[Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906, с.91–96]
Бо аджеж десь вони мусять бути! Пан Богдан Дїдицький, що правда, сказав колись, що
Рôкъ старый уже пропалъ
Въ мори вѣковыхъ временъ, —
але всї мої ґеоґрафічні відомости не вистарчають на те, щоб знайти на якій будь мапі те „море вѣковыхъ временъ“. А прецїнь мусить се бути не мале море, коли стілько тисяч давнїх років уже потонуло в нїм, а ще й доси кождий новий рік також там знаходить місце. Бо щоб вони були з цукру і розпливали ся в водї того моря, сього-б я не сказав: борше вже з соли, бо се кождий признає, що не один такий рік прийшов ся йому дуже солоно.
А хто знає, може вони й зовсїм не пропадають, але чергують ся, так що приміром найстарші роки з самого дна вилазять і обсушивши ся на сонїчку вертають назад на землю? Дивно лишень, як їм хочеть ся як раз у таку студену пору, перед Йорданом, одним лїзти в воду, а другим вилазити з води. Тим старим рокам, що з сего сьвіта перед новим роком стрімголов скачуть у те таємниче море, мусїло певно дуже вже надоїсти на землі, коли не можучи довше видержати з миром христіяньским доходять аж до самовбійства. Тай справдї удармо ся в груди і скажімо по щирости, чи не кривдимо ми їх бідних ? Хто з нас коли скаже: „Е, старий рік був добрий рік?“ Де там! Кождий радше скаже: „Богу дякувати, що минув! Бодай не вертав ся і не снив ся! За його панованя жінка менї вмерла, а теща, яку дармо годую, жива лишила ся ! За його порядкованя жито не вродило, а за те дикий мак і блавати — пропав би зі своєю естетикою!“ І так кождий знайде якийсь камінець, щоб кинути на нього. А за те кождий з отвертими раменами витає те молоденьке хлопя, молокососа, новий рік, хоч і не знає, чи він принесе бодай половину того добра, що попередній небіжчик. Така то вже натура людська!
А хтож тому винен, що старий рік так злобно панував і так погано порядкував ? Чейже певно не він сам. Бо колиж йому було, в дванацяти місяцях ростучи і старіючись, розуму набрати ся? А щеж і ви, любі читачі, з разу, скоро тілько настав він, надто таки розпестили його, кланяючись йому мов божкови, строячи його в цьвіти найкрасших надїй, лелїючи його в золотій колисці блискучих ожидань. А до твердої, розумної роботи ви його не заставляли, то й не дивуйте ся, що він вам уродив замісь жита мак і блаватки, а замісь певної будущини злудні фата-морґана!
Менї жаль їх, тих старих, а так несправедливо укаменованих років. Коли-б їм так одному з другим — гадав я собі — дати троха більше часу до розвою, троха стараннїйше вихованє, не так би вони поставили ся! Довго міркував я, як би зарадити сему лиху, а далї таки не видержав і пішов сам від себе в депутації до пана Палюха, що то „состоитъ надзирателемъ бурсы Народного Дома“.
— Високоповажаний Добродїю, — зачав я свою орацію.
— Перепрашаю вас, — відрубав менї праведник, — я не єсьм жаден високоповажаний, анї не жаден добродїй. Правильно говорить ся: „благородний господине“.
— Нехай і так, — сказав я. — Отже високоблагородний господине (п. Палюх з задоволенєм! похитнув головою), я тут маю на примітї воспитанника, на котрого настоящім воспитанію дуже богато залежить.
— Очень много зависит! — поправив праведник.
— Ну, нехай собі й зависить. Я хотїв би дати його під ваш високоумієтний догляд.
— Многоуважаемий надзор! — поправив він не порозумівши.
— Еге, еге, так само, як ви кажете.
— А соізвольте вас спросить, кто он таков ? До якой русской партії належит?
— Що з нього зробите, те й буде.
— Очень хорошо. Но на безплатного у нас міста нїт.
— О, він богатий, дармо не схоче. Він сам задармо роздає не одному тисячі й мілїони.
— О, єжели так, то прошу. А на долго?
— Отож то в тім і біда, що не на довго, — сказав я. — Се, бачите, новий рік. Доси ще він маленький, лежить у повитю, а за кілька день його покличуть до панованя, то вже за пізно буде до бурси давати. Ходилоб о те, аби за тих кілька день —
— Перепрашаю вас, господине, — сказав нараз праведник, хапаючи за капелюх, — я не имію времени с вами глагольствовати. Моє почтеніє!
Так розбила ся моя добронамірена проба, дати новому рокови якесь хоч трохи приличнїйше вихованє від того, яке мали його попередники. Коби бодай продовжити його вік хоч у четверо, чей би все таки за той час більше розуму набрав ся! — думав я собі і пішов через вулицю до „Народної Торговлї“.
— Дай Боже час добрий і фляшку коняку! — сказав я щадячи слів.
Пан Ничай зрозумів мене і не сказав нїчого, а лишень почав пакувати коняк.
— Слухайте, господине, хочу у вас розпитати про одну річ, — сказав я платячи.
— Прошу, — сказав п. Ничай числячи гроші.
— Чи не можна би з вашого народно-торговельного і економічного становища продовжити найблизший рік хоч у четверо?
П. Ничай скривив ся на мене, мов середа на пятницю.
— Т-та про мене, — процїдив він, — але ви нас заріжете. Тут і так люди не платять довгів, а при такім продовженю терміну —
— Бувайте здорові! Бувайте здорові! — Я вже був за дверима.
— А, то ти! — крикнув до мене чоловік, якого я з розгону, вискакуючи з дверий, мало з ніг не звалив і який за те рівночасно заплатив менї порядним штурканцем у бік.
— Еге, я! — відйойкнув я облизуючи ся після удару. — А ти хто? Бігме, не добачаю.
— Аджеж Скрудж!*
— Чи на правду? Дорогий Скруджу, ти юрист; скажи менї, будь ласкав, чи з вашого юридичного становища не можна би настаючому новому рокови продовжити днї живота його хоч у четверо?
— В жаден спосіб не можна, — відмовив Скрудж. — По перше, що вексльовий закон числить проценти від ста на рік; по друге, що суди засуджують злочинцїв на роки, а в разї продовженя року треба би змінювати закони, а се у нас забрала би хоч сто лїт часу, а за той час усї злодїї — —
— Добре, добре! — сказав я, — бувай здоров!
Іду я собі дорогою, аж гульк, насупротив мене штильгукає на паличках п. Нагірний, між иншими своїми професіями також редактор „Нового Зеркала".
— Пане Нагірний, — кажу я, — змилуйте ся надо мною і над бідним новим роком! Поворуште своїм технїчним розумом і зробіть так, щоб тому новому рокови продовжити днї живота його!
— Щож, голубчику, — відказав менї ласкаво п Нагірний, — із становища технїчного я не маю .нїчого против вашого пляну, бо церкви, які я будую, не боять ся зубів часу і постоять що найменше своїх сто лїт, хоч кождий рік буде в четверо довший, нїж доси. Але зі становища редакторського, то знов инша історія. Вправдї передплатники „Нового Зеркала" взиграли би аки младенци, коли-б їм за цїну зложену на один рік присилано часопись чотири роки, — але що зробить редакція ?
— Ваша правда, ваша правда! — сказав я і розкланяв ся. Нї, мабуть не з сього боку я взяв ся до річи! Нїяк не йде продовжати кождому рокови днї житя його! А от як би так зробити, щоб молоді роки, поки ще являть ся у нас, повчили ся трохи розуму у старих? Еге, як би то знати, де ті старі дївають ся! Думав було йти до Андрія Івановича Дїдицького та розпитати його дещо близше про „море вікових времен“, а далї роздумав. Адже й сам Андрій Іванович не знає сього докладно, або знає стількиж, як про того Мелхиседека, що був взірцем сьвященства для батька Михайла Качковського! * Краще розпитати у якої старої баби, що зуби з'їла. Оттак думаючи я був уже на бернардинській площі, де здовж вулицї тягли ся ряди прилавків із овочами.
— Може ви бабусю знаєте, де дївають ся старі роки? — запитав я у найстаршої перекупки, купуючи у неї за два крейцарі яблок.
— Знаю, синочку, все знаю. Із старих років роблять ся добрі давнї часи, знаєш, ті славні часи, коли то ще баба дївкою була.
— Ну, алеж бо говорять, що вони кудись тонуть, бабусю?
— Так, синочку, тоне все лихо, все нещастє, вся погань. А що в котрім роцї була крихітка доброго, то то пізнїйше в нашій памяти росте-розростаєть ся, обливаєть ся барвами веселки і жиє безсмертно. Лиш той, синочку, бідний, у кого в жаднім старім роцї серед купи поганї і непотрібства не було анї зеренця чистого добра. Для такого старі роки стають ся опирями, що не дають спати анї в ліжку, анї в трунї по смерти. Такий чоловік і сам стаєть ся опирем, Дух сьвятий при нас! Добранїч, синку!
Абож я знаю! Може стара й правду казала. Її закарлючений ніс сьвідчив, що вона якась не проста баба, а мабуть ворожка.
»Зоря« 1884 р. ч. 1.
_______________________
* Один із персонажів Діккенсової повісти »Сьвятий вечер«. У ту пору ся повість була перекладена на нашу мову і перекладача її, дра Е. Олесницкого, звали в приятельськім кружку Скруджем.
* В першім томі біоґрафії М. Качковського, написаної Б. Дїдицким, батько Качковського названий »іерей по чину Мелхиседекову«.
26.11.1906