[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. C. 1—14]
Бистро шумить і грізно бєть ся о камінє ріка Стрий, перепливаючи срібною гадюкою в три скрути невеличке гірське село Н. А понизше села четвертий, найкрутїйший скрут. Ріка перехопила півперек усю вузеньку долину, на якій лежить село. З одного боку беріг пологий, рінь та мізерна левада, з другого гора так і нависла камяними ребрами над рікою, а вода з усею силою бєть ся о ті ребра і гризе-гризе їх до споду, крутить ся, а далі втишуєть ся, заспокоюєть ся і творить широкий, глубоченний вир. Синїєть ся тут прозора вода, гуляють по нїй червонопері кленї та швидкі плотиці, палаючи іскрить ся сонце та слїпить очи.
Повисше вира Стрий розлив ся широко, за те й мілкий там брід, яким іде й громадська дорога до Н. Хто хоче їхати до села з низу, мусить через той брід. Лїтом, коли вода мала, то воно й нїчого, ледви по колодки засягне, а коням лиш троха повисше колїн. Але коли вода велика після дожджу, то не дай Господи туди пускати ся! Не то що вода глубока на бродї, але бистра така, рве камінє з під ніг, котить камяні брили з гори і дуже легко може перевернути віз. А в такім разї прощай ся з душею! Понесе просто в вир. Правда, перед виром стоїть скісно поперек усеї ріки ряд великого каміня: немов здоровенні барани гуськом через воду йдучи полягали тай закаменїли, а об їх хребти гнївно бєть ся хвиля та вкриває їх величезними шапками білої піни. Але в повінь того каміня не видно, тільки страшенний шум і клекіт дає знати, де воно лежить, а як вода ще більша, то вже без шуму котить ся поверх нього, тільки один одноцїльний водяний вал, а понизше такаж водяна долина з гребенем піни означують те місце, немов поріг при вході в бездонний вир.
Одного прекрасного лїтнього дня високо вже підбило ся сонце над тїсною Н-ською долиною; високі гори довкола, покриті чорним смерековим лїсом, немов дрімали на спецї, дихаючи горячим смоляним запахом. Село оддалїк тонуло в якійсь синїй памороцї. Від ріки тягло сьвіжим духом, холодною водяною парою. На верхах гір лисих та ясно-зелених пестрим рядном порозкидали ся турми овець; тужливо і протяжно лили ся звуки вівчарської трембіти, лунаючи від верха до верха. З темної лїсової гущавини на той звук відкликаєть ся инший, різкий голос — то ріг скотаря, а в перестанках, мов тонесенька струна десь глубоко під землею ледви чутно зазвенить — то металевий дзвоник на шиї у корови, що десь у лїсї на плаю пасеть ся. І все те, бачить ся, зовсїм не перериває великої тиші, не бентежить супокою природи. Тілько Стрий не то шумить, не то журчить принадливо, котячи по каміню свої кришталеві води, — так, бачить ся, і просить тебе скупати ся в своїх хвилях, осьвіжитись і набрати ся нової сили.
Не в якій иншій, а в такій власне цїли йшли до вира два молоді, сьвіжі й веселі паничики в ясних, лїтнїх жакетиках та в соломяних капелюхах з невеличкими, рівними крисами та з широкими трибарвними стяжками, що опоясували трохи не весь наголовач. У старшого за ту стяжку заткнуте було сойчине крило, у молодшого якась немудра, але рідка гірська квітка, трохи чи не той приземистий полонинський будяк, що зветь ся головатень і в день розпускає свою білу з великих невянучих платків квітку, а на ніч затулює її. У кождого на плечі закинений був рушник, а у старшого, лїт коло сїмнацяти парубчака, також гарна, блускуча стрільба Лєфошівка. Йшли вони звільна, розглядаючи ся, хоч очевидно кождий глядїв за чим иншим.
— Що за чудесний вид! — мимоволї скрикнув молодший панич. Він був роком молодший від свого брата, хоч ростом майже зовсїм догонив, коли навіть не випередив його. Очи його розбігали ся по неширокім, але роскішнім гірськім краєвидї, від тих овець, що немов красими ряднами накидані були по полонинї, аж до синього кришталевого плеса вирового, що лежало перед ними і відбивало в собі і скісними пластами настобурчені сїрі та червоні скелї, і стежечку, що вила ся поверх них понад усею кручею, і темний бір, що підіймав ся ще висше над скелями і по стрімкому склонї гори пняв ся та підхапував ся чим раз висше аж під саму полонину.
— Що за чудесний вид, — повторив хлопець по хвилї, і широко, з повної груди дихнув пречистим повітрєм, насиченим теплою парою, розігрітою в лїсї живицею та пахощами цьвітів і скошеної десь на лїсовій полянї трави. Він, бачилось, бажав усїм своїм єством нассати ся тої краси, сьвіжости та живучої сили, якою тут дихала вся природа. Тим часом його брат бігав бистрими, синїми очима по рінистій порічинї, немов шукав чогось. Нараз став і зупинив брата.
— Пст, пст, стій, не рушай ся!
— Що таке? — запитав молодший.
— Кулик, кулик, он там між камінєм шниряє!
Він зняв стрільбу, наготовив її до вистрілу і почав підходити пташку. Але кулик мабуть не дурень був, бо хоч нїби й не дуже втїкав, а так тілько бігав собі, поцьвіркуючи та головкою потакуючи, але все ховав ся по за настобурчене камінє так, що стріляти до нього було нїяк.
— Проклята бестія обережна! — прошептав зі злости панич.
— Та покинь ти його! — заговорив молодший. — Охота тобі тратити набої на таку дробину! От ходи, викупаємось, а опісля лїском підемо, та на поляну, та в ярок, то там певно щось більшого буде!
Але старший не слухав навіть тої бесїди, а тілько сердито та нетерпливо кивнув на меншого рукою і далї з приложеною до лиця кольбою стрільби слїдив за куликом.
— І Бог його знає, що то за приємність мордувати таку бідну та нешкідливу пташину, — говорив тимчасом молодший на пів до брата, а на пів сам до себе. — От каню, яструба, орла, то що иньшого, до того я й сам охочий вистрілити. А то кулика! Нї з того пожитку, нї приємности. Мундзю, покинь! Ходи! — крикнув він голоснїйше, бо брат слїдячи за куликом досить таки далеко в низ понад ріку відбіг був від нього. Не знати, чи той крик, чи щось инше сполошило кулика, досить що на раз він схопив ся і понад саму воду перелетїв на другий бік Стрия.
— І чого ти гайвороне кричиш? — обрушив ся Мундзьо на меншого брата. — Бач, птицю сполошив! А я вже от-от мав вистрілити!
— Овва, велика здобич! І на що би вона тобі здала ся, хоч би й забив?
— А тобі що до того? На те, щоб забити! Коли бо ти нї, — аби тільки менї на злість зробити! Крикнув тай наполошив.
— Агій на тебе! Ще хто знає, чи я й наполошив, а він уже аж почервонів, так розлютив ся! Фе, Мундзю, не гарно таким бути!
— Мовчи, дурню! — крикнув Мундзьо. — Що то, хто з нас старший, я чи ти? Яким правом ти будеш мене розуму вчити?
— Ну, ну, ну, гамуй ся, гамуй ся! Я тому не винен, що ти старший і такий дразливий. А ти вже зараз і: дурню! А що, як би я взяв тай розсердив ся на тебе? Бо скажи по правдї: який я в тебе дурень? Хоч ти роком старший від мене, але оба ми разом матуру здала, і ся тілько між нами ріжниця, що я маю пяту льокацію, а ти пятнацяту.
— О, вже мій Тоньо почав на своїх льокаціях їздити! — сердито буркнув Мундзьо і відвернув ся.
— Нї, анї не думаю їздити, а тілько кажу, що як би я був такий, як ти, то мав би право нагнївати ся на тебе. Але я не гнїваюсь, бо знаю, що ти се так сказав, спалахнув тай ляпнув!
Мундзьо йшов відвернений, а при остатнїм слові брата навіть плюнув і пробуркотїв:
— Тьфу! Пята льокація й »ляпнув«. Що то за естетичне, що за гарне слово! Ляпнув!
— Ну, то нехай тобі буде: бовтнув!
— Ще красше. А ну, ще як инакше!
— Ет, тобі бо не догодиш! — на пів поважно, а на пів жартом сказав молодший. — Коли хочу докладно висловити те, що думаю, то мушу ж ужити такого слова, яке на мою думку найвідповіднїйше.
— О певно! І саме найвідповіднїйше: ляпнув! Ха, ха, ха!
— Ха, ха, ха! — засьміяв ся і собі молодший, рад, що хоч таким способом прогнав хмару з чола старшого брата, з яким хотїв у добрій злагоді викупати ся і пройти ся по лїсї, поки до обіду.
Поєднавши ся після невдалого польованя на кулика, брати якийсь час ішли мовчки. Вони звернули з дороги, що вела в брід ріки, і пішли стежкою по над беріг. Стежка була добре втоптана, — се була піша дорога через лїси та верхи правцем до Дрогобича. Вона вила ся в гору та в гору, попід лїс, височенною кручею по над виром Стрия, а там перебігши невелику цьвітисту сїножать губила ся в темнім смерековім борі. Паничі на тій сїножати покинули стежку і подали ся в низ стрімким берегом над ріку. Тут круча була вже низша, але все таки ще досить висока. Над самою водою висїла тут величезна скала, немов хата, вся вросла в камяну кручу, і тілько одним причілком вистирчала над водяну глубінь. Тілько що вершок тої скелї був рівний, мов величезний стіл. З берега по над тим столом звисали корчі лїщини та калини обпутаної диким хмелем, тиснуло ся бадилє високих гірських лопухів з білявим листєм, дендерева, девятосильнику та ще якогось високостеблого зїля з пучками здорових жовтих квіток на вершку. З поміж них проглядували стрункі та високі стебла мушки та инших трав. Одним словом, куточок тут був затишний і так щільно захований, що нї зі стежки нї з левади в низу не було його видно. Тоньо на однім із своїх природничих проходів відкрив сю скалу, і від тоді камяний її стіл став ся улюбленим місцем обох братів. Тут вони роздягали ся до купелї, з відси скакали з на півтора сяжня в низ у ріку, силуючи ся дістати ногою до дна води; тут Тоньо найліпше любив сидїти з вудкою і ловити рибу. Побіч скали, тїсним камяним жолобом брати протоптали маленьку стежку, куди після купелї вилазили з води в гору; тудиж Тоньо й злазив, коли часом закладав у воду вершу на рибу, або в каламутну воду запускав узьмик.
— Гляди, гляди, який кленище! Уй-уй! Певно з на локоть задовжки! Ну, тай грубезний же! — прошептав Тоньо, стискаючи брата за рамя, коли оба стали на каменї і поглянули в низ у воду. По самій поверхнї гладкого, кришталевого зеркала звільна, поважно плила ціла череда невеличких кленїв, а поперед неї мов патріарх один здоровенний клень, якого рідко удаєть ся рибакам видобути з глубоких, скалистих печер, у яких він жиє.
— Ет! — сказав зразу з легковаженєм Едмунд, але коли поглянув і сам побачив таку незвичайну рибу, пробудила ся в ньому мисливська жилка.
— Підожди, — прошептав він до брата, — я його застрілю. У мене стрільба набита, зараз буде наш.
— Не застрілиш! — шепнув Тоньо. — Шріт відбиваєть ся від води.
— Не бій ся, не відібєть ся. Не бачиш, як він верхом ходить, аж хребтове крило поверх води виставляє. Я йому туди щоб хоч одно зерно шроту впакував, то певно буде наш.
Едмунд хвильку прицїлив ся й стрілив. Ревнули гори пятикратним відгомоном від вистрілу, бовтнулись у глубінь переполохані кленї, тілько великий патріарх мов скажений почав крутити ся по версї, метати ся в ріжні боки, то поринаючи в глубінь, то знов виринаючи та хлипаючи раз по разу виставлюваним аж над воду ротом.
— Наш, наш! — радісно закричали оба брати і швидко кинулись роздягати ся, не спускаючи з очий незвичайного звіря.
— Гляди, куди він попливе, щоб дебудь у печеру не запхав ся! — кричав Тоньо, скидаючи жакет і камізельку за одним разом.
— Дивись, дивись, де він, мусимо його зловити! — кричав Мундзьо, скидаючи таки стоячи черевики.
— Пішов на дно! Нема! Не видно! — сумно говорив Тоньо.
— Он там, он там знов підійшов, — радував ся Едмунд, скидаючи сорочку. Нїжне, біле тїло як чистий алябастер заблищало на сонцї. Хлопець крихітку здрігнув ся, коли його обвіяв сьвіжий надрічний вітерець, але зараз скочив на край скелї, підняв у гору руки і зложив до купи долонї високо над головою, лагодячи ся скочити у воду.
— Стій, стій, не скачи! — скрикнув Тоньо також уже зовсїм роздягнений, — а то він перелякаєть ся і зовсїм утече.
— Куди має втїкати, коли пострілений?
— Адже бачиш, що мабуть легко пострілений, коли так дуже кидаєть ся. Ходїмо стежкою в низ і легенько випливемо на серед води, то може й заженемо його на брід і зловимо.
А клень мов скажений кидав собою посеред вира. Брати що духу зісковзнули ся в низ по вохкій скальній жолобинї над воду і по тихо, Едмунд передом, а Тоньо за ним, поплили туди, де бовтав ся клень. Одно-однїсїньке зеренце шроту попало йому в нутро, але не прошибло пухиря; риба дуріла з болю, але не швидко мусїла подохнути.
— Сюди! сюди! Маю його! — крикнув Едмунд, ухопивши кленя обома руками. Клень заплюскотав і забовтав ся страшенно, і Едмунд не можучи вдержати його одною рукою, а не хотячи випускати, потонув ураз із ним у глубінь.
— Мундзю, Мундзю! — скрикнув переляканий Тоньо, але Едмунд не чув уже того крику. Тоньо бачив, як він у глубинї боров ся з міцною рибою, таки не хотячи пустити її з рук. Без намислу пішов він нурця, щоб допомогти братови, коли в тім бачить — клень вирвав ся з Едмундових рук і погнав стрілою до берега, але Едмунд не випливав на верх. Що се таке? Чи зір омилює його, чи таки справдї Едмунд мов камінь усе низше й низше спадає на дно? Тоньо бачить, як брат немов у одчаю махає руками, але се нїчого не помагає йому. Смертельна трівога проняла хлопця; він пригадав собі, що Едмунд часом дістає корчів у нозї, і що в водї такий корч чинить чоловіка зовсїм бозвладним. Що тут дїяти? Тоньо був добрий пливак і за себе не бояв ся, але чув, що потопаючий може легко враз із собою потопити й найлїпшого пливака, коли незручно взяти ся до його ратованя. Правда, у Едмунда волосє було досить довге, а за волосє найлїпше ратувати. Але що, коли він ухопить ратуючого брата руками і потонуть оба? Та дарма! Не було часу роздумувати, — Тоньо зібрав усю силу і дав нурка. Не швидко здужав він дійти аж до дна, куди тілько що впав зомлїлий і напів уже неживий Едмунд. Він уже не махав руками. Тоньо вхопив його за волосє і одним скоком витяг на поверхню води, а потім піддержуючи лївою рукою його голову над водою, а правою рукою веслуючи, доплив щасливо до протилежного, рівного берега.
— Мундзю, Мундзю! — кричав він поклавши посинїлого брата на ріни, але Мундзьо не озивав ся, лежав мов неживий. У страшенній трівозї почав Тоньо трясти братом, обернув його лицем у низ і почав терти кулаками крижі, то знов пробував лоскотати по під пахи, але нїчого не помагало. В кінцї зачав лоскотати його в підошви і — о радість! — Едмунд ворухнув ногою.
— Живий, живий! — крикнув урадуваний хлопець.
— Мундзю, братїку! Прокинь ся! Озовись! — кричав він над вухом брата, не покидаючи що сили терти його груди й виски. В кінцї Едмунд отворив очи і сїв.
— Що зо мною? — прошептав він, важко переводячи дух.
— Ну, слава Богу! Слава Богу! — проговорив Тоньо.
— Що зо мною було? Як менї погано, — шептав Едмунд слабим голосом. — Ах, — скрикнув нараз і схопив ся на ноги, — тепер пригадую! Той проклятий клень потяг мене в глубінь. Я не хотів пустити його. В тім нараз корч хопив мене в обі ноги. Ой! Як я перелякав ся, коли почув, що тону і не можу виплисти! То я топив ся, Тоню?
— А вжеж, що топив ся! Вже й на днї лежав, посинїлий як боз.
— Боже мій! І ти виратував мене?
— Ну, се й справдї слава Богу, що виратував. А то думав, що вже по тобі.
— Братїку! — скрикнув Едмунд і кинув ся обіймати та цїлувати Тоня.
— Ну, ну, нема за що дякувати, сеж обовязок, Мундзю, тонучого ратувати. Се кождий повинен зробити.
— Повинен! Се так, не перечу. Але чи кождий зробить? І тиж не бояв ся, щоб я й тебе з собою не потяг на дно? Аджеж знаєш, се лучаєть ся.
— Бояв ся, та не час було думати про те, коли бачу, як ти мов камінь ідеш на дно! Та що про се й говорити! Слава Богу, що минуло ся!
— А щож клень? Де він?
— Е, нехай йому цур та біс! Нехай його раки жруть, проклятого! Через нього ти мало смерти не пожив.
— Ну, отсе то й гарно було б, як би я його так і покинув, — скрикнув Едмунд.
— Мало смерти не пожив, а кленя таки не дістав. Нї, сього не буде! Вже коли на те пішло, то він мусить бути наш.
— Га, то ходїм, пошукаймо! — сказав Тоньо.
Не далеко треба було й шукати. Клень як полїно качав ся по при беріг, звільна вже крутячи ся та широко хлипаючи зївами. Едмунд завзято, з лютістю кинув ся на нього, вхопив за грубу голову і викинув на беріг. Потім скочив за ним, ухопив камінь і що сили вцїдив його в голову.
— А! от тобі за твоє! — крикнув він і його лице разом посатанїло, немов у нього під руками його смертельний ворог. — На! От тобі! І ще! І ще! — І Едмунд бив, кидав та ногами топтав ту блискучу, сріблясту рибу, що в остатнїх судорогах пищала та з відчаєм хлипаючи кидала ся по піску. З її рота виступала кров змішана з водою в видї кровавої піни; удар каменем розбив їй одно око.
— Мундзю! — крикнув з докором Тоньо, — що се ти робиш? Чиж то годить ся лютувати над бідним сотворінєм?
— Ага! бідне сотворінє, — кричав задиханий Мундзьо не перестаючи катувати кленя. — Бідне сотворінє, а мене на дно потягло! Нї, замучу до смерти. Най знає.
— Алеж братїку! Уважай, що й воно перед хвилею було живе, здорове, веселе, гуляло собі і жити йому хотїло ся, аж тут нараз бух! Нещастє паде на нього! Аджеж і воно хотїло житє своє ратувати. Чим-же воно винно? Не воно тебе затягло в безодню, а ти його.
— Нї! — скрикнув Едмунд, — Я через нього тонув! Через нього! Не дарую йому! Се мій ворог і я вбиваю ворога! Гинь, собако!
І з тим словом він ще раз ударив кленя в голову так, що той тільки раз іще стрепенув ся і протяг ся непорушо.
Тоньо не міг дивити ся на се братове знущанє над бідною рибою. Він кинув ся в воду і поплив на середину вира.
— Готов! — скрикнув Едмунд, — тепер не втече! На-ж тепер його тобі!
І розмахнувши рибою кинув нею мов полїном по водї. Тоньо підплив і вхопив кленя, переплив на другий бік, поклав його на беріжку в холод, прикрив лопухами, і знов поплив до брата.
Едмунд усе ще стояв на березї, голий, тремтячи всїм тїлом, мов від простуди. Його лице було блїде, зуби дзвонили мов у лихорадцї. Ота пімста над нещасною рибою була якимось несьвідомим відрухом його глубоко потрясеного орґанїзму; той смертельний жах, який він почув був тонучи на дно вира, вибух тепер сим жорстоким учинком. Та потім його місце заняло якесь знесиленє, обридженє до води і до всього окруженя. Тоньо швидше опанував своє зворушенє і обернув ся до нього зі своїм звичайним, лагідним усьміхом.
— Ну, щож, підеш до води купати ся?
— Нехай їй чорт, тій водї, — сказав Едмунд, — гидко менї на неї й дивити ся! Аджеж там на днї смерть сидить! Менї вже в очи заглядала!
— Ну, се випадок! Сього більше не буде. Ходи!
Але Едмунд почув рапром страшну відразу від води, звичайну у всїх, що топили ся. Ледво- не-ледво наклонив його Тоньо, щоб хоч при березї обмив ся з піску, що поналипав на ньому. Ще труднїйше було наклонити його — переплисти на другий беріг, де лежала одїж. Усе тїло його проймала дрож, коли вступив по пояс у воду, і нї за що не хотїв пустити ся плисти, поки Тоньо не взяв ся плисти тутже біля нього, щоб у разї чого зараз рятувати його.
— Ну, чорт її побери, твою воду! — сказав він на другім боці, сїчучи зубами. — Чорт її бери з її рибами і всїм! Не хочу анї знати анї бачити її! Остатній раз сьогоднї в ріцї купав ся, та й ще в такій скаженій, як отся!
— Бідний Мундик, — сказав усьміхаюои ся Тоньо. — Ну, тай нагналаж вона тобі страху, не приведи Господи! Та тільки я думаю: не зарікай ся! Хто знає, яка прийде потреба! А коли часом потопаючого побачиш? Усї заріканя на бік, а кинеш ся тай ратувати меш.
— Хиба-би сестру... маму, тата тай — ну, тай тебе! А більше нїкого. Навіть Ґустка нї!
— Ха, ха, ха! От добрий брат, і старшому брату готов дати втопити ся. Ну, Мундзю, сього я по тобі не надїяв ся.
— От велике дїло! Знаєш, як казав Кохановский: Nie spodziewałem się tego — słowo jest człeka głupiego! Що ти не надїяв ся, то ще не рація, щоб я кидав ся, карк ломав, аби ратувати инших, а ще таких, що менї до них з роду-віку байдуже. Хто знає, ти може надїяв ся, що я й ворога свого ратувати-му?
— Ну, певно — сказав поважно Тоньо.
— Нїколи! — пристрасно скрикнув Едмунд і полїз у верх жолобиною на скалу одягати ся.
Тоньо замовк. Йому якось важко зробило ся після сеї розмови з братом. Він переплив іще раз півперек вира, обмив ся добре і також вилїз із води. Самому не хотїлось купати ся. Він узяв із собою на гору й убитого Едмундом кленя, що вже задубів і лежав з широко роззявленим, кровавим ротом і з вибалушеними, також кровавими очима, немов наставив ся кричати з страшного болю і в тій хвилї захоплений був наглою смертю. Едмунд скинув оком на рибу, і йому зробило ся так якось погано, не то стидно, не то боляче на душі, що він увесь затремтїв і відвернув ся.
— Тьфу! — шепнув він, — заверни сю прокляту рибу в яку хустку, або хоч у лопух, нехай не дивлюсь на її роззявлену хавку. Гидко!
25.11.1905