого здоровля. А замісь подяки прийміть по слову правди. Ти колєґо з правої руки — дурень. Ти старав ся вичерпати мої сили, — сам умреш на вичерпанє своїх власних. Ти колєґо з лївої руки лїчив мене на стеклизну і сам зазнаєш її болїв. А ти пане протомедику —
Не договорив і замісь закінченя плюнув пану протомедикови в лице, відвернув ся, натиснув крисаню на лїве вухо і потюпав у гору до райської брами.
IV.
Важка була дорога, терниста і стрімка, і хоч здавало ся, що райська брама ось-ось близенько від пекольної, так що лиш рукою подати, то коли прийшло ся йти від одної до другої, Русинови видало ся се безмірно важкою працею. Він ішов і йшов — здавало ся, віки, тисячолїтя, а брами раю як не було, так і не було. Сотки разів ослабало його тїло, не ставало духу в груди, тьмило ся в очах і зне віра клїщами стискала серце, але його тверда роля, ота стара руська упертість усе на ново попихала його в дорогу. Нарештї задиханий, утомлений, ледво живий він застукав до вузкої небесної фірточки.
— Хто там? — запитав із середини сьвятий Петро.
— Я, Русин, — відповів наш герой.
— Русин... Русин... Русин, — муркотів сьвятий Петро. — Чекай хвилину, нехай я лише загляну до твоєї кондуіти. Е, братку, та бо ти гайдамака!
— Щож, — чухаючи ся в потилицю мовив Русин, — був той гріх! Алеж сьвятий Петре, візьми під розвагу, які на се були причини і яка за се покута!
— Те, те, те! Знаємо се, знаємо! Алеж бо тут стоять іще иньші гріхи. Ти, братку, підкопував ся під повагу держави і церкви.
— Хто? Я? Коли? Як?
— Е, довго би се було толкувати ся перед тобою, а менї нїколи. Прочитай собі краківський "Czas", то сам переконаєш ся.
— Краківський "Czas"? Хибаж він і тут має повагу?
— А ти як думав? Розумієть ся.
— Га, то в такім разї менї тут нїчого робити.
І вже подав ся, щоб іти геть, та нараз зупинив ся мов остовпілий.
— Сьвятий Петре, — скрикнув, — гей, сьвятий Петре!
— Ну, чого тобі ще? — запитав сьвятий Петро вихиляючи голову крізь віконце над фірткою.
— Скажи менї, будь ласкав, що менї робити, куди подати ся? Був я в пеклї, відтам вигнали мене. До раю мене не пускаєте. Деж моє місце?
— Або я знаю! — відповів сьвятий Петро здвигаючи плечима.
— А хтож се може знати?
— Пан Біг знає. А ти йди собі, а там побачиш.
— Га, коли так, то нехай буде й так, — відповів покірно Русин. — Бувай здоров, сьвятий Петре!
І Русин зняв капелюх із голови і поклонив ся сьвятому. Та в тій хвилї дика думка стрілила йому до голови. Замахнувши широко капелюхом він через високий мур кинув його до раю. Капелюх був увесь поляпаний пекольною смолою, від якої почав розходити ся по раю страшенний сморід.
Між сьвятими учинило ся замішанє, крик і репет, а Русин під брамою також наробив ґвалту.
— Віддайте менї мій капелюх! — верещав він. — Передомною далека дорога, як же я піду без капелюха?
Але даремно сьвяті пробували приступити до капелюха і взяти його. Пекольна смола пекла та забруднювала їх пречисті руки. А Русин раз у раз лементував за своїм капелюхом.
— Ну, йди, дурню, і візьми собі його, нехай нам тут смороду не робить! — мовив сьвятий Петро і впустив Русина до раю.
— Ге, ге, ге! — мовив Русин діставши ся до середини, — як же тут гарно і приємно! А тепер то я вже певно був би дурень, як би раз діставши ся сюди та вийшов звідси добровільно!
— Що? як? ти сьмів би? — скрикнув сьвятий Петро.
— Алеж сьвятенький Петре, — мовив Русин садовлячись у наголовачі свого капелюха і підібгавши ноги під себе так, аби стопи зовсїм стояли на його широчезних крисах. — Ади, адже я не в твоїм раю сиджу, а в своїм капелюсї!
Аж зареготав ся сьвятий Петро на такий дотеп, а далї сплюнувши не то сердито, не то добродушно пішов запитати Пана Бога, що робити з тим приблудою.
— Коли його з пекла вигнали, — мовив Пан Біг, — то видно, що не мусить він бути такий злий, як про нього балакають. Але й на рай він не заслужив, бо на рай заслугуєть ся не множеством терпіня, а множеством добрих учинків. Нехай отже вертає назад на сьвіт, нехай жиє і працює, а там побачимо, куди примістити його.
Вернув сьвятий Петро і заявив Русинови той божий присуд. Не сьмів Русин супротивляти ся божому наказови і вернув назад на землю, відродив ся. Пробувши кілька хвилин у пеклї і кілька хвилин у раю знає, як смакує одно й друге, вміє цїнити своє нове житє, бо знає, в чім його дїйсна вартість.
*) Не потребую, здаєть ся, додавати, що ся жартлива алєґорія говорить про руйнованє України трьома сусїдами: Татарами, Поляками і Москалями.
27.11.1906