[Дѣло, 1882, № 86–87 (6(18)–10(22).XI), с.1–2]
Ескизъ Мирона ***.
I.
Понизше села Ластôвокъ, стрыйского округа, стримитъ надъ Стрыємъ рѣкою высока скала. Стѣною бовдурится она надъ самымъ плесомъ рѣки и своимъ стовбурчастымъ верхомъ, зеленымъ ôтъ моху та папороти, роззыраєся по довколичныхъ горахъ. Стрый рѣка мыє єи стопы и въ осѣнну повѣнь грôзно бурлитъ та пѣнится, заливаючи вузеньку стежечку, що вьєся по пôдъ скалу здовжь берега рѣки.
А довкола горы, покрыти̂ чорнымъ, смерековымъ лѣсомъ, де-де тôлько верхи лысѣются, мовь блѣдо-зелени̂ прогалины. Ластôвки, вбоге гôрске село, розкинулись оподалѣкъ въ долинѣ, закрыти̂ перелѣскомъ. Пусто и сумно въ слотливый осѣнный день кругъ скалы, тôлько филѣ Стрыя ревутъ та розбиваются о щербате камѣнье.
Пусто и сумно було такожь въ душѣ шандаря, що въ слотливый осѣнный день ишовъ стежкою по надъ рѣку въ плащи и чаку съ когутовыми перами, съ гверомъ, перевѣшенымъ черезъ плече, и роззырався довкола. Нѣгде анѣ душѣ, анѣ голосу людского, и колибъ не бита стежка по надъ рѣкою, можна бы було думати, що ту, въ тôй дикôй, лѣсистôй кôтловинѣ не було ще й ноги людскои ôтъ нащадку свѣта.
— Тьфу на таку песю службу! — воркотѣвъ шандарь, обтираючи хусткою вусы, зъ котрыхъ текла дощова вода. — Лазь и лазь, якъ выклятый, по тыхъ проклятыхъ вертепахъ, тай пусто-дурно! Ти̂ мерзенни̂ Бойки боятся шандаря, гôрше чорта, кождый обминає тебе на тысячу крокôвъ, скоро лишь де заздритъ... Такъ и здаєсь, що кождый ось инощо укравъ щось або вбивъ когось... А якъ котрого вже пристрѣтишь, то скорше бысь ôтъ отсеи скалы що небудь дôзнався, якъ ôтъ него... Тьфу на такій дикій нарôдъ!
Такъ воркочучи, шандарь наближався идъ скалѣ, позыравъ на Стрый, що люто розбивавъ свои филѣ о камѣнье, немовь и самъ гнѣвався на той дикій, бойкôвскій нарôдъ.
— Овъ, яка вода велика! — гуторивъ далѣ шандарь самъ съ собою. — Кобы лишь стежку не залила та кладку не взяла, а то годѣ бы було нынѣ на нôчь зайти до Ластôвокъ, хочь вже й якъ близько! Вже то я ту въ тыхъ горахъ не маю щастя. — дарма робота ! Отъ вже четвертый разъ иду тыми вертепами, — и ще анѣ разу не удалось менѣ не то выкрыти якого злодѣя або розбôйника, — а ту досыть лишь разъ зырнути. щобъ переконатися, що злодѣѣвъ та розбôйникôвъ є чимало! — ба навѣть не можу хочьбы якого мѣзерного волоцюгу або дѣда жебручого арештувати! Други̂ шандарѣ, що котрый пôйде, то все тыхъ волоцюгъ, циганôвъ та дѣдôвъ тащитъ съ собою цѣлу гурму, весь арештъ въ Сколѣмъ наповнитъ, — а я абы хоть одного! Други вже по кôлька „бельобунгôвъ“ подôставали, а я анѣ цень ! Чи тебе лихо яке съ такимъ щастьемъ, чи що!...
И шандарь гнѣвно сплюнувъ и позырнувъ напередъ себе. Ôнъ стоявъ уже передъ самою скалою. Стежка пôдôймалася троха на камѣнну приспу, по котрôй вилася по надъ саме плесо, то знижуючись, то пôдходячи въ гору. Але зъ далека вже побачивъ шандарь, що заразъ перше мѣсце, де стежка знижувалась, теперь залите було каламутною водою.
— На маєшь! — буркнувъ ôнъ гнѣвно,— зновъ перепона! Прійдеся обходити того бовдура доокола, дертися зъ пôвъ годины по хащахъ и зломахъ, а за той часъ мôгбы бути въ Ластôвкахъ. Най то грôмъ трѣсне въ такій порядокъ!...
И ховзаючись важкими чобôтьми по мокрôмъ моху, шандарь пустився на лѣво, мѣжь хащѣ, пôдъ гору, щобъ обôйти скелю. Коли въ-тôмъ зырнувъ въ бôкъ и зупинився. Що за мара! Єму здалось, немовь изъ скалы легенькою струйкою выповзує дымъ и мовь зляканый живо розсѣваєся и щезає въ воздусѣ. Шандарь зъ разу самъ собѣ не вѣривъ. Але коли постоявъ и поглядѣвъ ще пильнѣйше, переконався, що й справдѣ зъ помѣжь щербатыхъ скалистыхъ зубцѣвъ, немовь зъ нутра головного стовбура выдобуваєся дымъ. — Що се може бути? Шандарь не бувъ боязливый, але й єго вергло въ дрожь, бо нѣякъ не мôгъ доглупатися гадками, що се такого може бути.
Але швидко ôнъ отямився.
— Певно дроворубы кладутъ огонь... А може яки̂ злодѣѣ ? — подумавъ шандарь. Пôйти бъ подивитися!
И ôнъ почавъ съ трудомъ спинатися по ховзкихъ облазахъ, ажь туды, де по надъ нихъ, мовь велитъ, выстирчувала высока камѣнна стѣна. Зъ разу не мôгъ доглянути нѣчого. Вже вечерѣло. Тѣнь ôтъ скалъ лягала именно найгустѣйше въ те мѣсце, ôтки выходивъ дымъ. Шандарь дармо натужувавъ очи и уха, — нѣ дôздрѣти, нѣ дочути не можна було нѣчого, крôмъ скаженого шуму рѣки пôдъ скалою.
— Кто ту є, обзывайтеся! — крикнувъ шандарь, але тôлько ôтголосъ понуро повторивъ єго слова. Тогдѣ ôнъ приступивъ близше. На невеличкôй плятформѣ мѣжь камѣньемъ видно було поломану сухарину, яки̂сь свѣжи̂ ще кости и навѣть кавалки якихсь перегнилыхъ онучь. — Ну, прецѣ слѣдъ чоловѣка! А призыраючись ще близше, шандарь побачивъ и невеличку стежечку, що мовь гадина высувалась зъ мѣжь камѣня, повзла прямо въ поперекъ плятформы и щезала въ тѣни пôдъ стѣною, якъ-разъ тамъ, ôтки выходивъ дымъ. И ажь наблизившися зовсѣмъ, ôнъ побачивъ въ камени прорубану невелику дѣру, заткану сухою смерековою колодою. Серце у него забило неспокôйно. Взявши гверъ обѣручь, ôнъ осторожно наближався. Тиша въ нутрѣ таємничои ямы ще дужше лякала єго, и ôнъ въ дусѣ проклинавъ себе, що хвилю передъ тымъ крикнунъ бувъ на голосъ. Зô всего ôнъ надѣявся теперь якоись небезпечнои засѣдки. Але вертати годѣ було. Ôнъ ще разъ осмотривъ шаблю и патронташь и тогдѣ разомъ штовхнувъ багнетомъ колоду и ôтваливъ єи.
Дымъ бухнувъ напротивъ него, — але за дымомъ не видно було нѣчого. Щобъ заздрѣти до нутра яскинѣ, ôнъ мусѣвъ причякнути на по́чѣпки. Ажь коли дымъ розвѣявся, шандарь побачивъ нутро яскинѣ, выкованои въ скалѣ. Камяни̂, сѣри̂ стѣны сходилися въ горѣ, мовь склепѣнье. Вохкôсть каплями понависала на нихъ. На долинѣ въ камѣннôй пôдлозѣ на середъ яскинѣ була невеличка яма, въ котрôй тлѣвъ огонь. А довкола огню сидѣло кôлькоро люда, малыхъ и великихъ, ледви поокрываныхъ брудными лахами. Лиць ихъ шандарь не мôгъ добачити, хочь всѣ они съ перелякомъ позырала на него.
— Кто вы ту, обзывайтеся ! — гримнувъ шандарь.
— Циганы, паночку! — обôзвався грубый, на пôвъ плачливый голосъ.
— А що ту робите?
— Бѣдуємо, паночку!
Шандарь съ трудомъ влѣзъ до середины и почавъ роззырати людей и хату. Въ однôмъ кутѣ яскинѣ лежали ковальски̂ прилады : мѣхъ, ковало и молотъ на невеличкôмъ вôзку; въ другôмъ кутѣ купка сухого ломачя на топливо. На ломачу порозвѣшувани̂ були яки̂сь лахи. А близь огню, насередъ яскинѣ, була постѣль цѣлои родины — околôтъ перегнилои соломы, постеленый на камени, та купа сухого моху и листя. Тôлько зъ краю тои постелѣ, очевидно тамъ, где спавъ батько, лежала невыправлена кôньска шкôра, котрою старый Ромъ* укрывався.
— А кôлько васъ ту є? — спытавъ зновъ погрôзно шандарь, звертаючися до огнища.
— Пятеро, паночку, пятеро. — ôтповѣвъ старый циганъ и пôднявся на ноги, весь дрожачи зъ зимна. Прочи̂ циганы такожь повставали. Крôмъ старого була тамъ циганка, парубокъ и двоє малыхъ, зовсѣмъ голыхъ циганчатъ. Всѣ они були ажь сини̂ зъ стужѣ и попухли̂ зъ голоду.
— Чимъ ту жієте, волоцюги? — пытавъ шандарь далѣ.
— Ласкою божою, паночку, ласкою божою! Отъ намъ конина здохла, то ще до нынѣ було мясо.
— А давно вы ту?
— Двѣ недѣлѣ, паночку.
Шандаря чомусь лютили ôтповѣди старого цигана. Въ тôмъ єго нѣбы плачливôмъ голосѣ и въ тôмъ при кождôй ôтповѣди повтарянôмъ „паночку“ ôнъ бачивъ немовь насмѣхъ надъ своєю властею.
— А крадете много по селахъ? — пытавъ ôнъ далѣ.
— Нѣ, паночку, не крадемъ! Ромъ Пайкушь не краде! Ромъ Пайкушь робитъ, поки може, жіє зъ працѣ рукъ! Але теперь, якъ намъ конина згибла, не маємъ чимъ рушитися далѣ, мусимо пробути ту, поки троха не розпогодится.
— Поки нового коня не вкрадете! — передразнювавъ шандарь. — Знаю васъ, знаю! Ану, збирайтеся та маршь за мною!
— Куды, паночку? — спытавъ старый циганъ тремтячимъ голосомъ.
— Не пытай, старый псе,— збирайся съ своимъ поганымъ стадомъ, — пôйдемо до села. А тамъ уже побачимо, що съ вами зробити!
Старый циганъ ставъ мовь задеревѣлый. А въ тôмъ стара циганка, мовь камѣнь въ неба, верглася шандареви пôдъ ноги и заревѣла, немовь єи збиралися рѣзати.
— Паночку, паночку, голубочку нашь! Що тобѣ выненъ старый Пайкушь, що тобѣ винни бѣдни̂ Ромы, що насъ хочешь въ таку студѣнь гнати въ свѣтъ? Подивися, мои мали̂ голѣсеньки̂, мы й сами̂ не выдержимо на тôй студени ! Змилуйся. паночку, змилуйся, не веди насъ нѣкуды ! Най бѣдни̂ Ромы подыхаютъ ще на божôмъ свѣтѣ!
— Не будешь ты тихо, о́пуде конопляный!— крикнувъ до неи шандарь и копнувъ стару циганку чоботомъ въ бôкъ. — Заразъ менѣ збирайтеся всѣ!
Тутъ вся родина, стари̂ й мали̂, съ верескомъ и плачемъ бухнулися шандареви въ ноги и давай на всѣ Боги просити єго, щобъ оставивъ ихъ въ тôй камѣннôй хатѣ. Мѣжь тымъ шандарь и самъ роздумувавъ, що́ єму робити. Село ще не близько, дорога не рôвна, нôчь заходитъ, — тяжко буде єму самому запровадити цѣлу тоту ораву до села. Швидко ôнъ надумався инакше.
— Ну, чого ревете, дурни̂ циганы, — сказавъ ôнъ. — Не бôйтеся, я васъ прецѣ не поѣмь живыхъ. Про мене, останьтеся ту. Але слухай, старый, до мого повороту не смѣй менѣ ôтси рушутись !
Старый циганъ стоявъ, якъ стовпъ. Ôнъ зачудуваными, трѣвожными очима дивився на шандаря, прочуваючи въ єго словахъ якесь нове лихо.
— Ну, чого ты вытрѣщивъ на мене очи, якъ баранъ пôдрѣзаный!— крикнувъ шандарь. Чуєшь, чи нѣ, що тобѣ кажу! Не смѣй менѣ ôтси рушитися, поки я назадъ сюда не верну, бо нещастье твоє!
Старый циганъ все ще стоявъ, мовь онѣмѣлый. Ажь циганка, низько поклонившися шандареви, сказала: — „Добре, паночку, добре!“ Шандарь ще разъ зырнувъ по яскини, сплюнувъ съ обрыдженьемъ и выйшовъ.
— Волоцюги прокляти̂! — воркотѣвъ ôнъ. Отъ ажь де запхалися! Але я прецѣнь ихъ найшовъ! Чейже хочь теперь бельобунгъ буде!
(Конець буде.)
(Конець.)
II.
— Чуєте, вôйте! — говоривъ другого дня рано шандарь до ластовецкого вôйта, — на вашôмъ свѣдомѣ лишаю тутки тыхъ волоцюгôвъ! Вы менѣ ручите за то, щобы они не утекли зъ своєи норы. А завтра вечеромъ я вернуся назадъ, тай заберемъ ихъ до Сколёго! Розумѣєте ?
— Розумѣю, прошу пана. Я вже накажу парубкамъ, щобъ ихъ припильнували. Не подѣются нѣкуды, за се ручу!
— А якбы може я завтра не прійшовъ, то пильнуйте ихъ, поки кто небудь не навѣдаєся за ними. Пустити тоту голоту зъ рукъ не можна. Тобы заразъ кинулося красти.
— О, певне, — потакувавъ вôйть, хочь ôнъ знавъ ôтъ давна старого Пайкуша-коваля, и знавъ, що анѣ ôнъ анѣ єго родина крадежею не займаєся.
Але мабуть якась лиха доля позавидѣла нашому шандареви будущого „бельобунгу“ за арештованье волоцюгôвъ. Идучи зъ Ластôвокъ по надъ рѣку, ôнъ щеховзъ зо стежки и впавъ въ рѣку. Быстра, глубока вода захопила єго и звалила зъ нôгъ; гверъ выпавъ єму зъ рукъ и покотився съ водою; ôнъ самъ ледво съ крайнымъ напруженьемъ силъ ухопився берега и вылѣзъ на тверду землю. Мокрый до нитки, дрожачій зъ студени и страху, ôнъ ледви доплентався до найблизшого села. А ту зимный стоковый вѣтеръ джаривъ немилосердно, кидаючи жменями помѣжь дожджь чимъ разъ густѣйши̂ платинки снѣгу. На пôвъ одубѣлый и смертельно стомленый доплѣвся шандарь до священика на нôчь. На другій день прокинувся въ тяжкôй горячцѣ. Прійшлось єму перележати майже цѣлый тыждень въ постели въ найбôльшôмъ ослабленю. Ажь по тыждни мôгъ ôнъ пôднятися и рушити назадъ до Сколёго. Ажь коли прійшовъ до Ластôвокъ, пригадавъ собѣ циганôвъ и запитавъ вôйта, що съ ними сталося.
— А що, прошу пана, — сидятъ собѣ въ своѣй норѣ.
— Сидятъ? — ажь скрикнувъ шандарь.
— Якъ то, въ таку студѣнь, въ снѣги и морозы ?
А й справдѣ, въ горахъ черезъ той тыждень упавъ вже бувъ глубокій снѣгъ.
— А що, прошу пана, — нѣкто за ними не пытався. Старый кôлька разôвъ босый приходивъ до села жебрати, просився до хаты до одного чоловѣка, бо казавъ, що тамъ дуже имъ зимно, — але я не позволивъ.
— Вы не позволили ?...
— Та нѣ, — сказавъ вôйтъ и здвигнувъ плечима. — Адже панъ казали, щобъ я ихъ пильнувавъ, щобы нѣкуды не рушалися зъ своєи норы, ажь поки панъ не вернутъ!
Шандареви похолоднѣло въ нутрѣ ôтъ тыхъ слôвъ. Ôнъ бувъ не злый чоловѣкъ, хочь служба зачинала вже глушити въ нѣмъ живи̂ людски̂ чутя. За те жь недавна недуга зробила єго зновъ троха вразливѣйшимъ на людске горе и людску муку.
— Ара, де присяжный? Збирайтеся й вы, вôйте, тай ще кого кличте съ возомь, — поѣдемо, треба привезти ихъ до села!
Вôйть радъ не радъ зôбрався. Поѣхали. Шандарь усю дорогу бувъ чогось неспокôйный. все позыравъ на скалу, що бовванѣла въ дали середъ мглы, — слѣдивъ окомъ, чи не покажеся надъ нею клубокъ дыму. Але дыму не видно було, тôлько груба плахта снѣгу бѣлѣлася на широкôй головѣ скалы.
— Ще вчора курилося, — сказавъ вôзникъ, а нынѣ вже дыму не видно!
— Чи лишь не втекли они ? — закинувъ вôйть.
Пріѣхали. Шандарь першій, а за нимъ присяжный и вôйть почали дертися на скалу. Слѣду не видно було нѣякого въ свѣжôмъ снѣгу. Выйшли на плятформу, — глухо, мертво. Вхôдъ до яскинѣ затканый тоюжь колодою. Отворили. Вôйть зазырнувъ до середины.
— Туй они! — сказавъ до шандаря. — А що робите, Пайкушь? — крикнувъ до яскинѣ. Въ яскини тôлько глухо задуднѣвъ голосъ єго власнои бесѣды. Не чуючи ôтповѣди, вôйтъ а за нимъ шандарь и присяжный злѣзли до яскинѣ. Въ яскини було страхъ холодно, якъ въ гробѣ. А коли ихъ очи привыкли до сумерку, то показалася имъ страшна, роздираюча серце картина.
Довкола выгаслого огнища лежали, сидѣли и чяпѣли циганы. У гдекого въ рукахъ бувъ кусникъ недогрызенои, кôньскои шкôры, кôлька кусникôвъ валялося ще обôчь. А лиця у всѣхъ сини̂. А очи у всѣхъ скляни̂, вытрѣщени̂, недвижни̂. А руки й ноги у всѣхъ покорчени̂ передсмертною судорогою. А всѣ — неживи̂.
Старшина стала, якъ громомъ поражена.
— Вôйте! — крикнувъ шандарь, ледво переводячи духъ, — вы менѣ ôтповѣсте за ихъ смерть!
— Даруйте, пане, — ôтповѣвъ вôйтъ, — я робивъ, що вы казали! Най панъ ôтповѣдаютъ! Я въ тôмъ нѣчо не виненъ !
— Ну, то я, я виненъ ? — скрикнувъ шандарь. Але вôйтъ уже й не слухавъ єго крику, а закликавши вôзника, почавъ съ нимъ и присяжнымъ щось шептати, а потôмъ всѣ три позносили трупы на сани и не звертаючи навѣть уваги на шандаря, рушили до Сколёго.
Шандарь стоявъ, мовь осудженый. Але звôльна людске чутье, мовь розблыснувша искра, почало погасати. Шандарь зъ чоловѣка стався зновъ шандаремъ, службовымъ чоловѣкомъ. — А хибажь я тому що виненъ?—пробубонѣвъ ôнъ самъ до себе. — Тьфу, пекъ маро! Я ихъ прецѣ не казавъ заморожувати ! А дурный Бойко гадає, що менѣ що зробитъ. Чекай троха, побачимо, кто кому носа втре!
Службови̂ взгляды швидко затерли въ нѣмъ слѣдъ людского болю, думку про людске горе и муку, и поправивши собѣ гвера на плечехъ, ôнъ поплѣвся до мѣсточка.
__________________
* Циганы, якъ звѣстно, называютъ себе „Ромами“. Прим. Автора.
26.11.1882