[Сьвіт, 1881, № 3 (10.III), с.44–46]
(Оповіданє.)
Я чоловік бідний, Gрунту нема й крихітки, всего на всего одна хатина, гай та стара. А ту жінка, діточок двоє, коби здорові, — треба чимось жити, треба якось на сьвіті держатися. Два хлопчики в мене, один штирнайцять а другий дванайцять літ, — пастушать у добрих людей, тай за то мають і йіду і одежину яку-таку. А жінка пряде, також дещо заробить. Ну, а міні старому який заробок? От піду десь колись до близького зрубу, наріжу березини, та пипнаю мітовки через тиждень, а в понеділок беремо з жінкою по звязкови на плечі тай на торг до Дрогобича. Не великий то з того й заробок, по три-штири крейцарі за мітлу, — а панови заплати за прутє, ну, й мало що лишиться. Але що діяти, треба заробляти, треба, як мож, своїм сьвітом токанити.
Тай що за житє наше! Бульба та борщ, часом деякі крупи, тай хлібець, який лучиться: житний, то житний, а ячмінний або вівсяний, то й за то богу дякувати. Ще як літо, то пів біди біда, — чоловік то заробить у багатшого, то с саком піде у потік, рибу деяку зйімає, то губ деяких з ліса наднесе, — ну... а в зимі всего того не стає. Що від людей за роботу дістанемо, тим і заносимося, а нераз, то й голодом і холодом дебеліємо. От, як то бідні халупники.
Ну, видите, — а ще найшовся добрий чоловік, що позавидів і нашим достаткам! Дістодіто: за богато, діду, на тебе добра, — ростовстієш занадто, розгулаєшся. Так от тобі на! Тай всипав такого, що господи, твоя воля.
Слухайте, як то було.
Іду я собі раз містом, мітли звязані до купи несу на дручку на плечох, іду тай роззираюся довкола, чи не киває хто де на мене, або чи не кличе де жидівка: „Чоловіче, чоловіче, по чому мітли?“... А ту народу довкола, — звичайне, торгова днина. Зиркаю я так доокола, виджу, іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий, як сова, — а очи у него сірі та недобрі, як у жаби. Іде, та все на мене поглипує. Я став, гадаю, може чого хоче, а він нічо, став і собі. Іду далі, — він знов за мною. Міні якось зробилося не добре. — Пек ти, бідо, гадаю собі, — що то таке?.. Аж ту жидівка з боку кричить: „Чоловіче, чоловіче, по чому мітли ?“
— По пять, — кажу.
— Ни, як по пять? Нате вам три.
— Давай штири.
— Ні, три.
— Ні, штири.
Сторгували ми за штири крейцарі. Я свою вязанку з плечей; розвязую собі спокійно, даю жидівці мітлу, — аж ту й горбатий панок за мною.
— А по чому мітовки продаєте? — питає мене.
— По пять крейцарів, паночку, — кажу. — Купіть, мітли добрі!
Він узяв одну, потрібував. — Так, каже, нема що й казати, добрі. А ви відки?
— З Манастирця.
— Так, так, з Манастирця. А ви часто такі мітовки продаєте?
— Ні, не часто. От так раз на тиждень, у понеділок.
— Ага, ага, — що понеділка... А богато так в оден понеділок продасте?
— А, як ся трафить, паночку. Часом я й жінка попродамо всі, що винесем, а часом і не попродамо.
— Гм... А богато так за тиждень можете зробити?
— Тай то, прошу пана, як до потреби.
— Ну, ну, розумієся. Бо то видите, я ліверант до цісарських магазинів, то міні би треба таких мітовок богато, так зо сто. Могли би ви на другий тиждень зробити міні сто мітел?
Я поміркував троха, тай кажу: — Чому ні, зроблю. А де пану донести?
— От ту, — каже, тай показав на оден дім. — Але памятайте, принесіть. А я заплачу. А по чому, кажете, одна?
— Та вже, як пан тілько беруть на гурт, то я спущу таньше, по штири.
— Ні, ні, ні, не треба, не спускайте! Я заплачу й по пять!
— Бог най панови дасть здоровєчко!
— Ну, ну, бувайте здорові, — а памятайте, від нині за тиждень приходіть!
— Тай с тим словом панок поштильгукав собі кудись, а я лишився. От то, гадаю собі, якийсь добрий пан, навіть не каже спускати з ціни. Не злий заробок буде!
Швидко я кинувся за своєю старою, — попродали свій товар, чи й не попродали, купили соли, сірників, що там нам треба було, тай до дому. Кажу я старій, що от так і так, заробок добрий лучився. Вона й собі ж утішилася. Треба буде, каже, взятися обойім, а то ти сам за тиждень не зробиш усеі роботи. Добре. Прихопилися ми обоє: прутя наносили цілу стирту, — фабрика в хаті, Вона листє обчімхує, аж йій скіра з долонів позлазила, а я ножиком прутє чехолю, складаю, вяжу, держаки стружу, робота кіпить. Прийшлося до неділі, ціла сотка мітел готова і в звязки повязана. В понеділок берем ми звязки на друки тай на плечі, чеши до міста. Спека така, що крий мати божа. З нас цюрком лєся, в горлі пересхло,— ну, але що робити, як заробок, то заробок!...
Приходимо до міста, — всі жиди очи на нас повитріщували. — Слухайте, чоловіче, де ви таке фіру прутя двигаєте? Та ви з жінкою цілий лісок березини до міста принесли! Що хочете за лісок березини?
А ми нічо. Ледво дихаєм, а йдем. Дав бог, якось ми долізли аж до того дому, де пан казав чекати. Прийшли під gанок тай телевх оберемками на землю. Аж ту й пан з вікна визирає. А, каже, то ви, чловєчку?
— Так, прошу пана, — то я з мітлами.
— Добре, я зараз до вас вийду!
Запер вікно. Ми чекаємо. Аж ось він вийшов.
— Ну, щож, ви принесли мітовки ?
— Так, прошу пана, сто, як пан казали.
— Ага, ага, — то добре. Але знаєте що, — я йіх тепер не потребую, возьміть собі, най у вас ще будуть до якого часу, — або й можете йіх попродати... А міні як буде треба, то я вам перекажу. А тепер нате вам отсей квіток, — то війт вам уже скаже, що з ним робити.
— Ба то як, — кажу я, — то пан замовили а тепер не беруть?
— Ні, не беру, — каже він лагідненько, — бо міні тепер не треба. Але ви не бійтеся, я о вас не забуду. От вам той квіток, нате.
— На що міні вашого квітка! Що я з ним зроблю?
— Возьміть, возьміть, — каже він. — А в-тім, як не хочете, то як хочете. А тепер ідіть!
Я вже, правду кажучи, хтів поставитися до него з язиком, але він обернувся тай шусть назад до хати. Ми зісталися, як водою зільляті. А далі, що діяти, забрали мітли тай пішли.
Аж ось за тиждень кличе мене війт. — „Що за біда?“ гадаю собі. Приходжу, а війт сьмієся тай каже: — Ну, діду Паньку (мене всі зовуть дідом, хоть я й не такий ще старий), маєш благовісника!
— Якого благовісника? — кажу й дивуюся.
— А от якого, ади! — тай виняв папір, той самий, що ми той пан давав, розвернув го тай став читати . щось таке, що я нічого не зрозумів.
— Та що того таке? — питаю.
— Аркушок, небоже.
— Аркушок? Ба та який аркушок? Для кого?
— Для тебе. Маєш платити по-при домовий податок ще й заробкового пять ринських річно.
— Господи, та за що?
— За мітли! Що тиждень сто мітел продаєш!
Я став, як той, кажуть, сьвятий Семен Стовпник, що пятьдесять літ на однім місци стовпом стояв. Так як бим чемериці найівся.
— Панє вуйці, — кажу згоді, — я не буду платити!
— Мусиш.
— Ні, таки не буду. Що ми зробите? Що голий за пазуху сховає?
— Здекуцію вишлемо, повидиш...
— Шліть хоть зараз. У мене й здекутник здохне, заки що знайде.
— Продамо хату, а вас на штири вітри. Цісарське не пропаде!
Я зойкнув, мов підрізаний.
— А видиш! А що, будеш платити?
— Буду, — кажу, а сам собі своє гадаю.
Минуло три роки. Я не платив і крейцаря. Як приходила з декуція, я з бабою ховався в лози а хату запирав, прийшли, поковтали, тий пішли. Два рази хтіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люде випросили Аж сеі весни урвалося. Нічо не помогло. Рештанціі на мні назбиралося щось на двайцять римських, наказали з міста зараз зложити гроші, або хату пустити на ліцітацію. Я вже й не тікав нікуди, — виджу, що нічо з того не буде. Ну, тай що, назначили ліцітацію, отаксували все моє добро на круглих двайцять римських. Приходить той день, тарабанять, кличуть купців... „хто да вєнци?" — еге, коли бо ніхто й тілько не дає. Десять, дванайцять,— ледво на пятнайнять римських витягли, тай за то й продали. А я в сьміх, тай кажу до війта: — А видите, таки я вас здурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш!
А війт до мене: — Най тебе, діду, мара бере, на який ти спосіб узявся!
Нашу хату закупив жид Йойна на хлів для телят,— а ми з бабою, як видите, в комірство пішли. Знов по старому жиємо, доки бог віку подовжить. Вона пряде, хлопці людську худобу пасуть, а я мітли роблю, тай так жиємо, хоть і без аркушка...
Руслан.
26.11.1881