[Літературна спадщина, 1956, т. 1, с.49.]
Нестор був тяжко ранений. Удар обуха трафив го в голову і запевно розлупав кість черепа, хоть наверха не було видати ніякої рани. Лиш грубі, посинілі жили на чолі, напружені, мов верівки, та сильно затиснені зуби зомлілого, свідчили о страшних болях нещасливого. Помимо того, що ся не рушав і лежав зовсім мов мертвий, шандари веліли му зв’язати руки і ноги і так забезпеченого завити в килимок і занести до вагону зелізниці, де ждав на нього околот соломи і тверда селянська подушка, надягнена пір’ям не дертим, а січеним на ковбиці. Бідолаху положили на підлозі вагону, шандари з набитими гверами посідали коло нього, — паровик засвистів і з гуркотом, зиком і свистом рушив паровик наперед у темну ніч, блимаючи серед пітьми спереду парою величезних червоних очей, що лиш невиразно освічували його чорне, почварне чоло.
Всі голоси всередині і навкруги заглушило безупинне, томляче грохотанє величезної машини. Вітер свистить мимо неї, — ту пітьма ніби ще дужче зчорніє, — значить ліс перемигнув, — ту щось заблисне, мов чорне скло рухливе, — а гуркіт ще дужчий, як уперед, дає знати, що міст під ними. Гурра, гурра, гурра! Далі, через безодню пітьми, по твердих, зелізних шинах, — далі, навпростець понад ріки і пропасти, через болота і гори, мимо сел і міст! Далі, наздогін вітрам по широкім просторі, ти, потужна машино! Нічо тебе не спинить, нічо тобі не стане, на заваді. Ти — людский розум, той всемогущий пан матерії, — ти його наймильша, найсильнійша дитина, — тобою він простор завоює! А як ти не можеш гнати по м'якій ріни та мураві, а потребуєш зелізної дороги для своїх стіп, так і він поти сильний і певний, поки не збочить із віковічних зелізних прав природи! Довго тревала їзда. В вагоні, де находився Нестор і шандари, не чути було людского слова. Лиш вікна дренчали і ланци та всіляке зелізо під сподом брязкотіло щораз дужче, частійше, майже оглушаючо *.
[1878]
________________
* На цьому автограф уривається.
26.11.1956