[Зоря, 1883, № 21 (1(13).XI), с.322–324]
(Лѣтна казочка.)
— Гандзю, Гандзуню! Сиди ми, небого, дома, бо я пôду въ лѣсъ на губы!
— Возьмѣтъ и мене съ собою, мамуню! — говоритъ маленька Гандзя, ломаючи свои тонки̂ губки. Менѣ самôй страшно въ хатѣ!
— А йди, йди! Така вже стара дѣвка выросла, тай ѣй въ ясный день въ хатѣ страшно! Далѣ ôтдавати ся схочешь. а въ хатѣ боишся! Встыдайся! А якъ я возьму тебе въ лѣсъ ? Где ты по лѣсѣ зможешь ходити?
— Ой, зможу, мамуню, зможу, не бôйте ся, — говоритъ Гандзя повеселѣвши.
— Нѣ, нѣ, сиди въ хатѣ! Тамъ въ лѣсѣ Мавки, — знаєшь таки̂ съ зелеными косами! Они берутъ малыхъ дѣвчатокъ!
— О, я не бою ся Мавокъ, мамуню! Менѣ генъ-то снила ся одна, — такъ любо мы бавили ся. А она все смѣє ся до мене — правда, мамуню, що мавки смѣютъ ся, такъ голосно-голосно! — тай каже: Гандзю—куку! А я кажу: Я ту! А она каже: Ходи Гандзю въ лѣсъ, тамъ у насъ таки̂ гойданки — у-у! у-у!... Возьмѣтъ мене, мамунцю, возьмѣтъ, — може єѣ ввидимо! Я такъ бы хотѣла зъ нею погойдатись!...
— А йди, йди, дурна! Щось такожь говоришь! Отъ сиди въ хатѣ, — я позамыкаю дверѣ, нѣкто ту не ввôйде. А я незадовго верну ся, не бôй ся!
Мати пôшла. Зелѣзный ключь закалатавъ въ дверехъ, засуваючи деревяный засувъ. Гандзя заплакала въ хатѣ.
— Чому мене мама не хотѣли взяти ? Булабымь Мавку побачила! А тамъ въ лѣсѣ такъ ладно, тихо, зелено, тепло!... Ой тоти̂ мама, — ту мене замыкати въ хатѣ..., а сами̂ въ лѣсъ пôшли, сами̂!...
Хата, въ котрôй жила Гандзина мати, стояла на самôмъ краю села. Зъ трехъ бокôвъ, не дуже далеко, виднѣвъ ся густый, темный, вѣчно тужливый, таємничу якусь пѣсню шумячій лѣсъ. Дивна то пѣсня. Деяки̂ єи нуты скôмлятъ въ серци, мовь недавна, ледво загоєна рана, — други̂ рвутъ думку зъ собою въ темну, пахучу безвѣсть, въ якійсь безграничный, непроглядный просторъ, — инши̂ порушуютъ сами̂ глубоки̂ и сильни̂ струны въ людскôй души, будятъ жадобу житя, жадобу силы, невтомимои працѣ, свѣтлои будущины, — єще инши̂ навіваютъ якусь несвѣдому, глубоку тугу на серце. Гандзя родила ся середъ гомону тои пѣснѣ ; ôдколи могла чути тоны — чула найбôльше єѣ; такъ и не диво, що пѣсня тота причарувала цѣлу єи нервову истоту. Въ снѣ и на явѣ у неи вее одно та одно на думцѣ — лѣсъ и єго тайники. Що найкрасшого, найприємнѣйшого затямила она въ своѣмъ коротенькôмъ житю (ѣй було всего чотыри роки), все то нерозлучно вязало ся зъ лѣсомъ. Ахъ, якъ радо, зъ якою роскошею слухала она казокъ про лѣсовыхъ духôвъ, про ти̂ на пôвъ страшни̂. на пôвъ принадни̂ творы людовои фантазіи, а особливо про Мавокъ зъ бѣлымъ якъ березова кора личкомъ и зъ довгими, зелеными косами! Она не могла поняти, чого други̂ дѣти боятъ ся Мавокъ. Они прецѣнь таки̂ ладни̂, таки̂ добри̂ для добрыхъ дѣтей, такъ радо бавлятъ ся зъ ними середъ лѣснои зелени, колышутъ ся на довгихъ, гинкихъ березовыхъ гилькахъ — (ахъ Ганця такъ любила колысати ся!) и смѣютъ ся такъ весело, спѣваютъ такъ пречудово!... Ихъ голосы, мовь срѣбни̂ звôночки, звенѣли неразъ въ Гандзиныхъ снахъ, и она була така щаслива, слухаючи ихъ зъ далека!...
Але она єще нѣколи не видѣла Мавокъ на явѣ. Якій жаль, що мама не хотѣла єи нынѣ взяти зъ собою въ лѣсъ! Нынѣ булабы певно побачила Мавку, о певно! ѣй прецѣнь не дармо снили ся Мавки вже кôлька ночей, спѣвали, смѣяли ся такъ голосно-голосно, гойдали ся на гилькахъ, а все кликали єѣ до себе, въ лѣсъ...
— Гандзю-куку! Гандзю-куку! — кликали они, манячи єѣ дъ собѣ своими бѣлесенькими руками,—ходи до насъ до лѣса! У насъ такъ тепло, такъ весело, такъ любо! Ади, яки̂ у насъ косы, — и у тебе така буде! Ади, яки у насъ гойданки, — и ты на такôй будешь гойдати ся, у-у! у-у!... Ходи, ходи!...
Гандзя заплакала. Она озирнула ся по хатѣ. Якъ ту нужденно, вохко, понуро! Въ кутахъ дѣды стоятъ — страшно! Ѣй пригадала ся приказка, котрою єѣ втишували, якъ часомъ коли плакала:
Лѣзе кусѣка
Зъ за сусѣка!
Зубы зазубила,
Очи заочила,
Руки заручила,
Ноги заножила!
Въ серци ѣй острый ножище,
Въ плечехъ ѣй дубовый колище!..
Она задрожала и трѣвожно поглянула на повалу, въ котрôй стремѣвъ забитый чорный, грубый, деревяный гакъ, дивачно понакарбовуваный. Сей гакъ въ єи уявѣ бувъ „кусѣкою“. Она лежачи въ постели неразъ довго вдивлювала ся въ него и все почувала таємный страхъ ; всѣ страшни̂ повѣсти, котри̂ ѣй наговорила баба, она вязала зъ тымъ гакомъ. И теперь, въ нѣмôй трѣвозѣ, она почала вдивлювати ся въ кусѣку, и чимъ довше на ню дивила ся, тымъ выразнѣйше ѣй здавало ся, що она жива, що се така стара, погана, зморщена баба зъ величезною торбою, въ котру забирає малыхъ дѣтей. Ось она выпростовує ся, тупає своими деревяными ногами, лѣзе, лѣзе чимъ разъ близше до Гандзѣ!... Гандзя зверещала перелякана и скочила зъ припечка на землю, ôдтакъ вылѣзла на лаву, до ôкна. Тамъ було яснѣйше. Она оглянула ся на хату — нѣчого; несмѣло зирнула на кусѣку — не рушає ся, але чорна, горбата, страшна, якъ була впередъ. Але на дворѣ, — ахъ, на дворѣ такъ ясно, такъ тепло! Зъ ôконъ видно лѣсъ,—ахъ, тамъ певно Мавки колышутъ ся, на ню чекаютъ!... Нѣ, она не выдержитъ въ тôй поганôй хатѣ, зъ тою страшною кусѣкою, — она вылѣзе черезъ ôкно на двôръ и побѣгне въ, лѣсъ, на хвильку, заки мама верне, — побавити ся зъ Мавками. А якъ не верне? Якъ мама прійде швидше, то буде бити... Нѣ, мама не прійде швидше, — она прецѣнь буде туй на окопѣ, увидитъ, якъ буде йти мама!
Гандзя вылѣзла ôкномъ зъ хаты. Легкій, лѣтный вѣтеръ овѣнувъ єѣ тепломъ, розвѣявъ єи коротке, бѣле мовь ленъ волосє, выкликавъ живѣйшу краску на блѣде личко, — тôлько очи палали якимось горячковымъ огнемъ, якъ впередъ. Побѣгла черезь обору до лѣсы. Чула ся такою легкою та сильною середъ того тепла, въ тôмъ свѣжôмъ воздусѣ, навѣянôмъ запахомъ нивъ въ розцвѣтѣ! Лѣса була трошка пôдхилена, — отворити єѣ Гандзя не здужалабъ — гдежь єи малесенькимъ, слабымъ ручкамъ до такого тягару! Она, мовь мышка, пролѣзла крôзь вузкій розтвôръ, крôзь котрый хиба кòтка могла бы пройти выгôдно, и зъ усмѣхомъ радости на устахъ, цѣлымъ тѣломъ тремтячи ôдъ роскоши, опинила ся на выгонѣ, супротивъ поля. Вѣтеръ повѣнувъ рѣзче на єи лице, — Гандзя була въ однôй лишень сороччинѣ, довгôй до кôстокъ и переперезанôй червоною крайкою, — въ першôй хвили она почула щось нѣбы холодъ... Але нѣ, се тôлько такъ ѣй здавало ся, — адже сонѣчко отъ якъ грѣє, — дежь ту холодно!...
Пôвперекъ поля тягне ся вузенька стежка до лѣса. Гандзя знає добре тоту стежку, — по нѣй она найрадше любитъ бѣгати, — зъ неи выразно видко лѣсъ! Ось ôнъ, великій, сумрачный, гомонячій! У Гандзѣ духъ захапує зъ радости, що ось єще хвильку бѣгчи, и она буде въ лѣсѣ, сама!
Она бѣжитъ, тôлько що якось не може такъ швидко бѣгчи, якъ давнѣйше. Жито поважно хитає колосємъ, коли она бѣжучи пересуне ручкою по стеблю. Якъ она любитъ теперь тото жито, тоти̂ блаватки та цвѣтки куколю, що де-де блыскаютъ, мовь сини̂ та рожеви̂ зôрки середъ лѣса золотистыхъ стебелъ!
— Мавко! Мавко! кричитъ Гандзя зъ радости, бѣжучи стежкою. Я йду вже, бѣжу, ади якъ швидко! Будемо бавити ся!
Чимъ разъ голоснѣйше та выразнѣйше гомонитъ вѣчна лѣсова пѣсня. Гандзя ловитъ єѣ слухомъ, упиває ся нею. Середъ шуму та гомону листя она выразно чує щось, немовь рѣзке плюсканє рыбокъ въ чистôй кришталевôй водѣ, — то смѣхъ та радôсни̂ крики Мавокъ. Она чує навѣть, якъ они кличутъ єѣ до себе: „Гандзю- куку! Гандзю- куку! “
— Але якъ же они близько, — ось туй таки за окопомъ, а якже! Люби̂ Мавочки, они певно ту за мною прійшли! Тай що не бояли ся... Адже якбы ихъ люде спôймали, то бы ихъ забрали въ торбу, аякже! далибы тôй поганôй кусѣцѣ въ торбу! — Але нѣ, она бы не дала Мавокъ, — они таки̂ добри̂, таки̂ ладни̂!...
— Мавко! Мавко! кричитъ Гандзя що силы. Я вже ту, я заразъ надбѣгну, — ще лишь дрôбочку зачекай!
Ахъ ось уже й лѣсъ! Якій тихій, величезный, понурый! Березы грѣютъ ся на сонци и свѣтятъ зъ далека своєю бѣлою корою. Ихъ довги̂ вѣти, мовь зелени̂ косы, позвисали до долу и колышутъ ся зъ вѣтромъ. Отъ десь ту и Мавки заразъ будутъ. Га, певно поховали ся передъ Гандзею, — але она закличе ихъ, заразъ повыбѣгаютъ, засмѣютъ ся голосно въ своихъ кутикахъ...
— Мавко! Мавко! Я вже ту, ту, ту! Ходи, будемо бавити ся!
Чу! Онъ засмѣяла ся одна, але якъ далеко! Ахъ, друга, третя, — аджежь Гандзя знала, що они не вытримаютъ довго въ схованцѣ. Ахъ, якій чудно звôнкій ихъ смѣхъ! Якъ любо зовутъ они Гандзю зъ собою! Ту темно, а тамъ далѣ такъ ясно, тамъ повно зѣля такого ладного, пахучого... Тамъ гойданки таки̂ легеньки̂... Охъ. Гандзя побѣгне за ними, прецѣнь то не дуже далеко!
* * *
Вже вечерѣло.
Гандзина мати давно вернула зъ губами до дому и цѣлый день ходила по селѣ, пытаючи Гандзѣ. Єи нѣкто не бачивъ. Бѣдна мати, чимъ близше до ночи, тымъ трѣвожнѣйше бѣгала ôдъ хаты до хаты, але Гандзѣ й слѣду не було.
— Тай то, видите, нещастє моє, — якесь ся уродило таке слабеньке та мизерне, а теперь уже зъ мѣсяць, то разъ вразъ, якъ що говоритъ, то нѣбы въ горячцѣ! Наговорилы ѣй нашибовати̂ бабы про якихсь Мавокъ, а она разъ-въ-разъ о нихъ, и въ снѣ все лишь Мавки та Мавки! скарана моя година! А де теперь подѣла ся, то вже Господь знає. Тай то она нѣколи не звыкла бѣгати далеко, — все пильную та не пускаю...
Але Гандзѣ якъ не було, такъ не було. Вечеромъ мати зъ плачемъ упросила кôлькохъ людей, щобы йшли въ лѣсъ шукати. Але й нôчь минула, — найти не могли нѣчого. Минувъ и другій день — Гандзѣ не було. Якъ побивала ся, куды бѣгала за той день би̂дна мати, того й розказати годѣ. Ажь на третій денъ, рубаючи дрова въ лѣсѣ, здыбали люде маленьку дѣвчину пôдъ березою. Она лежала, обвявши мôцно березу заковязлыми руками. Отверти̂ очи не блыщали вже, — тôлько на устахъ застывъ роскôшный усмѣхъ, — видно, Гандзя ино-що перестала бавити ся зъ Мавками...
Миронъ***
26.11.1883