Основи суспільности (1894)

[Житє і слово, 1894, т.1, кн.1–3, с.1 –12, 165–182, 340– 349; т.2, кн.4–6, с.44–60, 238–251, 364–379; 1895, т.3, кн.1–3, с.77–98, 236–249, 401–415; т.4, кн.4–5, с.47–67, 249–260]

 

(Повість із сучасного житя.)

 

Часть перша.

 

I.

 

Пані Олімпіі Торській мусіло щось страшне приснити ся. Вона напруго кинула ся в ліжку, затрепала ногами мов підстрілений птах, розмахнула рутами мов потопаючий, і вдаривши ся одною рукою о деревяну побічинцю ліжка, закричала крізь сон:

 

— Ратуйте ! Ратуйте !

 

В тій хвиля збудила ся і прожогом сіла на ліжку. Широко розкриті очи блудили в пітьмі, що панувала у єі покою. В грудях живо трепало ся серце. Дихала швидко і важко, по цілому тілі пробігала дрож. Рука судорожно стискала ріг нічного столика, що стояв зараз обік ліжка. Сонна ще, ледво розбуркана думка не могла від разу похопити ся і мов птиця під градовою хмарою метала ся і била ся між якоюсь темною трівогою а невиразною ще певністю, що все пережите перед хвилею був сон, а не ява.

 

— Господи переміни і заступи! Во імя Отца і Сина і святого Духа, амінь! — прошептала вона, хрестячись усе ще тремтячою рукою. — Як я перелякала ся! Як страшно, Господи! А то тілько сон був! Та який сон! Ще й доси трясу ся. Тьфу, щезай маро !

 

І вона ще раз перехрестила ся і почала шептати молитву. Та молитва не вспокоювала єі. Широко витріщеними очима вона силувала ся просверлити пітьму, найти вікно, визирнути на світ, де певно вже мусіло свитати. Та вікно — одиноке вікно в єі спальни — було завішене килимком і не пропускало ані промінчика світла. Пані Олімпія перервала молитву на пів слові і проворкотіла гнівно:

 

— Ах, опять отой килимок ! Господи, додай міні терпливости з отсею поганю!

 

І вона здушеним ще, півсонним голосом силувала ся крикнути:

 

— Параско! Параско !

 

Та голос завмирав у єі горлі. Чи то тому, що спала горілиць зо звішеною в низ головою, чи під впливом сонноі змори кров єі бухала ще сильно до голови і захапувала дух у груди, а се ще збільшувало єі глуху трівогу.

 

— Ні, не можу! Не добуджу ся єі! — в розпуці прошептала пані. — Он як сопе! Нелюди! замучать вони мене своім непослухом!

 

І гнівно зціпивши зуби пані Олімпія добру хвилю сиділа на ліжку, обома руками стискаючи з боків своі груди, щоби прискорити диханє, і прислухуючи ся рівномірному, здоровому сапаню Параски. Ота Параска, то була молода, вісімнадцятилітна служниця, покоівка пані Олімпіі. Від двох місяців, від коли у пані почали ся припадки сонноі змори і приливу крови до мізку, Параска мусіла спати разом з нею в єі спальни. Пані в таких припадках почувала страшенну трівогу, кричала і кидалась, і тілько присутність другоі людини могла єі вспокоіти. Та Парасці, занятій увесь день роботою в покоях та в кухні, дуже не до вподоби була ота нічна сторожа коло вередливоі пані. Вона й сама бояла ся єі сонних криків і воліла-б була супокійно спати в кухні або в гардеробі. А до того пані звикла була будити ся дуже вчасно, і в таких разах, звісно, першу розбуркувала Параску. Так ось вона взяла ся на спосіб. Що вечера, коли пані засне, вона завішувала вікно килимком і щільно затикала з боків шматами, щоби ранішнє промінє не продирало ся до спальні, міркуючи, що в такім разі пані хоч коли-не-коли проспить довше, значить ся, і йій можна буде довше поспати. І даремно пані Олімпія гнівала ся і сварила на неі. Параска з упором властивим тупій та лінивій натурі не покидала свого звичаю і тим доводила паню до розпуки, тим більше, що гробова пітьма в спальни в разі єі припадків іще збільшувала єі трівогу.

 

— Параско! — не то кричить, не то шепотить пані. — Встань! Відслони вікно!

 

Та Параска і не думає встати. Вона спить на земли, на сіннику, без подушки, поклавши тілько якесь шматє під голову та накривши ся грубою веретою. Рівномірно роздає ся єі здорове сапанє; видно, що сон єі твердий та спокійний і що можна б єі й на поле винести, а вона б не збудила ся. Отой твердий, здоровий сон дівчини почав звільна вспокоювати й паню Олімпію. Вона зовсім прийшла до себе і знов лягла на ліжко та накрила ся колдрою, хоч у спальни було тепло, аж душно. Та зо сну вона зовсім вибила ся. Уява збентежена сонною зморою почала насувати йій на ум усіляке страхіттє. Спершу в єі голові мигнула думка: а нуж який злодіяка закрав ся до сіней, повзе до єі спальні. Та ні! Що він у неі візьме? Правда, двері від спальні не зовсім щільно замикають ся, в сінешних також замок попсований. Та се пусте! Параска, лежачи тутже перед дверми спальні, притискає йіх мов здорова колода: коли б хто хтів нічю війти до спальні, то конче мусів би збудити Параску.

 

Прогнавши думку про злодійський напад, пані Олімпія обернула свою увагу на інші тони, що доносили ся до неі з надвору. Під церквою вартівник закричав „Осторожне з огнем!“ Чути навіть, як опісля закашляв ся и почупкав чобітьми, йдучи довкола церкви, щоб опісля знов лягти на соломі під дзвінницею. В курнику запіяв когут, а за ним обізвали ся й другі геть там у селі. В саді і в старій липовій аллеі, що по за садом тягла ся аж до річки, лящали соловіі; один із них прилетів навіть під вікно спальні і засівши в густім жасміновім корчі, виводив дзвінко, мов приговорював людською мовою:

 

— Патиком! патиком ! патиком! Там тріс! Там тріс! Туррр! Схаменись ! Схаменись!

 

Пані Олімпіі мов мурашки по за спиною забігали. Пташина не переставала лящати, дразнила єі. Чим більше вона зосереджувала свій слух на тім, щоб розібрати, як саме щебече соловій, тим виразнійше причувались йій оті дивоглядні слова. І вони знов навіяли на неі те чутє холодноі трівоги, яке лишило ся було по єі сні. І разом з тим йій живо став перед очима й сон, усі ті огидливі картини, що від двох місяців не переставали єі мучити, мов гадюки висисаючи живу кров із єі серця.

 

Йій снилось, що вона була молоденькою дівчиною. Цвитуча мов рожа, в рожевім убраню, вона рожево глядить на світ. Усе йій усміхає ся, усе єі пестить, усе любуєся нею. І сонце і цвіти і повітрє і люде. Молодіж липне до неі, паничі з найчільнійших родин у краю роєм крутять ся довкола неі. Молодечі лиця, то круглі то подовгасті, облиті здоровим румянцем то сантіментальною блідістю, з чорнявими, пещеними вусиками і без них, з очима то огнисто блискучими, то немов увядаючими від горячого чутя, хмарою носять ся довкола неі, мов лиця ангеликів довкола Сикстинськоі Мадонни. І не диво! Вона молода, вродлива, дочка графа Лісовицького, властивця обширних маєтностей і великих капіталів, — значить, хоч не одиначка, то все таки одна з перших великопанських партій у краю. І вона знає се і ходить гордо, холодно, насмішливо серед тоі хмари лиць, під градом палких, закоханих поглядів, серед шепоту подиву та здавлюваного бажаня. Йій люба ота душна атмосфера подиву, зависти та бажаня, але єі не тягне ані до одного з тих лиць, ані до одноі з тих гнучких та елегантних фігур у фраках, ціліндрах і глянсованих рукавичках.

 

Сонна змора тягне єі з блискучого та запахучого світа салонів, балів та компліментів у невеличку, чистеньку и тепленьку кімнатку в обширних офіцинах, що від двора єі батька вибігли геть геть у сад, немов сховали ся під розлогими липами. Там живе учитель єі братів, молодий студент філософіі Нестор Деревацкий. Що тягне єі туди, до єго покою, до світлички, в котрій він для графських синів та дочок устроів імпровізовану школу, обвішану мапами і рисункуми, з таблицею до писаня, з мяхкими кріслами в ряд уставленими перед масівним дубовим столом замісць шкільноі лави? Що тягне туди панну Олімпію, котроі едукація вже скінчена і котра не має обовязку, так як єі молодші брати і сестри, нудити ся над книжкою та скриптурами?

 

Вона й сама не знає, що єі туди тягне. Нестор, молодий чоловік літ 28, не то що некрасивий, а так собі, непоганий, та й нічим особливим не визначує ся. По верха судячи ані не рівняти єго до тих молодих елегантів, що окружають панну Олімпію. Тілько в устах єго, в мові сидять могучі чари. Пані Олімпія ще й нині тямить, що з разу довгий час вона не звертала ніякоі уваги на домашнього вчителя. Хоч він щодень обідав при спільнім столі з усею графською сімєю, вона ніколи не вимовила до него й слова; він був мов малесенька мушка, котрій вільно літати серед проміня єі світла, та котроі вона не добачала. Аж раз брати затягли єі на лекцію пана Нестора. Вона слухала з разу рівнодушно, потім чим раз цікавійше, розговорила ся по лекціі з Нестором і відкрила в єго словах якусь дивну мельодійність. Від тоді почала частійше ходити на лекціі, заявивши матери, що яко старша хоче пильнувати, щоб молодші брати і сестри вчили ся пильно і слухали вчителя. Та йіх не треба було пильнувати, і панна Олімпія пильнувала зовсім чого іншого!

 

Як се сталося, що вони полюбили ся з Нестором? Хто перший сказав слово, хто і яким способом виявив чутє, що запалило серця обоіх молодих людей? Пані Олімпія і доси сего не тямить і тоді не тямила. Тямить тілько, що цілі два місяці ходила мов сама не своя, мов потонувши з головою в якімось рожевім тумані. Се були найкрасші дні єі житя. Чом вони минули? а коли вже мусіли минути, то чом хоч троха довше не трівали?

 

Найменший братик Стасьо підслухав єі любовне воркуванє з Нестором і розповів єго матери, а мати передала батькови. Ані мати ані батько не мовили Олімпіі ані слова, не сказали нічого й учителеви, тілько коли Олімпія на другий день прийшла до знайомоі офіцини, застала двері замкнені а офіцину порошною. Старий садівник Яків сказав йій, що пана Нестора нині досвіта спакували, сквитували, посадили на бричку і відвезли на дворець зелізноі дороги. Пані Олімпія тямить и доси ті гіркі, сердечні сльози, що проливала сховавши ся в густі корчі парку по вислуханю сеі вісти. Але і вона так само як єі родичі ані словечка не сказала нікому про свою любов, ані одною слезиною, ані одним спомином не виявила єі перед ніким із домашніх. Німо і глухо поховала своє чутє на дні серця, залила слізми і присипала пилом забутя. Була ще молоденькою дівчиною, та все таки знала, що графській доньці іменно так треба зробити, коли йій трафило ся таке нещастє полюбити плебея.

 

Сонна змора тягне єі кудись від тих картин, кудись, де холодно, темно, вохко. Немов вона входить у якийсь безконечно довгий корідор, погано освічений і давно-давно не провітрюваний. Сперте повітрє каменем налягає на єі груди. Дрож проходить по тілі, а єі рука стискає щось таке холодне, слизьке та огидливе... Ох, та се рука єі судженого, графа Торського, що товаришував ще з єі батьком за єго молодих часів, а розтративши по європейських столицях та ігорних місцях силу, молодість, здоровлє і маєток, вернув до краю, щоб ратувати останки надшарпаноі фортуни. Побачивши єі, молоду, вродливу і посажну панночку, дочку свого приятеля, він зараз поміркував, що з усіх можливих фінансових спекуляцій ся буде мабуть чи не найліпша, і зараз же приступив до діла.....

 

Сонна змора все далі і далі, все глубше і глубше тягне паню Олімпію по дебрах єі холодного та непривітного арістократичного житя. Ось вона графиня Торська. З батьківського дому вибирає ся з мужем у подорож послюбну до Італіі. Та обоє дойіздять тілько до Монако і тут муж єі програє більшу половину єі посагу. Мов важкі дожджові хмари висять над душею пані Олімпіі спогади єі медових місяців, прожитих з графом. Сцени, сльози, розпука... Вони вертають домів, граф грозить, що продасть остатнє село, яке єму лишило ся з єго родових маєтків — отсі самі Торки, в котрих суджено було пані Олімпіі прожити решту віку. І хто знає, чи не був би й виконав своєі погрози, бо до Монако тягло єго далеко дужше, ніж до молодоі та вродливоі жінки, що побіч єго спальні в пишнім будуарі, обвішанім коврами й зеркалами та наповненім пахощами проплакувала дні й ночі. Та вийшло не так, як графови думало ся. Після одноі дуже бурливоі сцени зі своіми вірителями він впав у таку лютість, що дістав удару апоплексіі. Єму поразило руки й ноги, так що не міг рушити ся з місця, не міг ложки до рота піднести. І з гулящого джентльмена, картяря, пяниці та вівера, разом зробила ся безпомочна дитина, котру треба було одягати, годувати, возити на возику, класти на ліжко і знов піднимати, а котра за все те відплачувала ся тілько цінічними жартами, лайкою та проклятями.

 

Сонна змора без милосердя затоплює паню Олімпію в те страшенне ледяне море, в ту безодню муки, гризоти, пониженя і сердечного горя, що вона перейшла від того часу. Для неі почало ся житє, о якім йій перед сим і в сні не снило ся, і в казках не чуло ся. Хорий граф тиранив єі без милосердя, ломав сістематично всі єі вподобаня і привички, єі волю і єі душу. Той полу-труп, безсильний і безпомічний, власне через свою слабість зробив ся єі найлютійшим катом. І коли б хоч іскорку співчутя, хоч крапелиночку любови, признаня і тепла мав він для неі! Ні, тілько цінічні жарти, наруги і шпиганя, від котрих уся кров у ній ледом стинала ся. І чим покірнійше вона гнула ся, чим пильнійше служила єму, тим гіршим, капризнійшим робив ся той сорок-пять-літній старець і в очах єго на єі вид блискали зловіщі іскри ненависти. За що він ненавидів єі? Що вона єму злого зробила? Вона ніколи не питала єго об тім. Єі серце замкло ся до него ще від часу побуту в Монако, і не відімкло ся вже ніколи.

 

А тимчасом здоровіє графа значно поправилось. Правда, поражені руки й ноги ніколи вже не прийшли до здоровля, та за те жолудок поздоровшав. Безпомочність змусила графа до правильного житя, до дієти. Він не міг тепер пити ані грати в карти, мусів йісти те що єму давали і коли давали, і се вийшло єму на добре. Почув апетит, найідав ся в смак, спав спокійно і твердо, як ніколи перед тим, на щоках єго почав виступати румянець, навіть передчасно вилисіла голова зачала вкривати ся новим пухом. Граф відмолодів. Про смерть і не думав і дякував Богу, що не дав єму продати Торок. Був се, будь що будь, гарний маєточок, зложений з двох фільварків, що обіймали поверх тисячу моргів вірно́го поля і сіножати, а надто дві тисячі моргів старого соснового ліса. За тих кілька літ, що граф лежав хорий, не йіздив нікуди, не програвав і не гайнував, маєток під управою совісного управителя очистив ся від довгів і давав такий дохід, що граф міг жити по панськи і ще й відкладати дещо про чорну годину. Признати треба, що велика в тім була заслуга графині. Вона доглядала господарства, контролювала управителя і других офіціалістів, укладала весь господарський бюджет і гроші держала в своіх руках. В тій роботі, находила хоч в части осолоду після тих мук, які день у день приносило йій спільне житє з графом.

 

Сонна змора мов кліщами здавлює серце пані Олімпіі, приводячи йій на память цінічні та безсердечні насміхи та наруги графа.

 

— Скучно вам, графине, зо мною калікою панькатись правда?

 

— Скучно, — каже вона, дивлячись у інший бік.

 

— Ви б Богу помолили ся, щоб мене чим скорше зібрав із сего світа.

 

— Молюсь.

 

— Добре робите. Я б менше мучив ся, — додає він з йідким насміхом, — а ви б за муж вийшли, правда? Ну, скажіть по щирости, маєте вже на думці кавалєра, за котрого б ви вийшли?

 

— Маю! — говорить вона затискаючи зуби, з запеклою злобою в серці.

 

— Се дуже гарно! — іронічно цідить граф. — Тілько ось що лихо! Не дуже мабуть ваша молитва щира, бо я чую ся здоровійшим. Може б вам, графине, діточок хотіло ся?

 

Сльози бризьками бризькають з єі очей, але вона зціплює зуби і не дає по собі пізнати тоі пекельноі муки, яку йій завдає єі заслюблений мучитель. Мовчить відвернувши ся, а граф далі торочить:

 

— Отаке малесеньке, рожевеньке, гарненьке дитятко — чудо, що за люба розривка була б для вас! Трепалось би, сміялось би, далі й лазити б почало. А, графине, чогож ви мовчите? Правду я говорю?

 

— Правду.

 

— То то й є. Та щож, біда моя, графине, я слабий! я немічний каліка, не можу сповнити свого обовязку. Терпіть, графине, чень Бог і над вами змилуєсь!

 

Пані Олімпія дуже добре розуміла кроваву наругу над собою в тих словах. Служниці, що мусіли день і ніч пильнувати графа і ночувати при нім, одна за одною приводили дітей, котрі й ховались при дворі як байстрята. Графиня добре знала, чиі се діти, гляділа на них з ненавистю, та все таки не прогонювала йіх зо двора, немов почувала якусь дивну пільгу глядіти день у день на ті докази невірности свого мужа, поштуркувати йіх, обходити ся з ними, з графською кровю, як зо щенятами та смітєм і знати, що й на будуще жде йіх житє щенят та роль смітя в суспільности. Куди, куди поділа ся рожева, запахуща атмосфера невинности, серед якоі жила вона при батькови!

 

Сонна змора мов невмолимий кат шарпає і рве єі далі, ще глубше в безодню, в непролазну пітьму і гниль і чад.

 

— Милосердя! — просить вона. — Чи не досить міні сего пекла ? Чи не досить я перетерпіла?

 

— Ні — говорить твердий, невмолимий голос. — Ще в твоім серці один закуток цілий, не переранений, чистий, не заплюгавлений! Покажи єго сюди! Давай до моіх рук!

 

І знов нові картини. В хвили, коли горе єі доходило до краю, коли йій вдавало ся, що ось-ось одуріє, явило ся щось мов полекша, мов проблиск надіі, мов ясна поляна серед темноі пущі. Явив ся він, Нестор, про котрого вона не чувала й не цікавила ся чути від часу, як бачила єго в імпровізованій домашній школі у свого батька, перед двадцятьма літами. Дивна іронія долі! Він явив ся йій таким, яким вона ніколи не надіяла ся єго побачити. Єго поява і притягала і відтручувала єі, збуджувала рівночасно пошану і обридженє. Він явив ся попом, але попом здичілим, диваком та відлюдком, що довгі літа жив у горах, з далека від усякого цівілізованого товариства, від духових інтересів. Мов жива стає ще тепер перед нею єго постать, згорблена та похилена, придавлена передчасною старістю. Єго очи, колись такі палкі, такі ясні і блискучі, з котрих так і говорив світлий ум, так і ясніла щирість та доброта, тепер погасли, запали ся глубоко і бігали в ямках мов сполохані. Чари єго бесіди щезли без сліду: на першій візиті у дворі він раз у раз путав ся в словах, гикав ся, уривав на половині реченя, так що граф по єго виході з звичайним своім цінізмом сказав:

 

— То якийсь ідіот. Сему треба дати презенту!

 

А прецінь він при всім тім був священником. Єго духовний стан домагав ся від неі пошани, і вона була вихована в занадто побожних традиціях, щоб відмовити єму тоі пошани. Та се не все. Швидко вона з уст самого о. Нестора розвідала історію єго житя — не так може розвідала, як доміркувала ся єі з єго уриваних та безладних оповідань. І ся історія ще більше зблизила єі до него. Аджеж се через неі дійшов він до того стану! Вона, хоч і не самовільно, була причиною єго зруйнованого житя, розбитих надій. О, пані Олімпія тепер добре вміла відчути ту важку та сумовиту історія бідного здичілого попа!

 

Полюбивши єі і стративши всяку надію позискати єі руку, Нестор покинув філософію, вступив до семінаріі і висвятив ся в целібаті. Саме тоді почув, що вона вийшла замуж. Власти духовні полюбили єго; був спосібний, покірливий, працьовитий. Єму всміхала ся висока каріера єрархічпа, та серце єго боліло, не давало єму забути втраченого щастя. Швидко дізнав ся про сумну долю своєі улюбленоі, про слабість графа, хоч, звісно, і думкою здумати не міг собі всеі тоі безодні горя, яка придавлювала єі душу. Він любив єі щиро і кожда звістка про неі, зла чи добра, ранила єго душу, на довгі дні відбирала єму спокій, робила єго неспосібним до праці, до думаня. І він постановив собі перебороти себе. Пішов на катихиту до народних шкіл, в однім невеличкім та глухім місточку, щоб бути далеко від неі, не чути про неі. Та спокій і тут не був тривкий. То через газети, то через усяких прийізжих людей він хоч в ряди-годи чував про неі. А чим рідше доходили вісти, тим важкійшим тягаром падали на душу о. Нестора, тим довше мучили єго. І він забажав ще далі втекти від світа, здичіти зовсім. Попросив ся на парафію до одного з найглухійших гірських закутків. Десять літ прожив там безвихідно, без газет, без переписки з ким небудь, занятий обовязками свого стану та важкою боротьбою за шматок хліба. Парафія була маленька, вбога, з народа прихід був дуже мізерний, треба було заняти ся господарством, тяжкою, мужицькою працею. О. Нестор пірнув з головою в те море буденних клопотів та заходів: орав і сіяв, плекав худобу, гонив воли на продаж, збирав сіно, торгував вівсом і бриндзею, заводив у горах нові роди картоплі, був і рільником і садівником і пасічником. Та все таки серце єго не могло вспокоітись. Рана була надто глубока, і хоч загоіла ся з верха, то полишила по собі важку меланхолію, огірченє і вічне невдоволенє. О. Нестор ніколи не переставав відчувати того, що він змарнований чоловік, що з него не те могло бути. Він сповнював своі обовязки, робив навіть більше, та все якось механічно, сердито; видно було, що всі єго поступки йшли не з любови, а з погорди до людей. І не диво, що хоч він не кривдив своіх парафіян, та вони все таки не любили єго, немов жахали ся того холоду, що сидів у єго серці і віяв від него довкола.

 

По кількох літах побуту в тім гірськім гнізді о. Нестор сильно змінив ся. Постарів, згорбив ся, зробив ся зовсім непривітний і неговіркий. Зверхний єго вигляд був занедбаний, одежа вбога і дуже часто не чищена. В селі говорили, що він скупий, ба й єго власні слуги жалували ся, що кормить йіх погано. Єму вдало ся кілька разів дуже користно продати випасені воли. Більші суми грошей, що найшли ся в єго руках, почали звільна розпалювати єго жадобу. Серце, що не находило людей, до котрих би могло привязати ся, почало помаленьку привязувати ся до грошей. О. Нестор з разу і не спостеріг ся. Єму здавало ся, що він не вибігає з границь господарськоі ощадності, коли тимчасом душа єго чим раз глубше всисала ся в нову страсть до складаня і громадженя грошей, а ум єго, колись так ясний і бистрий, почав дрібніти і затіснювати ся під впливом тоі нещасноі страсти.

 

Спамятав ся о. Нестор аж тоді, коли було за пізно, коли запримітив, що єго нова страсть пожерла єго старі спомини і старі терпіня. Пристрастивши ся до збираня грошей, він забув про Олімпію, а хоч інколи й згадував про неі, то вже не так, як уперед. Вона являла ся: єму мов якась далека, бліда тінь, котра нічого вже не ворушила в єго душі. І от коли по довгих літах, переглядаючи „Епархіяльні відомости“ побачив, що опорожнена парафія Торки, де жила єго давнішня улюблена, в серці єго не обізвав ся ніякий голос, а тілько в умі почали метати ся цифри більших доходів: число моргів грунту парафіяльного, богатший народ, близькість значного відпустового місця. Він подав ся на ту парафію і одержав єі.

 

В пані Олімпіі ще й тепер мороз переходить по тілі, коли нагадає свою першу стрічу зі своім давнім коханєм. Вона тоді була ще релігійна і попівська ряса сама по собі збуджувала в ній чутє пошани. Але сей дикар, сей немова, що на кождім слові гикав ся, путав ся, що й одного реченя не вмів сказати до ладу, що говорив тілько про збіжє, картоплю та худобу — не вже се той самий Нестор, що колись разом з нею літав у рожевий світ ідеалу? Правда, вона аж надто добре знала, які страшні зміни поробило з нею вороже житє, та все таки йій бажалось би, щоб хоч він явив ся перед нею сильний, ясний та повний співчутя. Йій так хотіло ся, так треба було оперти ся о когось, хоч хвилечку свобідно відітхнути, хоч на момент забути про те пекло, в котрім плили єі дні й ночи. А ся нещасна руіна в попівській рясі збуджувала радше почутє жалю а то й відрази, ніж те почутє, якого йій було треба. Та ні! З сеі руіни все таки блиснув огонь. Не ясний поломінь, що світить і гріє і промінистими хвилями ширить довкола себе вдоволенє, супокій, щастє. Блиснуло понуре миготінє жевріючого під попелом вугля, що пече і пожари розводить, що прогризає і нівечить усе, до чого доторкнеть ся. І до неі доторкнуло ся те вуглє, розранило остатній неткнутий доси куточок єі серця.

 

Вона рідко видала о. Нестора, котрий занятий був своім господарством і своєю парафією. Та раз якось, ідучи зо двора на фільварок, зустріла єго на леваді, що зеленою скатертю простирала ся між двірською липовою аллеєю а супротилежним узгірєм, на котрім находив ся фільварок, а обік него також попівське поле. Зустріли ся, о. Нестор поклонив ся графині низенько і якийсь час ішов мовчки, немов заляканий сусідством графині. Вона сама розпочала розмову, спершу про господарство. Розпитувала о. Нестора, як єму подобаєся нова парафія, як жилось єму в горах? Він помалу оживив ся. Набуте в горах здичінє троха вже відпало від него. Нараз графиня закинула розмову на ту тему, котроі видимо найбільше бояв ся о. Нестор.

 

— А ви тямите, отче, свій побут у Горилісах ?

 

Він заметушив ся. Палиця випала з єго руки і він швидко схилив ся, щоби підняти єі. Графиня зупинила ся і пильно, на вид спокійно вдивляла ся в него.

 

— Ясне — ве-ве — вельможна графиня.... — пролепотів він, блукаючи очима, щоб не зустріти ся з єі поглядом.

 

— Ви вже мабуть навіть забули, як мене по імю зовуть! — сказала вона зовсім спокійно і ніби жартовливо.

 

О. Нестор разом перестав метушити ся і витріщив на неі своі чорні колись, тепер значно вже вицвівші очи. І разом в єго зачерствілому серці отворила ся давня, здавалось, зовсім загоєна і мохом поросла рана. І він заговорив, з разу з трудом, путаючись та гикаючись, але чим далі, тим плавнійше і смілійше.

 

— Ясне ве... ве... вельможна графине! Зволите жа... жартувати! Насміхати ся наді мною! І не по правді! Я не забув те... те, що памятаю. Та по що се? Думаєте, я мало терпів? Адже через вас... усе покинув! Надію щастя родинного... І каріеру... І людське товариство... І книжки... Все, все! В горах загріб ся, між Бойками, між волами та вівцями. Щоб вас забути! Щоб про вас не чути. А то, знаєте, кожда найдрібнійша звістка про вас, усяка дрібниця бентежила мене до дна душі... на тортури мене розпинала. Що я перетерпів! А ви... ви ще сміяти ся зволите!

 

І сей дикун, ся руіна, сей немова, сей передчасно постарілий целєбс заплакав. Заридав мов дитина і почав утирати сльози рукавом своєі ряси.

 

В голові пані Олімпіі все мішає ся після сеі хвилі. Жаль і надія, обридженє і роскіш, гризота і радість, усе валить клубами на єі душу, безладно, могуче. Вона кидає ся на ліжку і махає руками, мов прогонюючи дальші думки. Не хоче згадувати, навіть в уяві не хоче ще раз перемірювати крок за кроком сей страшний безконечник, що довів єі до єі теперішнього стану. Всі ті потрясаючі сцени, що промайнули над єі головою від того часу — сповідь з власного житя перед о. Нестором — йіх пізнійші розмови і зносини, — вродженє сина — смерть мужа — пожар двора — і ті важкі літа, що потягли ся далі, і ті гадюки, що підповзають тепер до єі серця, усе те разом збирає ся довкола неі в одну збиту масу, мов шкіряний міх, в котрому єі завязано і в котрому вона дусить ся, дусить ся, кидає ся і кричить добуваючи остатніх сил, в передсмертній трівозі, в безтямній розпуці:

 

— Ратуйте! Ратуйте!

 

Два місяці вже оті сни, оті спомини, оті думи мучать єі, і мука та за ті два місяці не то що не вменшила ся, але щораз побільшуєсь. Чим се скінчить ся ? Пані Олімпія іноді в сурйоз лякає ся, щоб не одуріла. В день йій здаєсь, що ходить здорова, а скоро в ночи голова до подушки, зараз у крови починає грати горячка, в мізку ворушать ся дивні, страшні мисли. І дармо вона силує ся прогонювати йіх! Вони мов налазливі оси все крутять ся довкола неі, все бренять і жужжать і сверлують серце своім жужжанєм.

 

— Чи се Бог покусу на мене насилає? — міркує пані Олімпія, — чи може злий дух до душі підступає? Господи, зглянь ся надомною!

 

Вона молить ся з широко отвореними очима. Боіть ся зажмурити очи в пітьмі, бо знає, що скоро йіх затулить, то зараз стануть перед нею огидні, прокляті картини, від котрих кров леденіє, а слова молитви завмирають на устах. В кінці з геройським усилєм вона встає з ліжка, мацаючи підходить до вікна і відриває килимок, котрим воно заслонене.

 

— Ах, слава тобі Боже! — вириває ся з єі уст. — Уже свитає! От-от уже сонечко покаже ся!

 

І вона підходить до Параски, що простерта горілиць, скотивши ся з сінника, спить на голій долівці, і торкнувши єі босою ногою в голову кричить:

 

— Параско! ну, Параско! пора вставати! чуєш мене? Параско!

 

(Далі буде.)

 

 

II.

 

— І по що ти, бестіє, раз у раз оте вікно на ніч заслонюєш ? Чи я тобі не казала, що не можу спати при заслоненім вікні? — лаяла пані Олімпія Параску, що раптом збуджена зо сну схопила ся на рівні ноги та кулаками протирала очи.

 

— Та бігмеж-то, що се не я ! — бубоніла Параска, не рушаючи ся з місця. — Се певно Гадина. Він тут щось порядкував вечером у покою.

 

— Гадина, Гадина! — гнівно відмовила пані. — Тобі щоб тілько на кого небудь скинути! А я певнісінька, що се ти зробила.

 

— Ні, скариж то мя господи, що ні! — божила ся Параска..

 

— І не божи ся на дурно, ти погане насінє ! — крикнула пані. Знаю я тебе так само, як і того твого Гадину. Обоє ви добрі гадюки! Ну, та чого стоіш? Іди, буди других! Адже певно всі сплять, хоч уже сонце он як високо!

 

— Та нині, прошу ясноі пані, неділя.

 

— О, так, вам аби неділя! То що, в неділю йісти не треба ? Бігай, збуди Гадину, нехай зараз біжить до пахтяря по молоко і сметанку. Не бій ся, той певно давно встав і корови подойів. Може вже й до Львова пойіхав.

 

— Як пойіхав, то молоко й сметанку для ясноі пані лишив у пивници, — вспокоювала Параска, очевидно мало що собі роблячи з грізного голосу пані Олімпіі і все ще позіваючи та чухаючи розпатлані, давно нечесані коси.

 

 — А потому збуди Гапку і кажи йій, щоб зараз розпалювала під кухнею. Старий Деменюк певно вже й без тебе встав. Ну, ти ще стоіш? Та махай, тумане !

 

Параска врешті рушила з місця, та коли пані відвернула ся від неі, вона підняла обі руки до лиця і закрививши вказуючі пальці немов ріжки приложила йіх до чола, а перекрививши лице, зробила огидливу гримасу в сторону пані, помахала головою і прожогом кинула ся бігти зі спальні. Та в темних сінях мало що не впала, спіткнувши ся о стару масницю, котрою були підперті сінешні двері.

 

— Тьфу ! Пек тобі! — крикнула в сінех Параска, та так голосно, щоб пані могла чути. — І все якась мара ставить оту масницю підо двері, бодай йій руки покривило!

 

І Параска люто копнула масницю ногою, так що посудина з лускотом покотила ся геть у сіни. Параска добре знала, що не хто, а тілько сама пані поставила масницю під двері, та хотіла хоч тим невинним способом помстити ся на пані за перерваний сон і ранішну лайку.

 

А пані Олімпія тимчасом узяла ся до своєі тоалети. Вона вмила ся і причесавши перед зеркалом сиве та буйне ще волосє, наділа свою звичайно чорну сукню, котру носила вже пару літ. Давно вже перестала вона строіти ся — раз що по смерти мужа відносини маєткові геть-геть попсували ся, а по друге — не було й для кого. Сімья єі не то відцурала ся, а так якось мовчки забула, з сусідами ще за житя графа вони не жили, тож і гості не бували в Торках майже ніколи. Убравши ся, графиня виходячи накинула поверх сукні таку-ж чорну мантильку, бо літній, росистий ранок був холодний.

 

Виходячи зі своєі спальні, що була заразом єі канцелярією і уборною, пані Олімпія озирнула ся довкола з якоюсь турботою, мов з острахом. Вона не довіряла нікому з тих людей, що єі окружали, знала, що всі єі ненавидять, що ніхто єі не любить і добра йій не бажає, і жила між ними мов у лісі між дикими звірями. Ніколи від страшноі катастрофи, що була причиною смерти єі мужа і пожару двора, вона не мала спокою. Все переслідувала єі трівожна думка: а нуж ті люде, ті дикі звірі кинуть ся на неі, розірвуть єі! Вона з разу думала лагідним обходженєм піддобрити йіх, але швидко з переляком побачила, що лагідне обходженє тілько осмілює, роззухвалює йіх, а зовсім не привертає йіх серця до неі. І вона знов вернула до свого давнього способу: держати „ті бестіі“ з далека від себе, на кождім кроці давати йім почути свою погорду. От тим то й жила вона в вічнім острасі. Убють, обрабують — такі картини раз у раз вертіли ся в єі уяві. Виходячи вона озирнула свою спальню по старій привичці, хоч і знала, що рабівник, коли б в єі неприсутности сюди дістав ся, не найшов би майже нічого такого, щоби єму. оплатило ся забрати. Правда, горіхова шафа для убраня, магоньовий викладаний столик для тоалетових приборів і комода з білизною свідчили про колишню заможність. Та в шафі висіли якісь старі, давно відложені сукні, в шуфлядці столика лежало хіба пару старих і повизублюваних гребінців та слоік помади до волося, а в комоді також не великі були скарби. На стінах висіли два чи три старі портрети, а в кутику коло ліжка пані Олімпіі стояла невеличка, дубова, зелізними штабами окована і міцно замкнена скринька — каса пані Олімпіі. Та тілько біда, що каса та звичайно дуже бувала вбога, а нині була майже зовсім порожна, коли не числити жмені мідяних монет, що були розсипані по дні. Та про те пані Олімпія не любила нікого допускати до своєі спальні, особливо в день, і виходячи замикала віконниці з середини, а двері на колодку з надвору.

 

Зо спальні пані Олімпіі виходило ся в вузкі і темні сіни ; світло до них падало тілько крізь мале, подовгасте віконце над дверима. Колись в тім віконци були шиби з грубого, матового скла, але вони давно були повибивані, так що по полудни сонце світило прямо в сіни, але ранком у сінях було досить темно. З противного боку до тих сіней притикав „салон“ — обширна кімната, прибрана сяк-так по панськи, та звичайно замкнена. Єі відчиняли тілько для „гостей“: прийіде часом у село комісар або лікар або навіть пан староста, чемність веліть зайіхати у двір, і от пані Олімпія хоч в душі клине нахабників, все таки рада не рада відчиняє „салон“, провітрює і отоплює єго і приймає гостей. В остатніх часах син єі троха частійше заставляв єі відчиняти салон. Гуляючи часто у Львові, він привозив інколи з собою своіх молодих товаришів і знайомих — троха мішане, та за то голосне і веселе товариство. Тоді салон графині наповняв ся шумом молодих голосів, сміхом і жартами, димом сигар і атмосферою ріжних перфум, котрих уживали ті „добре виховані“ молоді люде — бо звісно, тілько з такими й товаришував молодий граф Адась Торський. До пізноі ночи пили чай, грали в карти або вели ся широкі розмови. Пані Олімпія була одинока женщина в тім товаристві, та все таки чула ся в своім елементі, чула ся між рівними собі, віддихала душею після того ненастанного пригнобленя, в котрім плило єі житє. Правда, спосіб житя сина був для неі жерелом незлічених прикростів і турбот, та в молодій, веселій кумпаніі вона забувала про все і вдячна була синови за ту розривку.

 

Ось і нині вона надіє ся тих гостей. Адась учора сам прийізджав із фільварку ще в ранці. Вчора по обіді він пойіхав до Львова, а сьогодні к обідови має вернути з кумпанією. Пообідають на фільварку, де Адась отсе перший рік трібував сам завідувати господарством і провадити адміністрацію, — а після обіду зайдуть на чайок до двора. Та пані Олімпіі бажало ся подати гостям замісць голого чайку — каву, і ось вона замовила у жида, що арендував двірське поле враз з худобою і торгував молоком у Львові, достаточну порцію сметанки. Знаючи добре, що ані на Параску, ані на Гадину не можна було спустити ся, вона убравши ся як мога швидше і замкнувши свою спальню, вийшла з сіней на подвірє, щоб самій усего доглянути.

 

— Ах, як же тут чудесно! — мимоволі вирвало ся з єі уст і вона глубоко відітхнула, захапуючи в груди як мога більше повітря. Чисте, свіже повітрє насичене було пахощами липового цвіту та жасміну, що здоровими кущами обплітав і вкривав сумовиті руіни — згарища панського мурованого двора. Вийшовши з сіней і заперши двері за собою, пані Олімпія поперед усего звернула очи на ті згарища. По старій звичці, без сумніву. Пятнадцять літ, від смерти мужа, оті згарища єго двора стояли перед єі очима — понурі та непривітні, як єі згадки про графа Торського, та при тім невідступні, незнищимі. Якоюсь магічною силою тягли вони до себе єі очи. Не було на світі місця, котреб вона так горячо, завзято ненавиділа, як оті згарища. Аджеж тут безсердечний тіран мучив і катував єі довгі-довгі літа! Тут убито єі молодість, потоптано єі красу, скалічено єі душу, затроєно серце і думки! А прецінь пані Олімпія не могла перейти через подвірє, через вулицю, через сад, через алею, щоб з кождого місця не озирнути ся на ті згарища. І з кождого місця вони дивно якось вражали єі серце, будили холодну дрож у всіх суставах, мов німа, таємна а страшна погроза. По смерти графа люде в Торках довго розповідали, що небіщик граф ходить по згарищах, немов шукає чогось, голосно стогне і ридає. Графиня не вірила тому, гнівала ся, коли хто передавав йій сі оповіданя, та про те смертельно бояла ся нічю вийти на подвірє і поглянути на згарища. Чи мала-ж би се бути правда ? Чи мав би єі мучитель ще й по смерти не давати йій спокою ? Не раз і не десять збирала ся пані Олімпія усунути ті згарища. Раз уже навіть робітники були наняті. Та все якась несподівана пригода не давала виконати сей замір. То жнива наглі випали, то буря робітників розігнала а потім град збіжє витовк і гроші відложені на випрятанє згарищ ішли на іншу ціль. Немов якась фатальність висіла над ними, змушувала паню Олімпію жити під ненастанним вражінєм сеі ненависноі руіни.

 

— Та вже тепер, коли мій план удасть ся, то певно поперед усего сі згарища кажу вивезти і пляц очистити, — мигнула думка в голові пані Олімпіі. Вона перехрестила ся і відвернула взір в противний бік, на подвірє і малі офіцини — низенький а довгий будиночок, що ограничував подвірє насупротив тоі офіцини, в котрій була єі спальня і салон, і одним кінцем вганяв ся в сад. В тій самій лініі, що „велика офіцина,“ але віддільно від неі, стояла обширна стайня, а далі мурована возівня. Будинки ті з двох боків обграничували обширне подвірє, перерізане півперек високим дощаним парканом, що на схід сонця притикав до угла возівні, а к заходови добігав до малоі офіцини. Та що та офіцина була довша і вбігала ще в сад — очевидно пізнійше добудованим помешканєм, зложеним з двох невеличких покойів, — то паркан на які три кроки перед тою офіциною уривав ся, припираючи до штахіт, котрі обколювали маленький цвітовий городчик перед вікнами офіцини.

 

Пані Олімпія йшла подвірєм, пильно озираючись на всі боки. В малій офіцині поміщалась служба: локай Танаско Гадина, кухарка Гапка і старий Юрко Деменюк, колись гуменний, а тепер, коли графиня хозяйства не вела і поле здавала жидови в аренду, пасічник та загальний доглядчик. Тут була й кухня і покій для пахтаря, що арендував і поле графині. Решта господарських будинків стояла оддалік за гостинцем.

 

В кухни вже палило ся. Дим рівним, синьовато-рожевим струмочком плив із комина прямо в гору, немов силкував ся вибігти по над вершки розлогих, вікових лип, що немов величезні темнозелені голови бовваніли по за невисоким дахом офіцини. Та колиб не той дим, можнаб було подумати, що все оте обійстє, окружене старезними липами, немов відгороджене від світа, не має в собі ані живоі душі. Ніде не було чути ані голосу, тілько соловіі лящали між гильками липи. Пахтарь давно вже подойів коров і пойіхав з молоком до Львова, єго пастух погнав коров на пасовиско, Деменюк ще досвіта пішов кудись, а молодіж заспала трохи довше, дякуючи святій неділі, хоча, звісно, і в будні вона тут не дуже потіла над роботою. Та все таки пані Олімпіі немилого була ся тиша в білий день, і вона почала пильнійше прислухувати ся і приглядати ся, що робить єі служба. Вона тихо, з вільна перейшла півперек подвіря, колись гладко утоптаного, а тепер зарослого травою, і наблизила ся до вікон кухні, щоби заглянути до середини. Вона йшла близько стіни, крадучись звільна, та роблячи вид, немов і не думає ні про що. Служба добре знала сей єі поганий звичай.

 

— Zacznijcie wargi wasze chwalić pannę świętą! — роздав ся нараз в кухні побожний спів Гапки. Була се старковата вже дівка, що виховала ся при дворі та не вийшовши замуж так і лишила ся тут. Колись вона була веселоі вдачі, гуляла і з паничами і з парубками, відсиділа пару літ у криміналі за страченє дитини, та вернувши відтам, як одинокий здобуток тюремноі цівілізаціі винесла непоборимий нахил до побожности і до проклять. В єі голові спокійно жили поруч себе Христос і Беліаль: множество набожних пісень та молитов, котрі шептала раз у раз або співала якимось скрипливим, розбитим голосом, і ще може більше множество найпоганнійших проклять, котрими сипала на право і на ліво, як чорна хмара градом. Пані Олімпія аж стрепенула ся, почувши той голос.

 

— Ну, розспівала ся! — буркнула вона. — Та вже, нехай співає ! Ліпше, коли співає, ніж колиб мала клясти. Хоч то здає ся — мигнуло йій у думці і усміх перебіг по лиці, — що пан біг так само не слухає єі побожного співу, як і єі проклять.

 

Не доходячи до вікон кухні, пані завернула знов на бік, перейшла через подвірє і пішла заглянути до стайні, котроі двері були отворені. З нутра темноі стайні доходив до неі якийсь шелест, помішаний з шептами і здавлюваним сміхом. Пані стишила ся, притулила ся до стіни близько дверей і слухала.

 

— Ну, та ходи, дурна Параско! Чого тобі бояти ся ? — шептав Гадина.

 

— Не хочу, дай міні спокій! — відмовляла Параска.

 

— Але ходи! Присяй богу, що тебе не одурю! В осени поберемо ся.

 

— Знаю я таких як ти. Поберемо ся, то тоді піду, а тепер зась тобі!

 

— Але не бій ся ! Ходи!

 

Гадина очевидно силою трібував спонукати Параску, та вона була сильнійша від него і попхнула єго так, що він мало за двері не вискочив.

 

— От дурна! І говори з нею ! — маркітно мовив Гадина.

 

— І не говори! — відмовила якось неохітно Параска, шелестячи соломою.

 

— А хочеш замуж за мене йти, правда?

 

— Овва! Таке міні велике добро! Не візьмеш ти, то другий візьме.

 

— Але за другим не буде тобі так як за мною.

 

— Говори! Не виділа я твоіх статків. Хіба буду тобі помагати з голоду здихати.

 

— Дурна, дурна! — шептав Гадина нахиляючи ся до неі. — Я вже нині маю стілько, що міг би грунтець і хату купити, а сими днями буду мати ще більше.

 

— Може цілі Торки купиш? — жартувала Параска.

 

— Торки не Торки, але буду мати стілько, що буде до смерти і для нас і для дітей наших.

 

— Та що ти плетеш, навіжений ? — голосно промовила Параска. — Відки ти тількі гроші дістанеш?

 

— Відки дістану, то дістану. То моя річ.

 

— Ну, скажи, най і я знаю.

 

— Е, в тебе язик довгий.

 

— Присяй богу, що нікому не скажу!

 

— Та не присягай ся! По що тобі се знати? А в тім хто знає, може й нічого з того не буде. Ліпше зачекаємо.

 

— Та скажи, скажи, Танасочку ! — підлещувалась Параска. — Скажи, то піду з тобою.

 

— Підеш ? — живо скрикнув Гадина.

 

— Ій богу, піду.

 

— Зараз ?

 

— Ну, ні! Але потому. Нині вечір.

 

— Е, дуриш! Як підеш, то тоді й скажу.

 

— Та ні, скажи зараз. А то не піду ані нині, ані завтра, ані ніколи. І знати тебе не захочу.

 

— Ну, так слухай же. У нашого ксьондза —  —

 

— У котрого?

 

— Та у старого, того, що тут у офіцині живе. У него є гроші. Великі гроші.

 

— Е, в шпаркасі!

 

— Те, що в шпаркасі, то осібно. Але є й готові. Він йіх усе переховує, що день у інше місце. Купочку тут, купочку там. Я єго давно вже підстерігаю, та осторожний упир. А найбільше пес на перешкоді. Все, скоро я троха наближу ся, пес почує і сполошить старого. Але одну купочку я таки вже цапнув.

 

— А богато ?

 

— Параско! Параско! — роздав ся в тій хвили з кухні голос Гапки. — А щоб за тебе бог забув і всі святі, як ти про роботу памятаєш ! Параско!

 

— Ой лишенько! — скрикнула Параска. — Вже Чума рипить! Післала мене по дрова, а я тут з тобою забалакала ся. Пусти!

 

— Та побудь іще хвилечку! — просив Гадина.

 

— Нема часу. А то ще стара упириця прийде та наробить крику.

 

І Параска прожогом вибігла зо стайні і майже лицем в лице наткнула ся на паню Олімпію.

 

— Ой Господи! — скрикнула вона і задеревіла на місці.

 

— Ти що тут робиш ? — строго запитала єі пані. — З ким тут розмови ведеш?

 

— Та ні з ким, — брехала Параска, почувши в стайни легкий шелест і знаючи добре, що Гадина одним скоком був уже на поді, а другим крізь діру в даху вискочив у сад. — Мене Гапка післала за дровами.

 

— Та тут у тебе дрова?

 

— Та я хотіла набрати троха соломи на підпал.

 

— Ну, але скажи, з ким ти говорила ?

 

— Та скариж то мя господи, що ні з ким.

 

— Ах ти прокляте насінє! — сердила ся пані. — І в живі очи міні смієш брехати! Аджеж я сама чула! Гей ти, Гадино! — крикнула вона до середини стайні. — Де ти там ? Ану, покажи ся сюди!

 

— Та де тут ясна пані якогось Гадину бачили? — говорила Параска зовсім уже осміливши ся і думаючи, що пані прийшла тілько на крик Гапки. — Прошу поглянути до стайні, чи там є яка жива душа!

 

Пані війшла до стайні і почала роззирати ся за Гадиною, а Параска тимчасом, рада, що таким дешевим коштом позбула ся єі, побігла до дривітні, що була обік возівні, швидко набрала наручє дров і побігла до кухні, ще заким пані вийшла зо стайні.

 

Пані чогось уся дрожала. Підслухана розмова неначе сахнула на неі чимось таким поганим та огидливим, що й не повинно було виявлати ся під отсим чудовим, темносинім, погідним небом, серед пахощів лип та співу соловіів. Не бачучи Гадини в стайні вона мов у нетямі почала шелестіти соломою в жолобах, заглядати в засіки та по під жолоби, шукаючи, чи він там десь не сховав ся. Далі зупинила ся.

 

— І по що властиво я єго шукаю ? міркувала вона. — Чого міні від него треба? що я єму скажу і що йій можу сказати ? Погань, гниль, огида! В них вони почались, в них родились, в них жиють, в них і пропадуть. Чи я маю йіх виймати з тоі калюжі? навертати з тоі дороги, що так відповідає йіх натурі? О ні, чорт з ними! Нехай ідуть, нехай бредуть! Аджеж обоє вони — єго діти, мого мучителя, мого тірана! Аджеж обоє вони, заким іще на світ прийшли, вже були наругою для мене, вже помагали рвати мою душу, нівечити мою честь, моє добре імя! Нехай ідуть тою дорогою огиди і ганьби! Я йіх певно спиняти не буду!

 

І вона взяла з жолоба стебло соломи і звільна перекусувала єго зубами, випльовуючи відкушені шматочки. Думка єі тимчасом перескочила на інше.

 

— Але злодюга отсей Гадина! Чи бач, уже зачав підстерігати попа. Ну, той коли зачав, то свого не покине. Та що се значить ся, що він обіцював йій сими днями мати ще більше грошей? Не вже він мав би —  — ? Треба буде остерегти старого. Або ще красше —  — що то поможе єго остерігати? Красше хіба самій єго пильнувати. Можеб Адась —  — Та ну! Чорт з ними з усіма! Побачимо !

 

І пані махнула рукою, немов прогонювала якусь уперту, влазливу муху, і швидким ходом вийшла зо стайні, в котрій півсумерк і тепле повітрє, повне випарів худоби, що тут недавно ще стояла, навівали на неі важкі, неприємні думки.

 

Вона пішла тепер до кухні, щоб ураз із Гапкою уложити плян нинішньоі гостини. Ще на подвірю до неі крізь отворені вікна кухні доносив ся голос Гапки — сим разом уже зовсім не побожний спів, хоч бог і всі святі споминались і тут доволі часто.

 

— А дав би бог милосерний, щоб вас тут усіх громи вибили! Щоб вас холера витерла та викришила до лаби! І як іще земля свята носить вас на собі, не розпаде ся під вашими ногами та не проглине вас?

 

— Алеж Гапко! — чути було голос Параски, — чого ти мене чіпаєш ся? Що я тобі зробила?

 

— Та мовчи, огиднице! — кричала Гапка. — Хіба я не бачила, як ти замісць до дривітні, та просто шмигнула до стайні? О, не бій ся, знаю я тебе ! Я добре бачила, що він там був, що ти до него біжиш.

 

— Та який він? Хрести ся та мов оченаш! — відбріхувала ся Параска.

 

— Я тобі вичитаю оченаш, не бій ся! — торохтіла Гапка. — Ей дівко ! Коли вже встиду в лиці не маєш, то повинна бись хоч бога бояти ся! Адже се твій брат! Адже ви обоє з одноі гилі ягоди! І як же ти можеш собі з ним заходити? Адже тебе грім божий забє! Земля під тобою розступить ся !

 

— Та скариж то мя господи, коли я з ним що небудь!... божила ся Параска. — І чого ти мене чіпаєш ся?

 

— А нехай тебе, рибонько, той чіпає ся, що в смолі кіпить! Я до неі говорю, як до доброі, а вона міні ось як відповідає. Та пропадай ти від мене в озеро ! Роби собі що хочеш! Про мене й вішай ся, то нічого тобі не скажу!

 

— А щоб тобі вже раз засклепило та занімило оту хавку, то певно ліпше б було! — буркнула злісно Параска, луснула якоюсь бляшаною посудиною, котру мабуть мила, і вибігла з кухні. Та в дверех зустріла паню Олімпію. Не бажаючи, очевидно, бути тепер з нею, вхопила коновки і побігла по воду, воркочучи по дорозі: „Чума проклята!“ Чумою в дворі і в цілім селі прозивали Гапку.

 

Гапка й собі бурчала щось під носом, коли пані війшла до кухні.

 

— І чого ти, Гапко, так розкричала ся? — запитала пані Олімпія, сідаючи на лавці близь печи. — Нині свята неділя, цілий світ радує ся, а ти вже кричиш і клинеш на ціле подвірє.

 

— Але бо то, прошу ясноі пані, невитримана година з тою поганю ! Я не знаю, чи є де в світі поганійші люде, як тут у нас зібрали ся.

 

— Ну, тай що з того? — спокійно відмовила пані. — Чи гадаєш, що криком та проклятими йіх направиш? От волілабись богу помолити ся за йіх душі, щоб йім бог дав отямити ся та покинути злі дороги.

 

— Та хіба я не молю ся ? — скрикнула Гапка, не розуміючи паниноі іроніі... — Аджеж молю ся й за них, бог би йіх тяжко побив! Але сумлінє міні каже, що не варті вони моєі молитви. Що чортове має бути, того вже ніяка молитва з пекла не відкупить.

 

— Ну, ну, Гапко, — сказала пані встаючи, — покиньмо про се говорити. А ось ліпше поміркуймо про нинішній підвечірок!

 

— Та я вже дещо троха міркувала. Не знаю тілько, що ясна пані на се скажуть. Я думаю, що можна би курячу потравку з рижем.

 

— Як би були курята ! — перебила пані.

 

— Та я післала Гадину в село. Чень десь напитає.

 

— Ну, а потому?

 

— Потому гербата, а до неі треба сухариків напечи.

 

— А маєш масло ?

 

— Масло є, хоч і не дуже свіже. На стіл єго давати не можна, а до печива війде. Тілько клопіт, що цукру нема.

 

— Ну, цукру ми у жида дістанемо.

 

— На борг не дасть, — завважила Гапка.

 

— То заплатимо. На тілько грошей у мене є. Ну добре! Нехай і так буде! Тілько добре міні справляй ся!

 

— А богато панів буде?

 

— Не знаю. Може зо пять.

 

— Ну, се би ще нічого. Але як би з десять, то моглоб не вистарчити ані муки, ані рижу.

 

— Е, ні, Адась знає, що у мене достатки не такі, щоб можна купи гостей приймати. Ну, а нам на обід що буде ?

 

— Та я хотіла зладити картофляну зупу —

 

— Ксьондз єі не любить! — замітила пані.

 

— Е, буду я дивити ся, що ксьондз любить, а що ні! — гнівно буркнула Гапка. — Не вхопить єго, як і картопляноі попойість. А на друге пиріжки з сиром.

 

— А з мяса нічого?

 

— Та відки у нас мясо візьметь ся ? Як будуть курята, а гості де-що лишать, то буде для ясноі пані на вечерю.

 

— Та міні про себе байдуже, — відказала пані Олімпія. — Я й картопляноі зупи попойім. А от ксьондз...

 

— І що так ясна пані тим ксьондзом турбують ся! — промовила Гапка. — Що він, ясноі пані сват чи брат?

 

— Ну, Гапко, не можна так казати. Десять літ жиє в мене, платить міні за ціле удержанє, то не гарно б було, як би почав жалувати ся, що єго голодом моримо.

 

— Платить ясній пані! — аж скрикнула Гапка, оперши ся варишкою о ріг кухонноі печі. — Той скнира платить пані! І що він платить? Певно з десять ринських на місяць за хату, страву, пранє і всю прислугу!

 

— Не десять, а двадцять і пять, Гапко. Та не в тім річ! Що платить, то платить, а коли я згодила ся, то треба свого слова держати ся.

 

— Двадцять і пять ринських! Ха, ха, ха! — реготала ся Гапка. — Адже за такі гроші єму й бараболяноі зупи за богато! А ясна пані пхають в него, що тілько можуть. Рано молоко, потім каву, потім обід, потім підвечірок, потім гербату на вечерю! Ні, я на таке не годжу ся! Адже сей старий скупиндра може і по сто ринських місячно платити, і певно не збідніє.

 

— Ні, Гапко, — уговкувала єі пані. — Дай спокій! Ти сего не розумієш! А на обід конче треба для отця Нестора щось з мяса прилагодити. Хоч курятко одно єму всмаж.

 

— Єму всмаж! А ясній пані ні?

 

— Та вже всмаж кому хочеш! А кава готова?

 

— Готова.

 

— Ну, то давай сюди. Я сама наллю. А не знаєш, отець Нестор встав уже ?

 

— Не знаю! — сердито буркнула Гапка, котра дуже не любила о. Нестора і вічно дивувала ся, чого се пані так про него турбує ся. Правда, вона знала по троха історію, яка скоіла ся між панею а о. Нестором. Але то колись було, а що було, се по думці Гапки пропало і не повинно мати ніякого впливу на те що є. Так бодай вона дивила ся на свою власну непринадну минувшину, і такою міркою мірила й усіх других.

 

Пані тимчасом узяла ся наливати каву. Вона ніколи не повіряла сего Гапці. Особливо для о. Нестора вона старала ся прилагодити каву так, як він любив. Вона старанно зібрала весь кожушок зі сметанки і положила в єго філіжанку, влила також чільну сметанку і не богато чорноі кави, а й цукру поклала далеко більше ніж собі. Наливши дві філіжанки решту лишила Гапці.

 

— А булку маємо ? — запитала пані.

 

— Та ще окрайчик. Не богато.

 

І Гапка виняла з шафки невеличкий шматок булки домашнього печива.

 

— Ну, добре. Для о. Нестора буде й сего. А я й з хлібом випю, — сказала пані, і поставивши каву призначену для „ксьондза“ на кухню, щоб ще троха пригріла ся, сама сіла опять на лавці, вкроіла собі шматок хліба і звільна почала пити каву, не перестаючи при тім розмовляти з Гапкою. Гапка тимчасом з квасним видом заглянула до горщиків, у котрих були зостанки чорноі кави і сметанки і виливши йіх у один горщик, долила праженого молока, кинула невеличкий шматок цукру і також поставила на кухню, а сама сіла на порозі і почала оббирати картоплю.

 

— А тиж Гапко чому не снідаєш? — мовила пані, ледви-ледви жвякаючи зостанками зубів черствий хліб, розмочений у каві.

 

— Та я маю час! — відповіла Гапка. — Я не привикла так рано.

 

Пані Олімпія добре знала, що Гапка бреше, що вона не для себе злагодила отсю каву, а для старого Деменюка. Той старий, мовчазливий дід, той строгий мораліст, котрий раз у раз колов Гапці очи єі власною грішною молодістю, котрий спокійно, мов крізь сон говорив йій такі річи, яких би вона не була ні від кого знесла і котрі нераз доводили єі аж до сліз, був усе таки слабою точкою в вигаслім Гапчинім серці. Гапка воліла сама не дойісти, не допити і не доспати, щоб тілько старому Деменюкови достарчити як найбільше вигоди. Пані знала се добре і йій захотілось пошпигати трохи Гапку в те слабе місце.

 

— А де твій Деменюк ? — з усміхом запитала вона.

 

— Мій ? Чому мій? — живо відмовила Гапка.

 

— Ну, та певно, що твій ! Хіба я не знаю, що ти для него отсю каву лишаєш , а сама єі пити не будеш ?

 

Гапка аж поблідла на лиці. Картопля випала єі з руки і вона не рушаючи ся з місця, підвела звільна очи на паню з виразом такоі злоби, що в пані Олімпіі аж мороз пішов по за плечима.

 

— А ясній пані хіба кривда? — процідила вона.

 

— Та бог з тобою, Гапко! — вспокоювала єі пані. — Хіба я тобі що кажу? Глядиш на мене так, мов зйісти мене хочеш.

 

— А щож ясна пані мене попрікають Деменюком ?

 

— Та я не попрікаю. Тілько так, до слова прийшлось. А видиш, ти мене попрікнула о. Нестором, а я тобі нічого не мовила. Адже у нас обох подібне діло. Обі старих дідів доглядаємо.

 

— Що ви, пані! — з якимось переляком скрикнула Гапка, забувши навіть про звичайну титулятуру. — Хіба можна Деменюка порівнувати з тим ксьондзом?

 

— А чомуж би не можна?

 

— Гріх вам, ясна пані, і думати про таке. Деменюк — святий чоловік! Без крихти злоби. Чиста душа. Як би не він, то я певна, що весь отсей двір, усе село давно б запали ся, в озеро б заклекотіли. Із за него нас пан біг усіх на світі держить. А отой піп — прости господи гріха!... Ні, що я буду говорити! Ясна пані ліпше знають, який він !

 

— Нічого злого про него не знаю, — спокійно відмовила пані.

 

— Так? Ну, то... Та щож, не моє діло говорити на него. Як собі ясна пані знають.

 

Пані Олімпія тимчасом скінчила сніданє. Вона встала і не говорячи більше нічого, поставила на тацу два імбрички, один зо сметанкою , а другий з чорною кавою, поклала кілька шматочків цукру на бляшану тарілочку, пригріту булку, і пішла з тим усім до о. Нестора. Йдучи вона думала про своі відносини до Гапки. Отся непринадна жінка, з вісповатим лицем, з вічними молитвами та проклятями на устах, з заплямленою минувшиною, була все таки одинока людина в єі найблизшім окруженю, з котрою вона могла говорити щиро, як жінка з жінкою, без тоі злоби, що ворушилась у єі серці на саму згадку про Параску, про Гадину, про пахтаря, про пастуха і інших єі знайомих.

 

Навіть старий Деменюк, хоч по думці Гапки святий чоловік, видавав ся пані Олімпіі далеко не таким святим. А головно, пані чула, що старий не любить єі, вважає єі злою і грішною, і для того не могла відносити ся до него прямо і отверто. Та відки прийшла до того Гапка, що пані могла отак розмовляти, могла якось по людськи, хоч і без особливоі сімпатіі відносити ся до неі ? Пані Олімпія і сама собі того не вміла вияснити.

 

— І що властиво отся Гапка? — думала вона йдучи подвірєм та ступаючи звільна і обережно з тацою. — І погана вона, і криклива та сварлива за трьох, а все таки щось мене до неі тягне. Не думаю, щоб міні щиро служила. В тім пункті всі вони однакові, втопили б мене в ложці води. Ну, та в дрібницях я випробувала єі — чесна. Не краде, бо не має для кого. Ну, тай пройшла не аби яку школу. Бідна жінка ! Як раз тридцять літ буде, як прийшла сюди молоденькою, гарною дівчиною. Яка була гарна, весела, співуча, жартоблива ! І ось що з неі зробила двірська служба. За сих 30 літ тілько раз відси віддалювала ся — тоді, коли шандарі повели єі сковану до Львова, до криміналу. Відбувши кару знов сюди вернула. Граф тоді вже був небіжчик. Упала міні до ніг... „Не відгонюйте мене, пані ! — сказала крізь сльози. — Прийміть, дайте роботу, а то піду і втоплю ся! Адже міні нема більше ніде світа, нема місця. До свого села вертати, до родичів, після того, що зо мною було — краще вмерти. Тут я стратила свою молодість, свою добру славу, тут і жити і вмирати буду!“

 

Пані Олімпія добре тямила сю сцену. Гапка не кидалась, не кричала, не докоряла ані йій ані памяти небіжчика графа, тілько стояла близь порога і тихо плакала. Пані приняла єі — і не пожалувала того. В тюрмі Гапка хоч стратила свою красу, перебувши тяжку віспу, та за те навчила ся куховарства. Правда, там вона набрала також деяких негарних звичок, в тім числі й тих: голосно співати набожних пісень іноді до пізноі ночи, і не менше голосно проклинати та лаятись. Лексікон проклонів і лайок вона винесла пребогатий і мабуть ненастанно ще збогачувала єго власною фантазією. Через отсі звички проча служба дуже не любила Гапку і не називала єі інакше, як тілько чумою. Та пані інстінктово чула, що Гапка одна з усеі двірні відносить ся до неі без ненависти а навіть зі співчутєм, що розуміє єі важке положінє і хоч бурчить та клине, все таки по свойому дбає про неі і про єі інтереси. І се були ті таємні нитки, що сполучували тих двох жінок, так далеких від себе і суспільним становищем і традицією і житєм і характерами.

 

І Гапка по відході пані, оббираючи картоплю, також принялась по свойому філософувати.

 

— І мара єі зрозуміє, оту нашу графиню! Чи добра вона, чи лиха? По правді говорить, чи бреше? Ніяк не зміркую. Здаєть ся, говорить часом як людина, а з боку глянеш — відьма якась. Аджеж я бачу, як вона ненавидить усіх! Навіть отого свого синочка коханого! Кажуть, що вовчиця таку має натуру, що іноді лестити ся буде, а в іншу пору кидає ся на чоловіка чи навіть на вовка і гризе та рве зубами. А до отсеі поганоі руіни, до того скупиндряги попа то так припадає, як до рідного батька. І чого вона від него надіє ся ? Чи думає, що він своі гроші лишить йій і єі марнотратникови синови ? О, сли так думає, то пуста єі думка! Я міркую, що старий радше попалить своі банкноти та книжки шпаркасові, а йій не лишить нічого. І що вона міні бреше, що він йій платить за хату і страву, коли я добре знаю, що вже два роки вона держить єго зовсім за дурно. Господи! От іще люде бувають. Такий богатий чоловік, що міг би собі жити як найстарший дідич, а він волить ось тут валяти ся як якийсь старець, у нужденній комірчині, без ніякоі вигоди, на ласці от сеі зруйнованоі графині та єі сина! Ні! Прости Господи гріха, але таким людям не можна не клясти, щоб йіх тяжке безголовє вкрило !

 

Сі побожні бажаня та міркованя, котрі вона розводила голосно, з жаром, немов розмовляючи з кимось і переконуючи якусь дуже забиту голову, перервала поява досить орігінальноі фігури. Се був мужик около 35 літ, низького росту, худий та обшарпаний, з виразними слідами алькоголізму на набресклім лиці в невеличких, неприродно блискучих очах, котрими він раз у раз неспокійно водив сюди й туди. Він був у сорочці брудній та діравій, хоч сьогодні була неділя. Поверх сорочки мав такий же брудний лейбик, а на голові старий соломяний капелюх з поломаними та пообторганими крисами. Босими ногами він ішов так тихо, як кіт, так що Гапка й не чула, коли він надійшов, і аж стрепенула ся, коли єго тінь раптом перед нею впала на землю.

 

— Агій! — скрикнула Гапка, раптом підводячи очи. — Чи се ти, проклятий Цвяше! Тьфу, пропадь до тристенного! А ти по яку зломану голову сюди приходиш ?

 

— Ого! По зломану голову ? — глупо всміхаючись цідив Цвях. А хто знає, може я тут більше право маю, як ти.

 

— У болоті, в синім озері певно більше право маєш, ти ледаре, ти котюго ! — сварила ся Гапка, не покидаючи своєі роботи, та при тім раз у раз пильно позираючи на Цвяха, котрий, як говорить ся, „мав не-руш у руках“, любив потягнути все, що лежало без догляду. Гапчина сварка єму зовсім не дошкуляла. Він сів на лавці, все однаково всміхаючись і водив довкола своіми котячими очима.

 

— Ге, ге, ге! В болоті! Ой, брешеш Гапко! Тут моє право ! Тут моя вітцівщина! Аджеж признай сама, чи я не правдивійший дідич отсего двора, ніж той слинявий панич, той попович, що тепер не знати з якоі раціі називає себе графом Торським? Такий він граф Торський, як я твій чоловік, Гапко! Га ? чи не правду я кажу?

 

В Цвяхових очах при сих словах на хвилю блисла дика злоба і завзята ненависть. Та проблиск сей швидко щез і він знов почав по давньому всміхати ся.

 

— Та йди к нечистому з твоєю правдою! — крикнула Гапка. — Отто Соломона знайшов, щоб єму правду розсудив ! Іди, свого вітчища поганого про се питай!

 

— Еге, вітчища! Коли бо єму дойіхали кінця! Не бій ся, він би мене не був так на жебри пустив, як собаку вигнав, як отся проклята відьма! Але я ще єі запопаду в своі руки! Я ще йій дам себе знати !

 

І Цвях схопив ся з лавки і почав неспокійно не то ходити, не то кидати ся по кухни, мов та сполохана птиця, що перхає в ріжні боки. Гапка також устала.

 

— І якоі дідьчоі матери ти сюди приходиш, ти відміно людська, га?

 

— Бо так міні хоче ся ! — гнівно буркнув Цвях.

 

— А коли тобі хоче ся, то йди до неі правдати ся, а не до мене.

 

— До неі? Нібито до мачухи? О, ні, не хочу. Боюсь єі! Вона відьма! Вона всю кров з мене виссе.

 

— Не мала б чим лакомити ся, та твоєю кровю! Там певно більша половина тоі поганоі парухи.

 

— Ге, ге, ге! — сміяв ся Цвях. — Я єі видів, з далека, як від тебе йшла, несла каву свому давному любасови! А, покарав йіх бог обоє, але ще йіх тяжше покарає за мою кривду! Іде і щось собі під носом воркоче. Певно міркує, кому б сеі ночи кров виссати з серця. Адже ти знаєш, Гапко, що вона чужою кровю живе.

 

— Та йди геть, поганий язиче! — накинула ся на него Гапка. — Ще пані прийде та почує, що ти тут говориш...

 

— А ти, собача душа, боіш ся й слухати правди! Ні, не піду, не вступлю ся, хіба даш отих кільканадцять бульбів.

 

І Цвях, зупинивши ся раптом коло шаплика з картоплями почав швидко обома жменями хапати картоплі і ховати йіх по за обі пазухи.

 

— Ого! Я так і знала, що ти пасеш тими поганими очима, щоби що потягнути. Геть від картоплі, погана паро, геть!

 

І вона кинула ся на Цвяха і почала видирати єму картоплю з рукі і з за пазухи.

 

— Алеж Гапко, Гапцуню! Бій ся бога ! У мене жінка й діти — нині неділя — плачуть — нема що раз в рот вложити —

 

— Бо ти все пропив, собако !

 

— Бігме ж то нема що раз укусити! — лебедів Цвях, шарпаючи ся з Гапкою і не пускаючи нахапаних картопель. — А у вас прецінь богато є!...

 

— Щоб тобі так богато віку було! — кричала Гапка, та все таки згадка про голодну жінку і дітей Цвяхових зворушила троха єі серце і вона попустила троха єго руки. Користаючи з сего Цвях хопив іще кілька бараболь, а відтак прожогом кинув ся до дверей.

 

— Бувай здорова, ти упирице, — крикнув до Гапки, — ти худа собако, ти копчене поліно, ти вороняче горло ! Дав би тобі бог ласку, щоб тебе на завтра осліпив, оглушив і онімив, міні на радість!

 

— А ти погана душе! — крикнула Гапка, вхопила поліно і кинула ся за Цвяхом. Та сей вискочивши з сіней хильцем перебіг подвірє, влетів до супротилежноі стайні і за хвилю вишмигнув з неі тою самою дорогою, котрою недавно втікав Гадина перед панею Олімпією.

 

— А щоб тебе грім божий побив та поразив, щоб ти на місці мазею розілляв ся! — кляла Гапка. — От іще чоловік! потвора! І на яку кару господь бог таку худобу на земли держить? Ой, неспасенна душа того батька тай тоі матери, що єго такого виховали!

 

Гапка добре знала, що Цвях був неслюбна дитина і що всі говорили, буцім то покійний граф Торський, у котрого служила єго мати, мав єго вродженє на своім сумліню. Вона знала, що се була й правда, а коли б не вірила людській поговірці, то ненависть графині до Цвяха і єго матери була б єі в тім упевнила. Та про те й сама вона не любила Цвяха, а особливо ненавиділа єго за погане обходжінє з жінкою — доброю та тихою людиною.

 

— Господи! — міркувала вона, пораючи ся в кухни, — і десь то бог милосерний підведе першу ліпшу жінку під таке пекло, під таку страшну кару, щоби жити з отаким чоловіком! Йой! Таже коли подумаю собі про долю тоі бідноі Марти, жінки отсего поганця, то моя власна щербата доля видаєсь міні раєм! Ось і нині! Неділя свята, людям радість, відпочивок, а у неі з дрібними дітьми нема що раз укусити! Йой ! Таже я би сікла, вішала, зелізом пекла такого чоловіка! А він певно нахапавши в мене бараболі, побіг з нею до коршми, не до дому!

 

Гапка очевидно добре знала Цвяхову натуру, бо й справді він сміючись дурновато та півголосом балакаючи сам до себе — все про ту „погану відьму“ та „упирицю“ — підтюпцем біг до коршми, щоб за нахапану у Гапки бараболю вижебрати у жида хоч чарку горілки. Правда, і в єго уяві мигнув образ жінки — помарнілоі, сумноі та голодноі, ситоі хіба побоями та слізми, образ двоіх дітей, що вже кілька день хіба тим жили, що йім з милосердя давали сусіди, — в єго серці ворухнув ся порив — вернути ся і занести йім хоч отсі картоплі на обід. Але в єго здеморалізованій душі добрий порив не міг удержати ся довше, як вода на решеті. Він махнув рукою і засміяв ся.

 

— Нехай йіх чорти беруть, про мене! Буду я ще ними турбувати ся! Нехай ідуть так само на роздобутки, як я! А не хочуть, то най здихають ! Я про них дбати не буду!

 

І вспокоівши таким способом своє сумлінє він потяг до коршми.

 

А Гапка виливши на Цвяхову голову повний-верховатий ківш проклять і постановивши собі в душі відвідати по обіді Цвяхову жінку та занести йій і дітям деякі недойідки з обіду, впала в дуже покутний настрій, і пораючись коло печі затягла якимось гробово-плаксивим голосом стару аскетичну пісню :

 

            Przed oczy twoje, Panie,

            Winy nasze składamy,

            A karanie,

            Które za nie odbieramy,

            Wуrównywamy.

            Kiedy nas karzesz,

            Prosimy cię, abyś się zmiłował,

            A gdy się zmiłujesz,

            Pobudzamy cię znowu,

            Abyś nam nie folgował.

 

(Далі буде.)

 

 

III.

 

Вийшовши з кухні пані Олімпія звільна і обережно з тацою в руках пішла до новоі офіцини, того невеличкого прибудівку, що врізував ся в сад своіми білими стінами. А йдучи вона пильно озирала все довкола, так пильно, немов би хотіла і найменшу дрібницю заховати в памяти.

 

Нова офіцина, се був невеличкий партеровий будиночок, мурований і критий гонтами, притулений безпосередно до тоі части офіцини, в котрій містила ся кухня. В тім будиночку були дві половини, розділені невеличкими сіньми; в кождій половині був один обширнійший покій з двома вікнами в сад і одна кухня, з одним вікном на подвірє. Одна половина тепер стояла порожна; тілько раз або два рази до року в ній пробував хто небудь. У другій половині жив о. Нестор, і на сю власне половину, висунену геть у сад, обернена була вся увага пані Олімпіі. Ось поблискує до сонця вікно, що освітлює кухню. Воно заслонене зеленою патичковою сторою і заперте. Та рама не добре пристає, видко долішня защіпка відірвана. Паркан, що відділює подвірє від саду, не доходить до офіцини, так що перед вікном о. Нестора містить ся ще малесенький огородець, обведений не дуже високими штахетами. В огородці колись саджено квітки, та від кількох літ ніхто до него не доторкаєть ся. Грядки поросли буйною травою, по під штахетами розсіли ся широколисті лопухи і махають своіми гачковатими, сріблясто-рожевими головками повисше штахіт. По під стіну поросла буйна хопта; полин, ластівяче зілє та чорнобиль пнуть ся одно поверх другого, зазирають у вікно кухні та пишають ся до сонця своіми рясними листочками. Тілько в самім куті городця одинокий могучий соняшник вистрілив високо понад усю оту квітчасту та запахущу юрбу і треплючи своіми широкими листочками в ранішнім вітрі спровола силує ся накручувати свою тверду шию з величезним на ній цвітом туди, куди пливе сонце по безхмарім небі.

 

Двері до сіней новоі офіцини були відчинені. Пані Олімпія знала добре, що о. Нестор що вечера, йдучи спати, сам зачиняє двері за собою на замок. Замок сей, новий, французький, сам о. Нестор купив пару літ тому назад у Львові і ключ від него носив усе при собі. Коли двері відчинені, значить, певно Деменюк уже збудив о. Нестора, або хто небудь другий прийшов до него. Пані Олімпія на хвилину зупинила ся в сінех, щоб послухати, чи і хто розмовляє з о. Нестором, а тимчасом очи єі окинули так само пильно і старанно нутро сіней, як пильно і старанно вона перед тим оглянула зверхній вид сеі офіцини. В сінях було пусто, тілько в однім куті стояла лавочка, котру часом у вечір о. Нестор казав виносити в сад, коли хотів посидіти та подихати запахущим вечірним холодком Двері від другоі порожноі половини були замкнені; в них і доси стирчав ключ після того, як неред тижнем провітрювали покій. Пані Олімпія без довшоі застанови, машинально витягла ключ із дверей і сховала єго до кішені. В покою о. Нестора було тихо; тілько по хвили пані почула плюскотанє води — знак, що о. Нестор при помочи Деменюка вмивав ся. Не стукаючи до дверей пані війшла до середини.

 

— Добрий день вам, отче! — сказала голосно, знаючи, що о. Нестор троха не дочуває. О. Нестор власне вмив ся і стояв з лицем закритим рушником. Тремтячими руками він силувавсь утерти ся, та не міг сего зробити, поки Деменюк, поставивши на бік коновку, не підійшов до него і не обтер єму лице, голову і руки.

 

Всякому, хто б перший раз побачив невеличку, згорблену, поморщену та тремтячу фігуру о. Нестора, мимоволі насунулось би порівнянє зі старим, зверха привялим а в середині хробачливим грибом. Так і здавало ся, що ота жовта, поморщена шкура тілько й держить кости без крихітки мяса та крови, що отся велика сива голова з обголеним лицем і з густим ще, сивим волосєм на верха ось-ось злетить з толуба — так не міцно держалась вона на довгій, худій шиі. Худі аж страшні руки з довгими кістлявими пальцями, широкі колись а тепер запалі груди, вихудлі ноги обуті без панчіх у якісь старі та протоптані пантофлі доповнювали образ о. Нестора. Він мав на собі тілько чорну камізельку поверх сорочки і такіж штани; старенька реверенда, старанно вичищена Деменюком, висіла на кілочку коло дверей, що вели до покою.

 

— О, о, о! — прошамкав о. Нестор своім беззубим ротом. — Ве... ве... вельможна пані самі!... Та деж таки... А я старий... не прогнівайтесь.. адже бачите!...

 

І він увесь тремтячи почав кидати ся то в сей то в той бік , неясно почуваючи, що щось тут треба було зробити, та не знаючи, що власне.

 

— Алеж нічого, панотче, нічого! — вспокоювала єго пані Олімпія. Та він не вспокоів ся, метнув ся к вікну і мало не перевернув мідницю з мильною водою, котрою тілько що вмивав ся, опісля рушив у противний бік, де стояла велика шафа від убраня, та й там нічого не здобувши почав без ціли лапати руками, мурмочучи щось таке незрозуміле не то сам до себе, не то до пані, що все ще стояла на серед кухні з тацою в руках.

 

Аж старий Деменюк вибавив о. Нестора з клопоту. Спокійно, не кваплячись він ізняв з кілочка реверенду і придержуючи неспокійного о. Нестора надів єі на него. Аж тоді й о. Нестор успокоів ся, немов би отся реверенда була для него сталевим панциром, за котрим він чув ся зовсім безпечним, а без котрого грозила єму нехибна загибіль.

 

— Дуже... дуже перепрашаю , що пані добродійка так мене застають !...

 

— Алеж нічого не шкодить! — з усміхом повторила пані Олімпія.

 

— А... а... а... пані добродійка тут стоять тай стоять! Ото з мене роззява! Прошу близше !

 

І о. Нестор троха певнішим ходом поступив до дверей, що вели до єго покою, відчинив йіх і попросив паню Олімпію, щоб увійшла до середини.

 

— Я зараз! Я за... зараз буду на услуги пані добродійки ! — промовив він, лишаючись ще на хвилю в кухни, щоб переговорити з Деменюком, що тимчасом підтягнувши стору і відчинивши вікно вилляв прямо в огородець з мидниці воду і витирав мидницю якимось старим полотенцем.

 

— Так як кажете, Гнате? — гомонів о. Нестор. — Єгомосць ваш теперішній парох, не йіхав учора нікуди?

 

— Ні, прошу єгомосця.

 

— Значить, сьогодні сам буде правити?

 

— А вжеж що сам.

 

— Ну, то й добре! А то він учора, знаєте... присилав до мене. Я — каже — пойіду до свояків — не знаю, де там у него які свояки, — то ви, отче Нестор, відправте за мене службу. Ну, я обіцяв — не для него, а для божого слова. Але сьогодні чую ся таким якимось ослабленим... не знаю, як би я відправив ту святу службу.

 

— То може єгомосць до утрені стануть ?

 

— А так, так... до утрені піду. Зараз, тілько поснідаю. І так вона у вас не зараз ще зачне ся.

 

 — Та вже би пора починати.

 

— Ну, то йдіть, скажіть палямареви, нехай дзвонить, а я зараз... я не забавлю вийти.

 

Деменюк уклонивши ся пішов геть, а о. Нестор подав ся до свого покою. Пані Олімпія вже накрила столик, поставила на нім каву і булку покраяну на тонкі, рівні скибки, а сама стояла при вікні і тонула поглядом у темній зелени саду.

 

— Ах, пані добродійка... самі трудили ся!... лепотів о. Нестор, мечучись то сюди, то туди по покою, немов силував ся прибрати, усунути той нелад, який панував у кождім куточку. Та ніщо єму не удавалось і в кінці махнувши рукою він сів при столику.

 

Пані Олімпія весь той час стояла обернена до него плечима, дивлючись у сад. Вона хотіла показатись єму спокійною і рівнодушною, щоби тим і єго вспокоіти. Аж коли він сів, вона звільна обернула ся і промовила тоном повним якоісь материнськоі ласки:

 

— Алеж панотченьку! не робіть собі ніяких церемоній! Знаєте, що у нас усе по просту, по домашньому. Ви міні не подивуєтесь, що сама вам несу сніданє — так якось випало... Ну, і я вам також не подивую ся. Що вже нам старим церемонити ся! — додала з усміхом і махнула рукою.

 

— Але деж таки!... Щоб вельможна пані самі!... — не переставав бентежити ся о. Нестор. — Чи не було слуги ніякоі ?

 

— Ну, отче покиньте вже се! Прошу, беріть ся до кави, а то зовсім застине!

 

І поки о. Нестор тремтячими руками мішав каву, ломав булку та мочив єі в каві, щоб опісля могти не кусаючи проковтнути єі, пані присунула собі крісло сіла, насупроти него і балакала тим самим супокійним, добродушним тоном.

 

— Аджеж нині неділя — доброго апетиту, панотче! На дворі чудесно. Радість якась розлита скрізь у природі. От я й подумала, що треба б і вам, старому пустинникови, справити хоч невеличку радість. А тимчасом здаєть ся, що мій прихід наробив вам більше клопоту.

 

— Алеж ясна пані! — скрикнув о. Нестор. — Якжеж можете так думати ? Ій богу, я з радости... з утіхи... що ви... З тоі радости він упустив намочену булку на обрус а лапаючи єі мало не перевернув чашку з кавою. Пані Олімпія допомогла єму дійти до ладу і запросивши єго, щоб снідав зовсім без женади, говорила далі:

 

— Се властиво я повинна б робити завсігди. Адже ви у нас не якийсь постоялець, а гість у домі. Навіть троха більше — неправда панотче ?

 

І вона окинула о. Нестора лукаво всміхнутим поглядом, та коли сей знов зачав метушити ся, вона жестом руки вспокоіла єго.

 

— Я не хотіла вам сказати нічого прикрого ! Мій боже, чи я ж маю право робити вам якісь докори та неприємности ? Ви сто раз борте малиб право робити йіх міні.

 

— І по що? — поквапно перебив єі о. Нестор. — Аджеж я хилюсь... хилюсь уже...

 

Він урвав, щоб не згадати про гріб, смерть і тим подібні речі, котрих на ділі бояв ся якимось диким, забобонним страхом, і тілько по хвили зітхнувши додав: — Я молюсь... молюсь за себе і за вас і за всіх... за всіх...

 

— Свята душа ви, панотче! — говорила далі пані Олімпія, з таким виразом, котрий аж надто ясно говорив, що єі думки далекі були від усяких святих тем. — Ох, як горячо й я іноді молюсь! — додала, завертаючи набожно очи і зітхаючи з глубини легких. — Одна тілько молитва й скріпляє мене. Як би не вона, здаєть ся, іноді б руку на себе саму наложила.

 

— А най бог боронить! — скрикнув о. Нестор. — Що се вельможна пані говорять! Хіба можна про таке думати?

 

— Видно що можна, коли думаєть ся. І навіть мимоволі на ум іде. Аджеж знаю, що се гріх! Так щож, коли горе моє! Горе мов повінь окружає мене з усіх боків, грозить ся залити з головою.

 

— Але якеж се горе? — запитав троха нахмурившись о. Нестор, докінчуючи пити каву. Він по троха вже й догадував ся, куди гне ясна пані зі своєю розмовою і видимо не рад був такому поворотови. Та пані Олімпія не вважала на той вираз неохоти, що пробіг по лицю о. Нестора.

 

— Хіба вам незвісне моє горе? Все воно одно, та все більшає. Аджеж знаєте ? — додала понижуючи голос. — Адась знов програв півтори тисячі в карти!

 

— Півтори тисячі ! — скрикнув о. Нестор з таким виразом, мов би силував ся своєю фантазією змірити і оцінити велич тоі суми.

 

— Сцени міні робить... Замісць що я мала б єму... — крізь сльози говорила пані Олімпія. — Як не заплачу — каже — до тижня, то в касині мене узнають за інфаміса, виключать..

 

— Се й давно б слід! І добре б було для него! — воркотів о. Нестор. — І чого доброго він учить ся в тім касині? Господи! Я б усе те касино розігнав! Адже се гніздо розпусти, содома якась! А вони, засліплені, вважають єго основою свого шляхетського гонору.

 

— Так то, панотче, так! — спокійнійше мовила пані Олімпія. — Та все таки нам старим не слід своі міркуваня накидувати молодіжі. Молодіж мусить вишуміти ся. Молодіж потребує вражінь, емоцій...

 

— Добре, добре! Тілько ті вражіня і емоціі не мусять бути такі дорогі та коштовні. Аджеж півтори тисячі за один вечір ! А кілько то часу і сили і праці треба, щоб йіх зібрати!

 

— Ой, правда, правда! — говорила пані. — Хібаж я єму сего не говорю? Та що то поможе? Він не забув іще своіх віденьських часів. А в додатку компанію собі підібрав...

 

— То то й є! То то й є! — підхопив о. Нестор. — Як то Німці кажуть: Bö... böse Gesellschaften verderben gute Sitten. А тут на біду Адасеві обичайі ніколи не були надто добрі. Не було що так дуже й псувати.

 

— Ні, панотче! Сего не говоріть! Се несправедливо. У Адася золоте серце, благородна душа. Я се знаю ліпше ніж хто небудь другий. З него може вийти і дасть біг вийде ще дуже гарний чоловік.

 

— Дай боже! дай боже! — півголосом промовив о. Нестор.

 

— І компанія єго не погана. Противно, по доборі тоі компаніі власне найліпше можна пізнати єго характер, єго вироблений смак і дістінкцію. Обивательські діти, з дуже добрих домів, образовані, добре виховані. Правдива приємність з ними говорити.

 

— Тілько неприємність платити! — сердито буркнув о. Нестор.

 

Пані Олімпія довгим поглядом окинула єго, поглядом, у котрім виразно малювала ся погорда арістократичноі натури до плебея і єго плебейськоі логіки, котра всякі духові і товариські приємности і користі міряє і цінує на ціну грошей. Та вона перемогла себе, щоб не підпустити шпильки о. Несторови і лагідним, троха жалібним тоном говорила далі:

 

— Платити б ще нічого. Товариство, в котрім Адась обертає ся, вимагає того, щоб не дуже дорожити грішми. Впрочім для Адасевоі каріери се може бути дуже користне... дуже користне. Є навіть надія... Колиб тілько якийсь час іще нам продержати ся.

 

О. Нестор сидів як на шпильках. Розмова на сю тему єму дуже не подобалась, ворушила в єго душі щось недобре, неприязне. Під впливом того внутрішнього зворушеня він оживив ся, випрямив ся. Голос єго став певнійший, рухи живі і різкі, в запалих старечих очах заблисли дві іскорки. Він знав уже з досвіду, чим скінчить ся вся ота прелюдія. За час єго десятилітнього побуту в дворі нераз уже єму доводилось єі слухати. То Адась то пані Олімпія вигравали єі перед ним і завсігди кінчили покликом до єго каси. Тілько той, хто знав усю безодню єго скупости а також правдивий характер єго відносин до обоіх панства Торських, міг би зміркувати, яку тяжку і безвихідну внутрішню боротьбу мусів переходити сей нещасний старець, на яку тортуру розпинали єго оті просьби. Та доси жаданя панства Торських були скромні, хоч і йшли звільна та постійно все в гору. Сто гульденів, двісті, пять сот, ну, тисячу (на висилку Адася до Відня до шляхотського інстітута Theresianum) — се все були жертви або дрібні, або усправедливлені такою потребою, котру й тісноумний о. Нестор при деякім напруженю міг зрозуміти. Але тепер очевидно діло закроєне було на ширший розмір. Вже сама вступна вість про програні Адасем півтори тисячі казала сего догадуватись, а кінцеві слова пані Олімпіі про те, що треба б йім (при такій Адасевій господарці) ще якийсь час продержати ся, відслонювали перед єго уявою широкий і дуже непринадний горізонт.

 

— Не дам нічого ! Не дам ані цента ! — шибнуло в єго голові і він міцно зціпив своі беззубі вилиці, щоб тим закріпити свою постанову.

 

— Кажете, пані, — процідив нарешті, коли пані Олімпія зробила артистичну паузу і гляділа на него меланхолійно — солодкими очима, — що є якась надія? А щож то за надія, коли вільно спитати.

 

— Ах, то делікатне діло ! — горячо промовила пані Олімпія. — Секретне діло, котрого я не повинна б розголошувати. Ну, та вам, як старому приятелеви — і вона, добре обчислюючи ефект кождого свого слова, через стіл простягла свою руку не зовсім іще позбавлену красоти і елястичности і мяхко стиснула нею костомахи обтягнені поморщеним жовтим пергаміном, що становили руку о. Нестора. — Ви знаєте, який у мене Адась красавець, який приємний в товаристві, як уміє подобатись жінкам. Ох, я то давно говорила, що не наука, не знане, не служба, а красота і товариські таланти будуть основою єго щастя. І подумайте собі, одна молода княжна — фаміліі не можу вам сказати — смертельно влюбила ся в него. Вродлива як ангел, а маюча —  — Ну, про те нема що й говорити. Досить сказати, перша партія на ввесь край.

 

— Ну, то дуже гарно ! Дай боже щасливо!

 

— Певно, певно, що гарно; я з усего серця бажаю Адасеви поводженя в тім ділі. Та все таки власне се діло робить міні величезний клопіт.

 

— А то чому?

 

— Бачите, в нашім стані такі діла не уладжують ся так шасть-прасть. Тут з обох боків ідуть довгі пертрактаціі, переговори, іноді навіть формальні шпіонованя. Тут усе обдумує ся, важить ся, обчислює ся. І характери і склонности та вподобаня обоіх молодих і йіх житє, ступінь освіти та вся минувшина аналізують ся з обох боків на фамілійних радах скрупулятно, і житє родичів, близьких свояків і вся, так сказати, генеалогія підпадає під остру критику. Ну, та з тим усім я спокійна. Наш рід хоч не княжий, та все таки ні стародавністю, ні традіцією ні блиском заслуг тамтому не уступить, а минувшина і прикмети Адася також не боять ся критики.

 

Злобні іскорки живійше замиготіли в очах о. Нестора. Пані Олімпія чуючи йіх погляд на своім лиці схилила очи і сильнійше стисл руку о. Нестора.

 

— Ну, ні, — додала вона, відповідаючи немов на якийсь невисказаний ним закид, — про се не думайте! Так глубоко критика не буде входити. Та інша річ мене трівожить — фінансовий бік справи. Правда, тут критика другоі сторони не мусить бути така остра, та все таки...

 

Прийдеть ся приймати і віддавати візити, — вже се одно знаєте що значить при теперішнім стані нашого маєтку. Кілько тут треба вложити, щоб привести до відповідного порядку помешканє, будинки, туалету, стіл і все чого треба. Та бо на тім не досить. Треба показати, що Адась господарює, що вміє дбати о маєток, уміє адмініструвати своім і чужим добром. Він власне почав на фільварку будувати горальню...

 

— Чув я, чув про сю єго фантазію ! — буркнув о. Нестор.

 

— Чомуж се фантазія? Адже горальня — одинокий промисл, котрий приносить честь шляхтичеви і дає певний дохід.

 

— Нехай і так! Але як же се він розпочинає будувати горальню не маючи в кішені грошей, а тут іще програє в додатку півтори тисячі ? Хіба фантасти або безумі так роблять.

 

— Зовсім ні, панотче! Зрозумійте єго сітуацію ! Між товариством, в котрім він тепер обертає ся, є також брат єго будущоі богданки. Той брат грає в карти, закликає Адася — ну, годі ж хлопцеви відмовити, і Адась програє. Той самий брат буває іноді у Адася на фільварку в гостині — і нині мабуть буде — і знаючи, що Адась має думку про єго сестру, пильно придивляє ся господарству і прислухує ся до господарських плянів Адася. Щож природнійшого, як висунути на перший плян збудованє горальні ? Бачите тепер, що одно і друге стоіть в звязку, входить в плян нашоі — скажу так — кампаніі. Коли б тілько продержатись з честю якийсь час, довести плян до діла!

 

— Ну, так затягніть позичку!

 

— Не можна, панотче ! Що вже там кажіть — маєтність наша невеличка, а вся вартість єі, вся слава нашоі економіі перед посторонніми власне в тім лежить: гіпотека чиста ! Се так як би хто панночці сказав найкрасший комплімент. Я вже що інше думала — продати ліс, хоча він також немала примана і окраса нашоі маєтности Та тепер продавати єго, то значить кинути єго зовсім у болото, позбути ся єго за пів дармо. Тепер у дровяній торговлі застій, ціни доброі нема, значить, продаючи єго тепер ми зараз би скомпромітували себе ще гірше ніж затягаючи позичку. Всякий би казав : Ого, мусіло йіх дуже притиснути, коли аж до такого нерозумного інтересу взяли ся. Може в зимі шанси поправлять ся, тоді, очевидно, я ліс продам і буду в стані очистити ся від усіх зобовязань...

 

Пані не договорила і опять мелянхолійно-благаючим поглядом зависла на лиці о. Нестора. Та той мов не розумів, про що річ ішла. Він звільна шелевів губами, мов шепчучи щось без голосу. Голова єго похилила ся на перед, перегнула ся троха на бік; немов він силував ся ловити ухом якусь далеку, таємну вість. В тій хвили в повітрі загудів голос великого дзвона церковного, а зараз за ним заплакали й два менші дзвони :

 

— Бам-билю, бам-билю, бам-билю! бам! бам!

 

— А! Дзвонять на утреню ! — сказав радісно о. Нестор і встав з крісла. — Даруйте, ясна пані, я мушу йти.

 

— Ну, а наше діло ? — з виразом розчарованя процідила пані Олімпія.

 

— Наше? То є властиво, ваше діло! — сказав поспішно о. Нестор. — Щож, щастибі, щастибі на все добре! Я не хочу несправедливо судити про Адася і бажаю єму всего доброго.

 

— О, я знаю се, знаю! — з уданим жаром промовила пані Олімпія. — Я знаю, що ви бажаєте єму добра і не відмовите своєі помочи, коли ходить о те, щоб те добро осягнути.

 

— Помочи ? — з переляком видивив ся на неі о. Нестор. — Чим же я можу єму допомогти ? Я старий чоловік. Коло панночок з роду віку не вмів заскакувати —  —

 

— Ах, жартуєте, панотче ! — весело скрикнула пані Олімпія, вставши також з місця і збираючи зі стола посуду і накритє. — Ну, та се діло важне. Ми ще про него поговоримо, правда ? Аджеж я думаю, що наша довголітня знайомість, наша приязнь дає міні право говорити з вами по щирости! Ну, ну, так до побаченя! Ах, а ще одно, трохи не забула! Сьогодні оті молоді люде, що я про них згадувала, Адасеві товариші, будуть у мене в гостині. Хочете, щоб я й вас запросила, щоб ви побачили, послухали йіх ?

 

— Мене? — опять з переляком скрикнув о. Нестор. — А мене чого між молодих паничів? Що я для них за кумпанія? Ні, ні, дякую красненько!

 

— Ну, як думаєте. А були б побачили брата тоі панночки, про котру я згадувала.

 

— Брата! А що мене той брат обходить ? Ні вже! Я волю посидіти у себе спокійно або пройти ся по саду!

 

— Воля ваша! До побаченя, панотче!

 

І пані забравши посуду і накритя вийшла від о. Нестора. А той мовчки, та ненастанно порушуючи губами почав збирати ся до церкви.

 

(Далі буде.)

 

 

IV.

 

О. Нестор правив утреню дуже помалу. В річах обряду і богослуженя він був педант. Кожду молитву читав чи співав звільна, виразно, не кваплячись і не ковтаючи слів і того самого вимагав від дяків. Парох місцевий, наслідник о Нестора, о. Крайник, молодий ще і дуже живого успособленя чоловік, прийшовши до церкви в пів утрені, дуже нетерпив ся в закристіі. Він був натще і єго ждала довга служба божа, з проповідю і акафістом, а о Нестор по утрені буде вільний. О. Крайник не дуже прихильно відносив ся до о Нестора. хоча в очи єму чинив ся дуже покірним та послушним через те, що о. Нестор жив у дворі і, як мовить ся, „мав плечі“ у коляторки. Правда, о. Крайник доси не потребував протекціі о. Нестора і духом чув, що в разі потреби о. Нестор не дуже б квапив ся єму допомогти, та все таки він волів заховувати хоч про око людське приязні відносини до свого попередника, знаючи, що той бодай коли-не-коли виручить єго в церкві, а хто знає, може коли допоможе і де в чім іншім.

 

Уже була майже осьма година, коли о. Нестор ледви не ледви дочитав утреню. О. Крайник не чекаючи, поки він усе скінчить, убрав ся в фелон і став у царських вратах до мированя ; ся функція несла певний, хоч і невеличкий дохід, і тут парох не давав другому виручувати ся. Крім того у о. Нестора дуже вже трясли ся руки, щоб він міг брати ся за се утяжливе діло Він і так утомлений цілогодинною стоянкою при вівтари, вийшовши в закристію, як був у фелоні і епітрахилі, так і сів на мягкім, шкурою оббитім кріслі і довгу хвилю кашляв та важко віддихав, поки Деменюк, повертаючи та нахиляючи єго як автомата, знімав з него богослужебні ризи.

 

— Га, га, старість не радість! — воркотів о. Нестор, важко хитаючи головою. — Не служать ноги... ані груди... ні! А про те слово боже.. святе officium., ні, ніколи не згоджу ся на те, щоб отак питлювати, як ті наші молоді.

 

Сей докір, хоч загально сказаний, відносив ся без сумніву і до о. Крайника, котрий по скінченім мированю ставши на службу божу, ще заким о. Нестор добре видихав ся, добіг до євангеліі. О. Нестор сидячи в кріслі раз у раз хитав головою немов дрімав, від часу до часу своім старечим голосом підтягав ураз із дяками святі співи, та все уривав, коли дяки починали занадто швидко дроботіти і опять критично хитав головою.

 

Проповідь о. Крайник звичайно говорив не по євангелію, а аж по закінченю служби, перед акафістом, і длятого о. Нестор не дуже довго й ждати мусів на конець властивого набоженства. Коли дяки відспівали „Буди імя господнє“, він при помочи Деменюка встав, поправив на собі реверенду, перехрестив ся тричі і взявши старий соломяний бриль, прямо з закристіі боковими дверми вийшов із церкви.

 

На цвинтарі було чимало народу, чоловіків і жінок з дітьми. Відповідно до старого хоч і не дуже побожного звичаю більша часть вірних на час казаня і акафісту виходила з церкви провітритись, дихнути свіжим повітрєм, погріти ся на сонічку та погуторити. Одні стояли громадками коло дзвінниці, другі ходили поміж могилки, відчитуючи написі на деревляних хрестах та споминаючи небіщиків, а найбільша часть сиділа здовж церковноі стіни на відсоню, балакаючи про косовицю, про погоду або судячи сусід та сусідок.

 

Коли о. Нестор був іще парохом у Торках, він нераз остро виступав проти сего звичаю, казав перед казанєм замикати двері церкви, щоб люде мусіли слухати єго наук. Тоді єго поява на цвинтарі серед сих груп, святочно поприбираних та занятих сумирними, хоч зовсім не побожними розмовами, справила б була велику трівогу та замішанину. Але тепер вони вже не бояли ся о. Нестора. Новий парох, провадячи своє officium більше по ремісницьки, байдужими очима глядів на сей народній звичай, а о Нестор не вважав потрібним мішати ся в єго педагогічний метод і наганяти людей до церкви. Оттим то єго поява на цвинтарі не справила ніякоі трівоги. Противно, старі й малі почали підходити до него кланяючись чемно і цілували єго по руках.

 

О. Нестор очевидно рад був тим ознакам пошани, які показували єму селяне. Єго память послабла вже: він тямив і знав по імени тілько старших своіх парафіян; молодших не міг пізнавати. Та про те він ласкаво всміхав ся до них, гладив йіх по головах, запитував, чийі вони і як живе ся йіх родичам, а зі старшими радо вдавав ся в довші розмови. Треба додати, що й Деменюк, котрий не відступав єго за весь той час, богаго допомагав єго памяти, нагадуючи єму імена і важнійші подіі з житя кождого з тих людей, що підходили до него.

 

От так проводжений о. Нестор вийшов за фіртку церковноі огорожі. Случайно чи ні, досить, що він попав не в ту фіртку, що вела до двора, а в ту, що виходила на гостинець, при котрім по обох боках, потапаючи в густій зелени верб, лип та .овочевих садків розкинулось чимале село Торки. Зараз по другім боці гостинця, насупротив церкви стояла „плебанія“ — новий, просторий будинок під гонтами, з двома коминами на дасі, з ганком до гостинця і з квітником перед ганком. Ся плебанія збудована була вже за о. Крайника, розуміє ся, коштом громади, котра дуже бідкала ся, поносячи тягар конкуренціі та з жалем згадувала о. Нестора, що більш як 30 літ прожив у старій плебаніі, критій соломою та попідпираній з усіх боків дрюками. Але о. Крайник був молодий чоловік, з новою освітою і більшими вимогами, мав жінку і дітей, приймав гостей і ждав женихів для дочок, значить, не міг жити в старій, майже хлопській хаті.

 

О. Нестор, хоча сам зaдля старости і немочі зрік ся парафіі, все таки по слабости людській рад був тому невдоволеню громади з нового пароха; часті наріканя громадян на тягарі конкуренціі приймав з єзуітською покорою, перекривлюючи голову на бік та говорячи ув-одно:

 

— Га, то трудна рада ! За то маєте молодого священника з йімостею, паничами і панночками ! Ви думали, що все вам ваш старий піп буде! Ні, любі моі, треба й до молодих навикати!

 

Громада думала, що о. Нестор, бачучи неспроможність людей і великі кошти на будову новоі плебаніі, причинить ся й від себе чим небудь до покритя тих коштів. Всі тямили, що коли ще за єго урядованя будовано нову церков, він із власноі кішені дав 3 000 гульденів на будову а потому ще 2.000 на малюнки та закупленє ріжних церковних сосудів. Та сим разом громада перечислила ся, бо о Нестор не дав нічого. „Дім божий, то зовсім інша річ, — мовив він до депутаціі, котра від громади прийшла була до него, — але плебанія!.. Я жив у старій халабуді, а й тепер, як бачите, живу не краще... А хочете новому парохови палату будувати — га, воля ваша. Але я до сего не буду належати. Ще може скажете міні для єго йімосці фортепяни справляти...“

 

Дивна натура людська! Хоча о. Нестор чув добре, що целібат звихнув ціле єго житє, випхнув єго зі звичайноі людськоі коліі, зробив відлюдком, приглушив єго духові спосібности, то все таки він не любив, не поважав женатих попів, не радо бував у них, а в новій плебаніі, в домі о. Крайника таки зовсім ніколи не був. Навіть в часі візітаціі митрополіта він не дав склонити ся, щоби переступити поріг новоі плебаніі. Щось немов відпихало єго від неі, немов якимось противним, чужим для него духом віяло від того ганка обвитого густим диким виноградом, від тих широких та ясних вікон з білими гачкованими фіранками та з вазониками цвітів на варцабах, від того квітника з пахучими бальзамінами, левконіями та цілими грядками резеди та високих мальв і георгіній. Відтам доносили ся часто молоді, свіжі голоси дітей о. Крайника: сріблистий сміх панночок, здоровий, металічний регіт паничів-студентів, гармонійні акорди фортепяна — бризьки і хвилі того спокійного та богатого змінами шумом родинного попівського житя, котре повинно б було випасти й єму на долю, та котре відібрала єму якась лиха чи добра доля. Не можна сказати, щоб о. Нестор, старий, згорблений та близький могили, завидував своєму молодшому наслідникови того родинного житя, щоб жалував своіх самотних літ. Єго серце давно вже зівяло, єго чутя надто були притуплені, щоб почувати зависть із за таких річей.

 

Як одинокий відгук того неприхильного чутя являла ся у него якась йідка насмішка, коли проходив поуз нову плебанію, якесь критичне хитанє головою, і вперта нехіть переступити поріг сего заказаного обійстя.

 

— Таке то! — проворкотів він і сим разом, проходячи гостинцем, не то сам до себе, не то до Деменюка. — Татуньо там у церкві слово боже правитъ, а донечка он якоі веселоі на фортоплясах витинає. Еманціпантка ! Не бій ся. до церкви не піде. Там саме хлопство!...

 

Деменюк нічого не відповів на сі слова. Вирісши з малку при церкві і при священниках він привик шанувати кождого з них і не любив, коли якій духовній особі чим небудь докоряли. А до духовних осіб він зачислював не тілько самих попів, але й йіх рідню.

 

Аж коли минули плебанію і о. Нестор зовсім успокоів ся, Деменюк порівняв ся з ним зовсім і цілуючи єго в руку сказав несміло :

 

— Я би отца духовного о щось просив.

 

— Ви, Гнате? — здивував ся о. Нестор. — А то що такого?

 

— Та я не знаю... Може то єгомосцеви не в лад буде...

 

— А боже мій! Гнате! Говоріть бо по просту!

 

— Та знають єгомость.. Моя Маланка... ота, що в коваля служить..

 

— То ніби ваша дочка ?

 

— Та так, так, дочка! Одиначка моя. Господи, тілько й усеі моєі рідні.

 

— Ну, і щож з нею ?

 

— Та не добре, прошу єгомостя. Дуже не добре.

 

— Захорувала?

 

— Е, ні, борони боже! Хоч правду кажучи, якби захорувала, то може б міні не було тілько гризоти.

 

— Ну, а щож ? Пустила ся на злу дорогу?

 

— Свят, свят, свят ! А що то єгомость говорять! — аж зупинив ся з переляку Деменюк. — Хіба я на те свою дитину годував і кохав і в страсі божім виховував, щоб вона на злу дорогу пішла? Аджеж єгомость знають єі!

 

— А, знаю, знаю ! Чесна дівчина, щира, роботяща...

 

— Е, що тото ! Я єі батько! Не хочу хвалити ся, бо то не моя заслуга, а божа ласка. Але скажу по правді: то золото не дівчина. Послушна, працьовита, порядок любить, мене старого шанує, для господаря як рідна дитина... Ні, на свою Маланку я ніколи не пожалую ся.

 

— Ну, так якаж вам з нею гризота. Гнате ?

 

— Така, прошу єгомостя, гризота, що цур йій та пек! Але почекайте, ще одно маю вам про неі сказати, ніби то, про мою Маланку... Знаєте, єгомость, що крім доброго серця і здорових, роботящих рук дав йій Господь і красоту. Не знаю, чи на щастє, чи на горе. Бо в біднім стані красота для дівчини рідко коли добро... Та чень то господь милосерний якось оберне. Бачите, сподобав собі єі ковалів син, того таки коваля, у котрого вона на службі.

 

— Максим, Максим ковалів, ага, ага, пригадую собі єго.

 

— Той сам, прошу єгомостя. Гарний парубок, добрий, щирий і маючого батька син. Сподобав дівчину і батькови свому тай міні оповів ся. Щож, я хіба господу богу подякувати можу за таке добро — кращого зятя і придумати не міг би. Та й коваль не від того. Чесний чоловік, знаємо ся від молодих літ, за маєтком він не гонить, дитину мою пізнав добре і полюбив. Бачите панотче, все так і складає ся, щоб до доброго кінця дійти.

 

— Та дай вам боже, Гнате! Дай боже вам і вашій дитині всего доброго. Хоч то з тим ковалем...

 

— Лиш одно лихо, прошу єгомостя, — перебив єго Деменюк.

 

— А то яке?

 

— Та не знаю, як і сказати. Бачите, наш панич, пан Адась... Не знаю, що єму стало ся, досить, що від якогось часу не дає Маланці спокою. Чи в поли, чи в саду, чи в лісі, чи на пасовищі — де тілько вона покаже ся, так щоб не при людях, зараз він коло неі і вродить ся. І баламутить міні дитину, прошу єгомостя, — от біда! Наговорює йій, щоб не йшла за Максима, щоб ішла до него в службу, що він єі зробить панею, візьме з собою до Львова, оженить ся з нею і всякі такі дурниці. Дівчина вже і просила ся у него і втікала і всяко відповідала єму, а він усе своє товче. Як би то простий парубок або який чужий, то вона б собі дала з ним раду. А то ж нашоі дідички син, я у єго матери служу, то бідна дитина боіть ся надто остро з ним обійти ся, щоб, буває, і міні і йій чим небудь не пошкодив. Бо що єму? Хіба тяжко нам бідним досолити ?

 

О. Нестор похнюпив ся і посумнів слухаючи тоі мови. Видно було, що вона дуже не мило вразила єго.

 

— Так чогож ви хочете від мене'? — спитав він нарешті.

 

— Або я знаю, чого й хотіти! — безрадно сказав Деменюк. — Я до єгомостя як до рідного батька —  —

 

— Е, що там, батька ! — якось сукристо буркнув о Нестор, котрого ся історія очевидно скребла по серці. — Нехай дівчина пильнує ся, щож тут більше можна порадати?

 

— То то й клопіт мій, — журливо говорив Деменюк. — Доси я хоч знав про підходи панича, та не бояв ся нічого. А тепер боюсь. Від кількох день щось стало ся дівчині. Ходить як сама не своя. Раз весела, аж немов іскри від неі скачуть то знов потім сумна, що й слова від неі не видобудеш. І годі зміркувати, що вона думає, чого хоче і що з нею діє ся.

 

— То злий знак! То дуже злий знак. — сказав о. Нестор.

 

— Власне, власне! І я так думаю, — підхопив Деменюк. — І для того я хотів просити — тілько най єгомость не гнівають ся за мою смілість! — че не схотіли би єгомость самі з нею переговорити ?

 

— Сам ?

 

— Ну, ні! Разом зо мною. Але може би єгомость ліпше промовили йій до серця, може би вона сказала, що з нею стало ся.

 

— Гм... Се можна... Поговоримо.

 

— О, велике спасибі єгомостеви! — сказав Деменюк цілуючи кістляву руку о. Нестора. — Я знаю, вона єгомостя поважає і любить як рідна дитина і нічого перед єгомостем не утаіть. Отсе вже зараз будемо проти ковалевоі хати, то я викличу єі в садок тай поговоримо.

 

Лице Деменюка прояснило ся, згорблена стать випростувала ся при тих словах. Він мимоволі прискорював хід і випереджував о. Нестора, та по хвили похопивши ся зупиняв ся серед дороги і дожидав старенького священника, щоб опісля ще раз і ще раз повторити те саме. О. Нестор ішов мовчки, тілько раз у раз шевелив губами, немов нечутно розмовляв з кимось незримим.

 

Отак ідучи вони по недовгім часі дійшли на конець села. Остатня хата була Ковалева. Вона стояла на ліво від гостинця, обведена високим дощаним парканом з широкою брамою і містком до гостинця, мов якась фортеція, що сторожко глядить у безмежні поля, котрі зі сходу і полудня притикали тут до села. Тілько к півночи понад невеличкою болотянистою річкою Торівкою тягли ся довгою крутою змиєю головаті верби серед лугових сіножатів, а далі, за сіножатями, піднімалось узгірє, на котрім в вінку тополь стояв фільварок, де господарював панич Адась, а за фільварком, обмежуючи зовсім видокруг з того боку, дрімав могучий панський ліс.

 

Зараз насупротив хати-фортеціі, на право від гостинця, без огорожі, тілько обкопана невеличким ровом, стояла збройівня села — кузьня. Невеличка, гонтою побита, з навислим передом спертим на чотирьох стовпах вона в робучий день усе була отворена, вічно лунала веселим гомоном людей, іржанєм коней, стуком молотів та різким, металічним дзвенькотом ковала. Тут раз у раз, від ранку до пізноі ночи, сопів важкий міх, прискав огонь у горнилі, скакали зиндри з під могучих ударів молотами, скрипіло зелізо гризене пильниками, обертало ся точило під дашком, кружляла чарка горілки між веселою, робучою компанією, ішли розмови, жарти, оповіданя, чергуючись з палкою, енергійною працею. Се справді була збройівня села. Тут виковувались усі оті леміші, зубці до борон, серпи, коси та заступи, що опісля як піонери людськоі культури мали йти в широкі простори піль, риючи, дроблячи, валячи лавою та підгризаючи буйну ростинність людям на пожиток. Тут кувались вози, тачки та теліжки, підковувались коні та людська обув, щоб тим лекше могли поборювати трудности, які сама земля, самі оті простори кладуть чоловікови при переході з місця на місце. Тай дерева, ліси, камінє, річка і вітер, ніщо не було безпечне перед отим гніздом голосноі, шумноі, загарливоі праці. Тут виковувано сокири і топорі, що виострені на точилі блискали смертельною погрозою до того ліса, що ген там далеко на узгірю дрімав мов темна хмара, тужливо шумячи, немов сумуючи заздалегідь над своєю загибілю, котроі насіня виковувала отсе невеличка сільська кузня. Відси йшли в світ пили, сверли та долота, зладжені і виострені на те, щоб різати, лупати, вертіти та довбати зрубані трупи лісових велетнів, немов розжовувати йіх зелізними зубами людям на пожиток. Відси вийшли ті знаряди, що онтам геть-геть у низу, за фільварком, де річка Торівка широким півокругом опоясує узгірє, поклали поперек неі могучу греблю, зробили чималий став, побудували млин та запрягли оту саму річку, як другого сліпого Самсона, щоб за дармо обертала єго колеса. І вітрови грозила ся кузня, бо з неі а не відки виходили знаряди, що на дальших сугорбах узгіря, схованих за краєм видокруга, поставили ціли ряд здорових вітряків. Одним словом отсей невеличкій будинок, спертий на чотирьох стовпах як баба Яга на костилях, був великою і могучою силою, котроі впливи йшли широко і далеко навкруги, ширше і дальше, ніж західний вітер міг донести відгомін стуку молотів та дзвенькіт ковала, що в ній розлягали ся.

 

А душею тоі збройівні, тоі могучоі та плодотворноі сили, осередком веселоі та працьовитоі компаніі, що тут день у день збирала ся, був сам коваль торський, Іван Гердер. Чудна мішанина, що вдаряла кождого в єго назві, в тім сполученю руського імя з прозвищем знаменитого німецького писателя, проявляла ся в цілій вдачі, походженю і поглядах торського коваля. Єго прадід був чистокровний Німець, коваль спроваджений з Саксоніі ще дідом покійного графа Торського зараз в перших роках австрійського панованя. Вже син того старого Гердера оженив ся з Русинкою, дочкою одного заможного торського господаря, а наш Іван хоч тямив про своє німецьке походженє, вважав себе Русином. Ще дід єго покинув двір і осів у селі між господарями, хоч і не робив панщини ; от тим то й Іван Гердер почував себе зовсім мужиком, солідарним з рештою мужиків і разом з ними стояв не то осторінь, не то в тихім ворогованю супроти двора. Була се приземкувата, коренаста та крепка постать. Густе, довге волосє на голові, колись огнисто руде, почало вже сивіти, а великі довгі вуси, що закручувались аж за вуха, були білі як сметана. Та про те Іван Гердер не мав іще й шістьдесяти літ, а єго голос, колір лиця, бистрота рухів виявляли в нім чоловіка незломноі енергіі, смілого та повного житєвоі сили. Зі своєю великою, круглою головою, здоровими зубами та міцними вилицями, з широкими плечима і мохнатими, звичайно при роботі аж по лікті позасукуваними та окоптілими руками він подабав троха на тих зелізних баранів, котрими в старину штурмовано мури. Тій зверхній подобі, типово німецькій та з деякими не менше типовими рисами Украінця відповідала й вдача Івана Гердера. Здавалось, що ваганє, нерішучість, слабість волі та розчарованє були зовсім недоступні для єго вдачі. Невтомимий робітник він був при тім і солідний, незвичайно совісний робітник. Всякі противности не то що не знеохочували єго, а ще й підбивали до боротьби та до праці. Натура наскрізь войовнича він про те був добрим сусідом, веселим товаришем, любив жартувати та сміяти ся і єго кузня завдячувала власне тому єго талантови своє оживленє і многолюдність. Люде йшли до Гердеровоі кузні мов по свячену воду: щоб віддихнути якоюсь свіжійшою духовою атмосферою, покріпитись, розвести душу. Коваль бував за молоду далеко по світі, був чоловік письменний, знав незлічиму силу вигадок та оповідань і вмів оповідати йіх з таким виразом, з такою особистою закраскою, вмів до кождоі нагоди підібрати відповідну повість, з кождоі повісти розвести такі думки та виводи, що люде слухали єго без голосу, тілько цілим лицем ясніючи, цілою душею всміхаючись та радіючи, хоч і самі не знали, чого. Йіх душі, вбогі та прибиті щоденним горем та темнотою та деморалізацією, чули в тім чоловіці живу течію власноі думки, сильного характеру і живоі, своєрідноі поезіі, котрим усяка жива душа мусить спочувати та радувати ся, як молода ростина ясному та теплому сонцю весняному.

 

О. Нестор добре знав коваля Гердера ще з часів єго молодости, та не любив єго. Зачерствілій, хорій душі старого панотця було не до поезіі здорових, хлопських натур. Він бачив у Гердері тілько одно — вільнодумця та єретика, тай то ще впертого, непоправного і войовничо настроєного, а затим подвійно небезпечного! І справді, найлюбійшим полем думок, мірковань та мрій коваля Гердера, а при тім полем, на котрім з усею силою проявляла ся єго войовнича натура, було поле релігіі, церковщини, відносин попівства до народа. Хоча шкільна єго освіта була дуже маленька, то все таки він власною працею, читанєм книжок і розмовами з ріжними людьми дійшов до таких думок, що геть геть вибігали по за ті тісні рамці, в яких у нас немов би приписано, не мов би богом самим установлено обертати ся мужицькому розумови. Він виробив собі певний крітіцізм — спокійний, не визиваючий, та при тім і не трусливий та не уступчивий. Зі своіми єретичими поглядами він не ховав ся ані перед мужиками в кузні чи на ярмарку, ані перед самими попами. Правда, він так само критично відносив ся й до інших верстов та установ суспільних, загалом до всіх тих, котрих називав „дармойідами“. І коли отак нераз у кузні, гримаючи могучим молотом о розпалене зелізо, подразнений оповіданями людей про ріжнородні кривди та утиски, коваль Гердер почне було з разу з легка, лагідно, на пів іронічно, а де далі з щораз більшим жаром та запалом перебирати ріжні болячки мужицького житя, ріжні недомаганя мужицькоі думки, то голос єго при тім стає ся міцний та дзвінкий як наострена сталь, роздає ся чутко почерез стук молотів, стогнанє міха, присканє іскор і скрип пильників, і такимиж яркими, прискаючими іскрами западає в людські душі. Слухаєш єго інколи в отій напів темній кузні, що мала тілько одні двері а ні одного вікна, і в уяві твойій мимохіть встає картина широчезноі, дикоі цілини, покритоі буйною хоптою, лопушєм та кропивою. А по тій цілині якась таємна, незрима рука веде плуг — не хитрий, звичайний хлопський плуг, з добре насталеним, блискучим лемішем і з таким же переднім зелізом, що немов півмісяць одним острим рогом впиває ся в землю. І йде той плуг звільна, важко та рівно і невпинно, скрипить інколи в твердому грунті, хрустить лемішем о камінці та недогнилі пеньки, але йде все далі і далі, підриває корінє хопти, ломить цілину, вивертає за собою товсту, рівну скибу. З Гердеровоі кузні йшли таки плуги, клали ся такі скиби не тілько по отсих справжніх непереглядних чорноземних полях довкола, але також по запущеній, занедбаній цілині народньоі думки, народнього духа.

 

— Знаєте що, Гнате ? — обізвав ся о. Нестор, зупинивши ся перед ворітьми ковалевоі фортеціі, і знявши капелюх з голови краткованою хусткою почав обтирати піт, що густими краплями повиступав на єго лиці, карку і величезній лисині, котрою світило ся все єго тімя. — Ніяково міни йти на обійстє сего єретика. Недавно я ганьбив єго і заказав єму, що доки не поправить ся, то я й слова до него промовити не хочу а війшовши на єго подвірє я міг би єго здибати, а тоді вже, звісно, прийшлось би говорити. Так чи не ліпше б ось що зробити? Я ось тут зажду, на вулиці, а ви підіть тай викличте свою Маланку.

 

— Та ні, прошу єгомостя, — відмовив Деменюк. — Коваль ще у церкві, я єго бачив. А по церкві він певно піде до ради громадськоі Прошу, най уже єгомость ідуть! Зайдемо в садок, там є лавка, то можуть єгомость сісти. А я Маланку зараз покличу.

 

— Дуже б міні не хотіло ся... Ну, та вже нехай... Бо ти знаєш, який се чоловік, отой коваль. І як таких людей земля свята носить!... воркотів о. Нестор, дуже нерадо вступаючи в ковалеве обійстє.

 

— Та щож, прошу єгомостя! Видко ся, на щось і йіх пан біг потребує, коли йіх держить на світі тай ще дає йім силу, веселість, здоровлє, маєток тай ще оттаких дітей, як Максим.

 

— А... Максим... Максим ковалів. . Се справді добра дитина, славний хлопець. Але не ковалева се заслуга, ні! І не думай, щоб усе отсе бог єму давав за єго заслугу. Ні, се тілько на пробу єму... чи отямить ся, чи скрушіє перед богом. До часу се все, Гнате, до часу! А мине час.. не хочу пророкувати, але чую се... хто доживе, той побачить... Не може то бути, щоб бог не покарав такого грішника.

 

— Правду сказавши, прошу єгомостя, коваль дуже добрий і чесний чоловік, — несміло промовив Деменюк.

 

— Добрий і чесний! — скрикнув о. Нестор. — І ти се мовиш, Гнате ? Як може бути добрим і чесним, хто в бога не вірує ?

 

— І в бога він вірить і молить ся, се я добре знаю, — знов трібував сперечати ся Деменюк. провадячи по під руку о. Нестора вузкою стежкою в садку, протоптаню серед високоі трави, до лавки, що стояла під величезною розлогою грушею.

 

— Ні, ні! Не вірить він в бога! — змагав ся о. Нестор. — Бо як би вірив, то би слухав того, що бог приказує А молить ся тілько з гордощів, як той фарисей у євангелію, щоб люде бачили.

 

Деменюк не змагав ся далі, але посадивши о. Нестора на лавці в холодку, пішов до хати, щоб викликати Маланку. О. Нестор сидів похиливши голову, руками опертий на паличці і без голосу шевелячи устами, немов в дусі торочив і далі своє наріканє на ковалеву безбожність. Погляд єго недвижно спочивав на одній луком зігнутій стебелинці, по котрій звільна та невпинно повзла товста, зеленкувата гусільниця, бажаючи добрати ся до сочистих листочків єі цвітовоі корони, щоб єі обгризти лакомими зубами.

 

— Оттак і по нас повзе та надвигає ся, що кому суджено! — мигнуло в голові о. Нестора, і якась дрож пройшла по єго тілі. Може се було від холоду, що стояв у саду, від тоі вохкости, насиченоі запахом трав і цвітів, що клубила ся в тіни вікових дерев; але о. Несторови зробило ся моторошно. Душу єго, зворушену розмовою про коваля, отся невинна гусільниця збентежила ще дужше. Він витріщив широко очи і вдивляв ся. Гусільниця мов під люпою росла в єго очах, робила ся здоровенною та могучою, заслонювала і садок і хату і все своім товстючим, зеленкуватим тілом, грозила зажерти не пару листочків марного цвітка, але всі думи, всі помисли, всі бажаня о. Нестора.

 

— Оттак повзе та надвигає ся, що кому суджено! — шептав він тремтячи всім тілом, обнятий якоюсь спертою атмосферою мрій та привидів, з котроі силувавсь отрясти ся та прокинутись, але не міг.

 

Нараз стрепенув ся. Тут же над єго вухом роздав ся дзвінкий, різкий дівочий голос, пронесли ся слова :

 

— Чого єгомость від мене хочуть ?

 

Се була Маланка. Бистро підійшовши до затопленого в мріях о. Нестора, вона стала прямо перед ним, висока, струнка, в верхній половині облита ясним сонцем а ногами потапаючи в тіни. Лице єі, червоне як калина, горіло здоровим румянцем, чорні очи палали якимось палким огнем, а рожеві губи, розняті при виголошуваній тих слів, просвічували до сонця мов рубіни, коли о. Нестор підвівши голову поглянув на неі з низу в гору. Гарна була в отій білій сорочці, вишиваній на рукавах та на ковнірі, з отим червоним дешевеньким намистом на шиі, з отими важкими темно-каштановими косами, покладеними вінком довкола тімя. Якоюсь свіжістю, здоровою та молодою силою пашіла вся єі постать. О. Нестор мовчки дивив ся на неі, якусь хвилю не можучи отямитись, що єму з нею говорити і від чого починати.

 

— А., а... то ти, Маланко? Ото, яка ти виросла... висока та гарна. Давненько я бачив тебе...

 

Маланка підійшла близше і поцілувала о. Нестора в руку.

 

— Тато казали міні, що єгомость мають міні щось сказати? — промовила вона так само дзвінко і швидко і немов крихіточку сердито, як і попереду.

 

— Еге, так! Маю, маю... Але деж твій тато ? Де він подів ся?

 

— Я дала йім троха пообідати, мовила Маланка — Бо там у вас між великими панами про него бідного ніхто не дбає, чи йів він, чи ні.

 

— Ну, Маланко, сего не може казати. Твій тато ніколи міні не жалував ся на те, щоб єму за мало йісти давали.

 

— Чого ще єгомость захотіли! Щоб мій тато та жалував ся! Аджеж він швидше з голоду згине, ніж би мав словом пожалувати ся. Але єго треба знати! Я знаю, що він голоден, по нім бачу, а про те ледво присилувала єго, щоб дещо перекусив. Але говоріть, єгомость, чого вам треба від мене! Швидко моі господарі з церкви поприходять, то я не буду мала коли з вами балакати.

 

— Та то... я не від себе... то властиво — почав о. Нестор, видимо не приготований на таке пряме і різке питанє.

 

— Щось вам певне тато говорили на мене! — перервала єму Маланка.

 

— Твій тато ! На тебе! Маланко, бій ся бога! Що ти говориш? Хіба ти не знаєш, що твій тато мало не молить ся до тебе, так тебе любить?

 

— Е, любить, любить! — з нехітю промовила дівчина. — А про те мучить мене своіми підозрінями та науками. Спокою міні не дає з тим вашим паничем. Раз щось я отак случайно сказала єму, що панич лазить за мною та навприкрює ся міні — се ще на весні було — і від тоді тато коли тілько здиблють ся зо мною, все тілько про панича мене розпитують, так немов би силоміць хотіли мене попхнути єму на шию.

 

— Бій ся бога, Маланко! Як можеш ти таке говорити‘ — з переляком скрикнув о. Нестор.

 

— Я вже колись то сказала йім: Таточку, як за богато соли в борщ кидати, то пересолить ся. Не мучте ви мене з тим паничем, бо бігме більше, вам ані словечка нічого не скажу.

 

— Отож то бачиш, дитино моя, — сказав лагідно о. Нестор. — Се власне стрівожило твого тата. Він так тебе любить, так тобі бажає добра, так турбує ся та побиває ся, щоб ти була щаслива. А коли ти єму таке сказала, то що він мусів подумати собі про тебе? Мусів подумати: ов, тут щось погано, коли моя Маланка не хоче міні нічого сказати!

 

— Але щож я маю єму казати, коли панич давно про мене й гадки не має, і не дивить ся в той бік, де я є ?

 

— Що ? Гадки не має ? Не дивить ся ? — аж скрикнув о. Нестор, а в єго зачудуваню чути було й примішку нетаєноі радости. — А не брешеш ти, Маланко?

 

— Ні, єгомость, не брешу ! Чого маю брехати ? — щиро відповіла Маланка, дивлячись о. Несторови прямо в очи.

 

— В такім разі... Ну, але чомуж ти се не сказала татови, щоб він так не гриз ся?

 

— Як не казала ? Сто раз не раз казала: Таточку, та буде вже вам з тим паничем! Зачіпав мене, а тепер, коли я єму раз-другий відповіла, дав міні спокій. Коли бо моі тато такі, прости господи гріха, як той кліщ. Як упє ся в одно місце, то вже там довбає і шемрає, доки єго силою не візьмеш. Усе собі мусять щось такого найти, щоб мали чим гризти ся. І щож я тому винна? що на те пораджу ? Така вже йіх натура.

 

— Ну, та коли ти правду мовиш, коли панич справді тепер тобі не докучає..

 

— Але божу ся вам, єгомость, що не докучає ! — скрикнула Маланка, вся спалахнувши, мов найчервонійша рожа.

 

— Ну, то слава тобі Господи! То й добре. Я вже заспокою твого тата.

 

— Зробіть се, єгомостику, зробіть!. Нехай він не турбує ся мною. Я вже не дитина, одурити себе не дам, а куди мене моє серце тягне, туди піду, хоч би там незнати що! — додала рішучо і ще раз поцілувавши єго в руку, бігцем скочила до хати. — Ось уже моі господарі йдуть ! — додала біжучи. — Бувайте здорові, єгомость !

 

Ще тілько мигнула на перелазі єі червона спідниця та вишитий рукав — і вона щезла, а тілько дзвінкий, сріблистий сміх залунав на ввесь садок, сміх такий голосний, аж наче спазматичний, що о. Нестор аж стрепенув ся та озирнув ся довкола. Той Маланчин сміх дуже щось єму не подобав ся.

 

— Чи се вона з мене смієть ся? Глузує, що одурила старого? — проворкотів він. — Ей, небого? Щоб тілько ти сама себе не одурила!

 

І він невдоволений кінцем своєі розмови, підняв ся з місця, щоб іти геть із сего садка, не дожидаючись повороту Деменюка, та вже побачив єго коваль Гердер, що разом з жінкою і сином власне вертали з церкви. Коваль зуздрів єго ще від брами, тим всевидющим господарським оком, котре від разу пізнає, де котрий камінчик, де котре полінце не так лежить, як уперед лежало. Хвилю він не то що не міг пізнати о. Нестора, а не хотів вірити, щоб се був він. Перша жінка промовила до него на пошепки:

 

— Йой, чоловіче! А се що таке? Чогось старий єгомость у нас у саду сидить!

 

— Ну, так щож ? Сидить, то нехай сидить ! Злого чень нічого не робить.

 

— А се що єго до нас привело?

 

— Зараз будемо знати.

 

І вони всі троє звернули до фіртки, війшли до садка і стежкою попрямували до о. Нестора, котрий змішаний трохи сею стрічею і бачучи себе безпомочним без Деменюка, постоявши троха знов сів на лавці.

 

— Слава Ісусу Христу ! — повитав Гердер о. Нестора, з далека знимаючи шапку.

 

— Слава на віки, — відповів о. Нестор.

 

Жінка ковалева і Максим підійшли близше і поцілували панотця в руку. Коваль не чинив сего, тілько всміхаючи ся говорив звільна:

 

— Бачимо і очам своім не віримо. Що за рідкі гості на нашім обійстю!

 

— Перепрашаю, що так самовільно... Та властиво я не сам, а з Деменюком... Тут мене просив з єго дочкою поговорити...

 

— З Маланкою?

 

— А так. Знаєте, старий Деменюк дуже єі любить, трясе ся над нею. Ну, а там щось панич...

 

— Е, що там панич ! — з виразом лехковажепя промовив коваль і махнув рукою. — Доки Маланка у мене і доки сама чесна, то не має чого бояти ся, хоч би й сто паничів до неі підходило.

 

— Ну, таточку, хібаж так можна говорити ? — вмішав ся Максим у розмову, — Доки Маланка чесна. Виж самі дуже добре знаєте, що вона чесна і на ніяку підмову не піде.

 

— Що було, то ми знаємо, о кілько знаємо, — строгим тоном сказав Гердер. — А що може бути, сего при жіноцькім роді, синочку, ніхто знати ані зміркувати не може.

 

— Ти все своє, Іване! — з несмілим докором вмішала ся жінка. Ніби то вже жіноцький рід якийсь не людський, а пташиний, що перхає в ріжні боки, так що й не зміркуєш.

 

— Та певно, що перхає ! І бог зна куди залетить, коли єі в клітці не тримати. Та про Маланку, панотче, можете бути певні. У нас йій нічого злого не стане ся.

 

— Та я вже говорив з нею, — сказав о. Нестор — Вона також впевнювала мене, що єі тато дармо турбує ся, що панич йій зовсім не докучає.

 

— Я з ним колись то переговорив пару слів по приятельськи, — сказав Максим. — Адже ми оба разом до школи ходили, знаємо ся. То він міні дав слово чести, що нічого злого против Маланки не задумує.

 

— Я також колись то говорив з ним розумне слово, — сказав коваль. — Вже що я там єму сказав, те нехай поміж нами й лишить ся, але я думаю, що він Маланці дасть спокій.

 

— Ну, коли так, то можу бути безпечний, — сказав о. Нестор. — А то, признатись вам, я по розмові з Маланкою не дуже був спокійний. Щось у ній самій змінило ся. Якась така зробила ся різка, недоступна, все так виглядає, мов би з чимось таіла ся.

 

— Ні, ні, панотче, можете бути спокійні! — сказав коваль.

 

— То добре. То дуже добре! Спаси біг вам! — промовив о. Нестор, простягаючи єму руку і встаючи з місця. Коваль не взяв простягнутоі руки панотця, але всміхаючись сказав до него :

 

— Та сидіть іще панотче! Куди вам спішити ся?

 

— Треба йти! Засидів ся. Де тілько той Деменюк так довго барить ся!

 

— А деж він?

 

— Та там у вас, у хаті. Певно з дочкою балакає.

 

— Ідіть до хати, жінко тай ти Максиме! — сказав Гердер. — Як Деменюк переговорить, що має сказати Маланці, то нехай виходить сюди!

 

Жінка і Максим пішли до хати, а коваль став перед о Нестором, котрий опять сів на лавці.

 

— Не гнівайте ся, панотче, — сказав коваль, — що я не взяв вашоі руки котру ви подавали. Я чоловік отвертий і не хочу ні з чим крити ся. Я не розумію вас добре. Недавно ви ганьбили мене як єретика, невірного і проклятого, а тепер подаєте міні руку. То я не хотів дотиком своєі руки споганити вашу святість.

 

В остатніх словах Гердера хіба глухий не дочув ся б гіркого насміху. О. Нестор жалібно похитав головою.

 

— Ой, грішите ви, ковалю, тяжко грішите !

 

— Га, може бути, — сказав коваль. Ви від того знавець, вам се ліпше видно, ніж міні, бо моє сумлінє спокійне.

 

— Спокійне? Не вірю сему, ковалю! Як може бути спокійне сумлінє у чоловіка, що в бога не вірить, з усего святого сміє ся?

 

— Ей єгомость, єгомость, — якимось немов благаючим, а немов докірливим голосом промовив коваль, — як ви се можете отак спокійно говорити: Не вірить в бога? Хто се вам сказав? Відки се знаєте? По чім так судите?

 

— По вашим ділам суджу, ковалю!

 

— То дуже кепська міра для такоі річи, — спокійно відповів коваль — Я видів колись, як у Львові вішали душогуба, що четверо людей забив. О, як він побожно хрестив ся і сповідав ся! Як плакав цілуючи хрест! Той певно вірив в бога.

 

— Хто знає, може він і швидше найде у бога відпуст своіх гріхів, ніж такі, що вперто обстають при свойій невірі, у котрих бог за кару заглушив навіть голос сумліня! — грізно простуючись промовив о. Нестор.

 

— Ну, єгомость, даруйте, але я мушу вам сказати, що й тут ви помилили ся. Голос сумліня у мене не заглушений. Коли часом трафить ся — знаєте, чоловік усе чоловіком — чи то сказати щось не по правді, чи посварити ся з ким, чи скривдити кого, то сумлінє мучить мене, спати міні не дає, поки того чоловіка не перепрошу, злого не направлю. Чи то значить, що сумлінє у мене заглушене? Але коли хтось встає і каже: мене слухайте ! Я орудую словом божим, я маю власть вязати і розвязувати, — а я бачу, що він такий же чоловік як і я, що він звичайно навіть не знає, що вяже і що розвязує, то як я можу єму вірити, свою душу, своє сумлінє в єго руки віддавати?

 

— Алеж він не від себе, а з божоі волі се робить, а бог знає, що має вязати. а що розвязувати.

 

— То певне, що знає! — підхопив коваль. — І без попа знає. Так само я й без попа до бога трафлю.

 

— От і бачите! От і бачите! Які ви єретицькі слова говорите! Як би бог був хотів, щоб так було, як ви кажете, то був би не встановлював апостолів і учеників —  —

 

— Егеж, еге! І попів і деканів і каноніків і суфраганів і мітратів і епіскопів і кардиналів і пап, що хрест святий на пантофлях носять, усе се сам бог власного особою повстановлював! Усе се своєю властю наділив! І виразно сказав: від тепер можете мене не знати і не слухати, а тілько отсих свячених та миром мазаних знайте та слухайте! Вони для вас нехай будуть і церквою і релігією і богом!

 

— Хулиш, ковалю, бога ображуєш оттаке говорячи! — ледво промовив о. Нестор. — Ну, деж се видано так говорити? Гріх тобі! Гріх смертельний!

 

— А вже чи гріх чи два, але треба правду сказати. Ну, скажіть міні, чи не так у світі діє ся? Кілько то з вас посвячених осіб має справді бога в серці? Почисліть йіх на пальцях! А кілько є таких, що під довгою рясою носять захланність та гордощі?

 

— Не суди других! Не суди, ковалю, щоб сам під суд не попав!

 

— Про се я спокійний, — відповів коваль. — Що бог зо мною схоче зробити, те й зробить, щоб тілько я своє діло добре робив. А ви, не бійсь, мене судите і кленете, не пізнавши ані мого серця ані моєі віри, а самі ховаєте ся за євангельські слова: „не судите, да не судими будете!“ Добре, не судіть і ви! Та яка тоді буде ваша наука? Та й яка вона була доси? Кілько літ ви навчали і катехізували і ганьбили і наклонювали людей на все добро, а нині що в селі? Пройдіть ся, загляньте під оті стріхи, що там найдете ? Що біда, розпука, се ще нічого. Наш чоловік до біди привик. Але яке пянство, яке злодійство, які свари та лайки, в громаді яка неправда та кривда — чи ви маєте о тім понятє? Чи ви то чуєте — здаєть ся у вас сумлінє не заглушене? — що відповідь за всю оту погань, що так і кишить довкола вашого двора, спадає на вас?

 

— На мене? — з правдивим перестрахом зойкнув о. Нестор, мов важким обухом прибитий словами Гердера.

 

— Так, на вас, отче і на подібних вам! Як же ви вчите людей ?

 

— Адже й Христос говорив, що деяке сімя мусить падати на камінь.

 

— Але Христос казав, що варт робітник своєі плати. А якоіж плати варт буде робітник, що все зерно розсіяв по каміню?

 

— Робимо, що можемо...

 

— Скажіть виразно, що нічого не можете зробити А я вам скажу, чому не можете.

 

— Цікаво знати.

 

— Не дуже вам цікаво буде, — з досадою промовив коваль. — Нема в вас того, що чуда творить, що дає житє, нема любови! Ваша мова як кимвал що бренькає, а ваша наука як мідь що гуркотить. Шуму богато, а добра нема.

 

О. Нестор чим раз більше подавав ся в низ при тих словах, немов ослабав, вянув і горбив ся. Вони були мов острий ніж, що шпигонув єго в серце. Перший раз сей єретик отак розговорив ся з ним і перший раз він почув, що хтось безпощадно, різко загнув палець під єго серце, заворушив у нім такі фібри, що бачилось зовсім уже були завмерли і заглухли. І справді чим же було єго звиш 30-літне святе officium? Хоч він і не міг спіймати себе на невірстві та на єресях, то щож з того? Хто зна, чи се не для того тілько, що ніколи о справах віри не думав глубше? Хоч він совісно читав служби божі, утрені і акафісти, не пропускаючи в них ані одного слова, хоч совісно говорив проповіді, держав катехізаціі і поучав людей при всякій нагоді, то все таки — він з безмірною гіркістю чув се в тій хвили — робив се з обовязку, як урядник з обовязку укладає позви та декрети в справах, що єго зовсім не обходять. Ані в діла віри, ані в діла моралі, ані в справу освіти народа він не вносив того огню, того всепожираючого запалу, котрий дає правдива любов до ідеалу, до тих бідних, темних, труждающих ся і обремененних, що нераз ідучи до церкви чекають почути справді сердечне слово потіхи та відради, а потім, заким дійде до пів служби, винаходять собі народній звичай і на час проповіді виходять із церкви, щоб провітритись, погріти ся на сонечку та побалакати з сусідами про ту ж саму свою нужду та гризоту, котру надармо раді б були розсіяти в церкві.

 

— Тай що то говорити? — мовив далі Гердер хвилю помовчавши і нахиляючи ся до о. Нестора. — От і ви єгомость — Бог мене покарай, коли я хочу вас осудити, але правда правдою лишить ся! Ну, скажіть по правді, о що ви на парафіі більше дбали : чи о душі своіх парафіан, чи о те, щоб як найбільше грошей придбати, щоб у пані графині ласки не стратити?

 

— Ковалю! Досить тоі розмови ! — болючо мов з під ножа скрикнув о. Нестор

 

— Хібаж то я вам новину кажу? Хіба ваше сумлінє тисячу разів на добу не говорить вам того самого ? Правда, громада шанує вас за те, що ви менше дерли від свого попередника і від свого наслідника, але чи ж се заслуга ? Громада шанує вас, що ви влекшили йій тягару, давши 5.000 ринських на церков, але чиж ви думаєте тим бога підкупити? відплатити свій гріх, тяжкий гріх, той, що ви стілько літ занедбали робити те, до були зобовязані, занедбали любити своє духове стадо. Без любови ніяка робота, ніяка жертва нічого не варта. А коли є любов, то всяка робота, всяка жертва зовсім інакше виглядає, ніж коли вона є пустою формою.

 

Гердер був нині ще натще. В таку пору голос єго робив ся різкий, слова летіли швидко і попадали в ціль мов дрібний шріт. Тоді він не знав ніяких зглядів, говорив що думав і що чув, не дивлячись, як се кому сподобає ся. І тепер він виливав з душі те, що в ній давно вже було накіпіло, зовсім не зважаючи, яке се вражінє робить на о. Нестора.

 

— Ей, ковалю! Іване! Чи ти не боіш ся бога? — роздав ся нараз за єго плечима лагідний, докірливий голос. — І як ти можеш таке говорити ? Ади!

 

Се був Деменюк, котрий почувши в саду розмову о. Нестора з ковалем наблизив ся помалу і мимо волі підслухав остатню промову Гердера. Зимний жах проняв старого церковника і він ледво осмілив ся поглянути на о. Нестора. Той сидів на лавці зовсім згорблений, похнюплений, немов прибитий. Капелюх і палиця давно випали єму з рук, у котрих тепер він судорожно мняв кратковану перкалеву хустку від носа. Уста єго раз у раз порушували ся, зморщки на лиці і під очима зробили ся якісь глубші, попідбігали синцями, а зі старечих очей котили ся гіркі, грубі сльози і пробігши по крутих заломах зморщків падали на коліна. З груди єго від часу до часу роздавало ся важке, мов дитяче хлипанє, перериване сухим кашлем.

 

— Єгомость? Господи боже мій! — скрикнув Деменюк, кидаючи ся до о. Нестора. — Що вам такого? Ви щось недужі? А я дурний там забалакав ся!...

 

— Нічого, нічого, Гнате, — ледво чутно прошептав о. Нестор, хусткою поспішно обтираючи сльози з лиця. — Слухайте, ковалю! Подайте міні руку! — додав він, силуючись устати з лавки.

 

Гердер був троха змішаний тим несподіваним вибухом чутя у старого панотця. Він ніколи ще не видав єго таким і навіть здумати собі не міг, щоб се було можливим. Та про те бачучи трівогу Деменюка він і сам було троха перепудив ся і почав уже докоряти собі, що надто остро обійшов ся зі старим, що не змовчав дечого. Оттим то він урадував ся почувши, що панотець на него не сердить ся. Він живо подав єму руку і промовив лагідно:

 

— Нехай єгомость не сердять ся за моі слова! Може я й не добре міркую, але що міркую, того не люблю скривати.

 

— Добре, добре, ковалю ! — ледво дишучи промовляв о. Нестор. — Бог тобі за се заплатить.. Я не сержусь... я вдячний тобі... хоч серце... серце в мене болить, коли чую... яка вдяка .. за моі...

 

Голос єго тряс ся і уривав ся що хвилі. Деменюк узяв єго під руку і випровадив із саду.

 

— Бувайте здорові, ковалю ! — сказав Деменюк. — Та перепрашаємо —  —

 

— Нема за що! — відмовив коваль, дивлячись за відходячами. — То я би повинен...

 

— Ні, ні, ні! Я тобі вдячний! Я тобі!.. силував ся голоснійше скрикнути о. Нестор, та не докінчив, закашляв ся.

 

Коваль важко зітхнув у слід за ним, запер браму своєі фортеціі і повільним кроком пішов до хати, де вже жінка і син давно ждали на него з обідом.

 

(Далі буде.)

 

 

V.

 

— Отче Нестор ! Отче Нестор ! — закликала пані Олімпія, стоячи в порозі свого помешканя. О. Нестор, що власне з улиці по при руіну панського двора входив на подвірє, стрепенув ся і не кажучи нічого підійшов до неі.

 

— А я тут уже турбую ся. Обідати пора, а вас нема.

 

— Та .. та.. так... троха в селі був, між людьми.

 

— Та що, може війдете до мене, то пообідаємо разом. У мене нині троха приспішено, — бачите, гостей надію ся на підвечірок.

 

— Та куди міні... разом з вельможною панею! — почав було о. Нестор, та пані Олімпія зупинила єго енергічним жестом, узяла під руку і попровадила до своєі йідальні, толкуючи єму, що так буде ліпше, що тут не потребує стісняти ся, що Параска єму услужить ліпше ніж Деменюк, що впрочім сьогодня у них обід короткий.

 

Пані, бачилось, була в добрім успособленю, говорила, оповідала, навіть жартувала, очевидно йій бажалось ввести й о Нестора в таке саме успособленє Та він мовчав понуро, икаючись і путаючись за кождим разом, коли єму прийшлось сказати яке слово. В кінці пані Олімпія зауважила се.

 

— Та бо я також! — сказала вона жартовливо, сідаючи коло него, коли вже пообідали і зі стола поспрятувано, — говорю вам се й те, що вас може й зовсім не обходить, а навіть не звертаю уваги на те, що ви якісь сумні та немов прибиті. Ну, панотче, скажіть, що вам таке ?

 

— Міні! Але ж я... хіба ж я... Та міні, богу дякувати, нічого!

 

— Ні, не говоріть ! По вас видно, що щось там є. Гризоту якусь маєте.

 

— Е, гризоту ! — неохітно мовив о. Нестор махнувши рукою. — Чи то о гризоту так тяжко? Чи то вона у нас старих така рідкість? Не стоіть і говорити!..

 

— Все таки скажіть! — налягала пані Олімпія, рада, що найшла тему розмови, котра очевидно порушувала о. Нестора.

 

— Щож, вельможна пані, — сказав о. Нестор, нараз випростовуючись і приймаючи певнійший, майже врочистий тон. — Одна в мене гризота: смерть моя близька. Чую се, а нині, відправляючи святе officium, почув се так ясно, так виразно, немов би якийсь голос із за плеча шепнув міні. Щож, божа воля. Та от інша річ підійшла. Розмовляв я тут із одним чоловіком і дійшов до того, що я дуже недбало сповнював свій обовязок, що на мойій душі буде богато несповненого, занедбаного... От що мене гризе.

 

— Ну, панотче, — почала якось нерішучо пані Олімпія, котра не надіяла ся такого обороту розмови, — се вже ви за надто. Хіба ж ви не навчали, не... не сповняли того...?

 

— Сповняв ! Що я сповняв ? І як я сповняв ? — з болем скрикнув о. Нестор. — Як би тут були поставили машину, ав — автомата, то той би був так само сповняв.. Відчитав би службу божу, відбув усякі обряди, виголосив проповідь по книжці. Хіба ж се можна назвати сповненєм духовного обовязку ? А тимчасом народ у селі темний, зопсутє страшенне, нужда, ворогованє...

 

— Ей, панотче! І перед вами були священники і обік вас є, а всі оті сумні речі всюди є між народом і ніхто собі із за них не робить гризоти !

 

— Погубили сумлінє ! — в важкій задумі сказав о. Нестор. — Еге ! Бачу се добре! І в мене єго не було, довгі літа не було. Аж отсе тепер, перед смертю, бог міні єго вертає... на мою муку, та може й на добро. Аджеж мій обовязок зовсім не такоі роботи вимагав, як я робив !

 

— Один чоловік, отче Нестор, аби й що робив, усе таки всеі біди та темноти з села не вижене.

 

— Але треба було хоч зачати. Треба було .. Знаєте, пані, що мене найгірше мучить? Адже я навмисно, штучно погасив у свойім серці любов до людей, до всего на світі! Через вас погасив, через дурну, дитячу примху !

 

— А, дякую за комплімент! — з мелянхолійним усьміхом сказала пані Олімпія. — Значить, я була для вас дурною примхою!

 

— Звісно, що так! А вжеж! Я, простий попович, без роду, без становища, і міг думати, що ви, князівська дочка, полюбите мене, будете моєю! Ну, хібаж се не божевілє? А коли міні не вдало ся, то я замісць наложити руку на своє житє, замісць повісити ся або втопити ся, наложив руку на своє серце, відрізав себе від людей, від світа, від усякого живого діла! А що з того вийшло ? Ворог людського роду, сатана, ні на що так пильно не чатує, як на такі власне душі. Коли в мойій погасло те оживляюче полумя, він підсунув порохно, що світить гниючи, підсунув мамону, до котроі привязала ся моя темна душа. А закинувши міні сей аркан на шию, він вів мене ним чим раз далі в дебрі гріхів і огиди.

 

— Але ж панотче ! Що ви говорите ? — скрикнула пані Олімпія, котрій сей оборот розмови і сей тон о. Нестора були зовсім не до ладу. — Ви мабуть хорі! Ви в горячці!..

 

— Ой, хорий, хорий! — говорив о. Нестор. — Не тілом, тіло здорове. Але душа моя болить до глубини, тремтить мов лист зівялий перед бурею. Чи ви пані ніколи не мали того чутя, що смерть зближає ся і може, застати вас по саму шию в болоті гріхів? А може ви не вірите в будуще житє, в суд і кару ?

 

— Ах, отче! Покиньте сю розмову, прошу вас! Вона вас бентежить, може зашкодити вашому здоровю!

 

— Що там моє здоровлє ! — прикро якось відповів о. Нестор. — Пізно тепер дбати про здоровлє, коли смерть за плечима. Але для душі моєі;. для душі ся розмова може бути користна... Чую, що вона уздоровлює мене. Аджеж подумайте самі, до чого довів мене нечистий! Тут у селі душі віддані міні в опіку пропадають, гинуть, бажають хоч промінчика світла, умирають без того промінчика, без іскри любови і милосердя — чи ви розумієте, що се значить ? А я об однім тілько дбаю, щоб гроші складати! книжочки щадничі, імперіали, дукати, купони, лоси, курси... боже мій! Аджеж усе житє моє було ними заповнене ! Аджеж йіх підсунув міні ворог темний замісць жінки, дітей, приятелів, праці і любови ! А, скажіть! І як же міні тепер умирати ? Яким лицем стати перед судом страшного, справедливого судіі?

 

— Отче, отче! — сказала пані Олімпія, добираючи найсердечнійшого тону, — не клевечіть на себе ! Аджеж ви знаєте, на дні душі своєі знаєте, і я знаю і бог знає, що се все неправда, що ви сказали! Аджеж ви любили! І ви не зійдете з сего світа безпотомно !

 

Вона простягла єму свою руку, гляділа ніжно, по давньому в єго лице. Та він увесь затремтів, мускули єго лиця і уст задро́гали судорожно, а в очах видно було перестрах.

 

— Ах, пані! — ледво дишучи шептав він, заходячи ся кашлем. — Покиньте се! Ради бога покиньте! Не воруште тих згадок! Адже ж вони вбивають мене! Аджеж се мій найтяжший упадок! Ви може не розумієте навіть усеі єго глубини!...

 

— Упадок, до котрого веде любов, ніколи не може бути таким страшним гріхом перед лицем бога, котрий прецінь єсть бог любви! — врочисто, але якось холодно проголосила пані.

 

— Не хуліть, пані! Не ображуйте бога! — поспішно промовив о. Нестор, махаючи руками. — Адже не знаєте... Адже се чужоложство... Адже тут... боже, боже ! Не дай міні вмерти, поки не спокутую хоч тисячноі части сего гріху ! Поки не оплачу єго, кровю своєю не окуплю єго! Адже тут, пані, було щось ще страшнійше, ще поганійше чужоложства!

 

— Ех, отче! — промовила пані Олімпія, нараз змінюючи тон, промовила холодно, різко, цінічно. — Що се вам знов у голову прийшло? Чого ви граєте передо мною комедію? Я єі добре розумію і вона не робить на мене ніякого вражіня. Всі оті викрики, оханя, балаканя про страшний гріх, друге, десяте, — все се дурниці. Лишіть се для пенсіонерок і для акторів. Нам старим зовсім не випадає грати комедію. За старі вже ми. Можемо говорити ясно і виразно і холодно, розумно. Адже знаєте добре, що Адась ваш син і що ваш перший обовязок — дбати про него, запевнити єго будущину. Чи гріх чи два, що воно так стало ся, се вже лишімо на божу волю, але я думаю, що обовязок чесного чоловіка тут ясний і ніякими оханями від него викрутити ся не можна.

 

Вона говорила се гризливо, троха з притиском, та без патосу. Та про те видно було по єі лиці, що для сеі розмови зібрала всю силу свого духа, всю свою енергію. Як грач на одну карту, так вона поставила все на сю смілу пробу. Вона доси ніколи ще не трібувала говорити з о. Нестором таким тоном, але бачучи тверду, неподатливу, майже тупу єго натуру добре чула, що колись треба буде й так із ним заговорити. Нагода трафила ся швидше, ніж йій того бажало ся, та дарма. Пані Олімпія бистро слідила, яке вражінє зроблять єі слова на старого священника. Сама не знаючи, коли і як се стало ся, вона встала зі свого місця і в випростуваній, напруженій, майже грізній поставі наблизила ся до него, в поставі вовчиці, що певна своєі сили наближуєеь до ягняти, щоб єго без боротьби пожерти.

 

О. Нестор весь закаменів. Як сидів у фотелю під вікном прислоненим рулетою, згорблений, опертий ліктями о поручя фотелю, так і закляк, задеревів. Навіть руки єго, наставлені наперед мов для оборони, з розпростертими пальцями, перестали тремтіти і виглядали мов деревяні. Дух у нім заперло. Широко витріщені очи вперті були з виразом смертельноі трівоги в лице пані Олімпіі. В тій жінці, що доси все являла ся перед ним дамою, мягкою, ніжною, висшою істотою, він уперве тепер почув істнованє звіря, хижоі бестіі, що дрімає на дні душі кождого чоловіка, іноді ворушачи ся зовсім явно, а іноді ховаючи ся так глибоко, так старанно, що хоче ся вірити, що єі там і зовсім нема. О. Нестор доси не завважав ніколи присутности того звіря в натурі пані Олімпіі; тим більший був єго перестрах в тій хвили, коли побачив себе з ним око в око. Він чув, що є супротив неі безсильний, безпомочний, що від єі ласки, від єі доброі волі залежить пустити єго живого або тут же розшарпати. Єі спокійні, рівні слова не обманювали єго; холодний блиск єі очей, тверді мускули, що напруживши ся по обох єі щоках бігали по них то наближаючи ся до кінців уст то відскакуючи від них, зціплені уста і ті рішучі кроки показували, що зовсім не добра воля панує в душі тоі жінки.

 

Довгу хвилю стояла мертва тиша в покою. Ті двоє людей стояли одно насупротив другого недвижні, непевні, з почутєм страху і ненависти в душах, не зводячи з себе очей, не сміючи навіть поворухнути ся. Нараз відітхнули обоє. Хвиля напруженя пройшла. Дикий звір в душі пані Олімпіі сховав ся, руки о. Нестора опять затремтіли і уста судорожно скривили ся мов до плачу. Ледво дишучи зі зворушеня він промовив:

 

— Бог з вами, пані! Що... що се ви?

 

— Нічого! — якось неохітно буркнула пані і сіла. Якесь гірке розчарованє, незвісно відки і для чого почало заливати єі душу.

 

— Кажете: обовязок чесного чоловіка! Не викрутиш ся!... Хібаж я не сповняв сего обовязку ? Чи я викручував ся від него ?

 

— Е, що ви сповняли ! Тих кілька тисяч, що дали на Адасів побут у Відні.

 

— Кілька тисяч! Хібаж се мало ? Хіба тисячі по дорозі пішки ходять ?

 

— При таких грошех, як ви маєте, се нічого не значить.

 

— При таких грошех! Та якіж там у мене гроші! — з перестрахом скрикнув о. Нестор, для котрого тема про кількість єго грошей була може ще страшнійшою від теми про смерть і страшний суд

 

— Ну, ну! Зо мною не потребуєте в піжмурки грати ся! Я знаю добре, які ви гроші маєте і кажу вам ясно і виразно, що вважаю ті гроші, всі, кілько йіх є, за власність вашого і мойого сина.

 

Пані Олімпія сказала ті слова з крайнім напруженєм, понуривши голову в низ, глухим голосом, мов не хотіла ані чути ані бачити вражіня, яке вони зроблять на о. Нестора. Се була єі остатня карта в тій смілій грі. Відкриваючи єі вона знала, що тут або пан або пропав, що повороту для неі вже нема. І длятого висказавши йіх сама тепер мов задеревіла в німій ожиданці того, що скаже о. Нестор.

 

— Ніколи сего не буде! — вирвалось майже мимоволі з уст о. Нестора — не в наслідок застанови, а немов голосна луна всего того чутя, яке він від давна мав до Адася.

 

Пані Олімпія ще глубше похилила голову, немов і ждала такоі відповіди і ледви чутним голосом запитала:

 

— Чому?

 

— Тому... тому, що я не хочу і не дам!

 

— То не рація.

 

— Бог би мене подвійно покарав! Раз за те, що ті гроші... адже се ціна моєі душі, мого житя! Адже се кров ! Кров тисячів бідних людей, піт людський, котрий я нагромадив і котрий упаде на мою душу. Ні, не хочу сего! Зверну йім се, зверну все до остатнього гроша !

 

— Що се ви плетете ? Кому звернете? — з погордою і затаєною лютістю говорила пані Олімпія, знов звільна випростовуючись. Та о. Нестор мов і не чув єі.

 

— А по друге тому, що ваш Адась —

 

— Ваш, ваш! — скрикнула пані Олімпія.

 

— Що ваш Адась зовсім не такий чоловік, щоб я міг зі спокійним сумлінєм віддати в єго руки ті гроші.

 

— Так комуж ви йіх віддасте ?

 

— Я вже знаю кому ! О, не бійте ся! Я вже знаю!

 

— Нікому йіх не дасте! — твердо і різко замітила пані Олімпія. — Не маєте права! Вашому синови грозить банкроцтво, позбавленє всего маєтку, а ви з якимись фантастичними думками носитесь.

 

— О, моі гроші не вийдуть єму на добро! — злорадно скрикнув о. Нестор.

 

— Нехай вас про се голова не болить! — відрізала пані Олімпія. Звір у єі нутрі почав знов ворушити ся і гарчати.

 

— Позвольте пані... ви тепер троха теє... троха роздразнені... чи невиспані... чи що. Може б ми ліпше відложили сю розмову на інший час?

 

І о. Нестор, говорячи се підняв ся з фотелю і почав очима шукати свого капелюха і палиці, щоб вийти з сего покою, котрого притемнений простір і сперте, душне та горяче повітрє давили єго, запипирали єму віддих у груди, наповнювали єго душу ще більшою трівогою. Та в тій хвили на подвірю почув ся туркіт лехкого візка і голосний стук кіньських копит. Пані Олімпія поспішно виглянула крізь вікно відхиляючи ролету і радісно скрикнула:

 

— Ах, Адась!

 

А потім обертаючи ся до о. Нестора строгим, розказуючим тоном, сказала:

 

— Ні, заждіть! Мусите розмовити ся з Адасем! Що против него маєте, скажіть єму в очи, а справу треба вияснити. Нехай хлопак дармо не надієсь, коли нема чого.

 

— Але ж я... Та хіба я!... почав було ремонструвати о. Нестор, котрому сподівана стріча з Адасем була дуже немилою. Але пані Олімпія майже силою посадила єго назад у фотель, шепнувши рішучо і енергійно :

 

— Не робіть комедіі !

 

А відтак ідучи до дверей і простираючи руки скрикнула другий раз:

 

— Ах, Адась! Ну, щож? Ти сам?

 

VI.

 

— Добрий день мамі! — сказав Адась поспішно входячи до покою. — Ах, і отець Нестор тут! Добрий день, добрий день!

 

І Адась подав руку о. Несторови, що недвижний, блідий і немов остовпілий сидів на кріслі. Та Адась навіть не дивив ся на него, а привитавши ся з ним, зараз панським звичаєм обернув ся до него плечима і почав розмовляти з матірю.

 

— Знає мама? Вчора в касині грали ми до третьоі. Я виграв 50 гульденів, ну, розуміє ся, пустив йіх зараз у ночи з товаришами. Чудесна компанія була: Едзьо і Долько і Тадзьо, потому прийшли ще Фонсьо і Мілько. Чудесно провели ми ніч. Сьогодня всі пять будуть у мене на обіді, а потім у мами на гербаті.

 

— Як же ж се ти сам без них йідеш ? Аджеж уже пора обідати, — промовила пані Олімпія, котроі лице роз’яснило ся на вид сина і котра від разу, бачилось, усею душею війшла в круг єго інтересів.

 

— Вони йідуть. Тілько я випередив йіх, щоб могти на хвильку вступити до мами. Може тут у мами з запасами не теє... То я там дещо накупив, зараз знесуть.

 

— Добрий мій ! — півголосом сказала пані Олімпія, обіймаючи єго голову і цілуючи єго в чоло.

 

— Ну, що там! — сказав Адась, злегка відсторонюючи маму. — Нема про що й говорити. А якже ж тут мама жиє?

 

— Нічого, якось дихаємо. От ми тут власне з о. Нестором дещо про тебе балакали.

 

— Про мене ? — здивував ся Адась і обернувши ся на одній нозі поглянув з гори в низ на о. Нестора, що видимо затремтів почувши як названо єго імя. — Щож ви таке про мене балакали?

 

— Про твою будущину, синку. Аджеж ти знаєш, що о. Нестор твій батько.

 

— Що мама дурниці говорить! — фукнув Адась.

 

— Ні, синку, не дурниці! Я вже давнійше призналась тобі до сего гріха і тепер признаюсь при нім самім. Спитай єго коли хочеш. Гнівай ся на мене за се чи не гнівай ся. а що стало ся, те вже не відстане ся. Та представ собі, о. Нестор чує ся близьким смерти, а не хоче сповнити свого остатнього обовязку зглядом тебе.

 

— А то якого ?

 

— Не хоче тобі записати свого маєтку.

 

— Ну, отче, се дуже негарно з вашого боку. Коли я ваш син, то кому ж близшому ви можете лишити свій маєток? І кому потрібнійшому?

 

І Адась став перед о. Нестором, прибравши комічно-поважний вид. Єго невеличка фігурка з рідким уже, на дві половини розділеним і гладко прилизаним волосєм, невеличкими блідо-рудими вусиками, одягнена в модний гарнітур, з рубіновою шпилькою в краватці виглядала мов з воску виліплена кукла. В сірих очах видно було втому, пересит житєм і цінізм. На гладкому, низькому чолі ніяка поважнійша думка не лишила сліду, а на устах грав легкодушний усміх. Слова матери о тім, що о. Нестор є єго батьком, не зробили на него ніякого вражіня. Він підозрівав, що єго мати грає сю комедію з тупоумним старцем в тій ціли, щоб склонити єго до уложеня заповіту на єго користь і для того взяв ся по свойому піддержувати єі ролю.

 

— Ах отче, як би ви знали, як я потребую грошей, богато грошей! — говорив він патетично. — Аджеж гляньте на мене! Я молодий, гарний, жити хоче ся, гуляти хоче ся... Коли йду вулицею, всі дівчата до мене всміхають ся. Щастє, роскіш і радість з кождого вікна манять мене до себе. Музика, вино, карти, тавариство... ну, чого ви так скривились ? Певно, ви яко старий целебс того не розумієте. А все таки, не бійтесь! І ви в молодших літах потрафили дещо ! Вже коли ви з моєю мамою дійшли до ладу —  —

 

О. Нестор не видержав. Ся цінічна бесіда молодого панича збентежила єго душу, відкликнулось в ній усею силою обуреня, на яке тілько він був спосібний. Зірвав ся зі свого місця, випрямив ся перед Адасем, висший від него о цілу голову, і хоч увесь тремтів мов тростина на вітрі, крикнув задихаючись:

 

— Мовчи, молокососе! Не смій так говорити про те, чого не розумієш! Не смій жартувати з матері і... і...

 

Та тут не стало в него сили. Нерви взяли своє. Він опять упав на крісло, похилив голову і закриваючи лице долонями захлипав як дитина.

 

Адась стояв на місці. Цінічний усміх не щез з єго лиця при тім вибуху о. Нестора, першім вибуху, який від давніх-давніх літ з ним притрафив ся.

 

— Ого, го ! — мовив він насмішливо. — Шановний татко аж тепер пригадав собі, що має дитину і хоче зо мною обходити ся як з дитиною. Смію пригадати шановному таткови, що я вже давно повнолітній.

 

— Не клич мене татком! — сказав о. Нестор, перемігши троха свій пароксізм.

 

— Чому ні? Коли се так, як мама мовить, то не маєте чого встидати ся. Хіба я поганий син ?

 

— Будь ти собі й найкрасший, але я тебе не хочу знати !

 

— Е, так то зле не буде! — мовив Адась. — А в тім як ваша воля. Поки живете, можете мене не знати, я о те не стою. Але при смерти раз тілько про мене згадайте, тоді, як будете робити свій заповіт.

 

— Ну, певно що згадаю, — буркнув о. Нестор.

 

— І напишіть там пару слів.

 

— Певно, що напишу.

 

— Ну, а що напишете?

 

— Вже потому прочитаєш.

 

— Ні, я хочу тепер знати.

 

— А коли хочеш, так слухай. Із свого капіталу я зроблю фундацію для бідних. Для ріжних категорій: для хлопів зруйнованих лихвою. для переступників випущених із криміналу і позбавлених зарібку, для невлічимих хорих. Весь свій капітал на се оберну і додам у заповіті : а коли б мій син Адам Торський або єго потомки опинили ся в котрій небудь категоріі тих бідняків, то перед усіми іншими мають мати першенство до запомоги.

 

— Щоб ви самі ще зійшли на неі, дорогий таточку ! — скрикнув Адась. — Я надіюсь, що вам рука всхне, за ким зможете написати такий заповіт.

 

— Як не зможу написати, то подіктую.

 

— Швидше занімієте.

 

— Вже я найду спосіб, щоб зробити те що хочу. Але одно скажу тобі і твойій матері: на спадок по мні не остріть собі зуби! Ніколи єго не побачите!

 

— Побачимо, як воно буде! — промовила пані Олімпія, що весь час тоі розмови між Адасем і о. Нестором сиділа при вікні, обернена до них плечима, а тепер знов обернула ся лицем до о. Нестора.

 

Хвилю трівала понура мовчанка. Навіть Адась почув, що ціла та розмова була якась огидна і перестав усміхати ся. Шкаралуща чемноі подоби, в котру ті троє людей доси старанно заховували своі властиві чутя, тепер, не знати для чого, раптом розскочилась, обпала і щезла і таєна доси ненависть, зажерливість та цінічна жадоба уживаня чужим коштом виступила на верх. Серце о. Нестора ще щільнійше замкнуло ся перед тими людьми, а заразом перший раз тепер в глубині єго душі заворушило ся те чутє, яке проймає подорожного, що вандруючи пустою лісовою стежкою нараз попаде в середину вовчоі тічки.

 

Та він по троха злякав ся й себе самого. Аджеж ті жорстокі, брутальні тони, що вирвали ся з єго грудей при наляганях пані і єі сина, чиж вони не були відгомоном єго привязаня до тих марних грошей, до тоі непожиточноі для него мамони, а ненависні до живих людей, близьких єму, звиваних з ним — нехай що тілько гріховними звязками? Тепер після сеі розмови звязки ті порвані, дальше супокійне житє єго в сьому домі неможливе — се він ясно бачив, і знов почував холодну трівогу дитини, котра серед ночи найде ся сама в густім лісі. Куди тепер подіти ся? до кого удати ся? кому повірити себе і той нещасний свій капітал, що чим далі тим більше із скарбу ставав ся для него тягарем, небезпекою ? О. Нестор був так збентежений і зворушений до глубини душі, що не був в силі розміркувати над сими питаними. Він почував тілько страх, небезпеку і непевність тут, де тепер находив ся і другий раз, тремтячи і хапаючись мов перелякана безпомочна дитина встав з крісла і почав збирати ся до відходу. Сим разом ані пані Олімпія ані Адась не зупиняли єго, не промовили до него ані слова. Він вийшов не прощаючись і не кланяючись і потюпав до свого покою, де зараз щільно замкнув ся, немов боячись, щоб зараз же за ним, в білий день не прибігла сюди якась погоня.

 

А пані Олімпія і Адась ще хвилю мовчали. В кінці Адась з плаксивим видом обернув ся до матери.

 

— Щож тут властиво стало ся? Чого він так розгнівав ся?

 

— Не розумію, — холодно відповіла пані. — Щось стало ся старому. Прийшов і почав говорити о свойій близькій смерти, о своіх гріхах, о покуті. Чорт зна що за дурниці! А міні зовсім не до того було. Розлютив мене натяком на те, що хоче записати свій маєток на якусь фундацію. Я почала єму як розумному чоловікови вияснювати, що єго обовязок є записати все тобі, а він ні тай ні!

 

— І чогож він так ненавидить мене ?

 

— Хто єго зміркує? Я думаю, що він не так тебе ненавидить, як гроші своі любить і боіть ся, що ти йіх швидко розпустиш. Кілько разів я тобі говорила, Адасику, щоб ти при нім не надто показував свою панську натуру, удавав скромного, трудящого та дбающого господаря.

 

— Ех, буду я перед старим ідіотом маскувати ся та комедію грати! — скрикнув з огидливим жестом Адась.

 

— Ну, ось і бачиш, що з того вийшло. Тепер я вже й не знаю, що далі буде

 

— А я не боюсь, — весело сказав Адась. — Коли він так любить своі гроші, то певно і до смерти не схоче розстати ся з ними, не напише заповіту і вони —  —

 

Тут урвав. Як колишній правник він знав, що гроші ті ні в якім разі не стануть легально єго власністю тим більше, що перед судом годі єму буде покликати ся на своє синівство, в котре і сам він не вірив.

 

— Ну, що вони? — запитала пані.

 

— Та що, по закону перейдуть на скарб державний, а хіба невеличка часть піде на громаду.

 

— Е, се ще хто його знає, як буде! — промовила таємно пані здвигаючи плечима. — Коли б тілько він справді не зробив заповіту без мого відома.

 

— Або коли б не схотів від мами геть випровадити ся ! — додав Адась. — Я щось так міркую, що він мами боіть ся дуже.

 

— Ні, про се не бій ся ! Вже я не буду дурна. Вміла єго доси держати при собі, зумію вдержати й тепер. Чень то вже не довго буде. Та чорт з ним! Тобі пора йіхати до дому. Адже твоі товариші леда хвиля тут будуть.

 

— Правда ваша! Пора йіхати. Щоб чорт узяв дурного попа! Попсував міні весь гумор! Тьфу! Як він на мене визвірив ся! Точнісінько мов би небіщик із труни підняв ся! Так до побаченя з мамою!

 

— До побаченя! сказала пані Олімпія. — А прибувайте швидко, не дайте міні довго чекати!

 

Адась вийшов з маминого покою і свищучи якусь мелодію підхоплену в кафешантані сів на свою повозку і пойіхав.

 

А за хвилю по єго вийізді з тих самих сіней тихесенько виповз Гадина, що там сидів у порожній бочці від капусти і підслухав усю розмову пані з о. Нестором і з сином. Виповзши на подвірє він нараз випростував ся і свищучи якусь пісню пішов просто по під панині вікна, немов тілько що вернув відкись із села. Пані побачила єго.

 

— І куди ти, погане насінє, волочиш ся ? — скрикнула вона крізь вікно.

 

— В церкві був, — рівнодушно і спокійно відповів Гадина і йшов далі.

 

— Стій! Зачекай! — скрикнула пані вихилюючись. — У церкві ? Хіба тепер із церкви вертають?

 

— Троха по селу походив, поміж парубками.

 

— По селу? І чого тобі в селі потрібно?

 

— Аджеж нині в дворі роботи нема, то чень можна троха з людьми поговорити! — буркнув Гадина.

 

— Ах ти огиднику ! — лютила ся пані. — З людьми поговорити! І які там люде схочуть говорити з такою худобиною? Ти певно в коршмі сидів !

 

— А що то, пані міні гроші дали, щоби я мав з чим у коршмі сидіти? — зйідливо відрубав Гадина, блиснувши на неі своіми чорними як два углі очима, аж пані Олімпія поблідла з лютости.

 

— О, не бій ся ! — скрикнула вона. — Знаю я, відки ти гроші береш!

 

— Відки? — понуро, але твердо огризнув ся Гадина.

 

— І ще й питаєш! Небоже! Памятай собі, що ти ще кримінал навідиш ! Чуєш ?

 

— Може й навіджу, та чень дасть бог, що не сам.

 

— А се що має значити? Говори! — скрикнула пані.

 

— Нехай пані так голосно не кричать, бо я також дещо знаю!

 

— Що? Що? Що? — аж завищала пані Олімпія. — Що ти знаєш? Ну, скажи, що знаєш?

 

— Е, з вельможною панею богато би говорити, — грубо відповів Гадина, добре знаючи, що цвігнув єі по болючому. — А я от голоден, а там певно вже без мене пообідали.

 

І обернувши ся плечима до пані він пішов до кухні, де челядь справді вже вся сиділа при обіді, не думаючи чекати на него. Гапка привитала єго рясною лайкою, та він сего не слухав, але вхопивши ложку йів що міг захопити. Тілько підігнавши трохи за другими він відсапнув і озирнув ся по товаристві. Тут був і старий Деменюк і пастух від коров з підпасичем і садівник зі своім хлопцем і Параска. Всі були очевидно голодні, бо не розмовляли нічого, тілько йіли мовчки, сербаючи з великоі миски яблочну зупу, на котру садівник дав яблок-падальниць, і закусуючи єі чорним хлібом. Аж коли зупа скінчила ся і Гапка принесла величезний баняк картофлі, а за нею Параска миску квасного молока, язики троха розвязали ся.

 

— Що там таке стало ся, Осипе? — запитав Деменюк обертаючи ся до Гадини. — Чого се пані так на тебе розкричала ся?

 

— Видно, що мене дуже любить, — сміючись сказав Гадина, вишкробуючи ложкою миску від зупи.

 

— Ну, але ти єі видно ще ліпше любиш, . — доповів садівник. — Ми вже тілько слухали : ти йій слово, а вона тобі десять, ти що раз тихійше, а вона що раз голоснійше.

 

— Ну, так! Я все з процентом плачу, — не без гордости сказав Гадина, забираючи ся до картофлі. Картофля була в лушпині, єі треба було теребити і се розгнівало єго.

 

— Гапонько, матінко! — промовив він сердечно, обертаючи ся до Гапки.

 

— А що тобі, небоже ? — відповіла та також лагідно, впадаючи в єго тон.

 

— Дай тобі боже, щоб з тебе так ті ангели з ріжками по смерти шкуру лупили, як ми тепер оту святу бульбицю мусимо при обіді лупити !

 

Загальний регіт був відповідю на се побожне бажанє.

 

— Ах ти чортівське племя! — скрикнула Гапка, — та за щож ти міні так тяженько клинеш ?

 

— Тяженько? Я хотів як найделікатнійше. А то за те, що нам отаку бульбицю в мундурі подаєш.

 

— Непотрібе, ти! — напустила ся на него Гапка, замахуючись здоровенною варишкою. — Адже як тебе зайіду по гамалику, то світа божого не побачиш ! Ти думаєш, що я не маю іншоі роботи, як для тебе бульбу шкробати? а сам ти що нині весь ранок робив? Чому не прийшов та не пошкробав? А шкробало би тебе по під серце та по печінках, ти худобо погана! А дивіть на него!

 

Ледво не ледво вдало ся Деменюкови втишити Гапку хоч на стілько, що вона тілько по тихо в закутці бурчала та вичитувала Гадині безконечні паремейі. А Галина ані вухом не вів у той бік. Він сміяв ся, жартував з пані Олімпіі, моргав до Параски, штуркав підпасича, троха тумановатого хлопчика, оповідав про те, як Цвяха били під коршмою і загалом був дуже веселім настрою у духа. А коли скінчив ся обід, він виходячи вщипнув Параску в рамя і моргнув на неі значучо, а вийшовши на подвірє скрутив ся сюди-туди і коли всі розійшли ся, він шмигнув до возівні. За хвилю крадучись прийшла туди й Параска.

 

— Ну, що чувати? — шепнула вона.

 

— Чудесно, чудесно ! — шептав радісно Гадина.

 

— Ну, що таке, говори!

 

— Знаєш, я підслухав розмову староі відьми з попом! Скажу тобі — чудо ! Посварили ся на забій !

 

— Ну ! Що ти мовиш ?

 

— Аж міні самому страшно було. Так і думалось, що вона кине ся на него і задусить єго на місці.

 

— Та за що?

 

— Не знаю вже, з чого йім пішло, бо початку розмови я не дослухав добре, але то знаю, що стара налягала на попа, щоби записав усі гроші на панича. То ваш син — каже. А він ні тай ні! Потому панич прийіхав, знов у двох почали на него налягати, аж старий розлютив ся і так крикнув на панича, що я й не думав, щоб він так потрафив кричати.

 

— Ну, і на чім же стало ? — зацікавлена питала Параска.

 

— Затяв ся старий. Усе одно товче: не запишу, бог би мене покарав. Хлопам роздам.

 

— О, о, о! Хлопам? Яким хлопам?

 

— Або я знаю ! Потому казав, що на бідних запише, а паничеви ні тай ні.

 

— Ну, а стара що ?

 

— А стара як та ворона все своє: Отже ж не запишеш нікому, тілько нам ! Отже наші будуть ті гроші!

 

— Що ти мовиш ? — скрикнула Гапка, бючи ся об поли руками.

 

— Що чуєш.

 

— Щож вона гадає з ним робити ?

 

— Або я знаю. Та видно, що щось вони гадають, бо потому ще добру хвилю самі без попа розмовляли тихійше, так що я не міг чути.

 

— Ой, то щось може вийти погане! — зо страхом сказала Параска.

 

— Певна річ. Ота стара відьма до всего спосібна. Та вже я буду єі добре пильнувати.

 

— Пильнуй, пильнуй, може з того щось доброго і для нас вийде ! — сказала Параска і незначно, мов миш діркою вишмигнула з возівні. Гадина тілько що простяг руку, щоб єі обняти, та єі вже не було.

 

— Параско! — кликнув він стиха в слід за нею, та вона вже була далеко. Маркітний сам на себе і на неі Гадина хвильку постояв, подумав, а далі поліз на підрю і прогорнувши собі в сіні вигідне леговище ляг спати.

 

Тимчасом Адась вийіхавши від матері погнав долі селом туди, куди не довго перед тим вертав о. Нестор по розмові з ковалем Гердером. Розмова з о. Нестором ще троха млоіла єго, мов оскомина на зубах, та швидко інші думки прогнали те прикре вражінє. Була се плитка, лехкомисна і на скрізь змислова натура, у котроі фізичні імпульси переважали над духовими, чутя перемагали думку. Дбати про далеке будуще, укладати якісь хитрі пляни не було єго ділом; він ловив момент не дбаючи про те, що той момент сплодить і до якого кінця доведе. Житє було для него тілько сумою змислових роскошів, тож польованє на ті роскоші було цілим змістом єго змагань і заходів.

 

Порівнявши ся з обійстєм коваля Гердера він почав йіхати помалійше і просто брами три рази голосно луснув батогом. На подвірю загавкали пси, але з людей ніхто не обізвав ся, ніхто не виглянув на те лусканє. Троха маркотний Адась пойіхав дальше. Перед ним розкрило ся широке, безбережне поле і єго очи побігли по тім полю мов бистрі шуліки шукаючи за добичею. Он там серед високого жита що се таке мріє-похитуєсь червоне та повне? Чи то маківка така здорова? Ні мабуть! Воно повзе, рушаєсь межею, пробирає ся наперед до дороги. Адась повеселійшав, радісно луснув батогом і вдарив по конях, котрі чуючи запах знайомих піль і близькість стайні форкаючи помчали ся стрілою. Ось уже близько та червона маківка. Видно виразно, що се не маківка, а дівоча голова заквітчана та прибрана червоними та зеленими лентами. З під тих квіток і лент роздає ся дзвінкий дівочий голос, ллє ся пісня, тужлива та притім якась кокетливо оживлена коломийка :

 

            Била мене моя мати в четвер по вечери,

            Щоби я ся не дивила в очи паничеви.

            Ой бий мене, моя мати, хоч на смерть мя убий,

            А я вийду на вулицю: Паничу мій любий!

 

Адась зупинив повозку супротив тоі межі, по котрій ішла дівчина і скрикнув радісно :

 

— Се ти, Маланко ?

 

— Ні, — відгукнула Маланка і раптом потонула з головою у високім житі. Добру хвилю єі не було видно, тілько чути було шелест жита, видно було, як воно розхиляло ся і хитало ся там, де вона пробігла. Нараз Маланка, вся червона як квітка, в білій сорочці і в червоній спідниці, вибігла з поміж збіжя, легко мов серна перескочила через рів придорожний і так же легко вискочила на повозку. Адась сидів на переді і сам поганяв кіньми, і Маланка обхопила єго з заду руками за шию і покривала єго лице, чоло, очи і волосє безумними, палкими поцілунками.

 

— Ну, досить того, досить! — промовив Адась, держачи в одній руці віжки а в другій батіг і не можучи собі дати ради.

 

— Любий мій! Дорогий! Гарний! Квітко моя! Раю мій! — шептала Маланка, не перестаючи єго цілувати. — Я так і знала, що ти сам йіхатимеш, надіялась тебе !

 

— Йідь зо мною на фільварок! — мовив Адась, обнимаючи єі одною рукою і цілуючи єі горячі, малинові уста.

 

— Добре! — промовила радісно дівчина, але зараз посумніла і додала: — Але хіба тілько на коротку хвильку.

 

— Чому? Адже нині неділя.

 

— Все одно, роботи богато.

 

— Е, плюнь на роботу ! Дадуть собі ради і без тебе.

 

— Ні, любий мій! Я слуга. А до того ще — знаєш ? Вони пильнують мене. Батько заказав остро, щоб я з тобою не видала ся, а сьогодні приводив навіть старого єгомостя, щоб мене упоминав.

 

— Ого ! — скрикнув Адась.

 

— Ну, та я пустила єму тумана в очи, сказала, що про тебе й не думаю ані ти про мене. Та про те коваль і єго син готові зараз похопитись, куди я пішла, хоч я випросилась на часинку до Гапки, тоі що в дворі.

 

— Не бій ся, не похоплять ся!

 

Вони йіхали ще якийсь час гостинцем, а потім звернули на полеву дорогу, що вела до фільварку. На полі не було ані живоі душі, тілько дозріваючі збіжя шуміли і хвилювались у легкім вітрі, та де-де пасмуга конюшини наповнювала повітрє медовим запахом.

 

— Ну, годі! — скрикнула нараз Маланка і легко, ледви чутно зіскочила з повозки. — Далі я не пойіду. Тут уже близько фільварок. Міг би мене хто побачити з тобою.

 

— Що? Ти хочеш геть іти? покинути мене? — сумно, мягко промовив Адась.

 

— Завтра побачимось.

 

— Ні! Слухай Маласю ! Іди отсею межею, війди в сад, там є діра в плоті, там тебе ніхто не побачить, а садом доберись до альтанки і там зажди на мене. Я тілько хвилечку, тілько коні наміщу і слугам розпоряджу, що мають робити. А потім вибіжу до тебе і проведу тебе до свого покою.

 

— Е, не хочу! Боюсь.

 

— Не бій ся, моє серденько! Чого тобі боятись ? Я так зроблю, що ніхто тебе не побачить. Пообідаємо разом, а потім підеш собі до дому.

 

Надія — провести спокійно кілька хвиль разом з улюбленим паничем, обідати з ним, наговорити ся з ним до сита була дуже понадлива для Маланки і по короткім вагованю вона пристала. Не кажучи й слова більше вона шмигнула в збіжє і щезла в ньому, а панич весело підсвистуючи, пойіхав до фільварку.

 

(Далі буде.)

 

 

VII.

 

О. Нестор увесь тряс ся, мов у лихорадці.

 

— Так ось воно як! Ось що сидить на дні тоі чемности та прихильности, тоі старанности о моє здоровлє, тоі безкористноі услужливости! Спекуляція на мій маєток! Цінізм! Безвстидна грубість! Боже, боже!

 

Тремтяча рука довго не могла попасти з ключем у дірку, щоб відімкнути двері від покою, а відімкнувши двері він добру ще хвилю мучив ся, поки витягнув ключ, устромив єго з нутрішнього боку і на два спусти замкнув двері з середини.

 

— Не чую ся тут безпечним! — мурмотів він, обзираючи, чи щільно позамикані вікна — Не чую ся... ані на хвилю... Ануж йім за довго стане чекати! Ануж вони... Господи ратуй мене!...

 

Хороблива уява, зворушена недавно перебутою сценою, бентежила всю єго душу, паралізувала всі зостанки єго енергіі. Він дивив ся і не видів, пригадував і не тямив, метав ся то сюди то туди, хапав ся за одно, друге й десяте, а ні в чому не міг найти ладу, ні з чим не вмів дати собі ради. Бачив добре, що вікна не замикають ся щільно, що в них бракує скоблів, що в однім збита шибка і одчинити єго з надвору нема ніякоі трудности; бачив се виразно в тій хвили, як нераз уже перед тим, — тепер бачив се навіть докладнійше, чув живійше всю небезпеку сеі обставини, та постоявши хвилю з витріщеними очима перед вікном, метнув ся безтямно в другий бік, бо щось іншого звернула єму на ум збентежена уява.

 

— Аджеж все на верха, по шуфлядах, по кішенях ! — скрикнув він і ледво передвигаючи ногами, дихаючи приспішено і нерівно побіг до свого покою і почав судорожно відмикати шафи, висувати шуфляди, виймати ріжні старі реверенди, штани, камізельки, кваплячись, шукаючи чогось і зараз же кидаючи все безладно на купу. Нараз знов зупинив ся. Крізь вікно обернене до полудневого заходу кидало сонце до єго покою ясний сніп світла, єму здавало ся, що крізь се вікно хтось заглядає до єго покою, цікаво слідить за всім, що він робить, йідовито підсміює ся з єго безпомічного поспіху, з єго безсильного шарпаня. Він побіг до вікна, виглянув на двір — нікогісінько. Відійшов від вікна, та тут же пригадав собі, що лишив єго отворене.

 

— Боже мій, боже мій ! — простогнав він, чуючи, що не може опанувати своєі трівоги і свого зворушеня. А власне тепер єму треба би як найбільше спокою і сили, щоб роздумати, розміркувати, що і як дальше почати з собою! Адже кожда хвиля опізненя грозить небезпекою. Він і так доси хто знає як глубоко залетів у западню через свою необережність, через недбальство, — ні, через сліпу віру в доброту і чесність тоі жінки. Хто знає, які вона вже сіти на него розставила! Хто знає, чи не навмисне, з обрахованєм вона вибухла сьогодні, визвірилась на него з отсею звірячою фізіономією, щоби поразити єго, спаралізувати єго силу і спокій, зробити єго безпомічним і безрадним в хвили найбільшоі небезпеки!

 

— Боже, боже! — стогнав о Нестор, мало не плачучи і силкуючись, аж до болі в мізку силкуючись зібрати всі влади свого духа, спрягти в порядні ряди своі думки, запанувати над нервами, привернути рівновагу між постановами і вчинками. Він сів при отворенім вікні і почав вдивляти ся в зелень дерев і синяву безхмарого неба. Свіже, тепле, запахуще повітрє і вид широких, рівних, барвистих і спокійних площ троха відсвіжили єго нерви, навіяли на него вспокоєнє. Він почав дихати рівнійше, повільнійше; дрож уступила і в голові почало прояснюватись.

 

— Ні, я ще не труп! — промурмотів він. — Я ще вам не anima vilis, на котрій би ви могли робити своі досвіди ! Я ще з вами поборю ся! Може то й ліпше, що ви так несподівано, так цінічно і безвстидно виявили свій апетит на моє добро! Злий демон, котрому ви служите, зробив собі з вас жарт — огидний жарт! Ви думали, що я від разу впаду, подам ся і візьмете мене в руки і зробите зо мною, що схочете! Аж ні! Ні, ні, ні, ні! Я отямив ся! Ви шпигонули мене, а я прокинув се з тяжкого сну! Того міні й треба було! Спасибі, спасибі! Тепер я вже не сплю, тепер я добре чую і бачу, де я і що зо мною робить ся! Тепер я не дам ся ! Не дам ся! Виведу вас у поле! Зажартую собі з вас іще гірше, ніж ви собі з мене жартували!

 

І збираючи до купи всі своі сили, з певним острахом він стрібував встати. Бояв ся власноі немічности, але врадував ся дуже, коли побачив, що немічність та минула, що се перед хвилею був тілько наглий, хвилевий напад, а не початок тяжшоі хороби. Він чув себе легким і хоч поверхово спокійним. Чув, що може думати і виконувати своі думки. Мов блискавки мигали в єго голові ріжні пляни, дикі, фантастичні, але за кождим у слід бігла холодна розвага, ловила єго на лету, розщипувала мов пострілену птицю и кидала в нівеч. А за дикими і фантастичними плянами, що були немов остатні ракети уступаючого зворушеня і трівоги, пішли звільна поважнійші, практичнійші думки.

 

— Фундацію! Фундацію зроблю! Нехай хоч бідні люде мене добрим словом споминають ! — Оті слова повторяв він, немов хотів витвердити йіх на память, цвяхом вбити в свою душу. І вже укладав собі, як він пойіде до Львова, відшукає знайомого нотаріуса, спише заповіт. На душі єго почало робити ся лекше, лекше, свобіднійше при самій думці, що єго капітал не пропаде марно, не піде в руки неробів, котрі швидко зуміють промити єму очи. Але се вдоволенє знов почало бліднути, розвівати ся парою, а з темного хаосу вражінь виринали нові погрози. Поки то ще до Львова! Отсе вже два роки, як він не був у Львові! Тай чи легко то єму старому туди вибрати ся! Як і на кого лишити помешканє! Аджеж остатня єго подорож памятна єму — ой, і дуже памятна тим, що єго тоді обікрали. О. Нестор звичаєм скупарів та загребигрошів до тоі міри опанований був страстю громадженя, збираня та складаня, що ніколи не міг дійти до того, щоб вести порядний спис своіх доходів і страт, щоб мати ясне виображінє о тім, кілько він мав маєтку. Незлічиму силу разів він постановлював собі „завтра зробити докладний рахунок“, та все якийсь забобонний страх зупиняв єго при виконуванні сего діла Він ніколи не вийшов понад уложенє спису, нумерів книжочок щадничих та цінних паперів; готових грошей: червінців, талярів і інших монет, що були у него поскладані в ріжних купках та в ріжних крийівках, він так ніколи й не міг дорахувати ся до ладу. От тим то й вийшло, що коли підчас єго остатньоі подорожі до Львова до єго помешканя закрав ся злодій, о. Нестор тілько по розбитім вікні та зломанім замку в шафі доміркував ся, що чиясь чужа рука господарювала в єго хаті. Що і кілько забрав єму з хати сей непрошений гість, він докладно не міг дочислити ся. Тілько по довшім слідженю і порівнуваню він переконав ся, що забрано єму шість книжечок щадничих вартости 6.000 гульденів — а що по над се, то хіба бог один знає. О. Нестор нікому не признавав ся про розмір своєі шкоди, тілько одній пані Олімпіі розповів про все, просячи, щоб не розголошувала сего і заховала діло в секреті.

 

Книжочки щадничі злодієви не придадуть ся ні на що, — говорив він. — У мене є нумери і я ще нині телеграфічно завідомлю касу, що такі книжочки у мене вкрадено, — значить, вона йіх нікому не виплатить, а коли хто зголосить ся за йіх виплатою, той сам себе віддасть у руки поліціі.. А що крім того вкрадено, се вже — і о. Нестор махнув рукою, немов хотів сказати: Бог з ним, з тим злодієм!

 

— Щось там дрібних грошей забрав, — додав о. Нестор, — здаєть ся, не богато, бо що там він у мене богато найде! Ну, та ще годинник срібний — старе клепало! Не варто задля того й крику підіймати. А вже найсмішнійше те, що в додатку взяв чоботи, і то не старі, а нові! Га, га, га! Як би він знав !...

 

О. Нестор не доповів. Єму ніяково було признати ся, що в старих, діравих та запліснілих чоботіх він як раз тоді мав зложених пару тисяч самими дукатами, коли тимчасом нові стояли порожнісінькі.

 

Пані Олімпія справді заховала в секреті оповіданє о. Нестора про сю крадіж, та справа вийшла по троха на верх без єі вини. Власне ті нові чоботи видали злодія.

 

Одного дня, коли о. Нестор нічогосінько не надіяв ся, застукано до дверей єго покою, а коли він отворив, побачив жандарма, котрий держав закованого в ланцюшки Цвяха. За жандармом стояв війт з присяжним а за ними ціла юрба народа. Присяжний мав у руках украдені у о. Нестора чоботи, котрі Цвях хотів було продати в місточку жидови, та котрі видали єго тим, що в нутрішній части холяв вистебнуване було зеленою ниткою імя і прозвище о. Нестора. Цвях, яко неписьменний, не надіяв ся зради, але жид зараз пізнав в чім діло і віддав єго в руки жандарма.

 

О. Нестор ще й доси без холодноі дрожі не може спімнути про ті сцени, що тоді відбули ся в єго помешканю. Єму прийшло ся при всіх людях признати ся, що єго обікрадено, подати нумери шадничих книжечок, суму готівки (не знаючи єі докладно він подав як найменшу, кілька сот гульденів) і опис годинника. Він дрожав увесь час переслуханя, вив ся і путав ся далеко гірше від злодія, котрий у-в-одно божив ся, що крім чобіт не вкрав нічогісінько. І справді, докладна ревізія в помешканю Цвяха не виказала ніякого сліду крадіжи, та про те єго оповіданє про сам факт тоі крадіжи було дуже фантастичне та неподібне до правди. Коли б вірити Цвяхови, то до крадіжи сих нещасних чобіт він прийшов зовсім случайно і навіть невинно. Правда, він признав, що нічю лазив по під вікна о. Нестора і не міг вияснити, чого там шукав. А лазячи по під вікна він нараз почув стук у покою. Скрикнув — і в тій хвили якась фігура вискочила через отворене вікно, а побачивши єго в траві шпурнула на него чобітьми так, що мало єму запятками ока не вибила. І Цвях з плачем показував величезний синяк під оком. Та всі, хто чув се єго оповіданє, замісць співчутя над такою єго пригодою тілько реготали ся, а війт аж поклепав єго по плечех і сказав:

 

— Ей Цвяше, Цвяше! Та вже як береш ся брехати, то хоч би щось дрібочку розумнійшого видумав!

 

Цвях дістав від жандарма що дістав „до признаня“, та не признав ся ні до чого. Єго завели до Львова, посадили до криміналу і засудили за сю крадіж на півтора року вязниці. Він відсидів своє і вернув назад у село, та о. Несторови від сего ані раз не було лекше. Щадничі книжочки пропали як камінь у воді, готових грошей також не слідно було у Цвяхових руках, тілько годинник віднайшла львівська поліція у одного золотника, котрий купив єго яко старовину у одного жида, а той знов мав єго купити у якогось пройізжого пана в Чернівцях. Тут нитка урвала ся і о. Нестор із цілоі сеі пригоди крім матеріальноі страти виніс іще й те пересвідченє, що здобув собі нового ворога — Цвяха, чоловіка, котрий не має що тратити і готов відважитись на всяке і найогиднійше діло.

 

Від часу сеі пригоди а особливо від часу повороту Цвяха з криміналу в село о. Нестор позаводив ріжні осторожности, раз у раз видумував ріжні штуки, брав ся на ріжні способи щоби перехитрити, ошукати та на хибну дорогу звести сподіваних злодіів. Він ненастанно переховував гроші в інші місця, ніколи не держав при купі більших сум, мав кілька списів своіх цінних паперів і держав кождий спис у іншім місці і то звичайно там, де би єго найменше можна надіяти ся, позаводив ріжні секрети при замках шаф та шуфляд у комоді, — одним словом провадив формальну дуже сложну стратегію против фіктівному ворогови. Ся стратегія наповнювала єго вбоге старече істнованє, удержувала єго мозок і нерви в ненастаннім руху і напруженю, хоча й не хоронила єго грошей інколи від проникливих очей та хапчивих рук якого небудь Гадини. Кілька разів трафляло ся то Гадині то декому іншому зі слуг підглянути крийівки, де о. Нестор ховав гроші — звичайно невеличкі квоти, кільканадцять або кількадесяти гульденів. Звісно, сих грошей о. Нестор в такім разі не находив уже в крийівці, та крім моментальноі прикрости се не робило єму великоі гризоти і він ніколи із за тих грошей не робив крику, не збивав бучі, боячи ся зрадитись перед людьми, що має богато грошей, а не менше того боячись в разі відшуканя злодія нажити собі в нім нового ворога. Тілько один Деменюк пару разів найшовши случайно такі крийівки з грішми в саду і мовчки відносив гроші о. Несторови котрий так само мовчки, зо встидом приймав йіх і переховував у інше, безпечнійше місце.

 

Все се пригадував тепер о. Нестор то сидячи при вікні, то знов устаючи і укладаючи в голові смілий план, що має робити, щоб огородити себе від якоісь гіршоі пригоди, котра — він чув се цілою душею — грозила єму від тих людей, що єго окружали. Треба зробити все що можна ! А поперед усего треба докладно обрахувати все, що маю. Адже се вже тепер не моі гроші! Се фундаційні гроші, котрими я завідую, тож мушу знати, чим я завідую і кілько від мене мають право жадати!

 

Тепер уже ніяка забобонна трівога не спиняла єго від робленя обрахунку. Та про те осторожність конечна ! О. Нестор замкнув вікно і заслонив єго полотняною фіранкою, а опісля почав із шуфляд комоди, із шафи, з кішенів убраня, з поміж ріжних шпаргалів, з під печи, із середини печи і з ріжних можливих і неможливих крийівок видобувати збитки паперів, пакети, мішочки, скрутлі та рулони. Все се він клав на купу, на стіл, поки в кінці, втомлений і спотілий від ходженя та лаженя і сам не впав на фотель коло стола, важко дишучи та стираючи піт із чола. Відітхнувши він почав звільна, осторожно розвязувати пакети, розвивати рулони, складати осібно по категоріям книжки щадничі, осібно облігаціі, осібно льоси, осібно акціі, осібно дукати, осібно всякі інші монети. Весь стіл був заставлений тими паперовими та металевими батеріями — вид, якого би не один банкир позавидів сему скромному, опущеному, нужденно одягненому старому священникови.

 

Розставивши все в порядку о. Нестор узяв аркуш паперу і почав списувати — старанно виразно і по порядку — кожду категорію тих цінних річей. Ся праця забрала єму доволі много часу ; пройшли дві години, поки він списав усе і підвів суму всему свойому маєткови. Почисливши все звільна він прочитав остаточну цифру без голосу, тілько шевелячи безкровними, тонкими губами. Прочитав і мов одеревів, не зводячи очей із паперу. Ще раз прочитав, а потім стрібував вимовити на голос ту цифру, немов очам своім не вірив, щоб се могла бути правда.

 

— Дві... двісті пять... десять тисяч, — прошептав він півголосом і широко витріщені очи впер недвижно у пусту просторінь перед собою — двісті пятьдесять тисяч — чверть міліона! Ну, я ніколи не думав, щоб аж тілько того було ! Ніколи не надіяв ся! Ніколи б був не повірив, як би міні се хтось інший сказав! А тимчасом... так, не інакше! Рахунок зовсім вірний — цифри не брешуть! Он воно як! Он на що вони зуби острять!

 

І раптом знов трівожні думки мов чорнохмари поволокли ся по горізонті єго уяви.

 

— О, вона мусить догадуватись, мусить знати, кілько у мене грошей є! Може не все знає, але догадуєсь. Вже вона не даремно так довгі літа до мене прилещувалась, обсновувала мене незначно, мов павук тонкою павутиною, аж поки не зробила рабом, невольником, безпомочним і заразом такою пожаданою добичею ! Боже, боже! Якими манівцями, якими крутими дорогами ти вів мене, в справедливім гніві своім вів мене, поки не довів до пізнаня мого впадку, мого нещастя!

 

І він зажмурив очи, притаів дух, весь углубив ся в своє нутро, в спомини, в минувше. Там десь глубоко в єго мізку блисли мов два огники палкі очи князівни панни Олімпіі, зарисували ся єі чудово гарні очерти лиця, губ, носа, запахли єі золотисті кучері, котрих запах тоді так хапав єго за душу. Та нині він здрігнув ся від тих споминок. Аджеж се був початок єго нещастя! Се була та солодка отрута, котроі закоштувавши він отруів ціле своє житє. Від тоі першоі хвилі, коли оті блискучі очи зустріли ся з єго поглядом там у князівській офіцині переробленій на школу, ся женщина стала ся проклятєм єго житя, єго фатальною звіздою, що причинила єму несказану силу мук і терпіня, мов ржа зелізо згризла всі єго молоді чутя, і пориви спаралізувала всі влади єго душі, знівечила єго спосібности, звязала єго надіі, вигризла, витравила все те, що чинило єго правдивим чоловіком, заплюгавила єго душу споминами грішних бажань і грішних учинків — і все те, все те по що? Для якоі ціли? З разу певно без ціли, тілько силою самого фаталізму, нерозривно звязаного з жіночою природою, а потім — ох, потім фаталізм став свідомим демонізмом! Ся женщина, то мій злий дух, то демон спокусник, що облесливими словами приведе чоловіка до упадку на те тілько, щоб насміяти ся над ним, втоптати єго в болото, взяти єго під ноги!

 

О. Нестор усе ще сидів опертий ліктями о стіл і затуливши долонями зажмурені очи. Він увесь тремтів вдивляючи ся очима фантазіі в ті несамовито блискучі очи графині Торськоі, котрі тепер ясніли перед ним, ненастанно, вперто сверлуючи єго до дна душі так само, як сверлували єго тоді, в фатальній хвили єго найтяжшого упадку.

 

— Демон! Демон! Демон! — вертіло в єго голові. — Се не проста жінка, се справді відьма, — не даром люде по селі говорять про неі, що вона кров людську ссе! А хіба ж мою не виссала? Хіба мене не звялила ? Чи не готовить ся зйісти мене до решти! Господи, ратуй мене від злого духа! Поможи міні ще вирвати ся з сеі западні, щоб я міг хоч раз дихнути свобідно про направу того, що я ухибив цілим своім житєм!

 

І він знов схопив ся і з подвійною силою, з горячковим поспіхом почав ховати своі гроші по ріжних кутках, у ріжні скритки. Ще не був готовий і до половини з сею роботою, коли в тім голосне стуканє до дверей єго покою перервало тишу і збентежило єго до решти.

 

Він аж підскочив зо страху, бачучи богато куп паперів і грошей на столі, бачучи неможність поховати все те в одній хвили, і не знав, що має діяти. Чи удати, що спить і не відзивати ся? А нуж се хтось у злім намірі приходить, а не чуючи єго голосу осмілить ся і влізе до середини ? Адже поки б він міг докликати ся помочи, то моглоб бути за пізно ! Він рішив ся обізвати ся, вхопив із шафи простирало і кинув єго на стіл так що воно накрило гроші, на простирало кинув подушку, потім стару реверенду. „Скажу, що роблю троха порядок у покою, а впрочім не позволю ні до чого доторкати ся... Не впущу сюди, запру двері до сего покою... Коли хто чого потребує, най війде до кухні і там скаже...“

 

Тимчасом стуканє до дверей роздало ся другий і третій раз, поки в кінці о. Нестор поховавши важнійші сліди свого занятя в покою не зважив ся вийти до кухні, запираючи за собою покоєві двері.

 

— Ну, хто там? Хто там? — озвав ся він, коли стуканє знов роздало ся твердо, хоч і не надто міцно.

 

— Та то я, панотче!

 

— Що за я ?

 

— Та я, Деменюк.

 

— А чого вам?

 

— Та може би єґомосць отворили ? Може чого треба, то я би ...

 

О. Нестор тимчасом успокоів ся. Голос Деменюка, котрого з разу серед зворушеня не пізнав, був для него мов холодна вода в спрагу, Деменюка одного він не бояв ся, хоч і перед ним не видавав ся ніколи зі свого богацтва.

 

— Тай стукаєте-ж ви, Гнате ! — з лагідним докором мовив о. Нестор, коли Деменюк увійшов до кухні і поклонив ся єму. — Я трошечки задрімав, нараз чую, мов гармати гримають. Я аж перелякав ся, гадав, чи не революція яка в селі.

 

— Та перепрашаю єґомостя, — з заклопотанєм сказав Деменюк. — Я не хотів, бігме не хотів! Тілько — знають єґомость мою натуру... Так міні тота дівчиниско з голови не сходить... І так мене щось сими днями за серце тисне, все міні здає ся, що якусь велику біду пошле бог на мене.

 

— Ну, Деменюку! Гріх вам таке говорити! — відповів о. Нестор, хоча сам не менше Деменюка вірив у прочутя, сни і віщі знаки. — Не слід нам грішним забігати наперед у божі присуди. Що бог пошле, то пошле, то мусимо витерпіти.

 

— Та я против того нічого Й не мовлю, прошу єґомостя. Вже як прийде ся витерпіти, то що й казати, єго свята воля. Але я сам не знаю, що маю думати про Маланку. Зовсім дівчина змінила ся за сих остатніх кілька неділь.

 

— Та не бійте ся, Гнате! Се вам так здає ся, а з нею нічого не стало ся.

 

— Ей єґомость! Я єі знаю ! Не та вона, що до недавня була! Щось там у ній кіпить.

 

— Ну, ну, Гнате! Причинюєте собі самі гризоти і то надармо. Маланка міні як на сповіди говорила... Вона передо мною ніколи не брехала...

 

— А тепер не вірте! От зараз переконаємось! Я тепер власне від коваля йду. Щось мов замануло мене піти і ще раз поглянути на неі. Приходжу — кажуть, нема. Вибігла зараз по обіді, казала, що до старого єґомостя йде.

 

— До мене?

 

— Так і є. Каже: єґомость казали міні прийти, щось мають зо мною говорити. І пішла. То я власне для того прийшов і збудив єґомостя, щоби спитати ся —  —

 

— Але-ж вона в мене не була! Я єі й на очи не бачив, як тілько там у ковалевім огороді.

 

— От і бачите ! От і бачите ! Біда моя з дівчиною тай біда! — не то проговорив, не то простогнав Деменюк.

 

— Ну, ну, Гнате, — се ще не така страшна біда. Могла піти десь між посестри, погуляти, побалакати...

 

— Та я то розумію, прошу єґомостя! — поспішно перебив Деменюк. — Все се може бути! Але по що вона бреше? Се мене трівожить. Адже-ж знаєте, як вона в мене вихована. Ніколи не брехала. Чи зле чи добре, вона все міні було скаже, а вже так забріхуватись, се ніколи не було єі звичаєм. Тай тепер нема потреби. Адже коваль держить єі як рідну дитину. Схоче погуляти, чи між посестри піти, то він йій прецінь не боронить. По що брехати і ще й вас у брехню втягати?

 

О. Нестор потішав Деменюка як міг, хоча й видно було, що слова не плили єму просто з серця, з живого пересвідченя. Говорили уста, випускаючи звичайні, утерті звороти, а думка тимчасом шибнулась у інший бік, мов потапаючий ухопилась за стебелину, що власне надплила по течіі. І нараз він перемінив ся. Зі спокійного, на пів сонного, охлялого він зробив ся оживлений, весь затремтів, почав поспішно кидатись і жестікулювати, живо, з поспіхом виговорюючи слова, що доторкались уже не Маланки, не Деменюка, але єго власних гризот і клопотів.

 

— Та подумай, Гнате! Аджеж і я збрехав перед тобою! А як же, прости господи гріха — збрехав. Сказав, що ти розбудив мене зі сну, а то неправда. Куди міні до сну, Гнате ! Горе мене притисло! Біда міні грозить, не приведи господи, яка біда!

 

— Що се таке єґомость видумують? — з лагідним докором спитав Деменюк, немов обертав ся до капризноі а безпомічноі дитини. — Яка біда ?

 

— Ой, не видумую, Гнате, ні! Аджеж слухай, що міні нині стало ся! Рано пані принесла міні сама каву. Я здивував ся, але в серці у мене щось тьохнуло, немов шепнуло міні: стережись! І справді, сіла і почала розмову. Сюди-не-туди закидає, мов кіт довкола сала заходить, аж нарешті вийіхала з тим, що єі коханому синкови треба грошей, тай то богато грошей.

 

— Та чути, що панич думає женитись, тай то дуже богато.

 

— То, то, то! І вона міні про ту женитьбу товкла. Та я тому не вірю, Гнате! А там — нехай собі женить ся, але я грошей не захотів дати. Ось вона при обіді вже прямо вийіхала, що я повинен усі своі гроші записати йій і єі синови.

 

— Так і сказала се?

 

— Сказала? — скрикнув о. Нестор. — Ні, не сказала, а кричала, грозила, звірем диким на мене напалась, вона і єі чесний синок. Так таки й кажуть обоє : сей маєток належить ся і мусить бути наш, хоч ви собі й що міркуйте!

 

— Ну, по селі пані графиня давно голосить, що ви записали паничеви весь свій маєток.

 

— Чи так ? Ну, то я йій покажу, що завчасно се голосить. Слухай, Гнате! Я задумав обернути своі гроші на фундацію, щоби проценти з них ішли на бідних людей.

 

— Та се добре, але хто того допильнує по вашій голові ?

 

— Як то хто? Намісництво. Я передам гроші до урядовоі каси з таким записом.

 

— Га, господи помагай! Певно, що се була би памятка...

 

— Тілько знаєш, Гнате? Я тут не чую ся безпечним. Ані на хвилю не можу тут обезпечитись. Аджеж вони обоє очевидно — знаєш? — і о. Нестор нахилив ся близше до Деменюка і шептав єму майже до уха — очевидно вони чигають на мою смерть.

 

— Пек запек! Най господь боронить! Се би вже була остатня річ! — скрикнув Деменюк.

 

— Ні, Гнате ! — шептав далі о. Нестор. — Боюсь, що не остатня ! Боюсь, що вони готові піти ще далі. Знаєш, до нині я був би ні за що в світі не повірив сему. Але тепер, коли почув йіх слова, побачив оті дикі вирази в йіх очах, ту звірячу кровожадність, безвстидну рівнодушність на людське терпінє, — ой Гнате! Не доведи боже більше бачити! Обридженє бере до людськоі натури! То тепер я всего, всего можу надіяти ся від них.

 

— Господи, боже! — скрикнув Деменюк і вдарив ся руками об поли, але по хвили додав: — Ні, єгомость ! Се не може бути. Се у вас слабість якась. Що вже як що можна закинути пані графині і паничеви, але щоб вони аж на щось подібного могли пустити ся — ні! Сему я ніколи не повірю! Се не може бути.

 

— Може чи не може, але я не чую ся тут безпечним. Я боюсь.

 

— Ну, чень вам у день нічого не стане ся, а в ночи — коли хочете, я можу ночувати коло вас, у кухні.

 

— Ні, ні, ні! — замахав руками о. Нестор, котрому при всім єго страсі навіть до голови не прийшло допустити якогось постороннього чоловіка, навіть такого як Деменюк, ночувати з ним разом у одній хаті. — Се ні на що ! Се не поможе. Хіба ти можеш в разі що до чого дати міні захист ?

 

— Ну, все таки що два то не один. Не всяке відважить ся йти на двох, а на одного тай ще такого як ви, то зовсім інше діло.

 

— Ні, Гнате ! Так воно не буде, так не добре! Ліпше я ось що! Знаєш, що я задумав?

 

— Ну, що таке?

 

О. Нестор знов прихилив уста близько уха Деменюка, і хоч довкола не було ані живоі душі і ніхто не міг йіх чути, він шепнув ледви чутно з великим секретом:

 

— Утікати відси.

 

— Куди?

 

— Куди будь. До першого ліпшого хлопа, аби сю ніч переночувати. А завтра далі! Заберу ся до Львова, а там я вже дам собі раду.

 

Деменюк недовірливо похитав головою.

 

— Не лехка буде справа! І у котрого хлопа ви можете чути себе безпечнійшим, ніж тут ? Хіба ви не знаєте наших людей ?

 

— А у Гердера?

 

— Що, у Гердера? У коваля? — з зачудуванєм скрикнув Деменюк. — Ви хотіли би перейти відси до Гердера?

 

— Ну, а як би так справді ? Що думаєш, вигнав би мене з хати?

 

— Коваль? Гердер! А, боже борони! А ще як би дізнав ся, на яке діло ви думаєте обернути своі гроші! Та він би ваші руки і ноги цілував.

 

— Не було би так дуже й за що, бо прецінь він сам своєю нинішнью розмовою напхнув мене на сю думку. Так знаєш що, Гнате? — Не тратьмо часу! Бігай до коваля і скажи єму, що я задумав. Запитай єго, чи прийме мене до себе на день, на два ? А може злякає ся пані графині, бо вона єму певно за се не подякує.

 

— Що до сего будьте спокійні. Коваль Гердер не стоіть ні о чию ласку і не боіть ся нічийого гніву. Се я можу вам сказати навіть не питавши єго.

 

— Ну, а коли так, то ще ліпше. Іди і розпитай єго. А скоро він пристане і винайде для мене десь якийсь кутик у свойій хаті —

 

— Там у него осібний покій найде ся, просторий, гарний, з осібним входом.

 

— Ще ліпше! Ще ліпше! Коли пристане, зараз роздобудь міні воза і коня, а нехай і пару коней, щоби завезли моі меблі і все моє добро на нову кватиру.

 

Деменюк, ще не можучи зовсім отямити ся з диву потюпав від О. Нестора. Він іще не вірив, щоб о. Нестор направду думав утікати зо двора, покидати паню Олімпію, не вірив, щоб єго страх був оправданий і щоби графиня або єі син справді могли мати якісь злі наміри. І він ішов вагуючи ся, помалу, з таким виразом непевности, що всякий стрічний поглянувши на него мимоволі мусів подумати: а сему чоловікови що такого ?

 

Пані Олімпія і без того була цікава, що почне о. Нестор. По єго відході вона почала троха каяти ся свого вибуху і пильно мов каня стерегла зі свого покою за всім, що діялось на подвірю, не зводила ока з дверей офіцини, що вели до помешканя о. Нестора. Вона бачила, як Деменюк підійшов до тих дверей, як стукав добру хвилю, поки єму отворено і перетерпіла страшенні муки цікавости і непевности, поки врешті дождала ся того, що Деменюк опять вийшов на подвірє. Вона з гори догадувала ся, що там була мова про неі, що там раджено над чимось таким, про що йій конче треба було знати. Вид Деменюка, єго неспокійне лице і нетвердий хід допевнили єі в тім, а заразом подали йій надію, що від сего чоловіка не трудно буде дізнати ся про все, коли тілько зручно взяти ся до діла. Вона знала добре чесну і прямодушну Деменюкову натуру і зміркувала від разу, що бючи іменно в той бік зможе найлекше дійти до ціли. Коли Деменюк переходив близь єі вікон, вона відчинила кватирку і закликала єго до себе. Деменюк зупинив ся, та не підходив близько, опять завагував ся, чи має йти до пані, чи ні.

 

— Ходіть, Деменюку, — ласкаво промовила пані, — маю вам дещо сказати.

 

— Та я би.. Я зараз буду пані служити, тілько наперед мушу... тут маленьке діло для єгомосця...

 

— Та нічого, нічого! Я вас довго не задержу, то й діло ваше не втече. Ходіть, ходіть ! Адже чень не боіте ся мене !

 

— Та що ясневельможна пані!... заклопотано промовив Деменюк і рад не рад пішов до покою пані Олімпіі.

 

— Представте собі мою гризоту, Деменюку! — почала пані Олімпія з таким щиросердечним і стурбованим видом, немов би мати розповідала про недужу дитину. — Не знаю, що таке стало ся з єгомосцем. Чи захорував щось, чи що таке? Взяв собі до голови, що я на єго маєток напосідаю ся, що жадаю від него, щоб міні й мойому синови все записав, і бог іще там знає, що він повидумував. А я — бог міні свідком, що ніколи й не думала про се! І не знаю навіть, чи там о. Нестор має які маєтки. Тілько всего й знаю, що тоді як єго обікрали, то міні жалував ся. Ну, та ви самі знаєте, тих грошей не віднайдено, а чи у него йіх більше є, ій богу не знаю. І я би мала лакомити ся на чуже добро ? Господи! Тай чи я сего потребую? Адже богу дякувати, у мене й свого досить, є при чім віку дожити. А хоч би бог і те міні відібрав, то у мене два брати князі, на великих добрах сидять, великі пани, то прецінь при котрім небудь можу притулити ся. А сестра також за великим паном за мужем, і так раз у раз мене просить, щоб я покидала Торки, здала все в аренду і йшла до неі жити. Та я не хочу. Я привикла жити скромно, по просту, та на своім. Та не з такого я роду, щоб мала на чуже лакомити ся! І скажіть міні тепер, Деменюку, що я маю робити, як маю говорити з єгомосцем. щоби єму вибити з голови тоту нехіть до мене ? Чи то єму хто наговорив на мене, чи єму що приснило ся, чи так просто, старість, — та я, йій же богу, не дала єму ані найменшоі підстави до таких думок. Адже самі знаєте, бо на вашім свідомі робить ся. чи я єго не доглядаю, не опікую ся ним, не шаную єго як свого рідного? А він ось як міні платить! Ось якими підозрінями міні віддячує ся !...

 

Невдержимим потоком плили слова з уст пані Олімпіі. Вона уложила собі наперед ту промову і добувала всіх своіх сил, щоб віддати, відіграти єі по всім правилам акторськоі штуки, упередити всі заміти Деменюка, порушити всі єго добрі чутя, зробити єго зовсім безоружним. І справді, старий стояв при тих словах мов під градом не знаючи, що робити, не можучи здобути ся на ніяку самостійну думку і дав нести ся сему бурхливому потокови. А коли при остатніх словах пані Олімпія, немов би то зворушена і збентежена до дна душі, піднесла хусточку до очей і почала буцім то обтирати сльози, то Деменюк був би присяг, що справді о. Нестор пересолив у свойій боязни, що скомпонував собі якусь небезпеку і дармо тілько мучить ся тим витвором своєі власноі хороі голови.

 

— Та нехай пані графиня не беруть собі того так дуже до серца, — промовив він, силуючись успокоіти єі, — наші єгомость старенькі, вони мають своі ріжні дивацтва Я думаю, що се у них не на довго.

 

— Та я не гніваю сю ані не жалую ся, — промовила знов тоном сердечноі прихильности пані Олімпія. — Господи! Міні про себе зовсім байдуже! Я тілько бою ся, щоби самого о Нестора ота боязнь не попхнула до якого нерозважного кроку. Аджеж знаєте самі, він як дитина, безрадний, безпомічний, хто не хоче, той єго обдурить, обікраде або й так у живі очи обдере. Ще поки у мене сидить, то так єму здає ся, що то все нічого. А він і сам не знає, кілько то я натурбую ся та напильную ся, щоби єму не стало ся якоі злоі пригоди. От і тоді, коли єго обікрали — тай бог знає, чи справді обікрали ? Хіба він уміє сказати, кілько у него чого є ? Каже, що позабирали щадничі книжочки, а потім почав списувати, вишукувати зі своіх сховків і показало ся, що всі книжечки у него. А кілько я мала неприємности та клопотів та тяганини!...

 

— Та я то і сам казав єгомосцеви, що вони дармо собі самі страху додають, — почав звільна цідити Деменюк, зворушений оповіданєм пані. — А вони ні тай ні! Ані слухати не хочуть.

 

— Отто то й є! Завізьме собі щось у голову —  —

 

— Вони все одно: боюсь я тоі пані! Не можу тут обезпечити ся.

 

— Бачите , бачите! Десять літ жиє безпечно, ніякоі пригоди не дізнав, а тепер раптом не може обезпечити ся! Чиж то чоловік при здоровім розумі буде таке говорити?

 

— І міні також так здавало ся, що вони щось нездорові. Ні з сего ні з того кажуть міні йти до коваля — знають пані, до Гердера отам на кінці села, — і просити єго, щоби йіх приняв до себе в комірне.

 

— От як! — скрикнула пані. — Так він задумав від мене втікати! Тай ще куди, до того єретика, до Гердера! Ну, панотченьку, — вже ви собі робіть що хочете і говоріть що знаєте, а я на се не позволю !

 

Пані промовила се таким твердим, рішучим голосом, далеким від тоі жалібноі та лагідноі сердечности, якою говорила доси, що Деменюк аж стрепенув ся. Тілько тепер він почув, що о. Нестор не зовсім такий дурний та хорий, лякаючи ся сеі женщини і що вона під маскою добродушности та щирости справді криє якісь інші замисли. Та поки ще він розміркував, що єму далі робити, пані Олімпія майже силою випхала єго за двері, замкнула свій покій і побігла прямо до помешканя о. Нестора. Деменюк стояв на подвірі мов остовпілий. Він чув, що провинив ся супроти панотця, зрадивши перед панею єго намір вибрати ся від неі. Єму страшно прикро і встидно було того, що так себе дав провести пані Олімпіі, та тепер він уже й зовсім не знав що діяти. Чи йти до коваля і говорити єму те, що казав о. Нестор, чи зачекати, на чім скінчить ся розмова з ним пані Олімпіі. По добрій хвилі він рішив ся в кінці заждати і непевним кроком, вагуючись та озираючись почав звільна наближати ся опять до помешканя о. Нестора. На подвірю не було нікого. Якась непереможна сила тягла Деменюка до дверей офіцини, що вели до покою о. Нестора, та з другого боку єму встидно було підслухувати, що там говорить ся.

 

А о. Нестор, відправивши Деменюка, вспокоєний троха взяв ся далі до своєі роботи — переховувати гроші. Вже був майже готовий із сею роботою, коли почув, що двері з сіней до єго кухні відчиняють ся. Він перелякав ся і тілько тепер пригадав собі, що виправляючи Деменюка в поспіху забув замкнути двері на ключ. Запхавши в кішеню решту грошей і списи цінних паперів він поспішив до дверей покою, щоб побачити, хто там увішов; швидкі кроки, що перемірювали кухню прямуючи до єго дверей, збудили в нім якесь недобре прочутє. Та поки ще зміг отямити ся, двері єго покою отворили ся зо скрипом і в них показала ся постать пані Олімпіі. Очи єі блищали ще дужше ніж звичайно, лице палало від швидкого ходу і внутрішнього зворушеня, а на стиснених, енергічних устах висіли громи.

 

— Панотче, панотче ! — промовила вона не витаючись і не здороваючись, — що се ви задумуєте ?

 

— Га! Що се? То ви пані? — лепотів переляканий о. Нестор ухопивши ся за ручку крісла і стаючи так, щоб те крісло було між ним і панею.

 

— О, ви вже й не пізнаєте мене! — промовила пані Олімпія, холодно всміхаючись і не ждучи на запросини о. Нестора сіла при столику і почала розглядати ся по покою.

 

— Ну, що, вибираєтесь від мене? — випалила нараз.

 

О. Нестор увесь затремтів, єго тонкі, старечі губи поблідли мов полотно, в горлі дух єму заперло і він не міг нічого відповісти.

 

— Слухайте, отче! — строго, холодно і рішучо говорила пані — Не робіть дурниць! Не шукайте собі біди на здорову голову! Чи я на те десять літ доглядала вас, пантрувала як малоі дитини, як свого рідного, щоб ви тепер робили міні такий скандал? Та чи ви знаєте, що ваша втека від мене — так, втека, бо кождий скаже, що добровільно від мене до того геретика-коваля ви не перейшли — що ваша втека від мене заріже мене в людській опініі! Що се буде тажкий удар для мене і для мого сина! Що се дасть злим язикам причину до найріжнійших байок і спліток! І не вже я вам така ненависна та обридла, що ви волієте жити у першого ліпшого хлопа, сказати по просту, десь під плотом, ніж у мене?

 

О. Нестор увесь тремтів при тих словах, скорчив ся мов зівялий лист і ледво міг держати ся дрожачими руками за ручку крісла, щоб не впасти на землю. Пані Олімпія, бачучи єго заклопотанє, почала тепер лагіднійше.

 

— Ні, панотче, се не гарно з вашого боку! Се невдячність! Аджеж я на ваш маєток не напосідаю ся! Не хочете записати єго Адасеви — воля ваша. Я вас не силую. Але тото скандалу міні не робіть! Я розумію, вам треба би більшого достатку, стараннійшого призору, ніж тут маєте. Дуже жалую, що моі маєткові відносини не позволяють міні дати вам єго. Але в такім разі вам не слід утікати від мене до хлопа, бо там і того не будете мати, що у мене. Коли хочете, то переберіть ся до Львова. Я вам сего не бороню. Противно, готова все зробити для вас, допоможу вам винайти помешканє, прислугу... Там будете мати все, чого вам треба. Я не хочу, щоб ви втікали мов із розбійницькоі ями з дому тоі, котра вас... котру ви колись...

 

Пані Олімпія не докінчила. Єі власні слова зворушили єі глубоко. Вона заплакала і почала хусточкою втирати сльози з очей.

 

— Алеж ясне ве... ве... ве... — почав о. Нестор, гикаючись та ледво вимовляючи слова, але пані Олімпія різким жестом руки заставила єго мовчати.

 

— Мовчіть! — скрикнула вона крізь сльози — Ви недобрий чоловік! Невдячний чоловік! Для якоісь примхи зранити глубоко жіноче серце, причинити болю і униженя женщині, котра вас .. котра супроти вас... котра від вас сего не заслужила — се у вас нічого ! Ну, скажіть на милість, чи бачив хто таке? Втікати від мене! І куди? До Гердера! Що вам таке Гердер ? Чим він вам близький? Чим заслужив собі на ваше довірє? Ну, говоріть! Скажіть! Може би й я від него навчила ся тоі штуки.

 

О. Нестор почав опять путаючись та гикаючись говорити щось, звиняти ся та перепрашати, Пані Олімпія хвилю слухала єго лепотаня, а потім знов перебила єго мову.

 

— Ну, досить сего, отче Нестор! Досить! Подайте міні руку ! Забудьмо про се ! Я не така зла, як ви о мні думаєте. Але й ви мусите викинути з душі всякі упередженя до мене! Ну, де ж се хто бачив, щоб так зо мною поступати, а?

 

О. Нестор якось з нехотя, вагуючись подав йій свою руку, котру вона мяхко стиснула і не випускаючи зі своєі руки говорила далі:

 

— Значить, між нами згода? Чи як? Зістаєтесь у мене, бодай доки вам не винайду теплого кутка у Львові... Ну, проясніть же чоло ! Перестаньте хмуритись! Сядьте ось тут коло мене !

 

І пані Олімпія посадила єго майже на силу на кріслі коло себе і знов узяла єго руку в свою долоню.

 

— Господи, і отак подумати, що така доля чекала нас обоє! Га, отче? Як би нам хто був се пророкував тоді, коли ми — тямите — перший раз цілувались з вами там, у імпровізованій школі в офіцині мого тата! Або тоді, коли я заховалась у корчах жасміну, а ви в задумі йшли доріжкою, а я вискочила і кинулась вам на рамена і затулила очи і перелякала вас, а потім мусіла поцілуями знов приводити до притомности! Чи тямите се все? Правда, нині згадуючи про ті золоті хвилі здаєть ся, що се якісь повісти з Тисячі і одноі ночи, якісь відомости з іншого світа, яснійшого, чистійшого, красшого ніж наш!

 

— І по що... по що ясна пані се згадують? — ледво прошептав о. Нестор, злегка видобувши від неі свою руку і закриваючи лице долонями. — Обоє ми грішили.. Своєю любвою нарушили природні границі.. І за те тяжку кару приняли...

 

— Ні, ні, ні! Не говоріть сего! — з жаром промовила пані Олімпія. — Не може се бути! Наша любов не була грішна. Бог не поклав жадних природних границь між людьми! Се ви яко священник найліпше повинні знати. Але я одно знаю : ви занадто в самоті жиєте. Вам треба троха більше розривок, товариства. Ні, отче, не відвертайте ся ! Вже коли згода між нами, то мусите для мене се зробити Я вас тут не лишу самого. Там до мене зараз прийде син з товариством на гербату. Ходіть! Розірветесь троха, відсвіжитесь видом молодих людей, побалакаємо!

 

О. Нестор хотів щось ремонструвати, але пані Олімпія не дала єму нічого говорити. Єі злобний і понурий настрій перемінив ся в оживлену веселість. Вона помогла о. Несторови перебрати ся в нову реверенду і майже силоміць, не випускаючи єго з рук, потягла єго з собою, сама позамикавши єго покоі і сама поклавши єму ключі до кішені. А коли вийшли на подвірє отак у парі, побачив йіх Деменюк, що ждав коло дверей. Бачучи радісне лице пані Олімпіі і о Нестора в новій реверенді він зрозумів, що про переносини нема й мови, і мовчки пішов у сад.

 

- - - - - -

 

VIII.

 

В сальоні пані Олімпіі говір, брязкіт вилок та ножів об тарілки, голосні вибухи сміху, то знов чути чиюсь голоснійшу промову, переривану окликами одобреня або запереченя.

 

Товариство зібрало ся троха численнійше, ніж думав Адась. Крім Едзя Чапського, брата будущоі Адасевоі нареченоі та ще трьох молодих обивательчуків, з котрих один пан Тадей Розвадинський був товаришем Адася з віденьського Терезіанум, другий Альфонс Дзєржикрай здобув власне у Відні докторат прав і готовив ся на політичну каріеру, а третій пан Еміль Доленґа не скінчивши гімназіі проживав у богатого батька і тілько періодично прийіжджав до Львова, щоб подихати міським повітрєм, — прийіхав ще молодший брат Едзя, що власне скінчив рільничу школу в Дублянах, далі пан Калясантий, звісний у обивательських кругах тілько під сим іменем, котре в додатку навіть не було єго власне, а мало характеризувати тілько єго вірменське походженє, мужчина статний, підсадковатий, літ 35, добрий знавець коней і кіньського спорту, котрий нараз почув охоту до писательства і журналістики і отсе вже від року помагав кермувати опінією в однім шляхетсько-демократичнім щоденнім письмі. До сеі чисто шляхетськоі компаніі пристав доволі несподівано ще один плебей, та такий, звісно, котрого присутність ані крихти не женувала товариства. Се був один із ліпших львівських адвокатів і хоча єго родова назва Васонґ дуже ясно говорила про єго хлопське походженє, то про те з постави і вигляду був він найповнійший елеґант і джентльмен, а з переконань чистоі крови арістократ.

 

Пані Олімпія серед сего товариства чула ся в повні щасливою і свобідною. З разу єі хозяйське серце троха було защеміло на вид тих трьох фіакрів, котрими причвалали гості; вона бояла ся, чи вистане йій чим угостити йіх як слід. Та се трівало тілько хвилю. Коротка розмова з Гапкою — і план кампаніі був уложений. Тепер гостина кінчила ся і пані виділа, що єі гості зовсім вдоволені. Той вид підніс іще, побільшив єі радість, що плила з самого почутя близькости своіх людей, з почутя рівнорядноі, благородноі компаніі. А до того ж єі материнське серце радувало ся на вид Адася, котрий в тій компаніі був зовсім свій чоловік, поводив ся з усіми як з рівними, а з деким навіть (нпр. з Дублянчиком і дром Васонґом) як старший і висший і у всіх очевидно мав пошану і щиру сімпатію.

 

Тілько один о. Нестор серед сеі компаніі сидів як ворона між павами. Після першого представленя, при котрім усі гості за чергою подавали єму руку, дехто промовив до него пару слів а потім усі єго покинули, він засів собі в куток софи і там не то дрімав, не то над чимось думав, зложивши руки на колінах і ненастанно без голосу шевелячи безкровними губами. Пані Олімпія кілька разів підходила до него, сідала при нім, заговорювала то про се то про те, — він відповідав йій чемно, але з місця не рушав ся, до компаніі не мішав ся і в загальній розмові не приймав участи. „Що вже міні старому! — мовив він, махаючи рукою. — Що я йім можу сказати такого, чого вони... теє то... Прошу вельможноі пані мною не турбувати ся... я вже собі... так собі... послухаю... дуже цікаво...“

 

Та пані Олімпіі хотіло ся мабуть чогось більше. Вона по якімось часі підійшла до него з Едзьом Чапським, котрому мабуть наговорила дещо про о. Нестора, та сей молодий джентльмен очевидно не мав великоі охоти входити в якусь глубшу знайомість зі старим, мовчазливим попом і сказавши кілька банальних фраз про гарну околицю і стародавній сад при торецькому дворі, „polecił się“, т. є. полетів до свого товариства.

 

Та про те присутність мовчазливого і ніби дрімаючого о. Нестора не псувала гармоніі і доброго настрою товариства. Всі були в веселім настрою вже по прийізді, а випивши по чарочці лікеру, щоб сполоскати дорожну куряву, (хоча сим разом, йідучи з Адасевого фільварку, де вже вперед пообідали, до двора, не дуже то богато єі й налипались), а потім по чашечці чорноі кави, сиділи якийсь час у сальоні при відчинених вікнах та віддихали. На дворі стояла жара. Була третя година, пора, коли навіть у саду не легко найти добру тінь ; в сальоні, де продувало крізь розчинені вікна і двері, було холоднійше. Розмова з разу була троха лінива. Гості більше курили, дехто гойдав ся в кріслі, опершись ліктями о поручє та пускаючи клуби диму. Тілько пані Олімпія шниряла сюди й туди, то щось наказуючи прислузі, то звертаючи на щось увагу Адася, то поправляючи щось на столику або заводячи якусь розмову з сим або тим із товариства. В товаристві всі були йій знайомі крім молодого Дублянчика. Звісно, що коло Едзя і Дублянчика вона найбільше припадала як коло братів тоі, з котрою й вона бажала бачити свого сина в парі не менше самого Адася. Як віртуоз перебираючи мов від нехотя пальцями по клавішах уміє видобути з них завсігди гармонійні звуки, так і вона снуючись поміж гістьми, оживлюючи своім рухом, своєю присутністю ціле товариство, вміла все таки непостережено, завсігди в відповідній хвили підходити до обох паничів Чапських, уміла кождому в делікатній і здавалось, зовсім наівній, ненаміреній формі не то сказати, не то піддати таку думку, таке виображенє про себе, про Адася, про йіх вдачу, уподобаня, стан маєтковий і т. д., які йій видавали ся для єі ціли відповідними і в йіх очах найкористнійшими. З молодим Дублянчиком вона почала було говорити про тутешні врожаі, та покмітивши, що єго далеко більше інтересує полюванє, принялась розписувати єму богацтво дичини в лісі єі сина та росповідати про ловецькі пригоди свого покійного мужа. Старший Чапський був більше практичний. Він проявляв, по думці своіх родичів, правдивий геній фінансовий, кінчив якусь висшу школу торговельну у Відні і служив тепер при однім львівськім банку — не з потреби, а для вправи в банкових ділах, хоча, звісно, побирав за се добру плату. Він інтересував ся всячиною: і економічним побутом селян та сусідніх дідичів і натуральним богацтвом землі, і домашніми промислами і відносинами кредитовими. З ним розмовляти було для пані Олімпіі доволі трудно, тож вона звичайно старала ся переводити розмову з Едзьом на інші теми, розпитуючи єго зручно про йіх фамілійні відносини. Паньства Чапських вона колись знала, з єго матірю була навіть у приязни, то довго літ не мала приємности з ними бачитись... „Нещастя родинні... довголітня слабість графа небіщика... вихованє сина... журба о веденє господарства, тай так проминули моі літа!“ мовила вона зітхаючи. „Ах, як би я рада побачити ще раз вашу маму! Що за красавиця була! А яке серце золоте!“ — додала сердечним голосом пані Олімпія. Едзьо сказав, що мама єго з Люсею в сих днях мають бути у Львові, то чому ж би й пані графиня не могла прийіхати? Се ж зовсім не далеко і певно не зробить пані ніякоі ріжниці в господарстві! Пані Олімпія приняла сю відомість з великою радістю і дала слово, що „певно, певнісінько прийіде, щоб уцілувати дорогу Мільцю і єі прекрасну донечку. О, я чула, що донечка в маму вдала ся, що всіх чарує своєю красотою, що проявляє незвичайні спосібности! Ні, вже хоч би там що, а я мушу пойіхати, відновити так дорогу для мене знайомість!“ Пан Едвард, хоч економіст і фінансіст, був формально очарований тою сердечною щирістю і тою глубиною благородного чутя, яку проявила пані Олімпія.

 

Та звільна розмова в сальоні ставала ся живійшою, голоснійшою і загальнійшою. Два найстарші і найповажнійші з поміж присутних панів (звісно, не числячи дра Васонґа, котрий в таких товариствах ніколи не виривав ся на чільну роль і сій скромности в значній части завдячував свою популярність в арістократичних сферах) звели розмову на сю дорогу; довкола них громадило ся звільна все більше цікавих, котрі інколи втручували й своі уваги, поки в кінці всі присутні в сальоні не прилучили ся до сего кружка. Розуміє ся, крім о. Нестора, на котрого тепер справді вже ніхто не звертав уваги і котрий спокійно сидів собі в своім кутику, похитуючи головою та шевелячи губами і немов жуючи щось своім беззубим ротом.

 

— Я завсігди стою на становищі народнім! — з патосом та без пересадноі горячости голосив пан Калясантий, ходячи здовж по сальоні по-під руку з дром Альфонсом Дзєржикраєм. — Уважаю се за свій святий обовязок стояти на такім становищі. По за становищем народнім, на грунті космополітизму нема для нас спасенія. Пропадемо, щезнемо безслідно!

 

— Се дуже гарно з вашого боку, — мовив др. Альфонс, — і я думаю, що на тім пункті кождий мислячий чоловік з вами згодить ся. Та все таки те народне становище треба б троха докладнійше пояснити. А то як же се? Адже й „Towarzystwo Demokratyczne“ в р. 1846 голосило те саме, що стоіть на становищі народнім, а тайком організувало різню шляхти. Голословне киданє такого широкого терміну має в собі богато небезпечного, і се власне я вважаю хибою тоі газети, при котрій ви працюєте.

 

— Смію запевнити пана доктора, що помиляєтесь. Я готов зараз завтра предложити вам скілько хочете нумерів газети і показати в них статі, де докладно вияснює ся, як ми розуміємо народне становище.

 

— Не смію твердити, щоб такого виясненя в вашій газеті не було — крий боже! Мусить бути, що се я такий недбалий читець, що не міг сего ніколи дочитати ся, — не без іроніі мовив др. Альфонс.

 

— Я також мушу признати ся до того самого гріху ! — додав Едзьо Чапський. Се до живого діткнуло п. Калясантого; немов би хтось устромив єму за пазуху пучок кропиви, так він кинув ся і тяжко сапаючи сів охляп на мягкім кріслі

 

— Ну, панове, — скрикнув він патетично, — се вже з вас якась сторонничість говорить. Длятого, що моя часопись (в патетичнім запалі він любив говорити „моя часопись“, хоч не був єі властителем ані редактором, а тілько звичайним співробітником і слухачі єго добре знали о тім) має демократичну вивіску —

 

— Скажіть радше: демократизм на вивісці! — шпигонув Едзьо.

 

— Вивішений демократизм — додав Дублянчик.

 

— Прошу, панове! — поважно і з докором скрикнув п. Калясантий. — Я не дав вам причини до того, щоб ви жартували надомною! Дуже прошу! Тут справа поважна. Для того, що моя часопись має демократичну вивіску, ви вважаєте себе в праві глядіти на неі крізь партійні окуляри, не розбираючи близше, яка властиво суть єі провідних ідей. Скажу отверто — се не є властива дорога! Се не по обивательськи! Се навіть не патріотично, бо виступаючи против такоі газети спиняє ся заразом хід тих ідей, котрі вона хоче ширити і котрі також я, я, моі панове, як мене всі тут знаєте, цілковито приймаю за своі.

 

— Отсе власне інтересно! Власне цікаво! — радісно скрикнув др. Альфонс сідаючи також на кріслі насупротив Калясантого. — Прецінь раз маємо перед собою чоловіка, котрий сміло і явно говорить, що поділяє в повні ідеі і тенденціі газети, — значить, зможе і певно схоче й нас усіх познайомити з тими ідеями, втаємничити нас в них, коли просте читанє тих друкованих слів і речень, котрими день у день заповнена ся газета, зовсім до сего не вистарчає.

 

— Пан доктор усе ще зволять іронізувати, — якось жалібно сказав п. Калясантий. — Я сим оружєм не воюю і на іронію іронією не буду відповідати. Приступлю прямо до річи. Страшить вас демократизм моєі газети —  —

 

— Алеж не страшить! Чого нам єго бояти ся ?

 

— Ну, антіпатичний вам, мовлячи загально. Аджеж так? Але кілько ж то разів ми вияснювали, що сей демократизм в нашім розумінні від демагогізму далекий як небо від землі! Ми демократи і думаємо, що при кінці XIX. віку кождий розумний і чесний чоловік мусить бути демократом.

 

— Спасибі за комплімент! — сказав йідко др. Альфонс кланяючись Калясантому. — Значить в такім разі я, що з гордістю називаю себе арістократом не тілько з уродженя, але і з переконань, по вашому буду нерозумним і нечесним чоловіком.

 

— Тілько терпцю, докторе! Тілько терпцю! Тілько порозуміймо ся! Вислухайте мене, а тоді робіть своі уваги. Коли я згадав про демократизм, то я з гори зазначив, що єго не слід мішати з демагогізмом. Здаєть ся, не потрібно б і толкувати, а треба, бо в остатніх часах у нас аж надто часто мішають одно з другим. Аджеж недавно ще в Варшаві появилась була людова „демократична“ газета, котра як свій основний постулят до суспільности ставила „podporządkowanie wszelkich interesów interesom chłopskim“. Ce значить — шляхта, міщане, патріотізм, література, наука — все на бік! Хлоп іде! На престіл з хлопом ! Я не вмію ні читати ні писати, а мене хотять на польського круля обібрати ! Тямите сю казку ? Отсе звало ся у нас демократізмом, правдивим, патентованим демократізмом, а на ділі се прецінь ніщо інше, як брутальний, простісінький демагогізм, охлократія з усею єі огидою прибрана в метафізичну фразу.

 

— Ну, однако! Пан Калясантий остро виражає ся! — замітив Едзьо.

 

— Слухай, Кайцю, — промовив Тадзьо, котрий доси мовчки сидів і курив сігаро за сігаром та прислухував ся в ріжні боки розговорам, поки в кінці остатній не прилучив ся до нашоі купки, — бачу певний регрес у твоіх манерах. Памятаєш, у віденьськім Джокей-клубі ти інакше говорив. Ти був повний джентльмен. А тепер — fi donc! впадаєш у патос! горячиш ся! аргументуєш! Ні, як бачу, газетярська компанія сплебеізувала тебе, ось що!

 

— Друже мій, — відповів п. Калясантий, — твоя критика щира і з доброго серця пливе, але даруй, що я поки що не зверну на неі уваги. Звісно, чоловік жиє, то й мусить з ріжних печів хліб йісти. На все свій час. Був час на Джокей-клуб, на турф, на перегони і кіньські касина, — тепер прийшов час на що інше. І у тебе те саме буде.

 

— О, Тадик уже й тепер за чим іншим озирає ся! — промовив пан Еміль. — Знаєте, він на серіо підготовує собі грунт для кандидованя до сойму з куріі більших посілостів у н-ськім повіті! І вже має шанси.

 

— А; гратулюємо! гратулюємо! — роздались оклики з усіх боків.

 

— Передчасно, други моі, передчасно! — в гумористичною повагою промовив Тадзьо.

 

— А знаєш, Тадик! Ідея! Адже між нами тут є аж чотири твоі будущі виборці. А в цілім окрузі, здаєть ся, всіх виборців 24. Значить, маєш тут перед собою шесту часть свого виборчого округа. Ну, що ? Скористай з нагоди! Скаптуй нас для своєі кандидатури! Спропагуй нас для своіх ідей! Виложи перед нами своє політичне credo! Адже кандидатську мову вже маєш готову і бодай в головних зарисах умієш єі на память.

 

— Справді ідея! Славно! — озвали ся голоси. — Ну-ко Тадик, вилізай з кандидатською промовою! Витовкмачуй своє profession de foi!

 

Тадзьо виступив на середину і випрямив ся.

 

— Панове! Я не від того. Тілько застерігаюсь... Мілько не розуміє мене : я кандидатських промов не укладаю і не вчу ся. Profession de foi — добре! Але коли foi, то foi. Віра, то віра. Коли вірите в те, в що я вірю, то вибирайте мене, а не вірите — воля ваша. Але аргументів від мене не жадайте. Віра не потребує аргументів. Най дурні та ограничені голови бавлять ся аргументами. Між розумними людьми вони не потрібні. Руштованє не потрібне при готовій будівлі.

 

— Браво, Тадик, браво ! Зачинаєш бути філософом! — скрикнув Адась.

 

— І то власне тоді, коли відкинув логіку! — злобно додав пан Калясантий.

 

— Моє profession de foi коротке і ясне : я шляхтич, рільник і Поляк. Значить, політика моя мусить бути шляхетська, аграрійна і польська. Чи маю виясняти, що заключає ся в кождім із тих постулатів ?

 

— Можеш не мучити ся, — втрутив п. Калясантий. — Се ще в XVIII віці вияснили Торговичане.

 

— Торговичане! — з сарказмом повторив Тадзьо. — То не джентльменський маневр, Кайцю ! Назву сю окричали, кождий при сьому слові думає собі бог зна що злого, зраду, продажність, підлоту... А за тим шумом пустого слова тратить ся властивий змисл річи. Чи Торговичане хотіли того самого, що я хочу, чи розуміли так само нашу справу, як я розумію, сего ані я не знаю, ані ти не знаєш, ані ніхто з нас не знає. А таким словом ти тілько полошиш уяву слухачів і не даєш йіх розумови нічогісінько.

 

— Браво, Тадик! Бравіссімо! — загукали паничі.

 

— Алеж се безсумнівний парламентарний талант.

 

— Ов, Кайцю! Зрізав тебе!

 

— О, здрібніла наша нація ! — промовив Едзьо крізь ніс, персіфлюючи вірменський виговір. — Пан Калясантий дід як йіхав чвіркою, то носом браму відчиняв, а пан Калясантий внук дає собі ніс натягати на старі літа!

 

— Ах, Едзю! — трошка сердито промовив пан Калясантий. — Ти певно думаєш, що ти сказав щось дуже нового і дотепного.

 

— О, зовсім ні! Але й старі дотепи можуть нераз добре характеризувати наше молоде поколінє.

 

— Годі вам, годі! — почули ся голоси. — Дайте скінчити Тадзьови !

 

— Міні ніщо й кінчити! — мовив Тадзьо сідаючи. — Коли говорю: шляхетська політика, то розумію се не так, щоб шляхта мала всю політику визискувати на свою користь, і овшім, най користають і інші стани, але під одним услівєм: тілько через шляхту! Тілько з рук шляхти мусять вони приймати всякі добрі встанови, всякі пільги, всякі користи. Тілько від шляхти повинні виходити всякі внески в тім дусі. Коли не шляхтич поставить якийсь внесок, що йде до загального добра, шляхта повинна або вбити єго в зароді, відкинути a limine, або адоптувати, підняти на своіх руках, пустити в світ під своєю фірмою. Всі верстви повинні привикнути до того, щоб уважати шляхту за свого опікуна, добродія, за одинокий політично дозрілий і сильний елемент, за одиноку силу, котра сносібна до дійсноі, позітівноі політичноі роботи.

 

Знов роздали ся брава, тим разом уже зовсім не іронічні і не жартовливі, а др. Альфонс горячо стиснув руку свого будущого товариша по політиці.

 

— Слухай, Тадзю! — сказав він. — Мій комплімент! Я доси не знав тебе.

 

— Надіюсь, що пізнаємось, — промовив Тадзьо кланяючись і стискаючи єго руку. — А коли я рільник і хочу вести політику аграрійну, то що се значить ? Чи се значить, щоб у нас міст зовсім не було ? Фабрик не було? Промислу не було? Противно ! Розвій міст і промислу і фабрик пожаданий для нас, але не пожадана перевага тих елементів. Я рільник, значить, я консерватіст в справах політичних і суспільних. А консерватіст, се ще не значить безоглядний прихильник status quo. Ні, тілько прихильник основ, основних прінціпів того ладу, в котрім шляхта є справді шляхтою, є чолом, є основою суспільности! Міста, промисл, фабрики — се супроти нас елементи революційні, а радше деструкційні і для того ми мусимо держати йіх кріпко в означених для них рамах, прикроювати йіх розвій так, щоб він ішов рівнорядно з нашими інтересами, але не підкопував йіх.

 

— А як гадаєш, друже, — запитав нараз Калясантий, — що буде труднійше: чи винайденє формули для такоі політики, чи квадратура круга ?

 

— Зовсім ні! Зовсім се не таке трудне завданє! — спокійно відповів Тадзьо. — Тілько не треба кермувати ся ніякими доктрінами, ніякими теоріями, а йти за фактами, опирати ся на фактах, вести політику реальну. Впрочім що тут говорити? Власне таку а не іншу політику діктує нам наша третя основна догма — польськість. Ми мусимо винайти формулу такоі політики, бо інакше нам грозить загибіль яко народови. Міста, промисл, фабрики — нехай і так, що в польських руках, а все таки се сили космополітичні. Національність в них, то тілько зверхній полиск. Не містами, не фабриками, не конторами стоіть польськість, а шляхтою. В одній шляхті заховав ся і живе той дух польський — вольний, лицарський, тривкий і незнищимий, котрого не знищили ані розбори, ані повстаня, ані теоріі демагогів, ані переслідуваня. Той дух виплодив польську літературу, польську штуку, але найсильнійше, найкраще він проявив себе в польській політиці XIX. віку.

 

— Чудесно! Чудесно ! — шептала пані Олімпія, котра сидячи в фотелю під вікном з великим вдоволенєм слухала сеі промови.

 

— Ну, Тадик! — скрикнув Едзьо, — маєш наші голоси. Іди, нехай тебе бог блогославить!

 

— А я не можу зовсім згодити ся на твоі дедукціі, — промовив пан Калясантий.

 

— Наша нація завсігди протестує! — опять промовив крізь ніс Едзьо.

 

— А, розумію ! Тадзьо перервав твою промову ! Бідний Кайцьо ! Ну, та се нічого не шкодить. Можеш тепер скінчити.

 

— А може забув, що мав сказати? — промовив Мілько.

 

— Перепрашаю! Я ніколи нічого не забуваю. А що Тадзьо перервав мене, се навіть ліпше. Навіть ліпше для мене, бо буду міг яркійше висказати своі погляди.

 

— Чи також кандидуєш з ними? — перебив др. Альфонс.

 

— Зовсім ні! Коли вияснюю своі погляди, то не для жадного інтересу. а для того, що йіх маю! Що не дармо жив на світі, а додумав ся до чогось, а се, моі панове, не кождий може про себе сказати.

 

— Очевидно єму здає ся, що говорить до своіх товаришів редакційних! — злобно замітив Адась. — Поцтивий Кайцьо!

 

— Демократизм, моі панове, — докторальним тоном розпочав пан Калясантий, — се по мойій думці скріпленє, ублагородненє цілого народа. Так, демос, то не онтой хлоп лишень, не робітник лишень, не водонос лишень, не урядник лишень, — то весь загал, весь народ, крім хіба пануючоі дінастіі. А що у нас Поляків пануючоі дінастіі своєі нема, то можна сміло сказати, що ми наскрізь демократична нація, що ми всі демократи.

 

— Welche Wendung durch. Gottes Fügung! — здивував ся наівно Дублянчик, але пан Калясантий, не перериваючи своіх виводів тягнув далі:

 

— Що наш демос не є одностайна, безформна маса, рівно вимішене тісто, з котрого хто які хоче такі коники може ліпити, се чейже розуміє ся само собою. За нами тисячолітня історія і вона не пройшла для нас дармо. Ми не є демос прімітівний, ми високо-культурна нація з розгалуженими, зріжницьованими національними і суспільними елементами. Наш демократизм поступовий а не регрессівний! Він не домагає ся від нас, щоб ми знівечили всі здобутки нашого 1000-літнього розвою, стовкмачили в одну масу те, що зріжницювало ся відповідно до ріжних функцій суспільно-політичних. Ні, наш демократізм не каже нам товчи в одній ступі і цвіт і пень і корінє нашого гарного національного дерева. Що цвіт, то цвіт, що пень то пень, що корінь то корінь. Демократізм каже нам обіймати все те з однаковою любвою, але без преділекцій, бея іллюзій, що направимо будову дерева, коли обрубаємо з него гиляки, потопчемо весь цвіт, обпалимо все листє.

 

— Якийсь ботанічний демократізм! — жартував Едзьо.

 

— То не ботаніка, пане Чапський, а тим менше річ придатна до жартів, — відрізав п. Калясантий. — Тут власне варто б подумати. Наш демократізм не перепиняє нам власне бачити управленє серед польського народу шляхти яко вельми важного, історично конечного і суспільно зовсім живучого чинника. Що більше, наш демократізм каже нам прямо бачити в шляхті найважнійший, рішаючий чинник польського народнього житя, основу польськоі суспільності!. Бо спитаюсь вас тілько, чим була би нині польська нація без шляхти? Хто знав би, хто тямив би про Польщу на світі, як би сини польськоі шляхти не зросили пів кулі земноі своєю кровю, не перебігли в довж і в шир усіх крайів Европи, не заповнили всіх кутів світа своіми жалями і скаргами і піснями і тугою і надіями? Як би шляхта польська не рвалась раз у раз до відродженя вітчини, не конспірувала, не дипломатізувала, не гибла в Сібірі та в казематах, не руйнувала ся повстанями і тисячними добровільними жертвами? Отсе наш демократізм, отсе правдивий, характерний польський демократізм!

 

— Дуже гарні слова, братіку, дуже гарні! — промовив Тадзьо, плещучи Калясантого по плечи, — та тілько будь ласкав, скажи нам, чи всі твоі товариші демократи почувають ся до тих самих думок ?

 

— Всі чи не всі, але є й такі.

 

— То то, що не тілько не всі, але можна сказати, що більша часть йіх зовсім інакше думає.

 

— Позволю собі сему заперечити! — живо перебив п. Калясантий. — Власне в остатніх часах настав основний зворот в поглядах. Не тілько демократи, але навіть соціаль-демократи, се насінє наскрізь космополітичне і з разу вороже польському патріотізмови, тепер чим раз більше рішучо стають в ряди польських патріотів. А се, моі панове, колосальна побіда власне нашоі ідеі, нашого розуміня демократізму. Бо по мойій думці се певне, що хто раз стане польським патріотом, той думаючи логічно не може бути ворогом польськоі шляхти, а коли тілько раз почне єі толерувати, то швидко мусить дійти до того, що признає єі чільне, кермуюче і основне становище в польськім народі.

 

Тут демократично-шляхетські виводи п. Калясантого були перервані появою Гапки і Гадини, котрі на обширних тацах несли чашки чаю, горнятка сметанки, цукор, булки, свіже масло і всякі прибори потрібні для підвечірку. Не забуто й про ром та вино. Пані Олімпія зараз метнулась застелювати стіл і уставляти все в порядку. Гапка і Гадина прислугували йій. Впрочім і самі гості без усяких церемоній і лишніх запросин самі приставляли собі крісла, сідали де кому було до вподоби, брали собі що кому смакувало. Се вже так від давна тут було заведено: свобідне товариство, без примусу, без церемоній, немов зовсім кавалерське : хоча тут була й дама, то вона також любила сю свободу і сама чула ся при ній свобідною.

 

Підчас підвечірка розмова не то що не втихла, але стала загальнійшою, живійшою, більше гамірливою, хоч розприсла ся на кілька купок. Пані Олімпія взяла під свою опіку о. Нестора, сама подала єму склянку чаю з вином, сама розкроіла булку, помазала єі маслом, сама навіть принесла маленький з оріхового дерева столик, на котрім поставила все перед о. Нестором і пильно услугувала єму підчас підвечірку. При тім і сама підвечіркувала і вміла се робити так зручно, що єі майже материнська опіка над о. Нестором не так дуже впадала в очи, тим більше, що весь час пані Олімпія вела полушептом якусь живу розмову з о Нестором. Вона розпитувала єго, як єму подобався Едзьо і єго брат, а коли о. Нестор відповів йій ні те ні се, почала широко оповідати єму про йіх матір, про йіх дім, йіх богацтво, про красоту і посаг панночки що мала зістати єі невісткою, не забуваючи додати й того, що по єі думці дім єі і Адасів фільварок на обох паничів зробили добре вражінє. О. Нестор слухав усе те рівнодушно, хитав головою та голосно сербав чай із чашки; видно було, що думки єго не слідять за ходом слів пані Олімпіі, а трівожна хмара, що час від часу набігала на єго чоло, свідчила, що єго уява мов ластівка довкола гнізда кружить і літає довкола єго покоіку, де він лишив незамкнене вікно від саду і непохованих дещо цінних паперів та готових грошей.

 

Пані Олімпія бачила се дуже добре але йій байдуже було про турботи о. Нестора, йій хотілось мати єго тут, між гістьми, і задля того вона готова була знести і єго незручність та безпомічність і єго неввагу. План єі був дуже простий і натуральний Вона хотіла показати своім гостям у своім домі скромну та тиху іділлію, гармонійне житє матері з сином і з старим духовним, знавшим єі мужа, по троха другом єі дому. Дехто з гостей, особливо др. Васонґ знав впрочім, що пані графиня доволі діяльно опікує ся о. Нестором, помагає єму льокувати єго капітали і зводити рахунки ; кілька таких справ, а особливо справа вкрадених і пропавших книжочок щадничих переходила через єго руки, хоча, звісно, він не знав докладно суми маєтку о. Нестора і цінив єго не більше як на яких небудь десять або пятнадцять тисяч. Знаючи, добре маєткові відносини пані Олімпіі і Адася він підозрівав, що пані графиня тому панькає ся з тим „старим полуідіотом“, що надієсь чогось по єго смерти, та. звісно, єі всі думки він ховав для себе, а коли молодий Дублянчик, замітивши таку делікатну дбалість пані о о. Нестора, завів про се розмову з дром Васенґом, той пустив ся перед ним горячими словами величати щирість, доброту та великодушність пані Олімпіі, котра, мовляв, причинює собі труду і заходу з сим старцем головно шануючи память свого мужа, котрий з о. Нестором був у великій приязни. А коли Дублянчик згадав про маєток о. Нестора, про котрий десь щось зачув, др Васонґ з видом знавця сказав, що се мітологія, що маєток той зводить ся до кількох тисяч гульденів — очевидна річ, що для пані графині, одноі з заможнійших обивательок в сьому повіті, сестри двох графів Лісовницьких, що числять ся до перших магнатів у краю, з котрих один є від часу констітуційноі ери маршалком сусідного повіту, послом до сейму і до ради державноі і шамбеляном цісарським, а другий — ну, се звісний міліонер гр. Станіслав Лісовницький, а сестра єі є за паном Краснобродським, також богатим поміщиком, — значить, для пані графині сей мізерний капіталик бідного попа, не може становити ніякоі принади, ніякого мотіву до оказуваня єму такоі доброти. Тілько вроджене благородство душі, вроджена ангельська доброта може піднести ся до того ступня саможертви. О, я знаю паню графиню досить давно і можу вам сказати, що се ідеальна женщина ! Правдивий тіп старопольськоі матрони. Погляньте лишень, як скромно, ощадно вона жиє ! Котра пані у нас маючи такі засоби як вона, згодилась би так жити! для чого ? Одиноко тілько з любови для сина, котрому хоче лишити батьківську фортуну повну, ненарушену, заховану в цілості, як дорогий клейнот ! О, пане, я маю найглубше поважанє для сеі женщини!

 

Молодий Дублянчик приймав усі ті слова радісно, віруючим серцем. Мати поручила єму виразно розглянути самому, розвідати близше відносини Адася і єго матери, а оповіданє дра Васонґа прямо зворушило єго чутливе серце. Під впливом того оповіданя він почав звільна перефарбовувати цілий образ, котрий утворив собі був про Торки з перших вражінь і деяких случайно зачутих оповідань, особливо йідкого на язик п. Калясантого. Все почало тепер перефарбовувати ся на рожево: з бідності, котроі не міг не завважити панич вирослий у достатку, ставала тепер умисна скромність і ощадність, з неладу — безпретенсіональність, з комедіі — щирість і невимушена сердечність. Навіть та погана руіна на місці правдивого двора, оті опалені купи румовища порослі кропивою та бзом, що раз у раз немов лице мерця зазирали крізь вікна до сальонику, видались єму тепер родовою, шановною реліквією. Розставши ся з дром Васонґом він вийшов із сальону на подвірє а відтам у сад, щоби в тіни дерев подихати свіжим, запахущим повітрєм. Переходячи по при стайню, в котрій нині рано пані підслухала була розмову Гадини з Параскою, він почув там також якийсь шелест у соломі і різкий, не то болючий, не то ласкавий крик Параски. Молодеча цікавість заставила єго заглянути до стайні, та в тій хвили очи єго якось припадково обернули ся до супротилежноі офіцини, де находило ся помєшканє о. Нестора. Молодий панич, звісно, не знав сего і тим більше здивував ся, коли побачив, що в сінях тоі офіціни мигнула знайома єму фігура Адася і моментально сховала ся за дверми, котрі швиденько замкнули ся. Сей вид остудив єго цікавість що до дівочого викрику в стайни і він звільна, нерішучо пішов у сад, голосно скрипнувши фірткою та брязнувши клямкою.

 

В сальоні тим часом: скінчило ся питє чаю, зі стола поспрятувано, гості одні курили, другі переглядали альбоми або сиділи на кріслах та канапах. Розмова йшла свобідна, ріжнобарвна і легка, поки п. Калясантий з Тадзьом і дром Альфонсом опять не звели єі на політичну тему.

 

— Все те дуже гарно, Кайцю, що ти нам говорив, — сказав Тадзьо звільна цідячи слово по слові і пускаючи клуби диму з сігара, — як би не одна твоя хиба, дуже важна хиба!

 

— Яка? — скрикнув п. Калясантий.

 

— Доктрінерство, любий мій, доктрінерство. Пристрасть до пустих слів. Заслонюванє практичних справ і відносин такими словами. Говориш: демократізм, а виявляєш погляди, против котрих і ми нічого не маємо. При чім же тут демократізм чи загалом який небудь ізм ? Говориш: народне становище, а потім додаєш: поступ, XIX. вік. По що тих фраз?

 

— Ну, Тадзю! Так дуже лишні вони не є, — промовив пан Калясантий.

 

— Не тілько лишні, але прямо шкідливі. Бо в них криє ся підхлібство для певних елементів, котрі супроти нас є прямо елементами перевороту. Бо йдучи з такими словами в табор людей, котрі в них вірять, ти прямо робиш сам себе якимсь Валенродом, а се значить, деморалізуєш сам себе.

 

— Ну, сего вже занадто!

 

— А я в повні годжу ся з Тадзьом, — промовив Едзьо Чапський. — І я також хотів звернути твою увагу на деякі такі суперечности в твоіх поглядах. Ти нам тут говориш про поступ XIX. віку. Даруй, брате, але я мушу на той поступ дивити ся дуже скептично.

 

— Ну, се можна, та все таки треба признати —  —

 

— Нічого я не признаю! — різко мовив Едзьо. — Що маю признавати? Зелізниці? Телеграфи? Машини? Коли мірилом поступу візьмемо те, що для чоловіка найвисше, найціннійше — єго особисте щастє і вдоволенє, то я скажу, що XIX. вік виявляє не поступ, а регрес. Ніколи ріжниці і противенства між сильними і слабими, богатими і бідними, ситими і голодними, освіченими і темними не були такі страшні та болючі. Головно: болючі. Ми змякли, збабіли, зробили ся чуткими та нервовими, а наш вік з усіх боків валить на нас таке, що тілько дразнить наші нерви, заострює а не гартує йіх. І коли дехто скаже, що давнійші віки не були щасливійші, то я єму скажу, що грубо помиляє ся. Може в них не було того, що б ми тепер назвали щастєм — се так, се признаю. Та було щось інше: було наівне розумінє щастя і наівна, дітська віра в можність, близькість того щастя. А отсего то іменно у нас нема. Ми виострили розум як бритву і поперед усего підрізали ним власну наівність і віру. Само понятє щастя ми покраяли, пошматкували, розаналізували хемічно так, що з него нічого не лишило ся. Ну, а тоді, звісно, прийшов розум і сказав : ніякого щастя нема і бути не може. Що чоловік єго бажає ? Е, се для дійсности не указ. Я можу бажати — сховати місяць до кішені, та що з того. От те бажанє щастя з одного боку, невигасле, але ще скріплене, вирафіноване, заострене, а з другого боку ота абсолютна невіра в можність щастя, се й є той внутрішній розрив, котрим усі ми хоруємо. В першій половині сего віку Гейне сказав: Der grosse Riss des Jahrhunderts ist durch mein Herz gegangen. Нині той розрив поглубив ся і захопив усі наші серця. Чи се знак поступу, знак поліпшеня відносин ? Ні, не можу сему вірити!

 

— Тілько без патосу, любчику, тілько без патосу! — процідив звільна п. Тадей. — Чогож горячити ся? Der grosse Riss des Jahrhunderts не перепиняє тобі добре йісти, добре травити, пенсію получати і любувати ся всіми дарами божими.

 

— Се все тілько зверхня маска щастя, але не щастє. Та й що то за щастє ! І для такого щастя варто було людскости тисячі літ працювати, мучитись, кров лити і терпіти! Спасибі за ласку!

 

Едзьо зробив зрезігновану і згірдну міну. Потім оживив ся і почав опять спокійнійше.

 

— Або і наш мужик! Яке добро принесла єму славлена цівілізаційна праця XIX. віку, лібералізм, знесенє панщини, рівноправність, конституція і всі оті глупі новочасні видумки? Чи в сути діла він скористав що небудь? Думаю, що ніхто з вас не заперечить міні, коли скажу, що не то що не скористав, але дійшов прямо на край руіни. Мужик є елемент консервативний — не з преділекціі, не з темноти, але з конечности. Він мусить бути консерватівним або перестане бути самим собою. Сего вимагає сама природа єго занятя, єго соціальноі функціі. І що ж? Навіть найзавзятійші ліберали і соціалісти бачуть, нині, що тілько в панщизнянім стані він властиво був тим, чим повинен бути. Вирвавши єго з того стану, силою випхнувши єго з батьківськоі опіки пана і пхнувши єго в космополітичну товкітню конкуренціі інтересів економічних і переворотових ідей, панове ліберали випхнули єго з границь єго природи. Виперли ріку з єі натурального ложиська, а потому дивують ся, що часть єі заливає поля, друга часть напоює багна та мочари, третя підриває дороги, а нема кому гнати млинів та носити кораблів. Хотіли зробити мужика поступовим, цівілізованнм, рівноправним, і з жахом бачуть тепер, що з него робить ся пролетарій або дрібний буржуа, лихвяр або червоний революціонер, що він тратить основи релігійні з серця, тратить віру батьків, скидає батьківську одежу, цурає ся своєі мови, своіх пісень, обрядів та звичаів і масами мов сарана кидає ся бігти за море, до Россіі, в світ за очи. Алеж се прямісінькі наслідки ліберальноі господарки, ліберальних ідей, і треба бути таким сліпорожденним та недогадливим, як панове ліберали і демократи всяких відтінків (він з притиском підніс те слово „всяких“), щоби сего не бачити.

 

Пан Калясантий почув шпильку.

 

— Так щож по твойому ? — запитав він. — Чого треба для нашого мужика? Чи маємо завернути єго назад у блаженну пристань панщини з усіми єі добродійствами?

 

— От бачиш, що ти вже зовсім перейшов на газетярський розум, брате Кайцю! — мовив Едзьо. — Коли я не можу засмакувати в лібералізмі, так по твойому я вже панщини хочу. Се ще не логіка! Певно, воно б ліпше було для нашого мужика вернутись опять під крила свого природного опікуна, а навіть з народнього погляду ліпше б єму було не тратити своіх питомих старих прикмет для нових цівілізаційних набутків нераз дуже сумнівноі вартости. Та що з того ! Я знаю, що колеса історіі на зад не вертають ся, хоча рівночасно знаю й те, що вони нераз попадають у блудний безконечник і по довгім блуканю вертають назад на те місце, відки вперед вийшли. Отже по мойій думці і тепер вони котять ся в такім блуднім безконечнику, а наша річ, річ мислячих людей, політиків і праводавців — направити те зле, що доси від самого 1848 року а по части ще й перед тим наробили нерозумні доктрінери а, то й прямо ворожі нам елементи. Аджеж і без завертаня панщини праводавець має тисячі способів, щоби привернути шляхті ту натуральну опіку над мужиком, яка йій з природи і з традиціі історичноі належить ся!

 

— Ну, против сего я нічого не маю, — промовив п. Калясантий, — і думаю, що іменно се й є основна, провідна думка нашого автономічного праводавства, о скілько тісні рами того праводавства позволяють тій думці уявити ся на ділі. І того будь певний, що власне ми, демократи народові кождий крок на тій дорозі витаємо і будемо витати з найбільшою радістю і до єго виконаня завсігди готові помагати.

 

— Ну, признаю ся, що о скілько мене тішить твоя заява, о стілько смутить те, що між демократами доси мало я стрічав людей, котрі б хотіли не то що поділяти. але хоча блище зрозуміти сю думку.

 

— Для мене се зовсім ясне, — промовив др. Альфонс. — І не тілько ясне, а іменно потішаюче. Бо яка ріжниця між нашим демократом а консерватістом ? Майже завсігди така, що консерватіст — чоловік практичний, близький народа, репрезентант певних ясно означених інтересів, а демократ — доктрінер, ідеолог, Prinzipienreiter, у котрого замісць знаня діла є ідеі нахапані з книжок, замісць розваги — запал, замісць інтересів загальних — широкі фрази. І то власне в них потішає мене, бо хто між ними є щирий і розумний, той приставлений до практичноі роботи швидше чи пізнійше мусить вилічити ся з демократичноі фразеологіі і перейти до нас. Іменно істнованє таких демократів і оті йіх метаморфози, се в моіх очах найкрасший доказ безпідставности у нас демократізму в европейськім значіню того слова.

 

— А конечности демократізму в тім значінні, як я єго виложив, — тріумфально скрикнув п. Калясантий.

 

— Нехай тобі й так! — сміючись згодив ся др. Альфонс. Арістократ і демократ подали собі руки. Загальне браво роздалось на вид сеі згоди. Всі весело заговорили, заходили по сальоні бачучи такий щасливий конець сего словесного турніра. Навіть скромний а на дні душі скептичний др Васонґ розігрів ся і попросив о голос. Усі замовкли, більша часть зібраних обступила довкола бесідника.

 

— Я би й не забирав голос, — промовив він повагом, — бо до meritum розбираноі тут справи не маю що так нового додати. Але мене склонює до сего інша річ. Не тямлю вже, як се ми нині попали на сю політичну тему, та я дуже рад, що таку дразливу і важну тему обговорено тут так спокійно, обережно та зріло. І хто се говорив? Чи старці, посріблені сивизною, загартовані важкими досвідами житя? Ні, се молоді люде, репрезентанти світлоі і благородноі молодіжи, що ще тілько лагодять ся вступити на поле практичноі діяльности. Без підхлібства, панове, без компліментів, але моє серце росте, коли слухаю ваших промов, вникаю в ваші думки. Не пережила свого віку, не скінчила, своєі ролі та верства, котра має таку молодіж! І щасливий народ, котрого провід та молодіж з часом мусить обняти! Вірте міні панове, міні, що стикаю ся з ріжними верствами суспільними і з природи моєі професіі мушу входити в найтайнійші скритки і пружини йіх діланя, йіх змагань і інтересів! Вірте міні, коли вам скажу, що з між усіх верстов нашоі суспільности все таки найбільшу суму честноти, інтелігенціі, спосібности, благородного і нераз піднеслого способу думаня я находжу в нашій шляхті. Не ідеалізую єі, бачу єі хиби та хто ж на світі без хиб? Але я порівную суму єі добрих прикмет з сумою хиб і бачу на боці перших величезну перевагу. Порівную суму єі добрих прикмет з сумою таких же прикмет у інших верствах і бачу ще більшу перевагу. Тут сказано було слово, котре я з цілоі душі мушу повторити піднести і скріпити, я, хлопський син : шляхта, то основа нашоі суспільности, то єі крепкий пень, пишна корона, запахущий цвіт і спілий плід Без шляхти наша суспільність не істнувала б, ми були б безсильною жертвою найізду. Наші мужики і маломіщане, то тілько корінє дуже потрібні і пожиточні части ростини, але всеж таки такі, котрі тілько в глубині землі, в тиши і темноті можуть відповідно сповняти свою суспільну функцію. Що крім шляхти підносить ся або силуєсь піднести ся у нас по над стан мужицький, се або та кора дерева, що криє собою єго благородну серцевину і хоронить єі перед ворожими впливами внішніх обставин, або по просту паразіти. І нехай хто що хоче говорить про підкопанє, руіну. упадок, дегенерацію шляхти. я опираючись на живім досвіді запевнюю вас: неправда се! Не може се бути! Хочь ворожі обставини, ворожі впливи новочасного лібералізму і капіталізму поробили декуди болючі щерби і виломи в тім нашім народнім клейноті, то душі єго, сути єго, єго серцевини вони не рушили. Вона здорова і сильна і — надіймось! — швидко зможе залічити, вирівняти понесені шкоди. І головно: вона знає, повинна і мусить знати, всім єстеством чути, що вона є основою всеі суспільности, що в єі руках, на єі плечах спочиває вся будущина польського народа, і се мусить йій додати сили, витревалости і відваги до праці.

 

Ся промова талановитого адвоката викликала правдивий ентузіазм серед зібраних. Пані Олімпія перша горячо стиснула єго руку, прочі почали цілувати ся з ним, хоча, звісно, не без певноі протекційности, котроі др Васонґ удавав що не замічає.

 

Та нараз ся шумна, радісна сцена була перервана досить несподіваним, хоч, здавалось, досить натуральним способом. О. Нестор, про котрого, бачилось, усі цілковито забули, почав якось нервово і трівожно оглядати ся довкола себе, мацати руками, видавати якісь глухі носові звуки, далі встав і шепчучи щось без голосу, поспішно направив ся до дверей.

 

— Куди ви, панотче? — ласкаво запитала пані Олімпія підійшовши до него і беручи єго по під руку.

 

— Та., так собі... Прошу не безпокоітись... Я тілько на хвилю...

 

І добуваючи всіх сил, немов гнаний якоюсь внутрішньою силою він вийшов із сальону.

 

Всім гостям зробило са якось дуже ніяково. Йім було прикро за паню дому, а йій за гостей. Усі приняли сю виходку старого попа за знак простацтва, притупленого почутя делікатности і браку доброго вихованя. Пані Олімпія оглянула гостей, очима благаючи дарувати старому, немічному чоловікови сю неделікатність. По хвилевій мовчанці вона промовила, немов навязуючи до тоі мовчазливоі просьби.

 

— Бідний старий! Що вже діяти, треба від него не одно знести. Але при тім золоте серце! Представте собі панове: має невеличкий капіталець і думає зробити з него фундацію для бідних. Я, звісно, піддержую в нім сю думку і надіюсь, що вона дійде до ладу. Не лехка то річ. Знаєте, старий чоловік, а говорити зъ ним прямо о тім, щоби зробив тестамент, якось не випадає Ну, та я не трачу надіі.

 

— Отсе вам, панове, новий примір того, що я говорив, — мовив далі др Васонґ. — Се вже тілько такий близький знайомий пані графині, як я, може вам сказати, кілько дійсноі абнегаціі, материнськоі печаливости і щирости і справді обивательськоі далекоглядности живе під отсим дахом, уявляє ся в тім зворушуючім образі старого, знемощілого пароха і обивательки, що шануючи єго приязнь до єі покійного мужа бере на себе труд — зовсім безкористно заходити, доглядати і пильнувати єго. І прошу панів, сей образ крім чисто людського значіня має й іншу, політичну вагу. Адже сей старий, немічний, здитинілий руський піп — чиж то не вірний образ того руського питаня, котре такою важкою раною ятрить ся в нашім народнім тілі? Дитиняча розумом, капризна, без вихованя, без манєр Русь ота все таки має добрі, благородні задатки в душі; при добрій принуці, терпливости і систематичнім приводі вона може послужити для добра загалу. Та ось тут панове, на примірі нашоі шановноі господині ви повинні вчити ся, як треба підходити до розвязки сего дразливого питаня. Нехай собі Русини капризують ся, нехай кидають ся, кричать про рівноправність, шумлять про своі мнимі кривди ! Ми будьмо розумнійші від них, думаймо за них, дбаймо за них, не випускаймо йіх зі своєі опіки, не переставаймо робити йім добро, а певно —  —

 

Не докінчив. Двері від сальону отворили ся з лускотом і в них показав ся о. Нестор — блідий як стіна, тремтячий, ледво живий зо страху. Він порушував ротом, махав руками, видно хотів кричати, хотів щось страшне виявити, та не міг видобути голосу в горла. Пані Олімпія, що весь час єго неприсутности була неспокійна, то виходила до сіней, то заглядала в вікно, то щось шептала з Адасем, котрий власне задиханий прибіг відкись із саду, тепер прожогом кинула ся до него з піднятими руками, так немов би хотіла заткати єму рот в разі як би хотів крикнути.

 

— Бійте ся бога, отче! — мовила вона з дійсною трівогою, — вам що таке? Що стало ся? Сідайте, ось тут! Господи, ви зовсім як самі не своі! Нате, напийте ся води!

 

О. Нестор нетерпливо замахав руками, та про те сів і напив ся води. Єго трівога троха немов охолола і він не крикнув, а тілько промовив майже шептом до пані Олімпіі, котра сіла при нім так, що заслонила єго від гостей, котрі таким робом зовсім не могли чути йіх розмови. По пані Олімпіі видно було, що й вона не менше зворушена і стрівожена від о. Нестора.

 

— Ах, пані! — стогнав о. Нестор. — Нещастє!... Я... десь... загубив...

 

— Що ? Що ви загубили ?

 

— Ключ! Ключ !

 

— Який ключ ?

 

— Від мого помешканя.

 

— Ключ від вашого помешканя? Аджеж ідучи сюда ви замкнули помешканє і взяли ключ іс собою?

 

— То то й є! І міні так здавало ся і я сидів спокійний. Аж нараз перед хвилею мацаю до кішені: нема ключа. Щось мене мов пальцем ткнуло. Я пішов до свого помешканя —  —

 

— Алеж отче! — перебила єго пані Олімпія, що вся смертельно бліда і холодна слухала єго шептаного оповіданя, — що ви видумуєте! А дивіть лишень, онде на софі ваш ключ лежить !

 

— Що? Мій ключ? — скрикнув о. Нестор. — Не може бути! Я ж перед виходом шукав єго докладно!

 

Пані Олімпія замісць відповіді витягла ключ із кутика софи, де він був запхав ся під подушку, певно випавши о. Несторови з кішені підчас сидженя і подала єго переляканому о. Несторови. Той узяв єго тремтячою рукою і довго дивив ся на него, немов не вірячи власним очам.

 

— Не може бути! Не може бути ! — шептав він. — Я-ж добре шукав, а головно, я бачив...

 

Та пані Олімпія вже не дослухувалась, що він бачив. У сальоні йшла метушня. Адась пригадав гостям, що пора забирати ся на фільварок, де йіх ждуть з вечерею, і всі повставали і почали прощати ся з господинею дому.

 

— А я, Адасику, дякую тобі за вечерю, — мовив др. Васонґ. — Не час міні гаятись. Діла! Мушу прямо відси поспішати до Львова.

 

— Га, не смію задержувати пана меценаса, знаючи, що у пана час дорогий, — з делікатною резігнацією мовив Адась.

 

— А може ще дехто з панів схоче пойіхати зо мною ? — обернув ся др. Васонґ з запитом до товариства. Оба брати Чапські оголосили ся бути єго товаришами.

 

— Отсе й чудесно ! мовив др. Васонґ. — Сядемо всі на одного фіакра.

 

— О, не маєте потреби тіснити ся! — скрикнув Адась, котрий уперед уже надармо просив обох Чапських, щоби лишили ся на вечерю і котрого вони дуже перепросили вимовляючи ся тим, що вже нині нічю може прийіхати йіх мати і дуже б йій було прикро, як би йіх не застала у Львові. — Можете панове взяти два фіакри А котрі панове лишають ся, з тих часть може схоче пішки полем проспацерувати ся відси до фільварку. Се близенько, тепер уже холодніє, вітрець подихає від ліса — чудесно тепер у полі.

 

— О, ми всі йдемо! Всі йдемо! — закричали гості.

 

— А по вечери я відвезу всіх гостей своім повозом до Львова, — додав Адась.

 

На тім і стало. Всі гості попрощали ся і вийшли. Адась поцілував маму в руку і шепнув йій до уха пару уриваних слів, а потім прожогом побіг на подвірє, щоби провадити гостей через подвірє в сад, відки йшла стежка на луку, далі на полеву дорогу, через місток, а опісля піднимала ся доволі круто, звиваючи ся тонесенькою гадюкою поперек буйного пшеничного лану, поперек другого лану з картофлями до фільварку.

 

Др. Васонґ лишив ся в сальоні остатній, крутив ся немов забув або згубив щось, а очима пильнував паню Олімпію і навіть украдком давав йій якісь знаки.

 

— Панове Чапські, — сказав він до обох паничів, що ждали на него в дверех сальону, — прошу йти і сідати, я зараз виходжу. Я ще маю словечко...

 

Паничі не дослухуючи пішли до фіакрів, що стояли близько вийіздовоі брами і не відпрягаючи коней пасли йіх по травниках. А др. Васонґ лишивши ся з панею Олімпією сам у сальоні наблизив ся до неі і почав полушептом:

 

— Прошу вельможноі пані, я хотів —  —

 

— Пст.. перепрашаю! — шепнула пані і озирнула ся, шукаючи когось очима. Очевидно вона шукала о. Нестора, але єго не було в сальоні.

 

— Ах! — промовила вона якось нетерпливо, а потім обертаючись до дра Васонґа говорила до него:

 

— Ну, прошу пана меценаса, чим можу служити?

 

— Перепрашаю.. Може то не делікатно з мого боку... але я маю порученє, виразне порученє з виділу шляхетського касина представити вельможній пані справу пана графа Адама. Хоча він і повнолітній, та все таки... виділ уважаючи на єго імя, на єго знамениту сімю не хотів поступати з ним від разу беззглядно.. Знають вельможна пані, яка се неприємна історія...

 

Меценас мняв ся на місці, та пані Олімпія слухала єго досить нетерпливо, очевидно думка єі занята була чимось зовсім іншим.

 

— Не знаю, коханий меценасе, чи добре розумію вас, о що тут ходить? — сказала вона, усміхом маскуючи свою нетерпливість.

 

— Думаю, що пан Адам сказав пані графині о тім гоноровім довзі, о тих трех тисячах гульденів, з котрими він залягає. Речинець умовленоі сплати вже минув. Після регуляміну виділ повинен був уже вивісити єго імя на чорній таблиці, але я, знаючи, як неприємно було би се пані графині і ще декому, просив, а навіть формально поручив ся —  —

 

— Спасибі вам, пане меценасе, щире спасибі! — промовила пані, стискаючи руку дра Васонґа. — Знаю вашу щирість і доброту. А що до того довгу будьте зовсім спокійні. Думаю, що Адась завтра сплатить єго.

 

— Завтра? — здивував ся др. Васонґ, котрий знав добре грошеві клопоти графині і Адася, що ще нині по дорозі, не знаючи о єго делікатній місіі, жалував ся перед ним, що не має грошей на жнива.

 

— Так, завтра! — коротко і рішучо промовила графиня. — Adieu, коханий меценасе! Щасливоі дороги!

 

— І відки се вони думають до завтра роздобути таку суму грошей ? — міркував др. Васонґ сідаючи на фіакра. — Бо щоби сей старий скупиндряга так для неі розщедрив ся, се трудно припустити. Ну, та побачимо, побачимо!

 

Ще гості не зовсім щезли з виду, ще в саду чути було гомін відходячих, а при брамі ще лагодили ся до йізди фіакри, коли пані Олімпія від дра Васонґа прямо полетіла до офіцини, де жив о. Нестор. Вона від разу, як тілько відвернула ся від остатнього гостя, зробила ся немов зовсім не та. Щез єі маєстатичний спокій, щезла свобода і веселість. Лице облила блідість, тонкі губи розхилили ся і тремтіли нервово, по всім тілі пробігала якась холодна дрож. Страшенна нетерпячка гнала єі, смертельна трівога, щоб сподівана буря не захопила ще відходячих гостей, щоби ся гарна гостина не скінчила ся скандалом. Вона формально бігла до дверей офіцини. І мала щастє. Ще хвилина і було б за пізно. В сінех офіцини вона лицем до лиця зустріла ся, мало що чолом об чоло не вдарила ся з о. Нестором. Сей був зовсім мов безумний, пищав, кричав, ломав руки, стогнав із глубини душі.

 

— Боже мій! Отче Нестор ! Що вам таке? Що стало ся? — скрикнула пані Олімпія, ніби не хотячи, а про те твердо і рішучо загороджуючи єму вихід на подвірє.

 

— Пропав я! Пропав! — стогнав о. Нестор. — Обікрали мене !

 

— Та хто? Як? Коли? — вся тремтячи допитувалась пані.

 

— Ах, пустіть мене! Нехай кричу гвалт! Нехай збігаються люде ! Се не може бути! Кілька хвиль тому... В білий день... Аджеж се нечуване...

 

О. Нестор задихав ся, уривав слова, упадав під ваготою страшноі новини так що ледво держав ся на ногах.

 

Пані Олімпія, хоч сама видимо перелякана і до глубини душі збентежена сею новиною, взяла єго за руки і лагідно впровадила опять до єго покою, посадила на канапі і сама сіла насупротив него. Тілько тоді почала говорити — лагідно, стиха, розумно і спокійно, немов уколисуючи до сну переполошену нічним привидом дитину.

 

— Бійте ся бога, отче! Не робіть скандалу! В вашім власнім інтересі так ліпше буде. Роскажіть докладно, що стало ся? Поміркуємо разом, що робити. Не бійте ся! Се ж не може бути, щоб так середу́дня в мойім домі...

 

— А от же видно, що може бути! — перебив йій о Нестор. — І як се стало ся, я й доси не розумію. Ще сидячи отам у вас у сальоні я пригадав собі, що лишив вікно незамкнене. Приперте з середини та не защеплене. Щось мов пхнуло мене. Дай, думаю, піду та защеплю. Стереженого бог стереже. Підходжу до помешканя — двері, оті сінешні защеплені з середини. Господи, се що значить? Я глянув на вікно свого передпокою — заперте і з середини заслонене фіранкою. А тямлю добре, що коли ми обоє виходили, то фіранка була відслонена. Я так і обімлів на ногах. Поспішаю що духу у фіртку та в сад та довкола офіцини, щоб заглянути крізь отсе вікно, але з за вугла чую стук у моім покою, брязкіт замка. Я до вікна — воно також заперте з середини і заслонене моєю реверендою. Що духу вертаю назад, приходжу до дверей — заперті. Трібую йіх — не замкнені. Входжу в сіни, до дверей свого покою — замкнені Я до кішені, за ключем — нема ключа. Тоді я мов одурілий пішов до сальону, а там ви дали міні ключ. Що про се думати, га ? Чудо якесь чи пряме злодійство? І чиє?

 

— Отче коханий! Не спішіть ся посуджувати нікого! — говорила пані Олімпія, котра з дрожю в тілі слухала сего оповіданя. — Я нічогісінько не знаю, крім того, що по вашім приході побачила ключ на софі. Ну, але щож далі?

 

— Діставши від вас ключ я зараз поспішив сюди. На перший погляд усе було в порядку, замки цілі, все на своім місці, тілько ось тут у шуфляді грошей нема.

 

— А ви певно тут йіх лишили ?

 

— Тілько що перед прийіздом гостей я перечислив йіх і списав на карточці паперу. Хотів сховати, та ви прийшли і я лишив йіх отут.

 

— І богато йіх було ?

 

— Пя... пять...

 

— Пятьдесять ринських?

 

— Е, де там! — скрикнув о. Нестор. — Пя... пя...

 

Єго уста немов не годні були вимовити суму.

 

— Пять сот ?

 

— Ні, пять тисяч! Ось глядіть! Ось картка! Картку лишив, цінні папери лишив, тілько готівку взяв.

 

— То ніхто інший не зробив, як тілько Цвях! — по короткім розмислі спокійно і рішучо промовила пані Олімпія.

 

— Цвях?

 

О. Нестор механічно повторив се імя, але рівночасно витріщив ся на паню своіми поблеклими очима.

 

— Певнісінько він! Гапка ще рано сказала міні, що він був тут ранісінько і нахваляв ся перед нею, що з вами порахує ся.

 

— І чомуж міні на... пані сего не сказали?

 

— Я вас не хотіла страшити. Впрочім я казала Гадині пильнувати за ним. Ну, та хто такого злодія упильнує ? Певно підглянув, що вікно в вашім покою не защіплене тай скористав з нагоди.

 

— Але як же він міг замкнути сінешні двері з середини?

 

— Ну, отче ! Се вже мусіла бути іллюзія. Двері були тілько защіплені, а вам здавало ся, що вони замкнені з середини: в перестраху ви не могли йіх від разу отворити, а потому певно й не трібували вже.

 

О. Нестор опять видивив ся на неі довгим, дитинячо-безпомічним та довірливим поглядом. Здавалось, що він готов повірити словам пані Олімпіі.

 

— Але вікно? Коли Цвях вліз ним до середини, то по що б єго замикав із середини ?

 

— Ну, але тепер, як ви війшли, воно було замкнене з середини, чи ні?

 

— Не знаю. Прошу поглянути.

 

Пані Олімпія підійшла до вікна. Воно справді було заслонене якоюсь старою реверендою і защіплене з середини, та пані Олімпія одним зручним рухом відімкнула єго і отворила до половини.

 

— От і бачите! — сказала вона, — я так і знала! Воно тепер отворене. Все тут ясне. Злодій вліз вікном, замкнув єго за собою і заслонив, щоб ніхто з надвору не бачив, що він робить у середині, а упоравшись виліз опять тим вікном, і розуміє ся, не міг уже замкнути єго за собою.

 

— Але щож то брязкало замками і скрипіло ключами власне тоді, коли я стояв отут коло вікна?

 

— І се може бути ваш привид. Хіба що би злодій мав другий ключ. Та се трудно припустити. Ну, та в усякім разі слухайте моєі ради. Я вам раджу як рідна сестра. Будьте тихо ! Не робіть крику. Я тимчасом дам знати до війта, до жандармів і ще сеі ночи, сего вечеря вони зненацька зроблять ревізію у Цвяха. Будьте певні, що завтра ваші гроші віднайдуть ся.

 

— Ах! Ве... ве... вельможна пані! Які ви ласкаві! Які ви добрі! Нехай вам бог за... заплатить за...

 

— Годі, годі! — скромно мовила пані Олімпія. — Тілько будьте спокійні! Я йду і зараз усе зроблю, що треба. Пять тисяч, се сума! Се великі гроші. Вони не сміють пропасти. Ну, прощавайте, отче! Господи, як міні прикро, що вас у моім домі таке нещастя спіткало !

 

І вона вийшла. Тут же при сінешних дверех йій зустрів ся Гадина, котрий не то підслухував у сінех йіх розмову, не то щось там запрятував на подвірю просто дверей. Побачивши єго пані Олімпія окинула єго таким лютим поглядом, немов би він зарізав єі найлюбійшу дитину, а потім підхиляючи двері до покою о. Нестора і підносячи голос так, щоб і Гадина міг чути, вона кликнула:

 

— А замикайте ся добре, панотче! Майте ся на бачности! Добраніч, добраніч!

 

(Далі буде.)

 

IX.

 

Вечеріло. Рожевий блиск залляв увесь захід неба. Довкола стояла тиша. В Торецькім дворі по відході гостей було пусто, глухо, тихо, мов у гробі. Тінь від офіции звільна заливала подвірє. Десь колись у вершках лип перекликали ся ворони.

 

Пані Олімпія ходила по саду. Єі душа була збентежена і вона шукала найгустійших закутків, найтемнійшого сутінку, щоб бути самою Та неспокій доганяв єі й там, не давав йій сидіти ані стояти на місці, гнав єі далі. Садівник сидячи в свойій соломяній будці під розлогою яблунею і пихкаючи люльку, слідив єі очима, як вона мов мара мигалась то тут то там по гущавині, входила чогось між корчі малини, між молоді вишні, що своіми тонкими гильками били єі по лиці та хапали за волосє, то знов чогось немов пильно шукаючи йшла між уліі, що становили колись славну торецьку пасіку а тепер стояли без пчіл. зазирала під острішки, засувала руку в затварі, водила очима довкола немов не тямлячи, що робить і чого шукає, — перехрестив ся; сплюнув і шепнув сам до себе:

 

— Знов снує ся, як манія !

 

Він уже від якогось часу покмітив оте „снованє“ у пані і почував перед нею якийсь острах, тим більше, що пані, кілько разів переходила по при його, навіть оглядала єго будку, та про те, здавалось, не замічала єго зовсім або вважала якоюсь неживою колодою і ніколи не мовила до него ані слова. Садівникови дивне було й те що звичайно тілько вечерами нападало паню таке снованє, а в день, по за садом, вона була зовсім спокійна, тямуча і говірлива.

 

— Щось то в тім мусить бути! — міркував собі садівник, водячи очима за панею, що в свойій чорній сукні мов чорна хмара, без шуму та хруськоту тут і там мелькала поміж деревами, то виринаючи то пропадаючи в вечірнім сумерку. — Чи вона чогось шукає, чи то слабість яка у неі? Та як би шукала, то вже би раз найшла, або би ще кому казала шукати. Ні, мабуть се така планіта на неі заходить. Адже кажуть, що є такі люде... Як на него така планіта зайде, то все покине, жінку й дітей забуде і йде в світ, сам не знає чого й куди. Але диво, що єі завсігди в тім саду така планіта нападає. Певно якась недобра душа наслала на неі.

 

Пані тимчасом вийшла з густого молоднику. Вже роса падала. Єі прунельові черевики, ті самі, що мала на собі при гостех, зовсім промокли Долішній край сукні також був мокрий і бив єі вохким та холодним по ногах, та вона мов і не тямила і не чула сего. Раз у раз озираючись, нипаючи, надслухуючи вона пішла в глуб саду, між старі дерева, туди, де сад вихилюючи ся к півночи розкидав ся по плоскогорі злегка наклоненій до сіножаті. В вершках дерев почали соловіі виводити своі трелі. З дупла староі липи крикнула сова. Легенький вітерець похитав гильками, — се було мов остатнє зітханє конаючого дня. Пані Олімпія стрепенула ся і зупинулась на хвилю.

 

Про що вона думала? Колиб хто був став перед нею в тій хвили і завдав йій таке питанє, вона певно була б видивилась на него счудуваними очима та не найшла б відповіді. Вона ні про що не думала, хоча про те єі мозок працював, єі нерви не могли вспокоітись. Мов у годиннику, в котрім попсує ся котвиця, пружина без перешкоди починає розвивати ся, в середині йде шум, молотки починають прискорено бити, дзвоники дзвонять, колісця крутять ся, ваги з шумом посувають ся в низ, доки енергія механізму не вичерпаєсь, — от так було і в єі душі в хвилях отих вечірніх, самотних прогульок по саду. Котвиця єі волі, сильна і ціпка за дня, нараз робила ся мов глиняна, тратила свою силу, пропадала зовсім і в голові невдержимо починали шуміти та пересувати ся без ладу, без звязку тисячні вражіня, думки, образи горячковоі уяви, привиди виплоджені всіми горячими та несповненими бажанями, ошуканими надіями єі житя. Вони плили бурливою, пестрою течією, нічого по собі не лишаючи крім болю голови і прискореного битя серця. Надаремно думка силувала ся ловити на лету сей або той образ, придивити ся єму, прослідити єго звявок з іншими. Нові напливаючі хвилі того потока швидко поривали з собою, затоплювали той один образ, на єго місце насували десятки нових — сумних, веселих, ненависних, рівнодушних, заповнювали ними весь кругозір, затіснювали всю атмосферу на те тілько, щоби в слідуючій хвили опять змінити все, затемнити старі а наперед висунути нові картини.

 

Була се дійсно якась слабість. Пані Олімпія з разу не звертала на неі уваги, тим більше, що сімптоми єі з разу були майже незначні. Але тепер напади сеі слабості за кождим разом були дужші, довші. Вони заповідали ся завсігди якоюсь таємною трівогою; в груди починало не ставати повітря, віддих робив ся частійший. В такім разі пані ні за що не могла видержати в покою, не могла всидіти ані встоятись на однім місці. Звичайно йшла в сад, і хоча сумерк та холод саду не вспокоював єі, то все таки тут вона якось найлекше, незамітно для нікого могла перебути напад своєі нервовоі немочи, ходячи, „снуючись“, як мовляв садівник, нераз годину або й дві поміж деревами.

 

Ось вона на хвилину зупинила ся на полянці. Знає, що довше хвилини не постоіть, що зараз мусить іти далі. Зирнула в верх ; крізь густу сітку конарів і гиляк дерев видно шматок ярко рожевого неба. Де-де прозирають зорі. Довга, рівна, тонка хмарка, мов гладко вичесане пасмо мягкого прядива, зависла як раз над єі головою. Зирнула в низ: довкола понурою стіною стоять сумерки по під розлогими деревами, літають світляки мов золоті іскорки. Та ні! Отут у найтемнійшім місці розяснюєсь. Якесь бліде-бліде світло розливає ся. Се не світло, а висока жіноча постать уся в білому, з розпущеним на плечех чорним волосєм, з замкненими очима іде звільна, мірно, з протягнутою на перед правою рукою. В лівій руці держить свічку — ні, світлячка, що мигоче тихим, зеленковатим світлом. Мертва тиша довкола. Чути мірне, голосне, сонне сапанє постаті. А! Се Моджеєвська в ролі леді Макбет! Ось вона присідає, збирає росу з трави, миє руки...

 

— Ще одна пляма! Ще ота одна пляма !

 

Пані Олімпія виразно, виразнісінько чує єі сонний шепт. Отут десь близько, над ухом, а може навіть в нутрі власного уха. Вона не боіть ся, не дивує ся, знає, що се Моджеєвська, котру вона бачила в тій ролі недавно на львівській сцені, — а що вона робить у торецькім саду, відки вона тут узяла ся, про се нема часу думати.

 

— Спати! Спати! Спати! — шепче висока постать, розпливаючись у небутє, та в тій же хвили пані Олімпія поступивши пару кроків бачить перед собою спальню, вбоге ліжко, мізерне, стареньке покривало, з під котрого виглядає сива, стареча голова з розхиленими синьоватими губами, навислим над верхньою, безвусою губою носом і глубоко запалими очима. Се отець Нестор, — пані Олімпія знає се; йій ані раз не страшно ані не дивно. Вона йде далі — образ щезає.

 

— Жаль міні єго! Такий був у сні похожий на мого батька!

 

Хто се сказав ? Де се сказано ? Не час думати. Млин над річкою. Величезне колесо обертає ся звільна, без туркоту; вода паде, бризькає та розскакуєсь міліонами перед, але без найменшого шуму. В низу під греблею широкий ставок — тихий, ясний, глубокий-глубокий. Дно видно, місяць і зорі видно в воді, та поміж зорі лазять чорні раки, по місяцю бє хвостом велика, лінива риба. А над тою глибиною, на дошці вбитій одним кінцем у греблю сидить і гойдає ся якась людина — жінка — дівчина — русалка? Не час думати. Гойдає ся — ломить руки — рве коси на собі, знайоме якесь лице, та хто се? От-от пізнає, от-от, ще лиш раз глянути! Та ні, образ розпливає ся, блідне, щезає...

 

Ось чути шум кроків. Липовою аллеєю йде звільна акась темна, жіноча постать. Нараз зупинила ся, стрепенула ся, хрестить ся і починає непевним та доволі різким голосом співати:

 

            Gwiazdo morza, któraś Pana

            Mlekiem swojem karmiła,

            Tyś śmierci szczep, który szczepił

            Adam w raju, skruszyła!

 

Пані Олімпія стоіть недалеко неі, схована в пітьмі, затаівши в собі дух. Се Гапка — чи дійсна, чи привид ? Не час думати. Постать шугнула і щезла в напрямі к дворови. Певно з села вернула, була у Цвяха, у Гердера, у Маланки. І вже уява рисує пані Олімпіі нові картини : Цвяха і єго жінки, що плаче з дітьми без хліба, і єго молодости, коли він був отут у дворі, ніби слуга, ніби вихованок, панський козачок, поки страшна катастрофа нараз не змінила всего. Ось перед панею стає виразно старий панський двір, обширна панська спальня, богате ліжко, а на нім у пишних подушках живий труп, безпомічний як дитина а злобний як чорт — єі покійний муж, граф Торський. А при ліжку на стільчику отсей самий Цвях — та не отсей, а молодий, жвавий хлопець з хитрими, злодійкуватими очима, в панській ліберіі, подає панови якесь лікарство. Вона бачить і себе саму — отут у противнім куті, за котарою, на ліжку, чує своє сонне сапанє, та чує, що не спить, що пильно ловить ухом кождий шелест, кождий шепт у комнаті, що душею бачить кождий рух Цвяха, кождий жест, кожду найменшу зміну в лиці свого мужа.

 

— Здаєть ся, вона спить уже ! — шепче граф.

 

— Спить, — повторяє шептом Цвях.

 

— Ну, говори, що бачив ?

 

— Цілувались.

 

— Хто починав ?

 

— Вона.

 

— Що говорили ?

 

— Змовляли ся.

 

— На кого?

 

— На вас. Вона єго натуркує. Як засне — каже, — ти прийди до мене, обоє візьмемо по подушці, наляжемо на него, за пару хвиль буде готов

 

— Та... так і мовила? Буде готов?

 

— Тими самими словами! — з безвстидною відвагою бреше Цвях.

 

— Ну, що далі ?

 

— Він не хотів. По що міні ? Вона почала плакати. Ти мене не любиш ! Він моє житє затроів.

 

— Затроів — казала?

 

— Так. А він каже: Прости єму! Нехай має з богом рахунок. Зроби се задля нашого сина!

 

— Задля нашого — казав?

 

— Так! Задля нашого сина.

 

— А що ж далі?

 

— Вона знов про подушки. Не бій ся нічого! Ніхто не буде знати! Скажемо, що удар був, шляк трафив.

 

— Хитро! — шепче граф.

 

— Він ні-за-що не хотів. Видасть ся — каже. І так єму не довго вже жити. Лікар казав.

 

— Лікар казав ?

 

— Еге, каже: лікар казав. Я вмисно лікаря розпитував; казав що леда сильнійше зворушенє, і може бути по нім.

 

— Он як! — шепче ледви чутно граф і кидає ся на ліжку. Потім тихо. Цвях ще щось шепче, потім нахиляє ся над ним і промовляє в пів голоси :

 

— От тобі на! Справді готовий! Я й не думав, щоби так швидко!

 

Єі серце ще тепер, по стільких роках, стискає смертельна трівога при тих словах. Вона все чула, не спала ; від разу зрозуміла, що тут стало ся щось страшенне. Трівога відняла йій усю силу, всю застанову. Вона не знає, що робити: чи вставати, кинутись до мужа, кликати на поміч, чи лежати і ждати рана? Ждати? Спати — ні, лежати без сну всю ніч отут при трупі! Ні, се страшенно, вона сего не видержить! А зриватись, кричати — значить зрадитись, що вона чула оту розмову, зрадитись перед Цвяхом! Та що се? Цвях щось пораєть ся коло вмерлого, бряжчить ключами, відмикає касу! Трівога камяною горою налягає на єі груди! Вона силуєсь встати, крикнути, вхопити за руки злодія, але не може ворухнути ся. Та ось Цвях замкнув касу, поклав ключі мертвому під подушку і на пальцях вийшов з покою. Щастє що світла не погасив, Але що се? Світло змагає ся. Дим дусить. Тріщить, гуде полумя. Боже! Пані зриває ся — ліжко єі мужа все в огни. Серед диму і полумя, мов у пекольнім гнізді, на пекольній постелі лежить єго труп — спокійний, злобно всміхнутий, з устами троха розтуленими, немов би тілько що сказав :

 

— Он як!

 

Крик! Галас! Гармідер. Тупіт кроків, брязк вікон, зойк дзвонів, біганина, безпорадність. А огонь бухає та бухає! Вікнами й дверима вириває ся з комнати, до сіней, на горище, на дах ! Пекольне гніздо розрослось, розширилось і вже не тріщить, не гуде, а реве, виє, під небо іскрами сипле, огняними язиками нічну пітьму лиже. Крик довкола, все село збігло ся, рятують, гомонять, заваджають. А серед усего того гомону, диму, реву, пекла, там у самій середині, на єго дні, в головнім гнізді пожару йій раз у раз ввижаєть ся отой труп, неткнутий полумям, спокійний, з розхиленими та злобно перекривленими устами. Він неживій — вона чує се, та проте єго очи отворені, горять ярким, пекольним блиском, горять безсмертною, ненаситною злобою і вперті в неі,. повертають ся за нею. Куди вона рушить ся, куди поверне ся, все і всюди вона бачить йіх перед собою, чує на собі йіх пекучий блиск, чує в глубині душі йіх сверлуючий позирк. Тими очима труп не перестає говорити до неі, гризти єі, мучити єі.

 

— Еге, так ось ви як, пані графине! Задусити мене збирались! Подушками, як Петра III! Се ви від Катерини II, навчились, а? Забажали увільнити ся від мене? О, ні! Хотіли від живого увільнити ся, так ось вам за се ! Маєте трупа, маєте мерця, від котрого ніколи не увільните ся! Котрого не скинете з себе, не відірвете від себе, не задусите, не отроіте, бо він в вас, в нутрі вашім, у душі вашій! Бажаю вам приємноі забави з вашим товаришем і синком! Хе, хе, хе ! Моя приємність буде — все і всюди дивити ся на вас отими очима, котрі вас так чарують, графине — правда? Котрі мають на вас невеличкий магічний вплив — хе, хе ? Котрі трошка заострюють ваш апетит, розгрівають вашу кров — чи як ви кажете, вельможна пані графине, а?

 

Чи се в тій хвили хтось говорив? Чи з пітьми визирають ще й доси на неі оті страшенні очи, що давно-давно, довгі літа доводили єі мало що не до божевіля ? Пані Олімпія тілько тепер почула страшенний холод у всім тілі, почула приплив смертельноі трівоги в серці і затуливши лице руками зверещала як перелякана дитина, а потім мов безумна кинула ся втікати. Сама не знаючи, як і куди, вона по кількох скоках вирвала ся з темряви саду, вдарилась о штахети, а потім допавши до фіртки відчинила єі і вискочила на чисте поле, вся тремтячи і важко дишучи так само як тоді, коли нічю, на пів зомліла, вирвала ся з пожару, що під собою похоронив трупа єі чоловіка.

 

— Боже, се мама! — почула вона голос тут же обік себе. — А мамі що такого? Чого мама так скричала? Чи що страшне стало ся?

 

Вона стояла німа, без тями, важко дишучи, безвладна, немов розбита. Тілько по хвили озирнула ся.

 

Перед нею стояв Адась, зачудуваними очима вдивляючи ся в матір. А коли побачив, що вона пізнала єго, підійшов до неі і взяв єі за руку.

 

— Мама зовсім перестудила ся! У мами лихорадка! — промовив він з тіню докору в голосі.

 

— Нічого, синку, нічого! — шепнула пані Олімпія, тулячись до него. — А у тебе що? Чому пішки приходиш? Ти задиханий? Ти біг сюди ?

 

— Се пусте. Ходімо до покою, я все мамі скажу !

 

І звільна, тихо-тихо крадучись садом обоє війшли в липову аллею і по хвили щезли в єі пітьмі.

 

А над ними високо догарала на небі вечірня зоря. З річки доносив ся рехкіт жаб. По під деревами шниряли без шуму чорні лилики, а соловіі заховані десь у темноті виводили невтомимо своі трелі.

 

X.

 

Гадина добру годину лежав у стодолі на соломі Хотів заснути, та не міг. Ждав на Параску, та вона не приходила. Почав було клясти єі, та й перестав, бо чув, що єму не дуже й бажало ся тепер єі бачити. Щось мов мулило єго в нутрі, якась порожнеча, котроі не знав чим заповнити. Вийти б у село, до коршми, побалакати з парубками, пожартувати з дівками — та ні! Сама думка про товариство була єму тепер бридка та нелюба. Щось немов привязало єго сьогодня до от сего подвіря, чогось ждав, чогось надіяв ся, хоч сам не знав чого. Та про те не міг відійти відси. Лежачи в стодолі на соломі він крізь шпару в стіні глядів на подвірє, на супротилежну офіцину з кухнею, гостинним покоєм і помешканєм о. Нестора. Думки єго мов ворони довкола вершка дуплавоі липи кружили та шибались ненастанно довкола того помешканя. Двірське ліниве житє дало єму закоштувати приємностів, яких не дає житє простого селянина, розпалило в нім бажанє богатства, але не дало ані вміня здобувати добро чесною працею, ані не виробило в нім на стілько моральноі сили, щоб він міг спротивити ся покусам Легким способом прийти до маєтку, покористувати ся чужим, загарбати те, коло чого сам не трудив ся, — от се був єго ідеал. Старий, слабосилий о. Нестор, властитель величезного, по єго понятям, маєтку, з котрого сам не вмів і не хотів користати, се була така натуральна, така навіть легальна по єго понятям жертва для єго апетиту, що не обскубти єі, дати собі вирвати з рук комусь другому було б глупотою, гріхом.

 

Та про те Гадина був не дуже сміливоі вдачі. Природа і вихованє зробили єго радше дрібним, кішінковим злодієм, ніж розбишакою широкоі руки. Урвати потаємно, підстерегти, закрасти ся, потягти, на се він був майстер, але висше, по за такі дрібно-злодійські штуки єго фантазія не всмілювалась вибігати. Єму вдалось кілька разів підстерегти о. Нестора, як той ховав по кілька або й кількадесять гульденів денебудь у дупло дерева, між вуліі або в шпару під стріхою, і потягти ті гроші. Звісно, се не вдоволило єго, а тілько заострило єго апетит, розширило бажаня, і тепер він від кількох день тішив себе фантастичною надією, що єму вдасть ся підглянути таку хвилю, коли о. Нестор вийде зі свого покою і забуде ключ у дверех. Вбігти бодай на хвилину до того заклятого покою при такій нагоді здавало ся єму верхом щастя. О. Нестор так пильно замикав ся, так дуже вистерігав ся впускати кого небудь із прислуги до свого покою, що Гадина про те тілько й думав, як би то він, діставши ся там, обома руками загрібав гроші, котрі — бачилось єму, мусять там лежати зовсім на верха на столі, в шуфлядах, трохи що не по підлозі. Двірська цівілізація встигла до тла здеморалізувати єго серце, але зовсім не побільшила, не розширила єго інтелігенціі.

 

Вже вечір. В стодолі зовсім темно, та й подвірє залите тіню дерев, слабо тілько освітлене догараючим блиском вечірнього неба. Тихо довкола. Гадині зовсім ніяково зробило ся лежати самому в стодолі. Навіть боязко якось. Він поспішно вийшов на подвірє. Щось тягло єго нишпорити довкола помешканя о. Нестора, котре з надвору виглядало як цілковита пустка. Ані звука, ані голосу, ані сліду живоі людини, тілько замкнені двері, позапирані і фіранками позаслонювані вікна манять до себе як загадка, як нерозкрита тайна. Ступаючи на пальцях, хоч довкола було зовсім пусто, Гадина підійшов до фіртки, що вела до саду і помаленьку відчинив єі, дуже стараючись, щоби ані клямка не брязнула, ані дверці не скрипнули на старих, заржавілих завісах.

 

Та входячи в сад він майже лобом стукнув ся з садівником, що вмів також так нечутно шниряти і так як коли б дожидав єго за фірткою.

 

— Ай! — скрикнув Гадина, переляканий несподіваною появою садівника, та зараз отямив ся пізнавши єго. — То ви, садівнику ?

 

— Та я.

 

— Що, може є хто в саді?

 

— Ні, я так. Та от шукаю молотка. Ти не бачив єго?

 

— Якого молотка ?

 

— Та мого. Я тут мав свій молоток — треба то лату прибити, то що. Ще нині в полуднє я мав єго, лежав отут на улію. А тепер я похопив ся, за ним нема.

 

— Я не бачив. Та ви тут весь день, то ви повинні би скорше бачити, хто тут був такий, що би міг єго взяти.

 

— Та хто тут був? Я нікого не бачив. Недавно ось пані була. Ну, та чень би пані на мій молоток не лакомила ся. А в тім... Здає ся, що як вона ось туди ходила, то єго вже не було. Мусить так, що не було! Бо я сидів у буді і дивив ся сюди. Як би був тут молоток лежав, то я був би єго побачив.

 

— Тут сьогодні Цвях вештав ся рано — ви єго бачили?

 

— Ні, не бачив. Але рано я ще мав молоток.

 

— Е, хто знає, може він і пізнійше був?

 

— Хіба би тоді, як я був на обіді.

 

— А ви гадаєте, що не міг бути? Таже він мече собою всюди як дідько. Де єго не посієш, там він уродить ся.

 

— Ну, та на що би єму молотка?

 

— О, не знаєте злодія ? Занесе до коршми: бодай келішок горівки — єму й то добро.

 

— А міні шкода! Господь би його побив! А в тім — по що я клину? Може то й не він?

 

І садівник, побожний чоловік, перехрестив ся і бубонячи молитву потяг до своєі буди, лишаючи Гадину самого. Сей також уже й не думав про садівника. Єго очи і думки обернули ся знов до помешканя о. Нестора. Єму забажало ся дуже обійти тихесенько по за угло і заглянути в те вікно, що виходило в сад не з передпокою, але з самого покою о. Нестора.

 

Він уже зни́тив ся, скулив ся, щоби повзти поміж корчі малиннику, що в тім місці притикали до стіни будинку, коли почув за собою різкий, знайомий голос:

 

— А ти злодію огняний, куди наострив ся лізти, га ? Чи хочеш бідного садівника окривдити ? А, щоб тобі руки покривило! Щоб тобі язик колом у роті став, скоро тілько тих крадених вишень покоштуєш ! Чи мало ти ще йіх накрав ся? Не досить тобі? А щоб тебе раз розперло та розсадило !

 

Гадина випростував ся і надармо махаючи руками силував ся втихомирити Гапку. Далі мало що не крикнув, щоби перервати невдержимі потоки єі красномовства:

 

— Та вітряче теркітливий! Стій! Чого розтеркотала ся? Чи то я сова, чи кіт, щоб я в ночи на вишні йшов ? От іще одуріла жінка ! Я власне балакав з садівником, то він просив мене, щоб я сею стороною обійшов сад, чи не закрав ся та не сховав ся де тут який непотрібний пташок.

 

— Ой, брешеш, Гадино, брешеш! Так брешеш, аж тобі з під носа курить ся, — мовила Гапка, та вже ласкавішим голосом.

 

— Не віриш, то йди сама запитай садівника! — сміло мовив Гадина.

 

— Та хіба моє діло! — обурилась Гапка. — Хоче садівник з тобою змову мати, то як собі хоче. Хоче псом доробити ся, а вовком овець допильнувати ся — єго воля. Не моє просо, не моі воробці, не буду виганяти! Ну, йди, йди на зломану голову, куди єси намірив ся ! Вже я маю в Бозі надію, що тоі гиляки, на котрій маєш повиснути, ніяким світом не минеш! Сам на неі наскочиш! Самохіть голову в зашморк устромиш !

 

Тим братолюбним пророцтвом Гапка попрощала Гадину і пішла через фіртку на подвірє.

 

— Дай Боже й тобі! Дай Боже й тобі те саме, що другим зичиш! — крикнув йій у слід Гадина, пасучи очима крізь шпару в паркані, куди вона піде. Гапка направилась було до кухні, але бачучи, що там темно і нема нікого, потюпала далі, до покойів пані Олімпіі. Гадина знав, що не заставши пані в покою Гапка сяде на порозі і буде ждати на неі; від садівника чув, що пані перед хвилею була в саду ; значить, певно через сад вийшла в поле, на сіножать, де вона любить нераз прохожувати ся до пізноі ночи. Значить — пора добра. Тепер чень ніхто не перешкодить. А Гадині страх хотіло ся коли не підглянути, то бодай підслухати, що діє ся тепер у покою о. Нестора. Чи спить він, чи ще ходить по покою, чи сидить та гроші рахує ? І він скуливши ся у двоє поповз корчами та високою травою до рога офіцини, потім по під стіну до другого рога, обійшов єго і тихесенько-тихесенько, мов кицька по бантині, поповз до вікна.

 

Вікно було заперто і заслонене, та все таки крізь заслону видно було, що в покою світить ся. Значить, о. Нестор ще не спав. Цікавість Гадини заострила ся в двоє. Що то він робить ? Він устав, нахилив ся до стіни, приляг ухом до рами вікна і слухав. Довгу хвилю не чути було нічогісінько. Здавалось, що в покою нема живоі душі. Та от почув ся шелест перевертаних карток, далі стук чогось о стіл, немов у кого випала з рук оправлена книжка. Зітханє, приглушене воркотанє. Знов шелест. Гуркіт відсуваного крісла — і нараз, мов грім, що раптом перериває нічну тишу, почуло ся сильне стуканє до дверей передпокою. О. Нестор аж скрикнув:

 

— Ой Господи! А се що таке ?

 

Стуканє повторило ся, ще сильнійше. Потім почув ся голос:

 

— Прошу єгомостя! Прошу єгомостя!

 

О. Нестор встав і зробив кілька кроків. По стуку чобіт Гадина пізнав, що він був ще обутий, значить, ще не роздягав ся.

 

— Хто... хто там? — видимо з трудом видобуваючи з груди голос запитав о. Нестор.

 

— Та я, Деменюк. Прошу отворити. Я тілько на хвилю.

 

О. Нестор пішов одчиняти двері. В передпокою було мабуть темно, бо за хвилю о. Нестор ураз із Деменюком вернув до покою.

 

— Що там у тебе, Юрку? Ти чогось перестрашений!

 

— Боюсь, єгомость, чи не яке нещастя стало ся.

 

— Або що таке ?

 

— Маланки десь нема.

 

— Як то нема?

 

— Від полудня, як з вами говорила, а потім вийшла з дому, так і пропала.

 

— Ну, Юрку, що ти говориш? Де могла пропасти? Певно десь у селі, у якоі посестри.

 

— Нема, єгомость. Я оббігав мало не пів села, Максим також бігає цілий вечір — ніхто єі в селі не бачив.

 

— Ну, то може до міста пішла — адже вона часом у неділю ходить до міста!

 

— Так, але завсігди каже: там і там іду, тоді а тоді прийду. А нині нікому нічого не сказавши зібрала ся тай пішла.

 

— Як зібрала ся ?

 

— Та властиво й не збирала ся. В чім у хаті була, в тім і пішла. Ковалиха каже, що з хати вийшла в город, а з города через перелаз на стежку. Там від них дві стежки є: одна загумінками в село, а друга в поле. Отже не знати, котрою вона пішла. Тілько в селі ніхто єі не бачив.

 

— Га, то може де в полі ходить.

 

— Та щож би вона в полі робила цілий день? Чому б досі не вертала ? Тай ще одно, єгомость! Нині неділя, всюди по полі люде снують ся, хтось би прецінь був єі видів.

 

— Ну, ну, Юрку, нема ту ще чого так дуже бояти ся. Адже не між вовки пішла! Може де в лісі на ягодах засиділа ся. Ще ж не пізна година. Хто знає, може вона вже в тій хвили дома є.

 

— Господь би з єгомостя говорив! — троха вспокоєний мовив Деменюк, — та я про те боюсь! Одного боюсь...

 

— Чого, Юрку ?

 

— Щоб вона на фільварок не зайшла.

 

— На фільварок? Щож би то було таке страшне?

 

— Ой, єгомость! Боюсь я того панича! Воліла б моя дитина нині вмерти — хоч вона одна у мене і ви знаєте, як єі люблю, — ніж би мав отой панич над нею насміяти ся !

 

— Ну, що ви, Юрку! Бог з вами! Адже Маланка не дитина!

 

— Ой дитина, єгомость! Добра серцем, не знає людськоі злости, одурити єі не тяжко. Але не дай Господи чи то паничеви, чи кому небудь зробити йій кривду !

 

Голос Деменюка був здержаний, але Гадина почув, як єму від тих слів мороз пробіг по за плечі. З уст Деменюка він таких слів ніколи ще не чував.

 

— Ну, бійте ся Бога. Юрку! Що се ви? Чи подоба вам таке говорити? Не бійте ся, Бог ласкав! Вашій Маланці нічого не стане ся!

 

— Дай то Боже! Але моє серце щось мов кліщами стискає. Біжу зараз до коваля, а коли єі ще нема, то біжу на фільварок.

 

— На фільварок? — здивував ся о. Нестор. — А я би думав, що вам нема чого там бігти.

 

— Як то нема чого ? Аджеж коли єі доси нема дома, то вона певно там.

 

— Зовсім не певно, Юрку! А ліпше ви лишіть ся ось тут, переночуйте сю ніч зо мною !

 

— З єгомосцем? — здивував ся Деменюк.

 

— Знаєте, Юрку, — мовив о. Нестор троха тихійше, — я таки надумав ся зараз завтра вибрати ся зовсім відси.

 

— До Гердера?

 

— Хоч би й до Гердера. Ні за що тут довше не лишу ся. Знаєте — тут голос єго ще більше понизив ся, так що Гадина ледви міг єго дочути, — сьогодні мене знов обікрадено.

 

— Обікрадено! — скрикнув Деменюк і вдарив ся об поли руками.

 

— Тихо, Юрку! Силою витягла мене пані до себе, до гостей, і поки я там сидів, тут якийсь злодій у мене порядкував.

 

— І богато вам забрав?

 

— Паперів не рушав, тілько готових грошей що міг найти на борзі, то забрав. Зо пять тисяч захарапчив.

 

— Пять тисяч! Господи! — опять не вдержав ся і скрикнув Деменюк.

 

 — Майже всю готівку, яку я мав, — якось слезливо-жалібно промовив о. Нестор.

 

— Але як же дістав ся сюди? — питав Деменюк. — Ви певно лишили двері не замкнені ?

 

— Ні, Юрку! Двері я замкнув. Ключ був при мні.

 

— Значить, злодій замок розбив?

 

— Ні, коли я прийшов, двері були замкнені. Я мацнув до кішені — ключа при мні нема. Я вернув до покою, а ключ із моєі кішені випав був і лежав на софі засунений у кут. Тоді я відімкнув покій і побачив, що грошей нема.

 

— То може вікном уліз?

 

— І пані се каже. Та подумай лише, Юрку: котрим ? Отсим від саду не вліз, бо закратоване.

 

— Е, такі то й крати! Невеличкий хлопець, отакий як Гадина, може влізти ся.

 

— А ще до того міні здає ся, що було защеплене з середини. Правда, пані потому казала, що воно відщеплене але міні здає ся, що вона сама єго відщепила. А тамтим вікном від подвіря також не вліз.

 

— А що ж каже пані ?

 

— Вона від першоі хвилі на Цвяха звернула.

 

— На Цвяха?

 

— Так. Каже, що то ніхто другий не зробив, тілько Цвях.

 

— А коли то так могло стати ся ?

 

— Десь між шестою а семою годиною.

 

— Ну, єгомость, в такім разі я можу запевнити вас, що Цвях сего не зробив.

 

— Запевнити? А ви відки се знаєте?

 

— Від самого війта. Цвях нині по полудни весь час був у коршмі, впив ся як штік, розпочав бійку так, що війт казав єго заперти до арешту на цілу добу. Він певно й доси там сидить. Ні, Цвях сего певно не зробив.

 

О. Нестор довгу хвилю мовчав, мабуть силуючись розпутати оту скрутну загадку, що темною хмарою виринала перед ним. Потім зітхнув важко, мабуть почуваючи свою безсильність і промовив :

 

— Та вже хто там зробив, то зробив, а я бою ся..

 

— О, тепер єгомосць можуть бути безпечні! — сказав Деменюк. — Той, що се зробив, не швидко поважить ся другий раз до вас заглянути.

 

— Так ви думаєте?

 

— Сего я певний. Замкніть ся добре і не бійте ся нічого. Я ще на хвилю побіжу до Гердера, звідаю, чи є Маланка. Коли є, то верну зараз до вас.

 

— Добре, Юрку, добре! Вертай, бо міні самому чогось так моторошно, так страшно...

 

— Ні, ні, будьте безпечні! — поспішно мовив Деменюк і вийшов із покою. О. Нестор потюпав за ним. Гадина чув, як він двичі обернув ключ у замку а опісля вернув назад до свого покою. Ще хвилю стояв Гадина під вікном і слухав, як о. Нестор, ще раз важко зітхнувши, почав роздягати ся. У Гадини щось стисло за серце після тоі підслуханоі розмови. Щось немов важке розчарованє і прочутє біди заворушилось у єго душі. О. Нестора обкрадено! Хтось зручнійший від него поспішив ся, захарапчив усю готівку! Іменно „захарапчив“ ! Пять тисяч ! Яка страшенна сума! І що найгірше, для него нічого вже не лишило ся ! Завтра о. Нестор іде геть зо двора, значить, на будуще також нема надіі! От тобі й на! От тобі ті блускучі вигляди, котрими він хвалив ся перед Параскою! Та се ще не все лихо. Отой проклятий Деменюк так собі, з доброго дива, кинув уже підозрінє на него. А нуж не найдуть правдивого злодія, — готові справді єго чіпити ся! У Гадини не на жарти мурашки забігали по за плечима. Хоч невинний у нинішній крадіжи, він все таки чув ся на стілько винним супроти о. Нестора, що — чув се добре — в разі запитаня не буде міг спокійно говорити. Вид жандарма від малку наповняв єго несказаною трівогою, а щож доперва, коли такий жандарм підійде до него, з блискучим пірєм на чакови, з карабіном і багнетом, коли почне накладати єму кайдани на руки, коли захоче „побалакати з ним“ сам на сам, то значить, вцідити єго пару раз по за вуха або прикрутити єму на руках кайдани так тісно, щоб аж кров з поза ніхтів виступила. Гадина був дуже чутливий на біль, страшенно бояв ся бійки і знав наперед, що під самою загрозою бійки виговорить усе, що знає і чого не знає.

 

Серед таких важких та невеселих дум він виліз опять із корчів у сад, добрав ся на помацки до фіртки і вийшов на подвірє. Та тут опять він майже лобом стукнув ся о щось мягке і трохи не скрикнув з переляку, коли те мягке порушилось і обернуло ся до него лицем. Була се пані Олімпія, котра очевидно стояла притулена до паркана, плечима до фіртки.

 

— Хто тут? — запитала пані не голосно, та з притиском.

 

— Я, — ледво вишептав Гадина.

 

— Що за я?

 

— Гадина.

 

— Чого волочиш ся ? Чому спати не йдеш ? — строго, але впять таки не надто голосно говорила пані. — Не бій ся, завтра до роботи годі тебе добудити ся!

 

— Та йду вже, йду — буркнув Гадина і направив ся до кухні.

 

— А памятай собі, — мовила в слід єму пані, завтра рано, скоро встанеш, викоси міні всі оті буряни тут перед вікном і довкола малинника! Кілько разів маю тобі се говорити?

 

Гадина мав охоту сказати йій, що вона ще ніколи доси не казала єму сего, але змовчав. Розказ пані в звязку з тими словами, які чув під вікно від о. Нестора, поразив єго в саме серце. Що се нараз прийшло пані до голови? По що власне завтра викошувати той бурян? Коли задля малин, то косивши бурян тепер нічого малинам не поможеш, бо вони вже майже відійшли, а надто під вікном о. Нестора малин зовсім нема. Гадина довго перевертав ся на своім тапчані в кухоннім присінку і не міг заснути. Він прислухував ся пильно нічним шелестам, та крім щебету соловіів, крику сови та різкого, перериваного і незрозумілого балаканя крізь сон Гапки, що спала в кухні під вікном, не міг нічого розібрати. Параска спала у пані.

 

В присінку було горячо, мов у парни. Гадина не міг ззснути, перевертав ся з боку на бік. Він не думав ні о чім, не прислухував ся вже, дрімав, а про те від часу до часу перевертав ся на свойій твердій постелі. Вражіня внішнього світа ще доходили до него, але пів-сонний дух не міг уже привязувати йіх до певного місця, держати в ладі. Границя між сном і дійсною правдою помалу-малу затирала ся чим раз більше. Увага спала зовсім, а свідомість безучастно, механічно регіструвала ще новоприбуваючі вражіня. Ось брязнув стиха ключ, повертаючись у замку, скрипнули з легка двері — одні — другі, здаєть ся й треті і четверті. Ось чути тихі-тихі кроки, немов хтось дуже осторожно ходить босо або в тихолазах по підлозі. Шах — шах — шах — і тихо. Потім знов шах — шах — шах — і нема. Де се? Чи то над ним, чи під ним, чи обік? Щось немов мелькнуло в єго голові: певно гість якийсь ночує в гостиннім покою, що притикає до присінка, але думка безсильна була прослідити, чи се правда, чи ні. Шах — шах — шах — і тихо. Шу-шу-шу, гу-гу-гу... Якісь шепти, якийсь ледве чутний гомін. А потім десь глубоко під землею довге, протяжне, жалібне стогнанє: о-о-ох! о-о-ох! о-о-ох ! Знов тихо. Знов стогнанє, потім глухий стук, немов хтось упав з поду на тік. але десь далеко-далеко. Потім знов шах-шах-шах. Знов тихо. Потім довгий, різкий свист десь далеко-далеко. Фі-і-і-і! Чи то зелізниця йіде? Зелізниця далеко, сюди не чути. Ф-і-і-і! Се було остатнє напів-замітне вражінє, котре опісля, по кількох днях міг собі пригадати Гадина. При тім свисті, що тягнув ся, як єму здавалось, страшенно довго, рівно, тонко, мов мідяний дріт — таке вражінє, вражінє блискучого, прямого, безконечно довгого мідяного дрота завішеного в повітрі у него лишило ся після того свисту — він заснув зовсім і не чув уже нічого більше.

 

(Конець буде.)

 

 

XI.

 

На фільварку у Адася панувало велике оживленє. В кухни горить огонь, варять і смажать, слуги та служниці бігають то за дровами то за водою, то до шпіхліра, то до пивниці. В панських покоях світло, гамір. Там сидять гості дожидаючи вечері. Повернувши з підвечірку у пані графині вони ще поки було видно оглядали фільварок, заходили до ліса, любували ся з горбка заходячим сонцем, а тепер власне вернули до покойів, курили цигара і пили вино. Розмова йшла сим разом зовсім на інші теми, ніж у пані графині. В товаристві були самі кавалери, тай ще одноі компаніі, люде молоді, котрих справи публичні в грунті річи обходили дуже мало і для котрих вони були тілько вигідними щеблями, по котрих доходить ся до гонорів, впливів, протекцій, значіня. Тож тут, в свойім тіснім кружку вони не потребували ставати на котурни і драпувати ся в тоги людових трібунів, — тут кождий виявляв без ніякоі женади своі властиві чутя і погляди. Розуміє ся, пан Калясантий був героєм розмови. Ще підчас проходу він висипав перед товариством цілі міхи своєі мудрости о расах коней, о штуці продаваня ліса на зруб, о тім як треба обходити ся з хлопами, щоби удержати йіх в послусі і залежности, і тепер власне кінчив своі глаголаня на сю тему.

 

— Бо властиво о що ходить ? Цівілізація — се квітник. Мужики — се гній, добрий тілько на те, щоби єго соками кормили ся, на єго плечех виростили пишні квітки — ми, репрезентанти цівілізаціі. Коли вони спротивлять ся сему призначеню, захочуть і собі ж бути квітками — о, pardon, тоді не тілько для нас не стане грунту, але весь край стане ся пустинею.

 

— Вони се самі знають, Кайцю, — мовив пан Еміль. — У них і приповідка така є: коли кождий схоче паном бути, то хто буде свині пас?

 

Тадзьо тим часом у другім покою, взявши під руку Адася, ходив з ним геть і назад і розмовляв притишеним голосом.

 

— Адась, тобі чогось не стає? Ти чогось маркітний ?

 

— Я? — на пів здивованим, на пів трівожним голосом відмовив Адась. — Ані міні снить ся.

 

— Не крути ! Передо мною не скриєш ся. Я ціле пополуднє обсервую тебе. Ну, скажи, забракло монети ? Не бій ся, се людська річ. У мене знайдеш в тім пункті повне співчутє.

 

— Співчутє?...

 

Адась знов видивив ся на Тадзя, хотів сказати, що він не потребує грошей, але далі поміркував щось і силуючи ся на спокійний тон додав:

 

— Е, що там, дрібниця! Моментально хибло міні, ну та я... Сьогодні йіду з вами до Львова, то вже там якось... А властиво, знаєш, не міні, а мамі потрібно.

 

— Ну, а довг в касині ?

 

— Чорт би йіх побрав з касином! Заплачу, що маю робити.

 

— Ну, а кілько ж тобі треба? Знаєш, я тепер троха при грошах, що у мене не є звичайна річ. Та боюсь, що як будуть у мене, то швидко йіх не стане, то міг би я на короткий час тобі вигодити.

 

— О, спасибі тобі! — горячо промовив Адась, стискаючи єго руку. — Міні так двісті гульденів вистарчило б на разі в повні. А за тиждень або два — на коли тобі треба буде ?

 

— Думаю, що не швидше як за два тижні.

 

— От і гарно. За два тижні служу тобі.

 

Тадзьо виняв із портмонетки 200 гульденів десятками і дав Адасеви, почім вернув до товариства. Адась тим часом вийшов до сіней, заглянув до кухні і крикнув, щоби квапили ся з вечерею, потім обійшов подвірє, де крім одного львівського фіакра стояла злагоджена до дороги єго таки бричка. Коні ще стояли в стайні і хрупали привялу конюшину.

 

Адась вернув до своіх гостей. Вони починали нудитись. Пан Калясантий силував ся забавляти йіх показуючи, як робить ся вольти з картами та оповідаючи ріжні картярські пригоди, але єго оповіданя не дуже займали товариство. Тадзьо насупившись ходив по покою, пан Альфонс сидів у фотелю і курив цигаро за цигаром, а пан Еміль оглядав Адасеві стрільби і пістолети;

 

Подали в кінці вечерю і гумор молодих людей зараз підняв ся о цілу октаву. Розмова оживила ся, почались жарти і сміхи, навіть Адась повеселів, хоч що хвиля якось боязко позирав довкола, немов дожидаючи от-от якоісь неприємноі вісти. Після вечері внесли цілу батерію бутельок і Адась попросивши Тадзя, щоби на кілька хвиль заступив місце господаря, перепросив гостей, що на хвилечку вийде, бо має одно пильне діло. Гості навіть не дуже звернули увагу на єго вихід.

 

Пють паничі, забавляють ся. Шумить вино в головах, лунає йіх голосний спів і з кождою хвилею живійші, голоснішій стають йіх розмови. Дим від цигар синявими клубами стоіть під стелею, два лакейі Адасеві раз у раз відкорковують бутельки та наливають чарки.

 

— Як жеж ви тут жиєте в тій пустині? — обзиває ся пан Калясантий до одного з лакейів. — Від села далеко, служниці якісь старі баби, — не вже так без молодих дівчат обходите ся?

 

— Радимо собі як можемо, прошу ясневельможного пана, — відповів лакей усміхаючись широкою усмішкою.

 

— Ну, як же собі радите ? Ану скажи!

 

— А що! Тут по при фільварок стежка в ліс — і на гриби і на ягоди —

 

— Ага, а ви немов на рогачці стоіте і мито збираєте від молодих дівчат.

 

— Ясневельможний пан, як бачу, розуміють сю річ.

 

— Ха, ха, ха! — голосно регоче ся пан Калясантий. — Ще я би, братку, не розумів ! Го, го! Ну, але стій — ось порожний келішок. Налий собі вина і випий! Зараз!

 

Лакей не дав собі сего два рази казати.

 

— Ну, а панич ваш, пан Адась, — допитував пан Калясантий, — він любить так — за дівчатами?..

 

— Сего не знаю, прошу ясневельможного пана. Се не моя річ.

 

— Го, го, братку! Так міні не викрутиш ся. Не твоя річ? А як пан Адась каже: Мацьку — чи як тебе кличуть ?

 

— Антін.

 

— Антоне, я хочу, щоби нині тота й тота дівчина до мене прийшла.

 

— У нас того нема, прошу ясневельможного пана. Не такий нарід.

 

— Он як! Не добрий нарід, кажеш? Не послухає?

 

— Ні.

 

— О, то кепсько. Але я тому не вірю, щоби пан Адась так таки —  —

 

Ну, Кайцю, — перервав сю індагацію Тадзьо, — досить 'того. Я заступаю місце господаря і не позволю, щоби по за єго очима ти компромітував єго перед єго домашніми.

 

— Тадику! — зовсім уже підпилий балакав пан Калясантий, — Що тут за компромітація. Людська річ ! Аджеж я певний, що наш дорогий, коханий, почтивий Адась і тут так само як у Львові не жиє монахом, а оті єго старі служниці ще побільшують моє підозрінє. От тим то я, яко старий практик, рад би знати, як він собі радить.

 

— Із сего тобі не буде ніякоі користи, — флегматично сказав пан Альфонс.

 

— Хто знає! Я припускаю, що він і тепер пішов десь на якесь rendez-vous з якою небудь Дафною або Хлоєю.

 

— Се дуже може бути, — задумчиво сказав пан Альфонс. — А справді, резолютний хлопець. Нас лишив і навіть не сказав, куди і по що йде!

 

— Отсе то хвалю ! — не то проговорив, не то прокричав пан Калясантий. — В таких справах треба бути резолютним. По вояцки або по шляхецки. Шах-мах і діло готове! Випиймо тимчасом Адасеве здоровлє! Niech żyje nam !

 

Всі встали з місць, підняли чарки і півпяними голосами проспівали : Niech żyje nam ! Але спів йіх на половині такту урвав ся.

 

В сусіднім покою, в котрім була Адасева спальня, щось заворушилось, почув ся якийсь шелест, якесь буркотанє мов людини розбудженоі з глубокого сну, а потім гомін кроків і голосне стуканє до дверей.

 

— А се що? — скрикнули нараз усі гості.

 

Стуканє повторило ся. Лакейі стояли зачудувані чи перелякані і жаден з них не поворухнув ся. Перший пан Еміль підбіг до дверей, до котрих з другого боку стукано. Двері були замкнені і ключ винятий.

 

— Де ключ від дверей? — запитав Еміль одного з лакейів.

 

— Не знаю, прошу пана.

 

— Що значить: Не знаю ? Руш ся, знайди, а не балакай дурниці!

 

Лакейі кинули ся сюди-туди і принесли кілька ключів, з котрих: один придав ся до тих дверей.

 

— От цікаво, хто там такий схований! — мовив пан Альфонс,, від стола позираючи до дверей.

 

В отворених дверех спальні показала ся висока, струнка стать сільськоі дівчини. На пів сонними, на пів здивованими очима, очевидно ще не розуміючи гаразд, де се вона є, дівчина дивила ся на паничів, що побачивши єі всі збігли ся і цікаво приглядались йій.

 

— Ге, ге, ге, — скрикнув весело пан Калясантий. — От яка німфа стереже тут Адасевих пенатів !

 

— От який монах наш шановний господар! — замітив з усміхом пан Еміль.

 

— Одно мусите панове признати, що смак у него несогірший і що ся красавиця справді варта щоб нею заопікувати ся, — розсудливо промовив пан Альфонс.

 

Дівчина тимчасом усе ще стояла на порозі спальні, мов без тями поводячи очима довкола і не мовлячи ані слова. Тадзьо обернув ся до одного з лакейів.

 

— Слухай, — запитав єго півголосом, — ти знаєш сю дівчину?

 

— Знаю, прошу ясного пана.

 

— Хто вона ?

 

— Та тут із села, Маланка зове ся. Служить —  —

 

— А, служниця! Ну, а панич із нею... теє то?

 

— Ні, прошу ясного пана. Я єі тут ніколи не видав.

 

— Ніколи не видав ? А нині ?

 

— І нині я не бачив, коли і як вона сюди війшла.

 

— Як то, ти не знав, що вона тут є ?

 

— Ні, не знав.

 

— Ось що! А се що таке ? Яким же способом вона сюди дістала ся?

 

— Не знаю, прошу ясного пана.

 

Тадзьо підійшов до Маланки і взяв єі за руку. Вона не супротивляла ся, а тілько обернула на него своі палкі, чорні очи, в котрих видно було якесь безсильне напруженє, немов би мозок єі, убезвладнений чимось, на дармо силував ся розрушатись і дійти до ладу з тим, що єго окружало.

 

— Слухай дівчино, — мовив Тадзьо, — скажи нам, що ти тут робиш ? Відки ти сюди дістала ся ?

 

Маланка все ще вдивляла ся в панича. Та дотик єго руки був немов першим товчком, що ввів єі мозок у нормальний рух. Вона почала приходити до себе, почала розуміти, де вона. Та се протвереженє не було для неі приємне. Бачучи себе в панськім покою, при горючих лямпах і серед купки тих цікавих, на пів пяних панів, вона страшенно перелякала ся. Вона зрозуміла, що проспала весь день до вечера, що запізнила ся до дому, та тілько одного не розуміла, як се стало ся, що вона після обіду і склянки вина, котрими почастував єі Адась, могла так твердо заснути, чого се голова у неі болить так страшенно і в роті чути такий поганий смак, і як се стало ся, що замісць Адася вона опинила ся в товаристві отсих панів, а Адася десь зовсім нема.

 

— Ой Господи! — скрикнула вона і вирвала свою руку з руки Тадзя, — щож се я наробила! Я вже давно мусіла бути дома!

 

І вона зробила такий рух, немов би хотіла проміж панами пройти до дверей.

 

— Е, ні, серденько, так не можна, — крикнув Тадзьо. — Ти мусиш нам сказати, що ти тут робиш?

 

— Я? Я нічого... Я спала, — промовила Маланка.

 

— Спала, спала. Але; відки ти тут узяла ся? Як ти війшла, що тебе ніхто з слуг не бачив?

 

— Я з паничем... Я прецінь не сама.

 

— А, так ти з паничем! — скрикнув пан Калясантий. — Він тебе сам запровадив, чи ти добровільно прийшла?

 

Маланка видивила ся на него.

 

— Ну, скажи, ти єго дуже любиш, га? Чи ти тілько так до него прийшла, в гостину?

 

— Ти часто так приходиш сюди ?

 

— Ну, а як панича нема, то може би ти і з нами погостила ся? Така гарна дівчина, нам буде дуже приємно.

 

— Ну, Маланю, справді! — промовив Тадзьо. — Поки твій панич прийде, сядь собі ось тут з нами, напий ся вина! Гей, ти, хло, подай сюда келішки з вином !

 

— Нам усім! Нам усім! — крикнув пан Калясантий. — Усі випємо на здоровлє гарноі Малані — чи ти справді так називаєш ся, га? Гарне імя !

 

— Ну, Маланю, на, не бій ся нас! — приговорював пан Еміль, подаючи йій келішок з вином. — Панич зараз прийде, а ми єго гості. Ну, чогож ти так стоіш? На, бери і пий!

 

— Пустіть мене ! — скрикнула нараз Маланка і прожогом кинула ся наперед, відсуваючи своіми крепкими руками на бік влазливих паничів. Пан Еміль похитнув ся і розлив вино на підлогу, а на пана Калясантія наскочила Маланка так сильно, що він відскочив аж до стіни і вилив на себе все вино не тілько з келішка, але і з бутельки, котру держав у лівій руці.

 

— Ах ти худобо неотесана! — скрикнув він, із сентіментально-слізливого тону від разу впадаючи в грубіянський, — а ти що робиш? Ми до тебе делікатно, а ти тручаєш ся? Що ти собі думаєш, що ти на толоці зі своіми парубками ?

 

І він не думаючи довго замахнув ся і вдарив єі в лице. Маланка, котру в єі розгоні зупинили лакеі, зойкнула тихо і рванула ся опять, щоби вибігти з покою.

 

— Держіть єі! — кричав розлючений пан Калясантий. — Вона мабуть злодійка, покрала щось з панського покою.

 

— Сам ти злодій! — уся обливши ся полумям відповіла єму Маланка. — Пустіть мене! Чого ви хочете? Господи! Додай міні сили !

 

І вона добуваючи всіх сил пхнула одного з лакейів до стіни так міцно, що той покотив ся на підлогу, а сама кинула ся до дверей, волочучи за собою другого. Та пан Калясантий, Тадзьо і Еміль заскочили йій дорогу.

 

— Ні, стій! Тепер не втечеш, — мовив до неі лагідно але рішучо Тадзьо — Ми не можемо тебе пустити, поки панич не прийде.

 

Слуги говорять, що не бачили, як ти сюди входила, а панича бачили. Значить, се не може бути правда, щоб ти з паничем увійшла.

 

— Пустіть мене! Пустіть мене! — з слізми в очах, важко дишучи благала Маланка.

 

В тій хвили лакей, що був упав на підлогу, зірвавши ся прискочив до неі і з злости вдарив єі кулаком у карк.

 

— Ти негіднице ! — скрикнув він. — Ти ще тут будеш шарпати ся? Чекай, ми тебе звяжемо і жандармам віддамо. Вони з тобою інакшу справу зроблять. Будеш ти не тоі співати.

 

Ся погроза була для Маланки мов удар обуха в тімя. Вона з малку страшенно бояла ся жандармів і до тепер не могла ніколи на них глядіти без страху. Тож почувши, що єі хочуть віддати жандармам, вона від разу пригадала собі всі ті страхітя, які йій розповідано про жандармів. Йій мигнули в уяві кайдани, ланцюхи, карабіни з насадженими багнетами; а ось єі оковану ведуть селом, усі біжать на ню дивити ся, всі з неі глузують, матері показують єі дітям, а діти шепчуть, говорять, а далі кричать, верещать за нею : злодійка, злодійка! І вона зовсім стратила застанову, память, розвагу. Дикий страх довів єі майже до безумства. Вона почала кидатись, шарпатись, рвати ся, у одно повторяючи:

 

— Пустіть мене! Пустіть мене ! Я не злодійка!

 

Почала ся коротка та шалена боротьба. Пять мужчин (бо пан Альфонс мовчки, з філософічним супокоєм придивляв ся тій сцені) кілька мінут моцувало ся з одною дівчиною. Вона вдарила одного лакея в лице так, що єму бризнула кров з носа, потім штовхнула в груди лицарського пана Калясантого, відірвала Тадзьови рукав від сурдута, а пана Еміля копнула ногою так сильно, що той з зойком повалив ся на крісло. Та в кінці удалось єі перемогти. Один лакей ухопив єі за праву руку і закрутив йій на хребет так сильно, що аж кість хруснула і Маланка з голосним окриком упала на коліна.

 

— Ти гадюко! Ти безпутнице! — люто кричав пан Калясантий хапаючи єі за коси і пригинаючи єі голову в низ. — Чекай лишень, ми тобі покажемо, як з нами бороти ся! Гей хлопці, вяжіть йій руки!

 

Лакейі моментально скрутили йій руки на плечех.

 

— Ведіть єі сюди! — командував далі проповідник шляхетського демократізму, показуючи двері спальні. Лакейі пхнули Маланку до спальні, в котрій було темно і тілько з сусідного покою доходив туди скісний стовп свісла.

 

— Обшукайте єі, чи чого не вкрала, — командував він дальше і засвітивши в спальни свічку примкнув двері від покою. По хвили розляг ся зі спальні голосний крик Маланки — такий голосний та розпучливий, що прочі панове в покою аж здрігнули ся.

 

— Кайцю, не роби дурниць! — скрикнув не рушаючи ся з місця пан Альфонс.

 

— Ну що ви скажете про таку відьму? — гнівно говорив Тадзьо, оглядаючи свій розфалатаний рукав. — Адже єі справді варто провчити.

 

Пан Еміль усе ще сидів на фотелю держачи ся обома руками за живіт і загризаючи губи з болю.

 

— Ох! Та я б єі роздер! Я б єі — Адже се звір якийсь, не дівка!

 

В спальни крик утих, тілько чути було глухе шептанє, тихі проклятя пана Калясантого та важке сапанє Маланки. Паничі в покою замовкли і прислухували ся, йіх лютість по малу втишувала ся, вертала ся холоднійша розвага і в серці у кождого робило ся якось несмачно, а далі чим раз більше бридко і погано. Усі почули, що на йіх очах, при йіх помочи і співуділі стало ся ось тут щось таке дике та несуразне, таке погане та огидне, що може важкою плямою впасти на ціле йіх житє, одним замахом розбити всіх йіх пляни і надіі, що вони, перед хвилею ще весела і безжурна компанія, отсе неждано-негадано перебули одну з рішучих, фатальних і страшних хвиль свого житя. І як се стало ся? з чого се пішло? По що, для чого се так вийшло? Фатальна хвиля була така коротка, така незвичайна, ні з чим не звязана, ні чим не мотівована, що розум не вмів у першій хвилі впоратись з єі вражінями, не вмів дійти до якого небудь ладу. Всі вони сиділи понурі і пригноблені, навіть пан Альфонс стратив свій філософічний спокій і кинувши в кут недопалене цигаро, крикнув голосно, обернений до дверей спальні:

 

— Кайцю! Скажу тобі рішучо, що ти крайна худобина!

 

В тій хвили з лускотом отворили ся двері покою, що вели з передпокою і в них показала ся постать старого, сивоголового мужика, без капелюха, з розвіяним довгим волосєм, босого, в короткім суконнім лейбику. Лице єго було образом трівоги і перестраху. Се був старий Деменюк.

 

— Моя дитина! моя дочка! Де моя дочка? — скрикнув він впадаючи до покою. — Де вона? Я чув єі крик — ще онтам, за городом бувши я чув, як вона кричала: Татку! Татку! Ратуйте ! Скажіть панове, де вона ? Де ви єі поділи ?

 

В тій хвили зі спальні роздало ся страшенне, проймаюче стогнанє, мов чоловіка що конає у страшних муках а при тім має щільно затканий рот і не може кричати. Деменюк мов ранений звір кинув ся туди, отворив двері, і бачучи, що там діє ся, заревів мов скажений, так що паничам здавало ся, немов увесь фільварок захитав ся в своіх основах від сего нелюдського крику.

 

Потім голосний стук, немовь би хто кинув міх жита з поду на землю, і глухий зойк пана Калясантого — потім довга, довга тиша переривана тілько якимсь шелестом, якимсь шептом та важким хлипанєм. Паничі сиділи мовчки на своіх місцях, тілько пан Альфонс неспостережено на пальцях вийшов на подвірє і велів чим швидше запрягати коні. Потім отворили ся двері спальні й вийшов старий Деменюк, піддержуючи Маланку. Вона була смертельно бліда, єі прекрасна голова безсильно звисала на батькове рамя, а руки обіймали батькову шию. Не кажучи ані слова обоє вийшли геть з покою, а за хвилю були за обрубом фільварку, мов дві безтілесні тіни потонули в сумерці тихоі, теплоі літноі ночи. Ще пару мінут пройшло, і гості, не дочекавши ся Адася, посідали на фіакра і на Адасеву бричку і веліли візникам йіхати як мога швидко.

 

В покою, де недавно перед тим відбули ся всі оті потрясаючі сцени, ще світило ся, лакейі мовчки робили порядок після недавньоі сутолоки, коли нараз мовчки війшов до покою Адась. Він був задиханий, мокрий від роси і також блідий як стіна. Та лакейі сего не завважали, бо й самі були збентежені і тремтіли на саму думку про те, до якого діла були помічниками.

 

— Що тут стало ся? — запитав Адась озираючись довкола.

 

— Ні... нічого... про.... прошу ясно... ного пана, — пробулькотів один лакей.

 

— Вони пойіхали?

 

— Так.

 

— Чому на мене не чекали? Що се значить ся? Відки тут такий непорядок? Ай!

 

Адась скрикнув се остатнє слово, немов би нараз наступив на остре скло і воно вбилось єму глубоко в босу ногу. А причиною сего викрику було те, що він побачив свою спальню отворену, ліжко збенжене, свічку засвічену, крісло перевернене.

 

— Що тут стало ся? Хлопці, говоріть зараз! Що тут було?

 

— Та... та... та нічого .. Щож би... мало...

 

Адась прискочив до одного з них мов у нападі скаженоі лютости, вхопив єго за груди і потрясши ним, безсильним зо страху, мов горсткою, крикнув єму над ухом.

 

— Мерзений! Зараз міні скажи, що тут було, а ні, то смерть твоя!

 

Лакей увесь тремтячи і ледви видушуючи з горла слово по слові оповів коротко що стало ся. Оповіданє се неначе сокирою підтяло Адася.

 

— Ідіть спати! — сказав він лакеям, а сам по йіх відході замкнув за ними двері. Потім сів при столі на фотелю, де ще недавно сидів пан Альфонс. Сів і впер очи в світло лямпи, прислонене рожевим абажуром. Тонучи поглядом у тій світло-рожевій плямі, він сидів без думки, без руху, але й без сну, аж поки пляма не почала бліднути-бліднути, поки літнє сонце золотим колесом не викотило ся з пурпуровоі мраки і не зазирнуло крізь вікно до єго покою.

 

XII.

 

Та ми ще вернемось до тайн і чарів тоі ночи.

 

Розливши ся безбережним морем по над землею і позапалювавши на небі незлічимі свічечки на те тілько, щоби тим виразнійше показати, яка вона темна та глибока та густа, ніч пустилась на чари. Дмухнула по лугах і порічинах і покрила йіх густими, сивими туманами пари, що стояли недвижно, мов незлічимі полки готові в далекий поход. Широчезною долонею погладила по ланах і полях, і колосисті лани жита і пшениці, похиливши ся з легким шелестом під тою долонею, потім піднесли ся в гору, випростували ся і стали тихо, недвижно, насторошившись,немов заперли в собі дух і слухають, що далі буде. Потім та стара чарівниця виняла з мішочка жменю золотого піску і кинула єго в простір: розсипали ся золоті зернятка і почали літати довкола, осторожно, звільна пробираючись крізь густі тіни та стовпи мраки, крутячись над млаковинами, підносячись у гору, то знов зупиняючись на хвильку на однім місці; се палахкотіли часті на торських багновинах блудні огники. Деякі з них, гуляючи по над сіножатями, забігали аж у панський сад, що густою, темною масою бовванів на склоні, — та тілько смілійші зважувались вверчувати ся глубше в ту темну гущавину на те тілько, щоби по кількох хвилях у ній згаснути. Та ніч сим не вдовольнила ся. Вона почала з великого мішка пригорщами брати грубий, кришталевий горох і розсипати єго по земли. Тихо-тихо падав той горох на трави, на листки, на квітки, чіпляючись острих йіх кінчиків, сточуючись у глубину йіх барвистих чашечок, роздроблюючись на дрібнесенькі перли на шовкових волосочках, що встелювали листє деяких ростин, тут і там важко, чутно спадаючи з високого дерева в низ і вдаряючись о широку плахту лопуха.

 

Висипавши весь запас гороху-роси стара чарівниця стрепенула ся, — і по всій природі пройшла тиха дрож. Понесло холодом — ніжним та таким проймаючим, що, здаєть ся, й старі дуби та липи почули єго і стрепенули своіми коронами, так що з них тисячі перед посипали ся в низ. Замовкли соловіі в гущавинах, вітер притаів ся, так що чути було тихе капанє роси, немов із соток очей мірно та ненастанно капали незримі сльози. Десь не десь пролетів чорний жук, бренячи протяжно та мелянхолійно, мов далекий відгомін якоісь журливоі думки. І здавалось, що вся природа стишилась, замерла на момент в якімсь німім ожиданю.

 

А! Ось воно! Тихо-тихо скрипнула фіртка, що вела з двора до саду і осторожно ступаючи якась поява шмигнула крізь неі і мов вюн у болоті моментально потонула в темряві, що заповнювала сад. Потонула і немов зовсім пропала, розвіялась без шелесту, без сліду, так що садівник, котрий у свойій будці прокинув ся було при скрипі фіртки, надаремно напружив слух, щоб почути бодай найменший шелест у саду. Він ждав добру хвилю, але не чуючи нічого і чуючи надто хропінє пса, що спав тут же обік будки, заснув і собі ж. Тілько після яких десяти мінут темна поява, причаєна в пітьмі о яких десять кроків від будки, тихенько поповзла далі, мов гадюка пробираючись крізь корчі і високі лопухи Виповзши з . саду чорна поява випрямила ся, відітхнула, стрепенула ся, щоб стрясти з. себе грубі краплі роси, що понависали у неі на волосю, на лиці, на руках і на одежи і бігцем пустила ся далі, стежкою поперек сіножати. Одним духом перебігла аж до містка, перекиненого через торецьку річку, та тут зупинила ся, виняла з під поли свого вбраня якийсь звиток чорного шматя, на помацки найшла коло містка здоровий камінь, вложила єго в середину того звитка і міцно скрутивши звиток замахнула ся, щоби кинути єго в воду. Та ні! Вона мабуть пригадала собі, що коло моста вода мілка і подумавши хвильку пустила ся бігти в низ по при річку, бродячи по пояс у високій, мокрій траві Пробігши так зо двісті кроків аж до місця, де річка закручувала ся і творила глубоку, корчами оброслу калабаню, нічна поява швидко вкинула там свій пакунок і що духу побігла далі. Бігла якийсь часі долі річкою, потім перескочила єі в вузкому місці і скрутила під гору, до фільварку, на ниву засаджену картоплею. Якийсь час вона бігла бороздою, потім зупинила ся, присіла, слухала. Що се таке? Серед ниви немов щось ворушить ся? Чи то дикий кабан картоплю риє? Та ні, дикий кабан був би чорний, а се біле. Нічна поява почала тихо, помалу сунутись далі. Друга, біла поява, випростувалась на хвильку — се була жінка, селянка, з мотикою в руці.

 

— Бестія! — буркнула чорна поява. — Ось де зайшла картоплю красти.

 

Та чорна поява не кинулась на злодійку, не гукала, не полохала єі, але тихесенько, хильцем, майже повзком пробирала ся далі, раз у раз трівожно. озираючись Ось біла поява опять схилила ся — чути єі сапанє і удари мотики о суху землю — ось пронеслось єі глубоке зітханє — якісь слова, чи то молитва чи проклятє — та нараз, що се? З недалекого гостинця донеслись нові голоси. Дуднять поспішні кроки по твердо втоптаній стежці, чути важке розриваюче душу риданє, а далі слова: .

 

— Таточку! Таточку! Пустіть мене ! Я не хочу жити! Я собі смерть заподію !

 

Се тонкий, дівочий голос говорить. А в відповідь єму старечий, розбитий голос:

 

— Дитино моя! Бог з тобою! Що ти говориш ? Здай ся на Бога! Він бачив твою кривду, він єі помстить.

 

Чорна поява мов прикіпіла до місця, слухала не ворухнувшись, слухала довго ще, хоч ридаюча дівчина і єі старий батько були вже далеко. І жінка, що крала картоплю, також чапіла скулившись, поки вони пройшли. Та не було йій сьогодні щастя. Ледво пройшли ті двоє, коли се заскрипіла брама в фільварку, роздав ся тупіт кіньських копит, а по хвили дві брички заторохтіли гостинцем. Жінка опять схилила ся в низ, прилягла в борозду, та чорна поява чуючи той туркіт випрямила ся і не вважаючи на свою дотеперішню осторожність пустилась бігти в напрямі до гостинця, замахала руками і скрикнула що сили:

 

— Гей, гей !

 

— Ой Господи! Пропала я! — скрикнула в тій хвили жінка, що крала картоплю, і покинувши мішок і мотику пустила ся втікати долі нивою. Та крик чорноі появи не зупинив тих що йіхали гостинцем. Брички поторохтіли до Торок, а коли жінка по якійсь хвили обернула ся, чи чорна поява біжить за нею, не бачила вже нікого на полі. Вся тремтячи зо страху і стужі — вона була в одній сорочці і вся промочена росою — вона стояла ще якийсь час на місці мов остовпіла ловлячи ухом далекий туркіт бричок по селі, ще дальше гавканє собаки і ті неясні шелести літньоі ночи, що видає сонна природа. Ось туркіт на хвилю затих а замісць него роздав ся голосний, протяглий свист:

 

— Фіііі! Фі-фі-фіііі!

 

Тихо. Потім знов затуркотіли брички, та вже щораз тихійше, дальше, невиразнійше, поки туркіт йіх не зілляв ся з тими неясними шелестами літньоі ночи, що видає сонна природа. Тоді жінка важко зітхнула, перехрестила ся і звільна, осторожно почала повзти назад на те місце, де покинула свій мішок з картоплею і мотику. Чорна поява не забрала нічого, все лежало на своім місці. Та жінка вже не всмілювала ся копати. Вона поспішно вхопила мішок, завдала єго собі на плечі, взяла мотику і опять поповзла як могла швидше долі нивою аж до самого єі кінця. Дійшовши до кінця, вона не входячи на сіножать півперек загонів засаджених картоплею дійшла аж до гостинця і трівожно озираючись та важко дишучи під вагою мішка поспішала до села. Дійшовши до кінця села вона опять зійшла з гостинця, щоб не йти серединою села, де єі могла побачити селова варта. Вона з трудом перелізла через рів і по під паркан, що обгороджував обійстє коваля Гердера, стежкою поповзла на загумінки. Зупинила ся на хвилю, а далі заглянула крізь шпару в паркані. У Гердера ще світило ся, чути було якийсь гомін. Та ось пси загавкали, і жінка з картофлами не дожидала, поки вони вибіжать на стежку, але що духу поповзла далі, хрестячись та шепчучи отченаш.

 

Ось вона зупинила ся і скрутила в бік на вузеньку стежечку, що вела до перелазу; ось стогнучи почала перелізати через перелаз, не скидаючи мішка з плечей, коли се разом по тій же стежці, тілько з противного боку надбігла якась друга постать, задихана, перелякана, мов якимись незримими страховищами гнана і прожогом кинулась до того самого перелазу, так нагло, що вдалилась о мішок з бараболями, що був на плечах у жінки.

 

— Йой, а се що? — скрикнула перелякана постать, зупиняючись.

 

— Господи! А се що ? — в тій самій хвили скрикнула жінка і пустила мішок, котрий так і гепнув ся під ноги переляканій постаті.

 

— Се ти, Марто? — мовила перелякана постать.

 

— Ой Господи ! Та се Цвях ! — скрикнула жінка. — Що з тобою ? Де був?

 

— Се відки бульба ? — запитав Цвях, не відповідаючи на єі питаня, а беручи мішок собі на плечі.

 

— Коло фільварку накопала. Що було діяти ? Чень же з голоду не будемо мерти. Але говори, куди тебе носить? Адже казали, що тебе війт до арешту замкнув.

 

— Та замкнув, дводушник, щоб єму мову замкнуло. Набили мене в коршмі, ще й до арешту замкнули в додатку. Ну, та що міні йіх арешт! Я виважив одну дошку в підлозі і виліз. Але то байка. То пусте. А от що я тепер бачив — ой Господи, жінко! Що я тепер бачив !...

 

Він уже переліз був через перелаз. Згадавши про те, що він бачив перед хвилею, він увесь затремтів, скулив ся і притулив ся до жінки, мов перепуджена дитина. Голос єго перед хвилею мало що не крикливий, тепер знизив ся до ледви чутного шепту.

 

— Ну, що ти таке бачив? Чого трясеш ся?

 

— Ой жінко! Страшно подумати! Ходім до хати, я тут не можу...

 

— Та що таке? Говори бо!

 

— Ні, ні, ні! Ходім до хати. Знаєш, я був у дворі....

 

— Все тебе чогось до двора носить! Ей, чоловіче,чоловіче! Напитаєш ти собі знов якоісь біди в тім дворі!...

 

— Та ні, ти лишень послухай! Адже я таке бачив!... Господи, та ти би на місці вмерла, як би ти таке побачила. Ще доси дрож по мні проходить, коли про се погадаю. Ходім, ходім до хати! Живо, щоби нас тут хто не побачив!

 

І Цвях шугнув передом, а за ним поспішала єго жінка, раз у раз хрестячи ся та шепчучи молитву.

 

Хата Цвяхів стояла на кінці довгого і вузкого як кишка города, в котрім були всего чотири широкі грядки. Хата була старенька, під соломою, занедбана і давно не білена. Перед нею від гостинця стояли дві головаті та дупленаті верби, що служили заразом за стовпи, до котрих прикріплені були ворота. В хаті не світило ся. Діти спали. Цвях і Цвяшиха посідали на приспі.

 

— Ну, говори, що там таке ти бачив ? — запитала Марта.

 

Цвях нахилив ся до неі, обняв єі голову лівою рукою, прихилив до себе і почав щось швидко, задихаючись та путаючись, шептати.

 

— Ой Господи! Та не може бути! Ой мати божа! — скрикувала Марта час від часу слухаючи єго оповіданя. — Бій ся Бога, чоловіче! Се не може бути! Ти пяний! Тобі приснило ся!

 

— Щоб мене свята земля не носила, коли хоч о-тіцечко брешу! — кляв ся Цвях.

 

— І ти бачив усе ? На власні очи ?

 

— Кажу ж тобі, що бачив!

 

— Господи, Господи! Щож се таке? Що з того буде?

 

— Або я знаю !

 

Марта заломала руки глянувши на него.

 

— А я знаю ! Ой, знаю, чоловіче, що буде! Все на тебе звалять! Всему ти будеш винен! За все ти відповідатимеш!

 

— Що? Я? — скрикнув Цвях мов ужалений. — Ну, що ти говориш ? Як же се може бути, коли я нічого не винен ?

 

— А от побачиш! Згадаєш моє слово! Ой Господи ! Щож міні тоді робитоньки!

 

— Але жінко ! Чого ти журиш ся, коли се не може бути. Адже я бачив —  —

 

— Воліли б тобі очи повилазити, щоб ти й світа божого не бачив, от що ! — скрикнула жінка. — Волів ти каменем сидіти в тім арешті, де тебе посадили ! Та гов ! Тебе бачив хто, як ти тікав із арешту?

 

— Та хто мав мене бачити? Як би побачили, то гадаєш, що були б мене пустили?

 

— А ти міг би вернути там назад, так щоб також ніхто не побачив?

 

— Чому ні ? Можу.

 

— Ну то знаєш що ? Я тобі раджу, і прошу тебе, милим Богом тебе заклинаю : іди заразісінько там і влізь до арешту, лязь і спи аж до самого рана. А рано я прийду до тебе, принесу тобі йісти, то щоб я тебе застала ще сплячого, розумієш?

 

Цвях подумав хвильку, а далі зірвавши ся з місця сказав поспішно :

 

— Розумію! Добре ти міні радиш. Добраніч!

 

І не кажучи нічого більше він скулив ся в двоє і побіг огородом опять туди, відки перед хвилею прийшов. А жінка посидівши ще хвилю на приспі і прошептавши молитву пішла до хати і не передягаючись, в мокрій сорочці, лягла спати на дошках застелених клаптем соломи і грубою веретою. Та вона довго не могла заснути, обертала ся з боку на бік, раз у раз січучи зубами, важко зітхаючи та шепчучи молитви.

 

А стара чарівниця ніч бачила все те, чула все те, бачила й чула ще далеко більше. Не новина йій людські злочини, людські терпіня, людська трівога, та про те вона любить такі сцени, розсипає всі своі богаті чари, щоб додати таким сценам як найбільше дикоі поезіі, проймаючого жаху. Вона любить дразнити людей, підбуджувати йіх фантазію і заповнювати єі тисячними уроєними страхітями, більшими і страшнійшими від дійсноі дійсности Вона як добрий режісер дбає не тілько про зміст штуки, але також про декораціі і костюми. І поки о тут, в тім тихім, темнім куточку землі мовчазливі, перелякані, напів свідомі актори відграють страшну, кроваву драму і роблять усе що треба, щоби єі завязкою підготовити незвісну йім розвязку, чарівниця ніч тисячами таємних очей слідить за кождим йіх кроком, зазирає йім у очи, в руки, в пазуху, в саму глубину душі, шепче йім до уха таємничі шепти, незрозумілі а такі страшні, що йіх кров від них ледом стинає ся, воля чує ся немічною, вся душа мов тростина від вітру хилить ся за подувом таємного фаталізму. Пітьма довкола. Свічка меркоче мов догасаюче житє. Глубокі стогнаня проносять ся мов десь із під землі і потрясають не тілько душею людською, але здаєть ся й основами всеі природи. Горячково бігають актори кровавоі драми, нишпорять за чимось, носять щось, шепчуть щось, обдумують щось, міркують, радять ся, а все без звязку, без плану, мов у помішаню, мов під обухом. А коли зирнуть нараз по за себе, в той бік, де би йім зовсім не треба глядіти, то бачуть притулене до темного вікна бліде, перелякане, знайоме, огидне лице несподіваного, непожаданого свідка. Мертва хвиля мертвого перестраху. Тихі шепти. Ще один позирк — страшенного лиця нема при вікні. На двір! — Нема нікого, не чути нічого! Се був привид, була мара, був жарт, страшливий жарт староі чарівниці ночи.

 

— Гі, гі, гі! Гу-у-у ! — роздає ся нараз проразливий регіт тут же над йіх ухами. Йіх серця завмирають, кров збігає ся до серця, тіло холоне. Та по хвили груди підносять ся звільна, вертає притомність і застанова. Се сова, що має гніздо в дуплі староі липи. Се новий жарт староі чарівниці ночи.

 

— Патиком, патиком, патиком! Там тріс, там тріс! Туррр! Ці, ці, ці, ці, куіть!

 

Се соловейко щебече-примовляє на вишеньці, під самим вікном комнати, з котроі від часу до часу доходить до него глухе стогнанє та харчанє. Дрібна пташина не розуміє, що значать ті дикі тони, щебече-заливає ся, величає чудову літню ніч і меркотячі зорі і пахучі липи і дрімаючі рожеві та білі квіти і оті легенькі хмарки, що залетіли далеко-далеко на схід і там уже починають наливати ся ледво замітним зеленковато-пурпуровим відтінком, першим признаком не близького ще сходу сонця. Від сеі хвилі всі чари, ночи безсильні; сон найсильнійше притулює до своіх грудей землю і єі грішних та бідних дітей, наводить бодай хвилевий супокій на йіх душу, поки ранок розбудить йіх до нового житя, до нових турбот, до новоі праці і нового стражданя.

 

(Конець першоі части.)

 

 

Часть друга.

 

I.

 

Велично сходило сонце над торецькою рівниною. Була якась така тиша, така врочиста повага на земли і в повітрі, щось таке невидиме, невловима та чутке і могуче тремтіло в природі, мов німа трівога перед приходом грізного судді. Чуло ся щось мов глибоке, насилу здавлюване зітханє; трівога сірою мрякою повзла низом-низом, захапувала щораз більше простору, холодом віяла супроти пречистого, безхмарого неба, немов силкувалась і там здобути собі місце. А сонце звільна, велично і супокійно виринало в свойім маєстаті. Правда, перед ним розливалось пурпурове море, кроваве озеро; воно невдержимо котило ся зі сходу чим раз висше, залило пів неба і виявляло трівожній, безсильній, грішній землі почервоніле від гніву лице грізного местника. Та ось східній край того кровавого  сяйва почав наливати ся золотом, жевріти розпаленою плятиною, немов якесь величезне горнило. І нараз із сего горнила виринуло осліпляючо ярке, грізне, нестерпиме для людського ока соняшне лице. Швидко і мітко воно зирнуло на землю. Для него не було на ній тайни, воно знало єі наскрізь, від давна, — адже вона кість від кости і тіло від тіла єго; воно знало єі наскрізь ще від тоді, коли вона підхоплена безумним світовим вированєм, ще ледво згустівши з космічних газів, розжарена відірвала ся від єго величнього тіла і мов молоде, нерозумне ягнятко, брикаючи та вируючи покотила ся в темний і холодний простір, щоби якусь хвилину — кількасот міліонів літ — пожити на волі, віддільно від своєі могучоі матери, хоч і в тісній залежности від неі.

 

Від тоі хвилі минув спорий шмат часу; тодішня невинна, бриклива овечка вспіла вже значно охолоти та підтоптати ся, розвела собі чимало всякого „дробу“, що нишпорить по ній, чогось шукає, щось собі думає, до чогось квапить ся, бє ся та товче ся між собою, родить ся і гине мов рясні бульки на воді в дощову днину. Велично і маєстатично дивить ся сонце на сю дивовижу, котру воно ж і помогло виплодити. Воно любить єі, інтересуєсь нею як дитина забавкою і приглядаєсь тим день в день новим і вічно старим перемінам з таким зацікавленєм, як ми часом змінам дивоглядних фігур у калейдоскопі.

 

Але нині сонце вставало в недобрім гуморі. Воно чуло, що щось недобре скоілось на земли і скоро тілько раз зирнуло на землю, на торецький двір, у вікно офіцини, то в тій же хвили мало охоту відвернути ся, і з докором любячоі та строгоі матери буркнуло до дочки-землі:

 

— Ага ! Ти вже знов !

 

Земля мовчала понуро, силкуючись покрити своє лице холодною паморокою, але се йій не вдавало ся. Сонце, побачивши єі змаганє, наморщило промінясті брови і крикнуло:

 

— Гей, моі золоті проміні! Далі наперед! Січіть отсю мглу! Коліть єі! Прошибайте наскрізь! Не дайте йій своім серпанком заслонювати правду! Не дайте йій допомагати до захованя злого діла! Все виясняйте, все виводіть на світ божий! Нехай не дармо люде звуть мене праведним сонцем! Хочу бути праведним і не дати неправді з укритя панувати над світом!

 

І вже холодна мрака почала рвати ся, шматкувати ся на лиці землі, мов старий, пошарпаний серпанок. Глубоке зітханє встиду і болю підняло грудь землі, затремтіло в цілій природі, стрепенуло всякою живою душею. Потягло чимсь прикрим, душним, мов запах теплоі крови. На сонних налягли важкі змори, діти заплакали в колисках, а хто прокинув ся, той з трівогою озирав ся довкола, не знаючи що стало ся на світі, далі хрестив ся і шептав :

 

— Дух святий при нас і при хаті!

 

В торецькім дворі всі ще спали. Хоч починав ся робучий день, та тут ніхто не спішив ся ні до якоі роботи. Навіть пахтярь прокинувши ся на хвилину і підвівши голову, хоч бачив, що сонце сходить, в знесилі опустив опять голову на тверду, сіном напхану подушку і в одній хвили заснув, мов камінь у воді потонув. Пастух спав також мов забитий; не єго діло було самому будити ся; він знав і привик уже до того, що єго господарь пахтярь мусить уперед сам збудити ся і подоіти коров, а тоді певно і єго збудить, а для него кожда проспана хвилина була дорожшою золота. А дворакам нікуди було спішити ся, вони могли спати, доки йіх пані не закликала.

 

Та про те важка, душна атмосфера, що засіла над торецьким двором сего рана, швидко уділила ся й людям. Насамперед захопила звірів. Пес садівника, що спав коло буди, нараз зачав жалібно вити. Голос єго мов тупим, заржавілим ножем різав сонну, поранкову тишину, просверлював слух тих, що спали в дворі по ріжних закамарках і всюди будив якесь прочутє лиха. Садівник почувши те витє зірвав ся на рівні ноги і вихиливши голову з буди, закликав пса:

 

— Цу, цу, Босий ! На ту, на!

 

Пес сумно якось зирнув на свого хозяіна і знов піднявши морду до гори, обернений до офіцини, завив з цілого могучого горла, та так страшно, що садівника щось аж за серце стисло. Він підняв ся зі свого леговища і вийшов зовсім з буди.

 

— Цу, цу, Босий ! — промовляв він до пса. — А тобі що такого? Чого ти виєш ?

 

Розумний звір підбіг до свого господаря і почав лащити ся до него. Він замовк, але кілько разів поглянув на двірську офіцину, шерсть на єгo хребті починала йіжити ся і він видимо силував ся, щоб опять не розняти морди і не завити з цілоі переляканоі душі.

 

— Диво якесь! Що єму таке? — воркотів сам до себе садівник. — Чи не стало ся тут що небудь нечисте, борони Господи!

 

І він вийшовши на стежку почав роззирати ся по саду, та не бачучи нічого незвичайного і продрогши від раннього холоду та рясноі роси, закликав пса з собою і подав ся опять до своєі буди.

 

— Ну, ну, Босий! — мовив він до пса, гладячи єго по голові та стараючись успокоіти єго, — не бій ся нічого ! Лежи тихо, не полохай людей зі сну!

 

Босий глядів своіми вірними очима хозяінови в лице, немов старав ся порозуміти єго бесіду. А бачучи, що хозяін єго лізе під мішок, що служив єму за покривало, і лягає ще спати, він і собі ж найшовши вигідне місце в кутику на соломі, звинув ся в каблук і обкрутивши ся так зо два рази ляг положивши голову на задніх лабах і заснув.

 

Та спокій уже не вернув ся в двір. Правда, соловіі сьогодні не тьохкали до схід сонця, тілько воробці в листю дерев цвіркали та пищали мов на дощ. Та ось корови в стайні почали непокоітись; йіх здивувало те, що йіх хозяін так довго не приходить доіти йіх; вони знали, що ось тут за стінкою стайні лежить купа привялоі, вчора накошеноі конюшини, котру приготовлено для них до припусту ; запах єі долітав до них крізь проруб у стіні, вони витягали голови в той бік, а далі одна з них заричала звільна, протяжно, тужливо. Бачучи, що на сей голос ніхто не входить до стайні, вона заричала у-друге, а за нею підняли голос і другі. Поніс ся той голос по подвірю, розбудив у кухні Гапку а в крайнім покоіку пахтяря, котрий від разу зірвав ся на рівні ноги, зирнув на сонце, що власне почало золотити вікно єго цюпки і воркотячи щось з просоня приняв ся термосити пастуха, кричачи єму над вухом:

 

— Ну, вставай, лежню. Вставай ! Корови ричать, а ти вилежуєш ся!

 

І Гапка в кухні пробудила ся від сего рику. Вона протерла очи, шепнула „Jezus, Marja“, а підвівши голову і бачучи, що вже „день як бик“, проворкотіла:

 

— А щоб вас витерло, лежибоки прокляті! Бідна худібка ричить на припоні, а вони вилежують ся якоісь сотони! І де той непочесний пахтяр, щоб єму світа божого не видіти!

 

І знявши ся з постелі вона налила собі води в миску, почала мити ся, а опісля чешучись завела на ввесь голос:

 

            Usłyszałam śliczny głos,

            Jak Marya woła nas :

            Pójdźcie do mnie, moje dzieci,

            Wzywam was, ach, wzywam was!

 

І в стайни почало ся житє На підрі над стайнею на купі соломи прокинув ся Гадина. Відки він тут узяв ся, заснувши вчора в комірці обік кухні? Се діло лишилось невиясненим, хоча до виясненя загадки могло причинитись те, що не далеко від Гадини, вся зарита в соломі лежала Параска, котра сеі ночи не спала коло пані. До тайн минувшоі ночи належало й те, як вони найшлись обоє і яким способом дістались на підрю. Прокинувшись від рику корови Гадина протер очи, сів і хвильку пригадував, де він і що з ним діє ся. Крізь діри в дасі зазирало до него денне світло; воно швидко протверезило Гадину і вияснило єму єго положенє. Він схопив ся на ноги, оглянув ся довкола, а зуздрівши одну ногу Парасчину, що висунула ся з соломи, скочив до Параски, розгріб солому і термосячи єі за плече скрикнув з переляком у голосі:

 

— Параско ! Щоб тобі добра не було ! Параско! Вже сонце зійшло ! Всі в дворі побудили ся, а ми спимо! Вставай зараз і біжи до пані, а то догадає ся. Тоді пропали ми! Ну, живо, спіши! Я біжу наперед, щоби нас хто не побачив разом!

 

І не чекаючи на відповідь розіспаноі Параски він зіскочив з підрі на солому що лежала на тоці, а відси вихилив голову на подвірє, озираючи ся, чи хто єго не бачить. Переконавши ся, що на подвірю пусто, він схилений як кіт прошмигнув у напротивні двері і незамічений ніким пробіг у свою комірку, де немов нічого й не бувало почав збирати ся, свистати і співати, очевидно стараючись, щоб єго почула Гапка в кухні. По хвили він і сам увішов до кухні і почав мити ся. Гапка вже вичесала ся і заходила ся розпалювати під кухнею.

 

— Ти також, дармойіде, не маєш що робити та висипляєш ся до полудня, га! — буркнула вона до Гадини.

 

— Ну, вже й до полудня! Не бій ся, ще пороблю тоту роботу, що маю завдану, а як буде треба, то ще найду час і на те, щоб тобі крижі висмарувати, як тебе почнуть кольки колоти.

 

— А кололо б тебе, щоб тобі всі дохторі ради дати не могли, ти песя віро якась, а! — люто скрикнула Гапка. — Ну, чи бачите люде добрі, — кричала вона обертаючи ся до дверей, в котрі ніякі добрі люде й не думали входити, — отся блощиця ось як до мене говорить. Та я тобі всі кости поломаю, ти басурмане! Я тобі окропом очи випарю !

 

— Ну, ну, вже й розтеркотала ся, — лагіднійше промовив Гадина, обтерши ся рушником і розчісуючи своє патлате волосє, в котрім ще стирчали стебла соломи. — Я-ж тобі нічого злого не сказав! А сказавши правду, яке у тебе право наганяти мене до роботи ? Чи ти мій наставник який, чи окоман? Ясна пані сама тебе о то не просить.

 

— Але мене серце болить, як бачу таких дармойідів. Я собі тут коло кухні руки па́золю, щоби вам наварити жерти, а ви хоч би що небудь робили! Чи встиду не маєте, чи Бога ані крихти не боітесь — бігме не знаю. Але не бій ся, все те буде вам пораховано! О, дубельт вам се порахуєть ся, кожда кришка, котру ви за дармо зіжрете!

 

— Ну, ну, почала вже! От дай кавалок хліба, то побачиш, як я зараз цупко робитиму. Ти думаєш, що я вже такий лежаний хліб! А я, небого Гапко, як захочу, то й двох закасую. Правда, на чужім робити, чорт знає кому і по що, міні не хоче ся. Тай кому б се хотіло ся. Але нехай но я на своє стану!...

 

— Ого-го ! Там то ти лису гору перевернеш. Вже я бачила таких робітників. На язик крепкі були і також так розмахувались, що коби йім на своє. А стали на свойім, то ой-ой-ой, як тонко почали співати. Так любо курей пасти гонили, що аж ну!

 

— О, я не такий, Гапко! Бігме не такий. У мене курка буде мати в хаті що йісти. Ади, вчора ясна пані казала міні он ту траву під поповим вікном викосити. Досить я ще доси натще, але щоб тобі показати, що я потрафлю й натще своє діло зробити, то я як стій беру за косу, і побачиш, що поки ще тут бульбу звариш, я своє діло зроблю.

 

— Таке то й діло велике! Але я певна, що й того ти не зробиш ! Щось би велике в лісі здохло, як би ти се зробив.

 

— Ану побачиш ! — скрикнув Гадина і вибіг із кухні.

 

Пані Олімпія спала як убита. Перший раз від довгого часу сеі ночи спала твердо, спокійно. Перший раз не мучили єі ніякі змори, не почувала страху, не прокидала ся, не кричала крізь сон. Лежала горілиць, розкидавши руки, віддихала глибоко і рівно на пів розкритим ротом, при чім губи єі від часу до часу легко порушувались, немов шептали якісь таємні, ні для кого нечутні слова. В позамиканій спальні було горячо аж душно, але ся духота не будила єі. Вона не прокинулась ані тоді коли пес завив, ані коли корова заричала, але коли спів Гапки лунав по подвірю, ані коли Гадина клепав і набивав косу, ані коли пахтяр по під єі вікна туркотів візком, йідучи з молоком до Львова, ані коли пастух зараз за ним гнав корови на пашу, гейкаючи та лускаючи з батога. Давнійше спів соловія будив єі зо сну, скрип фіртки, лускіт батога або який небудь інший далекий гомін або близький шелест ; нині все те немов не доторкалось до неі, не порушувало єі нервів. Вона спала смачно, твердо, спокійно, мов дитина по купели, мов чоловік, що по довшій, важкій слабости прийшов до здоровля і у-перве заснув покріпляючим, здоровім сном.

 

Та ось залопотіло щось у сінях перед дверима спальні : хтось входячи поспішно в сутінку спіткнув ся о масницю, котрою підперті були двері і копнувши єі ногою попхнув так, що вона з лускотом покотила ся на бік. Пані Олімпія і від сего гуркоту не збудила ся. Ось чиясь рука несміло, звільна почала відхиляти двері спальні; заскрипіли двері на заржавілих завісах — пані Олімпія ані не ворухне ся, спить собі преспокійно. Ось увішла до спальні Параска — смертельно бліда, перелякана, вся тремтить, важко дихає; видно, страшне щось висить на єі поблідлих, широко розхилених устах. Підходить до пані, бере єі за руку — пані Олімпія спить, не прокидаєть ся. Параска підносить панину руку і знов опускає єі, не відважуєсь торгнути; підносить ще раз і ще раз опускає — пані Олімпія не чує сего, лежить мов нежива та дихає рівно і спокійно, в тихім, глубокім, здоровім сні.

 

— Прошу ясноі пані ! Прошу ясноі пані! — задихаючись шепче Параска нахилена над панею Олімпією, та тілько тоді, коли добре торгнула єі за руку, пані розкрила очи і здивованим, сонним поглядом зирнула на неі, не рушаючи ся з місця.

 

— Се ти, Параско ? — промовила пані звільна. — Що то, вже рано? Але то я чудесно спала!

 

— Прошу ясноі пані! Прошу вставати! Там таке....

 

— А що там таке ? Чи що стало ся ?

 

— Ой, прошу ясноі пані! Нещастє! Страшне нещастє !

 

— Нещастє? — все ще спокійно, мов не вірячи або не розуміючи сего слова мовила пані. — Що за нещастє ?

 

— Ой! Страшне нещастє! Єгомостя вбито!

 

— Єгомостя ? Котрого єгомостя ?

 

— Таже нашого, старого.

 

— Що, о. Нестора? — скрикнула пані, немов аж тепер зрозуміла, о що ходить, і сплеснувши в долоні сіла на ліжку, — Бій ся Бога, Параско, що ти говориш ? То не може бути !

 

— Правду говорю, прошу ясноі пані! Прошу піти подивити ся! Я зирнула лиш з далека, то мало не вмерла зо страху. Такий страшний лежить, весь у крови !

 

— Господи! Що за нещастє! Що за нещастє! — шептала пані і почала вся тремтіти мов у лихорадці. — Що се може значити ? Адже се страшенна річ! Адже се до віри не подібне!

 

Отак розмовляючи, тремтячи та зітхаючи, вона встала, вмила ся і впорядкувавши прихапцем волосє та убравши ся по буденному при помочи Параски, вона вийшла зі спальні і ледве переводячи ноги поспішала до офіцини.

 

II.

 

Сінешні двері тоі офіцини, де було помешканє о. Нестора, були широко отворені. Крізь двері видно було людей, що стояли в присінку: се були : Гапка, садівник і Гадина. Сей остатній, вибравши ся косити траву під вікном о. Нестора, побачив, що не тілько сінешні двері офіцини були не замкнені, але й другі двері, що вели до покойів о. Нестора, були на розстіж отворені, а зазирнувши до середини побачив, яке нещастє стало ся з о. Нестором і наробив крику.

 

Пані Олімпія хитким, непевним кроком наблизила ся до групи, що стояла в дверех помешканя о. Нестора і не сміла війти до середини. Люде розступили ся мовчки перед нею. Всі були бліді і перелякані.

 

— Та що тут стало ся ? — зломаним голосом запитала пані Олімпія.

 

— Нещастє! — відповів садівник, — єгомость убиті. Адіть, онде лежать.

 

І він показав у півтемну просторінь. Від сінешних дверей видно було все в передпокою; двері з передпокою до покою також були отверті, а на серед покою, близь ліжка видно було недвижну, темну масу. Тілько привикнувши до сутінка, що панував у покою (вікна в покою і в передпокою були позаслонювані) можно було розпізнати стать чоловіка, що лежав горілиць, розкиданий на земли, обернений головою до порога, в калюжи крови.

 

— Господи! — скрикнула пані зирнувши до середини і перехрестила ся. — Відверни і заступи від такого!

 

Всі мовчали, а пані Олімпія чула, що всіх очи з якоюсь бездушною цікавістю, з якимись глухими підозрінями та докорами звернені були на неі. Під перехрестним огнем тих німих поглядів вона почула себе дуже ніяково, та в глубині єі душі кричало щось:

 

— Не дай ся! Покажись сильною, спокійною! Не дай ся!

 

— Треба зараз післати по жандармів, — буркнув понуро садівник. — Тут очевидна річ, що якийсь кримінал став ся.

 

Сі слова були для пані Олімпіі мов перший вистріл, що розпочинає битву, мов острога для коня. В єі очах блиснула енергія. Неспокій пропав, вона випрямилась.

 

— Очевидна річ, кажете ? А ви були в середині, в покою ?

 

— Та ні, ніхто не був, — відповіла Гапка. — Страшно, а може й не належить ся — або я знаю.

 

— Хоч по війта треба послати, — доповів єі думку садівник, — Самим ніяк не слід приступати до вбитого.

 

— Та хто ще знає, може він і не вбитий? — промовила пані. Всі видивили ся на неі. Таке припущенє нікому з них і в голову не прийшло від першоі хвилі, коли побачили о. Нестора на підлозі простертого в кровяній калюжі. І тепер ніхто з них не вірив сему, та про те всі ахнули з несподіванки. Пані не давала йім часу отямити ся.

 

— Ходіть лишень! Погляньмо близше! Адже чоловік! Хто знає, чи є по що кликати війта і жандармів. А коли треба буде, то звісно, покличемо.

 

Сі остатні слова, висказані спокійно і рішучо, троха направили неприємне вражінє, яке з початку зробили слова пані Олімпіі на всіх присутних. Звільна, осторожно, ненастанно озираючись довкола всі пішли на перед. В передпокою не добачили нічого підозреного. До покою війшла перша пані Олімпія, та вона, як здавалось садівникови, уникала якось дивити ся на о. Нестора, а тілько обійшовши єго з далека почала пильно роздивляти ся по покою.

 

— Тут все в порядку, — промовила вона. — Не видно, щоб які небудь злодіі —  —

 

Та тут перервав єі слова голосний окрик Гапки.

 

— Прошу ясноі пані! Єгомость живі! Єгомость ще дихають!

 

— Господи! — скрикнула пані, та таким якимось голосом відмінним від дотеперішнього, не то радісним, не то смертельно переляканим, що всім мов ножем у груди кольнуло.

 

Гапка тимчасом припала до о. Нестора. Приклякнувши на коліна вона піднесла єго голову з землі. Лице о. Нестора було страшенно бліде, чоло і волосє все в крови, сорочка на груди також кровава. Він дихав, але очи єго були замкнені, немов у глубокім сні. Впрочім був роздягнений, тілько в сорочці і штанах; ліжко було зімняте, але на ньому не видно було слідів крови; видно, що катастрофа стряслась над ним в ночи, коли він уже спав, але не в ліжку.

 

— Води, Параско! Води подай! — крикнула Гапка, котра славилась в селі тим, що вміла „давати раду“ в припадках наглоі і тяжкоі слабости.

 

— А я би радив зараз післати по війта і шандарів, — мовив садівник, роззираючись по покою і передпокою. — Он те вікно в передпокою отворене, туди міг війти лихий чоловік, пек би єму було!

 

— Але ж хорого чоловіка треба рятувати! — скрикнула Гапка і при помочи Параски почала обмивати голову о. Нестора і тверезити єго.

 

Пані тимчасом стояла мов остовпіла, не сміючи зирнути на те, що єі служниці робили з о. Нестором. Тілько слова садівника опять укололи єі мов шило.

 

— Ану, переконайте ся, чи справді вікно відчинене! — промовила Вона видимо силуючись бути спокійною.

 

Садівник приступив до вікна, відсунув стору і попхнув вікно, щоб єго отворити. Показалось, що вікно не вітворяє ся. Долішнього скобля бракувало, але верхній був засунений і держав.

 

— Бачите, що вікно замкнене, — промовила сумовито, але з певним тріумфом у голосі пані Олімпія.

 

В тій хвили о. Нестор відкрив очи, а з єго груди роздало ся глубоке, протяжне, болюще стогнанє.

 

— Оооо ! Оооо !

 

— Живий! Живий ! — опять мов перелякана скрикнула пані Олімпія. Вона попробувала глянути на него, але зараз же відвернула ся, мов від виду гадюки.

 

— Ох, не можу бачити крови! Не можу бачити ран! — скрикнула вона.

 

— Най ясна пані будуть спокійні, — мовила Гапка, котра тимчасом промила чоло і лисину о. Нестора. — Тут ран великих нема, тілько отсей один синяк, із котрого потекла кров. Від того єгомость чень не згинуть.

 

— А на груди відки кров? — запитав Гадина. — Ади, сорочка вся кровава.

 

Гапка розіпяла сорочку на о. Несторі, але рани на груди не було ніякоі. Кров на сорочці походила очевидно з тоі самоі рани на голові.

 

Гапчині слова справді вспокоіли паню Олімпію. Коли рану промито, пані остаточно здужала пересилувати себе і поглянути з близька на о. Нестора. Тепер він зовсім не був такий страшний, як перед хвилею. Блідий мов труп, непритомний ще, він про те дихав правильно, стогнав міцно, зовсім не харчав як конаючий. Рана на горішній части чола, троха з лівого боку, була велика майже як долоня, вся синя, аж чорна, напухла, і тілько з одного боку, на протягу якого півтора цаля, шкура трісла і з розсілини плила ще й доси кров. Гапка заходилась власне при помочи мокрого рушника і губки спиняти кров. Приглянувшись уважно рані пані Олімпія спокійно і рішучо промовила:

 

— От іще люде! Якого страху міні завдали! Розбійники! Убитий! Бог знає що видумали! А то простісінька річ : о. Нестор у ночи впав з ліжка тай о щось тверде вдарив ся головою. Се з ним уже пару разів трапляло ся, тілько що доси ніколи так не розкалічив ся. Ну, та се ще не є нічого страшного. Кілька день полежить тай буде здоров. А ви вже зараз і війта і шандарів! Тьфу! Доктора — хіба що доктора треба буде спровадити, тай то не конче. Рана зовсім не є небезпечна. Потовк ся троха, закровавив ся, але то нічого.

 

— Але прошу ясноі пані поглянути, кілько тут крови з него зійшло. І молодого б се ослабило, а то-ж старий чоловік. Доктора конче потрібно, — промовив садівник, котрого рішучі слова пані Олімпіі почали було вспокоювати, а котрому про те власне чутє шептало, що тут щось та не так.

 

— Прошу ясноі пані, єгомость доси ніколи в ночи не падали з ліжка. Вони сплять спокійно. Тай о що би тут таке могли вдарити ся? — неосторожно вмішав ся Гадина.

 

— І що ти тут мішаєш ся? — офуркнула ся пані Олімпія. — Чого тебе тут потрібно ? Волиш іти до своєі роботи, ніж тут очи витріщати та дурниці говорити !

 

— Та я так лишень... я нічого — пробулькотів Гадина, змішаний не стілько словами, скілько громовим поглядом, який кинула на него пані Олімпія і котрий він добре знав. Для того не гаючись довше і заспокоівши свою цікавість він вийшов з покою, взяв косу, що стояла оперта о стіну з надвору і обійшовши фірткою через сад до огородця перед вікном офіцини, приняв ся завзято викошувати високий бурян, що заповнював той огородець зеленю, цвітами та запахом свіжоі ростинности.

 

В покою тимчасом служниці порались коло о. Нестора. Пані Олімпія раз підхопивши думку про те, що о. Нестор чи то в неспокійнім сні, чи в якій небудь слабости кидаючись на ліжку випав з ліжка в низ головою і вдарив ся о щось тверде, хоч би о деревяну ніжку ліжка або о хлопця до ззуваня чобіт, держалась тоі думки твердо, повторяла єі на ріжні лади, немов би старала ся вмовити в себе і в усіх окружаючих певність і віру, що іменно так а не інакше воно стало ся а інакше й бути не могло. А скоро так було, пригода тратила всякий сензаційний, крімінальний характер, ставалась звичайним нещасливим випадком, в котрому ніхто не винен, з котрим нема що й носити ся. Сей погляд силою мимовільноі суггестіі швидко уділив ся не тілько Гапці й Парасці, але навіть недовірливому садівникови, котрий якийсь час іще щось воркотів, пильно придивляв ся то до кантів ніжки, то до „хлопця“, о котрий о. Нестор звичайно ззував із себе чоботи без ніякоі чужоі помочи, і остаточно на пів перекопаний здвигнув плечима і похитав головою.

 

— Га, та може воно й так було. Або я можу знати. Коли ясна пані кажуть, що се вже не перший раз він так спадає з ліжка —  —

 

— А вже ж, а вже ж! Я се найліпше знаю, бо звичайно рано заходжу до него. Він сам міні нераз се говорив ! — поспішно мовила пані.

 

— Та то так ! О випадок не тяжко, а ще такому старому чоловікови. А в покою, кажуть ясна пані, нічого не бракує? Не видно, щоби ту хто що господарював?

 

— Адже самі бачите, що все в порядку. Шафи позамикані, комода заперта. Як би злодіі були, то певно би не таку замішанину лишили. Шукали би грошей, ну, а знаєте, як чужі люде грошей шукають, а ще в ночи, то не дуже о те дбають, щоби все в порядку лишити.

 

— Та то правда, — мовив садівник, чим раз сильнійше переконуючись о правді слів пані Олімпіі. — Тілько ось що, прошу ясноі пані. Як ми сюди прийшли, то двері були поотворювані.

 

— Як то поотворювані? — здивувалась пані Олімпія.

 

— Гадина сказав, — вмішала ся в розмову Параска, — що забираючись косити траву в городци посмотрив отсі сінешні двері. Так якось припадком посмотрив — двері не замкнені. Отворив йіх, заглянув до сіней, а двері до передпокою і до покою єгомостя обоє на ростіж повідчинювані. Від разу — каже — мене переполох обгорнув, бо о. Нестор звичайно дуже старанно на ніч замикав ся.

 

— Ну, ну, ну! Замикав ся! Се вже він бреше! Часом замикав ся, то правда. Але часом — звичайно, старий, слабовитий, непамятливий, тай забуде замкнути. Чи раз я сама заставала рано двері єго передпокою не замкнені, хоч він іще спав!

 

— Я також пару разів заставала двері не замкнені! — потвердила Гапка, все ще пораючись коло о. Нестора, котрий помимо всяких старань не приходив до себе, а тілько стогнав і важко дихав.

 

— Ну, дівчата, — мовила пані Олімпія, — треба конче щось робити з ним ! Гей, дядьку! Поможіть нам підняти єго та покласти на ліжко! Не можна ж хорого так лишити на підлозі.

 

— А я думаю, прошу ясноі пані, чи не добре би було змити єму груди і плечі зимною водою, — може би так борше прийшов до себе ? — мовила Гапка.

 

— Добре, добре! Ну-ко, піддержіть єго! знимайте з него оту сорочку! Так! Ось вода!

 

І всі четверо, не виключаючи й пані Олімпіі, почали мити і натирати о. Нестора. Свіжа, холодна вода справді підбадьорила хорого.

 

Він підвів голову, в очах заблищав огоньок свідомости. Стогнаня зробили ся живійші, голоснійші, та з поміж них почали проривати ся невиразні, уривані слова.

 

— Ой! Бо-о-лить! Ой — як же тя-жень-ко ! Голова! Де мо-о-я голова? Хто мі-і-і-ні голо-о-ву взяв? Оооо!

 

— Маячить ! Нещасний! Видно в голові біль тяжкий чує! Ану, Параско ! Живо ліжко постели! Перенесемо єго на ліжко!

 

— А сорочку чи сю саму на него надінемо? — питала Гапка.

 

— Е, ні! Я зараз вийму чисту з комоди! Хіба ж можна хорого в такій закровавленій сорочці класти ? Доктор прийіде, люде поприходять — деж се можна, щоби панотець так лежали.

 

І вона не гаючись виняла з комоди білу сорочку і наділа єі на о. Нестора, котрого опісля три женщини при помочи садівника поклали на ліжко. Пані Олімпія сама поправила єму подушку, підложила яська так, щоб хорому було як найвигіднійше.

 

— Я би радив до голови оковити прикладати, — мовив садівник. — Се на такі рани дуже помагає.

 

— Не бійте ся, ми се і без вас знаємо, — відповіла Гапка, котра почала знов порати ся коло пораненоі голови о Нестора, перемиваючи закровавлений рушник та губку. О. Нестор при найлекшім дотику до єго голови стогнав страшенно, судорожно хапав ся пальцями за подушку, за груди, за що міг, і тратив притомність. Очевидно біль був страшенний. Та коли Гапка поперемивала все, а пані Олімпія зі свого покою принесла в фляшочці оковиту, котрою намочено губку і приложено до рани, він швидко вспокоів ся і здавалось, що заснув.

 

— Не треба єму надто докучати. Вступім ся від него, лишім єго в спокою. Як трошечка проспить ся, то сон покріпить єго, — говорила спокійно, лагідно пані Олімпія, мов мати дбаюча о спокій хороі дитини. Перший садівник послухав єі слів і вклонивши ся йій пішов до свого діла.

 

— А ти Параско візьми собі води і вимий тут підлогу, — промовила пані з тим самим спокоєм — Адже ж не випадає, щоб отака калюжа крови тут лишала ся. Вимий добре і піском посип. Нині літо, швидко висхне, а хорому се не пошкодить.

 

— Слухаю ясноі пані! — промовила Параска і вхопивши коновку побігла за водою.

 

Розпорядившись отак пані аж лекше відітхнула.

 

— Ой Господи! — мовила вона обертаючись до Гапки — Та й перелякали ж мене! Я вже думала, чи справді тут яке забійство не стало ся! Вся помертвіла ! Бо подумати лишень, як би не дай Боже справді щось таке стало ся на мойім обійстю та ще з єгомостем! Господи! Та ж я не пережила би того встиду, того поговору людського ! Та Богу дякувати, що сим разом відвернув від мене се нещастє! А як думаєш, Гапко, він дійде швидко до притомности? — перервала нараз своі сердечні виливи і приступаючи близько до Гапки, з якимсь острахом вдивляла ся в бліде, старече, на пів трупяче лице о. Нестора.

 

— Не знаю, прошу ясноі пані, — мовила Гапка, також видивляючись в о. Нестора. — Щось міні та єго рана не подобає ся. Вона мабуть тяжша, ніж міні з разу здавало ся.

 

— Тяжша? Як то тяжша?

 

— Боюсь, що то не тілько шкура прорвала ся, але під нею й кість проломана.

 

— Що ти говориш, Гапко ! Деж то може бути?

 

— Не знаю напевно. Але коли я доторкнула ся зраненого місця, то здавало ся, що кість подає ся під пальцем.

 

— Але ж Гапко! Як би кість була проломана — адже там під нею мозок — то він би вже не жив!

 

— Ні, прошу пані! Буде живий. Се ще не конче, щоб від разу вмер. Але міні таки здає ся, що мозок у него нарушений. Бо від чого ж би він так довго лежав непритомний? А коли мозок нарушений, то вже Бог знає, чи й прийде він до себе.

 

— Ну, Гапко! Не загадуй про таке ! — промовила пані немов з докором, але з таким якимось відтінком бодрости в голосі, що бистрійший від Гапки слухач був би підмітив якусь таємну радість при таким ореченю.

 

Власне прийшла Параска з водою і пані зараз змінила тему розмови.

 

— Ну, Гапко, ходімо лагодити деяке сніданє. А ти Параско будь тут, а як би хорий прокинув ся, то покличеш або мене або Гапку.

 

— Тут конче треба, щоби хтось раз у раз при хорім сидів. І то хтось тямущий, — мовила Гапка.

 

— Ну, таж маємо —  — Господи! А я загуталась тай про головне й забула! А ще сюди йдучи думала про него. Гапко! Що се значить ся, що Деменюка нема? Де Деменюк?

 

— Не знаю, прошу пані! Я від учора вечера єго не бачила.

 

— Як то, і не ночував дома ?

 

— Не знаю, я єго не бачила ані в ночи ані нині рано.

 

Отак розмовляючи вони обі вийшли з офіцини на подвірє. Пані Олімпія зирнула у городець перед вікном, де Гадина вже докошував бурян.

 

— Слухай, Гадино, — обізвалась пані, — ти не бачив де Деменюка? Коло єгомосця треба би комусь раз у раз сидіти. Я не все маю час, Параска ще менше, а Деменюк був би до сего найліпший.

 

— Я бачив Деменюка, але не нині, а ще вчора в ночи, — мовив Гадина.

 

— В ночи ? О якім часі ?

 

— Не знаю. Вже було темно. Ага, та саме перед тим, як ясна пані мене здибали на подвірю.

 

— Деж ти єго бачив ?

 

— А тут.

 

— Де тут?

 

— В помешканю єгомостя. Єгомость розмовляли з ним досить довго, а потім він пішов геть. Казав, що йде до коваля Гердера.

 

— Як жеж ти се бачив ? Як чув ?

 

— Я ходив по саду — садівник мене просив обійти, чи хто де не закрав ся —  — Дивлю ся з тамтого боку, в вікні у о. Нестора світло. Я підійшов під вікно і бачив —  —

 

— Щож ти бачив ? що ? — поспішно питала пані. По за єі плечима пішов мороз, по лиці розлила ся смертельна блідість, на чоло почав виступати холодний піт. Гадина не бачив сего. Він стояв з косою в руці і похилив лице в низ, бачучи по невчасі, що непотрібно вирвав ся з сим оповіданєм, котре може наробити єму біди.

 

— Ну, говори, говори, що ти бачив? — налягала пані.

 

— Та нічого особливого ! — відбріхував ся Гадина. — Те, що кажу, те й бачив. Застукав хтось до дверей, о. Нестор запитав: Хто там ? Відповідає : Я, Деменюк. О. Нестор вітворив. Увішов Деменюк, оба почали розмовляти —  —

 

— О чім?

 

— Або я знаю, о чім ? Я не міг чути. Те тілько я чув, що Деменюк сказав: Іду до Гердера.

 

— І вийшов?

 

— Та вийшов.

 

— Ти бачив, як вийшов ?

 

— Бачити не бачив, але чув, як о. Нестор замкнув за ним двері.

 

— Замкнув?

 

— Замкнув.

 

— На замок ?

 

— Здаєть ся, на замок. Я чув, як ключ ценькнув у замку.

 

— Ну, а потому що було ?

 

— Я не знаю. Я пішов геть, пішов спати.

 

— А де ти спав ?

 

— Та ось тут, у свойій комірці.

 

Пані Олімпія перевела сей перший протокол з Гадиною в чотири очи, сперта руками на плоті городця; за плотом віддалений о кілька кроків стояв Гадина з косою в руках. Гапка зараз із помешканя о. Нестора пішла до кухні, а Параска мила підлогу в покою о. Нестора. Пані і Гадина говорили швидко, притишеним голосом, хоч довкола не було нікого, хто б йіх міг підслухати, бо садівник зі своім псом власне обходив сад і находив ся досить далеко від них.

 

— Ну, — мовила пані, троха вспокоєна словами Гадини, — надіюсь, що Деменюк швидко прийде ! Докошуй сей бурян і знеси єго до стайні, а потому прийдеш до мене до покою, то я тобі скажу, що маєш далі робити.

 

І вона пішла півперек подвіря до свого помешканя. Але тут немов щось спинило єі на порозі. Якийсь несупокій затрепав ся в єі душі. В грудях зробило ся так тісно, що йій формально було ся страшно війти між чотири стіни свого непривітного помешканя. І вона пішла далі, до руін старого двора, вигоном до улиці, а в єі голові вертіла ся все одна думка:

 

— Бестія сей Гадина! Він щось знає, та не хоче сказати! Він щось бачив, щось чув більше ніж говорить! Ну, та вже я видобуду се від него ! Він міні мусить усе виспівати! Тілько помалу, зручно, осторожно, не перехапуючись! Господи! Як жеж ся півгодини мене змучила! Та се ще нічого. Що то далі буде ?

 

В тій хвили очи єі, склонені в низ, мимохіть якось піднялись у гору, визирнули на улицю. І в тій же хвили ноги під нею задилькотіли, в груди сперло дух, немов би й серце перестало бити ся; холодний піт виступив по всьому тілі. Пані помертвіла, стала на місці мов вкопана, а в очах єі потемніло. Найстрашнійший привид не був би так перелякав єі, як те, що вона тепер побачила, хоч се була дуже проста, звичайна, натуральна річ. Вулицею долі селом ішов жандарм, звичайний патролюючий жандарм, в чаку з когутячим пірєм, в мундурі і з карабіном Побачивши паню дідичку він салютував йій, та на диво — і се власне зробило на пані таке могуче вражінє — не минав двора, а скрутив з дороги і почав іти прямо до пані Олімпіі.

 

III.

 

Жандарм був знайомий пані Олімпіі з видженя. Доси вона чула себе так далекою по свойому соціальному положеню від людей того рода, що хоч нераз бачила в селі постенфірера Шеремету, хоч він кілька разів бував навіть у неі в дворі задля ріжних справ, вона дуже мало звертала на него уваги. Жандарм та жандарм, — а що він за чоловік, добрий чи злий, спосібний чи не спосібний і до чого власне спосібний а до чого ні — сим вона й не думала інтересувати ся. Тож не диво, що тепер, коли Шеремета почав наближати ся до неі і коли вона інстінктово почула в душі, що з сим чоловіком прийдесь йій видержати першу і може рішучу боротьбу, вона видивилась на него так, немов би перший раз в житю єго бачила, сконцентрувала в очах усю силу свого духа, всю свою проникливість і догадливість, вироблену вихованєм, досвідом, знанєм висшого світа і освітою, щоби відгадати, проникнути душу, думки і намір сего плебея одягненого в мундур, від котрого чути було запах препарованого спірту, котрим були чищені гудзики єго мундура.

 

Постенфірер Шеремета був високий, статний мужчина, з чорними довгими вусами, довгим простим носом, чорними блискучими очима, з широкими румянцями на здоровім лиці осмаленім сонцем. Постать єго так і дихала здоровлєм, силою і енергією, а в очах світив ся простий розум, виострений службою. Тілько тепер у перве пані Олімпія запримітила, що сей жандарм був дуже вродливий мужчина і що будь на нім замісць жандармського мундура — батистова сорочка і тонке дороге вбраня, будь він не жандарм а який небудь вельможний граф або барон, він робив би „фурор“, за ним пропадали б дами, він був би „звіздою“, „львом“ товариства. Ся увага якось так мимовільно, Бог зна відки мигнула в голові пані Олімпіі, мабуть з привички до таких „естетичних“ оцінок кождого, хто перший раз звертав на себе єі увагу. Та тепер йій було не до естетики, і для того зараз в слідуючій хвили вона почала пильнійше слідити єго лице, щоби змірити, зміркувати обсяг єго інтелігенціі, котра в даній хвили могла стати ся найстрашнійшим єі ворогом в разі як би оказала ся за великою, а найліпшим єі союзником в разі, як би була малою і слабосилою. А поперед усего йій важно було доміркувати ся, чого се він повертає до двора? Чи він знає, що тут стало ся? Від кого і яким способом міг о тім дізнати ся? Якоі тактики держатись йій супроти него ? Вулиця перед двором була широка, а вигін, що вів попри згарища старого двора на подвірє, був також доволі довгий, так що поки жандарм, ступаючи без поспіху мірними, широкими кроками, наблизив ся до пані, вона мала час прийти троха до себе після наглого перестраху першоі хвилі. Вона стала при самім кінці вигона, тут де він доходив до подвіря, так що жандарм розмовляючи тут з нею, міг бачити подвірє, але не бачив докладно тоі офіцини, де стало ся „нещастє“ і загалом не міг зміркувати, що діяло ся в глубині подвіря. Пані Олімпія зовсім логічно міркувала, що коли жандарм знає вже, що тут стало ся, то піде прямо на місце, а коли не знає, то лучше буде не підпускати єго близько, щоб без потреби ні о чім не дізнав ся. Інстінкт самоохорони говорив йій, що за всяку ціну треба старати ся виграти час, протягти відкритє і розголошенє „нещастя“, що стало ся в єі дворі.

 

Наблизивши ся жандарм ще раз салютував перед панею і зупинив ся в такім віддаленю, якого вимагало ушанованє для пані графині.

 

— Дуже перепрашаю ясновельможну паню, — мовив він плавно, рівно, кладучи ліву руку на шийку від кольби свого карабіна, — що смію так вчасною порою трівожити. Я вчинив се тілько для того, що побачив ясневельможну паню на подвірю.

 

— Значить, не знає ще нічого! В якійсь іншій справі приходить! — подумала пані Олімпія, набираючи новоі відваги. До жандарма вона не мовила нічого, а тілько з виразом на пів строгим, на пів чемно-питаючим дивилась єму в лице.

 

— Тут учора у ясневельможноі пані і у молодого пана дідича на фільварку були гості зі Львова — мовив жандарм.

 

— Так, були.

 

— А не могли б міні ясневельможна пані сказати, чи вони всі вже відйіхали, чи може дехто лишив ся ?

 

— Не знаю на певно. У мене нема нікого, а у Адася на фольварку може хто й є. Чи пану потрібно чого від них?

 

— Ні, ні! — поспішно промовив жандарм.

 

— Можете піти на фольварок і там розвідатись, — мовила далі пані з певним ущипливим відтінком в голосі.

 

— О, ні! Чого там! Я тілько... тут невеличка формальність... Може би ясневельможна пані були ласкаві сказати міні... Тут між гістьми один пан був, єго другі панове кликали „Кайцьо“. Яке єго властиве імя і прозвище?

 

— Кайцьо... Кайцьо — повторяла пані Олімпія, немов пригадуючи, хто то такий міг бути, й на ділі вона міркувала :

 

— Що се значить? Чого він потребує? Видно, що хитра якась бестія, з далека заходить, так що й не знати, до чого прямує ? По що єму сего Кайця? Адже ж не думаю, щоб він єго справді на щось потребував. Видно, що хоче зайти мене з майки. Ну, та чекай, зо мною ти не так легко справиш ся, як тобі здає ся.

 

І додала голосно:

 

— Перепрашаю вас, пане постенфірер. але у мене така память до назв... Розуміє ся, Кайцьо, то пан Калясантий — знайомий мого сина — чудесний чоловік був, був учора, — але як він на прозвище називає ся, бігме не тямлю. Я в товариствах рідко буваю і з тими панами видаю ся хіба тоді, коли зволять до мене загостити, то де вже міні знати йіх назви?...

 

Пані балакала свобідно, стараючись, щоб єі слова, виглядали так, немов би плили зі щирого серця. Жандарм стояв перед нею, покірно слухав тих слів, притакував головою, та коли пані скінчила, він опять зачав своім звичайним смирним та твердим голосом:

 

— Дуже перепрашаю ясневельможну паню, але позволю собі запитати ще одно. Для мене було б важно — то є не так то дуже й важно, а так потрібно знати, де би я міг найти того пана Калясантія ? Чи то який пан із сусідства, з села, чи може зі Львова ?

 

— І сего не можу вам сказати. Здаєть ся, що прийіхав учора зі Львова з Адасем, але то розуміє ся, що десь на селі має маєтність. Мій Адась з леда ким не буде товаришувати.

 

— Розумію! Розумію ! Я й не думаю нічого подібного. Пан граф Адам звісний в цілій околици яко взір молодого благородного чоловіка. А що до пана Калясантія — як то ясневельможна пані єго назвала на прозвище ?

 

— Я ніяк єго не назвала, — строго промовила пані, показуючи вид, що ся розмова починає єі нудити. — Я вам сказала, що не тямлю єго назви.

 

— Ах, правда, правда! Перепрашаю, дуже перепрашаю ! Так от про пана Калясантія ясневельможна пані кажуть, що він обиватель.

 

— Так думаю. На певно сего не знаю, але думаю по тім, як він чудесно розуміє ся на конях, на полюваню, на грунтах, на лісах і на всякого рода господарстві. О, то дуже світлий чоловік. А в товаристві який милий!

 

Говорячи се пані Олімпія чула, як у душі єі ворушить ся злість і підступає до серця. Чого сей жандарм причепив ся до неі і пристає з тим Калясантим? Чи вона для него якесь бюро інформаційне ? Та ще гірше ніж на жандарма пані зла була на себе. Замісць відпалити жандармови коротко а досадно, щоб єму відійшла охота нудити єі, вона стоіть ось тут і показує єму чемний вид, і говорить з ним як за якийсь обовязок і пускає ся перед ним в такі інтімности, котрих би й зовсім не слід було виговорювати перед чоловіком так дуже низшим від неі соціально, а що найгірше, що всі єі зусиля — оказатись супроти сего жандарма гордою, гнівною або недоступною падуть на землю, мов птахи без крил, що єі злоба против жандарма — безсильна, що вона не може — таки фізично не може — не строіти супроти него привітного лиця, не говорити лагідно і обширно о річах, про котрі він не питає і не потребує знати. В душі єі ворушило ся безмірно прикре та завстиджуюче чутє власноі безвладности, подібноі до безвладности воза, що раз попавши на похилу площу, сам власним тягаром безупинно котить ся в низ.

 

— Припускаю, припускаю, що все се так, — мовив жандарм, — та про те... Може бути, що се тілько людська злоба... я власне рад би переконати ся... Але тут, прошу ясневельможноі пані, до нас на того пана Калясантія прийшло донесенє. Досить неприємна річ...

 

— Що такого? Донесенє на пана Калясантія?

 

— А так. Дуже міні прикро було чути се, а головно для того, що донесенє доторкало хвилевого гостя ясневельможноі пані графині і пана молодого графа.

 

— Але о що ж ходить? Що таке стало ся?

 

— Нічого особливого! — мовив жандарм. — Я думаю, що то або проста сплітка буде, або якась дрібна формальність. Ясневельможна пані зволять дарувати, що не можу висловитись докладнійше, але щож, моя служба не позволяє на се. Як би тут був молодий пан граф, то я не сумніваю ся, що він вияснив би нам сю справу в одній хвили і не треба би було ніяких дальших заходів.

 

— Дуже жаль, що Адася тут нема. Він певно на фільварку, бо не думаю, щоб учора в ночи з гістьми пойіхав до Львова.

 

— Або що? Може мав намір і він йіхати? — з острахом запитав жандарм.

 

— А так, намір був, але я думаю, що Адась не пойіхав. Дуже був утомлений вчорашним днем.

 

В тій хвили з глубини подвіря надійшов Гадина держачи в руках якісь сподні і з переляканим видом кличучи:

 

— Прошу ясноі пані! Прошу ясноі пані!

 

Пані Олімпія озирнула ся і окинула єго громовим поглядом.

 

— Дай міні спокій! — сказала сердито. — Бачиш, що я занята.

 

Гадина і сам якось зацукав ся побачивши жандарма, та про те вважав потрібним ще раз окликнути паню.

 

— Я тілько хотів сказати —

 

— От іще туманище ! — скрикнула пані, обертаючись опять до него і чуючи прилив холодноі трівоги. Щось немов шептало йій, що те, що мав сказати Гадина, моглоб від разу обернути справу в якийсь інший бік і наробити йій богато клопотів. І збираючи до купи всі сили свого духа, вона сказала до Гадини, силуючись вимовити се як найспокійнійше і найрівнодушнійше:

 

— Я за хвилечку буду готова. Іди до мого передпокою і зажди, коли щось маєш міні сказати, а тут міні не докучай !

 

Гадина обернув ся і пішов.

 

— Видять пан, — мовила пані з відтінком жалю над своєю власною долею, — отаке моє раз у раз! Такі всі тумани, з найменшою дрібницею до мене йдуть. Тут роздерло ся, тут чогось бракує, тут се зробити, там те, — ніколи жадне власним розумом не розбере, а все до мене! За всім до мене!

 

— Видно, що ясневельможна пані так йіх призвичаіли, що всі до пані як діти до матері. Видно, що мають довірє до ясноі пані, знають, що ясна пані справді про все дбає, у все входить.

 

Пані Олімпія з усміхом приняла сей комплімент.

 

— Се може бути, що я й призвичаіла йіх до того, собі на лихо. Та все таки я воліла б, щоби кожде хоч троха подумало власною головою, заким з усякою дрібницею до мене лізти. А то інколи, знаєте — невелике наше господарство, а про те голова ходором ходить, коли отак з усіх боків до тебе одно за сим, друге за тим, третє знов за чим іншим. А кождому дай, кождому порадь, кождому скажи виясни, витолкуй і представте собі, найчастійше все на дармо! Кожде про те зробить по свому, перепутає, попсує тай годі. Ой, доля наша з тими людьми!

 

Жандарм слухав сих нарікань з очевидним вдоволенєм. Чи єму підхлібляло те, що така вельможна пані, графиня, промовляє до него так, як до рівного, чи єму з якоі іншоі причини пожадані були ті інформаціі, досить, він слухав і якось не квапив ся відходити.

 

— Ну, та я розбалакала ся, — мовила нарешті пані Олімпія, — а пану певно ніколи.

 

— Ні, овшім! Я дуже рад. Я ще хотів ясневельможну паню запитати о одну річ.

 

— Ну, прошу, — далеко привітнійше ніж з початку мовила пані Олімпія, котра рада вже була позбути ся сего грізного свідка зі свого обійстя.

 

 — Перепрашаю дуже, що ще раз верну до вчерашнього, але чи не могли б ясна пані сказати міні, хто ще тут був учора з гостей з паном молодим графом ?

 

— Хто був ? Ій Богу, так міні тяжко спамятати назви. Та от — а ! Був доктор Васонґ, адвокат львівський, потому...

 

— Дякую ясневельможній пані! — мовив жандарм кланяючись. — Міні досить! Міні аби одного. Др. Васонг — о, се звісний адвокат, знаменитий адвокат! Се чудесно! Дякую ясневельможній пані! Цілую руці!

 

І жандарм салютуючи обернув ся по військовому на місці і пішов геть. Пані Олімпія ще добру хвилю стояла на місці провожаючи єго очима. Йій якось аж не хотіло ся вірити, щоб жандарм справді пішов геть, щоби ся грізна хмара сим разом зовсім минула єі дім. Вона так і ждала, що ось-ось жандарм зупинить ся, верне назад і почне розмову про щось інше. О скілько з початку своєі розмови з ним вона зупинилась на тій думці, що він нічого не знає, о стілько потім єго довга гу́танка і та охота, з якою він слухав єі балаканя, зродили в єі душі на ново підозрінє, що щось в тім є, щось він знає, чогось догадує ся. Але ні, жандарм пішов у низ селом, не зупиняючись і не вертаючись. Пані слідила за ним очима, аж доки він зовсім не щез йій із виду. Тілько тоді вона зітхнула глубоко і обернувши ся звільна пішла до свого покою.

 

В сінех ждав на неі Гадина.

 

— Ну, що тобі таке? Чого ти прилетів язик висолопивши? Що там таке стало ся, що за тобою мов собаки гнали ? — накинула ся пані на Гадину з докорами.

 

— Та може то й нічого, прошу ясноі пані, — відповів Гадина все ще держачи сподні в руці, — але я думав —  —

 

— То то й є, що ти все думаєш, а ніколи нічого путнього не робиш. А як що придумаєш, то таке, що хоч на лопаті вивози!

 

— Та я лише задля отсих споднів, — лепотів Гадина збитий з пантелику. — Міні здавалось —  —

 

— Ну, що тобі здавалось, тумане? Що мене якісь сподні обходять ? І видиш, що я з чужим чоловіком розмовляю, а ти до мене з якимись споднями лізеш ! Тьфу! Десь такого й придумати годі, як ти зо мною робиш !

 

— Але прошу ясноі пані! Прошу вислухати! Се єгомостеві сподні, ті, що вони вчора на собі мали! — мовив Гадина.

 

— Ну, так що з того ?

 

— А я отсе найшов йіх у стодолі під купою соломи, геть у споду запхані.

 

— Що? В стодолі? А вони відки там узяли ся?

 

— Отож то власне я не знаю. Тут щось є !

 

— Тьфу! Десь ані хвилі не можна бути без клопоту! А ти говорив кому про се ?

 

— Та ні. не говорив нікому.

 

— Ну, то добре ! Візьмиж ті сподні і занеси йіх до єгомосцевого покою і не кажи нічого нікому. Може тут і справді щось недобре стало ся, але треба з тим осторожно. Нема по що розтрублювати. А що єгомость? Як єму?

 

— Здаєть ся, ліпше. Пробудив ся. Там десь Гапка коло него.

 

— Ну, ну, зараз і я йду. Так знаєш що, — мовила пані, нагадавши щось нового. — Дай міні ті сподні, а я йіх сама занесу. А ти тимчасом як стоіш, зараз бігай на фільварок до панича. Отуди біжи лукою і кажи паничеви —  — Або ні, не кажи нічого, тілько передай отсю карточку !

 

І пані поспішно виняла зі свого нічного столика візитовий білет, написала на нім кілька слів, заліпила єго в маленьку коверту і передала Гадині, котрий зараз же побіг з ним через сад та луку на фільварок.

 

— А живо! — крикнула в слід єму пані, поспішаючи до о. Нестора.

 

Та поки ще дійшла до офіцини, на зустріч йій поспішно вийшов садівник із саду, з камізелькою в руці.

 

— Прошу ясноі пані, — мовив він наближаючись. — Прошу поглянути, що я найшов у саду!

 

— Камізелька, — звільна цідила пані, з нехітю оглядаючи єі — так щож з того?

 

— Чи ясна пані не знають, чия се річ ?

 

— Що знов? Відки я маю знати? — обурилась пані.

 

— А міні здаєть ся, що то єгомостева.

 

— Єгомостева! Деж вона була ?

 

— Я найшов єі в саду, отам у корчах під плотом.

 

— Що знов за лихо! Відки вона там узяла ся? — скрикнула пані.

 

— Не знаю, прошу ясноі пані. Та здаєть ся, що тут щось погане стало ся. Самовільно вона там не забігла, а мусів єі хтось закинути.

 

— Та хто би там кидав тай по що ?

 

— Ну, єгомосць самі певне єі не кинули. Адіть, нова камізелька, зовсім добра. Здаєть ся, вчора ще мали єі на собі.

 

— Може ваш пес як небудь ухопив та в корчі затягнув ?

 

Ся догадка гірш усего обрушила садівника.

 

— Мій пес до єгомостевого покою ніколи не ходить, а все коло мене сидить. Він не має звичаю затягати шматє в корчі.

 

— Ну, то я не розумію, що тут могло стати ся! — прикро якось промовила пані і відвернула ся, щоб іти до офіцини. Садівник з камізелькою пішов за нею.

 

— А я думаю, прошу ясноі пані, що тут щось нечисте. Що тут якась погана справа. Не дай Господи чого, то не тяжко нам усім в біду впасти. Моя рада — зараз, не чекаючи довго, післати по війта, скликати людей, дати знати шандарам. Нехай би добре обшукали... Сама камізелька з покою в корчі не забігла, мусів хтось єі винести. А виніс камізельку, то вже певно для самоі камізельки там не йшов, мусів ще щось більше, вартнійше забрати, а камізельку кинув. То, прошу ясноі пані, небезпечна річ! Тут криміналом пахне.

 

Він говорив се звільна, рівним балакливим тоном, котрий в душі пані Олімпіі збуджував уприкренє, відразу, мало не дрож, так як рясний, холодний і безконечний осінний дощ.

 

— Та добре, добре! — промовила вона силуючись не крикнути з подразненя. — Зараз усе зробимо, що треба. Я власне післала по панича, мого сина. Він троха розумнійший від нас усіх в таких справах. Будемо видіти, що тут треба робити.

 

Вони майже рівночасно війшли до передпокою, в котрім ще поралась Параска посипаючи піском тілько що вимиту підлогу. Та коли війшли до покою, очам йіх показав ся вид, якого вони певно менш у сего могли надіятись О. Нестор о власній силі сидів на ліжку, держачись одною рукою за побічницю, а коло него стояла Гапка і годувала єго як дитину пареним молоком і розмоченою булкою. З лиця о. Нестора щез той мертвий вираз, який був на ньому ще перед годиною. Голова була пообвивана рушниками, але впрочім о. Нестор виглядав як звичайно і страшна нічна пригода, бачилось, не лишила на нім надто великого сліду. Пані Олімпія аж в долоні сплеснула бачучи таку наглу і дивну переміну.

 

(Далі буде.)

 

 

 

IV.

 

— Ну, що вам, єгомосць? — скрикнула пані Олімпія. — Господи, якого ви нам страху завдали! Тут уже всі почали думати, що вас убито, обрабовано, Бог зна що !.. А я все своє кажу: чекайте, він зараз прийде до себе! Хіба я вас не знаю? Адже з вами вже нераз таке бувало. Ну, скажіть, скажіть, най і отсей чоловік почує... Бачите, садівнику ? Чи я вам не говорила ? Мусіли-сте, панотченку, вчора трошка за міцну гербату випити... Рому троха за много долляти, правда?... А я вам не говорила, що то може вам пошкодити? А Господи, і так ударити ся! Аджеж ви могли зовсім забити ся! о! Певно головою о кант гримнули ся. Я вже післала по цирулика до Зворини, от-от тілько єго не видно. Хоч я думаю, що єго й не треба. Ну, як же себе чуєте? Ослаблені троха? Деж пак! Стілько крови витекло! Але ми з Гапкою візьмемо вже вас під свою опіку! За пару день будете здорові як риба!

 

Вона говорила живо, богато, перескакуючи з предмету на предмет, немов старала ся заговорити о. Нестора, не дати єму прийти до слова. При тім вона обертала ся прудко то до о. Нестора, то до Гапки, то до садівника. Можна було подумати, що велика і несподівана радість розворушила єі так дуже. Та на о. Нестора ота єі балаканка зробила зовсім противне вражінє. Побачивши паню Олімпію він замовк. Горячковий блиск єго очей почав гаснути, горячковий румянець щез зі старечого лиця і воно зробило ся опять бліде, аж зеленковате, мов у трупа. Він почав трясти ся всім тілом і по хвили знесилений склонив ся головою, так що Гапка мусіла положити єго на подушку. Простягнена на колдрі єго костиста рука стягала ся судорожно, далі почала кидати ся, а лице почало виражати намаганє сказати щось. Та сили не стало і він тілько зашевелив посинілими, безкровними губами.

 

— Най вельможна пані будуть ласкаві йти до себе. Єго се мучить. Єму не можна говорити, — полушептом сказала йій Гапка.

 

— Як то, не можна говорити? — троха немов обрушила ся пані. — Адже перед хвилею говорив з тобою.

 

— Се так... кілька слів...

 

— Що ж він тобі мовив?

 

В тій хвили о. Нестор так різко застогнав, почав так неспокійно кидати ся на ліжку, рука єго так швидко стискала ся судорожними рухами, що Гапка не могла на се питанє відповісти.

 

— Бачуть ясна пані! Єму знов гірше! Прошу йти! Прошу йти!

 

— Тут конче дохтора треба ! — промовив рішучо садівник.

 

— Але що ви міні плетете? — з упертістю розпуки скрикнула пані. — Слабий, конаючий — тьфу! А я вам кажу, що він за два, за три дни встане до ноги. Адже я єго знаю. У него такі напади вже пару раз були. Власне єго треба розрушати, розговорити. Отче Нестор ! Ану, кріпіть ся! Підведіть голову! Скажіть, як себе чуєте ?

 

І вона підійшовши до ліжка взяла єго за руку. О. Нестор ще раз застогнав, потім звільна замкнув очи, посинів і зробив ся мов неживий.

 

— Пані, ви єго добити хочете! — скрикнув садівник. — Уступіть ся! Бачите, він умирає!

 

Пані Олімпія хотіла було розлютити ся на таку безцеремонність сего мужика, але вид зомлілого о. Нестора був такий страшний, єго рука так сильно похолодніла і зробилась мов деревяна, що вона мимоволі відступила на бік. Та про те вона не хотіла вийти з хати, поки садівник не вийшов уперед неі.

 

— Але зовсім те саме, що вперед було, — говорила пані немов сама до себе, але так, щоби чув садівник. — У него напади тоі слабости. А перед нападом він ходить мов сам не свій, любить ховати своі річи по всіх кутах. Потому хоч єго ріж, не тямить що з ним було. Адже раз реверенду з себе скинув і запхав у дупло дерева. Що ми шукали — годі було найти, аж по кількох місяцях видобули вже зовсім перегнилу. Новісінька реверенда була!...

 

От так говорячи пані Олімпія обернула ся йти до кухні, в котрій не було нікого. Садівник зупинив єі питанєм :

 

— Чи ясна пані справді післали по цирулика до Зворини?

 

— То вже моя річ! — терпко відповіла пані, обертаючи ся до него плечима. — Я загалом не розумію, чого ви так дуже мішаєте ся в сю справу. Ідіть і пильнуйте свого саду, а не пхайте носа до чужого проса! Розумієте?

 

І не ждучи відповіди пані увійшла до кухні і луснула за собою дверми.

 

— Чи так? То добре, — промовив садівник і почухавши ся в потилицю пішов звільна до саду. Тут він сів у свойій будці і пробував не думати про паню, про о. Нестора, про єго слабість і камізельку. Але се єму не вдало ся. Він чув тут щось недобре, щось таке, що пекло єго в душі як дотик кропиви. Не міг довго всидіти на місці. Встав, обійшов сад, ще раз пильно оглянув усі темні та зарослі закутки, та не бачучи в них нічого особливого вернув ся опять до своєі будки. Знов пробував сидіти тихо і не думати, але знов якийсь внутрішній несупокій почав давити єго. Вкінці він надумавши щось встав, перехрестив ся і взявши паличку в руки пішов стежкою півперек саду на луку, через місток на ріці, по при фільварок а відси на повітову дорогу, що вела до невеличкого місточка Зворини, де находив ся постерунок жандармеріі, низший суд і цирулик замісць лікаря.

 

О які два кілометри за фільварком він здибав Деменюка з Маланкою, що вертали з місточка.

 

— Де ви пропадаєте, Деменюку? — скрикнув він.

 

— Ат! Не добро, а біда мене гонить, — відповів старий.

 

Садівник тілько,тепер поглянув на него близше.

 

— Господи! А вам що такого? — скрикнув він. — Ви мов з хреста зняті! Посивіли за одну ніч! Деменюку, говоріть бо!

 

Деменюк короткими словами, перериваними хлипанєм Маланки, розповів єму свою пригоду. За порадою Гердера він скоро світ був з Маланкою у шандарів, був у цирулика, а далі доніс о всім до суду. Що буде то буде, а кривди своєі дитини він не подарує.

 

— А у нас у дворі ще гірша комедія, Деменюку! — перебив єго садівник. — Панотця побито.

 

— Що? Панотця? Хто?

 

Садівник розповів коротко, що знав і що бачив. Деменюк аж руками об поли бив ся, і Маланка перестала хлипати, але поблідла з переляку, слухаючи оповіданя садівника. Нараз стало ся щось таке, чого садівник ніколи в світі не надіяв ся. Дослухавши оповіданя Деменюк заломав руки, закленув йіх над головою і ревнув мов припечений шиною :

 

— Ой-ойой! Головонько моя! Я всему винен! Я окаянний! Ой бийте мене! Ой катуйте мене, бо се моя вина!

 

І не дивлячись ні на кого, не чуючи нічого більше, не тямлячи ні про садівника, ні про дочку, ні про власне горе, він що духу пустив ся бігти дорогою до Торок.

 

Садівник і Маланка стояли хвилю мов остовпілі, не розуміючи, що має значити сей наглий викрик. Далі Маланка кинула ся бігти за ним, кричачи :

 

— Таточку ! Таточку ! Чекайте!

 

А садівник ще довгу хвилю стояв на місці дивлячи ся в слід за ними та пробуючи в свойій голові розчовпати се запутане діло, а далі махнув рукою.

 

— Господь йіх тут зрозуміє! Не моя в тім голова доходити між ними ладу. Не моє просо, не моі воробці. Як собі постелили, так нехай і сплять. А я йду до шандарів дати знати.

 

І натиснувши капелюх на чоло він, увесь обливаючи ся потом, прискореним ходом поспішав до Зворини.

 

V.

 

Вість про страшну пригоду в дворі вже коло десятоі години рано розбігла ся блискавкою по селі. Ніхто не вмів докладно сказати, від кого єі чув уперве, бо хто тілько здибав ся з другим, то показувало ся, що оба вже знали, що в дворі щось стало ся. Одні казали, що рабунок, другі, що крадіж, треті, що забійство. Жінки бігали від хати до хати, оповідаючи про страшно покалічені трупи пані, панича і всіх тих панів, що вчора тут гостили і потім заночували. Говорено о розбійниках, що в ночи напали на двір шукаючи грошей, то о якихось жидах, то врешті о циганах, котрих банда два дни тому переходила через село, а не діставши в дворі нічого мала грозити пані страшною пімстою. Аж три сусідки нараз прибігли з тою звісткою — розуміє ся, кожда з ріжними відмінами — до війтихи з тим, щоб вона розповіла все свому чоловікови. Війт з разу не хотів вірити, але коли жінки почали божити ся, що чули се від людей, що о тім ціле село говорить, плюнув сердито, вдягнув сірак, перевісив поверх него торбу з урядовою бляхою і взявши палицю в руку пішов до двора. Поки йшов дорогою, до него з кождого вигона підходили цікаві чоловіки і жінки, здоровкались і зараз починали несміло:

 

— Та що, пане начальнику, чи то правда ?

 

— Що чи правда?

 

— Ну, та теє... в дворі, кажуть, щось там теє...

 

— Сеє не теє! — відповідав сердито війт. — Я нічогісінько не знаю. А ви відки чули?

 

— Та говорять. Усі в селі говорять. Уже й не тямлю, хто міні перший сказав.

 

— Та хто перший ? — доповідала якась язиката жінка. — Всі перші. По селі як би в дзвін ударив, щось то в тім мусить бути.

 

— Ну, то ходіть зо мною до двора, переконаємо ся.

 

— Правда є! Се найрозумнійша річ. Пек-іму, та чень же люде не зновили.

 

Від війта до двора було не близько і по дорозі юрба все росла та росла. Серед неі особливо голосно балакав та перебігав від одного до другого Цвях, котрого рано жандарм казав випустити з громадського арешту і котрий від тоді мов навіжений бігав по селі, розносячи вість про те, що в дворі стало ся щось страшного, та все додаючи, що ось перед хвилею чув се від сего або того сусіда, власне від такого, котрому він сам перед хвилею сказав.

 

— Ну, люде, — сказав війт, коли вже були близько двора, — так як ми тут є, чень усі не підемо до двора.

 

— Чому ні! — роздались крики серед юрби. — Що нам хто зробить ? Ходімо!

 

— Але не можна! — рішучо відмовив війт. — Ануж то все не правда? Ануж там нічого не стало ся? Готова нас пані заскаржити до суду, що єі двір нападаємо.

 

Слова про скаргу, про напад утихомирили людей. Вони зацукали ся троха, тим більше, що всі якось почували в душі, що властиво ніхто не знає, чи і яке там склало ся нещастє

 

— Найліпше так буде, — мовив далі війт. — Ви тут задержіть ся, а я з трьома господарями піду до двора. Розвідаємо, що там чувати. А як справді буде вас потрібно, то вас покличемо.

 

— Добре, добре, най так буде, — загомоніли люде.

 

Вибравши трьох господарів війт на йіх переді посунув ід дворови. Доходячи до брами він кашельнув на відвагу, поправив собі шапку на голові, потім поправив на собі пояс, далі торбу з бляхою, а в кінці перехрестивши ся отворив фіртку і війшов до середини. Був се чоловік старший, котрий тямив ще покійного графа і панщину і по старій памяти ніколи не любив мати діла з двором. Нові, констітуційні відносини зовсім не затерли у мужиків старих, панщизняних згадок, а розділ села на громаду і обшар відчужив йіх від себе, а властиво накопичив між ними цілу купу нових взаімних роздразнень, підозрінь, суперечок, тим доткливійших, що діяли ся ніби то на легальній основі, а звичайно виходили на шкоду громади, навіть тоді, коли дворови не приносили ніякоі видимоі користи.

 

Ледво отворивши фіртку і зробивши крок до середини, в вузкий вигонець, що провадив на панське подвірє, пан начальник цофнув ся напруго, немов побачив щось страшне перед собою і хотів в-задгузь вернути ся на вулицю. Він стукнув ся плечима о свого сусіда, котрий власне за ним проходив фірткою.

 

— А вам що, пане начальнику ? — спитав той, зупиняючи ся також.

 

— Агі! — промовив неохітно начальник. — Десь якась стара баба набалакала, що тут усіх вирізали, обрабували, обікрали. Адіть, пані онде на подвірю — здоровісінька! Ще й з паничем!

 

— Та то правда, — мовив сусід. — Видно, що забійства не було. Але за крадіж чи рабунок таки ще би варто розпитати.

 

— Е, говоріть своє! Варто розпитати. Вам то легко говорити, бо ви права не знаєте. А я яко начальник не маю права мішати ся до того, що робить ся на обшарі, хіба що би пані дідичка сама мене завізвала. А вже як би були єі обікрали або обрабували, то не бійте ся, вона була б доси наробила гвалту не тілько на все село, але на весь повіт. Ходімо геть!

 

— Е, пане начальнику, — почали вговорювати єго ті господарі, що війшли остатні, — якось то не яло ся так прийти і не сказавши нічого втікати. Ще пани подумають, що йіх боімо ся.

 

— Та коли хочете, то питайте, — промовив війт. — Міні урядово не випадає, а вам можна

 

— Ну, нам! Чому нам? Ви у нас у селі найстарша особа, то вам найліпше випадає, — змагали ся мужики. Всі були цікаві дізнати ся, що властиво стало ся в дворі, та ніхто не мав відваги підступати до пані, котроі не любили за єі великопанську гордість та невмолиму напастливість зглядом мужиків особливо тоді, коли по єі боці була хоч тінь управненя.

 

І хто знає, як довго ще вони були би змагали ся, коли б не Адась перший побачив йіх та наблизив ся до них з подвіря, де доси занятий був якоюсь живою розмовою з матірю.

 

— Чого вам треба, люде? — запитав він строго, підходячи до них і ані одним кивком голови не відповідаючи на йіх поклін.

 

Мужики стояли кланяючись та позираючи один на одного. Ніхто якось не зважував ся перший промовити. Вкінці промовив таки війт.

 

— Прошу ясного панича, тут по селі хтось чутку пустив, що в дворі щось не теє...

 

— Що не теє ?

 

— Та щось стало ся.

 

— Що таке мало в дворі стати ся?

 

— Або я знаю, що? Гомонять люде, а самі добре не знають. Одні кажуть, що якась крадіж, другі, що рабунок, треті, що забійство. То ми прийшли...

 

— Чи ви, люде, подуріли, чи що вам таке стало ся? — скрикнув. Адась, запаленівши цілим лицем. — Ніякоі крадіжі ані рабунку тут не було ! Нічого тут не стало ся такого, до чого би ви були потрібні. Як вас буде треба, то вас покличемо, а тепер ідіть собі геть !

 

І не чекаючи на відповідь панич відвернув ся, щоб іти геть від них.

 

— От бачите! Чи я не казав?. Треба нам того? — промовив війт, засуваючи шапку на вуха та обертаючись, щоби йти назад на вулицю. Прочі господарі також були видимо збиті з пантелику, не знали, на яку ступити.

 

В тій хвили крізь підхилену фіртку просунула ся руда, розкудлана Цвяхова голова. Звертаючи своє пяницьке лице до начальника, він промовив до него ніби шептом, але так голосно, що слова єго почули не тілько господарі, але й відходячий панич :

 

— Не вірте, пане начальнику! Я вам говорю, що тут стало ся щось недобре !

 

— Та що таке? — скрикнув роздразнений війт. — Говори, коли знаєш, а не води нас, як кітку за стеблом.

 

— Спитайте панича, — шептав далі так само голосно Цвях. — що діє ся з єгомостем?

 

— Ага, ага, — підхопили господарі. — Ото, а ми й забули. Адже кажуть, що з єгомостем щось стало ся. Ходімо до него подивити ся.

 

— Се що іншого, — промовив війт. — До єгомостя можемо йти.

 

Адась хоч добре чув усю. оту розмову і в душі мало не тріскав з лютости, та про те удавав, що не чув нічого і захотів грати раз розпочату роль як можна найдовше.

 

— А що там? — скрикнув він опять грізно, обертаючи ся до людей. — Ви ще тут чогось чекаєте?

 

— Та ні, прошу ясного панича, — мовив війт уже смілійше. — Ми до ясного панства нічочо, борони Господи!

 

— Ну, а чогож тут стоіте ?

 

— Та ми вже йдемо.

 

І всі чотири пустили ся йти, але не в фіртку, а вигоником на панське подвірє.

 

— А куди ви сюди йдете? — бліднучи на лиці спитав Адась.

 

— Ми хочемо до свого старого єгомостя подивити ся, — мовив війт кланяючи ся єму з лукавою чемністю.

 

— Аж тепер, бачучи, як панич то паленіє то блідне, мінить ся на лиці та затискає зуби, як якийсь несупокій кіпить в єго нутрі, війт почав догадувати ся, що тут таки мусіло стати ся щось негоже, а при тім щось таке, що пани раді би закрити перед йіх мужицькими очима. Ще перед хвилею такий несмілий і нерішучий він виступав тепер далеко смілійше, певний себе, чуючи ся на твердім, правнім грунті. О. Нестор, хоч жив у дворі, не належав до обшару, був тут тілько комірником, а громада мала перше право дбати про него. Панич не міг тепер відправити йіх, не міг зборонити йім бачити ся зі своім панотцем, а через него війт і прочі господарі надіялись таки довідати ся, що властиво стало ся в дворі сеі ночи. Та Адась не думав так легко подати ся.

 

— До єгомостя не можна тепер, — мовив він троха лагіднійше.

 

— А то чому? — запитав війт троха острійше, бачучи, що „ясний панич“ спускає з тону.

 

— Єгомость тепер спить.

 

— Спить ? Та де то може бути ? Ми знаємо єгомостя не від нині. Єгомость в таку пору, перед обідом, ніколи не сплять.

 

— Кажу вам, що спить тепер. Можете прийти троха пізнійше! — знов гнівно фукав ся пан Адась. Та люде вже не слухали єго. Вони йшли, держачи шапки в руках, кланяючи ся паничеви та про те й не думаючи цофати ся в зад. Адась аж тряс ся з лютости; здавалось, що ще хвиля, а він готов кинути ся на тих упертих мужиків з ніхтями і зубами.

 

— Мамочко, — скрикнув він нарешті, — скажіть що сим людям! Пхають ся мов свині, до єгомостя тай до єгомостя. Хтось йім наговорив якихось дурниць, то вони сюди...

 

Та не договорив. Війт станув перед ним, випростувавшись і показуючи на знак своєі урядовоі поваги.

 

— Пане, — сказав він звільна, але з притиском. — Я є начальник громади. Я чув, що з єгомостем стало ся щось недобре. До него ми маємо право і ви не смієте нам зборонити з ними бачити ся. А свиньми ви не смієте нас називати, бо ми під тим самим цісарським правом ходимо, що й ви.

 

Тимчасом фіртка отворила ся знов. Люде зібрані на вулици чуючи, що щось довго балакають йіх післанці з паничем і що панич щось надто високо підносить голос, почали звільна, один за другим входити в вигонець і громадити ся довкола війта. Купка вже була досить поважна і робила ся щораз більша. Назва „свині“, котру кинув панич селянам, обурила всіх до глубини. Почали гомоніти, далі бурчати щораз голоснійше. Ті що були з заду, промовляли сміливійше.

 

— Що? Ми свині? А дивіть на него! Смаркач один! Коли ми свині, то ти певно за свинопаса над нами не будеш ! Ходімо до панотця! Не зважайте на сего молокосуса! Он яке воно!

 

І юрба поперла наперед на панське подвірє. Та в тій хвили пані Олімпія заступила йім дорогу.

 

— Алеж Адасю! — мовила вона заломуючи руки і хитаючи головою. — Як же можна таке говорити про таких поважних господарів! Пане начальнику, прошу вас, даруйте єму! Він дуже згризений — там такі неприємности... Господи, а тут у нас також! Єгомость нам троха заслабли. В ночи у них був напад — знаєте, у них часом тота слабість трафляє ся. Вчора при гостях троха міцнійшоі гербати з румом випили, тай на тобі! А в ночи кидаючи ся бідний випав з ліжка і і вдарив ся в голову. Але то нічого. Тепер уже єму ліпше. Рано була горячка, але тепер поснідав і заснув. Не бійте ся, я вам ручу, що єму нічого не буде, але пару день треба єго лишити в спокою. Тож прошу вас, ідіть тепер до дому. Адась пойіде нині до Львова і для всякоі обезпеки спровадить доктора. А тимчасом будьте певні, що єму у мене нічого не хибне. Адже знаєте, що я доси єго не кривдила і тепер певно не скривджу.

 

Вона говорила незвичайно лагідно, щиро, добродушно. Єі слова від разу зупинили, втихомирили, розоружили людей. Правда, ніхто з них доси ніколи не чув, щоби о. Нестор мав напади тоі слабости, т. є. епілепсіі, але в сій хвили ніхто над сим не застановляв ся, а пані говорила се з виразом такоі певности і натуральности, що нікому якось і в голову не приходило сумнівати ся о правдивости єі слів.

 

І вже всі обернули ся, щоб іти геть; уже пані Олімпія раділа в душі, що й сю навалу відвернула від свого дому; вже Адась зі своім звичайним цінічним усміхом моргнув до неі мов би хотів сказати: „Славно мама говорить!“ — коли в тім з офіцини, де жив о. Нестор, роздали ся голосні крики, роздираюче риданє, жіноче „заводженє“ мов по покійнику. Ті жалібні, голосні крики прошибли всіх мов тернові шпильки. Пані Олімпія поблідла і вхопила ся за голову, Адась стрепенув ся і обкрутив ся на місці, немов би наступив на гадюку босою ногою, а всі селяне мимоволі простягли наперед голови, немов ловлячи ухами щось нове, нечуване та страшне.

 

— А се що? — промовив війт.

 

— Хтось там заводить ! — скрикнули люде.

 

— Ходімо, погляньмо власними очима, що там таке? — доповіли другі.

 

Пані Олімпія і Адась стояли мов остовпілі. Жадне з них і не думало вже спиняти людей, котрі то відвертаючи ся, то кидаючи на них гнівні, а то бачилось, і згірдні погляди, в німій мовчанці лавою повалили наперед до офіцини, де жив о. Нестор. А плач, крик і завід розлягав ся з офіцини чим раз дужше, голоснійше, жалібнійше. З далека можна було розрізнити два голоси: мужеський грубий і троха прихриплий і тонкий та дзвінкий дівочий. То ридали над зомлілим панотцем Деменюк і єго дочка Маланка.

 

VI.

 

Пані Олімпія не йшла вже за людьми до офіцини. Вона почувала, що на се йій не стане сили, що даремне буде вмовляти в сю юрбу, буцім то тут нічого не стало ся. А головно єі перелякала нагла присутність Деменюка, котрого голос зараз пізнала. Сей чоловік був з о. Нестором ще вчора пізно в ночи, вийшов від него так, що вона єго не бачила. Чи він тілько вийшов? Чи пішов геть? Чи він знає що небудь більше про подіі сеі ночи і що власне знає? Вона даремне ломала собі голову над сими питанями, котрі піднимали в єі серці цілу бурю трівоги і ніяк не хотіли прояснити ся. Сам на сам з ним вона може була б відважила ся взяти на розпити старого, вивідати у него все, добити ся повноі певности, але при людях, при тих недовірливих і ворожо для неі настроєних людях — ні за що в світі! Вона не видержала б і одного єго погляду, не здобулась би на те, щоб завдати єму найзвичайнійше питанє.

 

Не менше, коли ще не більше перелякав ся, збентежив ся, зовсім змішав ся Адась, почувши з офіцини голос Маланки. Отся дівчина, в котрій ще вчора він бачив гарну „пташку“, з котрою можна приємно побавити ся, щоб єі опісля, обскубану і споневіряну, пустити на чотири вітри, тепер була для него якимось страшним ворогом, якоюсь могучою загрозою. Чому? він сам не міг зміркувати. Аджеж нічого між ними не стало ся, вона нічого не могла єму закинути, а те, що зробила для него, зробила з доброі волі, без силуваня. А все таки єі жалібні риданя та стогнаня сверлили єго душу як страшні докори, проймали єго невимовним страхом. Сей панич, такий ще гордий і фудульний перед хвилею супроти мужиків, такий, бачилось, лицар, тепер, сам на сам з матірю, зробив ся таким малим, безрадним, трусливим, мов дитина, що на потемки зайде в темний кут і боіть ся сама власного стуку. Він готов був заплакати, руки єго трясли ся, в душі все завмерло крім одного, чисто звірячого інстінкту самоохорони.

 

— Мамо, я довше тут не лишу ся ! — промовив він розмяклим, майже плаксивим голосом.

 

— Не бій ся, синку! — мовила пані Олімпія, беручи єго за руку. — Кріпи ся! Не подавай ся!

 

— Ні, ні, ні! Не можу тут бути! Серед тих диких, грубіянських людей... Серед того окруженя... Здурію, мамо, здурію!...

 

— Бог с тобою, Адасику! Що ти говориш ! Мусимо держати ся обоє разом. Мусимо не подавати ся, мусимо бороти ся! Памятай, що в противнім разі грозить нам загибіль !

 

— Не можу! Не можу! — повторяв мов помішаний Адась, хапаючись обома долонями за голову. — Мушу геть відси ! Мушу троха віддихнути свобідно, покріпити ся...

 

— Ну, добре, добре, — мовила пані. — Так знаєш що, синку ? Сідай зараз на бричку і йідь до Львова.

 

— До Львова? — радісно скрикнув Адась.

 

— Так. Адже там маєш у касині діло, правда ?

 

— Ага, ага! В касині! Я було й забув! — уривано мовив Адась, немов силуючись що хвилі захопити троха повітря в груди, як чоловік, котрого щось дусить у горлі.

 

— Бачиш, се одно. А друге — мусиш зі своєю нареченою побачити ся.

 

— Що? Що мама мовить? — здивовано питав Адась, витріщаючи на неі очи.

 

— Мусиш, синку, мусиш ! — твердо промовила пані. — Тепер, після того, що тут стало ся, піддержанє зносин з сімєю твоєі нареченоі є для нас дуже важне! Дуже важне! Сам се зміркуєш, коли близше про се подумаєш. А Еміль казав міні вчора, що вони, дочка і мати, нині або завтра мають бути у Львові.

 

— Але ж мамо! — з виразом глубокого болю скрикнув Адась, — я не зможу тепер, після сего, що стало ся, показатись йій на очи ! Не зможу слова сказати до неі!

 

— Ну, що ти, сину! Хіба би сама тебе не хотіла пустити. Але се неможливе. Ніхто ще ні про що не знає. І ти йди зовсім свобідно, говори зовсім свобідно, немов би нічого й не стало ся. Можеш мимоходом сказати при Мількови, що піп, котрого він бачив у нас, троха щось занедужав, але то так, мимоходом! Згадай про се як про марницю, про котру нема що довго й балакати. Ще раз кажу тобі, Адасику: мусиш се зробити. Від сего дуже богато залежить.

 

Голос єі, інтонація, жести, розвага і рішучість — усе те підбадьорило троха знемощілого панича. Ота стара женщина, зівяла, посивіла та похилена віком, виростала в єго очах, робилась крепкою, здоровою і смілою за двох. Він чув, що не йій о него, але єму о неі можна оперти ся, чув, що засоби єі душевноі сили ще такі значні, що вистарчать для них обоіх.

 

— Добре, мамочко, постараю ся зробити все ! — мовив він, цілуючи єі в руку. — Нехай тілько троха передихну свіжим повітрєм! Нехай троха розірву ся, вспокою ся!

 

— Розірви ся! Вспокій ся! Але не забувай ані на хвилю, що нас чекає важка і вперта боротьба, для котроі треба розумно і всесторонно приготовити ся. Треба собі забезпечити всі входи і виходи.

 

— У мами надлюдська сила, надлюдський розум ! — з подивом шептав Адась.

 

— Ні, синку, у мене тілько спокій — промовила простодушно пані Олімпія. — Представ собі, сеі ночи я спала як убита. Моі нерви мов рукою відняв — спокійнісінькі. В голові ясно, не шумить як уперед. Чую, що моя давня сила вернула. Так от що, синку, щоб не забути. Йідь же зараз до Львова, і знаєш що? Поробивши оте все, що я тобі казала, сли можна — нині, а найдалі завтра вертай до дому.

 

— До дому? — опять сквасив ся панич.

 

— Конечно! Конечно ! — опять рішучо промовила пані. — І то вертай не сам, а з лікарем. Мусимо конче щось зробити, хоч про людське око.

 

— Нехай і так! — промовив Адась.

 

— А гроші у тебе є?

 

— Є. Думаю, що сих буде досить.

 

— Гляди ж! Не надто шастай ся! Будь оглядний і осторожний і вертай — коли можна то нині, а як ні, то завтра, і з лікарем! А я тимчасом буду тут сама робити, що зможу.

 

Панич поскочив від мами і направив ся до возівні.

 

— Гадино, гей, Гадино ! — гукав він. — Готові коні ?

 

— Готові! — відізвав ся зі стайні Гадина.

 

— Запрягай до брички !

 

— Слухаю ясного пана!

 

— Адась! Ходи но ще сюди! — закликала пані Олімпія.

 

Поки Гадина виводив зі стайні коні і запрягав маленьку, блискучу паничеву бричку, Адась опять наблизив ся до матери.

 

— Слухай синку, — мовила вона, нахиляючись до него. — От добре, що я ще в час пригадала! Зараз як прийідеш до Львова, пошукай Мендля.

 

— Мендля? Того лихваря?

 

— Того самого. Жебрай у него грошей на вексель. Обіцяй який хоче процент і позич хоч з тисячу гульденів.

 

— А то на що ?

 

— Треба, синку. Роздумаєш, то й сам побачиш, що треба. Конче позич ! А бодай так зроби, щоби хоч вексель був підписаний, навіть ще ліпше — кілька векслів, два або три, хоч би й на дрібнійші суми. І добре би було, щоб ти говорив не з одним жидом, а з кількома, щоб між ними вість пішла, що торецький панич того а того дня зичив гроші.

 

— Ну, се для них не новина! — мовив понуро Адась.

 

— Тим ліпше, тим ліпше ! Але нині се конечне потрібно. Чуєш, синку, конечне!

 

— Ну, щож, коли потрібно, то я й зроблю. Се вже я можу зробити.

 

Бричка була готова.

 

Ну, так до побаченя, мамочко! — промовив Адась і поцілувавши єі в руку скочив на козли і вхопивши лівою рукою ремінніі, віжки, а правою батіг, цмокнув на коней, ляснув батогом у повітрі і коні рушили з місця. Гадина тимчасом побіг відчинити браму.

 

— Дивна жінка ота моя мама! — міркував Адась чвалаючи гостинцем до Львова, — Я голову трачу, весь мов розбитий, мов у міх завязаний, а вона тілько тепер відзискала спокій. Формальну стратегію передо мною виложила. О, така жінка не швидко зложить оружє ! З нею побороти ся не всякому під силу буде!

 

Коні летіли мов вихор. Широкі панські лани і вузкі мужицькі ниви пестрою рікою плили по обох боках гостинця ; по над ровом мигали високі тополі, кучеряві рябинові дерева або обірвані давно з ягід черешні. Далеко-далеко на краю видокруга виднів ся львівський Високий замок з кіпцем люблинськоі Уніі, білим мов сніг у сонці. Повітрє було тихе, тепле, прозірчасте. З поблизьких лук доходив запах свіжо скошеноі трави. Декуди широкі лани конюшини дихали медовими пахощами. Гостинцем тягли ся тяжкі брики з набором або мужицькі драбинясті вози запряжені маленькими миршавими коненятами. Десь не десь попадали ся пішоходи, що йшли стежкою по за ровом гостинця. Все те, покрите потом і курявою, тягло до Львова, хто на торг, хто за зарібком, хто для спекуляціі. Сотні думок, мрій та надій летіли до того великого города під Замковою горою, з котрого поки що видно було тілько шпилі найвисших веж. Адась перегонював йіх усіх. З цигаром у зубах, з батогом застромленим обік, держачи віжки обома руками, він поганяв коні тілько цмокаючи, пролітав поуз лінивих брик та хлопських возів мов якась блискуча поява, за котрою даремне біжать на вдогін зависні погляди та несповнимі мріі. „От кому щасливо живесь на світі!“ думають запилені та потомлені пішоходи. Не знають, бідолахи, що той зверхній блиск криє зовсім не блискуче ядро, що на душі у того блискучого щасливця така погань і таке пекло, яке йім певно і в сні не снить ся. Не знають, що до того далекого, таємничого города гонять єго такі фуріі, котрих один вид міг би не одного з них душу заморозити смертельним жахом. Та куди йім се знати ! В йіх душі сіра, щоденна жура гуде мов чмелі, що в землі гніздять ся; за тим упертим гудінєм куди йім чути гудінє кусливих шершенів, що гніздять ся на високих дубах ?

 

 

26.11.1894