[Панщизняний хліб і інші оповідання. Львів. 1913, с.14–27]
Оповіданє бувшого пленїпотента.
Господи Боже, що то крику було у нас за ті лїси та пасовиска! Як звивали ся пани, як нараджували ся, підплачували інжинєрів та адвокатів, аби звільнити себе від усяких тягарів! Мудрі голови. Вони знали, що хоч цїсар дав хлопам волю і скасував панщину, то прецїнь як вони не дадуть їм лїса й пасовиска, то хлоп таки мусить або погибати на пни, або до них „прийдїте поклонїмо ся“, — а тогди верне знов панщина, хоч троха в иншій свитї, але для хлопа через те зовсїм не лекша!
І гадаєте, що у нас не вернула панщина? Прийдїть лишень та подивіть ся до нашого села, самі переконаєте ся. Правда, атамани й окомани не їздять уже по під вікна з канчуками, на панськім подвірю нема вже тої дубової колоди, на котрій бувало що суботи відбувало ся „гуртовне палкованє"; але поглядїть лишень на людий, поговоріть із ними! Чорні як земля, нужденні, хати пообдирані, старі, поперехилювали ся на боки. Плотів трохи що й не зовсїм нема, хоч лїс довкола села, як море; приходить ся людям обкопувати царину ровами та обсаджувати вербами, так як на Поділю. Худоба нужденна, миршава, тай то рідко у котрого ґазди й є. А спитайте йдучих із серпами та з косами: „Куди йдете, люди ?“ то певно скажуть: „На панський лан жито жати“, або „На панську луку косити“. А коли ви здивуєтесь, як се так, що вони йдуть до пана на роботу тепер, коли у самих ще нічого й не тикано, а тут гріє, з колоса летить, — то вони хиба похитають головами та скажуть сумно: „Що-ж дїяти? Самі то бачимо і серце нам краєть ся, але що дїяти! Задовжились ми у пана, а у нього така встанова, що попереду відроби панови, хоч би тут громові кулї летїли, а вже відтак собі“. Се у нас що року так: у пана зробимо все завчасу і добре і чисто, а наше власне тим часом гине і пропадає в поли. І добре то вимудрував наш пан! У нього лїс — у нас і патичка на обістю нема без його відома! У нього пасовиско — у нас худоба вигибла, витратилась, а решта ходить як сновида. У нього поле справлене, чисте, а наше заросло пирійками, гірчицею та бурянами, гноїку нема, аби справити, худібки тяглої нема! А ще що й на тім уродить ся, то таки на поли пропадає, бо мусимо пана обробити на сам перед, за погоди. І нїколи ми не можемо прийти до хлїба, не можемо стати на свої ноги, не можемо вибити ся з під панської руки. А пан тисне, о, тисне що сили! Він у нас тепер начальником громадським, його якийсь прислужник писарем, і цїла рада мусить хилити ся до їх волї. Бідного не пустить із села нї на заробок нї на службу, книжки не видасть. „Тут сиди, не рипай ся, роби у себе!“ А у себе, розумієть ся, нїчого робити, — йди до пана! А пан — бух по десять крейцарів за день у найтяжший час, і мусиш робити, бо нїгде дїти ся! Оттак то він прикрутив нас і щораз лїпше прикручує! Скажіть же самі, чи треба нам ще крім того панщини? Менї здаєть ся, що давна панщина з буками й окономами не була така тяжка.
А тепер послухайте, як то він заїхав нас із майки, аби випровадити в поле і забрати отак у свої руки. Сам я був при тім, то можу вам на певно сказати і кожде слово заприсягнути. Ось слухайте!
Зачало ся нещастє наше від конскріпції, знаєте, що була в 59-ім роцї. До того часу жили ми з паном у добрій злагодї. Він нас бояв ся чіпати, бо, знаєте, тогди ще острах був між панами за-про тоту мазурську різанину. А ми знов його й не потребували чіпати: пасовиско мали, в лїсї рубали, так як наші батьки з давен-давна, і все вважали, що то лїс громадський — навіть злїсного громадського держали. Аж тут бух — конскріпція. Знаєте, нарід темний, не знає що до чого, перепудив ся. Як то наш хлоп, усе боїть ся, аби податків не підвисшили. Так і тодї: списувати будуть не тілько людий, а й худобу! Вже то без чогось не є.
Аж тут раз у недїлю по хвалї божій, як то звичайно, вийдуть люди з церкви, постають на зарінку раду радити. Там і війт накази які голосить, инші про жнива балакають... Аж тут пан... „Так і так, панове громада, важна справа, конскріпція. Я ваш приятель, я тепер такий самий хлоп як і ви. Знаєте, цїсар порівняв нас усїх, тепер нема вже панів...“ — Ну, просто сказавши, почав нам гнути харамана. Ми роти порознимали, що то, перший раз чуємо від нашого пана людське слово! — „Так і так“, — говорить він далї, — „важна справа, конскріпція. Чия ласка, прошу до мене, маю щось важного сказати, як вам треба бути при тій конскріпції“. Тай посунув на перед, до двора. А ми всї, кілько нас було, лавою за ним. Увійшли на подвірє. Він став на ґанку, озирнув ся по людях, а далї викликав кількох старших до себе тай пішов з ними до покою. Стоїмо ми, чекаємо. Вертають наші старцї. — „Ну, ну, що пан казав, що за справа ?“ А старцї наші головами сивими похитують, та все муркочуть : „Так то так, правда й є!“ А далї до нас: „Ходїм у село, чого тут галас підняли на панськім подвірю? Чи тут вам місце до наради?“ Пішли ми.
— Знаєте, люди добрі, панове громада, — заговорили наші старцї, коли ми знов стали на громадськім зарінку — що завтра має до нас приїхати конскріпція. Отже-ж то пан наш, дай йому Боже здоровлє, казав нам остерегти громаду. Вважайте, каже, на худобу! Вони списують худобу і потому наложать на вас від кождої штуки по ринському податку. Як скажете, що пасете в лїсї, то будете й від лїса платити подвійний податок: раз за лїс, а другий раз за то, що пасете. То пан радить зробити так: поперед усього не казати, що пасемо в лїсї, а відтак переховати часть худоби в лїсї через завтрішнїй день, і при конскріпції подавати менше худоби нїж маємо. Так, каже, роблять і по других селах. А лїс, каже, як ваш був, так і буде, бо конскріпція нїчого не має до ґрунтів.
Порадились, порадились і урадили послухати пана. Що то дурні! То як у кого було пять штук худоби — він три до лїса, а дві лишає на показ; у кого десять штук, — він сїм до лїса, а три лишає. Цїлу череду худоби з цїлого села запакували до лїса, між дебри та нетри і ждемо спокійно конскріпції. Так тяжко чоловікови приходять ся ті податки, а ту ще пан так налякав нас новими буцїм то надвишками, що ми не вагували ся по просту ошукати конскріпцію, щоби тілько як небудь викрутити ся від біди.
На другий день рано десь так у обіда, вже конскріпція в селї. Списують. Ну, ми всї держимо ся того, що ураджено, подаємо як найменше худоби, відпекуємо ся від пасеня в лїсї, ще й тїшимо ся, що так гладко йде дїло. Аж ось дійшла конскріпція на послїдку і до пана. Деякі люди з цїкавости пішли за нею. За малу хвильку прибігають у село, задихані, залякані...
— Що ми зробили ? — кричать вони. — Ту щось не так, ту щось погано! Чи не підвів лишень пан нас на яке безголовє? Він записав не тілько всю свою худобу, але й тоту нашу, що схована в лїсї, і комісія поїхала туди!
Ми одебелїли, почувши таке диво. Зараз зібрали ся гуртом і побігли в лїс. Комісії вже не було. Питаємо пастухів: були, кажуть, пани і наш дїдич, щось писали, рахували худобу, але нас нї о що не питали ся. Ми до села, говорять нам що комісія виїхала вже з двора боковою дорогою Рушили ми за нею, дігнали аж на другім селї. Так і так, — повідаємо, — то пани нашу худобу рахували в лїсї.
— Як то може бути ваша, коли ви самі казали, що більше худоби не маєте і в лїсї не пасете?
— Ми таки так казали, нас пан нарадив.
— Так чого-ж ви тепер хочете ? Щоби ми другу конскріпцію у вас робили, чи що? Бувайте здорові! Щосьте собі зробили, то будете мати. Що написано, то пропало. А впрочім нї, вільно вам рекурсувати, але кажемо вам наперед, що рекурс нїчого вам не поможе, а тілько ще й самі попадете ся до криміналу за те, що ошукували цїсарську комісію.
З тим ми й вернули ся. Пропало, — сказали ми, — побачимо, що з того буде.
Чекаємо рік, другий — нема нїчого. Пан знов у добрі з нами, тілько як коли згадати про конскріпцію, то всміхається тай каже: „Ет, жарт тай годї!“
Аж ось на третїй рік — чуємо, якась комісія їде в село, пасовиско розмірювати.
— Пек тобі маро, — гадаємо собі, — се що, за чим, по що? Пасовиско наше з віку-правіку, по що його розмірювати? Правда, ми послїднїми роками один кусник подїлили між громаду і зорали; гадаємо собі: може то приїхали вимірити, кілько ми зорали, а кілько ще остало ся. А комісія просто до двора; пообідали, а відтак на пасовиско. Розложили мапу, пан сам з ними ходить і показує: от відти тягнеть ся і доти, а се вони зорали.
Підійшли ми до тої комісії, кланяємо ся з далека, далї приступили близше, знов кланяємо ся а комісія анї в той бік. Далї війт осмілив ся та й каже:
— То, прошу панів, наше пасовиско, на що ви його міряєте і палькуєте?
— А ти що за один ? — питають пани.
— Я війт громадський.
— Ну, то добре, — відповіли вони, тай далї своє роблять. Обпалькували той кусник зораний окремо, а решту знов окремо. Ми вже з війтом за ними ходимо і дивимо ся, але що вони говорять, того не знаємо, бо по нїмецьки шваркочуть. Далї скінчили і сїдають на бричку. Війт за ними, не попускаєть ся, та все допитує. Тодї один пан стає в бричцї і обертаєть ся до нас.
— Ви, люди, видїли, як комісія міряла пасовиско?
— Та видїли, — кажемо.
— І видїли, як пальки била?
— І то видїли.
— І знаєте, що онто там — показав на зораний кусник — то ваше, громадське, а се отту, то па́нове?
— Га, що, як? — скрикнули ми всї мов попарені і до комісії. Комісія в ноги.
На другий день женуть наші пастухи худобу на пасовиско, а там панські слуги: „Марш відси, се панське пасовиско, не смій і ногою поступити сюда!“ Пастухи обернули худобу, женуть у лїс, а там панські злїсні та гайдуки: „Марш відси, лїс панський, не смій і за окіп поступити ногою!“ Пастухи, звичайно дїти, та в плач; женуть худобу назад до дому. Гвалт, крик у селї такий зробив ся, немов хто цїле село підпалив на всї чотири части.
Що ту робити? Жінки кричать: „Ми з коцюбами підемо і тим панським слугам голови поскіпаємо!“ Але старші чоловіки якось уцитькали їх і зараз вибрали кільканайцятьох, щоби їхали аж до Львова до адвоката зарадити ся. Вибрали й мене. Поїхали ми, напитали адвоката, Русина, заслуженого, кажуть, і щирого. Прийшли до нього, розповідаємо: Така річ і така. „Щож“ — каже — „будемо зачинати процес. Розстарайте ся свідків, паперів, гроший, а тимчасом заховуйте ся спокійно, бо всяка бунтація тілько пошкодила би справі".
— Але ж паночку, — кажемо ми, — як нам ту заховати ся спокійно, коли нема де раз худобу вигнати? Адже без паші худоба на пни погине !
— Га, — каже адвокат, — щож я вам можу на те порадити ? Як виграємо процес, то пан буде мусїв повернути вам усю шкоду, а тепер радьте собі як можете.
З тим ми й пішли. Зачав ся процес. Кілько ми гроший на нього видали, Бог один знає. Я нарахував самому адвокатови та на стемплї щось звиш сїмсот ринських. Громада тягла ся з остатнього, хоч і як їй то не легко приходило ся. Бо лїс і пасовиско остали ся в панських руках і ми мусїли більшу половину худоби як стій випродати за пів дармо, бо не було чим годувати. Решта товкла ся — і до нинї товчеть ся — то по гусячім зарінку, то по перелогах, то по городах Сади наші через то понївечились, пасїки позводили ся, а худобинка ходить лиш шкіра та кости.
Сїм лїт тягнув ся наш процес, то так, якби хто з громади сїм лїт жили тяг. Зовсїм на нїнащо звели ся ми за той час, але до пана анї ду-ду завзяли ся. Пан собі-ж. Вже в яких то ми судах, у яких інстанціях не бували! І в бецирку, і в губернїї, і в мінїстерстві і Бог знає куди. І все в однім програємо — рекурсуємо; в другім виграємо — пан рекурсує, а кінця як нема так нема. Аж нарештї — Господи тобі слава! дочекали ся ми ! Приходить возьний, приносить нам резолюцію з найвисшої мінїстерії. Так і так, щоб полагодити спір між громадою а двором, визначуєть ся ґубернїяльна комісія, котра на місцї спірнім має все розглянути, передивити документи переслухати свідків і видати остаточний засуд. Тож обі сторони обовязані того а того дня ставити ся на місцї спірнім зі всїм своїм доказовим матеріялом. Засуд тої комісії буде без апеляції потверджений і виповнений. Ну, Господи, тобі слава! подумали ми собі. Тепер певно буде наша правда, коли комісія має на місцї судити. Ту кождий буде міг сказати, що знає, кождого вислухають, а в такім разї мусять же признати, що правда по нашій сторонї.
Пан наш одержавши таку саму резолюцію, дуже щось попіснїв і ніс повісив, але далї, видко, щось надумав ся, сїв на бричку тай до Львова. Куди він їздив, не знати, але два наші люди, що тогди були у Львові, розповідали опісля, що видїли його, як водив ся по містї з нашим адвокатом. Розумієть ся, розповідали аж тогди, як уже було по всьому! Досить того, що по двох чи трьох днях приїхав наш пан зі Львова якийсь уже веселїйший і навіть утїшний. Дивуємо ся ми, але не знаємо, що то має значити.
Навідали ся і ми до свого адвоката. Втїшився дуже, „Виграємо справу“, говорить. „Я сам“, — каже, — „стану з вами на місцї спору перед комісією. Але день перед тим прийдїть сюда до мене: війт, пленїпотенти, свідки, привезїть із собою які маєте папери, то треба перездріти, порадити ся. Знаєте, як то перед битвою в війнї приготовують ся, так і нам треба приготувати ся. Приїдьте раненько, то я скажу кождому, що і як хто має говорити, бо, бачите, справа запутана, а з полудня посїдаємо на віз тай гайда в село, щоби у означений день рано бути на місцї спірнім“.
Послухали ми його ради, ще й дякуємо. Зібрали ся: війт, два пленїпотенти і три найстарші господарі в селї, яко свідки, забрали всї старі папери, які де в кого були і поїхали о півночи до Львова, день перед приїздом комісії до села. Приходимо раненько до адвоката — нема дома, десь вийшов, але зараз прийде, просять зачекати. Чекаємо ми, чекаємо — нема адвоката. Вже десята, одинацята, дванацята година — нема. Поголоднїли ми, пішли до воза дещо перекусити. Прибігаємо по хвили — ще нема адвоката. Що за нещастє? Вже перша, ба й друга, ба й третя година, — тут би нам час уже їхати до дому, щоби на вечір заїхати, а його нема. Аж далї, десь так коло четвертої йде він.
— Ах, перепрашаю вас, — говорить — дуже перепрашаю, панове ґазди, але не моя вина, що я так опізнив ся, в судї при розправі був, оборона протягла ся аж до сеї години. Але то нїчого, ми ще все зробимо гаразд. Прошу до мого покою!
— Але може би ми зараз сїли на віз і їхали в село, — сказав я. — То пан могли би там переглянути папери і навчити нас, що маємо говорити.
— Е, нема чого квапити ся, — сказав він, — успіємо заїхати, а перегляд паперів не довго потріває.
Пішли ми з ним до його покою і посїдали. Паперів внесли цїле наручє. Взяв він тото читати : читає, читає, поволеньки, уважно, деколи нас щось запитаєть ся, ми відповідаємо, він знов читає, а ту вже пів години, ба вже година, ба й друга минула, — він нїчого. Ми ту як на терню сидимо, вємо ся, потїємо, а він усе розпитує нас, мов на протоколї, все папери читає, муркоче, — непорадна година! Вже ми по кілька разів йому набилювали: пора би їхати. А він усе своє: зараз, зараз! Тай далї до читаня. Шеста година вибила, як дочитав. Ну, гадаємо собі, Господи тобі слава, конець уже тому читаню, поїдемо! Еге, як би та не так! Як зачне тепер наш адвокат толкувати нам цїлий процес від початку, обширно, подрібно, немов то ми й зовсїм нїчого не знаємо. Говорить, говорить, а ми трохи зо шкіри не вискакуємо, — туй таки би чоловік схопив ся, плюнув йому в очи і пішов. Та ба, годї! Далї зачав нас навчати, як маємо говорити перед комісією, — і справдї мудро навчав!! Така ясна стала нам цїла справа, так добре знав кождий, що йому говорити, що аж любо. Жаль тілько, що коли се навчанє скінчило ся, вибила девята година. Смеркло ся зовсїм. Він аж тепер мов спостеріг ся, а ту ще й гриміти почало.
— Овва, а се що такого, вечір уже? — сказав він озираючи ся.
— Таже вечір, — відповіли ми, мов осуджені.
— Щож тепер дїяти ? Як їхати ?
— Або я знаю, — відказав я. — Тепер трудно їхати, дорога недобра, тай воно далеко досить, лїсами!...
— Самі не знаємо що дїяти! — відказали наші люди.
— А на котру годину завтра має приїхати комісія.
— На десяту рано.
— На десяту? Е, то байка: переночуйте ви ту, а завтра ранїсенько повстаємо і курнемо в село так, що аж закурить ся. На осьму будемо там. Отту йдїть, зараз коло моєї хати шинок є, жид, порядний, там переночуйте, а завтра, памятайте, не опізнїть ся, я буду ждати на вас.
Що робити! Раді не раді пішли ми. Жид уже мов і надїяв ся нас.
— Чи ви від пана адвоката? — питає.
— Ая!
— Ну, ну, ходїть, найду для вас місце, ночуйте здорові! А може ще потребуєте чого ?
— Та дайте по порції горівки, лїпше буде спати ся.
Випили ми, полягали в божий час і від разу поснули, як дерево. Чи довго ми так спали Бог знає. Досить того — пробуджую ся я — день білий. Зриваю ся, до вікна, дивлюся на сонце вже геть з полудня. Гляджу довкола — всї наші ґазди сплять як дерево. Господи Боже, що се такого? Чи то сон, чи ява? Скрикнув я що сили, — нї, се не сон! Вони посхапували ся і собі ж до вікна. А се що? З полудня вже? Не вжеж ми так довго спали? Припадочку нещасливий! Вємо ся, мов пискорі посолені, а ту в голові кождому шумить, кости всї болять, мов поломані! Кличемо жида: кілько вам належить ся за нічлїг? — Не много, лише шість ринських. — Як? що? яким світом? — А він злодюга, видячи, що нам квапно дїєть ся, що ми ту розщибаємо ся та аж губи гриземо з нетерплячки, став собі в дверех та тілько всміхаєть ся, бороду погладжуючи. — Так у мене всї гостї платять!
Декотрі з наших зачали з ним торгувати ся, але де там, анї слова не дає собі сказати. Вергли ми йому гроші, кілько хотїв, тай далї до адвоката. Прибігаємо — нема дома, рано ждав-ждав на нас, а далї сам поїхав, велїв, щоби ми як найшвидше поспішали за ним. А папери наші ? — Папери лишив, ось вам ваші папери ! — От так маєш! Поїхав, а паперів не брав. Господи милосерний, що з нами тодї робило ся, то й погадати страшно ! Що то, гадаємо собі, там десь уже без нас справу розсудили, громада програла, що нам люди скажуть? Яка нужда чекає нас далї? Ми немов наперед бачили тото, що нас чекало, тай тогди вже не трудно було й бачити все те наперед !
Пігнали ми до дому, тай просто не в село, а на пасовиско. Нема нїкого. До лїса. Нема нїкого. А ту вже швидко вечір буде. Ми до двора — в дворі співи, сміхи, гостина, музика — се пан комісію гостить. Глядимо ми, є і наш адвокат у покою, червоний, веселий, говіркий. Кілько проклять у тій хвилї на нього впало, то певно в своїм житю тілько склянок вина не випив ! Ми вже чисто подеревіли, не говоримо нїчого, не розпитуємо нї про що, — бо і на що? Самі знаємо, що наше нещастє готове. Мов стовпи які ми поставали на ганку, стоїмо, чекаємо, а самі не знаємо, на кого тай за чим. Пани якось побачили нас, підняли регіт у покою, але до нас нїхто не виходить. Панські слуги йдуть по при нас, також сміють ся, кепкують собі, поштуркують нас, але до нас анї слова. Панські пси приходять, обнюхують нас, деякі загарчать, а деякі й таки тихо відійдуть. А ми нїчого, стоїмо, як неживі. Вже смеркло ся, в покоях запалало світло, пани і панї почали виводити якихось пісень, на дворі почав дощ кропити, а ми стоїмо все на ґанку, з очима влїпленими в ті яріючі шиби, з дрожею в тїлї і роспукою в серцї.
Аж ось нарештї, пізно вже в ночи, відчинили ся двері і почали один за другим викочувати ся пани до своїх бричок. Насамперед пани від комісії. Переходячи по при нас, найгрубший з них став, позирнув на нас грізно і каже:
— Ви що за одні ?
— Тутешнї.
— Чого потребуєте?
— Що з нашим процесом стало ся ?
— З вашим процесом? То ви аж тепер приходите о тім довідувати ся? Пяницї погані! Ви варті пасовиска, ви варті лїса? А торби жебрацької не ласка ? Ідїть же до дому і не смійте о тім і споминати! Минули ся роки, як добро розпирало боки! Пропали Йване гроші!
Вся комісія зареготала ся, сїла на брички тай поїхала. За комісією надійшов наш адвокат, крадучи ся як злодїй, змішаний, нїби пяний.
— Га ви ту, ви ту? — лепотїв він. — Ждав на вас, їй Богу ждав, чому не приходили ?
— А богато вам наш дїдич заплатив, щоби ви нас спинили в містї, поки тут комісія розсудить на його хосен ?
— Що ? як ? га! образа гонору!... лепотїв він сїдаючи на бричку і курнув що духу з двора.
— Щоб ти собі голову зломив! — проговорили ми в слїд за ним. Тай то дармо: не зломив голови, собака!
Аж ось і пан наш раптом немов уродив ся перед нами. Стояв похитуючи ся в отворених дверех.
— Ге-ге-ге, — говорив він з пяним реготом — панове громада, обивателї, бурґери, прелїпотенти, а що там чувати? Як процесець іде? Нїчого, нїчого! Але постійте но ви, я вас тепер буду розуму вчити! Тепер ви будете скакати так. як я заграю! Я вам дам себе знати, щоб ви тямили !
І додержав слова! Прикрутив усїх так, що й дихнути годї! Правда, громада не від разу подала ся. Зробили ми рекурс, але рекурс відкинули. Тогди ми рішили ся силою боронити свого права, але тим іще гірше собі пошкодили. Жінки, дїти, чоловіки і старцї, всї за покотом виринули з села, щоби не дати панови заняти пасовиска. Пан спровадив військо. Ми перед військом попадали на землю, кричачи: „Хоч толочте, хоч стріляйте, а ми з сеї землї не вступимо ся, то наше!“ Але військо не стріляло і не толочило, а тілько подїливши ся на дві роти, рушило на конях через збіжє, через плоти, та в село. Прийшло ся нам вертати. Два місяцї стояли в селї жовнїри, що було лїпшого з худоби — повирізували та поз'їдали, звели нас усїх на нїнащо, а коли відїздили, то пан міг бути спокійний: громада була зломана і зруйнована до чиста і мусїла сама подати ся в його руки.
От така наша доля. Чи буде коли лїпше, чи доведеть ся нам хоч при смерти дихнути вільнїйше, Господь знає. Але пан зо всеї сили працює над тим, щоби чим раз тїснїйше натискати на нас пута. Пять коршмів у селї запровадив, школи нема, священника вибрав собі такого, що з ним руку тягне, а нам нїкому порадити, жиємо як ті, воли в ярмі, вже й дїтям не робимо надїї на красшу долю.
В маю 1883 р.
26.11.1913