[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К.Боднарського. C. 15—33]
Давно се було. Не тілько часи ті, але й спомини про них замеркли вже в душі. Часом тілько, мов блискавка крізь пітьму, проблиснуть ті давні хвилї і навіють невимовну тугу на серце. Вони міняють ся, мерехтять, радість, страх, сьміх і сльози переплїтають ся в них, а память ледво може з тих поуриваних, безладних спогадок зложити живу, правдиву картину.
Я бачу себе маленьким, пятилїтнїм хлопчиною посеред цілої юрми таких самих крикливих, веселих як і я сїльських хлопят. Лїто. На дворі тепло, сонце сипле огнем із погідного неба, але ми заняті забавою під шопою, в холодку, не чуємо спеки. Далї всї ми побігли на обору, поперелазили через перелаз (деякі навіть мов миши попересували ся крізь дїри в плотї) до сусїдного, Микитичевого саду. Тут дерев богато, холодно, і зїля всякого мов на пастївнику, і побігати є куди. Як ми любили бігати та бавити ся в тім саду! Але одно було в нїм найцїкавійше для нас і найпринаднїйше, се величезний, з на сяжень у промірі грубий, високий і дуже конаристий дуб, що немов зелена, кругла баня виднів ся з далека над нашим маленьким селом. Він стояв коло самої дороги, припирав до плота, і там у кутї, немов дїти сховані за вітцем, росли довкола його величезного пня широколисті лопухи, кропива та подорожник. Але з переднього боку, від стежки, місце було гладко витоптане, — тут ми найлїпше любили ховати ся перед дожджем, мов під безпечну стріху, тут були супокійні, бо місце було як раз на серед саду, одалїк від хат, так що нїхто на нас не сварив за крик або занадто охочу біганину.
А предметів до забави і місця до біганя було тут богато.
— Ану, хлопцї, ланцюхи плести! — кликне один, і зараз уся юрма розбігаєть ся по саду і рве подорожники, відриває цьвіти, а з мяких рурковатих стрілок робимо довгі-довгі ланцюхи, все досилюючи більше і більше огнив, поки долїшні не розірвуть ся від тягару всеї маси. Обвішаємо ся тими ланцюхами від ніг до голови, поспутуємо ся ними до купи в колесо і в ряд, і біжимо, біжимо доріжкою в низ садом, аж високі головки буряну та широке листє лопухів шевелить ся за нами.
— Гей, ґудзиків давайте! Що то, ми не жовняри? — кричить один, і всї покинули порозривані ланцюхи і пнуть ся між грубі лопухи, пригинають їх гильки і обривають головастий, гачковатий цьвіт білявої, оловяної барви, який так легко чіпляєть ся одежі. Ось з криком несуть у капелюхах цїлі купи головок, сїдають рядом під дубом на землї, а один припинає кождому за чергою по кілька ґудзиків до пазухи і кождого напоминає. "А добре менї справуй ся! Тепер ти оськовий!"
Вже ґудзики поприпинані. "Еб-тех!" кричить комендант — і всї встають. "Біґаць!" комендерує далї, а сам пустив ся наперед, а за ним увесь ряд знов з криком летить у низ садом, затискаючи руками капелюхи на головах...
Але ось ми потомлені від довгого біганя.
— Ходїть сїдати! — говорить дехто слабший, задиханий, почервонїлий від спеки і втоми.
— Почекайте, і я зараз прийду! — кричить Митро.
— А ти куди біжиш? — кричимо за ним.
— Ідїть, ідїть сїдати, я вам щось принесу, таке гарне!
Ми посїдали, віддихаємо і ждемо Митра. Се був син Мельникової Анни, що коморувала в Микитича зі своєю молодшою сестрою, яку ми дїти звали Напудою — така звичайно ходила понура, гризка, розстрепіхана, нечесана та немита. Мати Митрова і Напуда були чужі в селї: ми не знали, відки вони прийшли до нашого села. Вони пробували по службах по сусїднїх селах, поки в старшої сестри не вродив ся хлопець. Тодї вона пішла до Дрогобича і наняла ся за мамку у Жида, а Митро ріс десь на вихованю в однім підміськім селї аж до пятого року. Тодї його мати покинула служити в містї і прийшла в наше село враз зі своєю молодшою сестрою та впросила ся до Микитича на комірство за відробіток. Ми хлопці нераз наслухали ся дома багато бесїди про Мельникову Анну, — а навіть до Митра чули якесь потаємне обридженє за те, що він був байстрюк, а його мати служила у Жидів; оттим то ми й його вважали немо напів Жидиком.
При тім сама постава, вдача і лице Митра, все те надавало йому якусь дивну цїху, відрубну від иньших сїльських дїтий. Малий, підсадкуватий, чорний на лицї, з великими, витріщеними очима без блиску і живости, він звичайно був найтихійший у нашій громадї, бігав поряд з иньшими немов з мусу, при перегонах усе лишав ся на самім задї, при всїм і всюди держав ся якось з боку, немов знав і чув сам, що він тут не свій, що тут не радо приймають його. А про те нїколи не відставав від нас, — тяг ся всюди, куди ми бігли, хоч по всьому видно було, що наші забави не дуже бавлять його. В усїй його вдачі й бесїдї було щось повільне, розлїзле, забудьковате, він усе виглядав мов прибитий і сонний, і се ще більше відпихало нас від нього. Але неприязни та сварки з ним у нас не було нїколи. Нї в чім він не супротивляв ся, що робили иньші, те й він, а в жадного з нас не було нїколи на стілько сьмілости анї серця, щоб зачепити, зобидити його. Так він і плентав ся поміж нами і по найбільшій части ми серед голосних дитинячих забав і зовсїм забували про Митра, хоч тут таки посеред нас і він крутив ся, сопів та дивив ся на нас своїми чорними, немов скляними очима.
Але часом, коли всї ми помучили ся і сидїли тихо, віддихаючи дебудь у холодку, Митро нечайно немов оживав, починав оповідати нам казки, а все такі страшні та понурі, що нераз не один менчий слухає, слухає його, мов причарований, і нї з сього нї з того розплачеть ся. В таких хвилях, коли довкола, всї сидїли тихо і трівожно слухали оповіданя, коли закляті царі, нещасливі дїти, казочні зьвірі та палаци пересували ся немов живі поперед очима дїтий, Митро оставав ся все однаковий і говорив таким рівним та холодним голосом, що нам від того голосу ставало ще страшнїйше, і ми в білий день мимоволї тисли ся одно до одного, не сьміючи одначе перервати Митрову бесїду. І що найцїкавійше, Митро говорив таким поважним тоном, описував усякі дива так докладно, зупинював ся на всякій дрібницї так довго, немов усї ті страшні історії сам бачив та пережив. Часом і піснї співав, але ті піснї, звичайно якісь короткі, однотонні уривки, морозили нам кров у жилах; ми блїдли, дрожали і не сьміли рушати ся, слухаючи його глухого, не зовсїм приємного голосу.
— Відки в тебе такї співанки та байки? — питали ми нераз.
— Тїтка навчила, — відповідав коротко Митро.
Се він про Напуду говорив.
І тепер ми сидїли мовчки, чекаючи Митра. Ось він волоче ся повільно горі садом і несе в руці кілька галузок "песього молока", за яким, видко ся, бігав аж у низ берегом над потік, де на піску росли його цїлі купи.
— А ти нащо се нарвав? — крикнув до нього один хлопець. — Кинь се геть, то нечисте зїлє. Татуньо казали, що сього не годить ся рвати.
— Тихо! — відповідає холодно Митро. — Сїдайте довкола, щось вам покажу.
Ми посїдали довкола, а Митро в серединї.
— Ви знаєте, що в тім зїлю в серединї?
— Песє молоко, — відповіли ми. — Ади, лиш розірви галузку, зараз потече.
— Нї, се не песє молоко, — відповідає поважно Митро, — се кров.
— Чия кров?
— То був такий кріль і мав три сини. А кріль поїхав на війну, а сини були маленькі ще, а при них лишила ся лиха мачуха. А кріль каже до неї: Памятай менї, абись менї моїх синів доглядала, абись їм давала молока та хлїба пшеничного з медом, бо як верну а їх не застану, то біда твоя. А як той кріль поїхав на війну, то був там три роки, а як прийшло ся вертати назад, то він їде через міст, а на мостї його кінь спотикнув ся і зломив собі ногу. А кріль став тай каже: Ов, щось буде зле. Певне вже нема моїх синів. Але тут чує, з під моста співає щось:
Виїдь, виїдь, крілю,
На червонім коню!
Твої сини порубані,
Під тим мостом закопані.
Кріль зазирає під міст — нема нїкого, тілько на однім місцї, на піску поросло богато зїля, — от такого. Кріль зачав те зїлє рвати, а з нього зачала капати кров. То тодї кріль пізнав, що се його синів кров, і закляв те зїлє. "Зїлє, зїлє, — каже, — не показуй ти людям, що се кров у тобі, але показуй, що молоко". І від тодї як хто вирве се зїлє, то йому здаєть ся, що то в нїм молоко, а тото кров. А дивіть, я вам зараз покажу, що то кров.
Ми тремтіли і дивили ся на Митра. Він узяв тонесеньке сухе стебельце, зігнув його в маленький, подовгастий перстїнь, і послинив так, що слина стала плівкою на цїлій дїрцї перстеня; потім підпустив у ту плївку соку з песього молока і ми побачили від разу, як по плївцї з слини розливали ся ріжнобарвні колїсця, які чим раз більше переходили в червоний, кровавий колїр. Нас проняло морозом, а Митро спокійно, своїм однотонним голосом, мов забувши все довкола почав співати:
Виїдь, виїдь, крілю,
На червонім коню,
Твої сини порубані,
Під тим мостом поховані.
— Митре, Митре! — почув ся ось-ось за нашими плечима хрипливий, немов гробовий голос. Ми трохи не скрикнули всї з переляку і в одній хвилї обернули ся за голосом. За плотом стояла Напуда.
Напуда була дївчина лїт несповна сїмнацяти, низька також чорна на лиці, з плоским носом, низьким, чолом і такимиж великими та мутними очима, як і в Митра. Я нїколи не бачив її веселою, говіркою, не чув від неї жарту анї піснї, не видав її пристроєною, як иньші сїльські дївчата. Все понура та мовчазлива, вона ходила мов сонна, а останнїми часами стала ще понурійша. Ми дїти навіть боялись її по троха, і коли здибали ся з нею на дорозї, все обминали її мовчки, немов ось-ось ждали від неї якогось лиха.. Але причиною того страху не були її поступки: вона нїколи не сказала нїкому й лихого слова, тільки та її понурість, мовчазливість та забитість, що виразно малювала ся на її невродливім, буцматім та троха піганистім лицї, в її очах і лінивих, мов за напасть рухах. Усе те відражувало від неї не тілько нас, дїтий, чутких на всяку дрібницю, але й старших. Нїхто не сказав про неї нїколи й одного слова без якоїсь відрази та погорди, хоть і злого нїхто не міг про неї сказати. Правда, нїхто не допитував ся, як вона зросла і як жиє тепер, відки походить ота її забитість та заляканість, а раз похопивши назву "Напуда", кождий тою згірдною назвою збував усе, не додивляючи ся, чи під тою згірдною назвою і під тою відразливою поверховністю не бєть ся, не тремтить та не мучить ся живе, людське серце, що бажає щастя і житя не згірше всякого иншого. Тай чи є в наших селян час і вмілість розбирати се все, а особливо там, де людина, загукана та забита довгими лїтами недолї і приниженя, від малку погорджувана, поштуркувана та висьміювана стягаєть ся сама в собі, корчить ся, мов проколений слимак та ховаєть ся трівожно з усїм, що виявлювало би в нїй живого чоловіка? І я пізнав, правда, по довгих лїтах, що такою людиною була Напуда.
— Митре, чи ти тут? — кричала вона з-за плота. — Ходи сюди.
Митро встав, якось швидше і живійше, нїж звичайно, і пішов до перелазу, що виходив на вулицю. Перелїзши пліт він підбіг до Напуди. Вона була одягнена зовсїм так, як звичайно, в грубій, зрібній, брудній сорочцї і мальованцї, без хустини на голові. Вітер розвівав її давно не заплїтані чорні коси, в яких де куди стриміли стебла соломи. Вона взяла Митра за руку і не говорячи з ним нїчого пішла долї вигоном у поле.
А ми все ще сидїли під дубом, не рушаючи ся, а серед нас лежала купка "песього молока", що її принїс Митро. Аж по добрій хвилї ми, так сказати, протверезили ся і почали знов свої забави.
— А не знати, куди вони пішли? — сказав один із нас.
— А побіжім лише за ними, подивімо ся.
— За Напудою? — сказав котрийсь з якимось острахом у голосї. — Хиба не знаєш, що вона чарівниця?
— Та що, ми з далеку, — сказав другий. — Ходїм на вигін.
Ми вилїзли на вигін і побігли в низ, а потім звернули на поле, в той бік, куди пішла Напуда з Митром. Але на полї ми не могли знайти нїкого, і набігавши ся доволї по дорозї вернули над вечером назад до дому.
Другого дня по обідї я сам якось бавив ся на оборі, стругав копанички до санок, коли в тім крізь пліт із Микитичевого саду зазирає Митро. Він дихав дуже швидко і ледво-ледво прошептав до мене.
— Івасю.
— Га? То ти, Митре?
— Я. Знаєш що? Іди до хати та винеси менї хлїба, а великий кусень. Мамі нинї не стало.
Митро не перший раз просив у мене хлїба. Я не питав ся його більше, тілько побіг до хати. На щастє мама вийшли були до города, а то би певно були насварили на мене, на що беру такий великий кусень хлїба. Але йдучи коло стола я побачив, що мама напекли бульбяних малаїв (пляцків без тїста), і не надумуючи ся, уломив мимоходом пів одного ("скажу що я з'їв. А що-ж то, хиба я не годен?" мигнула в мене думка), і побіг з тим усїм до Митра.
Яким дивним, невимовним поглядом зирнув він на мене, ховаючи за пазуху хлїб і малай! Менї стало чогось і любо і страшно...
— Треба бігти! — шепнув він і щез.
— Куди, Митре? — запитав я, але Митро не чув уже мого запитаня.
При полуденку поміж иньшою бесїдою наймит Микола, вічно сердитий на всїх і все, сказав спльовуючи:
— Або от!... Здибає мене ось Анна, та що в Микитича коморує. "Чи не видїв ти, мой, моєї дївки? "Тьфу на тебе, маро, — менї старому ще за її дївками пантрувати?...
— Або де-ж її дївка подїла ся? — запитала служниця Марина.
— А дїдько її — Дух сьвятий при їджіню — знає. Десь як учора щезла, тай таки й дома не ночувала. Нї відшукати, нї відпитати.
— Гм! Певно то... вже — пробуркотїла Марина, наливаючи з великого кітлика борщ. Я не міг зрозуміти, що то таке "вже"; більше про се не було бесїди, так що я й не дізнав ся, що робить ся з Напудою. Аж ось вечером, як уже худоба прийшла з паші, чую — крик на вигонї, плач, сварка. Всї ми, хто був у хатї, повибігали подивити ся, що там таке. На вигонї вже стояли люди, охали, зацитькували та вговорювали когось.
— Що тут таке? Що таке? — питали ся люди збігаючи ся з усїх боків.
— Та от Анна хлопця трохи не обезвічила.
— Здуріла жінка та бодяками хлопчища, — аж бідному плечі кровю підплили.
Я протиснув ся крізь громаду, щоб поглянути на все.
— Я його, шибеника, на смерть забю, — кричала Анна, вимахуючи цілою вязанкою бодяків. — Я його в дим до гори ногами повішу! Най скаже, де тамтота плюгавиця подїла ся!
— Та як він вам скаже, коли не знає? — уговкували Анну жінки.
— Ага, не знає? Злодїй один; не бійтеся, він добре знає! Нинї бігав увесь день нїт-вісти куди! Чуєш менї, ти пришку! — грозила вона Митрови. А він, бідний притулив ся до одної жінки і стояв нї живий нї мертвий; здавало ся, що не бачив нїчого, не чув, тілько хвиля від хвилї хлипав.
— А йди-ж ти, Анно, йди! — заговорив старий Прокіп, найстарший дїд у нашім селї, — чи ти вдуріла, чи, тобі й той розум виплив, що-сь його не мала? Та так дитину скарувати, га!
За плечима Анни стояв Микитич і мовчки дивив ся на все.
— Та ви би, куме Микитичу, не дали їй, загомонїли жінки.
— А що кумови Микитичови до мене тай до мого хлопця! — закричала Анна. — Може то його?... Права не має!.. Що схочу, те з ним зроблю!
Микитич скривив ся, мов перець розкусив.
— Та не дуже я й кваплю ся, — сказав він осьміхаючи ся на силу, якось прикро, — не дуже я й кваплю ся мішати ся в твоє право! Роби собі про мене з ним, що хочеш!
Він пішов. Настала хвилева мовчанка.
— Ходи до хати, ти драбе один! — крикнула Анна і вхопила Митра за руку.
— Не піду, ти мене забєш! — сказав Митро таким твердим та рівним голосом, немов сьвято був переконаний про се.
— Анно, — загомонїли жінки, — май же розум! Що дитина винна, за що будеш бити його? Фе, стидай ся.
— Ти сама стидай ся, богачко зателепана! — закричала Анна. — А я чого-б мала стидати ся? Я чень мати своїй дитинї, — я вибю, я й помилую!...
І Анна взяла Митра за руку і повела до дому. Він не плакав, не кричав, не опирав ся; — тілько раз обернув ся і поглянув по людях, але таким поглядом, що менї стало від нього страшно, страшнїйше, нїж від його казки.
— За що вона хлопця вчепила ся, чого від нього хоче? — питали ся деякі люди.
— А от десь дївка поділа ся, а він буцїм то знає, де вона.
— Ба та чого дївка втекла?
— От дурна! Адже знаєте, їй уже час приходить. Певне боїть ся сестри тай того сумлїнника Микитича...
— От говоріть, говоріть: дурна! — сказав один чоловік. — Мала вона свій розум у голові, але затовкли, зацьмали. Господи, що тота дївчище не натерпіла ся за свій вік! Та як тут не вдуріти хоть би й наймудрійшому! Адже як би я вам зачав розповідати, то й до рана не переповів би.
— Но, но, ти оповідачу мій, знов розбалагуриш ся, — задріботала його жінка. — От ходи до дому! Не видиш, які хмари сунуть, дождж буде!
Всї люди поневолї озирнули ся на захід. Над Дїлом зависла страшенна синява, в якій щось клекотїло мов у кітлї і що хвиля блискало. Від Дїла потягав вітер, та такий холодний, мов з над ледового поля.
— Ов, на щось погане заносить ся! Не дай Господи граду.
— Ну, то-то би працї збавило, Христе єдиний.
— Але-ж бо й справдї, де тота дївка подїла ся? — закинув хтось. — Чи не вдуріла та не потекла ся де в лїс родити? Адже в таку хвилю вона заковязне в ночи. Піти би пошукати.
Люди балакали, стоячи на вигонї і не розходили ся. Нараз із Микитичової хати почув ся страшенний писк Митра, що прошиб усїх до костий.
— Господи, справдї вдуріла жінка, замучить хлопця!
— Та чого ви тут стоїте як барани? Чому не йдете до хати та не віддрулите навіджену бабу від дитини? — заговорив грізно старий Прокіп. — Коли роздобула хлопця, то нехайжеж його годує! Не сьміє тепер мучити та катувати його.
— Е, хотїла би позбути ся завади! — сказав хтось.
Люди гомонячи поперли на Микитичову обору, але ще не вспіли ввійти в лїсу, коли на зустріч вибігла розхрістана та задихана Анна і крикнула трівожним голосом:
— Люди добрі, будьте ласкаві, біжіть у лїс, шукайте. Вона десь над Глубокою дебрею в яличках! Ледви признав ся той бахур поганий. Біжіть, людонькове, біжіть, — адїть, яка туча надходить, ще де бідї смерть буде, та потому скажуть на мене, що я вигнала її з хати!...
Баби обступили Анну і зачали з нею щось шептати, а чоловіки від разу побігли в лїс шукати за Напудою. Мене мама потягли до дому.
Не минула й хвиля від заходу сонця, а вже на землї залягла така пітьма, що я виглядаючи з хати крізь шибу бачив саме стілько, як коли-б шибу з надвору облїпив смолою. Тілько вихор завивав поміж углами та шарпав китицї з причілків хат. Хвиля від хвилї лопотїли грубі дожджові краплї в вікно. Блискавки кровавим сьвітлом пороли пітьму, а громи потрясали хату, повітрє і землю.
— Йой, Господи, що за страшна буря, — сказали мама прийшовши з надвору до хати. — Щось лихе буде. Я виразно чула, як під Микитичовим дубом щось стогне, але так жалісно та страшно, що менї волос у гору пішов.
В тій хвилї блискавка запалала на небі, загуркотав грім і з великим лускотом влетїла служниця до хати.
— Матїнко Христова, — скрикнула вона ледво дух переводячи, — то певно щось покутує під Микитичовим дубом, що так тяженько йойкає! Господи, як я вчула, серце в мнї застило, а воно все: "Йой доленько моя! Йой дитинонько моя! Йой житє моє непросьвітне!..." Так як ось за вмерцем заводять.
Усї, кілько нас було в хатї, вибігли на двір, не вважаючи на вихор, громи та блискавицї. Ми підійшли аж до Микитичового плота, але крім шуму бурі, що термосила могутнїми конарами дуба, не чути було нїчого. Ми вернули назад до хати.
За добру хвилю надійшли тато з слугою: вони бігали оба в лїс, лазили по яличках та зломах, але не могли надибати анї слїду Напуди. В якімось понурім, темнім страсї лягли ми спати. Про Напуду бесїдували тілько шептом. А тим часом дождж мов із цебра жбухав на землю, а блискавицї коли не коли мов огняні змиї прорізували пітьму та відбуркували ся далекими громами.
На другий день сонце зійшло весело на погідне небо. Буря минула, не наробивши великої шкоди, тілько все відсьвіжене по довгій спецї зеленїло ся, простувало ся, блищало благодатними краплями дожджу, немов сьміло і радісно хапало ся до нового житя.
З ранку було ще холодно, але скоро сонце обігріло троха повітрє і просушило росу, ми дїти зібрали ся до забави. На нашій оборі зійшла ся ціла громадка дїтий, хлопцї й дївчата з усїх хат. Тілько Митра не було.
— Ну, то Митро набрав учора від матери! Певно нинї не може ходити, — сказала одна дївчинка.
— А ви чули, як учора щось під дубом йойкало? — запитав я.
— Нї, не чули. Або то щось йойкало?
— Адже мама чули, — відповів я, — тай он Марина. Ще як лиш зачало гриміти, — наші ще тодї не повертали були з лїса.
— Ану, ходїм, подивімо ся, що там таке?
— Нї, не треба йти — сказала дївчина боязко. — Татуньо казали, що як де що йойкає по ночи, то там нечисте місце. Як хто на нього стане, то йому нога всохне.
Але хоч і як ми бояли ся подібних казок, якими нас лякано від малку, то все таки цїкавість перемогла. При тім се-ж було в ясний день, тато тут же на оборі рубали дрова, тай під дубом було так гарно, зовсїм не страшно. Ми зібрали ся на відвагу і пішли під дуба.
— Та чого ви боїте ся? Адїть, тут нема нічого, ходїть, — кричав один хлопчина, біжучи передом. Але нараз поховз ся, мало не впав, зирнув під ноги, і став мов задеревілий.
Ми не бачили з разу зміни на його лицї, аж коли вчинили ся біля нього, то й наші очи знехотя звернули ся в те місце, де поховз ся Михайло. І ми всї хвилинку стояли мов одеревілі з перепуду. На тім самім місцї, де вчора Митро показував нам кров крілївських синів зачаровану в песьому молоцї, тепер стояла цїла калюжа правдивої людської крови.
— Йой, кров, кров, татуню! — зверещали ми раптово, кинувши ся рядом утїкати з саду.
— Що там, що там? Дух сьвятий з вами! Що таке? — закричали тато підбігаючи до перелазу.
— Кров, кров, цїла калюжа! — кричали ми зо страху.
— Де кров, де? — питали тато перелазячи в сад.
— А он там під дубом!
Тато пішли оглянути показане місце і пробуркотїли:
— Ну, певно якесь нещастє!
А далї до нас:
— Дїти, побіжіть но, закличте сюди Микитича, Прокопа тай своїх татів, хто є дома.
Дїти порозбігали ся.
— От знов біда готова бути! Ще не дай Боже чого, комісія з'їде, протоколи!... А все через того сумлїнника!
Люди посходити ся питаючи, що стало ся? Тато показали їм калюжу крови.
— Ну, що-ж, — відізвали ся деякі з людий, — певно тхір по ночи курку з'їв, а ви зараз людий скликаєте!
— Так? — скрикнув старий Прокіп. — Ой, певне, що тут курку з'їджено, але яку? Ось подивіть ся сюди!
Прокіп стояв обіч і люди ззирнули ся на нього. Він своїм закованим костуром почав шпортати землю, відважив одну дернину, другу, вишпортав троха глини, люди зирнули і ахнули. Деякі почали хрестити ся.
— Господи, помилуй грішну душечку. Отто ! отто! — гомонїли люди.
З під глини визирало посинїле, запухле личко дитини. Микитич поглянувши на нього закусив зуби і страшно-страшно поблїд.
— А де тота... Напуда? — крикнув хтось із людий. — Знайти-б її! Де вона?
В тій хвилї один хлопець закричав троха оподалїк на стежцї.
— Що там знов таке? — загомонїли люди.
— Слїд, нанашку, слїд по стежцї!
— Біжіть за слїдом! — сказав Прокіп. — Чень її знайдете, коли ще бідна жива, ночувавши вчорашню ніч на дворі.
Побігли люди за кровавим слїдом у низ Микитичевим садом. Далї, далї, в низ садом, у беріг, — аж ось не стало слїду. Люди зупинили ся.
— Ну, а тепер куди? — запитав один.
— Тихо, чуєш? — шепнув другий.
Усї завмерли. Тихо, тихо, мов десь з під землї чути було важке, болюче стогнанє.
— Господи, се певно вона! От тут у деберцї! Ходїм, може ще живу душу виратуємо!...
Нїколи не забуду того страшного, болем, жахом і грижею споганеного лиця Напуди, коли її вивели з деберки. Її волосє було все замулене болотом, на руках слїди крови, одїж уся мокра і заталапана.
— Даруйте менї житє! Даруйте житє! — благала вона тих, що її вели.
— Ходи, дурна, адже тобі нїхто нїчого не робить. Ходи до хати.
— Нї, я не піду до хати! Він мене забє! Господи, він мене забє.
— Хто такий? Який "він"?
— Я вже знаю, який. Нї, не піду! Радше в могилу.
— А на що ти дитину задушила?
Напуда мовчала. Привели її між людий, але вона з переляку і болю не могла стояти на ногах, упала на землю. Людям не стало серця допитувати її. Післали по комісію до міста, а Напуду завели до хати, таки до Микитича. Швидко з'їхала комісія: судія і жандарм. Напуду закували, взяли дитину і поїхали.
Довго ще потім балакали наші люди про неї. Вона в судї признала ся, що задушила дитину, але хто був батьком дитини і по що вона задушила її, того нї за що не хотїла сказати. Хотїла потім і сама скочити в воду, але вона так дуже бояла ся води — не скочила. Її судили в Самборі. Микитич, Анна, мої тато і ще кілька людий ставали за сьвідків. Дали їй пять лїт, але ті, що бачили її на розправі, говорили, що з неї ледво тлїнь була, певно довго не подихає. А малий Митро нїколи вже не виходив з нами бавити ся. Від коли взяли пани його тїтку, що одна може любила його щиро, від тодї він став іще більше понурий, лїнивий та відлюдний. Він рідко виходив із хати і я рідко видав його. Часом тілько, коли була гарна погода, я зазираючи крізь пліт до Микитичового саду, бачив Митра під дубом. Він заслинював стебло, підпускав на плинне зеркальце краплину песього молока і вдивляючи ся в ріжнобарвні переливи острого плину співав мертвецьким голосом:
Виїдь, виїдь, крілю
На червонім коню,
Твої сини порубані
Під сим мостом поховані.
В осени мене віддали до школи, а коли я приїхав до дому на Різдвяні сьвята, вже я не застав Митра. Він умер на самої Покрови. Зараз по його погребі Микитич нагнав його матїр від себе і вона щезла з села не знати куди, так як не знати відки прийшла.
Житєві хвилї та вражіня швидко затерли в моїй памяти ті два дивні, сумовиті лиця, понурі та нелюдяні постатї двоїх молодих людий, скривджених долею і немов проклятих Богом. Та по довгих роках, коли й мене самого кинула доля в ту безодню, на дно суспільности, і змусила переживати хвилї, коли чоловік поневолї питає себе: по що я жию? чи варто жити, щоб приймати муку? — аж тодї виринули в моїй памяти їх мученицькі, давно забуті лиця. Ось вони, ті парії людської громади, ті без вини винуваті! І вони живуть, мучать ся весь вік, без ясних споминів і без ясних надїй, мов ті подорожні, що вийшли в дорогу в мрячний день і йдуть тою мрякою всю дорогу. Вони минають зелені луги, цвитучі левади, плодючі сади і многолюдні села, минають тисячі красот і радощів і не бачуть нїчого, — бачуть лише сїру мряку, сїрі стовбурі дерев та сїрі, непривітні лиця. І коли можна у них говорити про яке щастє, то воно хиба в тім, що не зазнали нїчого кращого і не мають за чим тужити. І згадавши те їх житє я почув докір у серцї, що посьмів рівняти свою долю з їхньою, і той гіркий докір був мов хіновий порошок хорому на пропасницю: він гіркий, але проганяє пароксізм
25.11.1905