Свиня (1906)

[Іван Франко. Місія. Чума. Казки і сатири. Львів, 1906. Накладом Українсько-Руської видавничої спілки. С. 149—153]

Лежала свиня в баюрі тай ось як хрюкала-балакала сама з собою:

— Господи, якби то менї роги! Я-б їм задала, я-б їм задала! Всїм, усїм, хто тілько коли будь кусав мене, з буряків вигонював, собаками тровив або хоч би тілько поза-оча обмовляв і висьмівав, усїм би я дала себе знати!

А по перед усього отим собакам! Господи, вже вони менї до живісїньких печінок доїли! Давнїйше, то ще нїчого було против теперішнього. Давнїйше хоч порядок був. Увійду в буряки, почну рити — ну, кажуть: провинилась свиня! Тут уже й собаки біжать, хап мене за вуха, наторгають, наторгають, а нераз так тільки пострашать, тай пустять, прогнавши за пліт, а господар візьме тай діру в плотї загородить, щоб, мовляв, другий раз туди свиня не влазила. Хоч то й погань та зависть — отак чоловікови самий найліпший смак переривати, ну, та чорт з ними! Принаймі знав чоловік, що й куди. А тепер бо отим клятим собакам не досить того. Тепер вони слїдком за мною бігають, і не то щоб кусали, а гавкають тай гавкають.

— Свине, — кажуть, — схамени ся! Як ти живеш! Де в тебе сумлїнє! Адже оглянь ся на себе, яка ти невмита, нечесана, нехарапутна, неосьвічена! Подумай тілько, по що ти в Бога живеш?

— Щоб з мене добрі люди сало їли, — кажу їм. Та де тобі, ще дужше дзявкотять.

— Чи не стид тобі таке говорити? Твоє сало! Ну, нехай і так, що твоє сало — добра річ, та се вже по твоїй смерти! Ти за се не відповідаєш! Але твоє житє, свине, твоє житє!

— Дайте менї спокій, — хрюкаю їм на розум, — і за своє житє я не відповідаю. Я-ж його собі не дала.

— Стид тобі, свине, стид тобі! Сама не дала! А прецїнь же маєш якусь сьвідомість, якесь почутє! Ну, скажи, будь ласкава, як ти голосувала онодї при виборах до Ради державної? Не вже чесне боже сотворінє може так голосувати? За пару буряків продати свою совість! Фе, свине, се вже й для свинї за богато! І ще, як на сьміх, читаєш і "Батьківщину" і "Русскую Правду".

— Ну, щож, читаю, бо читаю, а голосую так, як менї моя свинська натура каже. Геть від мене! Зась вам до мене!

Та де тобі, пристають, як мокре рядно. За письменників обібрали ся, по ґазетах на мене гавкають, усяких менї прозвищ повинаходили! Давнїйше зайду було в буряки — крикнуть:

— А бийте комунїста! — ну, я й злякаю ся і біжу що духу. Страшенно я того слова бояла ся! І чорт його батька знає, що воно значить, а крикне на тебе один з другим собака: "Комунїст! комунїст! чужі буряки краде! — то так тобі по за шкірою й мороз подере"! А тепер і слів таких страшних не говорять, а допікають у десятеро гірше.

— Дармоїдка! — кажуть. — Живіт на сало пасе, а хто те сало буде їсти, по що й за що — сама не знає!

Але найпоганїйший звичай узяли собі — до мойого сумлїня промовляти, стид у мнї будити. А я вік звікувала — все в баюрі та при коритї та по під панськими плотами, та в хлїві, — і відки в мене стид набереть ся! Дармо тілько уши менї сверлують своїм криком. А до мойого сумлїня зась їм! Се річ приватна, нутрова, тут я сама собі панї. А то, подумайте, що вони менї зробили! Після онодїшнїх виборів з кождої вулицї, ба навіть із сусїдних сїл і повітїв, а навіть зі Львова, з Чернівцїв і Коломиї шлють мені картонки в копертах, а на кождїй карточцї — Микита Хрунь. Зразу я не похопилась, що воно таке і до чого, і сьміяла ся з того образка. Навіть почала було критикувати його. — Ну, скажіть, будь ласка, — хрюкала я собі! — і се має бути мій портрет! А я прецїнь у такій свитцї не ходжу, анї такої дрантивої ковбаси не їм. Самі вони себе отсею машкарою висьміяли, оті собаки, ґазетники та хлополюбцї, бо то вони в свитках ходять та отаку ковбасу за незнати який смак уважають. А я, Богу дякувати, дещо більше знаю, троха висше своїм смаком сягаю. Але далї, як почали оті карточки надходити тай надходити, день подню, почта за почтою, то менї зробило ся якось маркітно. Читаю адреси "Єго Свинородію Микитї Хруневи", дивлюсь на те рило, на котрому начеплена ковбаса, на ті вуха, на те пузо, — і почала менї виявляти ся вся злість, усе злорадство отих собак. Аджеж ковбаса — мій власний, свинячий витвір! І настромлюючи менї його на рило, вони хотїли менї сказати, що я, голосуючи отак по свинськи і живучи по свинськи, сама себе зїдаю! А один ще взяв, та обвернув той рисунок вирваною карткою з Данта. Ну, я прочитала, а там стоїть оповіданє про Уґолїно й його синів, як вони з голоду свої руки гризли і як опісля Уґолїно в пеклї гриз мозок тому, хто його отак заморив. І ще й підписано нашою таки кирилицею: "Де те фабуля нарратуръ". (Се про тебе байка). Тьфу, аж менї гидко стало! На цїлий день апетит менї попсував!

— Сама з себе ковбаси їм! Ну скажіть, на милість божу, якому се поганцеви прийшло в голову видумати таку погань, такий гріх против природи! Аджеж се подумати страшно! А вони все менї такими огидствами під ребра під'їжджають. Але чекайте лишень, дасть Бог менї роги, не те я вам покажу! Пізнаєте ви по невчасї, де у свинї стид і сумлїнє сидить!

І чим далї, тим гірше! Вже тепер не досить їм і виборів. "Що там — кажуть, — вибори раз на шість лїт, а як ми їй через увесь час дамо спокій, то вона собі байдуже буде". Їм то приємність чинить — не дати менї анї на хвилю супокою, пекти і смалити мене на вільнім огни від колиски аж до смертельного корита! Вже тепер не против одного або другого вчинку бють, — нї, против цїлого мойого свинського сьвітогляду, против усього свинства в сьвітї, против цїлого свинського ладу в наших громадських справах. "Усюди, кажуть, свиня своє рило уткнула. Де не глянь, з кождого куточка громадських порядків свиняче вухо висуваєть ся". І кинулись цїлою сворою по всїх усюдах, вітрять і нюхають і гарчать, одні одним з чобітьми в душу залазять. "А гов лишень, ти, хло, — повідають, — там мабуть у тебе на днї душі крихітка ще прадїдівського свинства лишила ся. Давай но його сюди"! І волочуть на позорище, і рвуть і гризуть і нївечать.

Боже мій! Так се вони задумали зовсїм мене зо сьвіта звести, з усїм моїм родом і плодом! І не те щоб самі старші поважненько гулюкали, ще би може мене так не болїло. Та нї бо, старші, ховай Боже, хоч і крикнуть часом, та все таки зараз і погладять і приголублять мене. Звісно, вирозумілі люди, і кождий знає, що чи круть чи верть, а без свинства чоловік у сьвітї не проживе. Але оте "молоде поколїнє" — Господи, се вже такі собаки, такі дзявкуни, що хоч на місцї погибай. Найневиннїйше свинство, і те їм сіллю в оцї. Ну, змилуйте ся, люди добрі, коли старші в карти грають і "по писанію" співають і в часописях тілько образки переглядають, а друкованого не читають — їх і се в очи коле! "Свинство, свинство!" гукають. А самі скоро троха підростуть, тудиж підуть, — се вже я добре знаю. Той, що нинї гукає і обурюєть ся і кокоїжить ся — поглянеш на нього за пару лїт, як підросте і стане "паном професором", аж він уже куди-куди не той стане. Сидить собі при зеленім столику, чотирем тузам молить ся, та "во всю велегласную" сьпіває:

Нa весь сьвіт

Вилїз кіт,

Перехрестив ся!

Але не думайте, що се щось поможе, тепер йому про се говорити! І слухати не хоче, ще й у очи плює. "Нї, свине, не думай, що твоє свинство безсмертне! Буде й йому колись конець, і коли не ми, то хоч поколїнє по нас буде виростати без твойого впливу. А тим, що буде, ти мене не лякай! Нехай і так, що твоя правда, та все таки тепер, доки в мене сьвятий огонь горить, я мушу воювати з тобою".

Вже я й просилась у них: "Бійте ся Бога, панове (говорю до них, бісенників, як до добрих!), хоч на вивіз мене лишіть! Ну, що у вас за сумлїнє, Нїмцїв та Віденьцїв голодом виморите! Аджеж вони без наших галицьких свиний просто перемруть наглою смертю". Так де тобі, не впиняють ся. "Не бій ся, кажуть, Угорщина постачить". Може то вона й постачить, але яка менї охота задля Угорщини не своєю смертю вмирати? А хибаж се своя смерть для свинї — вмирати зі стиду і гризоти сумлїня? А воно до того йде, їй Богу, до того.

Господи, вислухай ти мене, дай менї роги! Анї хвилиночки не спочину, доки всїм їм, отим поганцям, животи не порозпорюю і кишки не повимотую! Най гинуть на глум, най знають, що свинство також сила і безкарно чіпати себе не дасть!