[Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.65–79]
(Присьвячую щирому другови К. Бандрівському).
Вже як менї надоїло було різати тоту сїчку на нашій простій ручній скриньцї, то й сказати не можу ! Як бувало приходить зима, то чоловік гірше тої сїчки боїть ся, нїж у лїтї косовицї. Довгими зимовими досьвітками стій бувало на тоцї на морозї, на лїхтарню вважай, аби нещастя якого не наробити, і різак заправляй що хвиля, і дави та тягни, аж у тобі цо́моґи схнуть, поки троха тої сїчки удусиш. Тай то чи богато її ! От, аби для коний на день вистало; про худобу і гадки не було. І відтак, як подорастали мої хлопцї, знов біда. Уробить ся того через день, умотика́є ся, де йому вечір хоче ся ставати до скриньки ! Ляг би та би спав, не різаком тяг! Так уже я бідував, що, чуєте, аж обридло.
Аж ось чую-перечуваю, кажуть люди, що вийшли такі скриньки, що машиною ріжуть сїчку : і дрібно як мак, і легко і швидко. Троє люда тою скринькою за день і пятьдесять кірцїв сїчки дрібненької уріже! Я з разу аж вірити не схотїв. Хто би там — гадаю собі — дбав за бідного хлопа, що то йому тота сїчка так гіренько приходить ся, та для нього аж машину робив! Відаю я далї, у одного, другого, третього, — ба нї, таки правда! Кажуть, що вже є така машина: там і там панотець купив, там знов дїдич. Розповідають люди, що видїли на власні очи, і не можуть нахвалити ся. — А, — погадав я собі, — Господи тобі слава! Вже щоб я мав, не дай Боже, послїдну корову продати, а мушу стягнути ся на тоту машинову скриньку! Але де тут її дістати? В нашім селї нї від кого дізнати ся. Панотець з громадою у гнїву, що їх не хоче вибрати на радного; професор такий, що й сам мало що знає, а більше нї в кого й спитати. Відаю я знов поміж людьми на ярмарках, а все поміж чужосїльними, так аби в нашім селї нїхто й не знав нї про що. Бо у нас, видите, нарід дивний, такий, що з чого будь, тай обсьміє чоловіка. А тут іще — гадаю собі — і сам я не видав, що то за скринька, яка її вдача; ану як покаже ся, що пусте, а я перед людьми оголошу ся, буде сьміху, що і в девятьох водах не вмиєш ся. А ще до того я! Мене від давна люди прозвали „деревляним фільософом“ за то, що все бувало, скоро лиш яка вільна хвиля, люблю майструвати дещо. Якусь менї Бог дав легку руку до майстерства; що очимав виджу, то руками зроблю. От у крупяра в містї побачив я був корбові жорна, що ними крупи меле; придивив ся я їм добре, а відтак як став пипнати у себе дома, як став буторити, якось я склемезив і собі такі жорна, і підїть-но ви, як мелють славно! І що то з мене не насьміяли ся сусїди за оті жорна, Господи твоя сила! На село годї було показати ся, все питали ся: „А що, куме, корбові жорна здорові ?“ Такий уже, кажу вам, дивний народ! А про тото, ховай Боже, тепер толокою ходять на мої жорна молоти, і не нахвалять ся. Або і з млинком, тим, що збіжє віє... Клемезив я його щось цїлий місяць. Сусїди бувало — в зимі дїялось — посходять ся до моєї хати, посїдають, гуторять і дивлять ся, як я ті дощечки складаю, розбираю, примірюю, врізую та пристругую — звичайно, чоловік тому не вчений, а так собі, самоучка, без доброї справи, без нїчого — тай сьміють ся з мене, а не один то й просто скаже: „Повергли би ви тото майстрованє, пуста вас робота взяла ся !“ А я нїчого, все своє роблю, тай такий млинок зробив як праву руку. І ті, що сьміяли ся, до мене йдуть збіжє віяти. А про те я все у них „деревляний фільософ“ !
Я то нїби не багато собі роблю з того сьміху, але все таки, видите, чоловік не дерево : леда слово незвичайне, леда насьміх, а допече до живого. І вже менї той сьміх на кінцї віку став. Так що я погадав собі: „Нї, вже про скриньку нїкому не скажу, аж поки не буде в мене, оттут на тоцї, і поки сам не витрібую, що в нїй за сила“.
Якось не якось, вело ся тото пару місяцїв, поки я розкрутив троха гроший, а за той час усе відаю поміж людьми, ба й поміж Жидами, чи нема такої скриньки на продаж. Аж раз, уже так під осїнь, чую я від одного Жида, що десь у Самборі є якась Жидівка, що її чоловік був завідатором у якихось панських добрах. То він десь роздобув таку скриньку, не знати на що тай по що. А тепер Жид умер, а Жидівка продала би скриньку за тані гроші. Почув я тото тай утїшив ся, мов не знати чим. Зараз за кілька день зібрав ся я, взяв усї гроші з собою, які мав, казав запрягти конї до воза тай їду сам до Самбора. А тут нїхто, навіть мої хлопцї не знають, що я за гадку маю.
Приїхав я, допитав ся до тої Жидівки. Так і так, повідаю, купив би скриньку, коли є у вас на продаж.
— Ох, — каже Жидівка, — є, але порозбирана, порозкидувана на поду.
— Та я собі зложу, — говорю я, а сам аж тремчу, що не вдам; що то, як жию, не видав ще такого струменту.
— Ну, то ходїть зі мною!
Пішли ми, вилїзли на під, а там усїлякого буториня стілько, що Мати Божа! Зачала вона рити ся в тім, повитягала якесь деревляне обніжє, якесь пудло зелїзне з зубатим валком, якесь колесо з корбою, якісь криві різаки, тай усе тото поклала на купу передімною.
Я став над тим, як дурний перед плотом. Але що, гадаю собі, зле знов показати ся таким дурнем перед Жидівкою, треба бодай чинити ся, що чоловік щось розуміє...
— А шріби де? — запитав ся я, зовсїм на вгад.
— Ох, десь завергли ся! — сказала Жидівка, тай кинула ся знов шукати. А я аж відітхнув. Значить ся, шріби потрібні ! По хвилї Жидівка справдї подала менї кілька шріб і ключ.
— Ну, вже все! — сказала вона. — Ви, видно, пане ґісподар, знаєте ся на тім? Подивіть ся самі, що тото варта?
— Не багато варта, — сказав я, премудро оглянувши скриньку. — Дуже старосьвітська, тяжко буде йти!
— Ну, я вже за тото тано вам пущу, — сказала Жидівка. — Дасьте трицять ринських, то собі возьмете.
— Господи тобі слава, — подумав я собі. — Я гадав, що то буде треба дати де з яких пятьдесять, а тота трицять цїнить. Ну а ще чей що виторгую. Тай до Жидівки: —,
— А що ви говорите, трицять ринських! Та тепер нову за такі гроші дістане! Я вам дам пятнацять.
— Ох, дуже ви мало даєте, пане ґісподар, — застогнала Жидівка. — Дайте двацять і пять!
Ледви-не-ледви сторгували ми за двацять. Я вже скриньку й не беру ся складати, а тут аж потерпаю : ану, гадаю собі, не зможу й дома зложити, тай таку суму дармо вивалю! А далї гадаю собі: — Нї вже, будь що будь, а я мушу на своїм поставити!
Забрав я тото все на віз; подрібє склав у рептюх, а підставник обложив соломою, накрив веретою, — стоїть тото, розчепірхане, акурат так, як коли би чоловік лежав на возї та колїна до гори задер. Зладив ся я, їду. — Слава тобі Господи, гадаю собі, що до свого села аж на ніч приїду, чей таки аж до хати заїду, аби нїхто мене не бачив. Їду я, їду, минаю село за селом, та все потерпаю, що от-от лучить ся який знайомий тай запитає, що везу. Вже й сам не знаю, що се менї тодї стало ся і чого я так бояв ся, немов що крадене везу. Таке вже у нас: загулюкають люди чоловіка, осьміють за те, чого й самі не розуміють, так що потому чоловік і рад би щось доброго зробити, та унимає ся, боїть ся людий, немов се він незнати яке лихо задумав.
От уже я наблизив ся до свого села. Смеркло ся. Я ще перед коршмою за селом постояв троха, щоб і зовсїм стемнїло ся, а тодї їду. Та ба, на моє лихо, ледво я до села, аж тут бух, місяць сходить собі повний, круглолиций, як коли би нїде нїчого. Видите мене, я не ось такий, щоб за що будь розгнївати ся, але той місяць тодї трохи мене до лютости не привів, мало я йому, бідному, в батька-матїрь не закляв. А я, правду кажучи, й зовсїм його не сподївав ся! А тут так вам ясно зробило ся по селї, як у день! На моїм возї вже здалека видно щось, гей ґренджоли зведене, а що віз наскочить на камінь, то воно на всї боки хитає ся та дзоркає. А тут іще пси — в нашім селї що хата, то пес — почувши що хтось їде, гурмою вилетїли на дорогу, уїдають так, що аж землю під собою гризуть, провожають мене з музикою! Але Богу дякувати, що вже чоловіка нїякого нема на вулицї, не буде питати, що везу.
Ба, як уже лиха доля на тебе завізьме ся, то й конем її не об’їдеш. Приїжджаю просто церкви, дивлю ся, стоїть хтось серед дороги, дивить ся. — Тьфу, осина тобі маро! — погадав я собі. — Прокляті псища збудили вартівника, зараз зачне питати. Тай бо й є! Скоро ми порівнали ся, а він до мене:
— Чи то ви, нанашку?
Я зараз по голосї пізнав, що то дурний Савка, мого сусїда син. Ну, знайшли кого на варту вислати, та такого тумана вісїмнацятого.
— Адже-ж я, — кажу.
— А відки ви їдете так пізно, що аж псів побудили ?
— Велика шкода, — кажу, — бо пси й тебе бідного збудили.
— Ба та певно! А менї акурат зачало снити ся, що злодїї церков обкрадають. Схапую ся, аж то ви! Та відки їдете?
Що дурневи казати? Або він буде знати, що й як ?
— Із Грайгори, — кажу.
— А що тут везете таке красне ?
— Е, не питай, — кажу я нїби заляканий. Вже й озлив ся, що він стоїть як паль та мене випитує.
— Та скажіть! Я, бігмеж-то-ну, нїкому: не скажу.
— А не скажеш?
— Скариж то мя Господи, що не скажу.
— Ну, — кажу я обзираючись, та шепотом: — Я забив Жида з грішми, та везу його до дому закопати під вуглом.
— Йой! — скрикнув наляканий Савка. — А то на що?
— На щастє, дурний Савко, аби дома все гроші вели ся.
З тим я й поїхав, а вже кмітую, що мій Савка аж горить з нетерплячки й цїкавости. Ну, гадаю собі, закпив я з нього! Але гляджу позад себе, а мій Савка біжить по під плоти, в слїд за мною. Ну, біжить, та най біжить. А до моєї хати вже недалеко; заїхав я, отворив лїсу на вигін, відтак отворив стодолу, заїхав на тік, випряг конї, а віз таки лишаю на тоцї. Зирнув, аж мій Савка дриголить під лїсою, та пасе оком, що я буду робити. А я нїчого, немов і не бачу його. Поставив конї, поприпипинав, дав їсти, тай сам до хати.
Повечеряв я, ляг спати, і гадки не маю. На другий день схопив ся я досвіта та до стодоли, до скриньки. Ще й хлопця взяв із собою. Зараз ми, круть не верть, що до чого пасує, прикладаємо, трібуємо... Богу дякувати, все нам як з маслом іде! За пів годинки і зложили і потрібували — ріже так, що ану. Я мов на сьвіт народив ся; прецїнь не дарма гроші видав! А хлопець аж у руки плеще, налюбувати ся не може машиною. За мінуточку ми цїлий приколоток соломи для стрібунку порізали, віз викотили, тай до хати. Благодать!
Іно ми сїли снїдати, аж тут пес заголосив. Визираю вікном — го-го-го ! І війт, і присяжний, і писарь, і з пять хлопа з палицями. Як то кажуть: „І дїд і баба і цїла громада“. Тай то не йдуть до хати, а стали коло одного вугла, шпортають, штуркають, шнипорять... Що за притока? — гадаю собі. Що таке людям стало ся? Хочу вийти з хати — а, ба, з за дверий чую голос десятника: „Не вольно! Сидїть у хатї !“ Що за лихо ?... Сиджу я. Обійшли вони хату на всї чотири роги, обталапали ся по колїна, далї пішли під шопу, довкола шпіхлїра, довкола стодоли... Я в голову заходжу: що за нещастє? Чи подуріли люди, чи може розбій який? Аж ось вони входять до хати.
— Десятники! — каже війт, не витаючись, нї здоровкаючись — станьте коло нього! Як би втїк, то ваша відповідь на тім!
Я став, очи витріщив, а тут десятники як апостоли які коло мене.
— Пане війте, — кажу я, — що се має значити ся ?
— Гм, гм, — пробуркотїв війт, сїдаючи на ослонї і штуркаючи паличкою о землю, — то вже в тім моя голова. Ви маєте мовчати і відповідати.
— Мовчати і відповідати? — дивував ся я. — Ба та якже я відповім, як буду мовчати?
— Гм, гм! — пробуркотїв знов війт. — А скажіть ви нам насамперед, як ви називаєте ся ?
— Я? Або ви хиба не знаєте? Чи то я який чужосїльний, чи що?
— Зараз менї відповідати! Хто тут старший у селї, я чи ви ?
— Я тут у своїй хатї найстарший! — скрикнув я, олютившись. — Що се за розбій такий? Я нїкому нїчого не винен, а тут мене нападають ! Пане війте, я на вас скаргу подам!
— Хе, хе, хе! — сьміяв ся війт, — а дивіть, як ставить ся! Нїкому нїчого не винен ! Ну, ну, дай то Боже! зараз будемо видїти. А скажи но ти менї, невинний чоловіче, де ти того забитого Жида подїв, що ти його вчора по ночи віз?
Менї нараз мой луда з очий зпала. Як не зарегочу ся, як не зайду ся сьміхом, то гунцвот не моє імя, коли я так реготав ся від уроджена свого. Трохи, кажу вам, на землю не покотив ся зо сьміху.
Війт став як тото теля, що о нові ворота вдарить ся. Але далї знов визвірив ся на мене.
— Куме, я тобі по добру кажу, не сьмій ся, признай ся до всього, то вже я вставлю ся за тобою, аби тебе високий суд не повісив, аби тобі житє дарував. Не відпирай ся, коли не хочеш на шибеницї ногами перебирати.
Я ще дужше зареготав ся, аж за живіт руками держу ся. Се й зовсїм розлютило війта.
— Вяжіть його! — крикнув він десятникам.
— Алеж пане війте! — сказав я отямившись, — постійте, я вам у всїм признаю ся, навіть ласки вашої не буду просити в судї.
Вже як маю висїти за одну ногу, то радше за обі!
— Признаєш ся?
— Алеж розуміє ся!
— Ну, деж той забитий Жид? Ще єси його не закопав під вугло?
— Нї, нї!
— Ну, а деж він?
— Таки лежить у стодолї.
— Ходи, покажи нам!
Взяв я ключ, ідемо. Гляджу, аж під стодолою варта. Ну, Богу дякувати! І Савка тут! Ще лїпше. А народу насходила ся повна обора. Що то, вість рухнула по цїлім селї, що „деревляний фільософ“ Жида забив тай під вуглом закопати хотїв. Я йду посеред тої глоти тай усьміхаю ся, а тут мир божий лиш: шу, шу, шу! буцїм то: адїть, і вішати його будуть, а він собі байдуже ! що то, „деревляний фільософ!“
Прийшов я підо двері, а десятники все коло мене! Отворив...
— Ну, прошу, пане війте, осьде той забитий Жид!
Війт позирнув і очи витріщив.
— А-а-а! Ба, то що?
— Тото саме, що я вчора віз по-ночи. Скринька до різаня сїчки !
Тут увесь нарід, що товпив ся довкола стодоли, як не зарегоче ся, то Господи твоя воля! Певно аж у небі чути було той регіт. І десятники, і присяжний, і польові, всї реготали ся, навіть війт усьміхнув ся і зачав мене перепрашати за цїлу тоту оказію тай за те, що повірив дурному Савцї. Сьміху на цїле село. А скриньку мою як зачали того дня трібувати, то менї пять околотів соломи порізали! От так то я і до скриньки прийшов і з цїлої громади сьміх зробив!
23. жовтня 1881.
26.11.1902