[Зоря, 1884, № 1 (1(13).І), с.8]
ФЕЛЄТОНЪ.
Божь прецѣнь десь они мусятъ бути П Богданъ Дѣдицкій вправдѣ сказавъ колись, що
Рôкъ старый уже прoпалъ
Въ мори вѣковыхъ временъ,
— але всѣ мои географични̂ вѣдомости не выстарчаютъ на то, щобъ найти на якôй небудь мапѣ те море вѣковыхъ временъ“. А прецѣнь муситъ се бути немале море, коли тôлько тысячь давныхъ рокôвъ уже въ нѣмъ потонуло, а ще и доси кождый новый такожь тамъ находитъ мѣсце. Бо щобъ они були зъ цукру и розплывали ся въ водѣ того моря, — сего бы я не сказавъ; борше вже зъ соли, бо то кождый признасть, що не одинъ такій рôкъ єму дуже солоно пройшовъ..
А кто знає, може они и зовсѣмъ не пропадаютъ, але чергуютъ ся, такъ що н. пр. найстарши̂ роки зъ самого дна вылазятъ и обсушившись на сонѣчку вертаютъ назадъ на землю ? Дивно лишень, що имъ хоче ся якъ разъ въ таку студену пору, передъ Іорданомъ, однымъ лѣзти а другимъ вылазити зъ воды. Тымъ старымъ рокамъ, що зъ сего свѣта о пôвночи передъ новымъ рокомъ стрôмголовь скачутъ въ те таємниче море, мусѣло певно дуже вже надоѣсти на земли, коли не могучи довше выдержати зъ миромъ христіяньскимъ, доходятъ ажь до самоубійства.
Тай справдѣ, удармо ся въ груди и скажѣмъ по щирости, чи не кривдимо мы ихъ бѣдныхъ? Кто зъ насъ коли скаже : Е, старый рôкъ бувъ добрый рôкъ ? Де тамъ! Кождый радше скаже : Богу дякувати, що минувъ! Бодай не вертавъ ся! За єго панованя жѣнка ми вмерла, а теща, котру дармо годую, жива лишила ся! За єго порядкованя жито не вродило, а за то макъ дикій и блавагы, — пропавбы зъ своєю естетикою! И такъ кождый найде якійсь камѣнець, щобы кинути на него. А за то кождый зъ отвертыми раменами витає молоденьке хлопя, молокососа, новый рôкъ, хочь и не знає, чи ôнъ принесе бодай половину того добра, що попередный небôжчикъ. Така то вже натура людска!
А ктожь тому виненъ, що старый рôкъ такъ злобно панувавъ и такъ погано порядкувавъ? Прецѣнь певно не ôнъ самъ. Бо колижь єму було, въ дванайцяти мѣсяцяхъ ростучи я старѣючись, лѣпшого розуму набрати ся? А щежь и вы, люби̂ Читателѣ, зъ разу, скоро тôлько ôнъ наставъ, надто таки розпестили єго, кланяючись єму, мовь божкови, строячи єго въ цвѣты найкрасшихъ надѣй, лелѣючи єго въ золотôй колысцѣ блискучихъ ожидань. А до твердои, розумнои роботы вы єго не заставляли, то и не дивуйте ся, що ôнъ вамъ уродивъ замѣсть жита макъ и блаватки, а замѣсть певнои будущины злудни̂ фата-моргана!
Менѣ жаль ихъ, тыхъ старыхъ, а такъ несправедливо укаменованыхъ рокôвъ. Кобъ имъ такъ одному зъ другимъ — гадавъ я собѣ — дали троха бôльше часу до розвою, троха стараннѣйше выхованє, не такъ бы они поставили ся. Довго мѣркувавъ я, якъ бы зарадити сему лиху, а далѣ таки не выдержавъ и пôшовъ самъ ôдъ себе въ депутаціи до п. П, що то єсть надзирателемъ бурсы Народного Дому.
— Высокоповажный добродѣю — зачавъ я свою орацію
— Перепрашаю васъ, — ôдрубавъ менѣ праведникъ, — я не єсмь жаденъ высокоповажный, анѣ не жаденъ добродѣй. Правильно говоритъ ся: „благородный господине“.
— Нехай и такъ, — сказавъ я. Отжежь высокоблагородный господине (п П. хитнувъ головою), я ту маю на примѣтѣ воспитанника, на котрого настоящôмъ воспитаню дуже богато залежитъ.
— „Очень много зависитъ— поправивъ праведникъ.
— Ну, нехай и зависитъ. Я хотѣвъ бы дати єго пôдъ вашь высокоумѣєтный дозôръ
— „Многоуважаємый надзоръ, — поправивъ ôнъ, непорозумѣвши
— Еге, еге, саме такъ, якъ вы кажете.
— А соизвольте васъ спросить, кто онъ таковъ ? До якои рускои партіи належитъ ?
— Що зъ него зробите, те и буде.
— Очень хорошо. Но на „безплатного“ у насъ мѣста нѣтъ.
— О, ôнъ богатый дармо не схоче. Онъ самъ за дармо роздає не одному тысячѣ и миліоны.
— О, єжели такъ, то прошу. А на долго?
— Отожь то въ тôмъ и бѣда, що не на довго, — сказавъ я. Се, бачите, єсть новый рôкъ. Доси ще ôнъ маленькій, лежитъ въ повитю, а за кôлька день єго покличутъ до панованя, то вже запôзно буде до бурсы давати. Ишло бы о то, щобъ за тыхъ кôлька день
— Перепрашаю васъ, господине, — сказавъ наразъ праведникъ, хапаючи за капелюхъ, — я не имѣю времени съ вами глагольствовати. Моє почтеніє!
Такъ розбила ся моя добронамѣрена проба, дати новому рокови якесь хочь трохи приличнѣйше выхованє ôдъ того, яке мали єго попередники. Кобы бодай продовжити єго вѣкъ хочь въ четверо, чей бы все таки за той чась бôльше розуму набравъ ся, — думавъ я собѣ и пôшовъ черезъ улицю до „Народнои Торговлѣ“.
— Дай Боже часъ добрый и фляшку коняку, — сказавъ я, щадячи слôвъ.
П. Ничай зрозумѣвъ мене и не сказавъ нѣчого, а лишень почавъ паковати конякъ.
— Слухайте, господине, — хочу васъ о одну рѣчь запытати ся, — сказавъ я платячи.
— Прошу, — сказавъ п. Ничай числячи грошѣ.
— Чи не можна бы зъ вашого народно-торговельного и економичного становища продовжити слѣдуючій рôкъ хочь въ четверо ?
П. Ничай скрививъ ся на мене, мовь середа на пятницю.
— Т-та про мене, — процѣдивъ ôнъ, — але вы насъ зарѣжете. Ту и такъ люде не платятъ довгôвъ, а при такôмъ продовженю термину — —
— Бувайте здорови̂! Бувайте здорови̂! — Я вже бувъ за дверми.
— А, то вы! — крикнувъ до мене чоловѣкъ, котрого я въ розгонѣ, выскакуючи зъ дверей, мало зъ нôгъ не сшибъ.
— Еге, я, — ôдказую облизуючись пôсля удару. А ты кхо — бôгме, не добачаю
— Аджежь Скруджь!
— Чи на правду? Дорогій Скруджу, ты юристъ: скажи менѣ, будь ласкавъ, чи зъ вашого юридичного становища не можна бы настаючому новому рокови продовжити дни живота єго хочь въ четверо?
— Въ жаденъ спосôбъ не можна, ôдказавъ Скруджь. По перше, що устава вексльова числитъ проценты ôдъ ста на рôкъ; по друге, що суды засуджуютъ злодѣѣвъ на роки, а въ разѣ продовженя року треба бы змѣнювати уставу що у насъ забралобы хочь сто лѣтъ часу, та за той часъ всѣ згодѣѣ...
— Добре, добре, — сказавъ я, — бувай здоровъ!
Иду я собѣ дорогою, ажь гулькъ, насупроти мене штельгукає на паличкахъ п. Нагôрный, мѣжь иншими своими професіями такожь редакторъ „Нового Зеркала“.
— Пане Нагôрный, — кажу я. — змилуйте ся не надо мною а надъ бѣднымъ новымъ рокомъ, — поворуште своимъ техничнымъ розумомъ и зробѣтъ такъ, щобъ тому новому рокови продовжити дни живота єго!
— Щожь, голубчику, — ôдказавъ менѣ ласкаво п. Нагôрный, — зъ становища техничного я не маю нѣчого супротивъ вашого пляну, бо церкви, котри̂ я будую не бояхъ ся зубôвъ часу и простоятъ що найменше своихъ сто лѣхъ хочь кождый рôкъ буде въ четверо довшій, нѣжь доси. Але зъ становища редакторского, то зновъ инша исторія Вправдѣ предплатники „Нового Зеркала“ взыграли бы аки младенцы, колибы имъ за цѣну, зложену на одинъ рôкъ присылано письмо черезъ чотыри роки, — але що редакція зробитъ ?
— Ваша правда, ваша правда, — сказавъ я и розкланявъ ся.
— Може вы, бабусю знаєте, де дѣваютъ ся стари̂ роки? спытавъ я у лавочницѣ, купуючи у неи за два крайцарѣ яблокъ.
— Знаю, сыночку, все знаю. Зъ старыхъ рокôвъ роблятъ ся добри̂ давни̂ часы, знаєшь, ти̂ славни̂ часы, коли то ще баба дѣвчиною була.
— Ну, алежь бо говорятъ, що они кудысь тонутъ, бабусю?
— Такъ, сыночку, тоне все лихо, все нещастє, вся погань; а що въ котрôмъ роцѣ була крыхôтка доброго, то та ôдтакъ въ нашôй памяти росте-розростає ся, обливає ся барвами веселки и жіє безсмертно. Лишь той, сыночку, бѣдный; у котрого въ жаднôмъ старôмъ роцѣ середъ грудъ погани и непотрѣбства не було анѣ зеренця чистого добра, — для того стари̂ роки стаютъ ся опирями, що не даютъ спати нѣ въ лôжку нѣ въ трумнѣ по смерти. Такій чоловѣкъ и самъ стаєсь опиремъ — духъ святый при насъ! Добранôчь, сынку!
Абожь я знаю, — може стара и правду казала; єи закарлюченый нôсъ свѣдчивъ, що она якась не проста баба, а мабуть ворожка.
***
26.11.1884