[Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.45– 63]
І.
Було се давно, лїт тому звиш двацять, коли на дорозї, що веде з Дрогобича до Борислава, здибали ся одної лїтної днини два молоді люди. Не знаю, чи могли де бути два парубчаки, майже однаких лїт, а такі неподібні до себе вдачею і зверхною подобою. Один високий, крепкий і вродливий, нїс ся просто й легко, всьміхав ся часто і часто затягав веселих пісень; його вбога, але чиста одїж і столярське знарядє в мішку на плечех говорили від разу, що се столярський челядник іде шукати зарібку в Бориславі, що від недавна зачав оживлювати ся і стягати до себе чим раз більше робучого та промислового люду. Другий вандрівник був то мізерненький, скулений і обшарпаний Жидок, майже з старечим без виразу лицем, маломовний і немов сумовитий. Його худі ноги ледво здужали додержати кроку з здоровим столярем, а маленькі, запалі оченята неспокійно бігали в ямках, немов злякали ся чогось та хотїли дебудь сховати ся. І він ішов до Борислава шукати щастя, але не нїс із собою нїякого знарядя, нїякого способу до зарібку.
— А з чогож ти Юдко гадаєш жити в Бориславі? — питає столярь.
— З чого Бог дасть, — відповідає боязно скулений Юдка.
— Та то нїби так, усе в божих руках — відповідає столярь, — але бо у нас кажуть: „Бога взивай, а рук прикладай“.
— У нас так не кажуть. — відповів коротко Юдка.
— А як же у вас кажуть? Рад, би я знати!
— У нас кажуть: хто на Бога здасть ся тому Бог не дасть, пропасти.
— Ха, ха, ха! — зареготав ся столярь і махнув своїми дужими руками. — Най-но би я стрібував не робити з місяць, чи Бог би злїз із неба та нагодував мене!
— Не, говори так, Слимаку, не гнїви Бога!
— Я Бога гнївати не хочу, але Бог же чей не на дурно дав чоловікови свою поміч!
І він знов розмахнув дужими руками, немов збираючись розбивати ними скали.
— Як Бог, схоче, то й твої руки не поможуть, Слимаку!
— Хиба менї повідпадають, а тодї й я не хочу жити!
— І здорові будуть і не поможуть!
— О, сего не буде!
— Побачимо.
— Ну, ну, побачимо.
Оба товариші за час тої розмови йшли самітною дорогою через поля. До Борислава було ще з пів милї. Сонце стояло з полудня і пражило немилосерно. Слимакови давно вже хотїло ся пити, та й Юдка від давна час за часом жалібно позирав на вузлик у Слимака за плечима, з якого долїтав його запах хлїба й сира. Він сам не мав при собі анї кусника хлїба, анї одного крайцаря.
Аж ось Слимак скрутив із звичайної дороги в бік під стрімкий, зсувистий горб. Юдка став на скрутї.
— А ти Слимаку куди?
— Ади, ось тут криничка, хочу води напити ся.
— А може й спочити троха?
— Ну, певно! Сонїчко пече мов огнем пражить, а до Борислава ще й так зайдемо завчасу.
— Най буде й так.
Посїдали коло жерела. Слимак напив ся води, виняв хлїб і сир із вузлика, а видячи, що Юдка не має свойого нїчого, запросив і його.
— Але може тобі не вільно, бо трефне?
— Е, — сказав Юдка, — наш закон у крайнїй потребі позволяв їсти й трефне.
— А так, звичайно, не позволяє?
— Нї, не позволяє.
— Ну, то добрий ваш закон, що його можна як до потреби натягати так як швець шкіру натягає.
— Не кажи так, Слимаку, гріх так казати. Наш закон так само від Бога, як ваш закон, — сказав якось боязко Юдка.
Пополуднували — і далї. Ось уже й Борислав. Хоть доси йшли все сухою землею, хоть дощу не було вже майже від тижня, то прецїнь у Бориславі на всїх вуличках було глибоке, грузке болото. Жиди, парубки, ріпники вози й тачки снували ся довкола. Гамір, співи, крики та пяні проклятя не вгавали й на хвилю.
— Куди ж ти тепер, Юдко?
— Піду де шукати місця. А ти куди?
— Я тут замовлений до одної будови, онтам, видиш ? Маю там робити двері, футрини і всю столярську роботу. Ну, бувай здоров!
— Бувай здоров, Слимаку! А знаєш що? Як би тобі коли було чого треба, а я би міг, — знаєш, я не такий Жид, прийди до мене! Я тобі не забуду!
— Я до тебе? Ха, ха, ха! — зареготав ся Слимак. — А щож ти менї поможеш, коли ти сам голий!
— Хто знає, Слимаку, хто знає, що кому Бог судив. Ще раз кажу, приходи, Юдка тобі не забуде!
І розійшлись.
II.
Минуло десять лїт. При головній бориславський вулицї йно що отворив ся новий шинок. Шинок стояв на розї двох вулиць у дуже добрім місцї, хоть майже локоть низше від рівня вулицї, так що до дверий треба було східцями сходити в долину. Робітники день і ніч заповнювали простору, брудну і вохку шинківню; співи, крики та сварки не втихали там нїколи і глухим клекотом несли ся на Борислав крізь вічно отворені вікна. Над дверима шинку прибита була таблиця, помальована на чорно, а на нїй огнисто-червоними буквами було виписано : „Bier und Branntwein Ausschank des Judas Maultrommel“. А в шинку поміж пяними робітниками звивав ся мов пискор скулений, хоть і не дуже то мізерний Жидок: то був Юдка. А за шинквасом стояла гидка як ніч, але богато вбрана Жидівка, звичайно з одним або з двома дїтьми на руках: то була його жінка.
Вечір. Юрбами висипали робітники з роботи і розсипали ся хто куди, а найбільша часть по шинках. У Юдки повно як набито. Але що се за сумний, похнюплений, нужденний чоловік протискає ся крізь товпу до шинквасу? Його лице, блїде й зіссане, сьвідчить про перебуту слабість. В руках у нього дві кулї, що ними підпирає ся, безпомічно волочучи хорі, вихудлі ноги. Ось він з тяжкою бідою допер ся до шинквасу, став і обзирає ся.
— Чого вам треба? — спитала Жидівка.
— Юдки.
— Юдки? А на що вам Юдки? Хочете горівки, то я вам дам і сама. А на борґ то й Юдка не дасть.
— Нї, я не хочу горівки, я би хотїв поговорити з Юдкою.
— Поговорити ? — спитала протягло Жидівка і з погордою змірила очима того нужденного, обдертого пройдисьвіта. — Що ви йому маєте сказати ? Скажіть менї, то я йому скажу.
— Нї, я би хотїв йому самому. А ось і він! — І обдертий пройдисьвіт обернув ся до Юдки, що саме протис ся до шинквасу зо склянками та чарками в обох руках.
— Der Goj will schmissen mit dir* — сказала Жидівка Юдцї. Той обернув ся і хвилю глядїв на обдертого пройдисьвіта, але очевидно не міг його пізнати.
— Ви хотїли говорити зі мною ? Ну, говоріть, чого хочете?
— Ви не пізнаєте мене, Юдко ?
— Нї, не можу якось, — сказав Юдка, ще раз зирнувши на нього.
— Правда, не нинї то дїяло ся, як ми оба, ще молодші, вандрували до Борислава, тямите ?
— А, Слимак! О, що то з мене за забудько ! Як же не тямити! Ну, що чувати, Слимаку ?
— Зле чувати, Юдко. Коло мене біда.
— Коло мене добре, Богу дякувати, — відказав Юдка.
— Виджу, виджу, — сказав сумно Слимак, хитаючи головою.
— Знаєте що, Слимаку, я тепер не маю часу говорити з вами. Сядьте собі тут на лавку, так... Małky, gib ejm a güt Bromfen, ün an Umbassen, hörst dü mech?* А відтак, як буде вільнїйше, то побалакаємо. Добре?
— Та добре, — сказав Слимак і сїв у кутї коло шинквасу.
Вже було геть по півночи, коли в шинку на стілько зрідло людий і втихомирило ся, що Юдка міг мати хвилю вільнїйшого часу. Він збудив Слимака, що за той час серед гамору й задухи спав на лавцї.
— Ну, Слимаку, повідай, що там у тебе чувати ?
— Видите що, — сказав неохітно Слимак. — От чого я доробив ся за десять лїт. Жінка розпила ся і вмерла, перевела все, що я мав. Мене самого вергло в слабість, ноги відняло. Що тепер дїяти? До столярської роботи не приймають, там треба стояти, бігати, а я не годен. До ями також годї. Що дїяти? Руки здорові, а приходить ся відай гинути живцем.
— А видиш, Слимаку, чи я тобі не казав, що Бога не треба вчити, як має чоловіка карати? У Бога на все спосіб є.
— Ой виджу вже! — зітхнув Слимак. — Кілько я перетерпів за ті лїта, Боже єдиний! Ади, сивію !
— Ну, а щож тепер буде?
— Або я знаю, що буде. Я прийшов до вас Юдко. Знаєте, ви тодї казали: прийди ! Доки я міг заробити, то гадаю собі: зароблю. А тепер годї. Тай то, видите, не так, аби зовсїм годї: руки здорові і все, а тілько ноги, от біда!
— Та що я вам пораджу на ноги?
— Е, вже менї на ноги нїхто не порадить, хиба рискаль та лопата, — сказав з жалібним усьміхом Слимак. — Але може би ви винайшли для мене яку роботу?
— Роботу? Гм?.. — сказав Юдка і задумав ся. — Для тебе роботу ? То трудно, небоже Слимаку! Але що робити, обіцяв чоловік, то треба якось погадати. Ну, знаєш, Слимаку, лягай собі тут на лавочку. Małky, gib ejm a schmutzig Łałech ünter’n Kopp*. Переночуй, а завтра будемо видїти!
З таким словом Юдка пішов спати, а Слимак зітхнувши і помоливши ся до Бога, ляг на лавку, звинувши під голову брудну верету, яку принесла йому Жидівка, і швидко також заснув.
На другий день рано Юдка довго нараджував ся зі своєю Малкою, бігав десь кудись по сусїдах, а далї коло полудня закликав Слимака до своєї спальнї, заваленої перинами і майже зовсїм темної.
— Знаєш що, Слимаку, є для тебе робота.
— Яка?
— Легка робота, столярська. У тебе є деяке начинє?
— Та щось там є : пара гиблїв, сверлик і топір.
— Ну добре. Сверлик можеш продати, сверлика не треба. Треба тілько гибля, сокири та пилки.
— А щож то за робота тілько з гиблем, сокирою та пилкою?
— Легка робота, Слимаку. Будеш стругав ручки до корбів та млинків, листовки, кілки, знаєш, такі дрібницї. Навіть варстату не треба, можна на віснім стільци; будеш собі сидїти тай усе свою роботу робити.
— А по чому? Що заплатите?
— Заплатите, Слимаку? За що тут платити ? Слухай, що я тобі скажу! Ти хати не маєш, правда?
— Не маю.
— Ну, я дам тобі хату, ось тут на подвірю. Тихо тобі буде, спокійно, лише сиди та роби. Чуєш ? А їсти також дістанеш і гиблївки твої; розуміє ся, гиблївки! груба тріска до мене. Ну, а шматє може є яке у тебе, га?
— Та щось там є.
— Ну, то добре. Як буде треба, то й те найде ся. Верету дам на постїль, ну та й дві пачки тютюну на тиждень, тай що суботи дві порції горівки. Пристаєш, Слимаку?
— Та що робити, най і так буде, — сказав понуро Слимак і похилив голову з таким сумним виразом, немов схиляв її в якесь важке ярмо, з котрого вже нїяка сила не в станї видобути його.
III.
Знов минуло десять лїт. Приїзд цїсаря лїтом 1880 р. згромадив до Борислава тисячі народа з усеї підгірської околицї. Пішов і я. Ранком погода була прехороша; весело гуторячи йшов я з громадкою знайомих селян, любуючи ся чудовими околицями та густими вівсяними копами, що мов звізди на небі виднїли ся кругом по полях. Однакож недалеко Борислава захопив нас дощ, густий та проймаючий, так що дійшовши до Борислава, всї ми промокли до нитки, а особливо я дрожав від холоду, вибравшись у дорогу в одній тілько лїтній блюзї з сїрого полотна. Звісна річ, що в таких немилих обставинах зовсїм не до душі менї було задивлювати ся на вінцї, тріумфальні брами з написами, тисячі хоруговок та тисячі празнично пристроєних Жидів, що не вважаючи на слоту густо снували ся по вулицї, гордо всьміхаючи ся та раз у раз нарікаючи на Бога, що попсував їм „їх сьвято“, котре їх так богато коштує. Я й мої товариші не довго швендались по болотнистих улицях; холод і дощ спонукав нас живо шукати сухого притуловища. Ми вступили до першого шинку, зараз таки за тріумфальною брамою. То був шинок Юдки Маультроммеля.
Погана як ніч, поморщена вже Жидівка стояла за шинквасом, хоч сьогодня задля празнику нїкого крім нас не було в шинку. А по шинку походжував підстаркуватий уже Жид з гарним животиком, у атласовій бекеші, переперезаній сьвяточним шовковим поясом, з видряним „штрамеле“ на голові. На його гладкім, блискучім, хоть жовтім лицї виднїв ся супокій і вдоволенє. То був Юдка.
Я огрів ся троха і вийшов на подвірє. До нього зі всїх боків припирали слїпі стїни сусїднїх домів та шоп, полїплені жовтою глиною. Се була немов велика клїтка, брудна, занедбана, гнила й вонюча над усякий опис. На серединї стояла велика купа сьмітя і всяких олїтків. На право по при вугло шинку був вузенький прохід на вулицю, і тудиж текла з під сусїднїх окапів потоком вода на низьке мов яма подвірє. Але на другім кінцї вихід її був по части затамований. Там, приперта до слїпої стїни якогось довжезного будинка, стояла нужденна не то шопа, не то буда, з прогнилим дахом і чорними неполїпленими, в многих місцях дїравими стїнами. Між шинком а будою була тілько вузенька протока для води, але напливаючий потік не міг у нїй змістити ся і залляв майже цїлу половину подвіря широким ставком болотяної, бурої води. Особливо коло буди, яко найнизше положеного місця на цїлім подвірю, згромадило ся найбільше води і чималий потік лив ся крізь шпари в полупаних дверех і по під прогнилим порогом до середини. Одно вузеньке віконце з повибиваними з давен давна шибами цїле залїплене було пожовклим від сонця і дощу папером. У будї було тихо, як у гробі. Дощ не то що не переставав, але змагав ся. З вулицї долїтали в сю клїть глухі крики і гамори, але нї один слїд на тім відразливим подвірю не показував, що нинї в Бориславі сьвято, що вся та оселя прибрала ся нинї в празничний стрій, щоб повитати найдостойнїйшого гостя. Сїра, гнила й мерзена буденність царювала тут зовсїм спокійно та непорушно.
Хвилю стояв я під піддашєм, роззираючи ся довкола, коли в тім з правого боку вузким пролазом протиснула ся невеличка, може осьмилїтня дївчина і несьміло, питаючими очима глянула на мене.
— Чого тобі, дитинко? — спитав я.
— Я тут прийшла до дїда.
— До якого дїда?
— А ось тут, — вона показала нужденну буду — тут дїд Слимак. Я його так називаю дїдом. Я прийшла подивити ся на нього. Не знаєте, чи він дома?
— Не знаю, дитинко. А він виходить куди?
— Та не виходить. Але дїд казав позавчора, як я була в нього, що його Юдка хоче викинути.
— Викинути ? А то чому ?
— Ба, видите, бо дїд уже старий, не може робити.
— А щож тут той дїд робить?
— Та от так: ручки до корбів, листовки, кілочки. Від коли тямлю, то він усе то робить; мамуня казали, що вже щось десять лїт.
— А ти від позавчора не була в нього?
— Та не була, бо мої мамуня також були слабі, та я мусїла сидїти коло них. Аж нинї їм стало троха лекше, то я випросила ся до дїда. І мамуня самі казали, аби я йшла, може дїдови треба що принести або що, бо дїд слабий на ноги і не може вийти. А як не треба нїчого, то щоб я зараз вертала.
— Ну добре, то йди та подиви ся.
Дївчина пустила ся йти, але спинила ся, побачивши величезну калюжу перед дверима.
— Ой-ой ой, як тут перейти? Адїть, яка вода, як Дунай!
— Постій, я тебе перенесу, — сказав я, і взявши дївчину на руки ступив у калюжу. Бродячи мало що не по колїна, я дійшов до дверець і отворив їх. Дивний і страшний вид показав ся нашим очам. Буда вся стояла в водї. Кругом чорні, голі стїни, крізь які де-не-де проблискувало буре денне сьвітло. Коло дверий старий вісний столець, на нїм гибель, пилка, топір і купа недоструганих кусників дощок А в кутї, також майже зовсїм у водї купа трісок гиблївок, перегнилих на гній, накладених високо верства на верству, а на тій купі, заритий у той гній до половини і ледво покритий старими, чорними шматами, лежав чоловік, синїй як боз, сухий як скіпа, з виразом страшного болю і якогось жалю на поморщенім лицї. Се був Слимак, а правду кажучи, тілько труп Слимака...
Морозом повіяло на мене. Десять лїт у такім пеклї! І тут жив чоловік! — тремтїли уривані думки в моїй голові. А дївчина тимчасом кинула ся будити дїда, та побачивши, що дїд зимний і задубілий і такий якийсь страшний, скрикнула голосно й кинула ся на двір. Вибрив і я за нею. Однако крик дївчини не звабив нїкого до холодного трупа. В тій самій хвилї густо збиті громади народа підняли на вулицї оглушливий крик:
— Віват! Най жиє наш тато! Най жиє!
Се був знак, що найдостойнїйший гість завитав у вулицї Борислава.
Небо випогодило ся, пошарпало бурі хмари і скинуло їх із себе в кут, немов нужденні жебрацькі лахмани, щоб натомісь показати свою блакитну, празничну одежу.
— Віват ! віват! — гомонїло по всїм Бориславі, гомонїло з тисячних уст. А дїд Слимак за той час нїмо, понуро, зі зболїлим видом лежав у своїм гнилім берлозї, в тій гидкій шкаралющи, куди заперла його людська захланність і відки увільнила його тільки остатня приятелька — смерть.
Львів, у сїчнї 1881 р.
__________________
* Сей чоловік хоче говорити з тобою
* Малко, дай йому доброї горівки і закуску, чуєш?
* Малко, дай йому брудну верету під голову.
26.11.1902