["За сто літ", 1928, кн. 2, с.252–272]
(Кілька хвиль з житя людей „нічо не заробивших“).
І.
Одного зимового вечера дуже шумно і весело було в одній світлиці краківського . . . . . , що вважаєся найпоряднійшою гостинницею того славного і ясного колись, а тепер геть-геть притемнілого міста. Світлиця була обширна і ярко освічена. Великі зеркала, порозвішувані по стінах, ще побільшували яркість освітленя. Воскована підлога, хороші меблі, — все те купалося в тій заливі штучного світла і чулося тут немов у себе дома. Важкі фотелі стояли твердо і гордо на своїх грубих, коротеньких лабах; софи під зеркалами немов зітхали глубоко часу від часу, запрошуючи до супочинку в своїх мяхких обнятях. Перед ними маленькі столики та плетені крісла попримощувались в нехотя, мов веселі, построєні діти, слухаючи ніжного балаканя товстих, добродушних бабусь.
Але на середині обширної світлиці, аж там зосередилось усе житє, увесь рух, увесь блеск. Довкола широкого, накритого стола сиділо товариство людей молодих веселих, голосних, повбираних: три мужчини, а дві женщини. Видно вже було по вечери, бо стіл був заставлений тілько різного рода винами, лікерами та купами закусок — усякого солодкого печива. Товариство й не займаєся вже «горловою справою», — бесіди, жарти, дотепи, тости та пісні пересипаются одні з другими, чередуются та мішаются чим раз живійше, о кілько вино чим раз сильнійше починає грати та палати в молодих головах.
— Най жиє свобода! — почав оден з молодих мужчин, здоровий, плечистий, с широким лицем, крепкими вилицями і сивими, котячими очима, вставши с крісла і піднявши до гори лямпку з вином — най жиє свобода, молода, широка, безгранична! Свобода від шкільної лави і всіх тих проклятих параґрафів, котрі набивався в голову тілько на те, щоб на другий день по екзамені викинути їх пріч з голови! Свобода від вітцівської ласки і ще незноснійшої вітцівської волі, котра хотілаб вести нас тою самою дорогою, котрою ходили старі, аж зайшли в непроходимі багна! Свобода від усякої грижі і жури і турбації.
— Ну, розумівся, і від усякого труду, поїдаючого силу, від усякої праці, від усякої мисли, поїдаючої мозок, — таж так, Simon, правда? — обізвався насупротів бесідника іронічний голос.
— Розумієся, що так, — відповів задуфало Simon. Коли свобода, то вже повна, безгранична свобода! — крикнув він троха хриплим від перепитя голосом і спорожнив свою лямпку. Товариство закричало й собіж: Най жиє свобода! Хропаві голоси мужчин змішалися с тонкими голосами дам. Вино полилось, заливаючи своїми кришталевими струями той жар до свободи, що нараз ні відси ні відти проблиснув серед веселого товариства.
— А ти, Єжен, на другий раз не переривай міні, як я хочу що говорити перед товариством, — сказав попередний бесідник, опершися о стіл і видавлюючи кислий усміх на своє широке, від вина почервоніле лице. — Ти знаєш, що такі замітки мене путают, — а прецінь теперішна наша прогулька повинна бути приготованєм до моєї будущої адвокатської практики.
— А ти на такий спосіб ні тепер ні в будущій своїй адвокатській практиці дурниць не говори, — відрізав му сміло Єжен.
— Е, дурниць, не дурниць, — відповів Сімон, дужше червоніючи, — але ти би ліпше зробив, як бис прикусив свій язик за кождим разом, заким випалиш таким своїм глиняним дотепом!
З бесіди готова були счинитися сварка, особливо при брутальній, нетерп’ячій вдачи Сімона, тож проче товариство, а особливо обі женщини взялись утишувати бурю.
— Сімон, Кіцю, — та бо ти, бачу, на правду береш жарти нашого меценаса до серця! — приговорювала невеличка бльондинка, гладячи Сімона по гладко виголенім підбородку. Не дайся висміяти, любчику! Вважай, що ми ту зовсім не за тим, щоби дивитися на бійку когутів!
— Дай ми спокій, Маню! — відказав Сімон, лагідніючи, — але ти знаєш мою погану натуру — і не кінчачи реченя, він простяг руку поперек стола до Єжена.
— Друже. — перепрашаю тя за нечемність, — не прогнівайся, — дай руку!
— Ігі, — ані в голові ми було гніватися! відповів Єжен. Я жартував і твої слова брав за жарт. Щож я тому винен, як ти, н. пр., жартуєш інакше, ніж я?
Він подав руку, котрою Сімон кріпко потелепав. Уже то ніхто так не вмів втишувати такі наглі, няні вибухи Сімонового гніву, як Маня. Вона знала єго натуру, а властиво знала одно чародійське слівце, — одно, а таке сильне, що кождого разу осаджувало Сімона на місци, мов зубила розбриканого коня!
— Ей, що ви ту, — над пустим сваритесь, за пусте й перепрошуєтесь! роспочав бесіду третий товариш, піднявшися с свого місця. Се був молодец літ може 24 — і проче товариство не переходило, здаєсь, по за тоту границю — високий, а тонкий, з лицем дрібним і чудно хорошо обрисованим, але блідим мов стіна, так що невеличкі повні і румяні губи виглядали на тім блідім тлі, мов підкрашені карміном. Лице те, хоть очевидно винищене роспустою, світилось щирістю і добродушністю, котра мимоволі навівала жаль за тим гарним чоловіком на кождого, хто тілько з боку дивився на него.
— Наповніть склянки! — говорив він далі. Оце я вношу тост, старий як світ, а проте вічно свіжий, вічно новий, як сходяче сонце: Най жиє красота, молода, цвитуча, женська красота, котра не тілько роспалює серце мужчин, але веселит увесь світ, доповнює і завершує всю красоту природи! Най жиє красота наших товаришок!
Тост принято з запалом. Знов поплило вино.
— Одного тілько жаль, — говорив він, сідаючи на крісло і підпираючи ліктем голову на стіл, — що так скоро вяне красота, немов здружена вона з непостійністю.
— Ну, найшов ти чого жалувати, Жан, — сказав Єжен до нього. Немов узявся плакати над тим, що цвіти не вічні. Конечно, вони булиб вічні, або бодай довговічні, як би становили ціль самі для себе; а то вони, бач, тілько прилад для улекшеня заплодненя; заплодненє звершилось, так і цвіту не треба. Оттак і з жіночою красою.
— Нівроку твоїй вченій головоньці, — промовила крутячи губами Маня, — чемно виражаєшся о жіночій красоті!
— Ей, що там чемність! Нам чень далі час вирости з єї пут і говорити не то, що вона каже, а то, що нам хочеся і що по нашій думці правда!
— Ей-гей, пане професоре неплачений, — крикнув між тим Сімон, — час би й тобі чим ліпшим забавити товариство! На тебе черга піднести тост.
— Правда, правда, — завтурувала пискливо Маня. Жан, що все ще сидів з опертов на руці головою, підвівся і не кажучи й слова сягнув по вино, щоб налити свій келішок до нового тосту.
— Що я за майстер до тостів, — відказав Єжен, — радше я заспіваю вам пісеньку.
— А тілько веселу, Єжен, веселу, — гомоніли Сімон та Маня.
— Се ще ліпше, ніж тост, Єжен! — сказав киваючи головою Жан. Ти гарний співак, Єжен, — нуко, давай сюди пісню!
— Лиш хвильку терпливости! — просив Єжен і схопившися зо свого місця, почав швидкими кроками ходити по світлици. бго гарне, хоть також клеймом роспусти та винищеня націховане лице стало поважним і серйозним, по чолі пробігали хмари думок, очи спущені до землі, блищали живим, яріючим світлом. А тимчасом товариство ждало с повними келішками: Сімон з виразом якоїсь тупої безучасности і с почервонілим від вина лицем, Маня з усміхом цікавости на хороших устах, Жан похилений наперед і ніби задуманий. Тілько ще одна людина с товариства, друга женщина, Таня, стояла с своїм келішком відсторінь від стола і потай усіх горючими чорними очима гляділа на Єжена, ловячи кождий єго рух, кождий вираз єго лиця, котре в серйозній задумі видавалось далеко кращим та живійшим, . ніж серед усіх тих пустих товариских бесід, серед сміху та веселости.
Але ось Єжен став при столі і затягнув веселу арію без слів. Єго хороший барітон, бачилось, скакав с каменя на камінь, перебираючись через шумячу річку. Сімон мимовільно усміхнувся, немов ся весела музика заскоботала єго нерви. Але нараз Єженів голос змінився. З лехко скачучого став важким, мов широка ріка пливуча багнистою рівниною, — після веселих трелів загув якось зловіщо, мов голос дзвона підчас пожару, — і Єжен заспівав, спустивши очи та не дивлячись ні на кого с товариства:
Ой пєся та пєся зелене вино,
І варом на серце пливе ми воно.
Та таки, та таки не може вгасить
Страшного пожару, що в серці горить.
— Єжен, Єжен, ти що, сказився? перебив Сімон, котрого морозом проймили й нута й слова тої пісні.
— То се весела пісня, Єжен, — перебила й Маня.
— Стійте, не перебивайте, — крикнув Єжен, — зараз буде й веселе. Конець усе веселійший від початку! — І він затяг далі:
Чума доокола; нам весело! Ми
Гей склянка до склянки: Здоровє чуми!
Потопа довкола; тоне весь народ
В ненаїдів хлани на пятьсот локот.
Як любо в ґондолі по филях гулять
Про тих, що на дні там, не думать, не знать!
Гей склянка до склянки! Ах, люба, позволь:
Здоровє потопи! Здоровє ґондоль
Мертва мовчанка залягла над усім товариством після тої пісні. Всі, крім Жана, забули й про келішки з вином, що держали в руках. Жан спорожнив свій мовчки і кивнув Єженови, немов похваляв пісню. Аж нараз голосне хлипанє перервало мовчку. Се плакала Таня. Всі ззирнулися на ню, мовчали, а далі бухнули голосним сміхом.
II.
— Ігій на ваші лисі голови! — крикнув Сімон. Сесь нам ту заспівав якоїсь холеричної, а тамта, ади, холерична, та в плач! Най же вас не виджу с таким товариством!
— Ба, боженька загримит, а богородиця в плач, — сказала Маня, передразнюючи Танино хлипанє. Ти Сімон хіба не знаєш, що як меже двоїма такими голубятами, як наш Єжен тай Таня, а вибухне нагло велика любов, то як одно пчихне, то друге собі ніс обтирає. Така вже безгранична сімпатія серць.
— Вже то, правду кажучи, більшої сімпатії.... характерів, я й не видав, яв меже вами двоїма, — сказав ліниво Жан, позираючи то на Маню, то на Сімона.
— Що, що, — відповів Сімон, звертаючи своє широке лице до Жана, — між мною а ким?
— А нею, — відповів спокійно Жан.
Сімон аж задрожав і весь налився кровю.
— То за когож ти мене вважаєш, що ти смієш мене порівнувати...
— Не тебе, а твій характер, поправив Жан, прижмуривши очи і насмішливо вдивляючися в Сімона, немов ждучи, що сей за комедію хоче зачинати. Погляд той ще дужше розлютив опянілого Сімона.
— Нехай і мій характер! — не то говорив не то кричав він. Як ти смієш мій характер порівнувати с характером якої-небудь.
— Сімон! перебив го серйозно Єжен, — ти забуваєш, яка була наша згода! Що се значит: якої-небудь? Я, яко господар, випрашаю собі подібні вираженя!
Маня, що при послідних словах Сімона зблідла була, не знати, чи з устиду, чи з обуреня, чи з гніву, — тепер лекше відітхнула після Єженових слів. Але Сімон не унимався. Немов якийсь демон сварні та невзгоди кидав ним cero вечера на всі боки, протів усіх і кождого.
— Чорт би брав твою згоду! — крикнув він на Єжена. Я на то не згодився, щоби мене порівнували с першою-ліпшою курвою.
— Дякую за комплемент, монсйе Сімон! — сказала силуваним усміхом Маня. Тогом при вас доробилася, — ну, нічого казати!
Вона дула губи, збираючись заплакати, але сльози не плили якось. Видко, Сімонове слово не так то надто глубоко образило єї.
— Ха, ха, ха! реготався між тим Жан, — ха, ха, ха! Der beste Witz weiss von sich selbst nicht! Сімон, коханий — повтори ще раз, що ти сказав: не хочеш, щоби твій характер порівнувано... ах, що за почутє своєї високої гідности, незапятнаної чесноти! Жаль тілько, Сімон, що велізний локоть деревяному рівний! Щож я тому винен, Сімон, що в твоїм характері є много схожого — ну, возьмім, не лиш с характером курви, але хотьби й с характером свині!
Замісць відповіди Сімон хопив фляшку від вина і що сили шпурнув нею Жанови в голову; булоб прийшло до каліцтва, як би Жан, звинний та елястичний мов білиця, не був в пору відхилився на бік. Фляшка гримкнула о стіну і з брязкотом роспирслася на тисячу кавалків. Усі обскочили Сімона, щоб гамувати єго гнів, тілько Жан сидів спокійно і всміхаючись говорив далі:
— Дякую, любчику мій, за ствердженє ділом того, що я інощо сказав. Ну, що, вже громовержец успокоївся, — лекше му? Чи може за першим громом підут дальші? Ну, але на серйо, Єжен, представ собі адвоката — а отсес громовержец, то адвокат, — котрий на перемагаючі докази прокуратора відповів би тим, що кинув би в прокуратора каламарем? Як ти гадаєш, наш Сімон дійде коли до такого способу оборони?
— Дай спокій, Жан, — сказала Маня, — по що ти своїми насмішками доводиш го до лютости? Видиш, що огонь: ти на него дуни, а він тобі в лице бухне.
Сімон тимчасом, виливши в так брутальний спосіб свою злість, почув нерозважність свого поступку, почув заразом якусь утому, якесь ослабленє і не зважаючи ні на кого з окружаючих, похилив голову на стіл і мовчав понуро.
Мовчанка залягла в цілій світлици. Вечер, що для нашого товариства зачався був так весело та гарно, кінчився якось погано. Всіх немов щось давило, — всі чулися мов самі не свої, неначе перед бурею, в котрій конечно й на них спаде якесь нещастє. Єжен ходив по світлици з руками в кішеніх та старався скрити свій неспокій, насвистуючи якусь веселу арію; Жан сидів на своїм місци і пив келішок вина за келішком, тілько лице єго, не оживлене острим іронічним усміхом, виглядало тепер зовсім мов мертве і при світлі лямпи облилось якимось зеленковатим коліром. Таня, що доси весь час мовчала та держалася відсторінь від прочих, поводячи очима за Єженом, сиділа й тепер в куті на софці, задумана, сумна. До неї присіла й Маня і почала щось шептати, запевно виливаючи свій жаль на Сімонову нечемність.
— Ну, а як ти думаєш, Сімон, — сказав Єжен по якімось часі мовчанки, — ми ще нині не робили свого щоденного обрахунку. Давайко, возьмімся до цифер, — чень нас то наведе на практичнійші і веселійші гадки.
— Добре, — сказав Сімон, все ще якось гнівно та уривано, — мій рахунок готовий, — все списано ось ту! — і він видобув с кішені чвертку паперу і подав єї Єженови, а сам опять немов потонув у чорних филях свого роздразненя та невдоволеня.
— Ну, вже, — що с тобою нині сталося, то господь знає, — говорив Єжен, переглядаючи рахунок. — Гадавєм, що хоть тим способом розрушаю го якось, щоб дав добрий приклад усему товариству. А то, ади, всі посоловіли, понадувалися, мов соми на морозі, — ну, і отсе має бути забава! Ей, пане інтендант, — я вас із вашого уряду нажену, як не будете старатися о ліпше забавленє товариства!
— Е, — сказав, живо підіймаючись Сімон і впиваючи свої котячі очи в лице Єжена, — бачу й так уже моя інтендантура недовго потріває.
— А то чому? спитав Єжен,троха змішаний та занепокоєний.
— Бо в вашій касі, бачится, швидко сухоти будут.
— В моїй касі? повторив ще дужше змішаний Єжен. — А відкиж ти се знаєш?
— Знати не знаю. Відки можу знати, коли ти нікому не хтів звіритися ані с тим, кілько у тебе грошей, ані с тим....
Сімон замявся якось, Єжен відвернув лице від єго острого погляду і почав неспокійно ходити по світлици.
— Ані с тим, відки маю ту касу, — правда Сімон? — докінчив він. Ну щож, се правда. Але на що вам те знати? Ви були охочі погуляти — сяк чи так і згодилися без ніяких вимінок на моє предложенє: їхати зо мною. Позміняти назви і так, свобідно, в товаристві, порадуватись усім тим, що дати може молодість, охота та достаток. Я мав достатчити грошей, ти мав постаратися о уладженє, о плян і переведенє цілої штуки, о хорошу забаву. Ну, щож, скажіт усі, не додержав я приреченя? Хибувало вам чого небудь, що мож було дістати за гроші?
— Все те дуже гарно, Єжен! Все те правда, що ти кажеш, — і ті три неділі, що ми прожили в товаристві, кождий з нас безперечно зможе назвати найкращими, які нам доси лучалося проводити. Та тілько одно, Єжен, знаєш, ціла ця штука зачинає мене троха... трівожити.
— Трівожити? Ха, ха, ха? Трівожити! Але чому, Сімон?.
— А знаєш ти, кілько у нас грошей видано за ті три тижні?
— Знаю, чомуж бим не знав! Сам же я видав їх. І щож в тім страшного, Сімон?
— Та кілько, кілько видано, Сімон, — скажико нам! — вмішалася Маня, а також Жан, не кажучи нічого, підвів на Сімона очи с питаючим поглядом.
— Без мала десять тисяч! сказав Сімон с притиском.
Всі ахнули. Хоть і бачити день в день, що Єжен сипле грішми, та все таки їм стало якось моторошно, коли почули в однім слові, яка сума пішла на їх тринедільні гульки.
— Десять тисяч, Єжен! — скрикнула Маня. — Та бійся бога, чоловіче, відки ти взяв таку суму грошей?
— Що тобі до того? — відрізав коротко Єжен.
— Ні, не те головна річ, — сказав Сімон, — не те головна штука. Се вже єго річ, відки. Ми не знаємо сего, ми єго гості, — що нам до того, відки він угощує нас. Чи так, Єжен? Але скажи, на милість божу, Єжен, чи глубока ще твоя каса? Може би ліпше нам роз'їхатися?
— Хто хоче, най їде, — відповів коротко Єжен, ходячи по світлици.
— Се не гарна відповідь, Єжен, — сказав Сімон. — Ти скажи прямо.
— Розумієся, — вмішався Жан, — ануж но наш інтендант злякавсяб тай поїхав, а у тебе в касі ще других десять тисяч. Чуєш, Єжен, — се неспасений гріх, лишати нашого інтенданта в такій непевности!
— Хто хоче, най їде! повторив, мов машина, Єжен. А далі обертаючись до товариства, сказав:
— Як буде час роз'їхатися, то я скажу. А на перед казати, я не дурень. Я хочу бути в веселім товаристві до послідної хвилі, а не серед сичів, таких як ви нині. Гейже, до склянок! Ануко, затягайте пісень, починайте танець, забаву, що хочете, щоб тілько шуміло. Ануко, живо!
III.
— Може добродійство ґазетку нову позволят? Дневники свіжі, політичні, літературні, гумористичні, ілюстровані, тутошні й заграничні! відозвався нараз серед оживаючого гомону товариства тремтячий, глухий, старечий голос.
Всі незвісно чого стрепенулися й позирнули на двері. В дверех напів отворених стояв старий, згорблений чоловік. Єго поморщене, худе лице глубоко запалі очи, тремтячі, худі руки, що держали свіжий нумер ґазети, убогий, полатаний убір, — все те становило різку суперечність з веселим, молодим і богацтвом окруженим товариством. Ся суперечність прикро поразила всіх і викликала в них неприємне чуте, якусь досаду на старого кольпортера, немов се єго вина, що він старий, бідний і нужденний.
— Не треба нам твоїх дневників, — відказав му різко Сімон, котрого гаряча, вином ще більш розгорячена натура найменьше спосібна була затаїти в собі таємну та необясниму досаду, викликану різким контрастом. Але кольпортер привик, видно, до таких наглих відказів і не вступався за першим разом, тілько далі своїм старечим голосом проказував:
— Цікаві новини! Телєґрами с Франції і Афганістану, з Россії і краю Зулюсів! Нумер по 10 кр. — прошу дуже дати заробити старому!
Говорячи те він зовсім увійшов до світлиці і бубонів послідні слова майже над ухами Сімона.
— Чуєш, старий, — паси, а не рий, — обернувся він з злістю до кольпортера. Раз ти сказано — марш, — то йди собі на псю мать, а ні, то тя сейчас випхну так, що й голову зломиш!
На ті брутальні слова старий став хвилю мов остовпілий. Не переляк переняв єго, і хоть єго старі сустави видимо тремтіли, то тремтіли вони не с трівоги, а з обуреня; се людска гідність німою, але виразною бесідою допоминалася свого невідоймимого права.
— Пане, — сказав по хвили твердим, хоть якось притишеним голосом старий, — я вже 75 літ прожив і внуків маю старших від вас, а щем ні від кого не чув такого слова. Панцю! — хто сивого волоса не шанує, той і сам сивого волоса не діжде!
Сімон запінений зо злости зірвався з місця. Всі прочі понурили голови і мовчали.
— Не підеш ти відси, стара собако, — бо ти кости поломю! лютував Сімон, прискакуючи до старого. Но той стояв і з місця не ворухнувся.
— Не горячітся, панцю, не горячітся! Як я молодий був, то можем був і горячійший від вас, і нічо с того не вийшло. А налякати ви мене не налякаєте: не таких я видав, тай не налякався.
— Ну, то на маєш! — ревнув Сімон і замахнувся кулаком, щоб ударити старого. Але в тій хвили почув, що чиясь рука хопила єго розмахнену в воздусі руку, але заким ще вспів озирнутися, коли щось рвануло єго з заду так нагло і міцно, що він стратив рівновагу і з лускотом гепнув собою під стіл.
— Поволи, Сімон, — дався чути рівний голос Єжена, — поволи! Я ту Господар, не ти! А вважай, щобис не впав, — додав він з насмішкою, коли Сімон гепнувся аж під стіл.
Жан і Маня заплескали в долоні.
— Отто ми зух, наш Єжен! — щебетала вона, хоть очевидно їй не зовсім до смаку було те, що сталося, — отто ми сила! Ну, я й не гадала ніколи! А, тепер тя справді любю! Ходи, най тя поцілую, мій героїку маленький.
— Дай ми спокій, — сказав Єжен і віддалив рукою Маню, що лізла до него цілуватися, а відтак звертаючись до старого кольпортера, сказав ласкаво:
— Перепрашаю вас, дідусю, за свого нечемного гостя! Не прогнівайтесь! Він у нас запалько, а ще де того пяний.
При тих словах Єжен присунув крісло і всилував старого, щоб сів та пропочив на часок. А Сімон, палаючий зо встиду, ходив широкими кроками по кімнаті і сопів страшно, ні на кого не дивлячись, немов розлючений медвідь. Но ані Єжен, ані старий кольпортер не звертали на него ніякої уваги.
— Дякую вам, пане, дякую, — говорив старий важко дишучи та кашлаючи. Та що, знаю я, що то значит — молода кров! І я колись був молодим!.. Але за наших часів що було то було, — але того не було, щоб так ні с сего ні с того причепитися до чоловіка і змішати го з болотом!.. І старий на згадку дізнаної образи захлипав, мов дитина.
— Пане, — говорив він далі, — немало лиха і горя перейшло через мою голову! Адже не дармо волос побілів, а плечі згорбились!.. Не дай бог вам тілько перетерпіти, а в кінци на таке зійти, як я!...
Немов ножем закололи в серце Єжена ті послідні слова старого. Невиразима трівога проняла єго, і хоть в гордім засліпленю йому нераз бачилось, що він сам став паном власної долі, що що він схоче, те й буде завтра, позавтру, аж... аж до певної різко назначеної границі, — а прецінь часом йому бачилось, немов якась таємна, а потужна рука нараз закриває перед ним усе, путає всі єго пляни, кидає го зі звязаними руками в якісь чорні, ревучі та бурхаючі филі.
— Га, хто може знати, на що й ми зійдем! — сказав він, підносячи старому чарку вина і таріль закусок. — Але ось ви покріпітся та огрійтеся троха, — там, бачится, погано на дворі!
— Ей, не мож знати, паночку, не мож знати, на що хто зійде! От і я! Хібаж я за молоду гадав коли, що міні прийдеся коротати вік нужденим кольпортером: мліти з голоду, мокнути на слоті, мерзнути на морозі, цілими днямми витоптуючи старі ноги по улицях?.. Ех, паночку, — всміхалося колись і міні щастє!... Та що, прийшлося так, що вже ось-ось я мав кінчити школи, аж нараз вибухло повстанє, — кликнули на молодіж, — ну, пішов і я. Вже, що там підчас війни було, то чоловік якось видержав: невигоди, рани... бачилося, що зелізне те тіло!... Аж ось попався я в неволю. Мучили при допросах, мучили в цитаделі цілих два роки, і засудили на десять літ каторги. Вже с цитаделі я вийшов ледво живий, зломаний, — а вернув на волю старим дідом. Та ще от спасибі давшім товаришам, що хоть такий песій заробок дали, — що не прийшлось гинути під плотом. Правда, вони жиють собі тепер панами, — многі такі й при самім повстаню позбивали маєтки, заки я кров проливав та мучився, — ну, але що робити, — така вже доля панує на сім світі. Він так. як те колесо: одна часть на верха, а друга мусит же бути на споді!
Поки Єжен балакав с кольпортером, а Сімон з завзятою, грізною міною ходив по світлици, немов обдумуючи якесь важне, рішуче діло, Жан встав іс свого місця і зблизився до Тані, котра засумована мовчала весь той вечір. Вона й загалом була мовчазлива, не то, що Маня, котра немов тота різнобарва нетля літала від одного до другого, щебечучи, дразнячи, жартуючи. Таня відзивалася рідко і любила держатися відсторінь, немов встидаючися чогось, немов боячися сміло поглянути людім в лице. А прецінь красою вона не то не уступала Мані, але противно, єї прехороші риси лиця набирали сто раз більшого повабу, позаяк ясніли розумом і щирістю, між тим коли Маня блискотіла лишень злудним оживленєм. А прецінь Таня встидалася і боялася людей. А прецінь видно було, що всі утіхи, всі любощі та пестощі, серед яких товариство проводило день за днем, минали для неї, мов пусті хмари, — ні, — були навіть прикрі для неї, — хто знає, чи не будили в ній обридженя!..
Жан сів коло неї і дивлячись їй пильно в лице мовчав хвилину. Таня сиділа зі спущеними в діл очима, немов і не бачила єго.
— Ти, Танька, вже, бачу, зовсім на сосну дивишся, а мене й видіти не хочеш? — сказав він спокійно, однако з відтінком докору в голосі...
— А ти се відки взяв, Жан? Виджу й хочу видіти, — відповіла Таня.
— Кажи радше, що видиш, бо мусиш так, як зеркало завішене на отсій стіні мусить відбивати мій образ. Але ти не зеркало: відбиваючи всіх і все ти ще крім того й бачити можеш, кого хочеш і лиш того, кого хочеш. Колись були такі часи, що ти бачила тілько мене, а тепер...
Він урвав. В голосі єго замітне було лехке дрожанє.
— Тепер інше, ніж колись було, Жан, — сказала Таня і глянула му в очи простим, щирим поглядом. Хібаж я тому винна, що все зміняєся, що й я сама, мої чутя та симпатії змінилися?
— Я тото й не кажу, — відповів живо Жан. Хібаж я виню тебе? Я бачу вже від давна, що дієся, — і мовчу. Що в мене за право — спиняти тебе? Я тілько бачу, що ти все якось гризешся, засиджуєшся та задумуєшся, — так ось я подумав собі: Ей, Жан, може се вона тим турбуєся, що тяжко їй перед тобою висказати зміну, яка з нею зробилася? В такім разі, Жан, — думаю сам собі, — найліпше буде, як ти сам розвяжеш їй руки. Я лишень для того й починав бесіду с тої бочки, Танька, — вір ми, що лишень для того, а не для яких там докорів. Що між нами за докори!
— Ах, правда, — що між нами за докори! — повторила дрожащими губами Таня, закрила лице руками і тяжко, хоть стиха заплакала.
— Ну, а се що? спитав Жан. — Ти плачеш, Танька? Щож се значит?
— Жан, Жан, — прошептала вона, слізми вливаючись. Я дякую тобі за все добре, чогом дізнала від тебе! Ах, кілько доброго я дізнала від тебе! Все житє моє — за мало, щоб віддякувати тобі! Ти оден з між усіх тих звірів, не мужчин зумів побачити в мні, в бідній, витрученій з людського товариства, запятнаній людською погордою — живу людину, чоловіка, в котрого тож болит серце, в котрого не вигас встид серед бездни безвстидства, не завмерло живе чутє серед гнилого багна, в котре вкинула мя лиха доля! Жан, дорогий мій, — сказала она, стискаючи єго руку, — я ніколи не забуду, як ти мене, втомлену безмірною мукою, прибиту пониженєм та власною погордою, оживив теплим, дружним словом, переродив на ново і заохотив до нового житя!..
— Бідна дівчино, — сказав Жан з гіркою усмішкою, — не маєш за що міні дякувати. Те, що я зробив, зробив я не для тебе самої — аджеж бачив я в такім самім положеню тисячі других, а не зробив нічо для них. — але зробив се тілько для твоєї красоти. Я любю красоту, де лишень єї стрічу, і для неї зробю то, чого не зробю для самого, хоть би й як терпячого чоловіка. Не людей, а красоту любю, — от і все. Тож коли від мене сталось тобі що доброго, то дякуй собі, своїй красоті, а не міні. Бо що міні за діло було до тебе, до твоїх мук, твого життя, твоєї долі? Тиж сама знаєш, що я й доси і одним словом не запитав тебе про твою минувшість! Все це мене й крихти не обходит.
— А мене се не обходит, Жан, з якої причини ти міні робив добро, — досить того, що ти робив єго, робив більше, ніж хто небудь другий. Відки я, нещасна від колиски, можу мати право роздивляти таємні побудки та причини людей, поступаючих добре і чесно зо мною? Жан, не відкидай мою сердечну подяку! Але тепер, — вір міні, Жан, — я боролася с собою, я плакала цілими ночами, називала себе потворою, без серця, невдячницею, — але нічо не помогло! Жан, прости міні! Будь і надалі моїм приятелем так, як я ніколи не перестану благословити тебе, як свого вибавителя!
— Господи боже, — сказав Жан сумно, хоть ніби з насмішкою, — і сльози по ночах і боротьба з собою, — тай по що се все, Танька, по що? Чи варт я того?
— Ти, Жан? Се що ти таке говориш?
— Просту річ кажу, Таню. Я не варт нічиїх сліз, нічиїх дум! Що я за чоловік! Від маленьку пещений, роспусканий, вихований паничем, недумком і неробом, — від маленьку серце моє відвертано від людей, від людского горя і щастя, від людского житя, а привязувано до пустих забавок, до псів, коней та блискучих іграшок, поки в кінци все не стало для мене блискучою іграшкою — і люде! Всі мої чутя в зародах приглушено або звернено на фальшиві стежки, а оден потяг, що сильнійше розвився в мні — бажанє і любов красоти, і той серед тих гнилих та поганих вліянь стався причиною мого ще глубшого впадку, моєї моральної і фізичної руїни. І щож я за чоловік!
— Ей, Жан, — не говори того! Ти молодий, ти пізнав свої хиби, — ти повернеш на іншу, кращу дорогу!
— Поверну? Ні, не поверну! Що с того, що я молодий? Поглянь лишень на мене! Де в мене сила? Де в мене витревалість? Нічого нема! Все затрули в мині, все приглушили, підтяли в зароді. Я непотрібний чоловік. І за таким чоловіком ти плакала? Єго боялась проміняти на другого? Шкода сліз та дум, Таню! А приятелями, як хоч, ми можем остатися. Як ти коли буде чого треба, — обертайся до мене, — але, розумієся, аж тоді, як буду сам своїм паном!
І стиснувши єї руку, він опять сів на своє місце коло стола і налив собі повну чарку вина. Між тим старий кольпортер покріпився і огрівся в теплій світлици, а Єжен випитував єго про давне, про єго житє в цитадели та на каторзі, а далі виняв банкнот і, втискаючи го в руку старому, сказав:
— Не прогнівайтесь на мене за отсе. Возьміт се на памятку від чоловіка може... може ще нещасливійшого від вас!
І він живо відвернувся, між тим коли старий, не зачувши послідних слів, сердечно дякував за дар і збирався до відходу.
— Але возьміт добродійство ґазетку! Дуже цікаві новини: вісти тутошні й заграничні, фелєтон гумористичний, варто прочитати!
І лишивши ґазету на кріслі та кланяючись усім, він вийшов.
IV.
— Ти, Єжен, — я с тобов маю діло! сказав по виході кольпортера Сімон, ледво дишучи з довго здержуваної злости.
— Я с тобов не маю ніякого діла, — відказав му холодно Єжен.
— Мусиш мати, нужденнику, — крикнув Сімон. Ти мене образив, а шляхтич під карою зганьбленя не сміє знести образи безкарно.
— То не зноси! — сказав Єжен. Я також шляхтич і, як чого не хочу зносити, то й не зношу, — вержу гет.
— Так ти пристаєш? Кров, знаєш, мусить змити образу.
— Тобі би, серденько, передовсім змити голову зимнов водов, а відтак лячи та проспатися. Ади, весь гориш, так ти кров до голови вдарила. Що ти тепер можеш розумного сказати?
— То ще зумію сказати розумне, — кричав Сімон, гримаючи кулаком о стіл, що ти не шляхтич, що ти підлий, безчесний чоловік, скоро не хочеш зо мнов битися!
Єжен гірко засміявся.
— Так, так, Сімон, — с того мя боку бери, се буде й але! Нехай уже я буду такий, як ти сказав; за то ти будеш шляхотним, явним та лицарским розбійником, скоро хочеш палкою свою честь піддержувати.
— Не палкою, але, а шаблею! — ревів Сімон.
Єжен не зважав зовсім на послідні Сімонові слова і обернувшися плечима до розлюченого товариша, сів собі вигідно в кріслі і почав читати ґазету. Сімон цілий трясся зо злости. Бачилось, що туй туй кинеся на Єжена і задусит єго, порве на шкаматки.
В тій хвили Жан з одного боку, а Маня з другого взяли го за рамена. Він вовчим поглядом зирнув на них.
— Чого хочете? Дайте ми спокій!
— Ти, Сімон, найстарший з нас, — сказав Жан, — укінчений правник та ще й докторанд; міні здаєся, що час би було тобі мати хоть трошка здорового розуму і такту. Ти прецінь знаєш, що ми ту не для того зібралися, щоб слухати твоїх штубацких фохів та криків, але щоб весело бавитись. Понимаєш ти се? А тепер слухай, що я тобі скажу! Коли ти від нині не перестанеш решетитися та бурди робити і коли сеся твоя бурда не буде послідною, то при найблизшій бурді я сам, власними руками тебе враз іс твоїм шляхецтвом викину за двері, як пса. Розумієш?
Сімон, що з разу мов дикий звір виривався, хоть надармо, з Жанових рук, тепер стояв, мов остовпілий і широко випуленими очима дивився на Жана, немов перший раз єго бачив. А на Жановім блідім лици тілько й було зміни, що на хвильку* блиснув на щоках блідий румянец і щез так само швидко, мов блідий огник мигне і щезне в далекій гущавині ліса.
— А як би ти, на приклад, треба було крови — хоть у тебе й своєї аж занадто, ну, але ти ось іно що допитував за нею, — то я на твої услуги, Сімон. Міні здаєсь, що так надто не зашкодилоб тобі трошечка промахатись. Тож просив бим тя, от, Єженову образу також порахувати на мій карб: так уважай, немов се я кинув тебе під стіл, — я впрочім був би бесперечно зробив се, як бим був тоді мав тя під руками.
Цікава річ була видіти, як з Сімонового лиця під холодячим подувом сеї бесіди поволи збігала кров, аж поки воно не зробилося бліде, мов стіна. Хоть і в якім чаду, Сімон все таки добре знав, що Жан — майстер в владаню всяким оружєм і що з ним іти оден на оден зовсім не забавка так, як з Єженом. Знав Сімон, що тут не обійдеся без крови, тілько правдоподібно з єго боку і думав тілько над тим, як би тепер с честю випутатися з немилої пригоди, в котру сам замотався своєю, надмірною запальчивістю сего вечера.
— Ет, дав би ти міні спокій зі своїми глупими жартами, — сказав він, силуючись бути спокійним. Я с тобов не маю ніякого діла, то й за якого чорта маю с тобов рубатися!
— Але я с тобов маю діло, Сімон, — відповів твердим голосом Жан. Ти думаєш, що я не шляхтич і що кинути шляхтичеви склянку на голову не є образа?
— Але, Жан, — проговорив він нараз мякшим голосом, — таку дурницю, зроблену при тім без тямки та застанови, ти чень не станеш уважати образою?
Тут Маня вмішалася в розмову; вона* доси стояла держачи Сімона за рамя та з дивом-чудом слухала розмови, що велась між обома мужчинами.
— Алеж, господи мій, що се між вами, люде, — перервала вона. Жан, — таже ти хтів успокоїти Сімона, а не рубатися з ним! А тепер ось що!
— Ну, хібаж я не успокоїв єго, — відповів Жан. Ади, і румянець горячковий щез і балакає по людски, без крику і своїм адвокатским звичаєм перекручуючи слова й факти. От того іменно я й хотів! Ха, ха, ха!
І сміючись він пустив рамя здивованого Сімона, сів коло стола, спокійно налив собі чарку вина і звільна, смакуючи та смокчучи, випив єї не озираючись і разу на Сімона.
Між тим Єжен переглядав ґазету. Та, видно, не займала ні довжезна вступна стаття з високополітичними комбінаціями та пророцтвами самої редакції, ані водаво-гумористичний фелєтон, ні дописи, — бо він живо перебігав їх очима, поки не опинився троха довше на перегляді політичнім, телєґрамах та новинках, єдиних відділах ґазети, подаючих факти, а не пусте балаканє. Але нараз око єго мусіло стрінути щось дуже цікавого на тім сірім, дрібно задрукованім папері, бо він широко витріщив очи, немов всисаючи ними до мозґу кожду букву, кожде слово цікавої новини. Довго він дивився недвижно в одно місце ґазети і за той час мимо єго волі та свідомости с цілою єго істотою робилися дивні переміни. Він то червонів то блід, руки єго і вся стать дрожали судорожно, він прикусував аж до крови свої уста, затискав зуби, а далі, немов давлений невидимою рукою, зірвався з місця, кинув ґазету, хопився рукою за груди, мов там у него щось дуже заболіло, і почав мов ошалілий бігати по світлици. Крім Тані, що любячим оком слідила кождий рух Єжена, не завважав зразу ніхто тої наглої зміни, яка з ним зробилася. Вона підійшла д нему й ніжним, несмілим голосом стиха спитала
— Єжен? Ти чогось неспокійний, — що тобі такого?
— Дай ми спокій! — відповів Єжен понуро, ходячи по світлици. А відтак півголосно, немов сам до себе, проговорив уривані та незвязні слова:
— Чорт який!.. І знаєш, що так буде... надієшся що ось-ось... А коли воно тут... бррр... що за біль... страх...
І він знов забігав, мов кінь, шпиганий острогами в живо тіло.
Тимчасом і проче товариство звернуло вже увагу на Єжена і всі замовкли, немов ждучи с сего надзвичайного Єженового зрушеня і для себе якоїсь поганої новини.
— Єжен, та бо станьже на хвилю та скажи, чого ґедзишся? — сказав жартуючи Жан. Тількож жарт той ні на чиє лице не викликав усміху.
А Єжен все ще бігав без тямки, немов гонений злим духом. Ніхто не спиняв го, ніхто не переривав дальшими запитанями тої важкої внутрішної боротьби, котра очевидно лютилась в єго нутрі. По поволи сам Єжен успокоювався, ставав паном своїх мислей та розбурханого, болющого чутя, що на разі позбавило го тямки, мов разом проколений набій. В кінци він став і важко дишучи озирнув ціле напів цікаве, напів залякане товариство.
— Ну, чогож ви так повидивлювалися на мене? — спитав він здавленим голосом. — Що вам такого?
— Та тобі що такого? — відказала Маня. Синієш, мов боз, ледво дишеш, бігаєш по хаті, мов скажений, тай ще питаєшся, що нам такого? Ну, говориж, що сталося?
— Стара новина, — відповів Єжен, — стара новина; а тілько знаєте, є такі річи, що хоть їх і знаєш, і надієшся їх приходу, то все таки як побачиш перед собою, то мимоволі кров стигне в жилах. От таке й зо мною. Нате, читайте тоту стару новинку!
І він подав Сімонови ґазету і показав місце, котре так страшно зрушило го було перед хвилею. Сімон поглянув цікаво, але за першим поглядом зблід, затрясся мов осиковий лист, ґазета випала з єго рук, а сам він, прийшовши до себе, крикнув:
— Нехай тебе всі чорти берут с твоїми новинами, проклятий півголовку! Щастє моє, щом забеспечився на такий злучай! А тепер давай бог ноги!..
І він, судорожно тремтячи, хопив свій малий подорожний куферок, пальто та оберрок на опашки і с проклятєм вибіг іс світлиці.
Всі ще дужше здивовані і залякані дивилися в слід за ним, тілько Єжен усміхався гіркою насмішкою, воркочучи про себе:
— Забеспечився! Ну, певно, — рахунки єго пересолені з на тисячу риньских. Добрий адвокат з него буде, добра підпора суспільного порядку! Щаслива ти дорога, підпоро, — щаслива дорога!..
V.
Маня перша отямилась троха і вхопила ґазету.
— Читайже на голос, що там такого, — сказав Жан. Тай якого чорта і куди сесь медвідь так напруго полетів? — додав він про себе.
— Хіба не знаєш, — відказав му Єжен, — що як судно має тонути, то щурі наперед утікают?
— Слухайте, — скрикнула нараз Маня. Ось що ту написано: Львівський суд карний пошукує академіка Євгенія К..., що перед трема тижнями щез. укравши свому вуйкови звиш 10.000 р. Вельможний граф Д..., вуйко невдячного молодця, ложив не мало на єго вихованє і, як чути, думав зробити го наслідником свого маєтку. Доконану крадіж відкрив він доперва сими днями, через що переступник запевно мав час уйти за границю. Однако суд карний розіслав усюди телєґрафічні завідомленя з описом переступника, щоб, коли він ще находится в границях нашого краю, єго висліджено і притримано. Як довідуємся, був переступник тихим і чемним молодцем, пильним учеником і послушним свому вуйкови і добродієви, у котрого виховався від малу, стративши ще в дитинстві родичів. Доперва послідного року замітна в нім стала якась переміна, — очевидно вліянє деяких зіпсутих товаришів. Но с тим всім годі догадатися, яка причина спонукала молодого чоловіка, повного надій, окружоного достатком, вихованого в строгій моральности старопольскій і маючого перед очима найкращий примір свого вльм. вуйка, — до так гидкого і невдячного діла та до втеки за границю. Вльм. граф Д... дуже жалує за сестрінцем і звалює всю вину на погане товариство, в котре той попав на універсітеті, при чім однако жаль єго веде го троха за далеко — прилюдно нарікати на нинішну свободу науки. Простит нам вльм. граф, але ми отверто спротивимся таким єго висказам, твердячи, що вони в наш ліберальний час за пізні і що не свобода сама собою, але зле ужита свобода всему вина. А якоїж високої і святої річи не мож на зле ужити?»
Оттакою ліберальною вихідкою кінчилось донесенє, поразивше в першій хвили Єжена і єго товариство. Заки Маня читала сю новину, Єжен стояв блідий, недвижний, с похиленою до долу головою, немов підсудний, котрому відчитуют засуд на смерть. Прочитавши, Маня кинула ґазету і вибухла голосним сміхом.
— Ха, ха, ха! І хто би то був гадав, хто би був надіявся! Такий невинний, скромненький, святенький, задуманий, мов складаний цизорик, — а він ось що! Ха, ха, ха!
Але вона нараз урвала, упала на крісло і, закривши лице руками, почала голосно плакати.
Між тим Жан підійшов до Єжена і щиро стиснув го за руку. Єжен здивований поглянув на него.
— Ані слова, Єжен, — ані слова! Я вповні розумію твій поступок і усправедливляю єго. Ех, Єжен, — завстидав ти мене, свого вчителя! Я й сам давно вже бачу, що нам нема способу вирватись с того гнилого багна, що звесь арістократичним товариством, як тілько проступок! Та тілько не ставало в мене сили до того. Знаєш, Єжен, — я руїна, я, хоть і серед того товариства, все таки своїм блідим лицем, своєю руїною протестую протів єго істнованя. А ти, чоловік свіжійший, енерґічний, — ну, тобі й слід було так запротестувати!
— Все ти той сам, Жан, — сказав Єжен сумно, — той сам хороший, добрий, сердечний, зіпсутий чоловік! Дякую ти за сі слова потіхи і прощаю все..! все, прощаю й то, що я через тебе став тим, чим є тепер!
Слова ті були сказані не без горечі, однако Жан радісно підхопив їх.
— Через мене, Єжен, — через мене? Ах, то значится, все таки я не дармо жив! Я знаю, ти хтів міні закид зробити тими словами, — але слухай, Єжен, що я тобі скажу. Ти певно думаєш: от коби той проклятий Жан не був звів мене з дороги праці та чесного змагання на дорогу роспусти, то я був би скінчив універзітет, добився на власну-руч становища, на котрім бим був міг бути корисним для загалу, працювати для влекшеня нужди мільйонів, приложити й свою цеглину до великої будови будущини. Правда, так ти думав? Ех, небоже, небоже, — не вір ти всему тому, — забудь о тім, що мав такі думки! Вони з гори вже засуджені були згинути та завянути. А хібаж ти не знаєш того товариства, котрого членом ти родився? А хіба ти не знаєш, як ціпко воно держит своїх членів, не випускаючи їх з між себе до крайної крайности, переслідуючи їх своїми путами хотьби аж на край світа? А хібаж ти не знаєш, що всякі такі думки, як твої, в тім товаристві — проступок, ганьба, безумство?... Ніхто не буде корисним громадянином і суспільним робітником, будучи заразом членом того товариства. Ніхто не буде правдивим чоловіком, доки не вирвеся раз на всігди с посеред него. Се моє переконана, Єжен, — і коли я довів тебе до такого різкого розриву с тим проклятим товариством, — то, знай, небоже, — я вважаю се заслугою для себе!
Єжен зачудуваними очима дивився на Жана, — на єго лици малювався сумнів, але звільна перемагав тяжкий, пекучий біль, немов німе признанє сумної правди Жанових слів.
— Страшне те, що ти говориш, Жан, — і вірити не хочеся, та щось немов силує вірити, щось немов кричит в нутрі, що се правда... Але час тобі збиратися, Жан, і вам також, — обернувся він до женщин, — небеспечно зо мнов довше оставати. Леда хвиля може нагрянути поліція.
Жан стояв нерішучо при тих словах, немов щось обдумував, — але в кінци перемогло безсилє і він з жалем простяг руку до Єжена.
— Знаєш, Єжен, — я думав остатися с тобою і дати разом арештуватися, — але отсе роздумав. На що се придасться? Міні й так не довго жити, — се каже ми нехибний віщун ось ту, — і він показав на груди, — а в тюрмі вмирати не хочеся молодому, — не хочеся, Єжен, мимо всего вольнодумства. Що зробиш с тілом, коли воно чує неміч, бажає вигоди та тиші перед своїм цілковитим роспаденєм? Трудна рада, — безвладність, се велика сила механічна, а духової сили у мене також нема на тілько, щоб їй опертися!..
— Ні, Жан, — тобі ні пощо оставатися зо мною. Я не хочу нікого втягати с собою в пропасть, в котру сам паду. Бувай здоров, друже!
Вони обнялися. В Жанових очех, в тих чорних, пречудних, вигасаючих очех на хвилю заблис живий, яркий огник, але сейчас же єго залили дві тремтячі сльози...
Між тим Маня схопилася і судорожно тремтячи складала свої річи та одівалася в дорогу. А коли Єжен попрощався з Жаном і сей послідний також почав збиратися, — вона з лицем почервонівшим з жалю і злости підступила до Єжена.
— Ти чорт, не чоловік і кажу ти одверто! Як ти смів мене за свідома вести над таку безодню? Та чи знаєш, що мене тепер можут арештувати разом с тобою?.. І арештуют, бо куди я дінуся відси?.. Ох, боже мій!..
І вона знов збиралась заплакати, Єжен не відповідав нічо, тілько видобув банкнот на 100 р. послідну свою суму, і даючи їй сказав:
— На, отсе тобі на дорогу. Від'їжджай сейчас нічним потягом, — не бійся нічого.
Маня живо вхопила банкнот, сховала го і не дякуючи, не обзираючись вибігла с кімнати.
— Єжен, — промовив Жан, уже зовсім зібраний і ще раз беручи Єженову руку, — ще лиш одно хочу тобі сказати. Не вдавайся в шляхецьку гордість, не роби багато с того, що сталося. Ти вирвався с кліти, на волю, ужив, чого мож було ужити, — ну, а звісна річ, теперішний лад карає таку непокірність. Тра знести кару, — чуєш, Єжен, — тра знести кару! Бо аж тоді твій протест стане повним, свідомим, кричучим протестом, потрясе бодай на хвилю цілим тим гнилим товариством, дуне на него свіжим, різким воздухом, від котрого сухотники гинут, а здорові здоровійшают. Чуєш, Єжен, — колис зачав, то кінчиж розумно і чесно! Треба знести все, що прийдесь знести. А моєі помочи, Єжен, будь певний і не погорди нічим, що прийде з рук приятеля, чуєш?
Він стиснув Єженову руку і, насунувши капелюх на чоло та придержуючи теплий плед на груди, похилений вийшов звільна, а єго ліниві кроки чути ще було довгу хвилю на сходах. В кінци не стало нічого чути, — мовчанка, мов тиха вода, заповнила широку світлицю.
VI.
— Ну, тепер я сам! — сказав Єжен по єго відході, — тепер час зібратися з думками, розважити все, що діяти на далі. Коли бо в голові мутитcя, — чорт знає, на яке зважитись!..
Єжен думав, що він сам остався. В своїм роздразненю та внутрішній боротьбі він і не подумав про Таню, котра, почувши єго новину, забилася в темний кутчик широкої софи, де й доглянути ї було не лехко. А Єжен не глядів по кутах; в єго очех усе мерещилось та мішалось і він знов наче без памяти почав ходити по світлиця. Але тото оглушенє не довго трівало. Він сів на кріслі плечима до Тані, випив склянку води і, підперши голову рукою, думав про Жанові слова та свою минувшість, щоби с тих напротивних складників видобути промінчик світла на будуще.
Ось так само пізним вечером, три тижні тому назад, він сидів у своїй світличці (Своїй! Хібаж не все в ній було вуйкове аж до послідної пісочниці на столі, і хіба вуйко що день не вимавляв му між їншим і те, що жив в єго домі, має свою окрему і порядну світлицю?..), сидів при столі і думав над тим, що мав сеїж таки ночи зробити. Що за страшні, що за болючі були тоді єго думи! Що за страшна була тота ніч!.. І нічия рука не спинила єго тоді, не повернула на іншу дорогу! Всі докази — переважно з Жанових уст — перли го до страшного діла, і до тепер ще він під вліянєм Жанових слів (він) не міг розібрати гаразд, чи се він зробив зле чи добре. В єго розгоряченій уяві стали супротів себе два спорщики: Жан і вуйко, — а спір ішов про него, про те, чи бути єму чоловіком, чи не бути. Спорщики доказували кождий свою правду і Єжен з разу слідив за спором, але швидко докази так перепутались і порівноважились, що бачилось Єженови, немов за кождим спорщиком правда, немов границі між злом а добром защезли, усе попуталося і посіріло, — а в тій душній загуслій атмосфері йому не бути, не бути чоловіком!..
— Так! Не бути міні чоловіком між людьми, робітником між робітниками! Не бути! — простогнав Єжен і гіркі, горячі сльози приснули з єго очей. І по щож я родився на світ з затрутою кровю в жилах, обтяженою від віків проклятями нещасних, обтяженою найтяжшим проклятєм неробства та пихи?.. І на щож дали міні хоть крізь сито пізнати правду, коли ціле житє моє мало бути однотяглою брехнею, однотяглою наругою над всім, що людске, над всім, що звеся: праця і недоля?..
Йому пригадались тяжкі дни єго житя в пишних вуйкових дворах. Ні, не дни, а довгі — довгі літа пробув він в тій клітці, не тілько держаний в заперті, але тиранізований на кождім поступі, наломлюваний до беззглядного послуху чужим, безглуздим росказам, вдавлюваний в тісні рамки чужих, заскорузлих понять, окрім котрих і єму не позволялось мати своїх понять, висказувати своєї думки.
— І се значит: щира старопольска моральність? — заговорив він. І на се багно упідленя та обезличеня с пошанованєм глядят наші ліберали, — єго підносят до ідеалу наші «великі поети», наші Вінкентії Полі, Красіньскі* та другі? Ах, кілько я витерпів під гнетом тих ідеалів! Кожда йота тої проклятої, фальшивої моральности була острим терном, що рік за роком глубше впивався в моє тіло, в мій мозок!.. Ні, я наперед уже в десятеро спокутував свою вину, заким іще поповнив єї! Я ще можу бути чоловіком! Я найду ще на тілько сили, щоби піти за радою Жана. Коли протест супротів гнету і неволі, то вже протест до кінця, до смерти, — то вже підлість — переривати на половині. Так, я доведу протест до кінця, — я стану чоловіком, слізми і мукою обмитим з вікового проклятя!
— Я буду жити їм на упір! Перед їх очима буду ходити в простій сермязі, — перед їх очима зійду з їх фальшивого вершка на дно, туда, де вони й заглянути не ласкаві. Се буде довершенє протесту!
Нараз дзвінкий голос обізвався від дверий:
— Позволят пан заспівати?
Єжен здрижав цілий з несподіванки і вдивився в двері. Через підхилені двері перехилялася до світлиці голова дівчини-арфярки.
— Ну... ну, чого хочеш? спитав Єжен.
— Може пан позволят пісеньку? Я знаю всіляких, веселих і сумних.
При тих словах вона забренькала в струни.
— Про мене, співай, — сказав Єжен. Співай веселої. Рад би я знати, що в тебе за веселі пісні.
Арфярка видивилася на него, а єї пальці тимчасом машинально забігали по струнах. Зразу веселі, скочні акорди лилися з струн, але живо вони перейшли в якісь тужнійші, серед котрих ту і там брязкали скочні нути, мов гірка насмішка над лихою долею. Відтак сухим, немов деревяним голосом, без житя і виразу вона заспівала:
Тепер коло мене зимової ночи
Засіла невсипна бабуся Грижа,
Вся в лахах... Тускліют запалії очи
І колют і ріжут мене без ножа.
Над мене схилене погане лице;
Я рад би пропасти, та час не тече.
Нераз міні снится, що знов повертає
І щастє і жизні чудова весна, —
Приятелі йдут, рій комариків грає...
Но глип, — надо мною все баба страшна
Хиляєсь, глядит, чи живий то я ще?
Ох, згинуть, пропасти!... Та час не тече!
Коли моє щастє як сонце сіяло,
Крутився круг мене комариків рій;
Усе мя любило, усе ми сприяло,
Усякий і друг і приятель був мій.
І кусника хліба я зїсти не міг,
Щоби не ділити го поміж усіх.
А нині і щастє й достатки пропали,
Приятелів моїх не бачу, нема!
Комарики щезли і рожі зівяли
І сонце не гріє, настала зима.
Приятелі наші, то ті комарі:
Приходят і гинут у щастя весні.
Страшне, гнетуче вражінє зробила ся пісня на Єжена. Він похилив голову мов під обухом і всякі яснійші думки меркли та розлітались, мов листє в одній хвили зварене лютим морозом.
— Ось образ того житя, яке мене жде, — прошептав він, — ось образ тої дороги, по котрій міні прийдеся йти аж до гробу. І за що?.. Чиж не досить уже я витерпів? Яка справедливість може жадати від мене ще більше мук? Ні, ні, ні!..
Він поволи забувся і с шепту перейшов до голосної бесіди. Аж нараз арфярка, що зачудувана весь час гляділа на него, бренькнула в струни і тим перервала єго монольоґ.
— Ага, — я й забув, що ти ту, — похопився він і видобуваючи с кишені всі дрібні гроші, які мав, ссипав їх арфярці в подолок. Ще з більшим дивом поглянула дівчина на купу срібняків.
— Пане, — сказала вона, — се за богато для мене! Десята часть того — і то булоб за богато. Я не заробила такої суми.
— Не заробила? Се що за слово, — сказав Єжен, здивовано й собіж позираючи на ню. А хіба я заробив на ню?? Я й тілько не заробив, що ти!
— Е, але пан можут ї мати, бо — пан!.. Але пан, видно, щось слабі, — я збігаю по доктора.
Єжен мимоволі всміхнувся на єї бесіду перепутану «панами» і сказав:
— Ні, я не слабий, не бійся! А як і слабий, то вже на мою слабість ніякий доктор не порадит. Іди собі з богом.
— Дуже щось пан дивно говорят, — Відповіла арфярка. Міні все таки здаєся, що треба збігати по доктора, аби пану поміг.
— Але дурна, — відказав Єжен, котрому тота щира душа почала надоїдати, — іди собі з богом! Я не слабий, я, по просту... троха.., трошечка... пяний!
VII.
— Ні, ні, ні! — троха не скрикнув Єжен по виході арфярки, — таку муку терпіти, літа цілі, вік цілий терпіти — хотьби й задля якого протесту, — се за много! Се за тяжко на мене! І відки Жан узяв се, що я сильний, енерґічний?.. Ні, я зломаний так, як і він. Дотеперішня неволя отрутою віссалась, у всі нори мого тіла і мого духа. До чого я спосібний?..
Він не міг довше всидіти на місци. Єго роздразнені нерви вимагали руху, — він почав ходити по світлиця. На думку прийшли му знов слова арфярки: не заробила я такої суми! Ось також слово, — думалось йому, — котре доси тисячу раз обивалось о мої вуха пусто, без значіня і змісту, а нині вразило мя так глубоко! Видно, я нині більш роздразнений, то й усе якось беспосереднійше тикає мене! І дармо він старався успокоїтись, — цілий рій гадок і питань, немов пчоли за маткою, налітав в єго голову за тим проклятущим словом: не заробив! Ось і він жив доси, — ну, нехай і так, що жив тілько рік, тілько три неділі, але жив так, як мілійони-мілійони не прожиют на цілім віці і одного дня. Він повними ведрами черпав с повного жерела. Ну, а як, коли, чим він заробив на те? Або от хоть би і єго вуйко. Не кажучи вже про користь громадську, — але кілько шкоди причинив він людім, кілько лиха та недолі, — а прецінь він жиє в богацтві і гордими ногами топче саму тоту громаду, котрої трудом і потом жиє. Щож се такого? Чи справді брехня в тім слові: не заробив? Чи справді він, єго товариші і вся тота «сметанка суспільности», нічо не заробивша в житю, має право жити?
— Ні, ні, ні! опять скрикнув він, — не має права! Чутє справедливости до самого дна бунтуєся протів того. Або звертай на їнчу дорогу, або не жий, — ось що воно каже. А звертати на їнчу дорогу, — ох, де в мене сила, де в мене сила?..
І в тяжкій роспуці він хопився за голову, немов боячись, щоб вона не пукла від надмірного болю, від натовпу страшних думок.
— Найдеся сила, Ґеню, — тілько смілости треба, — раз стати на нову дорогу, не озираючись назад!
Се були слова Тані. Вона весь тот час, тихо плачучи, сиділа в кутику; але тепер, видячи, як страшні, вбиваючі мисли чим раз більше замагают Єжена, чим раз тяжше подавлюют єго духа, вона нараз почула в собі відвагу і силу — підняти єго, на крилах своєї любови винести с пропасти, в котру він очевидячки чим раз глубше валився. Вона встала і зблизилася до Єжена. Як дивно змінилась і похорошіла вона! Який чаруючий румянець палав на єї лици, — яким огнем палали єї очи, яким ніжним а заразом рішучим і сильним чутєм віяло від єї цілої постави! Єжен, переконаний, що всі єго лишили і що він сам находится в світлици, на разі перелякався голосу.
— А ти... ти що ту робиш? — пробубонів він запиняючись та оглядаючи єї трівожним поглядом. Чому не йдеш гет... не втічеш... разом з тамтими? Я гадав, що й ти пішла...
— Міні нікуди йти, — коротко, но твердо відказала Таня.
— Як то нікуди? Світ широкий! А як жилас доси, так чень потрафиш і відтак жити.
— Ні, не потрафю.
— Не потрафиш! Чомуж не потрафиш?
— Що було — минуло, не вернеся. А ти думаєш, що тілько мужчині мож закидати стару стежку, а ставати на нову, — а женщині не мож?
— Але чогож ти ту сидиш? Хіба не знаєш, що за мнов шукают, — що може за хвилю прийдут сюди, возьмут мене?
— А міні що до того? Возьмут тебе, то й мене не лишат.
— Що? — скрикнув зачудуваний Єжен, — ти моглаб іти зо мною... в тюрму?
— І піду! Інакше й не можу.
— Інакше не можеш? А се чому?
— Бо я любю тебе.
— Мене? — повторив Єжен. Хібаж ти забула, хто я, що за чоловік? Хіба ти забула, що я...
— Що ти за чоловік, се я знаю, — відказала Таня. А те, що ти зробив, — ні, що с тобою зробилося, — се мене нічо не обходит. Се діло твоєї совісти і суду. А я ж хіба що ліпше? Хібаж і я не витручена з між люде, не напятнована знаком погорди від усіх, що себе вважают чесними, так само... як і ти тепер?.. Тепер ми рівні!..
При послідних словах мимоволі затрясся єї голос і сльози бризнули з очей.
— О боже, хлипала вона, — що я би дала за то, щоб ми не були рівні!.. Щоб ти стояв так безмірно високо в людскім поважанню, як високо стоїш в моїй любови!..
Єжен став ні в пять ні в девять перед тою простою, но сильною натурою. Йому й на думку не приходило, щоб вона пропаща женщина, котру веселі «товариші» по вибору взяли с собою на гулятику «для вигоди», — щоб вона могла полюбити, тай ще так страстно полюбити його. Були хвилі, коли він почував тиху сімпатію до сеї дівчини, мовчазливої, розумної і зовсім не так надоїдливої, як Маня, — але про любов йому й не снилося, — тай впрочім серед тої ненастанної пяної орґії, якою збігли му послідні три неділі, він напевно і не був спосібний до любови: А про стосунок Тані до Жана він не знав нічо; маломовний Жан ніколи не балакав про свої глубші сердечні тайни. Але як іншим разом Єжен може й не без вдоволення почув би був признанє любовне з уст женщини, то тепер воно тілько засмутило єго тай, правду кажучи, роздразнило троха. Йому хотілось бути самому, а ту — перешкода. І як позбутися єї? — се було одно, про що думав Єжен.
— Але чогож ти хочеш від мене? спитав він.
— Нічого не хочу, лиш при тобі остатися, с тобою все ділити, — була відповідь.
Єжен побачив, що с таким упертим характером годі що врадити без довгої боротьби, — а до того він не мав тепер ні сили ні охоти. Тай що впрочім шкодит, як вона останеся з ним? Нехай остаєся. Воно ще не знати, чи швидко прийде поліція по него, а хоть і прийде, ну, то чень найдеся спосіб...
Отсе все передумав він в короткій хвили, а за той час очи єго пильно слідили Танине лице, немов хотіли з лиця вичитати, відки нараз в тій женщині взялось тілько упертої рішучости та горячої намєтности, котрих він доси в ній не замічав. Він чув, як мимоволі якась тепла струя звільна виринає і лагодить біль в єго нутрі, як оживає чутє, — і се будило в нім досаду. Він напів гнівно сказав: — ну, то лишайся собі, коли хочеш! — і почав ходити по світлици. Нараз почулися ступаня в сінех і Єжен кинувся до дверей, засунув засувку і защепив защіпку, а відтак став на серед світлиці і почав оглядатися, немов шукаючи, як і чим би в разі небеспеченьства боронитися. Таня трівожним поглядом слідила всі єго рухи, а в кінци кинулась до него і міцно обняла го за шию руками.
— Ґеню, серце моє, — ридала вона, — що ти задумуєш робити?
— Дай міні спокій, — відповів Єжен, злехка відпихаючи єї і чинячись чим раз понурійшим, чим більше внутрішна сила тягла го до Тані, — сиди собі тихо та не перешкаджай міні!
— Га, коли я ти перешкаджаю, — відказала Таня, — то волю й зовсім гет іти. Не на тож я просилася бути с тобою, щоб причинювати тобі ще більше прикрости! Добре, нехай і так буде!
І плачучи, вона почала збиратися до відходу, Єжен стояв мовчачи і дивився на ню. Вкінци не витерпів, підійшов до неї і, взявши ї за руки та дивячись їй у очи, сказав:
— Таню, — стій, не відходи ще від мене! Побудь зо мною!
— По що я буду с тобою, коли я тобі завада?
— Ні, — побудь! беж-хто знає, — може послідний мій вечір! По що кінчити його в смутку та грижи?
— Чому послідний, Ґеню? Чому послідний? Схоти лишень, сміло ступи на нову дорогу! Адже в тюрмі не вік сидіти, а відтак...
— Ех, не згадуй о тім, — перебив єї Єжен. Се не для мене бесіда! Для мене нема ніякого «відтак». Лиш тепер ще, послідні хвилі, я хочу бути щасливим, а що далі буде, — до того міні й діла нема! Чуєш, Таню, — ані слова про будуще! Лиш «тепер» наше, — а більше ми й не знаймо нічого!..
VIII.
Вже було близько півночи. В готелю все поснуло і утишилось. В Єженовій світлици погасли свічки, тілько на середині одна лямпа розливала непевне, меркотяче світло, Єжен і Таня сиділи на софі. Про сон і не думало нікотре, а й бесіда не вязалась між ними, — внутрішнє зрушінє та непевність перемагали все. Єжен трівожним ухом ловив усякий шелест, замираючий дзенькіт фякерских дзвінків, що пробігали сніжними улицями. За кождим наближенєм дзвінка він здригав та блід і аж тоді віддихав свободнійше, коли дзвінок віддалювався і замирав у нічній темряві.
— Ґеню, — говорила Таня обіймаючи єго, — роскажи міні, що довело тебе до сего... поганого діла? Я дивлюсь на тебе і віритись міні не хоче, щоб се було можливе. А прецінь... сам ти кажеш!..
Лице Єжена посумніло.
— Що тобі росказувати. Се історія цілого мого житя, цілої моєї нещасної молодости, а споминати єї тепер — бррр! аж мороз проймає!
— Роскажи Ґеню, — тобі полекшає, побачиш!
— Полекшає, — я знаю, — та тілько не через оповіданє! Ну, та впрочім, нехай і так, — роскажу, що зможу, — швидше час піде, швидше скінчится!..
— Ей, Ґеню, Ґеню, — що се ти говориш? сказала з закидом Таня.
— Ну, вже що говорю, то говорю, — відказав Єжен понуро. Слухай же моєї повісти. Я сирота, не зазнав ні вітця ні матери. Ще, маленьким узяв мя вуйко по смерти родичів до себе, на вихованє. Він був вдовець, бездітний. Рід єго давний, маґнацький, хоть значно підупав за послідних часів, так що вуйко з усіх давних дібр мав тілько два села. Доки була панщина, він жив у селі і займався ґосподаркою. Звісна річ, — тоді се була не велика штука, бо робучі руки були дармі. Тай ще с тих робучих рук була й друга вигода: на них міг безкарно виливатися весь панський лицарський, войовничий дух, — вони були німим, послушним і страждущим громозводом усіх панських примх, забагів та намєтностей. А у мого вуйка за давних часів усеї тої громовини було богато, — і довгі ще літа опісля слуги наші шептом та с трівожними озирками росказували міні страшні повісти про єго лютість, самоволю та нелюдскість в поступованю с панщизняками. Я дрожав і плакав, слухаючи тих повістей, і моя дитиняча уява сплітала мимоволі стать вуйка з усіми найстрашнійшими казочними потворами: вуйко був для мене: вовкулакою і опирем, висисаючим кров людську, і зелізним вовком, гонячим ненастанно за невинного жертвою своєї лютости.
Єжен зупинився на хвилю, слухаючи голосу дзвінків на улици, а коли ті втихли, говорив далі.
— Коли знесено панщину — росказували міні слуги. — то вуйко трохи не сказився. Тижнями цілими сидів у своїх покоях, не показуючись на світ, кленучи всіх і вся. Він відтак не міг уже вийти в поле, не міг поглянути на село, на хати без найбільшого обуреня, без проклять. Швидко опісля він продав свої села якомусь Німцеви, купив дім у Львові і перенісся туди жити. Там пройшли й мої молоді літа в тій камінній, понурій кліти, що й доси ми видаєсь страшнійшою і понурійшою від гробу!..
— Чи любив мене мій вуйко, — сего не знаю. Но як і любив, то тота любов мусіла бути дуже глубоко і недоступно схована в єго души, бо я ніколи не міг дослідити ані найменчого єї проблиску. Вуйко держав мене в вічнім страсі, в вічній погрозі. Строгі єго приписи реґулювали моє житє так, як накручений годинник. Найменче переступленє тих приписів каралось остро і беззглядно. Я в кінци привик — ні в чім не мати своєї волі і у всім покладатися на приписи. А між тим учителі, котрим вуйко повіряв моє образованє — все з додатком, щоб образувати мене по щиропольски — тілько й знали діла, що розводили передо мнов славну польску минувшість, росхвалювали лицарські діла та вдалий характер шляхти, описували буйне, свобідне і самовільне житє тої шляхти і через те в моїй придавленій, карловатій души родили якесь горячкове, хоробливе бажанє руху, широкого розмаху та буйного, гулящого житя, котрим блискотіла передомною «славна» давнина. Те, що мене вчено, стояло в різкім противенстві до моєї дійсности і те противенство різало мою душу, мучило мене і до решти ослаблювало та ломало мою волю. Я ріс, мов та трава в пивници. Рік за роком минав, а я лазив по світі, мов той слизняк, тихо, безслідно, в вічнім страсі перед вуйком, котрий остро заборонив міні товаришувати с ким небудь або читати що окрім шкільних книжок та Скарги «Źywot-ів Swiętyh».
— Га, що се? — скрикнув він нараз, — міні чулося, що дзвінок наближавсь сюди, а ось нараз він стих!
Єжен замітно дрожав і слухав. Дзвінок мовчав лиш секунду, — швидко він знов заголосив своїм жалібним тоном, що приглушено доносився до світлиці крізь снігову метіль та замерзлі шиби вікон.
— Е, се нічо, – відказала вспокоюючи Таня. Вітер повінув в противний бік і на хвильку не мож було чути дзвінка. Говори далі! Ах, що за страшне, що за сумне житє мусів ти пережити, мій бідний Ґеню! Та вже певно, що чоловік с таким серцем, як ти, без крайного дотиску не піде на таке діло!
— Що житє, — сказав він. — Хібаж те нужденне веґетованє мож назвати житєм?.. Я ріс тай годі. Прийшла пора, коли почала кров будитися, коли душа забажала сильнійше, — а пута оставали все одні. Я зразу почув нудь, пересиченє, обридженє до всего. Я почав занедбувати науки і ніякі кари, ніякі грозьби ані лайки не могли мя спонукати до ліпших поступів. Вуйко весь час держав мя над книжками, сам сидів надомною, пантруючи, щоб я й хвилини не тратив на боки; я бубнив раз у раз лекції, але пробубнивши кілька, кільканайцять годин, я все таки не тямив ні однісінького слова. С тяжкою бідою я скінчив ґімназію і вступив на університет. Я вийшов з ґімназії такоюж дитиною, як і вступив до неї десять літ назад. А ту нараз я опинився в їншім світі. Тісні рамки вуйкової дісціпліни тут уже мусіли пирснути, хоть і як вуйко зразу намагався держати мене в них і далі. Я познакомився з Жаном... Але чуй, — що се за гомін на подвірю?
— Е, се певно прислуга гомонит.
— Прислуга, кажеш?.. Ну, так, певно прислуга, — вговорював сам в себе Єжен, але мимоволі дрожав чим раз дужше. Отже слухай! Я познакомився з Жаном. З давно-шляхецкого дому... богато родичів... вуйко не мав нічо протів того. Але він перший потяг мене на ту споховатість, по котрій я скотився в пропасть. Естетик... ідеали, красота... (Єжен дрожав чим раз дужше, віддих єго ставався неправильний, бесіда уривана)... живі ідеали. Моя довго здержувана жадоба нараз прорвалася, мов ревуча филя прориває греблю... Я кинувся на сліпо в вир. Вуйкові грозьби, лайки і кари, — все те шуміло тепер перед моїми ухами, не лишаючи ніякого сліду, як колись примусові лекції. Далі вуйко почав замикати мене. Я дерся по стінах, кричав, а в кінци почав попадати в конвульсії. Се знов вивело мене на волю. Я пізнався в Сімоном, такимже паничем, тілько їншої, практичної вдачі. Той доконав мене, довів до... Ах, що се, чуєш? Ідут, ідут горі сходами! Се за мною, се по мене!., скрикнув Єжен.
— Не бійся, Ґеню, — сказала Таня, хоть і сама поблідла та задрожала всім тілом. Смілости, соколе мій! Що має бути, те й станеся!
— Так, так, — те й станеся, правду кажеш! бубонів Єжен, притискаючись до неї мов дитина і обіймаючи єї дрожачими раменами. Ось вони, вже ту, на коритари... зближаются сюди... Га, стукают!
Вони зірвалися обоє. Стук до дверей немов грім затряс усіми їх нервами. Стук повторився.
— Ах, Таню, — двері замкнені, — відомкни, серце!
Таня звільна підійшла до дверей і тремтячими руками почала відсувати засувки та защіпки. Стуканє роздалось третий раз, ще голоснійше. Нетерпливі голоси загомоніли за дверми.
— Прошу, — ледви чутно сказала вкінци Таня, отвираючи двері. Товпа поліціянів, с комісарем попереду, ввалила до світлиці, з зачудуванєм позираючи на Таню.
— Чи ту пан Єжен Т.?
— Ту, — відповіла Таня.
— Певно десь вийшов? — спитав с сумнівом комісар, не видячи Єжена в світлици. Чи може спит?
— Що? — скрикнула Таня, обертаючись і бистро озираючи кімнату; страшна догадка, мов блискавка, сарахнула в єї голові і в тій хвили с проразливим криком болю вона впала омліла на руки переляканих поліціянів.
Крім неї не було в світлици нікого, тілько через отворене вікно садив вітер клубами холоду та широкими пластами снігу.
Березів, Серпень 1880.
______________
*В рукоп. хвилько.
* В рукоп. вони.
* Сцени щирого старопольсвого самодурства справді підняті Вінкентієм Полем трохи не до ідеалу. Читай н. пр. Pamiętnik Benedykta Winnickiego, с котрого найвидатнійший уступ поміщено навіть в читанці для низшої ґімназії, запевно, щоб дати гарний примір будущим шляхтичам. Порівняй уступи поем „ Hetmańskie pacholę” тогож, „Psalmy przyszłości", „Przedświt" Красіньского.—Прим. авт.
26.11.1928