[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. C. 151—160]
Нї, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу прилюдно признати ся до гріха, хоч знаю наперед, що на душі менї не буде лекше від того. Адже-ж відплата тут неможлива, бо яка-ж відплата може винадгородити невинно пролиту кров, надолужити замордоване житє?
Так, у мене на сумлїню забійство. То значить, не се одно тілько. Адже-ж чоловік — великий, систематичний, рафінований убійця між божими сотворінями, тай усї ті сотворіня з свого боку докладають і свою добру пайку до загальної великої сімфонїї убійств, котру нам подобаєть ся називати "орґанїчним житєм". Усї ми вбиваємо на кождім кроцї, ріжемо, топчемо, давимо, нївечимо мілїони живих творів. Анї хвилї не можемо жити без убійства. Наші страви, наша одїж, наші забави, наш хід і наш сон, навіть наш віддих, усе те непереривний ряд тисячів і мілїонів убійств. А найцїкавійше те, що ми навіть не спостерігаємо сього. Та не тілько анатемські мікроорґанїзми вбиваємо з байдужним серцем. Навіть наших висше устроєних братів, риб, раків, птахів і зьвірів ми мордуємо без гризоти сумлїня і заспокоюємо себе тим одиноким і найвисшим raison d' еtat: треба нам їх для власного прожитку. Як чоловік, що за молоду вибирав пташачі гнїзда, ловив мотилїв, збирав комах, а й досї не покинув замилуваня до риболовства, я маю на сумлїню певно не мало тисяч таких убійств. Та про те всї вони забуті і тільки се одно мучить і гризе і вертить мою душу довгі лїта. Тілько се одно не вмирає і не вигасає і оживає все на ново, болить тим гірше в моїм нутрі, чим більше силкую ся забути про нього, затерти його.
Аж страшно менї робить ся, коли цїла ота нещасна подїя ясно, з усїми подробицями вирине в моїй памяти. Від того часу минуло богато лїт, певно більше як трицять. Я був тодї невеличкий сїльський хлопчина і бігав граючись по лїсах і полях мойого рідного села.
Власне надійшла весна, один із перших гарних, теплих днїв. Перший раз по довгій зимовій неволї в тїсних, душних хатах ми сїльські дїти могли побігати собі свобідно. Ми вибігли на сїножать, що ще була гола і сїра від скиненої недавно зимової перини. Тілько десь-не-десь прокльовувала ся з землї сьвіжа зелень: сквапливі острі листки тростини, ще позвивані в острі шила, листки хріну та лопухів над потоком. Тілько в недалекім лїсї сподом усе забілїло ся від дикого чеснику, що власне починав уже відцвитати, від білих і синїх підлїщків.
Над нами здвигало ся темно-синє склепінє неба, всьміхало ся сонце, а на далеких вершках Карпат блискотїли ще здорові снїгові шапки, мов іскристі діяментові корони. Та їх краса не зворушувала нас надто дуже, бо ми почували кождої хвилї холодний зимовий подув, що йшов від них у низ до сходу сонця. І річка почувала се; в ранцї вона була ясна і чиста і плюскотїла тихенько мов у лїтї, а тепер клекотїла гнївно в своїх тїсних берегах і протискала ся в низ своїми жовтаво брудними, розбурханими водами: се були як раз оті блискучі діяменти, розтоплені весняним сонцем.
Та все те не в силї було попсувати нашу весняну радість. Ми ходили, скакали і підскакували і бігали довкола і відвідували всїх наших знайомих: старого могучого дуба на краю лїса, що то по його крепких конарах ми лїтом лазили навзаводи з вивірками; високу, похилену березу з жалібно навислими тоненькими гильками, що ми їх звичайно надуживали на гойданку на велику гризоту пана лїсничого; тихі криницї в лїсовій гущавинї, де ми позасїдавши за грубими яворами та вязами нераз придивляли ся вечерами лисам, борсукам та диким кабанам, що сюди приходили пити; і вкінцї глубокі, чисті млинівки, де ми що недїлї з гачками чатували на щупаків, а коли припекло сонце, з криком і реготом осьвіжували ся в чистій, холодній водї.
Кожде місце довкола тих млинівок, найбільш улюблений терен наших забав, оглядали і обнишпорювали ми зовсїм докладно. Се був спуст стародавнього великого ставу. Півперек долини, від лїса до лїса підіймала ся здоровенна гребля, що тепер, обрівняна і здавна розорювана плугом виглядала як довгий, рівний горб, тілько в трьох місцях перерваний: раз потоком, що тут скручував аж під лїс і гнївно булькотїв і рвав та підмулював високий, стрімкий беріг, і два рази згаданими вже млинівками, одинокими останками колишнього панського ставу. Ті млинівки були не надто широкі, глубокі з на сяжень, отїнені декуди вільхами, вербами та лозовими корчами. Лїтом густа, пахуча трава та квітки білої конюшини нависали з берегів аж над саме водяне зеркало. Тепер, що правда, довкола було досить голо і сумно, тай у водї, що в лїтї густо-часто оживлювала ся плюскотом щупаків і громадами червонооких плотиць, які звичайно плавали цїлими купами під проводом одної найбільшої, тепер було тихо. Та ми про те що крок заглядали ціїаво в воду, під кождий прут, під кождий зівялий лопух, у кождий корч, чи не задусив ся де який наш знайомий щупак під ледом, або чи панї видра не була ласкава зробити нашим рибам візиту.
— Псс! Псс! — засичали нараз два чи три хлопцї, що йшли передо мною, схилили ся до землї і поповзли тихо наперед, намагаючи ся обступити довкола один корч.
— А вам що таке? Що там таке? — запитав я поневолї також шептом.
— Птах! Птах! Не бачиш його?
— Де він? Де?
— Ось тут у корчи. Побіг. Ми ще такого не видали. Не лїтає мабуть, лиш бігає.
Поки ще хлопцї обступали корч, я пішов просто до середини корча, обережно розгорнув густі гилячки і побачив справдї невеличкого пташка, що сховав ся в торічній сухій траві. Не знаю, чи він був ослаблений, чи переляканий, досить, що побачивши мене над собою не полетів і не побіг і я в тій хвилї мав його в руцї. Всї хлопцї позбігали ся, аби побачити мойого бранця.
— Ах, який гарний!
— Такого пташка я ще не бачив нїколи.
— Гляньте лише на його очи!
— А його пірєчко.
Се був маленький болотяний пташок, які в нашій підгірській околицї показують ся дуже рідко. Пірє на нїм було попеласто сїре з легеньким перловим полиском, дзьобик тоненький, темно зеленковатий, і такі-ж самі довгі, тонесенькі ноги. Він сидїв тихо затулений у моїй долонї, не тріпав ся, не дряпав і не дзьобав, як се звичайно чинять иньші дикі птахи, коли їх зловити в руку.
— Що ти будеш робити з ним? — запитали мене деякі хлопцї, озираючи зависними очима гарну добичу в моїй руцї.
— Понесу його до дому.
— Будеш його пекти?
— Або я знаю. Буду його годувати.
— А знаєш, що він їсть?
— Побачу. Коли не схоче їсти хлїба, то може буде їсти мух, а коли не мух, то хробаків, а коли не хробаків, то слимаків або сїмя або пшоно. Вже щось винайду для нього.
Я справдї понїс малого, гарного пташка до дому і посадив його не до клїтки, а в середину подвійного вікна, де мав більше куди бігати і лїтати, більше сьвітла і повітря. Пташок не лїтав і не перхав, а тілько бігав здовж шиб, тут і там постукуючи своїм тоненьким дзьобиком о скло, та раз-у-раз, як менї бачилось, тужно поглядаючи на широкий, вольний сьвіт. Часом зупиняв ся, схиляв головку і знов підносив її наглим, пташачим рухом або перехилював її на бік, так що одно око, бачилось, блукало по гильках близької яблунї, і потім знов потакував головкою так сумно і зрезиґновано, немов би хотїв сказати:
— Ах, там на дворі так гарно і тепло, та моя весна пропала! Я в неволї!
Мене щось немов шпигнуло в серце, коли я кілька хвиль придивляв ся сьому пташкови. Менї самому зробило ся сумно.
— Пусти його! По що будеш його держати тут! — прошептало щось у мойому нутрі.
— Але-ж він такий гарненький! І я-ж зловив його! — відповів я вперто собі самому. — Може він привикне. Коли-б я тілько знав, чим його годувати!
З годованєм мав я справдї чимало клопоту. Я поклав пташкови кілька кришечок хлїба, кільканацять зерняток проса і кільканацять хатних мух, кождий рід поживи окремо в чистенькій мушлї, поставив йому черепок води і пішов геть, аби лишити його в спокою. Коли вечером я повернув до дому і зазирнув до свойого пташка, то побачив, що він анї не доторкнув ся до поживи, тілько сидїв у кутику, високо в гору простягнув тоненьку шийку і не змигаючи оком глядїв крізь вікно на двір, де серед пурпурової пожежі заходило сонце за снїгову шапку Хребти-гори, і від часу до часу потакував головкою так сумовито і безнадїйно, що я не міг довше дивити ся на нього.
— Може се нічна пташина, — подумав я, — і аж у ночи буде їсти.
Ся думка заспокоїла мене троха і я спав твердо і не думав про пташка. Скоро рано, ще до схід сонця, я побіг знов до сьвітлицї і зазирнув до вікна. Пташок усе ще сидїв на тім самім місцї, де я вчора бачив його, усе ще простягав шийку високо до гори і все ще не змигаючи оком глядїв крізь вікно на широкий, вольний сьвіт отам за скляними шибами і від часу до часу потакував головкою. До поживи анї не доторкнув ся.
— Пусти його! Пусти його! — закричало щось у мойому нутрі — По що тобі мучити його? Адже-ж він згине з голоду.
— Нї, — відізвав ся иньший, упертий голос у мойому нутрі, — я мушу видибати, чим він годуєть ся! Принесу йому слимаків і хробаків і жаборини.
Не знаю, відки менї стрілила до голови така думка, що він може їсти жаборину. Досить, я побіг на пасовиско, назбирав усяких дрібних слимачків, накопав хробачків і виловив з води добру жменю жабячої ікри і принїс усе те мойому бранцеви. Він навіть не звертав уваги, коли я всї ті достатки клав перед нього, не показував анї страху, анї найменшої цїкавости, анї крихітки апетиту на ті ласощі. Здавало ся, що тілько сонце і тепло і весна там на широкім вольнім сьвітї займали всю його увагу.
Того дня мав я якусь роботу, то-ж пішов геть і вернув аж вечером. Я поспішив ся заглянути до пташка. Він бігав легенько потакуючи здовж шиб і навіть не доторкнув ся до поживи.
— Диво дивне! — подумав я і хотїв зараз випустити його на волю. Та менї прийшло на думку, що тепер він певно ослаблений і не здатний до лїтаня, а коли зараз вечером випущу його ось тут на подвірю, то се буде для нашого котика дуже легка і пожадана добича. Лїпше буде, коли ще сьогодня він переночує у мене. А завтра ранїсїнько я занесу його на те саме місце, де його зловив, і пущу на волю.
Другого дня, схопивши ся ранїсїнько з соломи, я побіг до свойого бранця. Він усе ще не брав ся до нїякої поживи і сидїв ослаблений і втомлений у куточку, очима все зазираючи крізь вікно на волю. Він спокійно дав себе взяти і поглянув на мене тими самими невимовно сумними оченятами, якими дивив ся крізь шиби на сонце та на яблуневі гильки. Раз навіть він потакнув головкою, немов би хотїв сказати:
— Так, так, знаю вже, куди мене несуть. Я вже давно знав, що воно дійде до того.
Я винїс його на подвірє. Він сидїв спокійно в моїй долонї і не пручав ся. Я чув його мягке пірячко і його тепле тїло.
— А смачне мусить бути його мясо! — стрілила менї нараз думка через голову. — А що, як би його зарізати і дати спекти?
— Пусти його! Пусти його! — шепче щось мов добрий ангел у моїм нутрі. — Адже-ж бачиш, він такий маленький. Навіть заходу не варто, щоб його пекти.
— Але-ж бо шкода його пускати! Я-ж зловив його! — бунтувала ся дитяча впертість у моїм нутрі.
— Пусти його! Пусти його! — лебедїло щось тихо-тихо в найглубшій глубинї моєї душі.
А пташок сидїв тихо і зрезиґновано в моїй жменї. Я отворив долоню — він не полетїв. Щось огидливе, злорадне тріумфувало в моїм нутрі.
— Бачиш! Він сам не хоче! Ти-ж дав йому змогу втїкати, чому-ж не втїкав?
— Але-ж він слабий і зголоднїлий, — лебедїло щось тихо-тихо в глубинї моєї душі.
— Ет, що там! — скрикнула дитяча впертість і в найблизшій хвилинї я відкрутив головку малому, гарному пташкови. Він затріпав раз чи два рази своїми тоненькими ніжками, з шийки виплили дві чи три крапельки крови, і малого, гарного пташка не стало. В моїй долонї лежав холодний, бездушний труп.
І нараз зломила ся, розвіяла ся вся моя впертість, моя завзятість, моє самолюбство. Я почув виразно, що я отсе зробив щось безглузде, огидливе, що я допустив ся безсердечного вбійства, навалив на себе провину, якої не відпокутую і не відмолю нїколи. Адже-ж я знївечив зовсїм безцїльно таке гарне, невинне житє! Ось тут, на вольнім божім сьвітї, перед лицем сього ясного, теплого, весняного сонця я видав і сповнив жорстокий, нїчим не мотивований засуд на смерть. Тепер я почув зовсїм ясно і виразно, що се вбійство було зовсїм безцїльне. Адже-ж сього бідного трупика я не зможу анї обскубти, анї їсти. Нї, я не мав сили навіть ще раз поглянути на нього. Я випустив неживого пташка з руки і засоромлений, стурбований, пригноблений і змішаний я побіг геть, геть від нього, щоб не бачити його, щоб затерти в душі навіть споминку про нього. Менї дуже хотїло ся плакати, але я не міг; щось немов клїщами стискало мою душу і вона не могла в сльозах вилити свойого болю. Маленький, гарний пташок лежав у моїй душі, я понїс його з собою і менї здавало ся завсїгди, що він глядить на мене своїми невимовно сумними оченятами, глядить з тихою резиґнацією, потакує головкою і шепче тихо-тихесенько:
— Ах, я се й знав, що пропала моя весна, що неволя буде заразом і моя смерть!
У мягкому, вразливому дитячому серцї не довго трівали ті турботи. По двох-трьох днях я вже забув про пташка і його нещасну долю. Забув, бачилось, на завсїгди. Вражінє мойого злочину залягло десь у темнім кутї моєї душі і звільна його присипали, прикрили і погребли иньші вражіня, иньші спомини.
А про те воно не завмерло. Минуло цїлих двацять лїт, і коли на мене звалив ся перший великий удар нещасливої долї, коли я молодий, з серцем повним жаги, бажаня жити і любити, посеред чудового лїта сох і вянув у тюрмі і мусїв почувати, як розбивали ся всї мої надії, як без милосердя толочено, розтоптувано, без цїли і без ума нївечено та руйновано все те, що я вважав найдорожшим скарбом своєї душі, тодї серед трівожної, безсонної ночи явив ся менї той маленький, гарний пташок, шпигонули мене в саме серце його сумні, повні тихої резиґнації оченята, прошептали менї його повільні рухи ті несамовито страшні слова:
— Ах, моя весна пропала! Я в неволї! Знаю вже, знаю, чим то воно скінчить ся!
І від тодї я не можу позбути ся сього спомину. Він затроює менї кожду хвилину щастя, розбиває мою силу і відвагу в нещастю. Він мучить моє сумлїнє грижею і менї здаєть ся, що все дурне, безцїльне, жорстоке і погане, що я тілько коли зробив у своїм житю, скристалїзувало ся в конкретний образ отсього малого, невинно замордованого пташка, щоб тим докучливійше мучити мене. Тихими ночами я чую, як той пташок тихо-тихо стукає дзьобиком о шибу і я прокидаю ся зо сну. А в хвилях трівоги і розпуки, коли лютий біль запускає кігтї в моє серце і грозить ось-ось зломати силу моєї волї, менї здаєть ся, що я сам той маленький, слабосилий, голодний пташок. Я чую, що якась уперта, завзята і нерозумна сила держить мене в жменї, показує менї невловимі привиди свободи і щастя, та може в найблизшій хвилї без причини і без цїли скрутить менї голову.
25.11.1905