[Культура, 1925, № 2, с.12–22]
Із записок недужого.
Дня 12 липня, 6 ½год. рано.
Подвійно важний день для мене. Раз, що єї іменини. А по друге, що моя слабість оконечно поборена, минула. Я ще дуже безсильний, то правда, — але болю не чую. Тілько голод, собачий голод!... Ну, але се добрий знак. Сніданє аж о семій. За той час пишу тих кілька слів. Чую, як сили мої вертають. Праці бажаєся, занятя, котре становило моє щоденне житє уперед. Але доктор заборонив читати книжки, писати... Каже, що зрушенє могло б міні ще зашкодити. Нехай і так, покину....
8 година.
Що за смішна баба, тота „сестра“, що ту в шпиталю ходить коло хорих. Тиче міні при сніданю книжку набожну.
— Се що? питаю.
— Хліб душі.
— Міні хліба не вільно заживати. Маєте може булку душі?
Образилася тим простим питанєм.
— Пане, каже, бог гордим противиться!
— А смиренним дає благодать, — доповнив я. Знаю, знаю, якоже єсть в буквари писано.
— Дуже ви щось нині веселі, — каже хитаючи головою.
— Такий припис маю.
— А не зле би богу подякувати, що вас підняв з такої тяжкої недуги.
— Не зашкодило би, — кажу рівнодушно. Може можу вас просити, бо, знаєте, я ще за слабий.
— Ну, ну, мене й просити не треба, — я свій обовязок знаю. Але ви! Вам самим би не зашкодило! До молитви за слабий, а най но лиш я за двері, то які то жарти та вигадки підуть! Гай-гай!
— Гай-гай! повторив я плачливим голосом, а за мною і другі, що лежать в тій самій целі. Стара законниця похитала головою і пішла. Вона тілько так чиниться строгою, а на ділі то й любить, коли молоді люде, приходячи до здоровля, та жартують і сміються і вигадки підпускають. Добра стара. Нині на цілий день ввела мя в добрий гумор.
9 година.
Грав троха в варцаби з товаришем в сусіднім ліжку. Премилий хлопчина. Єго кругленьке, гарне лице пригадує ми її, мою Олю, тілько що вона здорова, румяна, весела, а не така схорована, як він. А все таки одна партія втомила мене дуже. Дивна річ. Лежачи тихо, бачиться, що чуюся сильним і що раз сильнійшим, а най іно стрібую натужити хоть троха чи то тіло чи мозок, сейчас слабну. Видно, я дуже слабував!
А що ж вона? Де обертаєся? Що діє? Нічого не знаю. Рад бим голубом вилетіти з сих шпитальних мурів, на світ, до неї.... Ах, як далеким видаєсь міні той щасливий час, коли ми послідний раз бачились! І розійшлись ми щасливі, шепчучи: „до звиданя, серце!“ не знаючи, що несподівана слабість підкосить мене. Бідна, вона десь певно гризлася дуже, почувши, що я в шпитали! А може й сюда приходила, а я не тямлю?... Ото, тре спитати „сестру“.
Нині єї іменини і моє виздоровленє!... Мила, дорога моя! Се єї імя зробило чудо зо мною і привело мене до здоровля.
І за кілька день, що за щастє, я буду міг вийти відси, бачитись з нею!... Ні, віритися не хоче, а прецінь воно так.
Кажуть, що тяжка слабість нераз може вигасити в серці любов. Я чую по собі, що се брехня. Моя любов по слабости ще сильнійша, ще чистійша, ніж була вперед.
І що міні до того, що вона з богатого, гордо-шляхецкого роду, а я бідний літерат? Вона мене любить, а часи тепер такі, що всі шляхецкі прівілєї в кут перед чесною працею. Передо мною світ отвертий, а єї богацтва я не бажаю. Коли єї брати, горді а пусті голови, конечно того хотять, то нехай собі беруть той маєток, — я її люблю, не маєток! А то, що вони грозили міні та силували її за якогось там свого вітрогона, се пуста байка. Ох, щось закололо в боці!... Тра покинути писанє...
10 година.
Що се я нині такий веселий, то й сам не знаю. 1 жарти якісь, дотепи плинуть, мов з води, хоть звичайно я зовсім ними не відзначувався.
Дивний чоловік, той мій товариш на правім боці. Голова така, як козиняча морда, — як говорить, то мов роскоріка скрипить, лиш очи, мов дві сливці, бігають то сюди то туди. Все думає, а бог знає над чим, а часом як що скаже, то ні пришити ні прилатати,
— Ей, питаєся мене перед хвилею, — а що би ти зробив, як би ту папа римський надійшов?
— Ігій, дух святий з нами! скрикнув я і перехрестився лівою рукою.
— Ну, ну, — каже він, — дух духом, але скажи таки, що би ти зробив?
— Але ж, чоловіче, — кажу я, — папа по чужих шпиталях не ходить, а сидить у своїм, що називаєсь Ватиканом.
[Сконфісковано]
Сеся потішна розмова навела міні на тямку моє занятє перед недугою, мій плян обширної повісти з сучасного житя. Єї основою має бути пробудженє мисли і критики серед людей котрі доси вірили і покорялися. „Село на нашій Україні“, як каже Шевченко — в тім селі громада людей убогих, оциганених паном, „усмирених“ при помочи палок та тюрми начальством, обдурюваних та обдираних попом і розпоєних і впять таки обдираних жидами з пяти корчем. В різких, широких картинах показати цілу бездну нужди і пониженя тих людей. Нічо, бачиться, не вирве їх з пропасти. А між тим в те село являєся „божий чоловік“, проповідник штунди, осідає в нім і починає свою роботу з вільна, лагідно, без шуму. Показати в картинах множество дрібних сцен і контрастів, як нова віра ломить стару віру, як в буденнім житю йде боротьба зовсім небуденних думок і як тота боротьба поволи очищує самих найнизше упавших, мов огонь очищує зелізо від жужелиці. Показати далі, на які хитрощі піднимаються „ворожі сили“ — жиди, піп, старшина, щоб ратувати порядок: сцени диких переслідовань, хитрих намов, безчесних і низьких інтриг, — і як ті способи, замісць ратувати останки давного, ще більше і прудше підривають послідні підвалини віри і смирности і силою випихають людей з тісної, запліснілої пристані на отверте море критики і мисли. Показати в кінци, як і сам проповідник в тій боротьбі перероджуєся, перетворюєся, як єго „нова віра“ чим раз більше тратить із первісного догматизму і чим раз твердше стає на основі розуму та чутя, чим раз виразнійше з „закону божого“ робиться „законом людським“. Цікавий предмет! І цікаво, чи вдасться міні виконати сєсь плян. От, коб не недуга, я би був уже доси зіздив на Україну, поробив потрібні студії і взявся до діла! Але чим більше вдумуюся в той плян, тим виразнійше стають передо мною великі і незлічені єго трудности. Яку масу сцен і характерів треба б тут розвинути! Кілько зручности і такту потрібно, щоб кожду сцену зробити заразом і звичайною, немов щоденною, а притім і характеристичною! Та ба, хто обминає трудности, той показує тілько свою слабість, а я хотів би тою повістю показати свою силу. Адже се має бути основа мойого щастя, тим ділом я мушу здобути її, мою дорогу Олю, мушу здобути перші средства для нашого спільного житя! Мушу? Kein Mensch muss müssen, — каже Лєссінг, але я хочу! Так, хочу, і чую в собі досить сили на виповненє того, що хочу!
Телень-телень-телень! Доктор іде! Ох, а я записався! Треба сховати писанє, а то крику наробить такого, що Сусе-Сусе!
11 година.
„По при загальне ослабленє тіла велике роздразненє нервів — потреба супокою — всякі думки геть — всяку журу за пліт!“ Добрий чоловічиско, той доктор, жаль тілько, що псіхольогії ані крихіточку не знає. Немовто се можна зробити! А ще міні! А ще нині ! Я й сам не знаю, що се такого, що нинішний день так мене розворушив, що нині кожда дрібниця так глубоко мене вражує. Чому, приміром, ні сам доктор, ні ніхто другий не хоче міні сказати, відки і яким способом я ту взявся і що се властиво за слабість була, що мене не тілько підкосила, але й памяти позбавила о тім, як я в ню запав? І що я вже намучився над тим від часу мого виздоровленя, щоб пригадати собі все те — годі тай годі! А раз попавши на ті питаня, я почуваю в собі якусь несамовиту жадобу — прояснити собі все те, дізнатися о всім, і міні здаєся, що за тою заслоною забутя лежить щось таємниче, щось може гарне і обіцююче, а може страшне, але на всякий спосіб щось глубоко звязане з цілою моєю долею. Ні, я мушу все знати!
1 година.
Нагле ослабленє заставило мене перервати писанє, але лежачи на постели, я все думав над початком своєї недуги. Що недуга моя — нервова горячка, се я дізнався від товаришів, що зо мною разом лежать. Вони також росказали міні, що я лежу давнійше від них, а позаяк вони лежать оден уже три, а другий чотири місяці, то я, значиться, мушу вже лежати страшенно довго Чотири місяці! Яка бездна часу! Кілько то людей перемерло в тім часі! Як би мож сумувати людське терпінє, людські муки і людські радости, — то яка величезна сума вийшла би за ті чотири місяці! І коли тою сумою терпінь і радощів міриться сума людського житя, то як же богато жив цілий світ в протягу тих чотирех місяців! А я за той час лежав отту, мов оглушена звірина, без памяти, без діла, без думки, не тямуючи навіть о власних болях. Значиться, ті чотири місяці страчені для мене, вимазані цілковито з мойого житя, не лишили в нім ніякого сліду, не дали міні нічого! Не лишили сліду? Господи, чиж треба більше сліду, як те, що я ослаб до крайности, висох як скіпа! Не дали нічого? Але кілько взяли! Аджеж найдорожший скарб чоловіка, память мою — і тоту міні взяли!
Але я тут плету загальні сентенції, а забув о тім, що я мав отсе занотувати в своїх записках. Чисто для підмоги моїй памяти. Може бути, що се станеся ниткою Аріядни, котра виведе мене з темного лябірінту забутя. Цікаве явище! Простий факт, просте вражінє змислове викликало в моїй души споминку попередного такогож вражіня і, що найважнійше, викликало й масу других вражінь і фактів, звязаних з тамтим звязком простого наступства в часі. Ось в чім діло. Нині на обід подають ракову зупу. Я великий любитель ракової зупи. Раптом, коли я її смакую, прийшломи на тямку, що так само смакувала міні ракова зупа, котру я їв в товаристві моєї коханої Олі в домі єї братів. Се був послідний мій обід в їх домі. Я давав їй лєкції німецької літератури, при тій нагоді ми пізналися, порозумілися і полюбилися. Ах, яка вона пречудно хороша, яка добра, щира, як любить людей, а особливо бідних, унижених і оскорблених долею! Як палало єї лице, коли ми читали в переводі Дікенсові „Тяжкі часи“ та „Різдвяні оповіданя“, — з якою бистротою духа і ясностю погляду вона вміла в тих оповіданях відріжнити геніяльне підхоплене фактів з житя робітницького від плиткого, англійсько-ліберального погляду самого автора на те, як зарадити подібним фактам і чим помогчи бідному народови! Як ясно, як світло і чим раз світлійте стає перед моєю уявою наша послідна лєкція перед обідом з раковою зупою! Я прийшов, як звичайно, о одинайцятій годині і, як звичайно, в золотім гуморі, в високім, урочистім настрою, з яким певно перші христіяне мусіли входити до своїх катакомб. Бо й справді тота лєкція була святинею для мене, була сцілющою і живущою водою на всі мої терпіня, була найкрасшою відрадою для мойого духа. В сальоні застав я обох єї братів — звичайні, великопаньскі фігури: надуті, горді, холодні, з лицями передчасом постарілими, зруйнованими роспустою, без виразу, без думки, без житя. Я вклонився їм, — вони кивнули міні головами і знов заглубилися півголосом в якусь розмову. Переходячи через сальон, я ще раз з боку зирнув на них і міні здавалося, що їх очи якось зловіщо слідять за мною. „Чорт побери“, думаю собі. „Старий середновічний звичай — при вході до святині поставляти камінні дракони, ящірки та костомахи!“
До Олиного кабінету, де відбувалися наші лєкції, треба було переходити ще через кілька величезних як маштарні світлиць. На ходу долетів до мойого уха звук фортепяну, — вона грала. Я взагалі не великий любитель музики, але деякі штуки роблять на мене потрясаюче вражінє. До таких штук належить увертура до Вільгельма Телля, Россіні, котру вона тоді грала. Вона по майстерски владає фортепяном, і я мов причарований став перед дверми і слухав. Втім в самім розгарі страшної бурі, котру так живо і геніально малює музика, саме там, де з посеред грізних переливів грому і реву та стогнаня битого о скали озера видираєся проймаючий свист вітру між скальними щілинами, — саме на тім місци гра перервалася. Я слухав ще хвилю — нічого. Тоді я війшов — вона плакала, але, побачивши мене, швидко обтерла очи.
— Вам що такого, пані, — ви плачете? спитав я.
— Нічого, нічого, — відповіла вона відвертаючись, — то так... музика...
По хвили вона зовсім прийшла до себе і, щоб уникнути моїх запитань, сказала:
— Ну, до діла, до діла. Я дуже цікава, до чого добореся Лєо.
Ми тоді читали роман Шпільгагена „In Reih’ und Glied“.
— А до чого добореся, — сказав я. До того, до чого звичайно доборюються з поконвіку подібні борці: до передчасної могили.
Вона нічого на те не сказала і ми сіли до читаня. Кінчили другий том. Всі нещастя і смерть Сільвії хоч і зрушили її глубоко, але не здивували ні крихти.
— Воно й зовсім природно, — сказала вона. — Сільвія за надто любила Лєона чоловіка, а за мало любила єго ідею, єго думки, і коли показалося, що чоловік не належить до неї, вона
мусіла згинути. От як би вона була любила більш думки ніж Лєона, то вона була б уміла витолкувати єго хиби, була би стала йому підпорою в послідній хвили, була б відвернула потужного борця від пустого поєдинку і смерти.
Я поглядів на ню — ніколи ще вона не видалась міні такою гарною, як в тій хвили.
— На такий спосіб — сказав я — пані готові зовсім усправедливити Лєона? А міні здаєся, що й він далеко не без хиби.
— Признаю се, — сказала вона, — та тілько єго хиба зовсім другого рода: се теоретична помилка, невдалий досвід. Справді, для твердого поставленя теорії треба було, щоб хтось зробив експерімент: ануко, чи не вдасться перевести революцію суспільну при помочи короля. Ну, Лєо взявся до того, випробував — і показалося, що не можна, так як не можна поставити піраміду з болота. Се помилка, але з тої помилки величезний хосен для загалу, для будущини, бо другі борці вже не будуть потребувати кидатися на тоту дорогу, а підуть прямо — до люду і з людом. А признайте самі, що іменно в тім лежить і вся хиба Лєона, що задля неї він робив усі не дуже гарні і не дуже чисті події, котрі каже йому робити Шпільгаґен!
— Нехай і так, значиться, ви пані, коли б вам лучилося так, як тій Сільвії...
— Не кінчіть, не кінчіть — скрикнула вона живо, — я знаю, що ви хочете сказати! Се зовсім інше питанє, зовсім інше питанє! Читаймо далі!
Ми скінчили роман. По довгій мовчанці вона положила палець на однім уступі на послідній стороні. Се була бесіда надгробна д-ра Павлюса, де той говорить: „Niemand kann euch erretten: kein Held, kein Heiliger und kein Gott! Ihr könnt euch nur selbst erretten“. Я прочитав ті слова і глянув на єї лице: воно було бліде, як крейда.
— Що вам, пані, ви хорі! — скрикнув я.
— Ні! Але вдумайтеся в ті слова, — приложіть їх не до робітників, а до нас, до шляхти, до панів! Знаєте, як міні представляєся тоді послідна фраза? А ось як: „Ihr könnt euch auch selbst nicht erretten“. Ні герой, ні святий, ні бог не спасе нас, ані ми самі не спасемо себе, — бо в нас нема того, без чого не можливе ніяке спасінє, нема сили духа, нема внутрішної опори, бо ми з поконвіку привикли до чужоїдного житя, привикли полягати на чужій праці, — а коли праця побідить, то нас не стане.
— Воно певно, що так, — сказав я, — але ж і між вами найдуться люде з силою духа і силою мускулів, найдуться такі, котрі гідні будуть стати горожанами робітницького світа.
— І в болоті найдеся камінчик, — але піраміди з болота не виставиш.
При тих словах вона зачала дрожати і я видів, як сльози готові були бризнути з єї очей.
— Олю, серце моє, — шепнув я, присуваючись близше до неї і беручи її за руку, — ти щось сама не своя, — скажи міні що тобі такого?
За моїм дотиком довго здержувані сльози бризнули і градом покотилися з єї очей. Вона похилила голову на моє плече і тихо, тяжко ридала.
— Олю, Олю, що тобі такого ? говорив я, страсно цілуючи єї руки, уста, очи, — але вона ридала, не можучи й слова промовити. В кінци схаменулася.
— Покинь мене! Нас може підслухують!
— Нехай підслухують, — сказав я голосно, — але що тобі такого, голубко моя?
— Жити міні не дають... за другого силують... дізналися про нашу любов! прошептала вона уриваними словами, і далі: Се нині ми послідний раз бачимось, вони хотять відправити тебе.
— Се байка, — сказав я, — ми про те можемо видатися.
— Ох, ти не знаєш їх, не знаєш їх гордости і завзятя. Стережися, серце, — вони будуть старатися шкодити тобі!
— Вони? міні? — сказав я. А щож вони міні можуть зробити?
— Я не знаю, але стережися! і будь певний — ти любиш мене? перервала раптом свою бесіду.
— Ох, чиж можеш ще й питати?
— Будь певний, що й я тебе люблю і не покину ніколи,
ніколи! Твоя буду або нічия, чуєш? Твоя або нічия!
В тій хвили отворилися двері, льокай в пишній ліберії війшов і сказав:
— Прошу до обіду!
Проклята ракова зупа, котру подали до того обіду! Не знаю, що міні було несмачнійше: чи їсти її, чи сидіти при однім столі з тими панами, в котрих я тепер бачив своїх ворогів не тілько суспільних, але й особистих!
По обіді кличе мене старший пан до свойого кабінету. Я вже знаю чого і йду, мов на заріз.
— Дуже міні приємно — (їм усе приємно шпигнути другого в серце) — подякувати вам за вашу щиру працю з моєю сестрою. Ми з братом переконалися, що їй досить уже тих студій, — а пора роспочати їнший, важнійший курс, при котрім ваша поміч буде нам злишною. — Тут він усміхнувся гадючим сміхом і хитнув головою. — Прошу приняти отсе в нагороду за вашу працю, і нашу подяку, розумієся!
Знов хитнув головою. Я встав, поклонився німо і пішов. При виході з тих ненависних мурів здавалося міні, що хтось вирвав міні серце з груди і по нім не осталося нічого, тілько оден безмірний біль.
Мутиться перед очима, шумить в голові, перо випадає з руки....
3 година.
Полежав троха. Зажив ліків. Вікно отворене — як пречудно на дворі! Тихо — тихо, тілько цвитучі липи та акації під вікном шелепотять та зазирають своїми запахущими гильками до кімнати. А гадки між тим працювали, рилися в минувшости, пильно, ненастанно. І ось вирили все. Я все знаю! Ціла трагікомедія! Ціла гумористична Одіссея, котра закінчилася нервовою горячкою і шпиталем!
Приходжу до дому з лєкції — застаю у сторожа лист від редактора тої газети, при котрій я мав постійну рубрику з платою 50 р. місячно. Пише, що дуже вдоволений моєю роботою, і для того подвійний йому жаль, що мусить задля „непредвиджених, чисто фінансових трудностей“ увільнити мене від праці при єго дневнику. — На, гадаю собі, — се що такого? А далі подумав: щож, бідний чоловік від давна бажав для тої рубрики якого дешевшого, хоч і пліхшого робітника, — видно, що найшов. Нехай* на здоровлє. „Не велика серцю туга“, не будеш ти, буде друге таке місце. Турбуватись міні нічим. Як раз сего місяця я обняв дві лєкції в „порядних“ домах з доброю платнею, а хоч за помешканє за попередний місяць не заплачено і крім того ще деякі довжки є, то все те, думаю, зможу сплатити з тих грошей, котрі дістав від єї братів. А крім того у мене в рукописи готова одна новеля, котру обіцяно приняти до фелєтону другого великого дневника. Беру рукопись, біжу туди. Редактор дуже рад, бере рукопись. Завтра, каже, прочитаю, — навідайтесь лишень! Вийшов від него веселий, немов і ніде нічого, — здибався з кількома товаришами-літератами, затягли до якоїсь трактієрні, сей те замовляє, другий се, їмо, пємо, — а коли прийшло платити, показалося, що у жадного грошей нема. Прийшлось міні заплатити за всіх, а сума вийшла порядна. Я до грошей, котрі дістав від „старшого пана“ і не числивши вложив до кішені, а там, немов на сміх, усего кілька риньских, ледво вистачило заплатити рахунок. Ну, але принаймі ми посміялися з паньскої брудноти, коли я росказав своїм товаришам тоту історію і показав, кілько міні заплатили за лєкцію! Чорт побери, — вони гадають, що я буду допоминатися, чи що? Не діждуть того. А про їх циганство я не згину, — завтра будуть гроші за новелю. Приходжу до дому, ледво розібрався і сів, аж входить властивець хати з якимись двома шанталавцями і дуже солоденько просить о заплату за помешканє. Звиняюся, що аж завтра буде. Дуже добре, — а тимчасом позвольте взяти під секвестер ваші меблі. Про мене. Описали все. На другий день біжу до редактора, що обіцяв купити новелю. А як же, прочитав, з великою приємностю. Майстерська робота! Честь зробить нашій літературі! Жаль тілько, що він не може приняти до свойого дневника, бо не годиться з тенденцією. Нападаєте на стани суспільности, а сего не треба. В кождім стані можуть бути злі люде, можуть робитися надужитя, але сему винні іменно єдиниці, особи, а не стан. Говори з цапом! Прошу, щоб віддав міні рукопись. Дуже перепрашає, що не може в тій хвили служити, але дав одному свойому знакомому до перечитаня Алеж міні потрібно зараз! скрикнув я. — Безконечно жалію, але будьте ласкаві потрудитися завтра! — Гримнув я дверми і пішов. Приходжу до дому, — властивець жде вже з своїми драбами Чи дістану гроші? питає грубо. — Нині ні, — кажу. — В такім разі буду вас просив віддалитися з мого помешканя. Світлицю з меблями ми в тій хвили при вас запечатаємо. Остане нетикана аж до дня ліцітації. Тоді принесете, що міні належиться, з додатком коштів — і одержите свої річи.
— Але прошу, тут у мене рукописі, котрих зараз потребую. Вони вам нічого не варті, а міні потрібні, прошу міні їх видати!
— Все під секвестром, нічого видавати не можна!
Витисли мене за двері, замкнули, запечатали і я опинився на улици. Міні тілько тепер те положінє видаєся смішним, а тоді видавалося дуже поганим. Я не знав, що з собою почати, куди кинутись, кого просити о ратунок. Я зайшов до кавярні і взяв читати газети. Читав до пізної ночи, хоч і нічого не тямив. Далі замкнуто кавярню, — я вийшов на вулицю без цента. Ходжу, ходжу, — далі втомився, сів на лавочку, задрімав. Буджуся, щось термосить мене за плече, прокидаюся — поліціянт.
— Що пан ту сплять? питає.
— Так, ходив тай здрімався.
— Де пан ночують?
— Ніде.
— Прошу зо мною!
— Куди?
— Не питай, а ходи! сказав він грубо.
Прийшли до поліції. Комісар знав мене
— А, то ви? спитав.
— Я.
— Дійшло нас донесене, що ви остаєте без удержаня —
— Від нині, так.
— І без помешканя —
— Правда.
— І без занятя, — цідив він слова. А затим не прогнівайтесь, коли поки що кажу умістити вас в нашім притулку, а відтак поліція зарядить, що треба, щоб вас, яко не маючого ніяких средств удержаня, примусово відставити на місце уродженя.
— Алеж моє місце уродженя в горах, десь в турчаньскім повіті! — скрикнув я.
— То нічо не шкодить.
— Алеж я там не маю нікого знакомого ані близького. Батько мій був там пару літ попом, відтак перенісся і вмер коло Дрогобича!
— То нас нічо не обходить! Право наказує, а ми робимо. Ординанс, відпровадити сего пана, помістити відповідно!
Від тої хвилі починаєся темнота забутя. Немов в моїй голові усі основи перевернулися до гори ногами, всі образи замазалися чорнилом. Тілько мигають передо мною брудні, вохкі стіни, якісь нужденні, обшарпані люде, що сміялися з мене, як я в роспуці дерся по стінах, зубами кусав руки і виривав собі волосє з голови. Відтам мусіли мене певно завезти сюда, до шпиталю.
4 година.
Чим більше вдумуюся в тоту історію, тим виразнійше бачу, що все се була підла, огидна інтрига єї братів. Всі були з ними в змові: і журналісти, і мій властивець помешканя, і комісар поліції! Задумали позбутися мене, спрятати мя з видоку, і се їм удалося, проклятим. Але що се значить! Вона мене любить! Єї вони не спрячуть, не залякають, не зломлять, — вона хоче бути моєю і буде моєю! А їх інтриги тепер не страшні міні, коли я їх добачив! Але чекайте ви! Я вам відплачуся! Я вас в натуральній величині опишу в своїй повісти! Я на вас поверну своє оружіє, острійше і страшнійше ніж ваші підлі інтриги. Своїм пером я повалю двох волів до долу! Побачимо, хто буде дужший! А моя повість зиськає через те два портрети таких пишних передпотопових мастодонтів! Ті вже портрети певно будуть писані огнем і жовчю! Від тепер тішуся ними, відтепер чую тоту роскіш, як вони з під мойого пера виходитимуть живі, в цілій своїй огиді, гордости і пустоті! Ех, моя повість, моя повість!
5 година.
Музика реве, аж мури трясуться. В перестанках мимрить піп крізь ніс латиньскі співи таким голосом, мов би з него живого жили тяг. Коругви мелькають по під вікна, мов величезні шмати промочені в крови мучеників. По за стінами чути хруськіт тисячів людей, ідучих по шутрованій улици, і глухий гомін народної маси. Се по при шпиталь ідуть похорони на кладовище.
Оден з моїх товаришів виліз на вікно. Дуже пишні похорони — говорить. Металева труна. Несуть молоді паничі в чорних фраках. Вінці з лілій та безсмертників. Кого се ховають ? Герби на каритах, ба й на труні мабуть чи не герби?... Ох, коб се були тих гербів похорони! І всіх гербових порядків! І всіх тих віків, котрі витворили герби і потребували їх! Панове, зложімся на голоси і заспіваймо „вічная память“ гербам, гербовичам і гербовим порядкам! Со всіми прочими безумствами вічний упокой! Заспівали. Товариш, сидячий на вікні, зареготався і росказує, що попи з обуренєм позирають на наше вікно і якісь два високі пани, що в жалобі йдуть за труною, і ті позирнули на наше вікно. Сміху варто! Але цікава річ, що се за пани і кого се в самій річи ховають?...
Пів шестої.
Телень-телень-телень! Що се? Доктор? Ні, він о тій порі не приходить. Ах, бач, то сестра, законниця з „хлібом душі“.
А за нею що се за драб в ліберії, чи не вжеж? Се льокай від єї братів, той сам, що підслухував нашу розмову! Господи, що се має значитися? Чого я затремтів? Від чого такий мороз заворушився в серці і поплив жилами, мов пливучі ледники?
Лист, до мене! Чень від неї? Але ні, присутність сего драба не може віщувати міні щастя! Товариші говорять, що частенько видали його тутка, — шептав щось з сестрою, але очевидячки уникав доктора. Що се може значитися ? Мала ж би ту знов бути яка інтрига тих поганців? Мала би і сестра бути з ними в змові?
Але що се я нараз, мов розбитий, не можу відважитись узяти до рук сей лист. Лежить на моїм бюрку, як го сестра положила, адресом на верха, спокійно, рівнодушно, мов загадка житя. Хто се писав той адрес? А, се він, „старший пан“. Ну, цікава прецінь річ, що він міг міні писати?
На другім боці жалібна обвідка. Чорна печать....
Умерла! Вона умерла! І се єї похорони були! Ох, серце моє, чом ти не пукнеш, памяти, чом ти не закаламутишся і не затемнишся на віки, щоб не тямити, не чути, не знати сего болю, сеї роспуки?.. Таки, таки, вовки прокляті, вони доконали свого, — уклали її в могилу! І ще кепкують собі! „Яко по части інтересованій особі і повнячи виразну волю покійної, доносимо вам“.... Прокляте на вас! Се не могла бути єї послідна воля! Вона ж любила мене, а ви сим листом зарізали мене! У, як холодно, як страшно холодно, як тисне за серце, а в мозгу горить, кіпить, бентежиться! О-де-де-де-де! Умерла! Wir können uns auch selbst nicht erretten! P-p p p р-р-трах! Бийте плішки, бийте, бийте! Валиться, бачите, — валиться! Бийте плішки, бийте!
— — — — — —
Як громи валять! Трах трах! Як земля дрожить! Ратуйтеся! Набігає филя! Потопа, потопа! Сини будущини звязані з дочками минувшости, — загибіль ваша! Не пощадить филя! І мене не мине! Серце вже залите, вже втопилося, мертве.... До мору доходить. У, як холодно! Плюсь-плюсь! Як темно, яка бездонна пітьма. Пропасти, пропасти! Як порошина, безслідно, безпожиточно! О, моя повість, моя повість!*.
____________________
* В рукоп. Нахай.
* Оце досі недруковане писання, що найшлося між паперами пок Ів. Белея, друкується сьогоднішнім правописом, очевидно, наскільки позволяли на це прикмети мови писання, збережені тут у повноті. М.В.
26.11.1925