З давніх споминок моєї молодості. (1925)

[Культура, 1925, № 4, с.7–18]

 

I. Злісний Сидір.

 

Я небогато знав злісного Сидіра. Він жив аж гет на другім кінци нашого села, шчо все такі становило добрий кусень до­роги, бо село наше велике та довге. Притімже він пильнував Ділу, т. є. того великого ліса, що криє північні спохови Карпат, і до нашої Слободи йому рідко коли лучалося ходити. Таким способом я бачив його лиш кілька разів. А прецінь і тих кількох разів було досить, щоб злісний Сидір тоді вже виразно вдався міні в тямку.

 

Мій небіжчик тато був коваль і славивсь на всю околицю не тілько хорошою та тривкою роботою свого ремісла, але й своєю живою, гостинною та людяною вдачею. Кузня мого тата, що стояла саме насеред нашої невеличкої Слободи на до­сить високім плоскім сугорбі віддалік від села, була, так сказати, місцем збору, нарад та приязної балаканки для всіх сусідів. Скоро тілько бувало тато ввіде до кузні та беручись до роботи заценькає молотком по бабі (ковалі), так зараз, гляди, починают сходитися сусіди, близькі й дальші, далі прибувают і люде з села, а то й гет з дальших сіл з роботою, — деякі приїздят возами, і на оборі та під кузнею починаєся немов правдивий ярмарок. Бесіди, жарти, сміхи, а серед них ненастанне ценьканє батькового молотка або грізний, прискорений стукіт двох дужих молотів, усе те мішалося до купи і доносилося до хати, де я, тоді ще малий, ледво пятилітний хлопчина, виглядав через вікно на той клекотючий вар робучого житя. Мене тягло на двір, до  кузні. Міні хотілось власними очима глядіти на все, слухати всего,  що там робится та говорится. Мене манило звучне батькове  ценьканє і грубий, уриваний стук важких молотів, мов гавканє злющих, великих та похриплих псів. Мене манив огнистий блиск роспеченого зеліза, котре мов живе підмітувалось на ковалі під частими-густими ударами молотів. Мене манили ті червоні іскри та білі сарахкотячі зиндри, що пирскали від роспаленого зеліза на всі боки і виглядали здалека на темнім тлі кузні, мов огнистий дождж з чорної хмари. А вкінци манили мене ті чужі лиця, непривичні, а приязні голоси, ті грубі, а щирі та добро­душні сміхи, ті веселі та сумні оповіданя, котрих так богато мож було наслухатися в татовій кузни.

 

Ось чому я кождого разу з дитинною упертістю напирався до кузні. Впрочім тато, котрий дуже мене любив, і не думав міні того боронити. Напротів самого огнища на прилавку в кузни стояло довге і високе коритце з водою до студженя зеліза. Отож то на оден конець того коритця від кута тато поклав широку гладку плиту, — се було моє місце. Ту я сидів цілими годинами дивився, слухав і дивився. Все мене цікавило. Міні зовсім не ну­дилось дивитись хоть і як довго на огонь, на тоту невеличку, синяву поломінь, що мов випливала лагідно з розжареного, чер­воного угля при рівнім одностайнім подуві міха. Я слідив за кождим куснем вугля, як він зразу чорний, облитий тим синявим  огником, поволи червонів, а далі білів, роспадався на кусники, меньшів і таяв, мов потовчений сріблистий лід. Так само й зелізо, роспалюване в огни, цікавило мене. Я лякався за него, кілько разів батько в кліщах всував який кусень до грани, міні зда­валося, що й воно мусит чути біль, — а коли знов батько виймав го спід вугля і швидко клав на ковало — жарке, аж біле, сичуче, прискаюче огнистими зиндрами, що розліталися мов оси в ріжні боки і нераз грозили міні самому в моїм далекім, затиш­нім і теплім кутику, — то й тоді я лякався того зеліза, мов роз­гніваного, мстивого противника, котрий за дізнану в огни зне­вагу готов в лютости зробити яку пакість татови або кому небудь в кузни. І звичайно в таких разах тато прикликав когось, і своїм звичайним, швидким голосом говорив:

 

­— Ти на, ти на, Миколо (чи як там), заступи но ось дитину, щоби го зиндра не спекла!

 

І між мною а сарахкотячими зиндрами ставав чоловік, щоби зиндри не долітали до мене. А споза єго плечей я з радістю Й страхом дивився на підскоки розжареного зеліза на ковалі, дивився, як воно видовжувалось, росплескувалось, кривилось під ударами молотів, аж поки з білого не зробилось червоне, з червоного брудняве; тоді батько назад встромював го в огонь.

 

А з якою цікавістю, з яким страхом я завсігди дивився на той міх, що сапів і надувався якраз протів мене! Я не міг по­розуміти, чому він надуваєсь, скоро хто почне димати жердкою, счепленою за оден конець грубим шнуром зі спідною дошкою міха. На верхній дошці лежав камінь і коли йно починали роз­димувати, міх сопів так важко, мов страшно томився своєю ро­ботою, єго шкіряні боки западалися до середини, а з нутра роз­давалось немов якесь хлипанє, котре проймало мене мимовільним ляком. Аж поволи-поволи при ненастаннім диманю міх наду­вався цілий, підносив верхну дошку враз із каменем гет догори, трохи не під саму повалу, напружав туго свої фалдовані боки і міцним, рівним подувом пер у саме огнище річку густого воздуху так, що нераз аж роскидував жарюще вуглє гет на боки. Вся тота переміна була для мене дивом і я дармо допитувався тата, що там таке в міху?

 

— Ой ти — ти — ти! відповідав усміхаючись отець, — все бис тілько хтів знати! Там дика баба в міху!

 

Але „дика баба“ не була вже для мене новиною. У всім і всюди, від чого мене дома хтіли здержати, сиділа тота „дика баба“. Вона літом стерегла в поли гороху, до котрого я був дуже ласий; вона сиділа в ямі під припічком, де я загнівавшись любив залазити; вона пробувала на поду, де міні заказано вила­зити по драбині. Длятого я не дуже налякався і не дуже вірив тому, що казав тато. Моя цікавість довела мене до того, що раз, коли тато перед кузнею кував коня, я зліз зі свого сідала і поліз під міх, щоби подивитися, що в него є зі споду. Але тут я справді побачив таке, що всі казки про диких баб, кусік, зе­лізних вовків і других страхів нараз гурмою нагрянули на мене: я побачив щось широке, волохате, що мов. живе рушалось, підмітувалось до середини міха і знов спадало. Правда, се була звичайна кляпа, обшита телячою шкіркою, але моя роздразнена дитиняча уява, годована з дня на день лячними казками про всякі маровища, побачила ту щось живого і, надприродного і я з страшенним вереском кинувся в зад від міха, гримнувся головою о деревяний друк, що стояв побіч, і відтак без тямки, окровавлений, упав насеред кузні...

 

А колим відтак пробудився, скалічений в голову, мокрий від крови й від води, котрою мене обливали, то довгий час я дрожав і не міг сказати нічого, як тілько одно:

 

— Дика баба... дика баба... зїсти мя хотіла...

 

II.

 

Але такі сумні злучаї, хоть їх було кілька, все такі були рідкі. А звичайно в кузни було весело й привітно, як ніде, і ще й доси споминка про татову кузню будит в моїй памяти може найприємнійші й найщасливійші хвилі мого дитиньства. Кілько щирих, давно знаємих лиць пересуваєсь передо мною при згадці про татову кузню! Богато з них давно вже потонуло під му­раву, богато з веселих, здорових, щирих, робучих людей, якими я видав їх в кузни, поперемінювалось в нужденних, похилених, грижею немов хробаком підгризених, напитком та зопсутєм зруйнованих старців. Потужна, каламутна филя житя перевалила по тім щасливім, молодім світі, серед котрого стояла тихо під ста­рими ґонтами татова кузня, і богато, богато змила вона, попе­ревертала, повалила або закаламутила поганим намулом.

 

В кузни також пізнав я злісного Сидіра. Ще й доси живо стоїт перед моїми очима той здоровий, високий, мов бурак червоний чоловік з блискучою стрільбою за плечем і з борсу­ковою торбою при боці. Серед прочих людей він видавався велитом і як коли прийшов до кузні, то тато сміючись завсігди здалека кричали до него:

 

— Ти на, т—на, Сидіре, велиґане, не йди ми до кузні, бо головою повалу просадиш!

 

Хід Сидіра був важкий і зваловатий, мов хід тяжкого воза з сіном. Єго голос був різкий і дикий, мов справді лісового чо­ловіка. На нім була коротка витерта гунька гнідого сукна, а під нею полотняний лейбик. На голові зимою мав бойківську футряну шапку з наушниками, котра єго лицю надавала ще дикій­ший і грізнійший вигляд.

 

Як я боявся Сидіра! Коли нераз тато казали му заступити  мене перед зиндрами і він своїми широчезними плечима заставив  мене, мов стіною, то я з ляком позирав на єго страшну шапку і весь тремтів, сам не знаючи чого.

 

А прецінь Сидір не був злим чоловіком. Хоть говорив різко  та голосно, сміявся якось дико та проразливо, то прецінь в го­лосі єго звучала доброта й щирість, і він умів жартувати та смішити всіх так, як мало хто другий. Але особливо мене любив він дуже. Коли тілько прийшов до нас „на Гору“, завсігди носив  мене на руках з кузні до хати, а з хати назад до кузні, давав міні всілякі забавки з ліса: то дубінки, котрими я бувало весь  день катулькаю по хаті, — то мисочки від жолудів, то різно барвні жолуді, то якісь блискучі камінчики та халабудки, котрі  я складав і переховував, мов не знати яке добро. Часом Сидір забавив довше у нас, і тоді по обіді звичайно брав мене на ко­ліна, вчив мя робити з дерева плуги, плести з форосту санки або з лика черевики, а притім умів так цікаво та любязно при­говорювати, що я (не) забував про його червоне, страшне лице про єго „дику“ шапку, а готов був слухати го до самого ве­чера. Часом росповідав ми Сидір і казки, але завсігди якісь смішні, веселі, ­— а ніколи не говорив таких страшних та пону­рих, як міні говорено дома.

 

— А як прийшов Іван з жидами до ліса, ­— говорит було Сидір, — тай каже: ну, жиди, стережітся, бо ту в лісі вовки. „Ох, — Іван, кажут жиди, — та бо ми сі дузє боїмо за тото вовк!“ — „Не бійтесі, дурні, каже Іван, — хоть вас котрого зїсть, то невелика шкода! А всіх вас чень не подусит!“ Ідут вони лісом, ідут, — а далі зайшла ніч. Ну, каже Іван, ­— гов, жиди, ту будем ночувати. Лягайте спати! Лягают мої жиди, але якось не можут поміститися. „Ох, Іван, — кричат вони, ­— як ми бу­дем спало, коли ми сі дузє боїмо за тото вовк! Цюєсь, Іван, поклади ти нас так, сцьоби ми нікотге ні спало з краю, але всі в сегедині, бо ми сі дузє боїмо за тото вовк!“ — „Га, як хочете так, то добре, каже Іван, тай почав дивитися по лісі, де ту є му­равлиско теньґе. Надибав тай каже: ну жиди, лягайте всі голо­вами на тоту подушку довкола! Нікотрий не будете з краю!“ Полягали, ­— тай бо́є, ­— всі в середині. Але як ся мурашки ру­шат, як зачнут жидів січи ­— матінко! Жиди в ґвавт! „Ох, Іван, Іван, та бо ту таке велике бльох, сцьо воно дузє кусає!“ А Іван кричит: „Тихо, жиди, бо вовка кличу!“ І жиди небораки мусіли цілу ніч переспати на такій подушці!

 

Я заходився зо сміху при таких оповіданях, і смішив мене, конечно, не сам предмет, з кот(р)ого я богато дечого не розу­мів, а радше чудацьке перекривлюване самого Сидіра та єго раз пискливий, ніби то жидівський, а знов надприродно грубий, бу­цім Іванів голос.

 

Але нічим так не зрадував мене злісний Сидір, як невелич­кою сокиркою, майстерно виробленою з дерева, котру подару­вав міні. Як то я носився з нею ! Кілько то дубів та ялиць я постинав нею в думці! В кілько різних місцях я ховав єї, аж поки Не винайшов одного, найбезпечнійшого, під припічком, в шпарі між двома делинами, відки на другий день підсліповата служ­ниця Марина загромадила ї враз із трісками і вкинула в піч! І помимо безконечних плачів та жалів за незабутною сокиркою я завсігди з подякою споминав про злісного Сидіра і ждав з дня на день, коли він знов прийде, щоб пожалуватись перед ним на Марину і спитати його, чи не має ще одної такої сокирки. Але я дармо ждав. Тиждень минав за тижднем, а Сидір не приходив „на Гору“. Так минули жнива. ПІД осінь мене дали до школи, і відтоді я вже ніколи не бачив злісного Сидіра.

 

III.

 

Ні, брешу! Я бачив його ще раз, але в якім положіню! Серед яких обставин! Міні й доси важко робится, коли згадаю о тім...

 

Минуло два роки від того часу, як я бачив Сидіра в татовій кузни. Моя дитиняча память заповнена була таким натовпом но­вих вражінь з житя школярського, що давнійші згадки почали звільна погасати та затемнюватись в памяти. Про Сидіра й єго деревяну сокирку я давно забув. Я тепер був уже студент дру­гої нормальної кляси в Дрогобичи і цілими днями мов обезумілий бубнив* „der, die, das“ та „einmal eins“, а тілько вечерами, поклавшися спати, я зажмурював очи та пригадував собі всі ті яркі, любі, минулі картини з домашного житя, з татової кузні. І я любувався своїми споминками, перекидав їх, мов дитина ба­вячись перекидає блискучі камінчики, мішав дійсне з видуманим, аж поки всім тим не втомився і не заснув.

 

Одного дня йдучи зі школи до дому, я побачив, що ули­цею напротів мене валит товпа народа: селян, міщан, жінок, дітей, — а найбільше жидів. Усе те сунулося, мов пестра, рух­лива филя, кричало, гаморило, розмахувало руками і позирало цікаво та боязко в середину натовпу, де здалека ще я заздрів* пару багнетів, виблискуючих до сонця високо понад головами людей. Я зачудувався, що се за ярмарок такий, який рідко коли мож було видіти в будний день на тихих улицях Дрогобича.

 

У кількох людей я допитувався, що се таке, але всі позирали на мене згори (я справді був дуже малий ростом) і йшли далі, балакаючи, розмахуючи руками, немов і не чули мого запитаня. Тоді я мов щур протиснувся попід руки людей крізь цілу тоту товпу аж до середини і тут побачив таке, що аж весь застив на місци. Між двома жандармами, скутий ланцюхом навхрест, окровавлений на лици й руках, обшарпаний, блідий наче смерть, з рушницею за плечима йшов — злісний Сидір. Він понурив очи в землю, — довге, чорне волосе, скудовчене від запеклої крови, звисало му на очи; ланцюх дзеленькотів при єго ногах, а руки були тісно скуті на плечех, аж посиніли і набігли кровю від тиску зеліза. І весь він виглядав, мов зломаний, мов підкошений. З єго давної сили, з єго смілого, важкого і твердого ходу не лишилося й сліду. Він плентав ногами, згорбився, мов під тяга­ром, і міні малому тяжко-тяжко стало жаль того чоловіка, так що я туй такі росплакався на голос і почав кликати його по імю:

 

— Сидіре, Сидіре, — а вам що зробили? Куди вас ведут?

 

Сидір озирнувся, — пізнав мене.

 

— Ци то ти, Іванику. Не плач, дитинко, не плач, — іди до дому та... та згадай часом нещасливого Сидіра!

 

Я ледво дочув тих послідних слів, котрі він промовив ти­хійше, мов сам до себе. В тій хвили оден шандар штуркнув мене кулаком в груди так міцно, що я лиш раз йойкнув і був бим в тій хвили впав під ноги людім, як би якась жінка не була мя підхопила на руки та винесла з товпи, пустивши за нелюдсь­ким шандаром найдосаднійше проклятє, на яке тілько єї голова здобулася.

 

З сльозами в очох, з болем в грудех від шандарського удару я ледво-ледво поволікся на свою кватиру, де всі переляк­лися, побачивши моє посиніле лице і почувши моє оповіданє про Сидіра і шандара. Розумієся, що тітка, у котрої я мешкав, насварила на мене за то, що я пхався між людей, — але про Сидіра не могла міні нічо сказати, бо й сама нічо не знала.

 

Се було якось в середу. Я горів з нетерпячки, щоб дізна­тися, що сталося з Сидіром, хто його так покровавив і куди повели го ті люті шандарі. Колим-тілько мав вільний час, бігав я по місті, чи не здиблю кого з нашого села, щоби вивідатися о всім. Але здибати не міг я нікого, — тре було ждати аж до понеділка. Моя думка день і ніч занята була Сидіром. Він при­виджувався міні, раз здоровий, сильний, у татовій кузни, — то знов згорблений, окровавлений і нужденний на улици, скутий зелізними путами, між двома шандарами та окружений товпою гамірливого міського люду.

 

В понеділок приїхали мої родичі і від них я дізнався не­богато. Я завважав, що вони нерадо говорили про Сидіра. Мама навіть поглянули на мене якось неласкаво, колим почав уперто допитуватися про него.

 

— Тихо будь, — відказали тато! Що тебе такий поганин обходит.

 

— Чоловіка забив, — дводушник! сказали мама. Знаєш, Колечкового Миколу, того, що ти черешень давав!

 

— Миколу? проговорив я. То Миколи вже нема?

 

— О, — ще в середу поховали. Господь би го покарав, сумлінника якогось, що так марно душу з світа зігнав!

 

— Ну, ну, — дай спокій, не клени, — сказали тато до мами, — не годится просити кари божої на него! І так го вже покарав!...

 

На тім бесіда урвалася. Я не дізнався, як і за що забив Сидір Миколу. Тілько міні дуже жаль було Миколи. Се був хо­роший, чорнявий парубок, круглолиций і статний, мов вилитий, з блискучими чорними очима, розмівний, веселий і живий, яких небогато мож надибати між сільским людом, прибитим і при­глушеним від молоду. Микола був син нашого близького сусіда і то, що звичайно звеся „богацький син“. Він зріс в достатку. Отець єго був добрий і щирий чоловік, котрий не тілько пан­трував свого господарства, але любив також, подібно як і мій отець, жити і заходити з людьми. В него вдався й Микола. Щи­рий і простодушний мов дитина, услужливий і веселий, він усіх єднав собі своєю щасливою вдачею, усіх потягав ід собі запа­хом свіжости і молодости. Для того то всі його любили, а най­більше ми, малі хлопці. Микола був для нас такий добрий, — нераз при святі або неділи бавився з нами, мов дитина, і за­багни вмів вигадати якусь таку веселу та хорошу забаву, що ми з радісним криком бігли йому назустріч, скоро коли пока­зався між нас. Я особливо чув велике привязанє до Миколи і вже будучи школяром підчас літних вакацій день у день бігав до Колечка, так міні там було любо та добре, мов у себе дома. І колим застав дома Миколу, то той завсігди кликав мя до себе і казав читати собі дещо з книжки, між тим коли сам майстру­вав граблі або направляв шлиї для коней. Нераз, коли я скінчив читане, Микола говорив:

 

— Шкода, що мене тато не давали до школи. Був бим тепер також так читав.

 

— Ти би був ліпше читав, Миколо, — відповідав я.

 

— А то чому ліпше?

 

— Бо тому що ліпше. В тебе память ліпша ніж у мене.

 

 Татуньо казали, що як жиют, не видали ще в жадної дитини  такої памяти, як у тебе.

 

Микола всміхався на то й сумнів на хвильку.

 

— То правда, — казав він, — твої тато трохи не плакали, так просили мого тата, щоби мя дали до школи. Та що, коли мої не хтіли. „Єдного го маю, — кажут, — то най ми буде  з нього господар, а попом ніоден Колечко не був тай не буде“.

 

В першій хвили, колим почув, що вже Миколи нема, том і сам не знав, що зо мною сталося. Міні зразу видавалось то дивним, неможливим. Я не міг здобутися на жадну гадку, а тілько допитувався раз по раз:

 

­— То Миколи вже нема?

 

— Нема, синочку, — відказували мама.

 

— То* Сидір його забив?

 

Мама потакували головою, немов боялися виповісти устами тото страшне слово „забив“.

 

— І за щож він Його забив?

 

— Дай спокій, не допитуйся, — не годится о тім говорити!

 

То було все, що я дізнався від мами. Але я не знаю, чи є в світі взагалі хто небудь, а особливо молодий, до горячки розцікавлений і зворушений хлопець, котрий би успокоївся на тім маленькім а пустім слові „не годится“. Я бодай можу ска­зати о собі — не знаю, чи се встид, чи хвала — що ніколи те слово не становило для мене паркану, через котрий би я не посмів не то заглянути.крізь яку небудь шпарочку, але й зовсім перелізти. То само сталося й тепер.

 

IV.

 

Ми поїхали з моєї кватири на місто. Цілий дрогобицький ринок повний був народу. Глота була страшенна. Тиснулись, кричали на різні лади, перекликувались, сварились та побрати­мались, а все серед безконечної хмари пороху, що здвигався  понад ринком, мов густа, сіра хмара. Мої родичі, намістивши свій віз сприбока, пішли за справунками і лишили мене коло воза. Сонце пекло згори і серед того здвигу та гомону я по­чувся самотним, покиненим, мов серед непрохідного ліса. В моїй голові, мов гвіздь, засіла думка про Миколу та Сидіра. Я прига­дував собі минуле, але ніколи й ніде не міг добачити й сліду якої небудь неприязни між ними. Я не тямив навіть, щоб вони коли небудь сходилися або згадували оден про одного. І за щож міг Сидір забити Миколу ? Я так довго думав над тим, що поволи — помалу зачало виринати перед моєю уявою червоне, кругле, троха дзюбате лице Сидіра, тілько ще червонійше і більше, ніж було дійсно. Якраз таке лице, яке після оповідань мали опирі, котрих палили у нас на Базарищу! Ах, ­— мигнула міні через голову думка, — може й Сидір опир! Мене зібрав ляк. Я пригадав собі дальші оповіданя, котрих наслухався бувало, що всі, хто йно має з опирами яке небудь діло, мусят стати нещасливими, — і міні пригадалась моя приязнь до Сидіра, і не­забута деревяна сокирка і всі забави та розмови з Сидіром... Я переконаний був, що іменно тою сокиркою опир*Сидір хотів мене „потяти“ і що не вкинь єї Марина в огонь, то я певно вже давно був би впав в кирницю або зломив ногу. Як я тепер був вдячний підсліповатій Марині! Як я боявся згадки про Си­діра! А боязнь вироджувала ненависть. Боязнь, збуджена забо­бонними, темними споминками, посплітаними до купи, проганяла з мого дитинячого, мяхкого серця тот жаль за чоловіком, який я чув спочатку. Я бачив тепер в Сидірі тілько опиря, котрому — так бодай хотіли казки — треба як найшвидше відрубати голову і в плечі забити осиковий кіл. І моя уява почала рису­вати передо, мною страшні, кроваві картини. Я сидів на возі, під жарким сонічним промінєм, серед ненастанного гомону ярмар­кового народа, — і весь дрожав з ляку перед власними мріями, а прецінь не міг від них відорватися. Міні бачилося, що весь той люд довкола мене, що снувався перед моїми очима неясно, мов марева, — що всі тоті купи народа сходятся сюда не задля торгу. Що ось ту, на ринку, за хвилю відбудеся інше, страшне діло: будут рубати опиря-Сидіра. Як всі тиснутся, натягают голови, щоб його побачити! Які незлічимі громади сходятся раз у раз з усіх боків! Я мимоволі почав чим раз пильнійше, з стра­хом і цікавістю, дивитись на той люд. Ось товпа збилася в одну густу, одностальну стіну. Тількож стіна тота жива, хитаєся сюди й туди, филює, мов жито в поли, сплетене до купи горошком і полетицею. Аж ось понад вершок тої стіни блиснули два го­рючі, білі проміня, немов серпи. Я дрогнув увесь і випулив очи на ті блискучі вістря. Вони хитаются, сунутся звільна почерез здвиг. Я боюсь навіть подумати, що се таке. Ось чути крик спосеред здвигу, ­— грізний, бистрий, урваний. „З дороги!“ І жива стіна в одній хвили розскочилася, утворила широку улицю, серед котрої посеред двох шандарів я побачив — скованого Сидіра.

 

Чи се той опир, котрого ведут рубати?

 

 Я замер на місци, — дух у мні сперло. Я не спускав ока з Сидіра. Крови на нім не було, як генто, — але здавалось, що і в нім також єї не було. Блідий, блідий, як полотно! Лице протягле, аж чорне. Тілько очи з глубоких ямок блимают, мов догасаючі каганці. Він ішов згорблений, сумний, з затятими устами, немов на плечех у него був якийсь великий тягар. Хоть кругом було богато знаємих, котрі кликали на него, замавляли, надставляли навіть руки то з грішми, то з хлібом, — він немов оглух, осліп і онімів. Ані головою не повернув, ані не підвів лиця втупленого в землю, ані слова не промовив. Рівним, мерт­вецьким кроком пройшов через ринок і щез на закруті вузкої улички, що вела ід міському кріміналови. За ним потяглася гро­мадка свояків та знаємих, щоб навістити го в тюрмі.

 

А я все ще стояв на возі і глядів в тоту вузку, брудну і темну вуличку, де щез Сидір. Міні здавалось, що се величезна яма, яких богато я видав у нас в лісі і що в тій ямі сидят якісь страшні кланцаті звірі, між котрі отсе вкинено Сидіра. У мене серце щеміло. Хвиля тиші і напруженої уваги, зверненої на дій­сні, живі предмети, прогнала з моєї голови забобонний страх і ненависть. Я забув про опиря Сидіра. А впрочім сей Сидір,  замучений, нужденний, — деж він подібний до опиря, червоного  та здорового, що що ночи насисаєся людської крови! Ні, — Сидір не опир! Він такий, як і всі люде. Але за щож він забив Миколу?

 

І знов те страшне питане засіло в . мою голову і почало путати та мішати в ній все до гори дном, — знов почало бу­дити споминки про всякі дива та мари сказочні. Знов дійсний світ почав замеркати перед моїми очима і замісць живих, прав­дивих людей почали снуватися поперед мене воздушні, мглисті, Неозначені, а тим страшнійші маровища. Сидір був злісний! Тота споминка відживила в моїй голові всі дива, якими в казках за­селений ліс. Мавки з зеленими косами гойдаются на березових гільках. — Лісовики визирают з нутра дупельнавих осик і рего­чутся голосно, любуючись переляком чоловіка. Під корінєм вільх на багновищах сидят столітні, вивалоокі жаби, порослі мохом, — а коли неосторожний чоловік наступит на котру, то тому нога всхне або мати вмре. Міні поза плечима почав пробігати мороз, але думка не могла відорватися від поганих приви­дів. Вязанка сіна, що лежала перед моїми очима на возі, пере­мінилася в моїй уяві в купу хворосту та гиля, наметаного на таке місце в лісі, де забито і закопано чоловіка. Міні живо пред­ставилось таке місце. Гущавина непроходима. Підсадковаті ялички збились густою купою, сплелись своїми зеленими, розщепіре­ними руками міцно і стоят довкола заклятого місця, мов діти  танцюючі „великої ями“. Але посеред них — ні, попід них, мов  пискір, просковзуются дві стежки, давно-давно утоптані, але давно й закинені. Хто знає, відколи не. ходили ними люде, —  а прецінь вони не заростают травою і тягнутся, мов чорні нитки, мов річки запеклої і скріплої крови, в нутро непрогляд­ної, лісової зелени. Вони гладкі, тверді і холодні, мов слимаки.

 

А поверх них, поверх густих яличок здвигаєся друга величезна верства зелени, підперта грубезними стовпами. Се вікові дуби стоят понад молодою бростю і високо вгорі також спліта­ются своїми потужними, крутими конарами до купи і шумят, шумят ненастанно, протяжно, — а крізь той шум прориваются виразно для заслуханого вуха якісь таємні, наглі, міцнійші филі голосів, мов важкі зітханя, мов приглушені стони. Темно в споду. Вохко, холодно, понуро в споду. А з одного і з другого боку сего пустого і страшного місця — глубокі, стрімкі дебрі, зава­лені від віків гниючим ломом, а з них віє ще густійша пітьма, ще більша сировість, ще дужший холод і запах гнилости. Міні здавалось, що я сам в тій хвили стою серед цілої тої природи, грізної, живої, а таємничої. Холод проймає мене до кости ­— пе­рестрах морозит мене ще більше, але якась дивна сила пре мене вузенькою стежкою далі, далі в гущавину. Густі ялички чіпают мене своїми колючими гильцями за руки, за одіж, бют по лици, — але я не питаю, лізу далі, тиснуся в глуб. Аж ось нараз яличок не стало, ­— випростувався, зирнув... Широким колесом сперлися ялички довкола рівної полянки, порослої па­поротю. Насеред неї росходятся дві стежки і на тім самім місци висока купа старого хворосту і ломачя. Я стаю і вдивлююсь в тоту купу. Щось немов приковує мої очи й мою ввагу до неї. Щось немов шепче міні: Ту, під тою купою лежит Микола, — ту його Сидір забив!... Аж ось спід купи ломачя поволи, поволи висуваєся з землі щось біле. То не гриб виростає так швидко з вохкої землі, — то людська рука — Миколова рука — вису­ваєся і киває до мене, манит мене д собі...

 

Я зверещав що сили і стратив память про все, що мя окру­жало.

 

­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­—

 

Колим пробудився, чувєм велике ослаблене в цілім тілі, Міні здавалось, що щось давит мене в груди і не дає дихати. Притім почув я докучливий біль в голові, немов міні крізь вуха вертит хтось аж до мозгу сверликами. Я застогнав. Надо мною нахилилися мама і прошептали:

 

— Що тобі, Івасику?

 

Я нічого не відповідав, тілько глядів німими очима на їх лице, зіссане безсонницею та грижею. Я силувавсь пригадати собі, де я і що зо мною, але дармо. Позад мене було темно. Ані одно лице крім маминого не приходило ми в тямку, — і я знов пронир* в мяхку, холодячу і бездонну филю забутя.

 

­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­— ­—

 

Пізнійше ажень я дізнався, що сидячи довгий час (від десятої перед полуднем аж десь до четвертої з полудня) на возі з від­критою головою (на возі) (шапка, зсунулась була з моєї голови, й сам я не знав коли), виставлений увесь той час на спрагу со­нічну, я дістав запалінє мозгу. Родичі застали мене зімлілого в руках посторонних людей, котрі на мій наглий вереск збі­глися до нашого воза. Від того дня до мого виздоровленя ми­нуло цілих два місяці.

 

Про Сидіра й Миколу не згадував ми ніхто більше. Від родичів я не чув про них і слова, — швидко відтак пішов знов до школи, а літа й нові вражіня на довгий час затерли всякі споминки о них.

 

V.

 

 Затерли, та не знищили!

 

Пятнайцять літ з окладом минулось від того часу, — коли сего літа, перебираючи всілякі старі письма громадські, зложені в скрини у нашого війта, я надибав два поблеклі і поплямлені кусники. На однім з них злучайно я прочитав імя Сидіра. Хоть наразі я й зовсім не міг собі пригадати, що се за імя, — але воно дивно вразило мене, мов нута давно забутої пісні. Я взяв ті папері до рук, — вони були звиті в трубку і перевязані шнур­ком. Війт, котрий стояв при мні і помагав ми перебирати папері — він запросив мя був, щобим му в тій сумішці шпаргаля від­найшов якийсь давний квіт, бо сам він був неписьменний — по­чав обзирати уважно видобуті скрутелі, але очевидно не про­нюхав, що в них є і до чого вони.

 

— Ану но, що то за фуяри? — питав він і почав розмоту­вати шнурок.

 

— Відложіт на бік, то прочитаємо, — сказав я і взявся шу­кати далі квіта.

 

Тогож такі дня вечером я взявся до читаня випорпаних з громадської скрині паперів. Оден з них був акт оскарженя, а другий судовий декрет на злісного Сидіра, оскарженого о нав­мисне забійство Миколи Т. Я читав і перечитував ті сухі, уря­дові документи, і до пізної ночи продумав над тим пожовклим, сивим папером, побазґраним виблеклими буквами, поплямленим якимось плином, в котрім декуди росплилось чорнило — певно сльозами! Чиї се сльози капали на той папір?... Чиї-тремтячі руки помняли його?...

 

І яка страшна, сумна історія виснувалась перед моїми очима з тих двох старих шматків старого паперу! Я росповім єї в звязку так, як тепер вона стоїт передо мною, а не так, як вона поволи складалась та доповнювалась в моїй голові з дав­них, неясних споминок і з коротких та недокладних слів судо­вих документів.*

 

 

 

 

 

* В рукоп. бибнив.

* В рукоп. задрів.

* В рукоп. Ти.

* В рукоп. пронер.

* На цім уриваються спомини Франка про гайового Сидора. Писані вони таким самим правописом, як його популяризація соціалістичної про­грами, але без сумніву старші від неї. З огляду на те, що життя й діяль­ність Франка вимагають уже наукового досліду, спомини друкуються без  зміни їх мови. М.В.

 

 

 

26.11.1925