[Іван Франко. Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906. Накладом Українсько-Руської видавничої спілки. С. 154—164]
Бідні люди хотіли собі побудувати дім — тривкий, камяний, вигідний. Змалку вони наслухались стілько разів приказки: Згода дім будує, Незгода руйнує, що рішили запросити Згоду, щоб і їх дім збудувала. Згода була то стара, беззуба, добродушна бабуся, і дуже радо згодила ся на їх просьбу.
— Добре, дітоньки, я вам усе гарненько, смирненько... Ой, бо то нема над мене! Ви знаєте мою приказочку: Сьвятий спокою, гаразд з тобою! Я, мої любенькі, жадних сварок, жадних суперек, жадних процесів анї торгів не люблю. Я все ладком та добром. І бачите, якого віку при божій помочи доживаю!
Бідні люди справдї бачили, що Згода не мала анї одного зуба в ротї, була сива та поморщена, як сушена грушка. Колиб у них були завидющі очи, то були би побачили, що старушка була трохи не гола, бідна, обшарпана: бачите, хто не хоче, той хиба не скривдить її, а вона все смирненько та тихенько, волить недоїсти, недоспати і зубами з холоду сїкти, нїжби мала з ким будь задерти ся. Але у бідних людий очи не були завидющі, а серце було повне любови і згідливости, і вони не бачили латок та бідности, але натомісь цїлою душею всисали в себе кожде слово, що говорила Згода.
Обнявши будову дому і зробивши як слїд контракт у нотарія, Згода першим дїлом пішла до Незгоди, що жила також у нужденній землянцї на краю міста і весь день тілько й робила, що гарчала та сварилась та до полїції з сусїдами тягалась.
— Слухай, сестричко, — сказала Згода увійшовши до хати і привитавши ся з Незгодою. — Трафив ся менї заробок — вибудувати бідним людям хату.
Незгода тілько очи на неї витріщила, а далї як не зарегоче ся, як не зацокоче:
— Тю, тю, тю на твою голову! Ти за будівничого оббираєш ся! Та тебе-б тілько в просо за опуда поставити, а не за будівничого оббирати! От уже дурнї якісь, а не люди!
— Ну, сестричко, — лагідно сказала Згода, — гріх тобі глузувати з мене. Аджеж знаєш стару поговірку: Згода дім будує, Незгода руйнує. Бідні люди захотїли мати дім, — ну, щож тут натуральнішого над те, що удали ся до мене? Аджеж не до тебе їм було удавати ся? Досить вони від тебе натерпіли ся.
— Я-б їм була їх глупі голови кипятком обілляла, як би були до мене посунулись, — крикнула Незгода. — Але про те ще раз говорю, що вони анї на волос лїпше не зробили, удаючись до тебе. Ну скажи, на милість божу, що з тебе за будівничий? На чім ти розумієш ся? Аджеж тебе хто не хоче, в торбі сїчки продасть! Хто не хоче ошукає, обдурить, обідре, а ти все тілько головою махаєш, та "Нїчого, нїчого! Якось то воно буде!"
— Нї, сестричко — випрямившись каже Згода — се ти не зовсїм вірно міркуєш, не така то й я дурна, як обідрана. А те, що мене злі душі ошукували, обдирали та в мішку продавали, мов кота, се, небого, все були твої інтриґи, твої намови та бунтованя. От тим то я тепер прийшла до тебе. Зглянь ся на Бога, покинь свою погану роботу! Не мішай менї, не рий підімною, нехай я тим бідним людям дім збудую, щоб вони жили собі смирненько і мене добрим словом згадували.
— Агій на тебе, дурна смотолоко! — скрикнула Незгода. — Та я про тебе від давна анї знати анї чути не хочу, не то що малаб мішати твоїй безмізкій роботї! Роби собі що хочеш, я й дивити ся не буду в той бік. Думаєш, що у мене нема важнїйшої, продуктивної роботи, як тілько бігати за твоїм хвостом та рити ями під тобою? Найшлаб я собі поживу! Я ось наняла ся на поденщину до Круппа, Армстронґа і Верндля, шоб пильнувати фабрикації нових карабінів, гармат та бездимного пороху. Се трохи важнїйша справа, ніж твоє будівництво. Будуй собі, моя любенька, хоч і до самої хмари. Я тобі певно на перешкодї не стану, а з твоєю будівлею і опісля легко справлю ся, коли тілько...
І вона злорадно зареготала ся.
— Ну чогож бо ти, сестрице, так погано сьмієш ся і не договорюєш? — з сумовитим закидом, простягши лице і уста в низ, сказала Згода. — Коли тілько що?
— Се вже моє дїло! — відрізала Незгода. — Іди собі і приймай ся за будову і дай мені чистий спокій!
Згода знала норови своєї сестри, знала, що коли та раз сказала; іди собі, то вже небезпечно дальше надоїдати їй. Тож хоч і як хотілось їй знати ті слова, котрих не договорила Незгода і в котрих було щось похоже не то на насьміх, а не то на якусь таємну погрозу, — але з другого боку рада була, що Незгода хоч раз у своїм житю згодила ся на її просьбу і дала їй слово, що не буде їй мішати при роботї, не буде рити під нею анї інтриґувати против неї. З легким, супокійним серцем вона пішла до себе і принялась пильно за своє дїло.
Ґрунт, на котрім мав будувати ся дім бідних людий, був не зовсїм чистий. Одна часть його занята була старою руїною, друга довгий час служила сусїдам за сьмітник, а третя була колись сажавкою, а тепер простим багном.
— Треба буде очистили той ґрунт, — подумала Згода і пішла шукати робітників.
— Що вам, панї матко, далеко шукати, — сказав здибавши її на вулицї старий підприємець Байбарзо, або як він себе з панська звав, Шлєндріян, — ви менї поручіть сю будову, я вам дешевенько достарчу робітників і всього потрібного матеріялу. А ви собі тілько плян виробіть, кошторис, то що, тай надзирайте, щоб усе йшло як слїд.
— Та добре, кумоньку, добре, — сказала врадувана Згода. — Так вишлїть же завтра робітників, щоб почали ґрунт чистити та рівнати. А про плян ви не турбуйте ся, плян у мене вже готовий.
На другий день Шлєндріян, звісно, робітників не вислав, але сам прийшов на пляц. Прийшла й Згода і зразу дуже здивувала ся, не побачивши замовлених робітників.
— Та ви, кумонько, не гнївайте ся, — сказав до неї Шлєндріян. — Годї було сьогодні, їй Богу, годї! Знаєте, які то у мене робітники — тілько плюнути! Одні грали в карти всю ніч, а тепер хропуть аж буда трясеть ся, не добудиш ся їх, хоч з гармати стріляй; другі гуляли на весїлю, третї десь кудись порозїздили ся, — ну, біс їх знає! Але я їм задам, не бійте ся! Скоро тілько у нас робота почнеть ся, то все менї мусить іти як на шнурочку. Я вже себе покажу!
— Та бо я хотїла, щоб зараз нинї робота почала ся, — сказала Згода.
— Е, що там, кумонько, — сказав Шлєндріян, — один день швидше чи пізнїйше при такім великім дїлї, се не робить нїякої ріжницї. В таких річах треба помаленьку квапити ся. Помалу їдеш, дальше заїдеш — се дуже розумно сказано. І знайте що, кумонько, ми собі сьогоднї обоє гарненько оглянемо ґрунтець, витичимо, де що й як має бути, а завтра, дасть Бог дочекати... Чи властиво нї, завтра неможна! Завтра сьвятенько, наше будівницьке сьвято, Положенія ризи, — завтра вже мусите потерпіти, кумко солодка! Але після завтра ми гарненько вийдемо і духом усьому дамо раду.
Що було робити! Згода згодила ся на раду свого кума, і вони пішли оглядати ґрунт. Підійшли до Руїни.
— Ну, Руїнко, старушко шановна, — сказав до неї Шлєндріян, — тепер тобі мабуть остатня година приходить. Годї тобі, серденько, на сьвітї божім довше заваджати, пора на спокій! Ми тебе помаленьку дзюбаками та зелїзними ломами на шматочки дрібненькі, та в онту багнюку і впремо. Там і тобі буде спокійнїйше, і нам не без вигоди.
— Що, що, що? — промимрила Руїна. — Ви, мене? Таку стару історичну памятку — та дзюбаками, та ломами, та в багно? Зрадники! Нїгілїсти! Космополїти! То так ви свою сьвяту батьківщину і бувальщину шануєте?
Згода аж затрясла ся, почувши ті слова, аж поблїдла і похолола від пят до голови.
— Алеж, серденько моє, сьвята Руїнонько, — сказала вона. — Змилуй ся над моєю головою! Мене угоджено на сїм пляцу побудувати новий дім. Якжеж я можу се зробити, не усунувши тебе? І чи не досить ти жила на сьвітї? Позволь, моя дорога, і наступникам твоїм наступити на твоє місце!
— Геть від мене! — репетувала Руїна, побачивши, що з нею панькають ся. — Не доторкайтесь до мене сьвятотатськими руками! Хиба не знаєте, що мене ще князь Облуп Скорпіонович будував, а князь Обдер Караконович руйнував? Хиба не знаєте, що я на сьвятому, історичному ґрунтї стою? А хто посьміє нарушити, осквернити наш історичний ґрунт, той зрадник, Юда, той волїв би був і на сьвіт не родити ся!
— Все те правда, — сказала заклопотана Згода, — цїлковита правда... Але скажи ти менї, що я маю робити? Дім мусить бути збудований, пляц невеличкий, — годїж менї не рушати тебе!
— Не сьмієш! Не руш! — кричала Руїна. — Я частина старої Руси, нашої сьвятої матери, а хто матїр забуває, того Бог карає! Се про вас, огидні новатори, сказано. Знаю я, чого вам хочеть ся! Ви підмовлені нашими відвічними ворогами і хочете усунути з лиця землї остатню памятку нашої минувшини, щоб і саму ту славну минувшину затерти, вирвати з памяти потомків, щоб улекшити роботу винародовленю! Знаю я, по яким се ви "wskazówkam" робите! Але не діждете того. Ще я стою міцно, ще твердо попирає мене "Червоная Русь" — і ми обі не дамо себе на поталу. Геть від мене, виродки, кажу вам, бо зараз завтра таку про ваші "затѣи" статю вріжу в "Червоной Руси", що вам аж у пятах потерпне!
Згода стала нї в пять нї в девять супроти таких слів, але Шлєндріян не злякав ся. Він добре знав, що не такий чорт страшний, як його малюють, і кивнувши Згодї пальцем відійшов з нею на бік і сказав:
— Ти, кумонько, не дуже лякай ся того, що ся старушечка говорить. Булакуча вона, про се нема що й казати, і норовиста. Статя в "Червоной Руси" сяк чи так против нас буде, про се також не бій ся. Але і на те я не радив би дуже зважати. Людям рота не заткаєш, а частенько вони навіть не такі злі, як би се з їх слів здавало ся. От, мелють собі, щоб теркотїло, хоч муки з того млива нїякої нема. Але з другого боку ось що я тобі скажу. Руїнка наша таки має й за собою трохи правди. Подумай лишень, кілько сот лїт від часу князя Облупа Скорпіоновича вона ось тут простояла, а ще й тепер, коли їй добре придивити ся, то така, нївроку, тверда та кремезна, що дай Боже всякій новій будівлї. Так знаєш, що я тобі пораджу? Ми її трошка обчистимо, обхамраємо, де треба підмуруємо і повернемо під свою нову будову. Старий фундамент, ручу тобі, так крепко збудований, що простоїть ще довгі віки.
Згода задумала ся, але по її добродушнім лицї видно було, що такий вихід з неприємної суперечки був і для неї самої приємний.
— А ти подумай, — договорював Шлєндріян, — кілько то ми роботи і кошту ощадимо бідним людям, маючи такий шмат уже майже готовий!
— Та воно би, кумоньку, не зле було, — зітхаючи сказала Згода, — тілько бачиш, мій плян трохи инакший, нїж плян фундаментів отсеї Руїни. Покійничок Облуп Скорпіонович будував замок для себе і для своєї двірнї, а менї би треба для бідних людий Дім народний будувати.
— Ей кумо, дурниця, їй Богу дурниця! — скрикнув Шлєндріян. — Бідні люди не тайі дуже перебирчиві та фудульні. Хоч новий дім буде троха недогідний, тут тїсний, там темний або що, то їм і то буде аж надто добре. Вони за все вдячні будуть. Аджеж вони, серденько моє, в яких хоромах вік свій спропудили? Мало що в лїпших, нїж хлїви! Будеш ти на них уважати! А ще як їм скажеш, що їх новий дім стоїть на тім самім фундаментї, що замок покійного князя Облуца Скорпіоновича, то вони такі щасливі будуть, мов у небі!
Згода замислила ся ще глубше, і для сьвятого спокою пристала на те, що мовив Шлєндріян.
Пішли дальше, щоб оглянути Багно.
— Ну тепер я вже й не знаю, чим оте Багно засипати, — воркотїла Згода, поміривши паличкою глубину рідкого болота і послухавши, як посеред нього в калюжах кумкали жаби.
— Що? мене засипати? мене нищити? — пробулькотїло Багно — мене? коренну, ісконную властивість сього ґрунту? Нї, я на се нїколи не пристану!
— От тобі й на — сказала Згода — і тут якась національна властивість, якісь історичні права! Головонько моя бідна!
— А ми! А ми! А ми! — закумкали хором жаби. — І кудиж ми подїємось, коли ви се Багно засиплете? Не з історичного погляду ми виступаємо, але відзиваємо ся до вашого серця, до вашого людського чутя! Змилуйтесь над нами, не вкорочуйте нам віку, не руйнуйте нашого улюбленого Багна!
Згода не знала що й почати.
— Слухайте, любі мої — сказала вона. — Те, чого ви просите, то неможлива річ. Вірте менї, я щиро шаную ваше право до житя, але се Багно мусить бути засипане. Я радо власним коштом перевезу вас до річки, де можете собі спокійно гуляти.
— А наші родинні гнїзда, наші прадїдівські леговища, праматеринські купелї — все се нам треба покидати? Ах, ах, ах! Нема у вас чутливих серць, нема любови до рідної землї!
— Та плюнь бо ти, кумо, на них! — скрикнув розізлений Шлєндріян. — Будеш ти з усяким хробачєм панькатись. Не бій ся, як побачуть, що не жарти, то заберуть ся як непишні, навіть слова не скажуть. З таким дрантєм треба остро.
— Але подумай, кумоньку, родинні гнїзда, прадїдівські леговища, праматеринські купелї — і все те фу! тай нема. Ну, як би нам так!
— І то правда — сказав Шлєндріян і також замислив ся, а по хвилї додав: — А знаєте, кумо, може би можна сьому лиху зарадити. Я думаю так. Часть Багна, де мають стати фундаменти будинку, ми засиплемо, се вже дарма. А середину його, оту найглибшу, можемо оставити так як є, обмуруємо її гарненько, так що займе цїле подвірє. І Багну буде рехт, і жабам рехт, і бідним людям также кривди не буде, бо будуть мати на подвірю сажавку. Всякі користи з неї: лїтом холодок, а зимою своя ховзанка.
Згода мало не поцїлувала свого кума за таку мудру раду.
— Тілько чим його те Багно засипати? — клопоталась Згода.
— А хибаж мало маємо Сьмітя — сказав Шлєндріян. — Глянь на оту купу, куди від віків усї сусїди викидали, що кому було непотрібне: онучі, черепє, розбите скло, попіл і всяку всячину. Се ми гарненько втелющимо в Багно — буде з нього досить.
— Не сьмійте! — закричало Сьмітє. — Я також історична традиція, я знак унїї двох народів, знак добровільного їх співдїланя! "Co Bóg złączył, niech człowiek nie rozłącza!"
Але Згода вже не дивувала ся і не гнївала ся, а тілько лагідно сказала:
— Не бій ся, кохане Сьмітє! Ми не думаємо тебе викидати за границю, анї нївечити до разу. Навпаки, ти будеш у нас "во главу угла", підеш під фундаменти нашого нового дому!
Сьмітє почало було ще щось відповідати, але Згода вже не слухала і пішла дальше.
Такий то був початок тої памятної будови. Як вели її дальше Згода з Шлєндріяном, як купували цегли й камінє, як мурували і підчас мурованя пляни перемінювали, а перемінивши бачили, що кепсько зробили, як мулярі не хотїли слухати Шлєндріяна, а цегли мулярів, про се все довго би було розповідати. Не скажу також, чи довго чи коротко вони працювали при тій будові, а перейду просто до того торжественного дня, коли будова була вже готова і коли її посьвячувано. То була радість для бідних людий, то був всенародний празник! З усїх сторін з'їхали ся відпоручники і нотаблї, попривозили своїх їмосцїв у шовках, своїх дочок у білих та рожевих сукнях і своїх парафіян у національних свитках, полотнянках, личаках та клепанях і з національними кошелями та дзьобеньками за плечима. Щось зо пятьдесять панотцїв стануло до соборної служби божої "за всякоє прошеніє", а по службі божій чотири найславнїйші проповідники на всї чотири роги сьвіта почали поучати зібраних про важність і красоту сього празника. Згода царювала над зібраними. Вона була убрана в нову гарну сукню, вибілена і трошки навіть підрумянена, сидїла на бальконї нового будинку та все лиш усьміхала ся та благословила. В кінцї, коли проповідникам не стало вже духу в грудях і вони скінчили свої вітхнені промови, коли всїх очи ще раз звернули ся на нову будову і на неї, Згода порозуміла, що пора й їй сказати пару слів. Вона встала і опираючи ся руками о зелїзне поручє сказала:
— Ну, дїтоньки, я по просту до вас. Маєте, хвалити Бога, домик гарний, для спільного вжитку. Тілько тихенько в нїм, дїточки, без крику, без стуку, бо то будівелька ще нова та слаба, знаєте, не встоялась. Одно тілько можу вам сказати: можете бути горді на сей домик! Такого другого не знайдете в цїлім окрузї. Нехайже він буде вашою твердинею, нехай о його мури розбивають ся всякі заходи, всякі наїзди ворожі! Кріпко і згідно, мої дїтоньки, боронїть сього свого національного добра, і коли яка непокликана рука простягне ся, щоб хоч одну порошину з нього взяти, відбивайте її громовим окликом: Русь для Руси!
— Русь для Руси! — закликали всї зібрані, піднявши в гору руки, а Згода сама так запалила ся тим окриком, що необачно тупнула ногою о балькон. І раптом захрустїло, затріщало і загуркотїло, і на місцї, де перед хвилею пишала ся нова будівля, згромаджені побачили величезну хмару куряви. Згода враз з бальконом у першій хвилї злетїла в низ і вспіла без шкоди вискочити з розвалин. А коли курява розвіялась, то зібрані побачили, як з посеред розвалин вилїзла ще одна постать, обдряпана, обшарпана, але також здоровісенька. Се була аж надто всїм знайома Незгода. Вона плювала і чихала і обтріпувала ся від пороху, глини й болота, що кругом поналипало на ній. Побачила сестру свою Згоду, що блїда як крейда, вся тремтячи з переляку, стояла в першім рядї видцїв, і підійшла, до неї, грозячи їй по під самий ніс затисненими кулаками:
— І ще й сама стара палуба до мене прилїзла, сама мене просить: дай менї спокій, не мішай менї, не рий підомною! — зацокотїла зі злости Незгода. — Ну скажи ти, вялена ріпо, мішала я тобі, рила під тобою? Скажи при людях, при чесних панотцях, нехай нас розсудять! Правда, що я зовсїм не творила ся до твоєї роботи? А тепер скажи менї, по що ти сама, підступом, мене в свої фундаменти замурувала? Ти думала, що там менї капут буде? Ах, ти опуде конопляний, ах ти костогризе! Не вже в твоїй голові нема й стілько мізку, що в дїравім горісї зерна? І яка щира сестриця! Бачить, що я заснула — ану мене в фундамент замурувати! Але почекай лишень, будеш ти мене знати, будеш ти мене тямити!
І Незгода вхопила Згоду за сиві коси і на превеликий соблазн зібраного народу обі сестри з криком і писком почали тягатись, волосатись та проклинати одна другу.
А пишний дім, Згодою збудований, лежав у розвалинах.
26.11.1906