Із записок мученика (1956)

[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.50–52]

1-го червня

Ще місяць! Місяць терпіня, горя, гризоти, неволі! Чи може бути тяжча мука, тяжче горе, як неволя? Бийся, мов птиця в кліти, тужи, літай мислями в далекий світ, — а перед очима крати, бурі стіни! чорні дубові двері з чорними желізними завісами, з замком! ретязями і тісною та й ще бля­шаними решітками закованою визитиркою! Там житє кипит, історія чутно і видно ступає крок за кроком, моє місце також мене дожидаєсь, — а я ту, за світом, як той Данило в львиній ямі. Хиба ж се не мука?

Правда, ту спокій, тиша. Мисли громадятся, порядкуются, прояснюют­ся, міцніют. В кузни горя і терпіня виковуєсь оружє до будущої боротьби. Орел жде тілько, поки отворятся двері кліти, щоби розправити могучі крила до буйного лету. Ех, воля, воля! Коб ще той місяць! Коб-то тебе діждатися! Але поки що треба робити, треба приготовуватись, щоб день мого освободженя був початком нової доби не тілько в моїм житю, але і в житю всеї Руси. Адже ж я тепер мученик, потерпів за ідею «от Тиси до Амура», — очи всеї Руси на мене звернені, кожде моє слово тисячкрат­ним відгомоном лунає в мільйонах руских серць, — треба ж виступити в цілім блеску мученицкої авреолі, показатися гідним тої великої, святої чести — мучеництва!

Що за честь! Що за слава! Розум мій за слабий, щоб докладно поняти. зглубити єї! Вибраний з-між цілого 100-мільйонного народа, поставлений долею ту на окраїні, на передній сторожи, на бастіоні против ворожих поль­ских штурмів. І по 10-тилітній многославній боротьбі вкінци удостоївся вінця мученицкого, потерпів в тюрмі за ідею! Що за честь! Що за розкіш — Серед таких обставин бути мучеником! І чим против такої святої розкоши всі ворожі клевети і насміхи, вся гризота і самота і туга! Кидайтесь, хро­баки, — я стою так високо понад вами, що ваше киданє не досягає, не забрудить мене.

Правда, не сам я доступив тої чести, і навіть не ціла єї половина на мене спадає. Завистна доля, піднісши мені ту чашу, домішала до неї богато полину. Хиба ж я менше терплю? Менше заслужився, ніж він, Іван Архи­стратиг? За що ж єго всі уважают головним героєм, головним мучеником, а мене ніби тілько єго пажем, єго прихвостнем, прилипкою? То несправед­ливість! Та що ж діяти! Виступити голосно, допімнутися свого ту не можна. Слава, то така делікатна річ, що коли сам єї допімнешся, то вона втіче, щезає та даєсь тілько тому, хто о ню нібито не добиваєся. Треба покорятися Архистратигови, йти єму під лад, щоб становити з ним немовби одно моральне тіло і спільно наповатися блеском спільної слави, поваги і відплати за мученицкі терпіня. Тяжко се, дуже тяжко для чоловіка так самостійного і свобідного, як я, — стушовуватися перед другим, хоч би й перед самим Архистратигом, — але що ж діяти? Треба! Сего вимагає наша честь мученицка і слава нашої ідеї.

Ну, богу дякувати, — прецінь же принесли обід! Дві години чекати, то чиста тортура! А така вже нещаслива вдача, що скоро одинайцята го­дина, обідова пора наближаєся, то вже чоловікови так якось не по свому робится на дворі, ані руш не хочесь по городци ходити, хоч там і гарно, і сонічко гріє, рожі цвитут, пчоли гудут, арештанти жартуют і гамір мій­ского житя з-за паркану доносится. Так-таки попросту не хочеся ходити, — тягне щось чоловіка до казні. І не то, щоб голоден був, — адже ось ще від сніданя і курятина печена і сухарики, — ні, їсти не хочеся. А тілько так прийдеш до казні, закуриш цигару і перевернешся горі животом на постіль, дожидаючи, поки обід принесут. Холодно, тихо, темряво. І любо так ду­маєсь: отсе там на світі люде мучатся, бігают, гоняются бог зна за чим, жарятся на сонци, мокнут на дощи, журятся, що на обід їсти будут, відки роздобути гульдена, щоб чоботи підзолювати, — а я... — Тьфу! Се що за збитки мині проклята фантазія виробляє! Адже я мученик! Терплю, мучуся, сохну і жовкну, б’юсь головою об стіни! Ну, що би то сказала потомність, якби прочитала отсе моє мазанє о приємностях мученицкого житя! Адже вся авреола відразу пропала би! Тьфу! Треба вистерігатися подібних недискрецій! Кождий в світі грає свою ролю, яку єму бог призначив, — а чим ліпше єї грає, тим більша єго заслуга. Коли мені раз призначена роля мученика, то не треба ж ніже словом, ні помишленієм з неї випадати!

Росіл з макароном — гм, а вчора що було? Зупа? Здаєсь, що ні. Ану-ко, гляньмо до вчорашних записок. (Як то добре всі такі річи завсігди собі записувати!) Агій! Зупа з макароном! І вчора і нині! Господи, — чи сказилася баба! Та що она собі гадає, що я ту віл, котрому і вчора соломи, і нині соломи, і завтра соломи! То ми гарно! Таже я, як вийду, то їй такого пса виберу, що й не спам’ятаєся, на котрім місци стоїт! Ну, прошу я кого, два рази день за днем шле мені росіл з макароном! На, мовляв, їдж, коли хочеш! Знає прецінь, що сиджу в неволи, під ключем і нічого сказати їй не можу! Ну, але чекай же ти, — будеш ти се тямити! Воно б то ніби росолець добрий, — але образа моєї мученицкої чести, — а честь моя дорожча від росолу враз із печенею! Ну, а печеня яка? Телятина, ще й з чесноком, така як я люблю! Ну, се славно, славно, славно! А на послідок струдель з яблоками. Ну, слава тобі, господи, що чоловік крихітку пожи­вився. Таки-то кажім, що хочемо, а нема над добру жінку. Хоч часом тра­фится, що чоловіка чимось ніби вразит, але зараз же тою рукою погладит, улагодит, утішит, мов дитину. Ех, баби, баби, Євино плем’я, — всі ми діти, дурні та бельбаси супротив вас. У вас вчитися політики і дипломації і штуки панованя над людьми!

А моя, то їй богу, за десять інших стане! Вже в тім згляді я не повстидаюсь нею. Го-го! Кілько би то я на своїм віці наробив був дурниць по невинности духа, якби не єї бистре око, не єї люб’яче серце! Добра, люба моя жіночко! Як я стужився за тобою! Правду кажучи, з цілої моєї муче­ницкої кар'єри головно і найбільше те мені далося взнаки, що тебе, мого ангела, при собі не маю! Самота вдень і вночи — се найтяжча моя мука.

Але що діяти, — кожда велика ідея вимагає жертви, а тим більше така велика, безмірно велика і-де-я, як наша —  хррр! Хррр!

2-го червня

Але Іван Архистратиг, то-таки туман вісімнайцятий, — на політиці і в зуб не розумієся, читаємо вчера газети, — нічого нема, нудота. О нас ані словечка, навіть «Пролом»* не згадує. Попросту, нічим занятися, — так от і почали ми о політиці.

— А знаєте, батюшка, — кажу я до Івана Архистратига, — що по моїй думці всему тому виною — Бісмарк.

— Чого виною?

— А так, виною нашого процесу і мучеництва.

— А то яким способом? — питає він.

— То тож то, що я ще й сам добре не знаю, яким способом. Але шию даю, що оно так єсть.

Він розсміявся.

— Не смійтесь, батюшка, — кажу я, — над тим треба добре застано­витися.

— Ну, застановляйтесь.

— Я гадаю так: Бісмарк ворог Польщі, засадив Крашевского*, — ну, і засадив нас.

— Але як же се може бути? Адже ж нас засадили поляки, а Бісмарк, як кажете, ворог поляків. То він повинен би був увільнити нас.

— Ба, але ж бо Бісмарк ворог Росії і хоче для єї покореня Польщу відбудувати.

— Коли так, то на що ж засадив Крашевского?

Розгнівало мене таке неполітичне питанє.

— Та бо ви, батюшка, все не з того кінця зачинаєте, відки би треба. Ту о Росії бесіда, а ви на Крашевского звертаєте.

Плюнув він і пішов собі. От вам політик, проводир народа. Та що він за політик, коли не вміє пов’язати з собою такі два очевидні факти, як Бісмарка і наш процес?

[1883]