[Іван Франко. Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906. Накладом Українсько-Руської видавничої спілки. С. 165—171]
Хоч з такою архинїмецькою назвою, доктор Бессервіссер, то собі чистої крови Русин, навіть типовий галицький Русин або, коли хочете, Рутенець. Не всї знають його під сею його властивою назвою, бо він криє ся під ріжними псевдонїмами, та про те всї ми знайомі з ним, стрічаємо його на кождім кроцї, любимо побалакати з ним. Правда, затоваришувати з ним близше, заприязнити ся якось нїкому не вдаєть ся. Шановний доктор має в собі щось подібне до наелєктризованої палички ляку: з разу притягне до себе деяке легеньке тїло, а потім зараз відіпхне.
Він не тілько дипльомований чоловік, він без сумнїву талановитий і знающий чоловік. Та тут є й гачок. Бачите, є два роди знающих людий: такі, що щось знають добре і такі, що знають усе лїпше. У других є знанє компаративне, не релятивне, а власне компаративне. Як би то вам вияснити ріжницю? Бачите, усе наше знанє — релятивне тим, що абсолютна правда самою природою річи закрита перед нами. Люди позитивного знаня чують се найлїпше і завсїгди мовлять: ось тут і тут ми стоїмо на твердому ґрунтї правди, на скілько вона взагалї доступна нашому пізнаваню. Люди компаративного знаня дивлять ся на справу зовсім інакше. Їм досить сказати: сей чи той учений сказав те, се, третє, пяте, десяте. В половинї пятого у нього на тій і тій сторонї є така й така помилка, недоладність, неконсеквенція. Як можна писати такі абсурда! Я, доктор Бессервіссер, знаю і тверджу, що се абсурд, — значить, я близше правди, я більший учений від тамтого!
Pardon! Я й забув сказати, що наш любий доктор Бессервіссер належить власне до сеї другої катеґорії, до тих людий, котрі знають усе лїпше, ніж хтось иньший, бо всюди знайдуть якусь помилку, а з природи обдаровані такою щасливою орґанїзацією, що твердо вірять: коли я поправлю отсю помилку, значить, я близше правди, значить, я більший учений від онтого-о!
Чи у нього є якесь справдішнє, позитивне знанє? Ви чудуєте ся, як можна підіймати таке питанє? Вам воно видаєть ся парадоксальним, так як коли би хтось бачучи пана в фраку і білих рукавичках сьмів питати, чи є у нього сорочка?... Га, мої панове, незглубні бувають тайни тоалєти фізичної й духової. Хто знає, чи кождий панич у фраку і в рукавичках має справдї чисту сорочку на собі, а доктор Бессервіссер так завзято бігає по сьвітї і шукає, з ким би то порівняти себе і над ким би показати свою висшість, що абсолютно не має часу показати свій дїйсний духовий баґаж. Щоби знайти дїру в мостї, я не конче мушу вміти збудувати міст, а волове очко в байцї, заховавши ся між орлове пірє і піднесене орлом на високу високість, коли орел не міг уже летїти висше, вифуркнуло зі своєї схованки і підлетївши троха висше зацьвіркотїло: "А видиш, а я таки висше лечу від тебе". Мабуть люди того типу, що наш доктор Бессервіссер, водили ся вже і в Греції, коли старий горбатий Езоп уважав потрібним обезсмертити сей тип у своїй байцї. Значить, наш шановний доктор має дуже давню і широку парентелю.
Говорять, що його пожирає амбіція і що та жаба, котра з таким сумним ефектом бажала зрівняти ся з волом, була йому якась стриєчна тїтка чи тїточна стрийна. Не знаю і сумнїваю ся. Менї здаєть ся, що сама амбіція не доведе чоловіка до того, щоб силкував ся знати все лїпше від когось иньшого. Се мусить бути вроджена прикмета характеру, так як хміль має те до себе, що високо виростає і пишно буяє тілько на тичцї. Було-б нерозумно і несправедливо жадати від хмелю, щоб стояв і ріс самостійно, а доктор Бессервіссер хоч остаточно й виявляє себе непродуктивною силою, все таки своєю вічною рухливістю, своєю нагінкою за такими, по котрих міг би пняти ся "висше від кого иншого", причинює ся до оживленя всього окруженя, надає йому вигляд руху, метушнї, робить іллюзію поступовости. Він швидко хапає всякі нові ідеї і нові моди в науцї і в лїтературі і горячо боронить їх доти, доки сим способом можна показати, що він поступовійший і висший понад иньших.
Зрештою його поступовість треба розуміти дуже широко, власне з високого становища того хмелю, що виріс понад вершок тики і махає блїдозеленим китяхом і в солодкім упоєню шепче: "А я таки висший!"
Доктор Бессервіссер не належить нї до якого сторонництва, нї до якої клїки анї котерії, він висший понад "усе те". Всюди, в кождій проґрамі, в кождій роботї зараз знайде щось таке, що він знає і розуміє лїпше і очевидно в такім разї його сумлїнє не позволяє йому писати ся на те гірше і прикладати руки до його осягненя. Всяке окруженє, всякий Fühlung з сусїдами, всяка орґанїзація стїсняє його незалежну вдачу. Його з непоборною силою тягне з низу на верх, як ті бульбашки повітря, що з дна криницї тиснуть ся в гору. І він гуляє на версї понад партіями, орґанїзаціями і всїми суспільними путами свобідно і легко як піна на водї. Бистро пливучи з кождою хвилею, з кождим подувом вітру, він дивує ся тілько одному: що за страшенні, обридливі ретроґради всї оті скали, дерева та будинки на берегах, що так навіжено біжать назад і щезають із його поступових очий! В таких хвилях він важко сумує і нарікає на нерозвитість і ретроґрадство суспільности.
Злі язики торочать, що у нього нема нїякого переконаня. Знаючи з близька шановного доктора, мушу заперечити сьому рішучо. У нього нема переконаня? У нього є його навіть більше як треба. У нього є ріжні переконаня, так сказати, про запас. Одно зносить ся, він собі байдуже, виймає друге, сьвіжісїньке. А всї вони мають одну підшивку: незломне переконанє про власну висшість. Ся підшивка, се основа, а що зверха, се його менше обходить. Чи там червона матерія, чи чорна, чи періста — мій Боже, люди висші о два цалї від сього, о три від того, а о півтора від третього не будуть дбати про такі дрібницї!
Зрештою доктор Бессервіссер вельми толєрантний. То-б то для себе, не для иньших. Стоячи понад партіями він уважає натуральним обовязком своєї висшости не позбавляти нїкого свого "лицезрінія". Як той біскуп Красїцкий в Дубєцку в поемі В. Поля "tu do sieni zaglądał, tam w okno zapukał", так і доктор Бессервіссер нинї ущасливлює своєю присутністю кружок радикалів, за годину виливає свою тугу до ідеалів у кружку полупяних польських журналїстів, вечером додає духа заклопотаним "конструктивним елєментам", а через ніч нема-нема тай знесе зазулине яйце і положить його в гнїздо клєрикалів або мамелюків. І все се з тим спокоєм, з тою свободою духа, які характеризують людий справдї висшого закрою. І головно, все се не обовязує його нї до чого. З ким сьогоднї щиро стискав ся, тому завтра наплює в лице: з ким сьогоднї дїлив ся таємними бажанями своєї душі, на сього завтра кине каменем. Се знак дїйсної незалежности його характеру. Він поступає завсїгди так, як йому диктує його моментальне переконанє і нїколи не дбає про те, що скажуть про нього люди. Оттим то я вважаю злосливою і зовсїм тенденційною видумкою твердженє тих, що ідентифікують нашого доктора Бессервіссера з тим Вислобоцким чи Зборовским чи якимсь иньшим невимовним псевдонїмом, що то в 1848 роцї виходячи з дому нїколи не забував узяти до кишенї три кокарди: біло-червону, синьо-жовту і чорно-жовту. Побачить з далека польського патріота — припинає біло-червону кокарду на груди, не біжить, а летить з роспростертими обіймами і не говорить а кричить: Wolność! Równość! Braterstwo!
Попрощає ся з тим, побачить з далека Русина, ого, вже на лївій кляпі вродила ся синьо-жовта кокарда, мій герой надуває ся як сич на вітер і глубоким басом гримить:
— С нами Бог і разумійте язици!
Та коли в дальшій подорожі побачить урядника з ґубернїї, ого, вже до самого серця пришпилює чорно-жовту кокарду, робить ся тоненький і високий, згинає ся в три погибелї і дотикаючи цилїндром до самого тротоару мов жайворонок присьпівує:
— Gschamster Diener, Herr Hofrath, empfehle mich ergebenst!
Нї, наш доктор Бессервіссер не з таких! Я навіть не знаю, чи він істнував уже в 1848 роцї, а сей анекдот сьвідчить хиба про налоговий еклєктицизм, коли тимчасом наш доктор радше налоговий критик і винахідник дїр у мостах.
З тим усїм тип вельми симпатичний. Менї аж жаль слухати, коли він часом нарікає, що його нїхто не любить. Лиш одно його потїшає, що всї йому завидують. Чи він любить кого? Їй Богу, якось не доводило ся питати його. Спитайте самі.
Я маю подив і повне признанє для таких людий. Приємно знати, що коли чоловік зробить чи напише яку дурницю, ось тут близько тебе є щирий друзяка, котрий зараз в інтересї публичного добра викаже тобі, що ти ідіот і що він сам зробив би се далеко лїпше. В серцї будить ся радісне чутє: ну, ще не вмерла Україна, коли має таких синів. А коли часом у душі ворухнеть ся нескромне питанє: чом-же се доктор Бессервіссер, знаючи лїпше всяку річ, не зробить її лїпше і дає робити нам, старим ідіотам, і чомже се він аж тодї став мудрійший і вміє лїпше зробити, коли хтось иньший уже зробив сяк чи так, але зробив, — то сю грішну думку втишаю грізним покриком:
— Мовчи, тичко! Так і належить ся хмелеви рости висше тебе!
Зворушенє опановує мою душу. Чим більше вглубляю ся в прикмети мойого героя, тим сильнїйше чую, що таки не видержу і впаду в лїричний, діфірамбічний тон і замісь аналїзувати почну осьпівувати свого героя.
"Како ублажу или кому уподоблю тя, приснопамятне" — так і дзвонять менї в правім усї слова нашого старого лїтописця. І вже душа моя "розтїкаєть ся мислію по земли, сїрим волком под облаки", чи як то там сказано в "Слові о полку Ігореві", шукаючи порівнань для звеличаня любого нам усїм доктора Бессервіссера.
Він подібний до сонця, бо ось тут сходить, а зовсїм у противний бік заходить.
Він подібний до місяця, бо дванацять раз до року міняє свою фізіономію.
Він подібний до зір, бо сьвітить а не гріє.
Він подібний до вітру, бо шуму много, а конкретного в руки не зловиш нїчого.
Він подібний до моря, бо повно в нїм води, а нема що раз напити ся.
Він подібний до огню, бо нема такого твору і такої книжки, з котрої-б він не міг зробити купки попелу.
Він подібний до Днїстра, бо що хвиля робить несподївані закрути, а удає, що пливе наперед.
Він подібний до орла, бо високо лїтає, а низько сїдає.
Він подібний до соловія, бо спіймавши хробачка сьпіває тріумфальну оду.
Він подібний до сїрничка, бо конче мусить о когось потерти ся, щоб заблищати.
Він може гордо і сьміло глядїти в будущину; такі, як він, не швидко переведуть ся на нашій сьвятій Руси.
26.11.1906