Поєдинок (1905)

(Зимова казка).

[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. C. 186—191]

                    Zwei Seelen leben,

                    ach, in meiner Brust.

                                        J. W. v. Goethe.

Битва була в самім розпалї. Гармати ревіли мов люті звірі, кидаючи з своїх гирл тяжкі, смертоносні кулї. Ракети лускали високо під хмарами, розсипаючи ся градом кровавих искор. Уся широка кітловина стогнала, кричала, гриміла та палала, мов одно пекло. Сонце зайшло, а сумерки налягаючи на землю робили весь той образ знищеня, різанини і смерти ще страшнїйшим.

В тім огнистім, пекольнім вирі, де пітьма мішала ся з різкими огняними язиками, де смерть являла ся у всїх можливих видах, де кров людська димила ся і бурхала потоками, а тисячі сильних, здорових і румяних парубків ішли по трупах товаришів на зустріч неминучій погибели, в тій безоднї знищеня й жаху дух людський завмирав, думка губила ся мов порошинка в полї, — чоловік ставав ся бездушною машиною, живим деревом, яке нїчого не знаючи, нїчого не тямлячи, йде куди йому кажуть, робить що йому кажуть, і паде, де його постигне неминуча загибель.

У такім самім безтямнім станї був і я ось уже пів години. Від коли наш капітан крикнув нам: Марш! — від коли довкола засвистали кулї, затріщали ґранати, залунали зойки ранених, задимило ся поле від вистрілів, від тої хвилї я стратив силу приймати вражіня, став ся машиною. Я знав тілько одно, що наша цїль були ті горючі хати недалекого села, відки сипав ся на нас густий град ворожих куль.

Нї, я не можу сказати, що знав се! Тілько пожежа, що роздирала тисячами огняних мечів густі сумерки і ще густїйші клуби диму, — ота пожежа тягла мене і всїх моїх товаришів до себе, так як огонь лямпи тягне до себе нічні нетлї.

Ми йшли мовчки, топтали по трупах мовчки, бродили в крови мовчки: тілько коли часом сей або той трафлений кулею повалив ся на землю, виривав ся з його грудий роздираючий крик. Але лише на хвилю! Він зараз затихав під ногами дальших рядів, що мов слїпа лявіна перевалювали ся через нього.

— Бігом до штурму! Марш! — загримів за нами голос капітана.

Той голос, захриплий але різкий ухопив нас, бачилось, у могутнї кіхтї і кинув нами наперед, мов важким каменем. Що дїялось зо мною кілька мінут по тім розказї — не знаю. В моїй уяві миготять безладно перемішані блиски пожежі, блиски баґнетів, гашені горячою кровю, гуркіт вистрілів, зойк, проклятя, стогнаня конаючих, і глубокі, страшенні рани в покорчених, живих тїлах людських, осьвічені вибухами полумя. Я отямив ся аж серед села, серед моря искор, мов муром обведений довкола чорними стовбурами диму, на якімось вільнім місцї, мов на вигонї.

Я був сам. Я став, відітхнув важко, озирнув ся довкола і знов відітхнув. Після страшенного зворушеня я не міг іще прийти до себе, не знав, де я, що зо мною дїється й відки я тут узяв ся.

По хвилї моя притомність зачала вертати ся. Перше чутє, яке пригадало менї, що я жию, був глухий, пекучий біль у грудях. Що се? Чи я ранений? Переконую ся, що нї, — але біль проте не перестає. Довгої хвилї треба було, поки я міг переконати ся, що се болить моє серце.

Але чогож воно болить? Хиба я винен тій страшній руїнї? Хиба я можу спинити її? Хиба я міг оперти ся всемогучій силї, що пхнула мене самого враз із тисячами инших в отсю пекольну долину на кровавий танець? Хиба я можу чародїйським словом загоїти всї рани, спинити всю кров, згасити всї пожежі?...

Довкола мене гриміло, ревло, клекотїло, мов у кітлї. Битва тревала дальше, але покотила ся огняною лявіною в инший бік. Довкола мене широким замкнутим кругом клубили ся стовбурі диму, тріщало горюче делинє будинків, гудїла велика пожежа. Я стояв у тім огнянім крузї без виходу. Розпалене повітрє лило ся мов горюче олово в мої груди, дух менї захапувало, кров била в жилах молотами, страшенна спрага давила мене за горло, сьвіт зачав колихати ся і крутити ся в моїх очах...

Нараз дихнула в мої груди хвиля холодного, оживляючого повітря, я випростував ся і побачив перед собою — себе самого. Смертельна трівога проняла мене до кости, розбурхана кров ледом стяла ся і на хвилю мабуть зовсїм перестала бити ся. Мов причаровані впили ся мої очи в дивну появу, що нїмо, з грізним, від пожежі паленїючим лицем стояла передо мною.

— Хто ти? — ледво прошептав я, важко переводячи дух.

— Я Мирон, — відповіла сьміло й твердо поява.

Так, се справдї був Мирон! се справдї був я, такий сам, як колись у найкращі, найсьвятїйші днї моєї молодости! В гордій, сьмілій поставі, в блискучій зброї стояв мій власний образ передо мною, мірячи мене строгим, грізним оком судії, який бачить перед собою затвердїлого і непоправного злочинця. Від того погляду мої груди стискали ся, вся моя істота тремтїла, мов лист від осїнного вітру. Ох, я чув, неясно, але все таки чув, що не вийду чистим із сього острого суду.

Але в хвилї, коли мої розтрівожені думки вспіли зібрати ся і впорядкувати ся, відізвала ся в моїй груди сильним голосом любов себе самого і заглушила трівогу.

— Як се ти кажеш, що ти Мирон, — заговорив я, не зводячи з нього очий, — коли я Мирон!

— Ти? — відповів мій двійник коротко, з виразом безперечної погорди. Се одно коротеньке слово дивної появи мов молотом ударило мене в тїмя. Я знов почув глухий, пекучий біль у грудях і довго не міг зловити стілько повітря, щоб промовити слово.

— Коли ти Мирон, — сказав я в кінцї, — то хтож я такий? Аджеж оба ми не можемо бути одною особою.

— Не можемо, певно що не можемо! — потвердив він із згірдною усьмішкою.

— То хтож я такий, коли ти Мирон?

— Ти? Хто ти такий? Вітрова мара, привид моєї розгоряченої фантазії, нїщо!

— Я... нїщо? — крикнув я, добуваючи остатнїх сил. — Я привид? Я — мара? Алеж у мене тїло і кість і кров! Алеж я рушаюсь і ходжу незалежно від тебе! Алеж я був тут перед тобою!

Дивний привид грізно наморщив брови.

— Нужденна маро! — скрикнув він, — брехлива появо, плоде сумерку і трівоги, — і ти сьмієш іще суперечати ся зо мною? Сьмієш простягати свої злудні руки проти мене, правдивої дїйсної дїйсности? Ну, чим, — скажи менї, чим ти докажеш, що ти Мирон, а не я?

Я стояв мов поражений громом. Думка моя була мов одеревіла, — я не міг знайти нїякого доказу.

— Ну, скажи менї, які твої дїла, які твої змаганя? Куди йдеш? Чого хочеш? За що бореш ся?

— Я охороняю порядок, роблю порядок, хочу порядку, борюсь за порядок — пробубонїв я, але чув, що сили мої щезають, немов хто половину серця вирвав менї з груди, половину житя виссав із тїла.

— Нужденний привиде! — загуло громове слово мого страшного судії, — і ти говориш, що ти Мирон? Отже знай, що Мирон той твій порядок уважає панованєм підлоти над чеснотою, а твої дїла — служенєм тиранїї, а твою боротьбу — кровавим злочином! Щезай геть! Ти не Мирон!

— Але чим же ти докажеш, що ти Мирон? — прошептав я.

— Коли докажу, що ти мара, привид, нїщо.

Я зложив уста до насьмішки.

— Не віриш іще? Переконай ся! Ану, поборімо ся! Коли ти дїйсний Мирон, а я привид, то я щезну від твого вистрілу, — а коли я дїйсний Мирон, то ти щезнеш. Аджеж привид чень не переможе дїйсности. Стріляй!

Я прицїлив ся, гуркнув вистріл, і зареготав ся мій страшний противник.

— Маро нужденна! — сказав він, — щезай же від моєї кулї!

Блиснув його карабін, — і мов громом ражений я покотив ся між трупи.