[Календар т-ва «Просвіта» на рік. звич. 1882. Льв, 1881, с.27–39]
I.
Давно се було, лѣтъ тому звышь двайцять, коли на дорозѣ ведучôй зъ Дрогобыча до Борыслава, здыбали ся однои лѣтной днины два молоди̂ люде. Не знаю, чи могли до бути два парубчаки, майже однакихъ лѣть а такъ неподôбни̂ до себе вдачею и зверхною подобою. Оденъ высокій, кроикій и гарный на лице, нѣсъ ся просто и легко, всмѣхавъ ся часто и чаото затягавъ веселыхъ пѣсень; єго вбога, але чиста одѣжь и столярске знарядє вь мѣшку на плечахъ говорили вôдъ разу, що се столярскій челядникъ, идучій шукати зарôбку въ Борыславѣ, котрый не вôдъ давна зачавъ оживляти ся и стягати до себе чимъ разъ бôльше робучого и промыслового люду. Другій вандрôвникъ, бувь то мізерненькій, скуленый и обшарпаный жидокъ майже зь старечимъ, безъ выразу лицемъ маломовный и немовъ сумовитый. Єго худи̂ ноги ледво здужали додержати кроку зъ здоровымь столяремъ, а малоньки̂ запали̂ оченята неспокôйно бѣгали въ ямкахъ, немовъ злякались чогось та хотѣли денебудъ сховати ся. И вôнъ ишовъ до Борыслава, шукати щастя, але не нѣсъ зъ собою нѣякого знарядя, нѣякого способу до зарôбку.
— И зъ чогожь ты, Юдко, гадаєшь жити въ Борыславѣ? — пытає столярь.
— Зъ чого Богъ дасть, — вôдповѣдає боязно скуленый Юдка.
— Та то нѣбы такъ, всё въ Божихъ рукахъ, — вôдновѣдає столярь, — але бо въ насъ кажуть: „Бога взывай а рукъ прикладай.“
— У нась такъ не кажуть, — вôдповѣвъ коротко Юдка.
— А якже у васъ кажуть ? Радбы я знати!
— У насъ кажуть: хто ся на Бога здасть, тому Богъ не дасть пропасти.
— Ха, ха, ха! — зареготавъ ся столярь и махнувъ своими дужими руками. — Найно бы я стрѣбувавъ не робити зъ мѣсяць, чи Богь бы злѣзъ зъ неба та нагодувавъ мене!
— Не говори такъ Слимаку, не гнѣви Бога!
— Я Бога гнѣвити не хочу, але Богь же чень не на дурно давъ чоловѣкови свою помôчь !
И вôнъ зновъ розмахнувъ дужими руками, немовь збираючись ними розбивати скалы.
— Якъ Богъ схоче, то й твой руки не поможуть, Слимаку!
— Хиба ми повôдпадають, — а тогды й я не хочу жити!
— И здорови̂ будуть и не поможуть!
— О, сего не буде!
— Побачимо!
— Ну, ну, побачимо!
Оба товаришѣ за часъ тои розмовы йшли самотною дорогою черезъ поля. До Борыслава було ще зъ пôвъ милѣ. Сонце стояло зъ полудня и жарило немилосерно. Слимакови давно вже хотѣло ся пити, а й Юдка вôдъ давна часъ за часомъ жалôбно позиравъ на вузликъ у Слимака за плечима, зъ котрого долѣтавъ го запахъ хлѣба и сыра. Вôнъ самъ не мавъ при собѣ анѣ кусника хлѣба, анѣ одного крейцара.
Ажь ось Слимакъ скрутивъ зъ звычайнои дороги въ бôкъ надъ стрôмкій, зсувистый горбъ. Юдка ставъ на скрутѣ.
— А ты, Слимаку, куды?
— Ади* отъ ту кирничка, хочу воды напити ся.
—- А може й спочити троха?
— Ну, певно, сонѣчко пече, якъ огонь пражить, а до Борыслава ще й такъ зайдемо завчасу.
— Най буде й такъ.
Посѣдали коло жерела. Слимакъ напивъ ся воды, вынявъ хлѣбъ и сыръ зъ вузлика, и видячи, що Юдка не має свого нѣчô, запросивъ и єго.
— Але може тобѢ невôльно, бо то трефне?
— Е, сказавъ Юдка, нашь зако́нъ въ крайнôй потребѣ позваляє ѣсти й трефне.
— А такъ, звычайно, то не позваляє?
— Нѣ, не позваляє.
— Ну, то добрый вашь зако́нъ, що го можна, якъ до потребы, натягати такъ, якъ швець шкôру натягає.
— Не кажи такъ, Слимаку, грѣхъ такъ казати. Нашь закôнъ такъ само вôдъ Бога, якъ вашь закôнъ.
Пополудновали и — далѣ. Ось вже й Борыславъ. Хоть доси йшли все сухою землею, хочь дощу не було вже майже вôдъ тыжня, то прецѣнь въ Борыславѣ по всѣхъ вуличкахъ було глубоке и грузке болото. Жиды, парубки, рôпники*, возы и тачки снували ся довкола. Гамôрь, спѣвы, крики та пяни̂ проклятя не вгавали й на хвилю.
— Куди жь ты теперь, Юдко?
— Пôду де шукати мѣсця. А ты куды?
— Я ту замовленый до онтои будовы, видишь ? Маю тамъ робити дверѣ, футрины и всю столярску роботу. Ну, бувай здоровъ!
— Бувай здоровъ, Слимаку! А знаєшь що ? — якъ бы ти коли було чого треба, а я бы мôгъ, знаєшь, я не такій жидъ, — прийди до мене! Я тобѣ не забуду!
— Я до тебе ? Ха, ха, ха! — зареготавъ ся Слимакъ. — А щожь ты менѣ поможешь, коли ты самъ голый !
— Хто знає, Слнмаку, хто знає, що кому Богь судивъ. Ще разъ кажу, приходи, Юдка тобѣ не забуде !
И розôйшлись.
II.
Минуло десять лѣтъ. При головнôй Борыславскôй улици ино що отворивъ ся новый шинокъ. Шинокъ стоявъ на розѣ двохъ улиць, въ дуже добрôмъ мѣсци, хоть майже локоть низше вôдъ рôвня улицѣ, такъ що до дверей треба було схôдцями сходити въ долину робôтники день и нôчь заповнювали обширну, брудну и вогку шинкôвню; саѣвы, крики та сварки не втихали тамъ нѣколи и глухимъ клекотомъ несли ся на Борыславъ крôзь вѣчно отворени̂ вôкна. Надо дверми шинку прибита була таблиця, помальована на чорно, а на нѣй огнисто червоными буквами було вьписано: „Bier- und Brantwein - Ausschank des Judas Maultrommel.“ A въ шинку помежи пяными робôтниками звивавъ ся, мовь пискôрь, скуленый, хоть и не дуже то мізерный жидокъ ; то бувъ Юдка. А за шинквасомъ стояла гидка якъ нôчь, але богато вбрана жидôвка, звычайно зъ однымъ або двома дѣтьми въ рукахъ; то була єго жѣнка.
Вечѣрь. Юрбами высыпали робôтники зъ роботы, И розсыпали ся хто куды, а найбôльша часть по шинкахъ. У Юдки повно якъ набито. Ало що се за сумный, похнюпленый, нужденный чоловѣкъ протискає ся крôзь товпу до шинквасу? Єго лице, блѣде и зôссане, свѣдчить о перебутôй слабости. Въ рукахъ у него двѣ кулѣ, котрыми пôдпирає ся, безпомочно волочучи хори̂, выхудли̂ ноги. Ось вôнъ зъ тяжкою бѣдою доперъ ся до шинквасу, ставъ и обзирає ся.
— Чого вамъ треба ? — спытала жидôвка.
— Юдки.
— Юдки ? А на що вамъ Юдки ? Хочете горѣвки то я вамъ дамъ и сама. А на борґь, то й Юдка не дасть.
— Нѣ, я не хочу горѣвки; я бы хотѣвъ поговорити зъ Юдкою.
— Поговорити? — спытала протягло жидôвка и зъ погордою змѣрила очима того нужденного, обдертого пройдисвѣта. — Що вы єму маєте сказати ? скажѣть менѣ, то я єму скажу.
— Нѣ, я бы хотѣвъ єму самому. А ось и вôнъ! И обдертый пройдисвѣтъ обернувъ ся до Юдки, що саме протисъ ся до шинквасу зъ шклянками та чарками въ обохъ рукахъ.
— Der Goj will schmissen mit dir*, — сказала жидôвка Юдцѣ. Той обернувъ ся и хвилю глядѣвъ на обдертого пройдисвѣта, але очевидно не мôгъ го пôзнати.
— Вы хотѣли зô мновь говорити? Ну говорѣть, чого хочете ?
— Вы не пôзнаєте мене, Юдко?
— Нѣ, не можу якось, — сказавъ Юдка, ще разъ зирнувши на него.
— Правда, не нынѣ то ся дѣяло, якъ мы оба, ще молодши̂, вандрували до Борыслава; тямите ?
— А, Слимакъ! О, що то зъ мене за забудько! Якъ же не тямити! Ну, що чувати, Слимаку ?
— Зле чувати, Юдко. Коло мене бѣда.
— Коло мене добре, Богу дякувати, — вôдказавъ Юдка.
— Виджу, виджу, — сказавъ сумно Слимакъ, хитаючи головою.
— Знаєте що, Слимаку , — я теперь не маю часу говорити зъ вами. Сядьте собѣ ту на лавку, такъ... ... Małky, gib ihm а güt Bromfen, ün an Umbassen, hörst dü mech? * А вôдтакъ якъ буде вôльнѣйше, то побалакаємъ. Добре?
— Та добре, — сказавъ Слимакъ и ставъ въ кутѣ коло шинквасу.
Вже було геть по пôвночи, коли въ шинку на тôлько зрѣдло людей и втихомирило ся, що Юдка мôгь мати хвилю вôльнѣйшого часу. Вôнъ збудивъ Слимака, що за той часъ середъ гамору и задухи спавъ на лавцѣ.
— Ну, Слимаку, повѣдай, що тамъ у тебе чувати ?
— Видите що, — сказавъ неохôтно Слимакъ. — Отъ чогомъ доробивъ ся за десять лѣтъ! Жѣнка роспила ся и вмерла, перевела всё, щомъ мавъ, мене самого вергло въ слабôсть, ноги вôдняло. Що теперь дѣяти ? До столярскои роботы не приймають, тамъ треба стояти, бѣгати, двигати, а я не годенъ. До ямы такожь годѣ. Що дѣяти ? Руки здорови̂, а приходить ся вѣдай гинути живцемъ.
— А видишь, Слимаку, чи я тобѣ не казавъ, що Бога не тра вчити, якъ має чоловѣка карати. У Бога на всё спосôбъ є.
— Ой виджу вже, виджу! — зôтхнувъ Слимакъ. — Кôлько я перетерпѣвъ за ти̂ лѣта — Боже єдиный ! Ади, сивѣю !
— Ну, а щожь теперь буде!
— Або я знаю, що буде. Я прийшовъ до васъ, Юдко. Знаєте, вы тогды казали: прийди. Доки я мôгъ заробити, то гадаю собѣ: зароблю! А теперь годѣ. Тай то видите, не такъ, щобы зôвсѣмъ годѣ: руки здорови̂ и всё, а тôлько ноги, то бѣда.
— То що я вамъ пораджу на ноги ?
— Е, вже менѣ на ноги нѣхто не порадить, хиба рыскаль та лопата, — сказавъ зъ жалôбнымъ усмѣхомъ Слимакъ. — Але може бы вы вынайшли для мене яку роботу.
— Роботу? Гмъ?... — сказавъ Юдка и задумавъ ся. — Для тебе роботу? То трудно, небоже Слимаку; але що робити, — обѣцявъ чоловѣкъ, то треба якось погадати. Ну, знаєшь, Слимаку, лягай собѣ ту на лавочку. Małky, gib ihm а schmutzig Łałech ünter’n Kop!* Переночуй, а завтра будемо видѣти!
Съ тымъ словомъ Юдка пôшовъ спати, а Слимакъ зôтхнувши и помоливши ся до Бога, лягъ на лавку, звинувши пôдъ голову брудну верету, котру принесла му жидôвка, и швидко такожь заснувъ.
На другій день рано Юдка довго нараджувавъ ся зô своєю Малкою, бѣгавъ десь кудысь по сусѣдахъ, а далѣ коло полудня закликавъ Слимака до своєи спальнѣ, заваленои перинами и майже зôвсѣмъ темнои.
— Знаєшь що, Слимаку, — є для тебе робота.
— Яка ?
— Легка робота, столярска. У тебе є деяке начинє ?
— Та щось тамъ є: пара гиблѣвъ, сверликъ и топôръ.
— Иу, добре. Сверликъ можешь продати, сверлика не тра. Тра тôлько гибля, сокиры та пилки.
— А щожь то за робота тôлько зъ гиблемъ, сокирою та пилкою?
— Легка робота, Слимаку. Будешь стругавъ ручки до корбôвъ та млынкôвъ, листовки, кôлки, знаєшь, таки̂ дрôбницѣ. Навѣть варстату не треба, — можна на вôснôмъ стôльци*; будешь собѣ сидѣти тай все свою роботу робити.
— А по чому? Що заплатите?
— Заплатите, Слимаку ? За що ту платити ? Слухай; що я тобѣ скажу ! Ты хаты не маєшь, правда?
— Не маю.
.— Ну, я тобѣ дамъ хату, ось ту на подвôрю, Тихо ти буде, спокôйно, лише сиди та роби. Чуєшь? А ѣсти такожь дôстанешь и гиблѣвки твой ; розумѣє ся гиблѣвки, груба трѣска до мене. Ну, а шматє може є яке у тебе, га?
— Та щось тамъ є.
— Ну то добре. Якъ буде треба, то й то найде ся. Верету дамъ на постѣль, ну та й двѣ пачки тютюну на тыждень — тай що суботы двѣ порціи горѣвки. Пристаєшь, Слимаку?
— Та що робити, най и такъ буде, сказавъ понуро Слимакъ и похиливъ голову съ такимъ сумнымъ выразомъ, немовь схилявъ єѣ въ якесь важке ярмо, зъ котрого вже нѣяка сила не въ станѣ го выдобути.
III.
Зновъ минуло десять лѣтъ. Приѣздъ цѣсаря лѣтомъ 1880 р. згромадивъ до Борыслава тысячи̂ народа зъ всеѣ пôдгôрскои околицѣ. Пôшовъ и я. Ранкомъ погода була прехороша и весело гуторячи йшовъ я зъ громадкою знакомыхъ селянъ, любуючи ся хорошими околицями та густыми вôвсяными копами, що мовь звѣзды на небѣ виднѣли ся кругомъ по поляхъ. Однако недалеко Борыслава захопивъ насъ дощь, густый та проймаючій, такъ що дôйшовши до Борыслава всѣ мы промокли вже до нитки, а особливо я дрожавъ вôдъ холоду, выбравшись въ дорогу въ однôй тôлько лѣтнôй блюзѣ зъ сѣрого полотна. Звѣсна рѣчь затымъ, що въ такихъ немилыхъ обставинахъ зôвсѣмъ не по души менѣ було задивлюватись на вѣнцѣ, тріюмфальни̂ брамы зъ написами, тысячи̂ хоруговокъ та тысячѣ празнично пристроєныхъ жидôвъ, що помимо слоты густо снували ся по улици, гордо всмѣхаючись та разъ у разъ нарѣкаючи на Бога, що попсувавъ имъ „ихъ свято“, котре ихъ такъ багато коштує. Я й мôй товаришь не довго швендались по болотнистыхъ улицяхъ, — холодъ и дощь спонукавъ насъ живо шукати сухого притуловища. Мы вступили до першого шинку, туй таки за тріюмфальною брамою. То бувъ шинкъ Юдки Маультроммеля.
Погана якъ нôчь, поморщена вже жидôвка стояла за шинквасомъ, хоть нынѣ задля празнику нѣкого крôмъ насъ не було въ шинку. А по шинку походжувавъ пôдôйшлый вже жидъ зъ гарнымъ животикомъ, въ атласовôй бекешѣ, переперезанôй святочнымъ шовковымъ поясомъ, зъ выдрянымъ „штрамеле“ на головѣ. На єго гладкôмъ, блыскучôмъ, хоть жовтôмъ лици виднѣвъ ся супокôй и вдоволенє. То бувъ Юдка.
Я огрѣвъ ся троха и выйшовъ на подвôрє. До него зô всѣхъ бокôвъ припирали слѣпô стѣны сусѣдныхъ домôвъ та шопъ, полѣплени̂ жовтою глиною. Се була немовь велика клѣтка, брудна, занедбана, гнила и вонюча надъ всякій описъ. На серединѣ стояла велика купа смѣтя и всякихъ омѣткôвъ. На право по при вугло шинку бувъ вузенькій прохôдъ на улицю, и туды жь текла зъ пôдъ сусѣдныхъ окапôвъ потокомъ вода на низьке, мовь яма, подвôрє. Але на другôмъ кôнци выхôдъ єи бувъ по части затамованый. Тамъ приперта до слѣпои стѣны якогось довжезного будынку стояла нужденна не то шопа, не то буда, зъ прогнилымъ дахомъ и чорными, неполѣплеными и въ многихъ мѣсцяхъ дѣравыми стѣнами. Межи шинкомъ а будою була тôлько вузенька протока для воды, але наплываючій потôкъ не мôгъ въ ню змѣстити ся и залявъ майже цѣлу половину подвôря широкимъ ставкомъ болотянои, бурои воды. Особливо коло буды, яко найнисше лежачого мѣсця на цѣлôмъ подвôрю, згромадилось найбôльше воды и чималый потôкъ лявъ ся крôзь шпары въ полупаныхъ дверцяхъ и пôдъ прогнилымъ порогомъ до середины. Одно вузеньке вôконце съ повыбиваными зъ давенъ давна шибами цѣле залѣплене було пожовклымъ вôдъ сонця и дощу паперомъ. Въ будѣ було тихо, якъ въ гробѣ. Дощь не то що не перестававъ, але змагавъ ся. Зъ улицѣ долѣтали въ сю клѣть глухи̂ крики и гаморы, але нѣ оденъ слѣдъ на тôмъ вôдразливôмъ подвôрю не показувавъ, що нынѣ въ Борыславѣ свято, що вся та оселя прибралась нынѣ въ празничный стрôй, щобъ повитати найдостойнѣйшого гостя. Сѣра, гнила и мерзка буденнôсть царила ту зôвсѣмъ спокôйно и ненарушено.
Хвилю стоявъ я пôдъ пôддашемъ, оглядаючись довкола. Коли въ тôмъ зъ правого боку вузкимъ, пролазомъ протиснула ся невеличка, може осьмилѣтна дѣвчина и несмѣло, пытаючо глянула на мене.
— Чого тобѣ дитинко? — спытавъ я.
— Я ту прийшла до дѣда.
— До якого дѣда?
— А отъ ту, — показала нужденну буду — ту дѣдъ Слимакъ, — я го такъ называю дѣдомъ. Я прийшла подивити ся до него. Не знаєте, чи вôнъ є?
— Не знаю, дитинко. А вôнъ выходить куды ?
— Та не выходить. Але дѣдъ казавъ позавчора, якъ я була въ него, що го Юдка хоче выкинути.
— Выкинути? А то чому?
— Ба, видите, бо дѣдъ вже старый, не може робити.
— А щожь ту той дѣдъ робить?
— Та отъ такъ : ручки до корбôвъ, листовки, кôлочки. Вôдъ коли тямлю, то вôнъ все то робить ; мамуня казали, що вже щось десять лѣтъ.
— А ты вôдъ позавчора не була въ него ?
— Та не була, бо мои̂ мамуня такожь були слаби̂, то мусѣламъ коло нихъ сидѣти. Ажь нынѣ имъ стало троха лекше, то я выпросила ся до дѣда. А мамуня казали, абымъ йшла, може дѣдови треба що принести або що, бо дѣдъ, слабый на ноги и не може выйти. А якъ не треба нѣчого, то щобымъ заразъ вертала.
— Ну, добре, то йди та подиви ся.
Дѣвчина пустила ся йти, але спинила ся, побачивши величезну калюжу передъ дверми.
— Ой—ой—ой , — якъ ту перейти! Адѣть,* яка вода, якъ Дунай.
— Постôй, я тебе перенесу, — сказавъ я, и взявши дѣвчину на руки ступивъ у калюжу. Бродячи мало що не по колѣна, я дôйшовъ до дверець и отворивъ ихъ. Дивный и страшный видъ показавъ ся нашимъ очамъ. Буда вся стояла въ водѣ. Кругомъ чорни̂, голи̂ стѣны, крôзь котри̂ де не де проблыскувало буре денне свѣтло. Коло дверей старый вôсный столець, на нѣмъ гибель, пилка, топôръ и купа недоструганыхъ кусникôвъ дощокъ. А въ кутѣ, такожь майже зôвсѣмъ у водѣ купа трѣсокъ гиблѣвокъ, перегнилыхъ на гнôй, накладеныхъ высоко на купу, а на тôй купѣ, зарытый въ той гнôй до половины и ледво покрытый старыми, чорными шматами лежавъ чоловѣкъ, синый якъ бозъ, сухій якъ скôпа* зъ выразомъ страшного болю и якогось жалю на поморщенôмъ лици. Се бувъ Слимакъ, а правду кажучи, тôлько трупъ Слимака!...
Морозомъ повѣяло на мене. Десять лѣтъ въ такôмъ пеклѣ, и ту живъ чоловікъ9 — тремтѣли урывани̂ думки въ моѣй головѣ. А дѣвчина тымчасомъ кинуласъ будити дѣда, а побачивши, що дѣдъ зимный и задубѣлый и такій якійсь страшный, скрикнула голосно и кинулась на двôръ. Выбрывъ и я за нею. Однако крикъ дѣвчины не звабивъ нѣкого до холодного трупа; въ тôй самôй хвили густо збити̂ громады народа пôдняли на улици оглушуючій крикъ:
„Віватъ! Най жиє нашь тато! Най жиє !“
Се бувъ знакъ, що найдостойнійшій гôстъ находивъ ся въ улицяхъ Борыслава. Небо выпогодилосъ, пошарпало бури̂ хмары и скинуло ихъ зъ себе въ кутъ, немовь нуждений жебрацки̂ лахманы, щобъ натомѣсть показати свою блакитну празничну одѣжь.
„Віватъ! віватъ!“ — гомонѣло по всѣмъ Борыславѣ, гомонѣло зъ тысячныхъ устъ, а дѣдъ Слимакъ за той часъ нѣмо, понуро, зъ болѣзнымъ выдомъ лежавъ въ сво́ѣмъ гнилôмъ берлозѣ , въ тôй гиднôй шкаралущи, въ котру заперла го людска захланнôсть и зъ котрои увôльнила го тôлько послѣдна приятелька — смерть.
___________________
* необережный = неосторожный
* Ади́ = а диви́.
* рôпникъ = робôтникъ въ копальни воску земного и нафты въ Борыславѣ.
* Сей чоловѣкъ хоче говорити зъ тобою.
* Малко, дай му доброи горѣвки и закуску, чуєшъ ?
* Малко, дай му брудну верету пôдъ голову.
* вôсный столець при котрôмъ вôснякомъ робить ся;
* скôпа = трѣска.
26.11.1882