[Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.13–24]
Ах, той стук, те калатанє, ті крики на вулицї як раз проти мого вікна прогоняють усяку думку з моєї голови, не дають менї й на хвилю спокою, відривають від працї! І нїкуди менї подїти ся, нїкуди сховати ся від того невгамовного стуку. Від рана до вечера він не перестає, а коли ляжу спати, змучений денною спекою, то чую його виразно навіть у снї. І вже цїлі два місяцї так, подумайте собі! Від коли напроти моїх вікон почали мурувати оту нещасну каменицю, від тодї я не написав анї одної стрічки, і стук та калатанє не вгавали в моїх вухах.
Не можучи сам нїчого робити сїдаю день-денно у вікнї й дивлю ся на роботу инших. Вид руху, біганя, працї кількадесятьох людий, що вертять ся і нишпорять у тім тїснім місцї мов мурашки в купинї, прогонює нервове роздражненє. Я вспокоююсь дивлячись, як помалу-малу під руками тої маси робучого люду росте велика камениця, як здвигають ся в гору її мури, як шипить та курить ся вапно, що його гасять у великих дощаних скринях та спускають відтак у ями, як мулярі тешуть цегли, допасовуючи їх до належного місця, як жінки й дївчата носять цемент у цебриках, у яких крізь вуха просилено дрючок, як помічники, зігнені в дугу, на деревляних носилках, ярмом накладених на плечі по оба боки шиї, двигають цегли горі руштованєм. Уся важка, щоденна робота тих людий проносить ся передомною мов хмара, і чуючи їх крики, жарти та розговори, я й сам про себе забуваю, немов тону в якімось безбережнім непрозорім туманї, і швидко, невловимо пливе година за годиною, день за днем.
Лиш ті підмайстри зї своїм криком, зi своєю лайкою, погрозами, наругами та самоволею над робітниками виривають мене з того непрозорого туману, нагадують живу, погану дїйсність. Їх лиш два, а прецїнь усюди їх повно; всї робітники мовкнуть і хилять ся, де котрий із них проходить. Нїчим їм не догодити, нїщо їм не в лад, на все у них готова наруга, готове гнївне, згірдне слово. А нехай-но котрий робітник посьміє відізвати ся, боронити ся або впімнути ся за товаришем, — зараз лице пана підмайстра наливає ся кровю, з уст прискає піна, і має ся-ж тодї від нього винуватець! І то ще добре, коли йому позволять терпіти, коли не наженуть у сїй хвилї від роботи! Адже вони тут повні пани, їх власть над робітниками необмежена, а нагнавши одного вони зараз же надиблють чотирьох, що ще й напрошуватись будуть на місце прогнаного. О, нинїшнє лїто для підмайстрів жниво! Вибирай лишень і з платнї уривай кілько хочеш, нїчого не скажуть робітники, — а як котрий схоче пожалувати ся будівничому — геть його, нехай гине з голоду, коли не хотїв бути покірним!
Одного дня, коли я, як звичайно, сидячи в вікнї поглядав на роботу, вчинив ся нараз крик на самій фронтовій стїнї. Причини крику я не бачив, — чув тілько, як підмайстер кинув ся до одного робітника, понурого, високого муляря середнїх лїт, і почав ганьбити його остатнїми словами. А той нїчого, похилив ся і дальше робить свою роботу. Але підмайстра сеся уперта, понура мовчанка розлютила ще більше.
— Ти злодїю, ти драбе, кримінальнику, зараз менї забирай ся відси! — кричав запінений підмайстер, чим раз близше надскакуючи до робітника.
Я бачив, як понуре, нахилене над цеглою лице муляря чим раз більше червонїло, мов жаром наливалось. Він затис зуби і мовчав.
— Чи маю сто разiв до тебе говорити, ти шибенику, голодранче, розбійнику один, га?
Марш відси, зараз забирай ся, бо скинути кажу!
Робітник очевидячки боров ся сам із собою ; його лице аж посинїло. В кінцї не випростовуючись підвів трохи голову, і звільна, з невимовною погордою в кождім звуцї процїдив :
— Хлоп хлопом! Мудь мудьом! Не дай Боже з хлопа пана!
Підмайстер на хвилю немов застив на місцї при тих словах. Очевидно примівка мулярева вразила його в саме болюче місце: він був з хлопського роду, і тепер, ставши „паном підмайстром“, дуже стидав ся свого походженя. Тож по хвилевім остовпіню він вибухнув повною силою пари.
— Так ? Так ти до мене ? Чекай же, я тобі покажу! Я тебе навчу! Марш!
Робітник не рушав ся з місця і робив своє.
— Забирай ся, опришку! Махай до сто бісів, бо велю полїцая закликати!
Робітник уперто ценькав молотком о цеглу. Тодї підмайстер прискочив до нього, вирвав йому молоток із руки і шпурнув на вулицю. Розлючений мулярь заскреготав зубами і випростував ся.
— Хаме! — крикнув він, — якого ти біса мене вчепив ся ? Чого ти від мене хочеш ?
— А! так ти грозиш? — ревнув підмайстер. — Ґвалту! Ґвалту! Розбійник!
На той крик прибіг другий підмайстер і оба сполученими силами кинулись на муляря. Той не опирав ся. Кулаки посипались на його плечі; супроводжений стусанами, нїмий з лютости й розпуки він зійшов із руштованя і взяв на плечі свій мішок з начинєм.
Иньші робітники, що бачили цїлу ту справу, мовчки працювали похилені над цеглою і закусуючи зуби. Нїхто з них не писнув анї слова.
— Масти хлопа лоєм, а він смердить гноєм! — крикнув на відхіднім мулярь уже з вулицї. На лицї його ще раз показала ся силувана насьмішка, але в очах рівночасно проти сонця заблищали сльози.
— Лиш ти не йди на зломану голову, ти опришку, Довбущуку поганий! — крикнув підмайстер з муру і погрозив відходячому кулаком.
Другого дня я встав рано і виглянув крізь вікно. На вулицї ще було тихо. Робітники інощо сходили ся „на фабрику“. Я дуже зачудував ся, побачивши між ними прогнаного вчора муляря. Зацїкавлений я почав дивити ся, що з того буде, як прийде підмайстер. Инші робітники мало бесїдували з собою, а до відігнаного й зовсїм нїхто не підходив, він стояв з прибока коло паркану. Аж ось і підмайстер надійшов, фукаючи чогось, як ковальський міх. Він швидко озирнув робітників; його гнївний погляд зупинив ся на прогнанім учора мулярі.
— А ти, опришку, знов тут? А ти чого тут ? Хто тебе потребує ?
— Пане підмайстер, — озиває ся робітник, підступаючи два кроки (серед загальної тиші чутно, як тремтить його насилу здавлюваний голос), — пане підмайстер, майте обачінє! Що я вам зробив? За що ви мене хлїба збавляєте ? Адже знаєте, що тепер роботи нїде не знайду, а дома...
— Марш ти менї, кримінальська мордо ! — ревнув підмайстер, котрому нинї не в лад була покірлива стать, так як учора уперта, понура мовчанка.
Мулярь звісив голову, взяв під паху свій мішок з начинєм і пішов.
Цїлий тиждень потім що рана я бачив ту саму сцену на вулицї. Відігнаний мулярь очевидно не міг нїде знайти роботи і що рана приходив просити підмайстра, щоб приняв його. Але підмайстер був твердий як камінь. Нїякі просьби анї заклинаня не порушували його, і чим більше мулярь гнув ся та хилив ся перед ним, чим глибше западали в голову його потускнїлі очи, тим гордїйше бадьорив ся перед ним підмайстер, тим прикрійшими та згірднїйшими словами ганьбив бідолашного робітника. А той неборака по кождім відказї тілько стискав зуби, брав мовчки під паху свій мішок і втїкав не оглядаючись, немов бояв ся якоїсь страшної покуси, що так і перла його до поганого дїла.
Було то вечером у суботу. Напрасний дощ захопив мене серед вулицї і я змушений був схоронити ся до поблизького шиночка. В шинку не було нїкого; брудна, вохка сьвітлиця була слабо осьвічена одною лямпою, що сумовито гойдала ся на стелї, а за шинквасом дрімала стара, товста Жидівка. Оглянувши ся по кутах, я — диво дивне ! — за одним столом побачив знайомого муляря поруч із своїм завзятим ворогом підмайстром. Перед кождим стояла склянка пива до половини надпита.
— Ну, дай нам Боже, куме! — сказав мулярь, стукаючи своєю склянкою о підмайстрову склянку.
— Дай Боже й вам! — відповів той тоном де-де лагіднїйшим, нїж на вулицї коло роботи.
Мене зацїкавило се дивне товариство. Я казав собі дати склянку пива і сїв далеко в другім кінцї сьвітлицї в кутї за столом.
— Та що, куме, — говорив мулярь, видимо змагаючись на силу і на свобідний тон, — не добре то, що ти так на мене завзяв ся, бігме не добре ! За таке, куме, Бог гнїває ся !
Говорячи се, він закалатав склянкою о стіл і замовив іще дві склянки пива.
— Та ж ти, куме знаєш, що у мене дома, яка нужда! Не треба тобі й говорити. Жінка слаба, заробити не може, а тут я вже, з ласки твоєї, цїлий тиждень анї о !... Та ще коби то я сам, то вже би чоловік якось терпів. А то, видиш, слаба жінка, тай ті бідні хробаки, вже ледво лазять, хлїба пищать... Серце крає ся, куме, — бігме, що крає ся! Адже я їм якийсь отець !
Підмайстер слухав тої бесїди понуривши голову і хитаючи нею, немов дрімав. А коли Жидівка принесла пиво, він перший узяв склянку, калатнув о муляреву і сказав.
— На здоровлє твоєї жінки!
— Дай Боже, аби й ти не хорував! — відмовив мулярь і надпив троха свою склянку. Видно було з його лиця, як неохітно його уста тикали ся напитку. Ах, може на нього пішов останнїй гріш із визиченого перед чотирма днями ґульдена, що мав прокормити цїлу його нещасну родину аж до лїпших днїв, бо другого Бог-знає чи де вдасть ся визичити ! А тепер він за останнїй гріш узяв ся гостити свого ворога, аби хоч так задобрити його!
— І ще-ж ти, куме коханий, зваж так на сумлїнє, що я тобі такого зробив? Що в злости сказав тобі нечемне слово?... А тиж менї кілько наговорив! Бігме, куме, не добре так кривдити бідного чоловіка!
Кум випивши пиво знов схилив голову і хитав нею, немов дрімав.
— Та вже — заговорив несьміло мулярь — будь ласкав, у понедїлок... теє... Сам видиш, куди бідному чоловікови дїти ся? Хиба таки на пни гинути з жінкою й дїтьми ?
— Та що, скажеш дати ще склянку того шуму? — перервав його бесїду підмайстер.
— А, і овшім, і овшім! Гей, ще склянку пива!
Жидівка принесла пиво, підмайстер випив його і обтер уста.
— Ну, та як же буде? — спитав трівожно мулярь, стараючи ся взяти підмайстра за руку і дивлячись йому в лице.
— А як буде? — відповів той холодно, встаючи і збираючи ся до відходу. — Дякую тобі за пиво, а до роботи в понедїлок не маєш чого приходити, я вже приняв другого. А впрочім (сї слова сказав уже коло самих шинкових дверий) я таких опришків, таких шибеників як ти не потребую!
І підмайстер одним скоком вибіг на вулицю і затріснув за собою шинкові двері.
Нещасливий мулярь став мов громом прибитий на ті слова.
Довгу хвилю стояв нерухомо, не знаючи запевно, що й думати. Далї прокинув ся. Якась дика думка блисла в його голові. Він одною рукою пірвав стіл, за котрим сидїв, і як стій відломав від нього одну ногу, а відтак замахнув відломаною ногою по шинквасї. Брязк, дренькіт, хруст, крик Жидівки, гамір надбігаючих людий, крик полїціянта, все в одній хвилї зілляло ся в дику, оглушаючу гармонїю. За хвилю нещасний мулярь опинив ся серед ревучої та пискливої купи Жидів, що з великим рейвахом віддали „скаженого та бісноватого розбійника“ в руки полїціянта. Грізний сторож публичного безпеченства вхопив його за плечі і пхнув на перед себе. Побіч полїціянта поволокла ся ледво жива з переляку шинкарка, лишивши замісь себе другу якусь Жидівку в шинку, а довкола них голосячи та верещачи, цїла купа Жидиків і всякої вуличної голоти повалила до полїциї.
1878.
26.11.1902